СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТОК ПСИХОЛОГІЧНОЇ ТЕОРІЇ КОЛЕКТИВУ У ВІТЧИЗНЯНІЙ ПСИХОЛОГІЇ (1920-1990 РОКИ)



Название:
СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТОК ПСИХОЛОГІЧНОЇ ТЕОРІЇ КОЛЕКТИВУ У ВІТЧИЗНЯНІЙ ПСИХОЛОГІЇ (1920-1990 РОКИ)
Альтернативное Название: СТАНОВЛЕНИЕ И РАЗВИТИЕ ПСИХОЛОГИЧЕСКОЙ ТЕОРИИ КОЛЛЕКТИВА В ОТЕЧЕСТВЕННОЙ ПСИХОЛОГИИ (1920-1990 ГОДЫ)
Тип: Автореферат
Краткое содержание:

У вступі обґрунтовано актуальність обраної теми, розкрито ступінь наукової розробленості проблеми, визначено об'єкт, предмет, мету й головні завдання, методологічні основи, методи дослідження, наукову новизну, теоретичну й практичну значущість дослідження.


У першому розділі “Теоретико-методологічні й історичні аспекти дослідження психології колективу у вітчизняній психології” на підставі літературних джерел розкрито передумови створення, процес становлення та розвитку психологічної теорії колективу у вітчизняній науці, показано її нерозривний зв'язок із соціально-економічними та політичними особливостями розвитку держави.


Нові соціально-економічні умови, що були створені в країні в післяжовтневий період, привели до необхідності формування та розвитку конкретних психологічних теорій, які описують нові явища поведінки особистості в групах різного рівня розвитку. Саме до таких теорій відноситься психологічна теорія колективу.


Проведений аналіз літературних джерел свідчить про те, що вже в перші роки становлення вітчизняної психології проблема груп і колективів – одна з найактуальніших у психології. Їй було присвячено великий цикл теоретичних та експериментальних праць (М.А.Рейснер, К.Н.Корнілов, Б.В.Бєляєв, В.М.Бехтєрєв, М.В.Ланге, Є.А.Аркін, А.С.Залужний та інші). Теоретичною та методологічною основою аналізу внеску зазначених авторів у розвиток і становлення вітчизняної психології є фундаментальні праці А.В.Петровського. Актуальність проблематики малих груп і колективів, була пов’язана з розвитком самої психології як системи наукового знання. А введення експериментального методу закономірно обумовило провідну роль малої групи як об'єкту наукових досліджень.


У розділі зазначено, що проблема взаємовідносин особистості з організованим колективом розглядалась вітчизняною психологією 20-30-х років перш за все при дослідженні дитячих колективів. Відомі вчені Є.А.Аркін, П.П.Блонський, А.С.Соколянський намагалися виявити характер впливу колективу на формування особистості. В їх працях розглядається не фатальна залежність особистості від колективу, не придушення в колективі індивідуальності, а свідома, активна позиція особистості в групі.


Значну роль у становленні теорії колективу відіграли наукові праці та практична діяльність В.М.Бехтєрєва (1921-1928р.). Він першим за основу поняття колективу взяв єдність цілі. Предметом його дослідження стає вивчення активності та поведінки особистості в колективі. Під його впливом одним із центральних в психологічній науці того часу було поняття міжіндивідуальної взаємодії в групах і колективах. Хоча взаємодія трактувалася з формально-логічних позицій, вона знаменувала перехід до розуміння групи як організованої системи індивідів, що взаємодіють. Однак дослідження механізмів формування спрямованості особистості, особливостей взаємодії особистості із соціальним середовищем, закономірностей утворення індивідуальних і групових норм поведінки обмежувалися виявленням елементарних зв'язків особистості з навколишнім середовищем. Обмеженість даної теорії полягає і в тому, що в ній закони розвитку особистості переносилися на вивчення розвитку групи. Це уявлення є ще дуже недосконалим, але фіксує важливий рубіж становлення психологічної теорії колективу.


