ПСИХОЛОГІЧНІ УМОВИ ЕФЕКТИВНОЇ ПРОФЕСІЙНОЇ АДАПТАЦІЇ ПСИХОЛОГІВ-ПОЧАТКІВЦІВ

Краткое содержание

У Вступі обґрунтовано актуальність теми та проблеми дослідження; визначено об’єкт, предмет та мету дослідження; сформульовано гіпотезу і завдання; розкрито наукову новизну, теоретичне та практичне значення роботи.

У розділі І “Проблеми підготовки і професіоналізації психологів” розглянуто загальні питання професійної діяльності психолога як   динамічної, поліструктурної, багаторівневої ієрархічної системи, визначено основні риси особистості професійного психолога та провідні індивідуально-психологічні якості, показано закономірності їх становлення у процесі фахової підготовки практичних психологів та обґрунтовано головні проблеми, що виникають у цьому процесі.

В нашій країні практична психологія почала утверджуватись відносно недавно, але за останнє десятиріччя діяльність практичних психологів набула соціального визнання і зараз вже неможливо уявити собі функціонування багатьох сфер суспільного життя без участі психологів.

Професійна діяльність психолога може аналізуватись по-різному в залежності від сфери його психологічної діяльності. У  вітчизняній психології набув визнання поділ на академічну (теоретико-експериментальну), прикладну і практичну галузі психології. Відповідно до цього різниться організаційно-технологічно і змістовно професійна діяльність психологів, які працюють у вказаних сферах.

Психологічна практика, на відміну від традиційно-наукового академічного підходу, зосереджується саме на людській суб’єктивності, психолог-практик працює з психічною реальністю конкретної людини. У ситуації надання психологічної допомоги психолог має справу з людиною як цілісністю (О.Ф.Бондаренко, Б.С.Братусь, Ю.М.Жуков, Д.О.Леонтьєв, Р.Мей, Л.А.Петровська, Н.І.Пов’якель, Н.В.Чепелєва та ін.). Звідси і мета, на яку спрямовані професійні зусилля психолога-практика, відрізняється від цілей психолога-дослідника.

Практикуючі психологи як вітчизняні, так і зарубіжні неодноразово підкреслювали неможливість прямого переносу теоретичних положень академічної психології у психологічну практику. Одночасно автори наголошують на важливості створення наукових теоретичних засад практичної психології. Так, Ф.Ю.Василюк прямо вказує на необхідність для практичної психології особливого типу теорії, яку називає “психотехнічною”.

Різні системи цінностей академічної та практичної психології виявляються на різних рівнях діяльності психологів, зокрема у відмінностях концептуального апарату, процедурах і методах, які використовують психологи-дослідники і практикуючі психологи (Ю.М.Швалб). Так, концептуальний апарат академічної науки склався з метою опису, пояснення і прогнозу психологічних феноменів, а також для комунікації усередині наукової спільноти, а концептуальний апарат практичної психології призначений, у першу чергу, для розуміння проблем клієнта і для комунікації з ним, а вже потім – для спілкування між професіоналами.

Другий суттєвий момент, на який звертають увагу дослідники, – проблема впливу особистості психолога на одержувані результати. Відмічається, що у фундаментальній науці прагнуть до суворого розділення методу і особистості дослідника, оскільки він не повинен порушувати принцип об’єктивності. У практичній психології, навпаки, підкреслюється, що особистість психолога є невід’ємною частиною методу.

