ТРАНСФОРМАЦІЯ УЯВЛЕНЬ ПРО “Я”-КОНЦЕПЦІЮ У КРОС-КУЛЬТУРНИХ ПСИХОЛОГІЧНИХ ДОСЛІДЖЕННЯХ

Краткое содержание

У вступі обґрунтовано актуальність проблеми, визначено об‘єкт, предмет, мету й завдання дослідження, висвітлено його методологічну основу, наукову новизну, теоретичне й практичне значення, наведено дані про апробацію роботи, її структуру та обсяг.

У першому розділі – “Специфіка крос-культурних досліджень у психології” – розкриваються теоретичні проблеми та історія становлення крос-культурних досліджень у психології, досліджується процес оформлення проблематики універсального та ендемічного (культурно-специфічного) у розумінні психологічних феноменів загалом та “Я”-концепції зокрема, аналізуються причини, що призвели до поширення західних методологій у дослідження, виконані на інокультурному ґрунті.

У розділі розкрита специфіка крос-культурних досліджень, висвітлені переваги та недоліки порівняльних технологій, що застосовувалися у психології. Показано, що перші роботи, виконані у руслі крос-культурного аналізу, були спрямовані на з’ясування того, які психологічні феномени (чи їхні взаємозв’язки), виокремлені внаслідок досліджень однієї культури, можуть вважатися універсальними. Універсалії визначалися як процеси, явища, стани чи взаємозв’язки між ними, що існують у будь-якій культурі (історично відомих культурах включно). Пошук універсалій здійснювався через аналіз значного масиву транс-хронологічних та крос-культурних даних.

У роботі визначаються перепони, що стали свого часу перешкодою для дослідження “Я”-концепції як крос-культурного феномену, а саме: (1) поширення західних методологій в інокультурні дослідження, що виникло через імпліцитне припущення щодо пан-культурної валідності західних теорій: їхні ключові поняття та методи визнавались за універсальні та відповідність їх іншим культурам не обговорювалась; інтерпретація даних обмежувалася посиланням на обмеженість та локальність дій того чи іншого культурного чинника; (2) втрата термінологічної ідентичності базових понять та розшарування рівнів абстракції між теоретичними та експериментальними змінними. У крос-культурних дослідженнях ця невідповідність рівнів постала у загостреному вигляді: на теоретичному рівні, наприклад, досліджувалися “цінності, що притаманні індивіду”, а на емпіричному рівні дві різні культури постачали досліднику два нееквівалентні переліки цінностей. За таких умов через труднощі зіставлення емпіричних даних унеможливлювався порівняльний аналіз отриманих результатів, а розмитість критеріїв універсальності-ендемічності призводила фактично до зникнення предмету дослідження.

Визначено також похибки інтерпретації результатів, спроби уникнення яких виявилися істотними чинниками становлення стратегій крос-культурного аналізу: похибка на спільноту (спростування зафіксованих у дослідженні психологічних відмінностей посиланням на нееквівалентність спільнот), похибка на тест (тлумачення відмінностей у виконанні тесту як наслідку його невалідності), похибка на складові (некритичне прийняття відмінностей у практиках соціальних спільнот як віддзеркалення достовірних крос-культурних відмінностей).

Показано, що адекватне тлумачення впливу культури на психічний феномен вимагає аналізу всіх виявів останнього з погляду можливої детермінації відмінностями у соціальних практиках спільнот, а отже, інтерпретації з урахуванням “метасистеми”: культурного контексту, у рамках якого вони отримані. Зазначається, що коректність крос-культурних досліджень “Я”-концепції потребує як “метасистеми” концепту особистості, що існує у спільноті. Викладено також основні розбіжності у тлумаченні особистості євро-американською та східною психологіями. Показано, що, оскільки концепт особистості, імпліцитно присутній у культурі, чинить вплив на сприймання та оцінювання особистістю себе, то культурнозумовлені відмінності у змісті концепту мають враховуватися при інтерпретації змісту “Я”-концепції окремого індивіда.

