УНІВЕРСИТЕТСЬКА ПСИХОЛОГІЯ В УКРАЇНІ В ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ ХІХ СТОЛІТТЯ

Краткое содержание

У вступі обґрунтовано актуальність теми, її зв’язок з напрямами наукових досліджень, визначено об’єкт, предмет, мету, завдання дослідження, розкриті його теоретико-методологічні засади, наукову новизну, теоретичне та практичне значення роботи, подано відомості про апробацію результатів дослідження.

У першому розділі – “Соціокультурні передумови формування в Україні уявлень про психічну реальність” – здійснено аналіз праць ряду дослідників історико-психологічної тематики (В. Роменець, Б. Ананьєв, Г. Шпет, М. Ярошевський, М. Попович та ін.), які тою чи іншою мірою зверталися до розгляду соціокультурних та світоглядно-психологічних передумов становлення української університетської психології І пол. ХІХ ст. В цьому плані виявлено сутність поглядів вказаних дослідників та зміст їх теоретико-методологічних підходів щодо вивчення історичного періоду, у якому формувалися ці передумови. Зокрема, встановлено значимість досягнень вказаних дослідників історії вітчизняної психології у вивченні змісту різноманітних першоджерел (історичних текстів, обрядових практик, поведінкових моделей) для осягнення психічного світу особистості в процесі самостворення свого культурно-історичного “Я”. Окремо виділено розгляд ними питання про співвідношення релігійного та сцієнтичного у пізнані психічної реальності та відображення цієї дихотомії у працях українських університетських психологів досліджуваного періоду.

З огляду на поширені твердження про відсутність самодостатньої системи психологічних поглядів часів Київської Русі і наступних часових періодів (М. Ярошевський, М. Попович та ін.) та її запозиченість у досліджуваному періоді, предметно проаналізовано велику кількість джерел (збірник “Бджола”, відповідні положення з літописних документів, епічних творів, актові записи ХV-ХVІ ст., психологічні праці – як друковані, так і рукописні – представників університетської психологічної думки І пол. ХІХ ст.), що дало підстави для констатації самобутності української психологічної думки.

У роботі стверджується, що психологічні погляди ХІV-ХVІІІ ст. були взагалі не стільки наукою, скільки особливим типом духовної діяльності, що слугував тлумаченням людського буття головно на рівні побутової свідомості. Зокрема, численні переписування збірки “Бджола”, призвели до такого обростання її змісту місцевим філософсько-психологічним матеріалом, що він фактично розчинився у народному середовищі. Проте, філософсько-психологічні трансформації епічних та літописних відомостей, які складають підвалини літературно-художньої традиції, віддзеркалюючи ментальні структури народу, заклали стрижень сформованих психологічних поглядів й послужили плідним субстратом спадкової трансформації й творчого осмислення у працях університетських психологів першої половини ХІХ століття.

Показано, що побутова свідомість, зафіксована у формі та стані буття народу, традиційності, складає те середовище, на яке лише накладалося привнесене знання. Живучість фольклору, способу життя, традиційно-побутової культури – тому підтвердження. Лише крізь призму пояснення цього феномену можливо зрозуміти синтез, який складав основу академічної психології І пол. ХІХ ст. Розкрито, як творчо розвиваються філософсько-психологічні традиції Київської Русі, де людське буття розглядалося духовно і тілесно єдиним, образ Божий у людині вважався невід’ємною властивістю її природи, богоподібність же – справою вільних особистих зусиль. Прирівнюваність людини до Бога полягала у царственій гідності людини, в її вищості над почуттєвим космосом, в її духовній природі, в душі, у розумі. Виявлено прагнення показати людині її власну природу, визначити для неї акценти світовідчуття, спрямувати її на вибір між добром й злом, свободою й рабством, життям й смертю, виховати поважне ставлення до тіла, турботливе до душі й захоплене до духу. Психологічні настановлення у системі правосвідомості людини постулювали низку ментальних стереотипів на утвердження щирості, совісливості, сумлінності, праведності і подібного, що співвідносяться з тотожними принципами психології досліджуваного періоду. Традиційні психологічні настановлення були суголосними з усталеними життєвими цінностями, у контексті яких суспільна і особистісна стабільність, рівновага, усталеність форм задоволення життєвих потреб, способу буття належала до найвищих цінностей в її ієрархії.  Це наближує нас до розуміння передумов і джерел формування української філософсько-психологічної традиції, в основі якої – християнізована модель, що становить підґрунтя університетської психологічної науки досліджуваного періоду.

