Проблема мовлення в українській психології (на матеріалі наукової спадщини Б.Ф.Баєва та І.О.Синиці)

Краткое содержание

У вступі обгрунтовано актуальність дослідження, наукову новизну, теоретичну і практичну значущість, визначено його об’єкт, предмет, мету  й основні завдання дослідження, висвітлено апробацію та впровадження здобутих результатів.

  У першому розділі ”Мовлення як предмет психологічного аналізу“ розглядаються основні дослідницькі підходи до проблеми мовлення і ті питання теоретичного та практичного характеру, що окреслюють психологічну проблематику мовлення і є найважливішими для реалізації мети даного дослідження. 

Проведений аналіз літературних джерел показав, що у світовій науково-психологічній  думці проблема мовлення розроблялася у трьох основних площинах: 1) проблема співвідношення мислення і мовлення; 2) психологія внутрішнього мовлення; 3) психологія зовнішнього мовлення.

У зарубіжній науці виокремлюються три концептуальні моделі співвідношення мислення і мовлення. У межах першої обстоюється позиція відносної незалежності мисленнєвої діяльності від мовленнєвої (Н.Ах, К.Бюллер, М.Вертгеймер, К.Коффка, О.Кюльпе та ін.). Представники другої ототожнюють мислення і мовлення (В.Гумбольт, А.Шлейхер, біхевіористи та ін.). Для третьої характерне визнання нерозривної єдності мислення і мовлення (Г.Пауль, Г.Ревеш, Ф. де Соссюр та ін.).

Вітчизняні вчені по-новому підійшли до вивчення даного психічного явища: по-перше, вони значно розширили межі проблеми взаємозв’язку мислення і мовлення. Співвідношення зазначених процесів розглядається не ізольовано, а в контексті сфери  свідомості (Л.С.Виготський, О.М.Леонтьєв, С.Л.Рубінштейн). По-друге, ними сформульована система принципів, де одним з основних став принцип єдності мислення і мовлення (Б.Г.Ананьєв, Б.Ф.Баєв, Л.С.Виготський, Г.С.Костюк та ін.). Проте у конкретному трактуванні цього принципу виникли певні розбіжності, зумовлені складністю психічних феноменів та утрудненням їх експериментального дослідження, неоднозначним тлумаченням змісту понять ”мислення“ і ”мовлення“, динамічністю вказаних явищ, які керуються системними детермінантами і, як наслідок,  складністю у фіксації  їх перебігу.

У площині досліджень психології внутрішнього мовлення пріоритетними виявилися декілька основних його аспектів. Перший аспект – сутність та генезис внутрішнього мовлення (Б.Г.Ананьєв, Б.Ф.Баєв, П.П.Блонський, К.Гольдштейн, Ф.Кайнц, О.Р.Лурія, Г.О.Люблінська, М.Мюллер, Ж.Піаже, Р.Сперлінг та ін.); другий – дослідження фізіологічних механізмів внутрішнього мовлення (Б.Ф.Баєв, Е.Джекобсон, М.І.Жинкін, М.І.Індик, А.Леметр, Л.Макс, О.М.Соколов та ін.); третій аспект – співвідношення зовнішнього і внутрішнього мовлення (Б.Г.Ананьєв, Б.Ф.Баєв, Л.С.Виготський, Т.В.Косма, О.М.Раєвський, Ф.М.Шемякін та ін.). Характерною рисою цих досліджень є продукування різнопланових, іноді суперечливих думок щодо названих аспектів внутрішньомовленнєвої діяльності як у зарубіжній, так і у вітчизняній психологічній науці. Однією з основних причин розбіжностей поглядів є фазна будова і багатофункціональність внутрішнього мовлення. Проте вітчизняним ученим вдалося поставити проблему на об’єктивно-науковий ґрунт і виробити єдину позицію з ряду питань. Ними встановлено, що внутрішньомовленнєвий процес супроводжується активізацією кінестезичного компонента; участь внутрішнього мовлення  в мисленнєвій діяльності необхідна і закономірна; внутрішнє мовлення соціалізоване, детерміноване спілкуванням людей і пов’язане з іншими психічними процесами. 