Імперативом більшості західних спільнот є вимога “стати незалежними від інших, виокремитись із натовпу, не бути схожим на інших, продемонструвати свою унікальність”. Унікальність особистості та її прагнення до автономності вважаються за співвідповідні соціальним нормам. Виконання цих вимог потребує від особистості усвідомлення себе як індивіда, чия поведінка організується відповідно до власних потреб. Орієнтованість на себе та на свої інтернальні атрибути переважає над орієнтацією на думки, відчуття та дії інших осіб.

Імперативом більшості східних спільнот є вимога “дотримання гармонійних стосунків між членами спільноти, відчуття взаємозалежності, взаємодії, взаємобуття”, тобто співзалежності. Джерелом самоповаги є дотримання гармонійних стосунків з “іншими”. Відчуття автентичності зростає, коли особистість перебуває у відповідному до її статусу соціальному контексті. Особистість визначає себе передусім через статусно-рольові характеристики, а дії “інших” та їх ставлення до особистості є потужною спонукою її поведінки.

У розділі висвітлюються також наслідки дії концепту особистості (“автономності” як ключової сутності людини у західних спільнотах, “співзалежності” – у більшості східних) на теоретичні роботи у царині психологічних дисциплін. Показано, що роботи європейських та американських вчених вкорінені у філософію індивідуалізму, що визначається як головна риса західних індустріальних суспільств. Більшість підходів до вивчення особистості та її поведінки об’єднуються положеннями, що є наслідками такого вкорінення:  особистість є автономною сутністю, котра відрізняється від інших специфічним неповторним набором інтернальних атрибутів, а відмінності між особистостями є бажаними та схвалюваними; конфігурація цих атрибутів є головною детермінантою поведінки особистості, пізнання сутності особистості може відбуватися через її дії; поведінка двох особистостей буде різнитись, оскільки різнитимуться конфігурації їх інтернальних атрибутів; поведінка особистості буде послідовною ситуативно та часово, оскільки конфігурація інтернальних атрибутів, яка її визначає, є відносно незмінною, стабільною; вивчення конфігурації інтернальних атрибутів особистості надасть можливості передбачати та контролювати поведінку особистості. Отже, західна психологія визначає особистість як стабільну, автономну, вільну сутність, що є відмежованою від інших.

 Модель особистості, вибудована у східній психології, за головними параметрами протилежить євро-американській. Особистість визначається через соціальні ролі, посади, інтеракції. Соціальні контексти визначають зміст особистості та детермінують її поведінку. Спільними є такі положеннях: особистість є співзалежною сутністю, котра є частиною оточуючих соціальних структур; поведінка особистості є наслідком її реагування на вимоги інших, джерелами поведінки особистості є її стосунки, пізнання особистості відбувається через її соціальні стосунки; соціальний контекст, який визначає поведінку особистості, є рухливим та нестабільним, отже, поведінка окремої особистості буде змінюватися ситуативно й часово, щоб співвідповідати соціальному контексту; така чутливість до соціального контексту та відповідна йому змінність є бажаною та схвалюваною; вивчення особистості є важливим, оскільки воно надає можливості зрозуміти інтерперсональне (залежне від стосунків) походження поведінки. Отже, з погляду східної психології “Я” інтерпретується як “контекст-залежне”, прив’язане до інших, залежне від інших, таке, що для функціонування потребує присутності інших.

У роботі також зазначається, що дані по інших культурах – Африці, Середньому Сході, Латинській Америці – не є систематичними, чисельність їх обмежена й не дозволяє зробити відповідного узагальнення.

У другому розділі – “Конвергентна стратегія інтерпретації крос-культурних відмінностей у “Я”-концепції” – розкриваються особливості досліджень “Я”-концепції, виконаних у межах стратегії конвергентності, висвітлюються їхні здобутки та недокопи. Показано, що внаслідок їхньої хронологічної першості їм властива підвищена увага до змінних культури.

Основна риса цих робіт визначається як уявлення про єдину модель структури “Я”-концепції, яка набуває культурнозумовленої специфіки у конкретній спільноті. Дія культурних чинників вбачається у перерозподілі функціонального домінування підструктур та несинхронності їхнього розвитку. Пошук такої структури має аналогами спроби побудови універсальної структури особистості, інтелекту, психосемантичного простору тощо.