Неодноразово у своїх дослідженнях звертався до проблеми колективу та його ролі в розвитку особистості Л.С.Виготський. Він доводив, що розвиток особистості та розвиток колективу є взаємозалежними процесами. Подальший розвиток психології груп і колективів гальмувався через невідповідність між найважливішим завданням виховання особистості в колективі, та механістичним трактуванням особистості. Залишилася нерозкритою центральна проблема всієї психології – проблема особистості та її розвитку в групах та колективах.


Це протиріччя пізніше було успішно розв’язане насамперед, у діяльності видатного педагога А.С.Макаренка, що використовував у своїй практичній діяльності соціальний, діяльнісний підхід. Він вважав, що особистість не можна уявляти поза суспільством, окремо від нього, її можна зрозуміти тільки в колективі й через колектив. Першою ознакою колективу, за теорією А.С.Макаренка, є його соціальна спрямованість, яка забезпечує особливу якість особистостей, а саме їх цілеспрямованість. Суспільство та колектив є необхідною умовою розвитку індивідуальних якостей особистості. Такий підхід до визначення поняття колективу визначало питання про місце особистості в колективі та системі суспільних стосунків. Організація, структура та управління, включаючи керівництво й лідерство, нормативна регуляція поведінки, згуртованість і психологічний клімат, особистість у всьому багатстві та різноманітті її проявів у колективі - це перелік основних питань, що розглядаються в працях видатного вченого. Однак слід зазначити, що дана теорія носила особливий ідеологічний характер і мала ряд недоліків та обмежень. У зв’язку із тим, що вона формувалась в педагогічному напрямку, поняття діяльності не носило розгорнутого психологічного змісту, а сам експеримент проводився на особливих групах, застосування теорії на інших етапах стало неможливим. Після праць А.С.Макаренка в дослідженні колективу на тривалий час запанувала смуга застою. З кінця 50-х років психологічні дослідження в країні починають відновлюватися в статусі самостійних й, таким чином, відкривається новий розділ в історії вітчизняної психології колективу.


Особливе місце у вивченні ролі колективу у формуванні особистості належить В.О.Сухомлинському. Система колективних стосунків виступає, на його думку, основою формування особистості. Він зробив суттєво нові акценти в дослідження активності особистості в колективі. В.О.Сухомлинський розглядав особливу межу активності соціальної позиції особистості та її активність щодо до інших. Саме вона є головною при визначенні інших форм активності особистості до себе та до світу. Визначаючи ознаки колективу та підкреслюючи його значення для всебічного розвитку особистості, автор акцентує увагу на його моральних чинниках. У працях В.О.Сухомлинського міститься і розробка умов позитивного впливу колективу на розвиток особистості, і складний механізм процесу розвитку самого колективу, тобто починає формуватися цілісна концепція колективу.


Аналіз існуючих підходів дозволив простежити динаміку становлення психологічної теорії колективу у вітчизняній психології.


Перший етап - 60-і роки – в історії психології був складним і суперечливим, однак, він значною мірою визначив подальший розвиток наукової думки на наступних етапах. Психологи усвідомлювали необхідність розробки і використання експериментальних методик вивчення колективів і особистості в колективі. Тому створювалися соціально-психологічні центри (спочатку в Ленінграді, а потім у Москві, Києві, Курську, Харкові) з їх практичною орієнтованістю на розгляд проблеми малих груп і колективів.


У дослідженні виявлено, що в 60-і роки інтенсивно вивчаються виробничі колективи (Є.В.Шорохова, К.К.Платонов, Е.С.Чугунова); наукові (М.Г.Ярошевський, В.П.Канцев); шкільні колективи (Л.І.Уманський, Я.Л.Коломінський, О.М.Лутошкін, А.С.Чернишов, А.П.Просецький, Л.І.Новикова, Т.Н.Мальковська); військові (А.І.Кітов, А.Д.Глоточкін, А.М.Столяренко); студентські (Т.В.Карсаєвська, А.Л.Свенцицький, Н.М.Пейсахов, Є.І.Степанова) колективи На перше місце при вивченні взаємостосунків у колективі виступає проблема морального формування особистості в колективі (Л.І.Новикова, Х.Й.Лійметс). Предметом різнобічного вивчення психологів стає також емоційна сфера колективу (О.М.Лутошкін, Б.І.Кочубєй, А.Є.Ольшаннікова), оскільки вона є резервом для підвищення ефективності діяльності та індивідуального розвитку особистості.