Аналіз досліджень третьої площини стосується низки питань психології зовнішнього мовлення з двома його різновидами – писемним і усним. У вивченні психології писемного мовлення нами виокремлено декілька напрямів: порівняльний, сенсорно-акустичний, семантичний. У межах першого проаналізовані праці, спрямовані на дослідження відмінностей між усним і писемним мовленням (Л.К.Балацька, Л.С.Виготський, О.Р.Лурія, І.О.Синиця, А.О.Смирнов, Б.М.Теплов та ін.). Сенсорно-акустичний охоплює дослідження, в яких вивчається елементарний рівень мовлення – фонеми, склади, інтонація тощо (В.А.Артьомов, Б.Ф.Баєв, Л.К.Балацька, Д.М.Богоявленський, Б.А.Богуславська, А.Д.Давидова, Д.Б.Ельконін, Т.Г.Єгоров, Л.С.Жижченко, О.Р.Лурія та ін.). Семантичний напрям пов’язаний з роботами, в яких вивчається смислова сторона мовлення (Л.К.Балацька,  Д.М.Богоявленський, Т.В.Косма, Г.С.Костюк, Н.Г.Морозова, Д.Ф.Ніколенко, В.Є.Сиркіна, О.П.Семенова та ін.).

У науковій спадщині вітчизняних психологів з проблеми усного мовлення також виокремлено три основні напрями досліджень: комунікативний, онтогенетичний, сенсорно-семантичний. У рамках комунікативного напряму аналізуються роботи, присвячені висвітленню мовлення як найважливішого засобу людського спілкування та обміну інформацією (П.П.Блонський, Л.С.Виготський, Г.С.Костюк, О.М.Леонтьєв, М.І.Жинкін, О.М.Раєвський, С.Л.Рубінштейн та ін.). Онтогенетичний напрям пов’язується з доробком учених, які вивчали питання становлення і розвитку мовлення (Д.М.Богоявленський, А.М.Гольдберг, Є.К.Каверіна, М.І.Лісіна, О.Р.Лурія, Г.О.Люблінська, І.О.Синиця та ін.). Сенсорно-семантичний напрям базується на вивченні праць, метою яких є висвітлення перцептивної сторони мовлення – його сприймання і розуміння (О.О.Андрієвська, В.А.Артьомов, А.М.Гольдберг, Н.Н.Єрастов, М.І.Жинкін, Н.Г.Морозова, Є.К.Селицька, Л.С.Славіна, Л.А.Чистович, Н.Х.Швачкін та ін.).

Накопичений вітчизняними психологами матеріал дав можливість розкрити певні особливості розвитку писемного і усного мовлення; умови та шляхи його активізації; специфічні особливості його функціонування; труднощі засвоєння писемного мовлення. 

У другому розділі ”Внутрішнє мовлення у психологічному доробку Б.Ф.Баєва“ аналізуються проведені ним теоретичні та експериментальні дослідження зі складних і важливих питань психології внутрішнього мовлення.

 Розробляючи власний підхід стосовно внутрішнього мовлення, вчений творчо використовує доробок видатних представників психологічної науки (Б.Г.Ананьєв, П.П.Блонський, Л.С.Виготський, Г.С.Костюк та ін.), беручи до уваги ідеї тогочасних провідних психологічних теорій.

Основу концепції Б.Ф.Баєва складає функціональний підхід, спрямований на структурування всієї психології внутрішнього мовлення. При цьому вчений вважає, що головна специфічна особливість внутрішнього мовлення полягає у своєрідності його функцій: обдумування, планування, регуляція діяльності, внутрішня підготовка процесу спілкування та обміну думками тощо. Виходячи з функціональних особливостей внутрішнього мовлення, Б.Ф.Баєв формулює  дефініцію: внутрішнє мовлення - це мовленнєва діяльність, що виконує психологічно внутрішні функції. Тим самим було подолано традиційний підхід до визначення внутрішнього мовлення як звичайного зовнішнього мовлення, лише обеззвученого.

