Психологія потенціалу індивідуального буття людини: онтологічно орієнтований підхід

Краткое содержание

У вступі обґрунтовано актуальність дослідження, визначено об’єкт, предмет, мету і завдання дослідження; висвітлено його методологічну основу, наукову новизну і практичне значення; наведені дані про апробацію роботи, її структуру і обсяг.

Перший розділ «Онтологічно орієнтований підхід у визначенні поняття і феномена «потенціал індивідуального буття людини» презентує аналіз методологічного простору сучасного наукового знання з метою кваліфікації методо­логічного підґрунтя, щонайбільш відповідного дослідженню змістових і динамічних ознак  потенціалу індивідуального буття людини.

Показано, що проблема  методологічної кризи в сучасному науковому знанні загалом і в психології зокрема є явищем антитетичним: з одного боку, завжди можна навести достатню кількість підстав вважати, що кризова ситуація дійсно має місце, а наукове знання знаходиться на роздоріжжі щодо визначення способів «виходу із кризи» й обрання шляху подальшого розвитку. З другого боку, як свідчить історико-критичний аналіз, явище пізнавальної (або методологічної) кризи є досить умовним, оскільки причини виникнення подібних явищ в науці (в тому числі і в психології) носять здебільшого суб’єктивний і локальний харак­тер, оскільки об’єктивно наукове знання володіє достатньою кількістю засобів як для подолання кризових явищ пізнавального характеру, так і для запобігання виникненню подібних явищ. 

З метою здійснення змістового аналізу кризових ситуацій у пізнавальній сфері науки запропоновано дві пояснювальні моделі: Перша з них – «Ієрархічна модель культурно-історичних пізнавальних криз», згідно з якою кожна історична епоха від початку куль­­ту­ро­­генезу мала характерний саме для неї «домінантний тип пізнавальної кризи», який зумовлював вияв інших, локальних по відно­шен­ню до рівня його впливу, типів пізна­вальних криз. Основними типами культурно-історичних пізнавальних криз визначені: „поняттєва” (Античність), „ставлення до минулого” (Середньовіччя), „синтетичності” (Від­род­ження), „закону та досвіду” (Барокко), „узагальнення та систематизації” (Просвіт­ниц­тво), „романтизму та екзистенції” (ХІХ ст.), „ідеологічна” (ХХ ст.). Зазначено, що у процесі культурогенезу можна спостерігати процес зміс­то­­­вого накопичення пізна­валь­них криз, так що у кожну історичну епоху можна спостерігати прояви домі­нантного типу пізнавальної кризи, властиві саме цій епосі, а також прояви типів криз попередніх історичних епох, що набули статусу локальних, проте здатні до впливу на процес розвитку системи знань про людину та світ за будь-яких історичних умов.

Друга пояснювальна модель – «знарядь пізнавальної кризи», представ­лена руйнівними для наукового пізнавального простору елементами, що сприяють «розмиванню» змістових ознак наукового знання. З позицій екзистен­ціально-феноменологічного аналізу до переліку таких «знарядь кризи» включені: символізація, метафора, іронія, мудрування та психологізм. Для наукового знання ХХ століття руйнівний вплив означених елементів пізнавального простору постав визначальним. Про названі феномени йдеться  як про засоби власне наукового пізнання, більш чи менш коректні з точки зору призначення і результативності наукового дослідження як такого.

