Вплив методів православної автотрансформації на особове зростання

Краткое содержание

У вступі розкрито актуальність дослідження, визначено об’єкт, предмет, мету, теоретико-методологічні засади, наукову новизну, теоретичне та практичне значення роботи, сформульовано гіпотези, завдання та основні положення, що виносяться на захист.

У першому розділі “Містичний досвід та автотрансформація у різноманітті перспектив” робиться аналіз підходів представників різних напрямків психології до феноменів містичного досвіду, релігійності, трансперсональних переживань та духовних потреб.

Виділяється три сучасних підходи до вивчення містичного досвіду: трансперсональний підхід (А.Маслоу, Е.Сутич, Ч.Тарт, Р.Уолш, Д.Шапіро, С.Гроф), християнський підхід (Митр.А.Сурожський, Архим. К.Керн, Прот. І.Мейєрдорф, А.Сидоров) та філософсько-антропологічний підхід (С.Хоружий, Е.Торчинов, Н.Мусхелішвілі, В.Бібіхін, Г.Сільницький).

Наше дослідження містичного досвіду православ’я базується на концепції С.С.Хоружого, в якій він розглядається “не випадковим, а тим більш аномальним явищем, а необхідною та універсальною різновидністю досвіду людини” (5). Містичний досвід представляється як

- досвід “подій трансцендування”;

- досвід, який має великий генеративний потенціал, здатність будувати навколо себе життєву стратегію;

- досвід віри;

- досвід динамічний, такий що представляє з себе процес та породжує досвідний дискурс.

    Методи православної автотрансформації розглядаються нами як складова життєвого сценарію носія православного світосприймання, як елемент життєвого світу особистості, яка реалізує життєву стратегію, що запропонована православ‘ям.

    Феномен автотрансформації розглядається в психологічній парадигмі, а також аналізуються його філософські та релігійні кореляти.

    У різних духовних системах ідея трансформації себе, автотрансформація,  знаходить конкретні форми та виражає себе в специфічних символах та концепціях, що породжуються тією чи іншою культурою. Кожна з релігійних та філософських систем пропонує свої варіанти “спасіння”, тобто систему дій (логічних, споглядальних, морально-практичних, психологічних, фізичних), які можуть стати механізмом “другого народження”, тобто сприяти народженню людяного, духовного у людині.

Щодо сучасної психології, то в ній тема особистісної трансформації,  зміни  себе, зростання є однією з головних. З найбільшою виразністю вона постає в психотерапії, тому що сама сутність психотерапевтичної практики полягає в  трансформації особистості, а звернення до психотерапевта є запитом  на трансформацію, спробою задовольнити свою потребу щось суттєво змінити в своєму життєвому світі, в собі, в своїх стосунках із оточенням, в розумінні сутності свого існування.

У психології можна виділити два рівні дослідження особистісних трансформацій:

- вивчення притаманних кожній людині тенденцій до змінення себе, становлення, звільнення від паттернів, що гальмують її розвиток;

- дослідження конкретних умов, методів та засобів, завдяки яким саме відбувається трансформація особистості.

     Засоби психотерапії залежать від цілей психотерапевтичного втручання, ідеології терапевта; в свою чергу, засоби та цілі психотерапії базуються на розумінні сутності людини та тієї антропологічної моделі, з якою співвідноситься пацієнт.

    У зв’язку з цим проаналізовано, що становить сутність психологічної трансформації в головних психологічних школах та знайдено елементи трансформаційних методик, феноменологічно однакових для методів православної автотрансформації та цих напрямків психології.

    Аналогію процедурі роботи із психотравматичним матеріалом, усвідомленню того, що було витіснене, яка існує в глибинній психотерапії, можна знайти в каятті, сповіді, боротьбі із пристрастями. Різниця стосується трансформаційних цілей, настанов, інтерпретацій та місця усвідомлених елементів в структурі особистості, але не самої феноменології переживань. Деякі елементи практичної філософії православ’я корелюють із засобами оперантної терапії. Рефреймінг когнітивної психології має багато спільного із чернецькою сповіддю та каяттям, а ідея про першочергову важливість зростання та розвитку гуманістичної психології подібна до ідеї сходження православною Лєствицею.