Другий етап – 70-80-і роки – характеризується суспільним підйомом та інтенсивною науковою розробкою вітчизняної соціально-психологічної теорії колективу. У цей період сформувалося декілька великих дослідницьких напрямків з вивчення феноменів соціальних груп: діяльнісний підхід, соціометричний напрямок, параметрична концепція й організаційно-управлінський підхід. Однак найбільшу популярність і вплив серед фахівців отримали дві теоретичні концепції колективу: стратометрична (А.В.Петровський) і параметрична (Л.І.Уманський). Обидві вони спираються на велику кількість емпіричних даних, які стосуються широкого кола групових феноменів, виходячи із загальних теоретичних і методологічних передумов.


Дослідженням доведено, що розвиток психологічної науки в 70-80-і роки, визначення інтересу до проблеми взаємодії особистості із суспільством на новому етапі розвитку суспільних відносин у країні дали імпульс до дослідження соціально-психологічних механізмів зв'язку особистості з групами й колективами.


У другому розділі “Основні концепції побудови психологічної теорії колективу у вітчизняній психології” висвітлено провідні ідеї стратометричної концепції А.В.Петровського та параметричної концепції Л.І.Уманського, які найбільшою мірою вплинули на розвиток наукової думки в цій галузі.


Проведене дослідження дозволило визначити загальні принципи та конкретні прийоми параметричної концепції Л.І.Уманського. Слід зазначити, що в його працях багато уваги приділяється питанню поетапного розвитку групи як колективу. Основна ідея підходу полягає у припущенні про те, що поетапний розвиток групи здійснюється завдяки розвитку її найважливіших психологічних параметрів: змісту моральної спрямованості групи і організаційної єдності. Своєрідність концепції полягає в тому, що дослідник розглядає цілісну психологічну структуру групи через призму трьох блоків підструктур: суспільного, особистісного та блоку загальних якостей. Л.І.Уманський запропонував визначати колектив ще і через такі характеристики як мікроклімат, референтність, згуртованість, що визначають групу в цілому. Виходячи з перерахованих ознак, вчений виділяє п’ять основних етапів, які проходить група на шляху до колективу: номінальна група, група-асоціація, група-кооперація, група-автономія та група-колектив. Однак, Л.І.Уманський зазначає, що на шляху до колективу група проходить і такі етапи, які містять у собі не лише прогресивні зміни в її психології, а й відповідні кризи. В його концепції колектив розглядається не тільки як соціально спрямована група, а також і “антиколектив”. Л.І.Уманський першим звернув увагу на те, що на розвиток колективу впливає не тільки зміст, але і форма організації діяльності.


Дана позиція була суттєво новою в груповій психології. Однак і вона мала обмеженість у поширенні на широке коло досліджень колективів. Це пояснюється тим, що експериментальні дослідження проводилися у групах, що мали специфічну спрямованість, а також не було розроблено єдиного методологічного принципу дослідження колективів, який можна застосовувати при вивченні будь-яких груп і за будь-яких умов.


У 1973 році А.В.Петровським і його співробітниками було запропоновано новий підхід до розгляду феноменів малих груп і колективів. Цей підхід до групових процесів і психології особистості в групі був визначений як стратометрична концепція групової активності, а надалі - як концепція діяльнісного опосередкування міжособистісних стосунків. Розробкою проблем психології груп та колективів А.В.Петровський почав займатися на початку 60-х років. У роботі “Опыт построения социально-психологической концепции групповой активности” (1973г.) він показав, що місце особистості в колективі та процеси формування в ньому міжособистісних стосунків, їх характер і закономірності є принципово іншими, порівняно із закономірностями міжособистісних стосунків, які були виділені й зафіксовані раніше в зарубіжній та вітчизняній психології малих груп. Цей підхід до аналізу міжособистісних стосунків у групі дає можливість представити всі внутрішньогрупові процеси як багаторівневу структуру.