Символізація, як і достеменна природа символу, має своїм корінням міф, а отже її витоки слід віднаходити у міфологічній свідомості. Йдеться про простір до-поняттєвого мислення, коли людині ще  не були відомі контури й можливості поняття в оформленні означуваних ним явищ. Символізація як своєрідна пізнавальна дія постає як піднесення означу­ваного явища на такий рівень його розуміння і ставлення до нього, де «міра означеного» дорівнюватиме, або навіть поступатиметься «мірі неозначеного» в сутності цього явища. Коли така первісна модель символізації переноситься сучасними дослідниками у науковий пізнавальний простір, який сьогодні суттєво збага­че­ний іншими, більш адекватними власне науковому пізнанню засобами пізнавати й пере­творювати світ, безумовно й одразу виникають певні суперечності, здатні у подальшому набувати ознак кризовості. Метафора є одним з найбільш радикальних засобів «розмивання понят­тє­вого та означуваного простору науки». Метафора виникає лише в умовах порушення катего­ріальних меж. Ресурс метафори постає як зміщення у класифікації об’єкта, як вклю­чення його у той категоріальний клас, якому він не належить. Метафора за­сто­совує образ, сформульований відносно іншого класу об’єктів. Саме тому поза її досить великими ілюстративними можливостями  можна побачити не менш значні руйнівні можливості категоріально-поняттєвого шару будь-якої науки. Іронія з часів Античності існує як прийом формування способу мислення й досягнення істини у процесі пізнання. Вважається, що іронія забезпечує рух до реальності, відкриває шлях до неї, робить можливим більш ефективне її пізнання. Сьогодні, в сучасному просторі культури загалом іронія потає передусім як відхід від реальності. Навіть (або передусім) у науковому житті іронія постає як спосіб піддати сумніву реальність (стосунків, взаємин, перспектив взаєморо­зу­міння і взаємодії), той чи інший її елемент, і – зупинитися на тому.

Мудрування, як теоретизування заради теоретизування, отримує ознаки «знаряддя кризи», втрачаючи при цьому свою природність і достеменну сутність. Опоненти цієї ідеї стверджують, що сучасне суспільство, навпаки, все більше віддаляється від того, що є реальною мудрістю, а збивається на «манівці  мудрування». Психологізм у статусі «знаряддя кризи» розуміється як невідреф­ле­к­соване переживання реальності, що знаходить своє безпосереднє відображення у створюваних філософами і психологами пояснювальних теоріях світу. Особливо важливим подолання психологізму постає у сфері психоло­гіч­ного пізнання, що останнім часом зазнало досить серйозного впливу всіх вище­зга­даних «знарядь» кризовості.

Засобом запобігання появі «екстрадиційних» кризових явищ у психо­ло­гіч­ному науковому знанні назване встановлення так званого «методологічного ладу», що дозволило б, як стверджували С.Л.Франк та Г.І.Челпанов, гармонізувати систему основних пізна­валь­них конструктів і тенденцій їх розвитку. Умовою запровадження принципів «гармонійного улаштування» в методологічному просторі психологічної науки є відтворення системи провідних пізнавальних функцій, які повинна виконувати та чи інша методологія. Засадничу роль тут має виконувати онтологія як «перша» філософія і «перша»  (найбільш загальна) методологія, що на рівні конкретної (у даному випадку – психологічної) науки дає можливості багаторівневого та системного пізнання сутності її предмета – психологічних закономірностей розгортання сутності індивідуального буття „Я”.

У системі сучасного наукового знання, що поєднує і природничі, й гуманітарні науки, важко виокремити ту чи іншу науку, ту чи іншу галузь, де не спостерігались би явища кризового характеру, про що йшлося вище. Однак у переліку методологічних конструктів, що були створені людством, все-таки можна назвати один, що від моменту появи до сьогодення зберіг свою цілісність і первинну структуру. Це – єдиний приклад у методологічному просторі філософствування, що не зазнав суттєвих деформацій у тому числі й від „ідеологічної кризи” ХХ ст., і йдеться – про онтологію. До цього твердження наведено три типи аргументації:

1) по-перше, онтологія, як модель філософствування, реалізується у чітко визначеному колі вихідних понять, об’єднаних у так званий «абрис онтології»: буття, сутнє, сутність, існування, субстанція, природа, світ, міра, порядок, форма, істина та ін. Як можна помітити, ці поняття відображають найбільш загальні рівні існування буття і сутнього, що зумовлює досить високий рівень їх абстрагованості. Можливо, саме ці моменти – значна абстрагованість і зорієнтованість на найбільш загальні рівні існування явищ світу – стали причиною «історичної недоторканості» континуального ладу онтології протягом всієї історії людства. Будучи створеною в ранній Античності, онтологія до сьогодні відповідає своїм усталеним ознакам, сформульованим за давніх часів;