Особливе місце в концепції Б.Ф.Баєва відведене генезису внутрішнього мовлення. Для з’ясування цього питання вченим вичленяється його генетичне коріння у філо–та онтогенезі. Генетичним корінням виникнення внутрішнього мовлення у філогенезі є суспільно-історичний розвиток діяльності, її подальше ускладнення, яке вимагає попереднього обмірковування, планування, тобто свідомих дій. Внутрішнє мовлення з’являється закономірно і стає необхідним  з появою свідомих дій, воно є механізмом свідомої діяльності. Виникнення внутрішнього мовлення в онтогенезі детерміноване, по-перше, потребою дитини в специфічно розумових засобах діяльності; по-друге, розвитком вербальної та образної пам’яті; по-третє, утворенням певного словникового фонду та опануванням граматики мови. Вченим встановлено існування генетично ранніх форм внутрішнього мовлення і його розвинутих форм. Генетично ранні форми – це мовлення, яке виконує психологічно внутрішні функції, але з обов’язковою опорою на зовнішню діяльність (опорою можуть бути матеріальні, предметні, перцептивні  дії та голосне мовлення). Розвинута форма внутрішнього мовлення розгортається вже без опори на зовнішню діяльність, у тому числі й мовленнєву, і характеризується тенденцією до все більшої автоматизації і скорочення.

Щоб повніше зрозуміти генезис внутрішнього мовлення, Б.Ф.Баєв досліджує його фізіологічні механізми. Домінантним при цьому стало вивчення мовленнєвих кінестезій, які є базальним компонентом мисленнєвої діяльності. В експериментальному дослідженні респонденти розв’язували два види завдань: абстрактного і конкретного змісту. Виявилося, що кінестезичний компонент залежить від змісту мисленнєвої діяльності: якщо розв’язувані респондентами завдання були наочного змісту, то значне місце в ній належало чуттєвим засобам і, таким чином, зменшувалася питома вага внутрішнього мовлення в мисленнєвому процесі, проявлялася тенденція до згортання мовленнєвих кінестезій. Якщо ж мисленнєва діяльність була пов’язана з оперуванням матеріалом абстрактного характеру, то єдиною формою розумової діяльності поставало внутрішнє мовлення. Внутрішньомовленнєвий процес ставав ущільненим, що виявлялося в значному підсиленні мовленнєвих кінестезій. Імпульсація мовленнєворухових органів збільшувалася при розв’язуванні мисленнєвих завдань абстрактного змісту і зменшувалася при розв’язуванні завдань конкретного змісту.   

Б.Ф.Баєв уперше теоретично обґрунтував роль мовленнєво-зорового аналізатора в мовленнєвій діяльності: завдяки його функціонуванню збагачуються тимчасові мовленнєві зв’язки за рахунок утворення нових міжаналізаторних зв’язків – рухо-зорових,  слухо-зорових, рухо-слухо-зорових, що сприяє збільшенню можливостей взаємозаміщення та компенсації одних компонентів іншими. На основі отриманих даних ученим виявлені значні відмінності між тим внутрішнім мовленням, яке має місце під час читання і слухання, і тим, що супроводжує процеси голосного мовлення і письма. У першому випадку наявна рецептивна, а в другому – продуктивна форма внутрішнього мовлення і, таким чином, різна їх мотивація й динаміка. Для внутрішнього мовлення, яке розгортається на базі аудіювання і читання, тобто сприймання чужого мовлення, є характерним переклад значень сприйнятого мовлення у власні смислові структури. Коли ж людина сама є джерелом інформації (сама говорить і пише, сама довільно добирає мовленнєвий матеріал), то цей процес добору має творчий характер. Отже, зазначає вчений, внутрішнє мовлення в першому і в другому випадках – процеси не тотожні. Вони відрізняються насамперед за функціями: при читанні та аудіюванні домінує функція розуміння чужого мовлення, при говорінні та письмі авангардною є функція підготовки власного мовлення. Водночас у зазначені види мовленнєвої діяльності включаються різні аналізатори. При аудіюванні домінує мовленнєво-слуховий аналізатор, при читанні – мовленнєво-зоровий, при говорінні – мовленнєво-руховий, при письмі – мовленнєво-зоровий і кінестезичний. Тому, вважає вчений, характеризуючи механізми внутрішнього мовлення, необхідно враховувати діяльність, у якій вони формуються.  