    Трохи осторонь  знаходяться психологічні парадигми, в яких релігія та релігійний досвід розглядаються, як значущі, важливі явища для повноцінного існування особистості. Концепція “здобуття самості” К.-Г.Юнга, розуміння психотерапії, як “медичного священництва” В.Франклом та поняття “трансперсональних переживань” А.Маслоу та його послідовників розкривають чимало феноменів, пов’язаних із містичним досвідом в психологічній парадигмі, зближуючи релігійний та психологічний світогляд.

     Поняття “особистісного зростання”, яке дуже широко використовується в сучасній психології, зі свого боку теж може допомогти зрозуміти деякі феномени життєвого світу православної людини. Під “особистісним зростанням” ми розуміємо “визволення, винайдення себе і свого життєвого шляху, самоактуалізацію і розвиток усіх основних особистісних атрибутів (С.Братченко, М.Миронова). Серед традиційних складових православної моделі особистості, - триєдності тіло-душа-дух, - найголовнішим особистісним атрибутом,  ключовим фактором особистості та носієм людяного в людині,  вважається Дух людини.  Це є принциповим моментом, що відрізняє православний підхід від усіх інших. Таким чином, особистісне зростання в православ’ї  - це духовне зростання, це винайдення свого шляху до Бога, це визволення свого духу з полону пристрастей  та хибних цінностей.

 Православну модель людини характеризує холістичність та чітка ієрархія складових; релігійність та введення у простір життєвого світу, у простір трансформації та терапії Бога. Апеляція до Нього є вирішальним фактором для усіх без винятку сфер життя та діяльності православної людини. На шляху зростання православного Бог (первинний суб’єкт), від Якого повністю залежать всі прояви життя , постає першим помічником  людини (вторинного суб’єкту), без свідомих відповідальних зусиль якої зростання неможливе, - та, водночас, ціллю цих зусиль.

   Із моделлю людини та завданнями православної автотрансформації узгоджуються її методи. Це значить, що методи православ’я холістичні, тобто вони спрямовані на роботу із усіма аспектами цілісної особистості та беруть до уваги кожну із складових тіло-душа-дух. Крім того, методи православної автотрансформації процесуальні, - вони зважають на етап генези людини, що практикує. Їм притаманна синтетичність та негарантованість, та у своїй основній масі вони є методами автотрасформації, тобто методами самостійної роботи із своїм внутрішнім світом.

   Феноменом автотрансформації особистості можна назвати свідомі, послідовні дії особистості, спрямовані на конструктивні зміни в собі, покращення та позитивне перетворення свого життєвого світу згідно ідеалу свого світосприймання та вірування.

Таким чином можна стверджувати, що психологічні трансформаційні моделі та модель православної автотрансформації мають багато спільних чинників як в настановах звільнення від паттернів , що гальмують розвиток та повноцінне життя людини, так і в конкретних засобах, завдяки яким саме відбувається трансформація особистості. Принциповою є різниця в розумінні сутності людини та її життєтворення, з чого витікає розуміння цілей особистісного зростання та автотрансформації, а також своєрідність методів та підходів, що притаманні православ’ю. Православний підхід до особистості виділяється як оригінальний, окремий, рівноправний та абсолютно самостійний як ціннісно, так і історично.

    У другому розділі дисертації “Основні умови застосування методів православної автотрансформації” розкриваються головні чинники ефективності впливу на особистість методів православної автотрансформації. Важливість розкриття передумов застосування методів, що досліджуються, пов’язана із тим, що їх неможливо розглядати як психотехнічну методику, виконування якої призводить до очікуваних результатів за будь-яких умов. Методи православної автотрансформації є одним із взаємопов’язаних елементів складної системи життєвого світу, певного стилю життя, життєвої стратегії людини із православним світосприйманням, однією із складових східно-християнського містицизму. Ось чому важливо розкрити передумови застосовування цих методів, що присутні в них імпліцитно.

   Найбільш загальною та широко дослідженою є умова, що передбачає тенденцію особистості до зростання та потенціал такого зростання. Ця умова є необхідною для застосування  будь-яких трансформаційних методик та не потребує коментарів.