У другому розділі – “Характеристика провідних психологічних концепцій у вченнях психологів київської школи” – зроблено історико-психологічний аналіз друкованих та рукописних джерел щодо життя, наукової та викладацької діяльності представників психологічної думки вищих освітніх закладів м. Києва (Київської духовної Академії та Університету ім. Св. Володимира). Це дало підстави для формулювання низки висновків про становлення та зміст провідних психологічних концепцій у вченнях психологів київської школи (І.М. Скворцов, П.С. Авсенєв, С.С. Гогоцький, О.М. Новицький). Показано, що незважаючи на засилля церковного догматизму, Києво-Могилянській академії належить пріоритет у формуванні вітчизняної університетської психології. Зусиллями представників київської академічної школи напередодні інститутуалізації було закладено основи психологічної науки в Україні.

Своєрідним спротивом догматизму можна вважати також підвищення інтересу до природничих методів пізнання. Визначальними у науці стали принципи механічно-експериментального пізнання, механічно-причинного взаємозв’язку та математично-кількісної інтерпретації природи. Логіко-гносеологічний пошук українських просвітників у царині психології здійснюється в традиційному для європейського Просвітництва річищі аналізу і цілісного виразу позиції індивіда, який самосвідомо орієнтується у світі. На вітчизняному ґрунті цей пошук ведеться з деїстично-матеріалістичних позицій, що визначило як його досягнення, так і невдачі. Провідною у ньому була тенденція до демократизації теорії пізнання, що належною мірою реалізувалося в університетській науці досліджуваного періоду.

З’ясовано творче успадкування представниками вітчизняної університетської психології І пол. ХІХ ст. досягнень мислителів Київської доби, які активно залучали до осмислення античні філософсько-психологічної традиції. Простежено в університетській освіті трансформацію психологічних настанов діячів Києво-Могилянської академії про душу (на основі вчень Аристотеля та Платона) з приматом духу (Київська духовна Академія) із подальшим проникненням та розвитком цієї ідеї в сенсожиттєву мету людської екзистенції.

Зокрема встановлено, що одним з перших І.М. Скворцовим здійснено перехід від традиційного вольфіанства до кантіанства та інших філософських західноєвропейських систем, розвиток його уявлень про засадничі принципи творення і функціонування психічної реальності, розуміння безпосереднього змісту істин віри, виведення її на рівень знання та місце цих концептів у змісті науки.

Розкрито особливості формування підґрунтя християнської психології, що являла собою завершене вчення про людину як об’єктивований дух. Такий підхід найповніше втілений у вченні П.С. Авсенєва. Останній відіграв помітну роль у становленні академічної філософії та психології як викладач і мислитель, який орієнтувався на святоотчу традицію і, синтезуючи її з німецькою містикою та ідеалізмом шеллінгіанської школи (Баядер, Бурдах, Карус, Окен, Шуберт та ін.), розвиває і формулює ідеї християнської психології, що згодом була розгорнута у працях П. Юркевича, В. Зеньковського та ін. Зверненням до аналітичного методу П.С. Авсенєвим було зроблено рішучу заявку на розробку емпіричної психології, до якої він приступив з середини 40-х років, відповідно перероблюючи та редагуючи попередній та новий матеріал. Він закладає основи розумового пізнання, орієнтованого на вивчення природи душі, корельованість її з моральністю та релігійністю людини, разом з тим аргументи розуму в нього спрямовані на користь постулатів віри, утверджує субстанцію духу як суверенного господаря, тому саме йому слід віддавати належне у життєвих реаліях, науці, декларує примат релігії над психологією.

