ПСИХОЛОГИЯ ЛИЧНОСТНОГО ИЗМЕНЕНИЯ

Краткое содержание

У вступній частині обґрунтовано актуальність проблеми, наукову новизну, теоретико-методологічну основу й практичне значення роботи, а також концептуальні ідеї, покладені в основу дослідження, сформульовано об’єкт, предмет, гіпотези та завдання дослідження, охарактеризовано апробацію одержаних результатів.

У першому розділі - “Психологічний аналіз особистісного змінювання” – розглянуто формально-логічні та змістові аспекти проблематики особистісного змінювання. Зокрема, в результаті порівняння описів особистісного змінювання, які є в вітчизняній і зарубіжній літературі, ми показали, що даний загальнопсихологічний феномен передбачає наявність якоїсь здібності, котра первісно задається та розвивається в процесі соціалізації особистості. Вона може поширюватись як на всю структуру особистості, так і на окремі її компоненти. У вигляді процесу це психічне утворення може більш чи менш повно усвідомлюватись та реалізовуватись у відповідних природних чи спеціально створених умовах, наприклад психологічної допомоги.

У змістовому аспекті особистісне змінювання слід інтерпретувати в термінах певної системи психічних переходів: першим із них є особистісний розвиток, який ми розуміємо як перехід у рамках існуючого особистісного потенціалу, другим – особистісна подія, котру потрібно трактувати як міжсистемний перехід до нового потенціалу особистості, що має можливості бути інтегрованим у свідомість особистості в вигляді нової ідентичності, або її “Я”-образу.

Останній являє собою деяку перехідну, мінливу форму, що задана в життєвій події. Як робочу схему особистісного змінювання ми вибрали схему переходу К. Вілбера, згідно з якою момент зміни ідентичності являє собою точку перетину двох спіралей розвитку. Перша з них являє собою найвищий контекст у розвитку особистості й одночасно вичерпування її можливостей в рамках існуючої ідентичності. Момент її зміни ми визначаємо в термінах життєвої події, коли дисоційована тенденція особистості раптом, нелінійно та незворотно актуалізується зміною життєвого зовнішнього контексту. Дана подія переживається її суб’єктом у вигляді краху засад власної особистості. Виходячи за межі звичайних життєвих обставин, вона переживається як травматична, така, що полягає у втраті наступності власного життя. Наслідки даної події зображено (на схемі К. Вілбера) в вигляді конуса, позбавленого ознак розвитку: він є новим потенціалом, який може бути реалізований лише за умов подолання ситуації невизначеності, тобто невідповідності нових обставин і засад колишньої ідентичності особистості. Як результуюча частина даного процесу частіше виступає творче визначення нової ідентичності в вигляді оригінального “Я”-образу, нової ідентичності. Остання може перетворюватися на більш ригідні структури за типом “Я”-концепції.

8

У зв’язку з цим з’являються необхідні передумови для повторної реконструкції колишньої ідентичності. Особистість переживає стан близький до застою, тобто прагнення повернутися на колишній виток розвитку. Через незворотність процесу самоорганізації особистості як відкритої системи подібний розвиток неможливий. Таким чином, у першому розділі дисертації висувається гіпотеза про те, що особистісне змінювання може бути представлене в кількох формах: життєвої події, процесу особистісної реконструкції, а також розвитку та застою. Взяті в цілісності, вони відображають діалектику кількісних перетворень у якісні.

У другому розділі – “Подієва природа особистісного змінювання” – одержали своє відображення відразу кілька аспектів. Один із них зумовлений аналізом поняття “психологічна подія”. Відповідно до змісту найбільш важливих досліджень у даній галузі (К.О. Абульханова-Славська, О.Г. Асмолов, Б.Г. Ананьєв, О.Ф. Бондаренко, Т.Б. Карцева, І.С. Кон, С.Д. Максименко, С.Л. Рубінштейн, Е. Ярч, Р.С. Лазарус, К. Роджерс, Дж. Уіланд-Берстон) феноменологічно в свідомості суб’єкта воно асоційоване з такими психологічними корелятами, як “випадковість” і “критична точка”, а також “перехідний етап” чи “перехідна форма”, “шок”, “розгубленість”, “невизначеність”, “руйнування” наявного “Я”-образу особистості або “помилка”.

Зміст психологічної чи життєвої події інтерпретується як ключовий момент у житті людини, що дозволяє судити про настання фази генерування нових  засад, з якими ідентифікується особистість; періоду її нових можливостей. Всі з перерахованих ознак найбільш повно відображені в понятті перехідної форми.

Із точки зору  І. Пригожина, дана форма має властивості так званих перехідних структур, що у філософській перспективі близьке до поняття перетвореної форми (М. Мамардашвілі). З врахуванням цього надалі в другому розділі дисертації даються повний аналіз і характеристика понять “дисипативна структура” та “перетворена форма” у співвідношенні зі змістом поняття життєвої події.

Унаслідок проведеного теоретико-психологічного аналізу життєвої події встановлено психологічний зміст особистісного змінювання як перехідної форми, а також його генетичний зв’язок із дисипативними процесами в ситуації нестабільності відкритих систем.