Надзвичайно важливим аспектом дослідження Б.Ф.Баєва було з’ясування взаємозв’язку внутрішньомовленнєвих і мисленнєвих процесів. У залежності від характеру  мисленнєвої діяльності ним виділяються три основні функції внутрішнього мовлення. Перша полягає в тому, що воно є засобом розуміння чужих думок. Йдеться про переклад конкретних значень мовлення комунікатора  у власні смислові структури реципієнта, що здійснюється у внутрішньомовленнєвому плані. Друга функція – внутрішнє мовлення є засобом нашого власного думання, самостійного розв’язування мисленнєвих завдань. І, врешті, третя функція – внутрішнє мовлення є підготовкою до процесу обміну думками. Далі Б.Ф.Баєв розкриває психологічні механізми зв’язку мислення і внутрішнього мовлення, що є спробою підійти до цього питання з достатньою глибиною і має принципове концептуальне значення для всієї вітчизняної психологічної науки.

Вагомою в концепції Б.Ф.Баєва є вказівка на те, що внутрішнє мовлення - необхідна складова не тільки пізнавальної, але й емоційної та вольової сфер особистості. В емоційній сфері мовлення виявляється у двох формах: зовнішньої та внутрішньої регуляції. Перша – міжіндивідна, спрямована на актуалізацію емоційних реакцій у людей або на їх гальмування. Друга призначена для регулювання особистістю власних проявів емоційної сфери. В обох випадках механізмом регуляції слугує внутрішнє мовлення. У вольовій сфері внутрішнє мовлення виконує дві функції: інтелектуальну, яка виражається в аналізі, синтезі, узагальненні тощо, і довільнорухову,  яка проявляється в регуляції та самооцінці. Специфічною рисою внутрішнього мовлення є те, що воно, будучи невід’ємним компонентом вольової діяльності, проявляється в ній достатньо усвідомлено, на відміну від пізнавальної діяльності.

Безперечна заслуга і пріоритет належить Б.Ф.Баєву у висвітленні педагогічного аспекту внутрішньомовленнєвої діяльності. Внутрішнє мовлення – важлива психічна складова успішного засвоєння учнями знань. Розв’язання будь-яких завдань вимагає організації внутрішньої роботи думки засобами внутрішнього мовлення. Вчений дає розгорнуту характеристику внутрішнього мовлення не лише школярів, але й дітей дошкільного віку, вказує на феномени його перебудови з початком систематичного шкільного навчання; виокремлює типи внутрішнього мовлення школярів, передумовою формування яких є розвиток та функціонування мовленнєвих аналізаторів у певній мовленнєвій діяльності – безпосередньому спілкуванні, читанні, письмі. Первинним, вважає Б.Ф.Баєв, є слуховий тип внутрішнього мовлення, пізніше формуються зоровий і моторний. Найпоширенішим є комбінований тип внутрішнього мовлення.

Обґрунтувавши значущість внутрішнього мовлення у навчальній діяльності як першооснови до опанування раціональними способами самостійної мисленнєвої діяльності, вироблення вміння її контролю, внутрішньої підготовки до неї тощо, Б.Ф.Баєв дає цінні практичні рекомендації вчителям щодо стимуляції внутрішнього мовлення дитини. Наприклад, спеціально стимулювати внутрішнє мовлення учнів через зміст мисленнєвих задач та організацію процесу їх розв’язання; суворо контролювати підбір мовленнєвих засобів викладання думок для викорінення у відповідях школярів двозначних тлумачень, розпливчастих формулювань, нечітких суджень тощо.  

Узагальнюючи творчий доробок Б.Ф.Баєва з проблеми внутрішнього мовлення, можна констатувати  значний внесок ученого у скарбницю психологічної науки. Результати його теоретичних та експериментальних досліджень, висновки, психолого-педагогічні рекомендації не втратили своєї актуальності  й сьогодні.