На підставі теоретичних та експериментальних праць А.В.Петровського можна стверджувати, що підтвердилася основна гіпотеза його досліджень: у колективі, де взаємовідносини опосередковані цілями й цінностями спільної діяльності, виявляються соціально-психологічні феномени, які якісно відрізняються від явищ, характерних для випадкового скупчення людей, де визначальними є безпосередні стосунки та безпосередня взаємодія між індивідами. Ці якісні відмінності колективу піддаються кількісним дослідженням.


Заслуга А.В.Петровського полягає в тому, що він уперше застосував принцип діяльності для вивчення психології малих груп і колективів. Це дозволило розглядати саму соціальну групу як колективний суб'єкт діяльності. Введення А.В.Петровським у соціально-психологічний експеримент принципу діяльнісного опосередкування дозволило йому побудувати типологію груп, яка враховує рівень їх розвитку. Те, що рівень розвитку групи є найважливішим параметром міжособистісних стосунків, показано в значній кількості теоретичних і експериментальних праць (В.С.Агеєв, В.А.Бакеєв, І.П.Волков, О.І.Донцов, Я.Л.Коломінський, М.М.Обозов, А.І.Папкін, К.К.Платонов, В.В.Шпалінський). Відповідно до даної теорії, особистість можна зрозуміти тільки в системі стійких міжособистісних зв’язків, що опосередковуються змістом та цінностями спільної діяльності. Ці міжособистісні зв’язки проявляються в особистості кожного члена групи та разом з тим вони утворюють особливу якість самої групової діяльності, що опосередковує ці особистісні прояви. Особистість формується в групах, які ієрархічно розташовані на ступенях онтогенезу, а характер розвитку особистості визначається рівнем розвитку групи, до якої вона належить і в якій вона інтегрована. Однак в концепції А.В.Петровського не було реалізовано генетико-моделюючий експеримент, що дозволяє дослідити дійсну логіку розвитку особистості в колективі та самого колективу в умовах розвитку предметної діяльності. Цим визначаються певні протиріччя, а саме, в теорії А.В.Петровського заперечується роль, значення принципу провідної діяльності в розвитку особистості.


Реалізація експериментально-генетичного методу при вивченні особистості в колективі у ході формування навчальної діяльності була здійснена на основі доробок В.В.Давидова, Д.Б.Ельконіна, В.В.Рєпкіна, в довготривалому дослідженні О.К.Дусавицького. Ним були отримані принципово нові результати і запропоновано системний підхід до вивчення формування особистості в колективі на різних етапах вікового розвитку. Системний підхід до вивчення формування особистості в колективі при цьому був розглянутий в контексті іншої системи – всебічного розвитку особистості.


Методологічний аналіз проблеми соціального об'єкта визначає підхід до колективу як до цілісності, що включає в себе обидві системи – функціонування і розвитку. Вони були розглянуті в ієрархічному зв'язку, де система розвитку виявляється провідною, а система функціонування – залежною.


У процесі експериментальних досліджень О.К.Дусавицьким і його співробітниками було зафіксовано новий феномен, що раніше не описувався в психології – особлива форма групового лідерства. Утворення такої групи-лідера в системі групової диференціації стало найважливішим механізмом розвитку шкільного класу, перетворення його з дифузійної групи в групу типу колектив. Висока задоволеність міжособистісними відносинами приводила до того, що до кінця молодшого шкільного віку клас набував функцію референтної групи для учнів і ставав основним мікросередовищем їхнього подальшого розвитку.


Теоретичний аналіз проблеми активності особистості й експериментальні дослідження дозволили О.К.Дусавицькому визначити в загальному вигляді соціально-психологічні параметри системи розвитку колективу. До таких параметрів належать: наднормативна активність членів колективу; міра відкритості колективу, що виражається в емоційній ідентифікації з новими йогочленами; рефлексія руху колективу, що виявляється у феномені самокритики.