   Друга умова, специфічна для православної автотрансформації, - це релігійність, зв’язок із Богом, присутність двох реальностей: людини та Бога (Вищої, Трансцендентної Реальності), - та їх співвідношення. В психологічній парадигмі ми розглядаємо релігійність з точки зору релігійних здібностей. В дисертації ми обґрунтовуємо те, що релігійні задатки притаманні кожній людині, як, скажімо, невід’ємною характеристикою здорової людини є інтелектуальні задатки. Розвиваючись, вони можуть переростати у релігійні здібності того чи іншого ступеню глибини; основою релігійних здібностей є переживання Трансцендентної Присутності, Бога та духовних моральних цінностей як головних засад свого буття. Як будь-які здібності, релігійні здібності є результат “усього ходу розвитку особистості” (С.Рубінштейн); їхня присутність не залежить від того, чи відносить людина себе до віруючих, чи називає вона Досконалість, із якою співвідносить своє життя та будує стратегію свого буття,  саме “Богом”.

Наступною умовою, необхідною для ефективності застосовування методів православної автотрансформації є символізм православної свідомості. Містичні переживання, віра, релігійність - це  психологічні феномени, що охоплюють все єство людини: розум та почуття, свідоме та несвідоме, наміри та дії, тіло та дух, - часто вони можуть бути усвідомлені та виражені тільки у символічній формі. Це відбувається завдяки здатності символу відображувати цілісне бачення, його полівалентності, його здібності передавати приховані, парадоксальні зв’язки, що не є очевидними у безпосередньому досвіді, або завдяки критичним роздумам. Властивість кросс-фазності, що була відкрита психологами трансперсонального напрямку, робить символ незамінним інструментом в оформленні досвіду альтернативних фаз свідомості, в інтеграції глибинних реалій, що були сприйняті у стані розширеної свідомості. Важливо підкреслити, що релігійний символ для віруючої людини відрізняється високим ступенем наповненості, життєвістю, співвідношенням із особистим досвідом. Символ для віруючої людини  є не тільки носієм якогось більш глибокого потаємного смислу; він співвідноситься із його актуальною життєвою ситуацією, з реальністю релігійного досвіду, що він переживає кожного дня, досвіду, що є найбільш значущим для його життєтворення.

    Свідомості православного притаманний “символічний реалізм” - сприймання подій життя як  природних та як надприродних фактів (як знаки присутності Бога), що суттєво впливає на сприймання інформації віруючим, його взаємодію зі світом, формування ним досвіду та здійснення головного життєвого завдання  —  з‘єднання із Богом.

    Особливості “Я-концепції” православного, яка також відрізняється специфічним символізмом, можуть, зі свого боку, пояснити дію механізмів автотрансформації. “Я-концепція” православного є визначеною: природа, призначення та сутність людини мають в ній чітке, не індивідуалізоване,  єдине для всіх пояснення. Два основних елементи “Я-концепції”: аксіома абсолютної любові Бога до кожного створіння та тварності, первісної гріховності людини, - надають “Я-концепції” православного динамічність, дають змогу її перегляду  та більш легкого включення нових елементів. Будь-яке переживання може укластися в концепцію гріха та каяття, будь-який гріх, згідно православній антропології, може бути пробаченим Богом. Подібна відкритість “Я-концепції” можлива завдяки вірі (відповідності символізованих в свідомості уявлень про  Бога організмічному досвіду та переживанням), стійким елементам “Я-концепції”, що знімають проблему “умови цінності” та спеціальним православним психотехнікам, які призначені для саморефлексії, самозмінення, перегляду “Я-концепції”.

    Усвідомлена міфологічність “Я-концепції” православного також базується на феномені віри, яка змінює його спосіб концептуалізації досвіду, безконфліктно включаючи в  картину світу елементи, що неможливо довести причинно-наслідковою логікою, якщо ці елементи переживаються реально та  несуть смисл.

    “Я-концепція” православного Христоцентрична та дуалістична (в ній присутні два полюси буття: актуальний, недосконалий, тварний та ідеальний, богоподібний). Саме це завдає стратегію та траєкторію життєвого шляху православного. Життя для нього - це шлях до Богу и все, що відбувається в ній є або перешкодою або допомогою на цьому Шляху.

    Таким чином, базовими чинниками, що відіграють вирішальну роль в ефективному застосуванні  методів православної автотрансформації, є,  по-перше, актуалізація потенціалу зростання особистості, релігійність і розвинуті певним чином релігійні здібності особистості та інтегрованість православних символів в систему його світосприйняття.