Нині українські психологи продовжують лінію досліджень Б.Ф.Баєва щодо вивчення внутрішнього мовлення в плані особистості, оскільки воно є одним з найважливіших механізмів психічної діяльності, регуляції свідомої поведінки людини. На сучасному етапі проблема внутрішнього мовлення постає щільно пов’язаною з проблемою рефлексії, механізмом якої і виступає внутрішнє мовлення. У цьому контексті був проведений цикл психолого-педагогічних експериментів, пов’язаних, по-перше, з роллю рефлексії у формуванні навчальної діяльності школярів (Н.Н.Коган, С.Д.Максименко, Ю.І.Машбиць, М.Л.Смульсон, Ю.М.Швалб та ін.). У цілому цей напрям можна кваліфікувати як дослідження генези інтелектуальної рефлексії. По-друге, рефлексія розглядалась як центральна внутрішня детермінанта морального розвитку і саморозвитку особистості (А.В.Алексєєва, Л.С.Базилевська, О.С.Безверхий, І.Д.Бех, М.Й.Боришевський, І.С.Булах, Н.Д.Володарська, Л.В.Долинська, О.В.Завгородня, Л.М.Зінченко, М.Г.Іванчук, О.І.Киричук, О.А.Онисюк, Р.В.Павелків, Т.П.Пірус, В.Т.Циба та ін.).       

У третьому розділі ”Психологія зовнішнього мовлення у науковій спадщині І.О.Синиці“ здійснено аналіз результатів досліджень вченого з проблеми писемного і усного мовлення. Вперше у вітчизняній психології комплексно вивчаються особливості писемного мовлення та деякі аспекти усного мовлення стосовно  підліткового віку .

Протягом тривалого часу в педагогічному середовищі панував усталений погляд, що взаємозв’язок між писемним і усним мовленням учнів полягає в простій залежності першого від другого, що писемне мовлення - це переклад усного мовлення у графічну форму. І.О.Синиця критично поставився до такого спрощеного підходу. Він експериментальним шляхом довів, що усне і писемне мовлення підлітків – це різні види, які, впливаючи один на одного, зберігають свої найхарактерніші особливості, свою морфологічну і синтаксичну структуру. За результатами дослідження І.О.Синицею зроблений висновок, що взаємовплив обох видів мовленнєвої діяльності складний, динамічний і суперечливий. Він залежить як від об’єктивних чинників (змісту об’єкта мовлення, його складності й доступності, характеристик навчання і вправляння), так і від суб’єктивних чинників (індивідуальних особливостей, притаманних учневі, його усному і писемному мовленню). Тому знання особливостей взаємозв’язку та взаємовпливу обох видів мовленнєвої діяльності має для вчителя важливе значення в організації навчального процесу.

Одним з першочергових завдань І.О.Синиця вважав вивчення лексики учнів підліткового віку в плані збагачення її новими словами, тому що значна частина новозасвоєних слів, за його даними, не вживається учнями ні в усному, ні в писемному мовленні. У процесі проведення  експерименту вченим виявлена тенденція до вживання усталених у мовленні підлітків слів-типів (лексем). Тому, здебільшого, учні ігнорували новозасвоєні слова і заміняли їх ”своїми“, з подібним чи близьким значенням. І.О.Синицею були виокремлені чинники, які активізують вживання в мовленні підлітків новозасвоєних слів: відсутність у лексиці учня відповідного “свого” слова; емоційне забарвлення слів, оскільки вони не тільки розуміються, а й переживаються; настанова вчителя на вживання певних слів тощо. Поряд із чинниками, які позитивно впливають на вживання нових слів, виокремлюються  й негативні: учні уникають слів, значення яких не усвідомлюють або не впевнені, що зуміють їх правильно вимовити чи написати. Значною мірою, вважає І.О.Синиця, цьому сприяє неправильна настанова вчителя, який нерідко рекомендує уникати ”важких“ слів, якщо учень має сумнів щодо їх вимови або правопису. Уникання таких слів стимулюється і системою оцінок за умови невмілого їх використання. Водночас з’ясовуються умови активізації новозасвоєної лексики в мовленні підлітків. Новозасвоєне слово міцніше закріплюється в активному словнику учнів, якщо виникає потреба в ньому, яка може бути актуалізована завданням точніше передати прочитане або прослухане, повніше відтворити заучене тощо; якщо процес засвоєння супроводжується відповідною настановою на вживання, а зміст запитання вчителя, зокрема його формулювання, сприяє виникненню потреби використати саме новозасвоєне слово;  якщо учні мають здійснювати з використанням нового слова певну мисленнєву операцію.