Звідси випливає, що проблема активності особистості нерозривно пов'язана з проблемою розвитку колективу. Джерелом же руху колективу є не зовнішній імпульс, а сама особистість, яка включена до діяльності. Аналізуючи колектив як цілісну систему, вчений представив його типізацію. До першого типу він відніс усі види учнівських, студентських колективів, а також групи, де рух спрямований від дифузійної групи до колективу. До другого типу віднесені ті колективи, у яких довершене їхнє становлення, або ті групи, що на момент формування уже виступають як колективи. Але таких малих груп, що цілком би відповідали всім вимогам колективу, в дійсності дуже мало. Більшість же реально існуючих малих груп займає проміжне положення між слаборозвиненою групою і високорозвиненим колективом. Однак цей підхід обмежувався самою системою навчальної діяльності та системою освіти. Тому залишається відкритою проблема підтвердження даних теоретичних положень при дослідженні колективів, що опосередковані іншими видами діяльності. Можна стверджувати, що саме в цей період було закладено фундамент сучасної психологічної теорії колективу.


У третьому розділі - “Психологічні феномени колективу”на основі аналізу значної кількості психологічної літератури встановлюються основні феномени міжособистісних стосунків, що стали предметом вивчення в конкретних експериментальних дослідженнях.


Переводячи розгляд особистості в інтегрований простір, у дослідників  з’явилась можливість відповісти на питання про те, що являють собою соціально-психологічні феномени. Знімається альтернатива особистісного та групового. Особистість проявляється через групове, групове - через особистісне. У дисертації доведено, що в експериментальних дослідженнях, проведених під керівництвом А.В.Петровського, були виявлені основні феномени колективу: надання переваги в колективі проявам колективістського самовизначення (І.А.Оботурова, А.А.Туровська), наявність згуртованості як ціннісно-орієнтаційної єдності (В.В.Шпалінський, О.І.Донцов), діюча групова емоційна ідентифікація (А.І.Папкін, М.А.Туревський), надситуативна та наднормативна активність, змістовність мотиваційного ядра вибору в системі міжособистісних стосунків (В.А.Петровський, Н.М.Швалєва), адекватність і сумлінність у покладанні і прийнятті відповідальності за успіхи або невдачі в спільній діяльності (Л.О.Сухинська). Варто зауважити, що в усіх феноменах міжособистісних стосунків наявний момент діяльнісного опосередкування.


В 60-ті роки в центрі уваги психології груп і колективів була проблема поведінки особистості в умовах, коли її індивідуальні ціннісні орієнтації та норми протирічили груповим. У ці роки вважалося, що один із засобів подолання конфлікту між індивідуальним і груповим є конформізм. У розділі показано, що нового вносить ідея колективізму в сутність проблеми групового тиску, групової згоди, підпорядкування, конформізму. Перш за все, треба відзначити виявлення феномену колективістського самовизначення у колективі. У дисертації звертається увага на те, що вперше цей феномен було експериментально досліджено І.А.Оботуровою під керівництвом А.В.Петровського. Він виникає в тому випадку, коли поведінка особистості в умовах соціально організованого групового тиску визначається не безпосереднім впливом групи і не індивідуальними якостями сугестивності, а прийнятими в групі цілями та завданнями діяльності, стійкими ціннісними орієнтаціями.


Другий параметр, важливий для розуміння структури внутрішньогрупової активності, отримав назву згуртованість як ціннісно-орієнтаційна єдність, вперше був вивчений В.В.Шпалінським. Згуртованість розуміється дослідником як форма опосередкування міжособистісних стосунків змістом і цінностями групової діяльності.


В розділі звертається увага на те, що дослідження згуртованості групи як ціннісно-орієнтаційної єдності здійснювалось під керівництвом А.В.Петровського в трьох напрямках. Перший напрямок пов’язаний з працями Л.Е.Комарової, Р.С.Нємова, Ю.В.Янотовської. Вони визначили, що спільна групова діяльність має властивість соціальної апперцепції, тобто здатність спрямовувати увагу групи на оцінку якостей особистості її членів, детермінованих змістом цієї діяльності. Другий напрямок пов’язаний з працями В.В.Шпалінського. Дослідником була визначена залежність між ціннісно-орієнтаційною єдністю та іншими параметрами групової активності. Особливого значення в рамках стратометричної концепції набув третій напрямок, який представлений працями О.І.Донцова. Вчений розглядає колектив як багаторівневу структуру взаємовідносин, що опосередковані змістовною стороною групової діяльності й інтерпретації цієї діяльності як предметної.