    В третьому розділі дисертації “Значення методів автотрансформації православ’я для особистісного зростання” пропонується аналіз емпіричного матеріалу роботи - аскетичних текстів східно-християнського містицизму,  виклад дослідницької позиції вченого, що втручається в сферу релігійного досвіду, та  розгляд основного предмету дослідження, - впливу трансформаційних методів православ’я на особистість.

   Аналіз текстів східнослов’янського містицизму, в яких відображені християнська антропологія та Шлях сходження до християнських ідеалів,  дав змогу вивести деякі  риси методів православної автотрансформації. По-перше, в текстах відображається так зване єдиновидне вчення православної аскетичної традиції, яке становить основу інтерпретації досвіду автотрансформації людини, що практикує. По-друге, ці тексти досвідні, тобто їхньою змістовою основою є багаторічна практика та досвід інтроспекції та автотрансформації авторів. Діалогічність текстів є логічним доповненням їхньої досвідності. За допомогою них спілкуються, відповідають на значущі питання, приймають надихаючу енергію святого автора; приєднуючись до його знань та віри, йдуть власним шляхом зростання.

Тексти-інструкції православного містицизму - езотеричні, тобто вони призначені для людини, що просувається шляхом православного діяння, має православний  світогляд та співвідносить свої переживання із символами православ’я. Важливою особливістю аскетичних текстів православ’я є процесуальність, яка відображає послідовність, систематичність та генетичний зв’язок методів православної автотрансформації.

 Таким чином, дослідження містичного досвіду, життєвих стратегій, що навколо нього будуються, та методів, що допомагають просуванню життєвим шляхом та особистісному зростанню в релігійній традиції, потребують специфічної дослідницької позиції. Для цього важлива настановленість причетності та включення вченого в символічний простір релігійної, в даному випадку православної, свідомості.

   Саме з цих позицій розглядається послідовність психотехнік, що пропонує православна традиція, їхнє призначення та феноменологія станів, що виникають внаслідок їх застосування.

    Згідно з логікою православної автотрансформації, що чітко просліджується в аскетичних текстах та відображає духовну генезу людини, що практикує, було проаналізовано такі методи православної автотрансформації: покаяння, незриму борню, ісіхію, зведення розуму в серце, молитву. Для чіткості аналізу було створено схему, згідно з якою спочатку наводилися результати аналізу вихідного стану людини, що практикує; потім надавався опис процесів автотрансформаціі, що відбуваються завдяки застосуванню аналізованого методу; по-третє, наводилися результати застосування методу.

    Покаяння, з якого пропонується починати шлях православної автотрансформації, першим описується в текстах авторами східно-християнського містицизму. Як психотехніка трансформації особистості, покаяння є формою відображення того, що відбувається в свідомості та самосвідомості православної людини: це констатація відхилення своєї недосконалої природи від промислу Божого, від строю існування, що веде до спасіння, усвідомлення цієї ситуації як такої, якої бути не повинно та емоційна реакція каяття. Поглиблюючись, покаяння породжує нове життєве настановлення, яке може стати межею в стратегії існування. Завдяки праці покаяння в людині відбувається ідеологічний поворот, при якому символи православ’я зв’язуються із особистими переживаннями та особистим досвідом, та остаточно закріплюється рефлексування психічних феноменів в термінах православної антропології.

   Таким чином, якщо дуже спрощено описати основні показники особистісного зростання на цьому етапі  автотрансформації, ними будуть інтеграція православної системи цінностей, ототожнення з православною моделлю особистості,  розвинута здатність до рефлексування  та включення Вищої, Трансцендентної Реальності в систему свого життєтворення.  

    Важливо сказати, що покаяння, як і усі інші методи роботи із психічними реаліями, може бути різного ступеню інтенсивності: те, як наполегливо та часто звертається людина до цієї форми саморефлексування, залежить від її настановлень, способу життя та особистісних нахилів до цієї діяльності.

    “Незрима борня” - це поєднання знань про психічний устрій людини із майстерністю самоспостереження; усвідомлення та ідентифікація “пристрасних станів”, які діють в цей час та постійне свідоме зусилля для їх перетворення. “Пристрастю” у православній аскетиці називають деструктивний для обраного шляху, внутрішньо дезорганізуючий та дестабілізуючий стан, який входить в конфлікт із укоріненою системою цінностей та порушує внутрішню гармонію.