Основну увагу І.О.Синиця спрямував на виявлення труднощів, з якими  стикаються підлітки в процесі засвоєння писемного мовлення, та з’ясування причин їх виникнення. Вчений констатує, що це насамперед труднощі, пов’язані з невмінням попередньо планувати письмові роботи, логічно викладати матеріал, будувати стилістичні конструкції та перефразовувати власні думки. Труднощі у плануванні та логічному викладі думок  пов’язані з недостатнім розвитком мисленнєвих операцій та  несформованою здатністю долати інтелектуальне напруження, яке у подібних ситуаціях є закономірним. Було визначено, що вади у стилістичному оформленні писемного мовлення та перефразуванні власних думок, зумовлені такими причинами, як утруднення перекладу думок з внутрішньомовленнєвого плану у зовнішнє, писемне мовлення; обмеженість лексичного та синонімічного запасу; недостатній контроль за добором слів; недосконалість навчання і відповідного вправляння; низький рівень опанування способів письмового викладу думок. Пріоритетними засобами, за допомогою яких підлітки перефразовують думки, є заміна їх змісту, введення нових ознак, добір синонімів, лексичні та синтаксичні інверсії. Виходячи з цього, І.О.Синицею були запропоновані конкретні психолого-педагогічні рекомендації, які сприяли ліквідації цих недоліків. 

Предметом подальших досліджень науковця стало визначення індивідуальних особливостей писемного мовлення підлітків. Результати лонгітюдного експерименту дозволили виявити індивідуальні відмінності писемного мовлення учнів, які виявляються в його змісті, логіці, ступені повноти, точності, зв’язності, оригінальності тощо. В залежності від переважаючого емоційного або логічного забарвлення письмових робіт респондентів І.О.Синицею виокремлені два основні типи писемного мовлення учнів – ”об’єктивний“ і ”суб’єктивний“. Для першого типу характерна перевага інтелектуальних компонентів: чіткіша констатація фактів, використання наукової термінології тощо. Другий тип характеризується перенесенням акцентів з опису предметів, явищ на власні думки, враження, переживання автора письмової роботи.

Окрім інтелектуальної та емоційної сторін індивідуальних особливостей писемного мовлення підлітків, аналізується їх вольовий аспект. В учнів з вираженим послабленням вольового контролю в писемному мовленні більше загального, ніж індивідуального, вони прагнуть вибрати найлегші теми, пишуть короткими, переважно простими реченнями, нескладними за правописом словами, що приводить до формування утилітарного підходу у викладі власних думок. І.О.Синиця пропонує рекомендації щодо врахування індивідуально-типологічних особливостей писемного мовлення учнів підліткового віку в шкільній практиці. 

Значна увага у науковій спадщині вченого звернена на  активізацію писемного  мовлення школярів. Щоб визначити її шляхи, він порівнює ефективність написання переказу після одноразового та дво–триразового читання тексту. З’ясувалося, що в разі одноразового пред’явлення тексту проявляється максимальна самостійність у його вербальній конструкції, на відміну від ситуацій, коли текст прослуховується два-три рази. І.О.Синиця наголошує, що повторне читання спрямоване вже не на розуміння тексту, оскільки воно схоплюється з першого пред’явлення, а на запам’ятовування найбільшої кількості готових конструктів. При повторному читанні учні вже не стежать за змістом тексту, об’єктом їхньої уваги є вербальне оформлення, що підміняє їх самостійну творчість простим відтворенням.  