У даному розділі проаналізована ще одна важлива форма прояву згуртованості в колективі – діюча групова емоційна ідентифікація. Ця ідея розроблена В.А.Петровським, він же запропонував концептуальний план і конкретну методику дослідження. Цей феномен було віднесено до явищ, характерних для другого прошарку міжособистісних стосунків у колективі поряд з іншими виділеними його параметрами. Наявність або відсутність цього феномена, як і феномена згуртованості у формі ціннісно-орієнтаційної єдності, а також інших феноменів, дозволяє диференціювати групи вищого рівня розвитку від дифузних груп.


У дисертації підкреслюється, що існує ще одна форма інтеграції особистості в колективі, мається на увазі феномен покладання відповідальності в разі успіху або невдачі спільної діяльності. У розділі звертається увага на те, що цій проблемі у вітчизняній психології не приділялося достатньої уваги. У психологічній літературі практично відсутні публікації, привячені аналізу цих явищ.


Досконалим вивченням цього феномену зайнялася Л.О.Сухинська. Вона розглядала стосунки відповідальної залежності як один із важливих параметрів ядерної структури колективу. У розділі зазначено, що рівень розвитку психології дозволив конкретним дослідженням, присвячених вивченню впливу малих груп на індивідів, достатньо глибоко розглянути сферу взаємостосунків особистості та колективу.


В процесі дослідження були виявлені психологічні феномени й іншого характеру, а саме надситуативна та наднормативна активність особистості, що фіксує наявність дій, які виходять за межі необхідності; норми, цінності, які забезпечують існування даного колективу. Наднормативна активність викликається домінуючою в колективі атмосферою високої вимогливості, усвідомленості та відповідальності. Існування наднормативної активності віддзеркалює протиріччя між двома цілісностями: особистістю та колективом. Саме в таких умовах проявляється проблема активності особистості. Особистість не завжди обмежується рамками теорії меж активності, вона виходить за межі норм, правил, цінностей конкретного колективу, але не за межі колективу, а існує в його рамках. Відповідно до цього, особистість  виступає в колективі не тільки як елемент, але і як цілісність, що дозволило розглядати активність особистості під новим кутом зору.


У сучасному суспільстві особистість не можна відокремити від колективу. Тому важливо визначити, які групи найбільшим чином впливають на індивіда, сприяють усвідомленню власної поведінки. Такими групами є референтні групи. Встановлено, що в більшості праць, присвячених вивченню референтності, розглядався виключно зв’язок між індивідом та його референтною групою, а в дослідженні Є.В.Щедріної здійснено своєрідне перенесення уявлень про референтність на опис міжособистісних стосунків індивідів у групі.


У дисертації досконало висвітлено теорію лідерства, розроблену А.В.Петровським. У рамках стратометричної концепції лідерство розглядається як складний соціально-психологічний феномен, в якому фіксуються й виявляються важливі характеристики групового розвитку, що мають не лише психологічну, а й соціальну значущість.


 


Таким чином, в рамках теорії діяльнісного опосередкування міжособистісних стосунків були досліджені феномени, які дозволяють діагностувати рівень розвитку групи. Експериментальні методи дослідження цих феноменів, що були розроблені науковцями, дозволили широко використовувати психологічну теорію колективу в різних видах практичної діяльності забезпечуючи ефективність малих груп та повноцінну активність особистості в них.

 


Обновить код

Заказать выполнение авторской работы:

Поля, отмеченные * обязательны для заполнения:


Заказчик:


ПОИСК ДИССЕРТАЦИИ, АВТОРЕФЕРАТА ИЛИ СТАТЬИ


Доставка любой диссертации из России и Украины