З середини 80-х років ведуться активні дослідження, спрямовані на створення моделі практичного психолога та на аналіз структури його діяльності. В дослідженнях структури діяльності практичного психолога, як правило, виділяють мотиваційну, когнітивну, операціональну та комунікативну складові. Традиційно типологія психологічної практики будується на основі виділення основних консультативно-терапевтичних парадигм. Подібний підхід використовується  як у нас, так і за кордоном, однак існують деякі варіації у підходах різних дослідників. Відомий британський психолог і психотерепевт Р.Нельсон-Джоунс виділяє п’ять консультативних парадигм: гуманістичну, екзистенційну, психоаналітичну, біхевіоральну та когнітивну. М.А.Гуліна говорить про психоаналітичну, когнітивно-поведінкову, гуманістичну і еклектичну моделі психотерапії і консультування. Відомі московські психологи Д.О.Леонтьєв, О.Г.Асмолов, Б.С.Братусь, Ф.Ю.Василюк та інші виокремлюють чотири основні парадигми практичної психології: гуманістичну, психодинамічну, когнітивно-поведінкову і трансперсональну. Власну типологію пропонує О.Ф.Бондаренко, який виділяє у консультативній і терапевтичній психології психодинамічний, поведінковий, когнітивний, гуманістичний напрямки, а також некласичні напрямки (перш за все, трансперсональний), християнську англомовну психотерапію і психологічну допомогу, засновану на вітчизняних традиціях. Важливим є те, що теоретичні орієнтації психолога визначають і застосовувані ним психотехнічні прийоми, і  стиль побудови взаємин з клієнтами, і ті конкретні цілі, які він буде намагатися реалізувати у процесі своєї роботи.

Вітчизняна психологічна практика як вид професійної психологічної діяльності, по суті, ще знаходиться на етапі запозичення і наслідування. Показовими у цьому плані є дані  дослідження О.Ф.Бондаренка, присвячені проблемі професійної ідентифікації психологів, які засвідчують, що для вітчизняних практичних психологів типовим є низький  рівень усвідомлення використовуваних моделей і технік роботи, значний розрив між декларованою і фактичною професійною позицією.

Важливим напрямком досліджень став аналіз процесу професійного становлення практичних психологів. Найбільш поширеними є погляди, за якими вітчизняний психолог повинен самовизначитись стосовно однієї з визнаних у світі парадигм практичної психології і орієнтуватись у своїй роботі, перш за все, на положення і психотехніки даної парадигми з урахуванням соціокультурних і національних особливостей конкретного етносу. Водночас поширились і підходи, зорієнтовані на еклектизм у професійній діяльності практичного психолога. Така позиція обґрунтовується наявними інтегративними тенденціями у світовій психологічній теорії та практиці, а також відсутністю оригінальних вітчизняних шкіл і напрямків практичної психології, специфікою роботи з клієнтами у наших умовах.

Відмічені нами розходження у баченні шляхів побудови вітчизняної системи психологічної практики, як бачимо, стосуються, у першу чергу, філософсько-методологічних засад. У питаннях психотехнік роботи конкретних професіоналів більшістю авторів визнається важливість відповідності особистісних характеристик психолога, проблематики клієнта і застосовуваних прийомів реалізації завдань психологічної допомоги особистості, а також підкреслюється важливість гнучкості у побудові психотерапевтичних стосунків з конкретними клієнтами.

Сучасні дослідники для позначення особистісних змін, які відбуваються в процесі засвоєння і здійснення професійної діяльності і зумовлюються характером цієї діяльності, все ширше використовують поняття “професіогенезу”, яке розглядається як цілісний безперервний процес становлення особистості спеціаліста, який починається з моменту вибору і прийняття майбутньої професії і закінчується, коли людина припиняє активну трудову діяльність. В літературі зазвичай виділяють два напрямки професіогенезу особистості: формування внутрішніх засобів професійної діяльності, що включають спеціальні знання, уміння і навички, мотиваційні аспекти професійної діяльності, професійні риси характеру, здатність до  професійного спілкування, рефлексію, інтелектуально-творчі якості, адекватний індивідуальний стиль професійної діяльності; формування та засвоєння зовнішніх (соціальних) засобів професійної діяльності, що супроводжується накопиченням певних соціальних регуляторів  в даному професійному  співтоваристві, освоєння соціального простору професії, відповідних матеріалів і інформаційних засобів професійної діяльності. Результатом  професіогенезу є досягнутий особистістю рівень професіоналізму, тобто професійної зрілості особистості. Дана характеристика є  інтегральним утворенням і, на думку цілого ряду дослідників, включає особистісну, соціальну та діяльнісну зрілість фахівця. Вважається, що ключовою ланкою професійного становлення і успішної професійної діяльності практичного психолога є його особистісна зрілість.