У процесі становлення університетської науки відбувається відхід від попередніх метафізичних уявлень, психологічна сутність людини переосмислюється її представниками на засадах персоналізму. Це знаменувало новий етап у розширенні та збагаченні термінологічно-поняттєвого масиву, при тому як на самодостатніх засадах, так і з залученням матеріалів зарубіжної психологічної науки.

Встановлено, що діяльність психологів Київського університету, долаючи “методологічне роздоріжжя”, впевнено утверджувала тенденцію до пошуку синтезованих концепцій, прагнучи до формування системи знань про психіку у контексті нових наукових досягнень тогочасної європейської думки. Активне застосування об’єктивних методів дослідження природи психічного (передусім – спостереження) та закономірностей його розвитку, знаменувало початок емпіричного етапу в розвитку вітчизняної психології, де пріоритет в цей час все ще належав методам самоспостереження. Ідея про те, що людина пізнає психологічні факти лише інтроспективно, залишалась пануючою, але навіть самими психологами цього періоду вважалась недостатньою.

Психологія, за О.М. Новицьким, постає наукою досвідною, він наголошує на необхідності досліджувати не лише досвід внутрішній, але й зовнішній, здійснювати  аналітичні спостереження над іншими людьми. Вдосконалюються методи пізнання природи психічного шляхом “головних здібностей” (пізнавальних, чуттєвих та бажаних), розробляється поняття пізнання як уявлення дійсності у свідомості, означуються основні етапи розвитку так званої теорії чуттєвого спостереження. Поняттєвий апарат збагачується введенням до аналітичного обігу поєднаних понять (асоціацій), що за тогочасними переконаннями було вагомим для педагогіки, досліджується процес перетворення готових уявлень в нові образи, функції уяви або фантазії, розуміння, розсудку, мислення. Постулюються тези про осягнення істини через розсудок, про релігію та психологію як два нероздільні полюси загальнолюдського духовного життя, релігія живиться “переконаннями серця”, а психологія – поняттями розуму, тож синтез обох поставав як завдання найближчого часу.

З’ясовано, що в умовах університетського духу свободи, пошуку істини без приписів і догматів, випробувавши різнополярні орієнтації, психологічна наука намітила тенденцію до оптимального синтезу, ламаючи умовні межі між матеріалістичним та ідеалістичним у пошуках об’єктивної істини. Принципова самостійність психолога, незалежні методологічні орієнтації при безсумнівному зв’язку постановки питань з загальними вимогами часу були вихідними для університетської науки. Є підстави вважати нововведенням висунуті С.С. Гогоцьким критерії та методи контролю психічних явищ за допомогою інтроспекції та спостереження. Значним кроком для тогочасної науки, є розуміння ним принципу історизму як методу пізнання, визначення завданням психології дослідження проявів душевного життя і виведення закономірностей в системі його організації та перебігу.

С.С. Гогоцьким встановлено нове твердження, що психологія є певним об’єднуючим елементом між природознавством та науками моральними, оскільки користується методами і прийомами цих галузей, а головне, – в цьому об’єднанні зображує природний перехід людини, створеної природою як знаряддя чуттєвих схильностей та пристрастей, в істоту самосвідому та морально самовладну. Такі та подібні концептуальні положення засвідчують значний крок університетської науки у проникнення до сутності психічної реальності.

У третьому розділі – “Особливості розвитку психологічної науки в регіональних освітніх центрах України” – викладено й проаналізовано матеріал, який розкриває особливості становлення та розвитку психологічної науки у регіональних центрах. Це стало можливим завдяки загальному суспільно-культурному та науковому потенціалу, що, зокрема, проявився у рівні освіченості населення, функціонуванні численних навчальних закладів вищого типу та підготовки відповідного кадрового складу для забезпечення науково-навчального процесу.