    В православній аскетиці існує класична схема восьми пристрастей як збуджувачів наших гріховних вчинків Прп. Іоана Кассіана. Це: обжерливість, блуд, сріблолюбство, гнів, скорбота, сум, пихатість та гордість. Аналіз психології трансформації цих станів показує, що відбувається із особистістю, якщо вона використовує у процесі власного самозмінення засоби, які пропонує православна традиція. Православно-аскетичний підхід до деструктивних переживань, емоцій та станів людини, згідно з яким будується вся робота із внутрішнім світом, полягає у тому, що будь-який гріх (негативний, деструктивний паттерн життєвого світу, прояв, що суперечить православній системі цінностей) розглядається, як привід розібратися у прихованих рухах та імпульсах своєї душі, розкрити якусь деструктивну частину своєї природи, зрозумівши, покаятися в ній та трансформувати її на позитивну.

    У текстах східнослов’янського містицизму звучить думка про те, що усі досягнення, що пов’язані із наполегливою практикою методів самозмінення, подвижницькими працями, мають сенс лише у тому випадку, якщо руйнується “хибне его”, нереалістичний образ себе, егоїстичні настанови, якщо культивується смирення,  досягається зрілість душі, - якщо  людина наближається до свого Найвищого, Трансцендентного Ідеалу, стає “провідником Його Волі”. Всі ці складові, які формуються за умови розв’язання моральних та психологічних внутрішніх конфліктів, глибинної інтеграції духовних православних цінностей, формування внутрішнього споглядача,  служать показниками особистісного зростання та подальшого просування шляхом, запропонованим православ’ям.

     Ісіхія, або “сердечна безмовність”  є найважливішим засобом особистісної автотрансформації, пропонованим православ’ям, та в той же час - досягненням, що пов’язане із використанням методів попередніх етапів. Ця форма внутрішньої роботи  непідсильна для початківців. Для того, щоб почати практикувати ісіхію треба мати значні досягнення в боротьбі із пристрастями, стійкий та довготривалий стан безстрастя, спокою. Крім того, для практики ісіхії необхідно мати навик концентрації, здатність тривалий час чи безперервно  утримувати увагу на тонких об’єктах, постійне самоусвідомлення. Особливу важливість мають глибоко інтегровані духовні настановлення, релігійна спрямованість особистості, сила віри в Бога. Тільки за таких умов та за умови неухильного слідування чернечим інструкціям та словам свого духовного наставника можливе усамітнення та безмовність, що призводять не до енергетичного спаду та прострації, а до глибоких позитивних змін у особистості, до містичного досвіду та перетворення. Тільки так безмовність стає шляхом духовного зростання, а не насильством над своєю психікою. Показниками особистісного зростання та ефективності практики ісіхії стають внутрішні стани сконцентрованості, самозаглиблення, постійного самоусвідомлення та стан, який інтерпретується, як “преребування в Бозі”. Згідно із свідченнями православних анахоретів, ніщо – ніякі пристрасті, хибні цінності, марні імпульси – не заважають бути в постійному контакті із своєю духовною суттю – Духом. Для інших людина, що досягла такого рівню  зростання,  стає носієм православних цінностей та смислів.

    Зведення розуму в серце становить особливий процес зосередження, центрування свідомості. Увага набуває смислу духовного досвіду, стає “всередині-перебуванням”, а концентрація відбувається на строго локалізованому місці тіла. Інструкції православних анахоретів щодо зведення розуму в серце дуже чіткі та детальні; без перебільшення можна сказати, що вони становлять скарбницю слов’янської культури духовного зростання. Розглядаються зовнішні умови (серед яких усамітнене життя, виконування чернецького розпорядку, спеціальна молитовна поза), внутрішні настановлення (безпристрасність, духовне прагнення, пам’ять про Бога)  та психологічні якості (інтровертованість, уважність, сильна воля),  що необхідні для ефективного застосування цього методу. Ціль практики зведення розуму в серце - це набуття єдності, цільності, внутрішньої гармонії усіх складових особистості; “зберігання серця”, - природне, без зусилля перебування у стані духовної пильності; та створення нової психічної структури “розумо-серця”, яка стає духовним та екзистенційним  фундаментом особистості. Саме ці трансформації можна вважати показниками особистісного зростання, якщо обов’язково прийняти до уваги важливий чинник: по мірі просування духовним шляхом та наближення до цілей православної автотрансформації, поняття “особистість” втрачає стосовно православного практика своє  традиційне змістове наповнення.