Таким чином, можна говорити про три аспекти аналізу особистості професійного психолога:

 Аналіз особистісних характеристик і структури спеціальних професійних здібностей, які зумовлюють успішність оволодіння змістом навчання, формування готовності до ефективної праці.

 Аналіз умов забезпечення ефективної професійної підготовки психолога-практика, розвитку у нього особистісної, соціальної та діяльнісної зрілості.

 Аналіз специфічних особистісних якостей і рис, які формуються у процесі професійної діяльності психолога і вирізняють ефективно працюючого практикуючого психолога (функціональної особистості психолога).

Індивідуальність професіонала-психолога як система, що розвивається, формується в діяльності, засвоює її рівні, але досягає досконалості тільки за високої мотивації та певної спрямованості особистості.

Аналіз особливостей ситуації у вітчизняній практичній психології показав наявність багатьох проблем, серед яких одне з головних місць посідає проблема фахової підготовки професійних психологів-практиків. Гострота даної проблеми зумовлена як соціальними, так і змістовними чинниками.

Практична психологія, як особлива сфера діяльності, висуває цілу низку вимог до психолога як її суб’єкта:

- позиційні вимоги, що пов’язані з місцем і роллю психолога у загальній функціональній структурі соціально-виробничих процесів і задають загальні цілі та основні напрямки діяльності, визначають коло тих суб’єктів, які входять у зону компетенції практикуючого психолога;

- діяльнісні вимоги, що пов’язані з основним завданням діяльності практикуючого психолога – допомогою людині;

- особистісні вимоги, що пов’язані з особливим характером суб’єкт-суб’єктної взаємодії психолога з клієнтом.

У розділі ІІ “Психологічні моделі професійної адаптації психолога-практика” дано загальну організаційну схему емпіричної частини дослідження та описано теоретичну модель професійної адаптації психолога-практика, визначено проблеми професійної адаптації психолога-практика, які виникають у зв’язку з особливостями підготовки практичного психолога до реалізації завдань психологічної допомоги.

Загальна організаційна схема дослідження будувалась як система послідовних етапів теоретичного та емпіричного аналізу проблем і перевірки висунутих гіпотез. 

На першому етапі (пілотажному) були визначені основні проблеми і окреслені експериментальні групи для поглибленого обстеження. Так,  проводився порівняльний аналіз систем підготовки вітчизняних і зарубіжних психологів-практиків, опитування студентів, слухачів, психологів-початківців за допомогою спеціально розроблених опитувальників та анкет.

На другому етапі (констатуючий експеримент) визначалися позитивні та негативні чинники професійної адаптації психологів-початківців; проводилось поглиблене вивчення готовності студентів-психологів і слухачів-психологів факультетів післядипломної освіти до реалізації завдань психологічної практики, а також  аналізувалась організація навчання психологів-практиків з позицій їх наступної професійної адаптації.

На третьому етапі (формуючий експеримент) перевірялась модель професійного і особистісного розвитку молодих практикуючих психологів, головним завданням якої було забезпечення умов їхньої ефективної професійної адаптації. Формуючий експеримент був спрямований на розвиток у досліджуваних здатності надавати психологічну допомогу особистості. З метою оцінки результативності проведеної роботи застосовувались спеціальні опитувальники володіння професійними вміннями та навичками, стандартизовані методики (шкали ситуативної і особистісної тривожності Спілбергера-Ханіна, методика САН, особистісний опитувальник Т.Лірі).

Постановка проблеми професійної адаптації психолога-практика зумовлюється, насамперед, реаліями нашого сьогодення. Аналіз сучасних підходів та моделей процесів професійної адаптації і розвитку показує одну суттєву загальну ознаку: усі концепції виходять з того, що процес адаптації розпочинається разом із процесом входження у професійну діяльність. При цьому мається на увазі, що адаптація є необхідною ланкою і початковим етапом самої виробничої діяльності незалежно від сфери та фаху діяльності.