Наскрізною проблемою наукової спадщини І.О.Синиці стала, крім того, психологія усного мовлення учнів середнього шкільного віку, яка того часу  практично не вивчалась. Однією з об’єктивних причин такого ставлення психологів до вивчення усного мовлення підлітків була недооцінка і навіть пряме заперечення наявності особливостей їх лексики. І.О.Синиця арґументовано доводить, що не можна недооцінювати значення  розвитку усного мовлення як у повсякденному спілкуванні, так і у навчанні. Розвиток усного мовлення – один із шляхів піднесення ефективності навчального процесу, оскільки це основний засіб передачі і прийому інформації. Отже, чим  досконаліша лексика і більший її обсяг, тим вищий загальний розумовий розвиток школяра. Вченим експериментально визначено кількісний склад лексики учнів (активного і пасивного словника), виявлено причини неадекватно сприйнятих і засвоєних слів, лексичної інтерференції, досліджено особливості фразеологічного словника.

Непересічне значення в працях І.О.Синиці має дослідження специфічних особливостей  морфологічної та синтаксичної структури усного мовлення учнів підліткового віку. А саме, в монологічних розповідях акцент переноситься з ознак і властивостей предметів на події; активізується вживання дієслів, займенників, проте зменшується кількість іменників і прикметників; найбільш уживаною синтаксичною конструкцією в усному мовленні є просте поширене речення. Істотним для з’ясування  особливостей усного мовлення школярів стало дослідження описів з натури. Саме в описах з натури, за переконанням І.О.Синиці, учні зазнають найбільших труднощів порівняно з іншими видами усного мовлення,  що зумовлене як статичністю предметів опису, так і тим, що школярі повинні самостійно узагальнювати, добирати предмети, описувати явища тощо, а, отже, здійснювати вольові та розумові зусилля, яких вони прагнуть уникнути. Переборюючи ці труднощі, учні часто підміняють тему опису. Як результат наукових доробок даються практичні рекомендації щодо запобігання труднощів в описах з натури.

Дві фундаментальні праці І.О.Синиці вміщують багато важливої інформації як для дослідників психології мовлення, так і для методистів та вчителів-філологів.  Особливо цінними у його науковій спадщині є методичні та психолого-педагогічні рекомендації, які сприяють кращому опануванню учнями писемного й усного мовлення, а вчителям допомагають ефективніше  організувати навчальний процес.

Ідеї І.О.Синиці стосовно культури мовлення, мовленнєвої компетенції, які посідають важливе місце у творчий спадщині науковця, знайшли продовження в наукових працях сучасних дослідників. Розробкою цих питань в Україні займаються В.А.Бадер, І.Д.Бех, А.М.Богуш, О.М.Корніяка, Л.В.Лучкіна, Е.Пелешок, Т.О.Піроженко, І.Хом’як, Т.Шевчук та ін. Окремі аспекти проблеми писемного й усного мовлення знайшли подальше обґрунтування та висвітлення у працях  Н.Голуб, Г.Вусик, Н.М.Токаревої, І.О.Черезової, Н.Яремчук та ін. Вивчення усного мовлення учнів середнього шкільного віку продовжила Л.М.Проколієнко, вивчивши основні закономірності засвоєння підлітками граматичних понять. У цьому аспекті проводять наукові дослідження  Т.Лановик, Д.О.Ніколенко, І.Щур та ін.

Сьогодні в Україні однією з актуальних є проблема білінгвізму. Ще І.О.Синиця звернув  увагу на методичні недоліки у словниковій роботі в умовах паралельного вивчення двох мов, виявив причини лексичної інтерференції. На жаль, сучасні дослідники не спираються на праці І.О.Синиці, хоча й працюють у цьому ж напрямку.

Проте слід зауважити, що окремі положення, викладені Б.Ф.Баєвим та І.О.Синицею, набули неабиякої популярності, широко висвітлені у навчальних посібниках, зокрема у підручниках з педагогічної та вікової психології, часто цитуються у наукових працях сучасних дослідників психічних явищ (Г.О.Балл, І.Д.Бех, Н.Т.Бориславська, Н.Голуб, О.М.Корніяка, Л.В.Лучкіна, І.О.Черезова, Н.М.Токарева та ін.), використовуються студентами під час написання наукових робіт.            

Ідеї Б.Ф.Баєва та І.О.Синиці співзвучні сучасним аспектам розробки проблеми внутрішнього та зовнішнього мовлення, їх новаторські підходи набули особливої актуальності у наш час. Вивчення теоретичних розробок, практичних рекомендацій психологів та їх творче застосування у навчальному процесі сучасної школи створять умови для оптимального опанування учнями грамоти, підвищення рівня загальної мовленнєвої культури.   