Розділ третій – “Процесуальна природа особистісного змінювання в контексті проблематики психічного здоров’я” – присвячений розгляду посттравматичного стресового порушення (ПТСП) як перехідного явища в структурі особистісного змінювання. Зокрема показано, що основні конституючі ознаки ПТСП (особливо в частині суперечності між униканням і повторенням травматичних переживань) дозволяють кваліфікувати його як таку перехідну форму, котра забезпечує вихід особистості в принципово нові умови особистісного розвитку. Дана закономірність простежується також при аналізі психічного здоров’я як процесу. Суть останнього полягає в постійній реконструкції його ознак і тому певною мірою може бути описана як вичерпування одних моделей психічного здоров’я та появи інших, що Б.С. Братусем кваліфікується як “постійне вислизання” психічної норми з рук дослідника. В нашому контексті – як особистісне змінювання чи система непередбачуваних, нелінійних і незворотних, міжсистемних і внутрішньосистемних переходів.

9

Для перевірки даних закономірностей ми проаналізували процесуальну природу особистісного змінювання в аспекті його стадій і рівнів,  а також аналізу одного з випадків, що стався с К. Роджерсом при відкритті феномену неконгруентності як основи неврозу. Ми зафіксували той факт, що існуючі процесуальні моделі М. Фергусон, а також Дж. Прочаска, Дж. Нокроса розглядають особистісне змінювання як процес розвитку. При цьому всі автори ігнорують аспект радикального переоцінювання особистісних засад суб’єкта. В даному зв’язку ми сформулювали оригінальну стадіальну модель, що прояснює не тільки специфіку травматичної стадії, але й наступні за нею, включно з тою, котра, будучи латентною, практично не описана ні в загальнопсихологічній, ні в клінічній літературі.

Показано, що перша стадія – відносного застою – полягає у вичерпуванні наявної ідентичності, зафіксованої в “Я”-образі. Це виявляється , з одного боку, в успішній інтерпретації та поясненні явищ і суб’єктів зовнішнього середовища; з другого – у формуванні внутрішньої суперечності між “Я”-образом і почуттям незадоволення собою. Друга стадія –нелокалізованості, або передтравми, коли особистість знімає власні кордони та проводить не завжди усвідомлене “сканування” середовища на предмет знаходження об’єкта, який є емоційно значущим для людини:  він являє собою зовнішню проекцію неусвідомлюваної тенденції до зміни власної ідентичності в формі нового “Я”-образу. Третя стадія – психологічної травми, або “парадоксальної допомоги”. Критерієм даної стадії виступає ніби призупинювання руху особистості, зумовлене інтерференцією ідентичностей. У рамки даної стадії включаються вкрай емоційні прояви за типом емоційного шоку.

Четверта стадія – терпіння, або посттравми, – зумовлена десенсибілізацією особистості, взаємною адаптацією антагоністичних ідентичностей. Психологічний зміст даної стадії характеризується переліченими вище посттравматичними феноменами. П’ята стадія  – відносної стабілізації – розкривається в різкому змінюванні можливостей особистості, що виявляється        у феноменології парадигмального змінювання, описаного Т. Куном. Середовище особистості набуває ознак втраченої щільності та непередбачуваності. В особистості з’являється стимул для нових переживань , пізнання нового, відновлюється здатність до розвитку.

10

Дана гіпотетична модель особистісного змінювання як виживання-трансценденції дає підстави для розрізнювання понять психологічної травми та посттравми. До першої належить явище дезорганізації стабільного функціонування особистості, зумовлене крахом її колишніх засад. До другої – прогресивна тенденція особистості , котра полягає в спробі інтегрувати антагоністичні особистісні засади. Даний процес у клінічній психології позначається терміном “десенсибілізація” як постійне звикання (інтеграція) до раніше травмуючого впливу. Про хворобливість даного процесу говорить висловлювання М. Фергусон “внутрішня інквізиція”. На підставі даних положень, що характеризують процесуальну сторону особистісного змінювання, зроблено висновок, що травматична симптоматика може бути розглянута як перехідна форма на шляху набуття нових можливостей не тільки особистісного, але і психічного здоров’я як процесу.

Даний висновок стає ще більш правомірним у випадку розширення поняття імунної системи особистості не лише за рахунок психофізіологічного, але й соціального рівня. Зокрема, стадія десенсибілізації трактується нами як розподілений процес соціальної реконструкції. У рамках даного процесу подолання ознак травматичного розвитку може асоціюватися з подіями, що виходять за рамки звичайних. Даний факт наочно простежується в створенні, наприклад, нових психотерапевтичних підходів (Н. Казінз – психоімунологія, М. Еріксон – недирективний гіпноз, К. Роджерс – особистісно-орієнтована терапія, Ф. Перлз – гештальттерапія, Ф. Шапіро – ДПРО).

У розділі четвертому – “Конструювання кореневої метафори особистісного змінювання: аналіз первинних концептуалізацій” – нами проаналізовано спроби різних авторів сформувати психологічні основи особистісного змінювання: філософсько-психологічна концепція Е. Півчевича, теорія втілення/матеріалізації У. Овертона та Р. Рорті , концепція розвинутого контекстуалізму (developmental contextualism) Р. Девіса, Т. Мілона, Д. Форда, Р. Лернера, а також конструктивістські психологічні концепції Г. Матурана, Р. Баумастера і, нарешті, дернерська школа досліджень від керівництвом Р. Кертіс, Л. Грінберга, Р. Роудза. У результаті зафіксовано факт виняткової розрізненості й у великій кількості випадків суперечливості наявних уявлень про особистісне змінювання, які значною мірою суперечать одне одному. У зв’язку з цим ми зробили спробу створення концептуальної матриці, яка відображає межі не тільки феноменології, але й форм, принципів і механізмів особистісного змінювання, а також його інтерпретації в термінах міжсистемного переходу до нової ідентичності, тобто процесу особистісного виживання.