Але такий підхід не відповідає реальній ситуації сьогодення. Ми вважаємо можливим стверджувати, що процес професійної адаптації  розпочинається ще під час отримання фахової освіти, тобто у період учбово-професійної діяльності, і закінчується при оволодінні конкретним виробничим місцем та професійними задачами, тобто у період становлення суто професійної діяльності. При цьому треба чітко визначати, що процеси професійної підготовки і професійної адаптації є істотно різними. У самому загальному вигляді це розходження полягає в тому, що в процесі підготовки формуються основи професійного мислення і здатність до розрізнення і розв’язання типових задач, а в процесі адаптації складається індивідуальний стиль професійного мислення й уміння розв’язувати конкретні професійні задачі в конкретних умовах. Аналогічно треба розрізняти процес адаптації і виробничий процес, де провідним чинником стає ефективність вирішення професійних завдань.

У цьому сенсі адаптація виступає як опосередкуючий чи надбудовний процес, що дозволяє суб'єкту переходити від типологічних знань до умінь діяти по ситуації і через них до виконання конкретних професійних функцій. Таке розуміння адаптації показує, що в психологічному плані перехід від процесів професійної підготовки до процесів професійної діяльності неможливий як прямий і безпосередній. Теоретичний аналіз дозволив виокремити принаймні три структурно-функціональні складові процесу адаптації, які можна визначити як  три види (форми) адаптації, а саме:

1. Професійно-змістовну адаптацію, яка спрямована на формування умінь ставити і розв’язувати професійні задачі.

2. Організаційну адаптацію, яка спрямована на розвиток здатності діяти відповідно організаційно-управлінським вимогам  конкретного місця роботи (відмітимо, що цей процес відновлюється кожного разу при зміні місця роботи, тобто організації);

3. Особистісно-комунікативну адаптацію як здатності до спілкування з новими людьми, спроможності прийняти їх та бути прийнятим ними (відмітимо, що цей процес є дуже важливим для психолога-практика, бо у згорнутій формі він відтворюється при кожному зіткненні з новим клієнтом).

Запропонована теоретична модель дозволяє відслідкувати реальне місце адаптації в тій соціокультурній практиці, що склалася на сьогодні. Проведений аналіз літератури і наявних форм підготовки практичних психологів у нас і на Заході показав, що крім істотних розходжень у змісті професійної підготовки, маються також принципові розходження в методах забезпечення професійної адаптації. Так, у вітчизняній системі прийнято зсувати всю проблематику адаптації усередину процесу професійної діяльності, розглядаючи адаптацію як її перший етап. При цьому ті мінімальні форми практики, які передбачені навчальними програмами вузів, у силу ряду обставин своєї адаптаційної функції майже не виконують. Це означає, що вузи в явній чи неявній формі приймають на себе відповідальність тільки за процеси професійної підготовки (трансляції відповідних професійних знань, умінь і навичок), а відповідальність за процеси адаптації цілком перекладаються на організації, де починається професійна діяльність випускника. Характерно, що ця ситуація була закріплена і на законодавчому рівні: випускник вузу протягом трьох років вважався «молодим спеціалістом», який тільки проходить період професійної адаптації. У той же час на Заході, під впливом ринкових умов, вузи не могли випускати «напівфабрикат», тому там докладалися значні зусилля для того, щоб процес адаптації до професійної діяльності максимально зсунути на період підготовки. Для випускника проблематичною залишалася тільки зона особистісної адаптації, але в умовах відносно стабільного соціуму і ця проблема, як правило, має свої інституціональні форми вирішення. Переваги і недоліки цих двох освітніх моделей широко обговорюються останніми роками, і в ході цих дискусій стає усе більш очевидним той факт, що жодна з них достатньою мірою не відповідає запитам самої практики, що змінилися.

Спираючись на дану теоретичну модель та відповідну програму, ми провели емпіричне дослідження проблем професійної адаптації психологів-початківців, які мали стаж роботи від 6 місяців до 2 років. У дослідженні брали участь практикуючі психологи, які працювали у закладах освіти і в різних організаціях та фірмах, не пов’язаних з освітою (всього 70 психологів-початківців). При проведенні дослідження вони були розподілені на три групи відповідно до типу організації, де вони працюють. Це – заклади освіти, кадрові агенції та служби, приватні організації з надання консультативних та інших психологічних послуг.  Досліджуваними були 28 психологів першої групи, 24 – другої і 18 – третьої. Обстеження проводилось у формі поглибленого напівстандартизованого інтерв’ю.