2) по-друге, онтологія, як спосіб теоретизації, спрямована забезпе­чити сутнісне «розгортання» змісту будь-якого явища, не залежно від того, який рівень конкретності йому властивий, слід лише правильно обрати рівень конкретизації змісту цього явища, віднайти закономірності його підпорядкування явищам більш високого рівня генералізації і втілення. Таким чином, онтологія, фактично, не має обмежень у виборі предмета пізнання, на який можуть бути спрямовані можливості її теоретизації;

3) по-третє, онтологія, як система пізнавальних засобів, постає складно-організованою системою засобів різних рівнів змістової організації і реально-практичного втілення. Це робить її пізнавальні можливості настільки широкими, що ніякі пізнавальні кризи, які розгортались протягом кожної історичної епохи, фактично не тор­ка­лись онтологічних пізнавальних моделей. Онтологія залишалась ніби «за межею кризо­вос­ті» пізнавальної сфери, зберігши до сьогодні сутнісну та інструментальну цілісність.

Онтологічно орієнтований підхід у тлумаченні ознак потенціальнос­ті індивіду­аль­ного буття людини обрано тією методологічною засадою, яка дозволить: 1) визначити онтологічну природу потенціальності індивідуального буття; 2) встановити сутнісні, глибинні умови її виявлення та розгортання; 3) визначити сутнісні рівні прояву потенціаль­них ознак буття людини з метою їхньої змістової кваліфікації та прогнозування можливості дієвого впливу. З огляду на те, що в межах діалектико-матеріалістичного підходу категорія і феномен „потенціалу” не могли отримати чіткого змістового визна­чен­ня, залишаючись описовими й досить умовними (Т.І.Артем’єва), онтологічно орієнтований підхід розгляда­ється як такий, що  дасть змогу подолати ситуацію „локальної пізнавальної кризи” щодо досліджуваного явища в межах психологічної науки.

Онтологія потенціалу індивідуального буття людини вказує на такі сутнісні його ознаки: 1) для людського способу існування властивою є законо­мір­ність того, що сутнє постає «позитивною можливістю» для буття людини; 2) сут­нісні ознаки власне людського способу існування набуваються людиною протягом всього життя і не дані їй у закінченому вигляді від народження; 3) буття людини як специфічний спосіб існування сутнього визначається двома основними формами спричинювання – спричинювання іншим (а) і самоспри­чи­ню­­ван­ня (б), яке постає домінантним для людини способом обумовлювання ознак і умов її розвитку; 4) рушійною силою саморозвитку людини є самопіз­нан­ня як провідний засіб осягнення людиною сутності свого буття; 5) для людського способу існування є характерним ряд специфічних ознак – відношення  спорід­не­ності, моральності, креативності, духов­ності, що складають своєрідну ознаку «людяності» і розгортаються у двох змістових напрямах – «інтенціональному» і «потенціальному». Зазначені ознаки складуть основу подальшого аналізу на конкретно-науковому, власне психологічному рівні.

Другий розділ «Культурно-історичні та філософські визначення потенці­аль­ності людського буття»  спрямований на віднайдення культурно-історичних аналогів потенціальності, що були представлені у різних способах пізнання людиною світу, передусім – міфологічного, релігійного та філософського.

Аналіз і змістова кваліфікація культурно-історичних форм і визначень потенці­аль­­ності людського буття можуть здійснюватись через дослідження основних способів пізнання і перетворення світу, що були створені людством протягом всієї історії його існування, до яких відносять: міф, філософію, релігію, мистецтво, науку, реально-практичну діяльність. Кожний з цих способів відтворює бачення й розуміння людиною природи власної потенціальності у відповідних йому змістових аналогах і формах. Ключовими у даному аналізі обрані міфологічний, релігійний та філософський способи пізнання людиною світу і самої себе, оскільки саме вони вважаються вихідними (базовими) для формування історично більш пізніх форм пізнання та перетворення світу.