У висновках узагальнено результати, отримані в процесі дослідження. Зокрема наголошується, що в середині ХХ століття намітилась тенденція розробляти проблему мовлення за трьома основними векторами, де перший присвячений проблемі співвідношення мислення і мовлення, розкриттю їхніх зв’язків і взаємозалежностей. Доробки другого ставили своєю метою вивчення внутрішнього мовлення, його сутності й генезису, фізіологічних механізмів, співвідношення зовнішнього і внутрішнього мовлення. Вивчення третього вектора стосується  психології зовнішнього мовлення - як писемного, так і  усного.

Результати дисертаційного дослідження дозволяють стверджувати, що саме Б.Ф.Баєвим уперше у вітчизняній психологічній науці здійснено комплексне вивчення внутрішнього мовлення та створено його оригінальну концептуальну модель. Застосований ученим функціональний підхід дав змогу сформулювати логічно обґрунтовану і науково вивірену дефініцію внутрішнього мовлення, з позицій філо- та онтогенезу виокремити його генетичне коріння. Обґрунтовуючи позицію функціональної своєрідності внутрішнього мовлення, вчений дослідив його функціонально-динамічні особливості, їх зв’язок з характером мисленнєвої діяльності, що дало можливість вичленити основні функції внутрішньомовленнєвої діяльності і, таким чином, розкрити взаємозв’язки мислення і внутрішнього мовлення. Б.Ф.Баєву належить пріоритет у висвітленні педагогічного аспекту внутрішнього мовлення. Він уперше науково обґрунтував його значущість у навчальному процесі, виділив типи внутрішнього мовлення учнів, які формуються в мовленнєвій діяльності під впливом систематичного шкільного навчання.

Комплексне дослідження особливостей писемного мовлення учнів підліткового віку (з урахуванням ряду аспектів їх усного мовлення) вперше у вітчизняній психології проведене І.О.Синицею. Спростовуючи  усталені на той час у педагогічному середовищі  погляди на взаємозв’язок писемного і усного мовлення, він розкрив їх специфічні особливості, показав, що їхній взаємовплив складний, суперечливий і залежить як від об’єктивних, так і від суб’єктивних чинників. Ученим були виділені основні труднощі, яких зазнають учні під час засвоєння писемного мовлення, феномени співвідношення в його структурі емоційних або логічних компонентів, виявлені його індивідуально-типологічні особливості. З’ясовані лексичні, морфологічні й синтаксичні особливості усного мовлення підлітків.      

Наукові здобутки Б.Ф.Баєва та І.О.Синиці стосовно внутрішнього і зовнішнього мовлення, ґрунтовні психолого-педагогічні й методичні рекомендації стали надбанням психологічної теорії та педагогічної практики і не втратили своєї актуальності досі.

 Не підлягає сумніву той факт, що наукова спадщина цих учених заслуговує на використання у сучасних дослідженнях проблем  психології внутрішнього і зовнішнього мовлення, які стосуються таких важливих моментів, як: 1) участь внутрішнього мовлення у становленні самосвідомості особистості; 2) вікові межі виникнення внутрішнього мовлення в онтогенезі; 3) структурні механізми внутрішнього мовлення; 4) емпіричні дослідження слухового та зорового аналізаторів у процесах функціонування внутрішнього мовлення; 5) засоби стимулювання внутрішньомовленнєвої діяльності; 6) умови активізації словникового арсеналу учнів; 7) місце наслідування літературних зразків у розвитку писемного мовлення; 8) способи використання наслідування в письмових учнівських роботах; 9) можливості запровадження інших підходів до розвитку писемного мовлення (якими вони можуть бути, їх порівняльна ефективність тощо); 10) дослідження таких компонентів писемного мовлення, як змістовність, логічність, зв’язність, доказовість, орієнтування на читача; 11) встановлення кількісного складу лексики учнів, окремо загальновживаної, абстрактної, емоційної, термінологічної тощо; 12) дослідження відхилень від норми в лексиці учнів тощо.