З’ясовано, що у фокусі уваги переважної кількості курсів, що викладалися в освітніх установах України першої половини ХІХ ст. перебували питання значно ширшого контексту, виступаючи не тільки предметом окремого розділу, а і в авторській інтерпретації, що торкалася не лише наріжних питань психологічної науки, а й моральних, аксіологічних аспектів, пов’язаних із свободою і сенсом життя людини. Викладацькій діяльності була надана практична ціль, крім того, професори повинні були своїми новітніми відкриттями поповнювати вже розроблені іноземні (європейські) курси. Об’єктом теоретичних дослідницьких пошуків представників київської університетської психологічної думки стають закони “вищого розуму” – інтелект, розсудок, через який Всесвіт постає перед людиною завдяки враженням, отриманим нею за допомогою органів відчуття, а також подальшому аналізу та синтезу. Осягається система понять завдяки процесу, що здійснюється в душі, де містяться вже відомі розсудку поняття, через мислення, коли операція духу переходить в результат. Спостерігається проникнення в надра законів логіки, оскільки поняття не з’являються в душі раніше судження, яким виражено мислення.

У дисертації стверджується, що осередками поширення трансформованих з огляду на соціокультурний контекст того часу психологічних поглядів, слугували Львівський і Харківський університети.

Викладачами Харківського університету (Й.Б. Шад, А.І.Дудрович, Ф.Ф.Чанов, М.Н. Протопопов, викладач харківської гімназії П.М.Любовський) вводиться у психологічний контекст низка концептуальних положень та діалектичних закономірностей – принцип еволюції як закон, що діє у всьому всесвіті і поширюється на людину, суспільство, державу; закон єдності та боротьби протилежностей, через який природа виявляє в усіх своїх творіннях любов, як постійне поєднання протилежностей, що ніколи не буває безплідним. Закон дії протилежностей переноситься і на людське суспільство, а тому вільний розвиток людини, за Й.Б. Шадом, розглядається основною запорукою самореалізації людини. У процесі викладання інтерпретуються психологічні ідеї видатних представників німецької класичної філософії. Й.Б. Шад розвиває положення гносеології (з акцентуванням відображення суб’єкта в об’єкті, а не лише об’єкта в суб’єкті), логіки (спростування універсалістських претензій формальної, аристотельсько-вольфіанської логіки і розроблення нової, “трансцендентальної”, кантівсько-фіхтеанської).

Традиційний для того часу метафізичний ухил у психології, що панував у європейській психології, був підірваний утвердженим П. Любовським поглядом на психологію як досвідну (емпіричну) дисципліну, покликану мати відповідь на реальні (життєві) ситуації поведінки людини. Ним вперше у вітчизняній психології наголошено на законі асоціації як пояснювальному принципі запам’ятовування та осмислення дійсності, першим серед вітчизняних психологів він дає досить детальний та об’ємний опис анатомічної будови органів чуття, детально аналізує механізм відчуття, зокрема бінокулярного зору, та описує факти оптичної ілюзії. Наголошується на пріоритетах етнокультурної та соціальної реальності у психічному становленні людини, чим засвідчуються тенденції спадкоємності у психологічній науці досліджуваного періоду.

На підставі аналізу діяльності представника психологічної думки Львівського університету П.Д. Лодія стверджується про його значний внесок у розвиток тогочасної психологічної науки. Завдяки зусиллям П.Д. Лодія було виокремлено з філософії ті складові, що створили з часом окремий її напрямок – психологічну антропологію, поглиблено синтезоване уявлення про органічну психосоматичну єдність. Головними властивостями душі, які проявляються безпосередньо в діях, за П.Д. Лодієм, розглядаються три: розуміння, воля та смак. Піддається критиці теорія Канта, згідно з якою людина сприймає не самі зовнішні предмети, а тільки їх внутрішні образи, які існують в нашій душі, уявлення. Домінантною сутністю психічного у людині розглядається свідомість.