Показано, що спочатку крос-культурні дослідження “Я”-концепції спрямовувалися на пошук та фіксацію кількісних відмінностей у “Я”-концепціях “сукупного індивіда”, які тлумачилися як похідна географічного порядку або ж західних – східних розбіжностей загалом. На початку 70-х років розгорнувся напрям, що поставив перед собою мету визначити, як відбивається вплив того чи того фактору спільноти на “Я”-концепцію.

У межах цієї стратегії створюються типології культур та класифікації змінних. Найістотнішим здобутком у цьому напрямку стало обґрунтування дихотомії “індивідуалізм-колективізм” (Х. Хофстед, Г. Тріандіс, М. Бонд), що майже перетворилася на синонім “захід-схід”. Використання вимірів як полярних протрималося досить довго, і лише наприкінці 80-х років (Д. Гар, С. Ніл) стали з‘являтися робити, що тлумачили їх як різні виміри.

Найвпливовішими із типологій змінних є роботи: Х. Хофстеда (досліджуючи сучасні суспільства, він виокремлює індивідуалізм/колективізм, соціальну дистанцiйованiсть, уникнення соціальної невизначеності, маскуліннiсть/фемiннiсть із визначенням у якості провідного чинника того-таки “індивідуалізму/колективізму”), Д. Беррі (розглядаючи не лише наявні суспільства, а й взагалі історично відомі, виокремлює соціалізацію, соціокультурну компактність, екологічну адаптацію, біологічні ефекти), М. Мід (вважає головним чинником розбіжностей між культурами специфічність перебігу процесів обміну інформації і особливості форм збереження норм, традицій та звичаїв при зміні поколінь), Г. Трiандiса (визначає за чільні фактори культурних розбіжностей простоту/комплексність культури, індивідуалізм/колективізм, компактність/роз’єднаність культури.

Показовими для конвергентної стратегії аналізу є роботи Г. Тріандіса. Загальна структура “Я”-концепції складається із трьох підструктур: приватного “Я” (оцінювання індивідом самого себе), публічного “Я” (оцінювання індивіда генералізованим іншим) та колективного “Я” (оцінювання індивіда окремою референтною групою). Відповідно до сукупної дії чинників культури утворюється певна комбінація підструктур із своєрідним домінуванням тієї чи іншої структури. Так, дія на “Я”-концепцію чинників “індивідуалізм”, “роз’єднаність”, “простота” спричиняє більшу структурованість підструктури приватного “Я” та її вищу реактивність, а дія чинників “колективізм”, “компактність”, “комплексність” – більшу структурованість підструктур “соціального Я” та “публічного Я” та їх вищу реактивність.

Проаналізовані також гіпотези, що висувалися для пояснення взаємодії між підструктурами “Я” (гіпотези одно- та двокоміркової локалізації), а також гіпотези функціональної домінантності, за рахунок якої здійснюється адекватне та реактивне реагування цілісної “Я”-концепції на інформацію щодо “Я”.

Зазначається, що плідним для цього напрямку крос-культурного аналізу “Я”-концепції виявилося положення про те, що спільноти різняться за напрямком дії на особистість. Сукупна дія чинників призводить або до наголошення автономності особистості, її індивідуалізації, або до наголошення групових норм, співзалежності особистості, її деіндивідуалізації. Напрям процесів індивідуалізації/деіндивідуалізації є залежним від вимог культури. Для кожної культури є притаманною усталена пропорційність між цими процесами. Збереження пропорційності забезпечує реплікацію тотожної культури у часі. Процеси індивідуалізації/деіндивідуалізації зазначаються на змісті “Я”-концепції, створюючи такі її елементи, які у найбільшому ступені навантажені результатами дії того чи того процесу та є відповідними до його напряму, а отже,  утримують головні вимоги спільноти до індивіда.

Недоліком підвищеної уваги до культурнозумовлених детермінант “Я”-концепції, що властива роботам, виконаним у межах конвергентної стратегії, є те, що за такого аналізу створюється небезпека втратити з поля зору суб’єктивність людини, оскільки  “Я”-концепція постає  як сукупність різних складових та підструктур, перетворених дослідженнями на похідні від економічно-культурного розвитку.