Звертаючись до концепції подвійного суб’єкта в процесі зростання особистості православного практика, де первинним суб’єктом постає Бог, всемогутня вища трансцендентна Реальність, а вторинним суб’єктом – сама людина, що свідомо та наполегливо просувається шляхом православної автотрансформації, можна побачити, що “особистісне зростання” в цьому ракурсі – це  все більше “злиття суб’єктів”, підпорядкування волі людини Божій Волі, шлях сходження до первинного суб’єкта ціною повної трансформації своєї особистості. Згідно з найвищими цілями православної автотрансформації, повинен залишитися один, Вищий суб’єкт, але завдяки свободі волі людини та її відомим зусиллям.

Молитва – це головний метод православної автотрансформації, який використовується на усіх етапах та ступенях подвижницького чину віруючими будь-якого рівня духовних досягнень. Православна аскетика виділяє  кілька типів та видів молитви. Види молитви залежать від настановлення та спрямованості уваги та відображають динамічну сторону процесу автотрансформації. “Образи”, або  етапи молитви співпадають , згідно з православною аскетикою, з етапами розвитку духу людини. Перший з них характеризується уявою, другий – роздумами, третій – зануренням у споглядання.

Крім того, молитви розрізняються за змістом: існують молитви-прохання, молитви-каяття, молитви-подяки. Згідно з характером та властивостями молитовної активності розрізнюють молитвословіє (читання закріплених традицією ранкових та вечірніх молитов), молитовні роздуми (обдумування різних витягів з Євангелія та подій власного життя крізь призму свого переживання Бога) та власне молитву – природний, творчий духовний акт, “зустріч”, діалог, переживання Бога в глибинах своєї душі, спілкування зі своїм духовним Ідеалом. Православні аскети говорять про психологічні настановлення, що необхідні для тих, хто хоче досягти дійсно молитовного стану: терпіння, смирення та “радісного чування”.

В православ’ї існує декілька типів молитов, що потребують окремого розгляду. Це, передусім, Молитва Ісусова, повторення якої вважається протиотрутою багатьох страсних станів, гріховних імпульсів, хибних висновків, болючих внутрішніх сумнівів. Ця коротенька молитва пронизує всю аскетичну трансформаційну практику православного містицизму. Вона поглиблює концентрацію, зосереджує увагу на витоках віри та спрямовує на досягнення мети православного перетворення.  Кілька психологічних принципів збільшує ефективність молитовного роблення. Серед них регулярність, уважність, усвідомлення, поглиблення духовних настанов та чергування різних видів молитовної діяльності.

До окремого виду молитви також відносять мовчазну молитву, що підсильна тільки людині, що контролює свої думки та емоції, здатна підтримувати стан повної пильності та концентрації на внутрішньому об’єкті, має безумовну віру в Бога.

Таким чином, метою практики молитви як методу православної автотрансформації та водночас показниками духовного зростання особистості є встановлення особистих стосунків з Богом, розвиток молитовних здібностей: споглядальної концентрації, уміння виразити почуття молитовного поривання,  зібрання духовної енергії в молитві, утримання безперервного молитовного стану, що допомагає ототожненню з творцями молитов, інтеграції християнських цінностей та вирощуванню православних чеснот.

         Шляхи психологічної автотрансформації, що пропонує православна традиція, становлять злагоджену систему методів та настановлень, що сміливо можна назвати першою відомою у слов’янській культурі  системою особистісного зростання.  Ці методи, що народжені із особистого духовного досвіду та передаються безпосередньо від духовного вчителя до духовного учня, є дуже дієвим, ефективним засобом впливу на всі сфери життєвого світу особистості та змінення його ( це стосується як глибоких внутрішніх змін, що можливі за умови використання цих методів, так і трансформації поведінки, стилю та способу життя).

Водночас методи православної автотрансформації можуть бути яскравим зразком складності та полівалентності предмету психології релігії. Головними перспективами подальшого наукового аналізу даної теми має стати подальше поглиблення  вивчення складових життєвого світу релігійних особистостей різних конфесій; порівняльний аналіз систем духовного зростання, які пропонують різні релігійні традиції; поглиблення психологічного аналізу феноменів релігійності та автотрансформації.