Культурно-історичний аналіз міфологічного, релігійного та філософ­ського способів діяння людини у світі, які водночас є і способами осягнення світу, дозволяє стверджувати, що по відношенню до потенціальних можливостей людини кожний із цих способів актуалізував дві антиномічні тенденції: 1 – тенденція до «згортання», «стримування» потенціальних можливостей людини, «обмежен­ня» їх рамками встановлених правил, норм діяння; 2 – тенденція до "розгортання", „виявлення” потенціальних можли­вос­тей людини, що підкріплювалася створенням відповідних для цього умов. В межах кож­но­го із способів діяння та осягнення світу можлива актуалізація кожної з двох названих тен­де­н­цій, проте одна з них поставатиме домінантною і зумовлюватиме межі актуалізації іншої.

Міфологічний спосіб осягнення світу передусім спрямований на «згортання» потенціальних можливостей людини, обмеження їх рамками табу, стереотипів, ритуальних діянь тощо. Однак, окремі явища міфологічної свідомос­ті, такі як «маннізм», «жертво­приношення» та «ініціація», вказують на характер визначення природи потенційного в людині та на засоби приборкання його проя­вів. Стереотипізація та ритуалізація постають тут як провідні засоби «стри­мування» потенційних ознак людського буття – як індивідуального, так і суспільного.

Релігійний спосіб пізнання і перетворення світу передбачає дихото­мію тенденцій щодо потенціальних ознак індивідуального буття: 1 – тенденція «стримування» і «згортання» потенціальності засобами релігійних ритуалів і доктрин, що передусім стосувалось суспільної, а потім – індивідуальної сторін життя людини; 2 – тенденція «розгортання» потенціальності індивідуального буття передусім у індивідуальному, глибинно-сутнісному, «Я»-зорієнтованому просторі людського життя. Слід, однак, визнати, що друга тенденція значно поступалася першій у реальності історичної доби Середньовіччя. Провідними засобами «стримування» виступали церковна ритуалізація життя та догмати­за­ція будь-якої із сфер знання, в тому числі – і релігійного. Проте можна виокре­мити елементи ритуальної практики, що створювали умови для певної «актуалі­зації» потенційних можливостей людини: «сакралізація», «молитовне посеред­ни­ц­тво», «сповідаль­не слово» як провідний елемент критичної рефлексії.

Філософський спосіб осягнення світу, передусім у його онтологічній спрямованості та зорієнтованості, є історично першим з тих, що спрямований на забезпе­чен­ня «розгортання» потенціальних ознак людини. Цей спосіб осягнення світу виникає в епоху Античності, проте не складає домінантної позиції щодо «сприяння актуалізації» індивідуальної природи «Я» людини. Античне суспіль­ство ще здебільшого міфологізоване, прагне до усталених форм взаємодії, підпорядкованих встановленому порядку – соціальному, політичному, цінніс­­но­му тощо. Зазначено, що тенденція до «розгортання» потенціальних можливостей людини проявляється лише у епоху Відродження, починає актуалі­зу­ватись і втілюватись лише у XVII-XVIII ст., тобто в епохи Наукової революції та Просвітництва. Виокремлено три основні спрямування у філо­соф­ст­вуванні щодо визначення природи потенціалу індивідуального буття людини: суспільно-орієнтований, індивідуально-орієн­то­ваний та онтологічно-орієнто­ваний. Загалом філософський спосіб осягнення світу реалі­зує обидві тенденції щодо актуалізації потенціальності індивідуального буття – спрямо­вані як до її «згортання» чи «стримування», так і до її «розгортання» та «вивільнення» (Рис. 1).

Онтологічний вимір у визначенні потенціалу індивідуального буття лю­дини може реалізуватись із застосуванням змістових дефініцій, до яких пере­ду­­сім належать: «потенціальність – інтенціональність»; «потенціальність – суб­стан­ціальність»; «потенці­аль­ність – акциденціальність» та ін. Вказані дефініції по­­­бу­довані за принципом антино­мічності, що є характерним і для міфоло­гіч­ного, і для релігійного, і для філософ­ського способів осягнення світу. Це свідчить про змістову та функціональну універсальність онтологічного підходу щодо пізнання ключових способів пізнання світу.