У третьому розділі – “Дивергенція форм “Я”-концепції як наслідок дії вимог культури на особистість” – розкривається особливість стратегії, за якою визнається множинність форм “Я”-концепції відповідно до різних культур. У основу аналізу та диференціації можливих її форм покладено ступінь, за яким “Я”-концепція особистості є дистанційованою  від сукупного “іншого”.  Згаданий континуум   оформлюється за віссю: від “Я-та-інші” (означає відносну незалежність “Я” в індивідуалістичних спільнотах) до “Я-серед-інших” (відносна поглинаємість “Я” іншими в колективістичних спільнотах). Ступінь залежності зазначається на формі “Я”-концепції, визначаючи її незалежність чи співзалежність, а отже, якісно інший перебіг інтрапсихічних процесів.

Дивергентна стратегія крос-культурного аналізу відмінностей “Я”-концепції звертається насамперед до культурного еталону буття особистістю. Ці еталони є вже вибудованими, відпрацьованими, усталеними елементами соціальної дійсності. Вони вбудовані у культуру і як осередок соціальної практики відображаються всіма інститутами соціалізації та одночасно забезпечують їхнє відтворення у часі. Вони визначають спосіб життя людини всередині її світу, детермінуючи розвиток таких тенденцій перебігу психічних процесів, які не суперечать тим чи тим імперативам спільноти (автономності чи співзалежності). Під впливом цих еталонів індивід опановує сукупність психічних властивостей, специфікація котрих є усталеною у спільноті та яка надає можливості природного, гнучкого та адаптивного функціонування у різних ситуаціях, що виникають у рамках культурного контексту. Отже, через ці еталони культура опосередковує спосіб, у який особистість створює цілісний образ себе, інших та стосунки між “Я” та “іншими”.

Показано, що специфіка незалежної “Я”-концепції полягає в усвідомленні власного “Я” як “унітарного”, виокремленого із соціального контексту (незалежність щодо “інших”); наголошенні на інтернальних атрибутах. Джерелом самоповаги є відчуття особистої унікальності, неповторності. “Інші” – соціальна ситуація загалом – є важливим, проте не первинним, компонентом самооцінювання. Специфіка співзалежної “Я”-концепції полягає в усвідомленні власного “Я” як “корпоративного”, з’єднаного із соціальним контекстом; наголошенні на екстернальних атрибутах; прагненні до групової приналежності. Співзалежна “Я”-концепція ґрунтується на статусно-рольових характеристиках особистості. Джерелом самоповаги є дотримання гармонійних стосунків з “іншими”.

Функціонально ці відмінності виявляються у тому, що особливості перебігу інтраперсональних психічних процесів (мислительних, емоційних, мотиваційних), які імпліцитно, або навіть експліцитно, звертаються до інформації, що належить до сфери “Я”, будуть залежними від її форми. Аналіз свідчить, що у когнітивній сфері будуть наявними такі особливості, пов‘язані з організацією та доступом інформації: співзалежна “Я”-концепція більш чутлива до зворотного зв’язку, що зумовлює когнітивно більш складну представленість “Я-очима-інших”, образи “Я” зазвичай утримують характеристики контексту, для якого вони створюються; незалежна “Я”-концепція, що ґрунтується на відчутті власної унікальності, має більш складну репрезентацію “Я”, образи “Я” здебільшого звільнені від контекстуальних характеристик. Відмінності у перебігу емоційних процесів полягають у властивостях перебігу его-сфокусованих та альтер-сфокусованих емоцій. Переживання та дисплей (зумисна демонстрація) перших сприяє розвиткові автономності особистості, отже, їхня частота, інтенсивність та тривалість будуть більшими в незалежній “Я”-концепції, других – є своєрідним механізмом підтримання співзалежності, полегшення взаємодії, тому їхня частота, інтенсивність та тривалість будуть більшими в співзалежній “Я”-концепції. Особливістю мотиваційної сфери особистості з незалежною “Я” є більша значущість мотивів, спрямованих на досягнення автономії та протистояння надмірному соціальному тискові, з співзалежною “Я”-концепцією – дотримання співзалежності та причетності до групи.

Найбільшим здобутком робіт, виконаних у межах дивергентної стратегії крос-культурного аналізу можна вважати те, що як чинники становлення “Я”-концепції вводяться у розгляд культурний еталон буття особистістю та механізми його вживляння у суб’єктивність особистості, що є кроком до розбудови психології, предметом якої є єдність суб’єкта та його свідомого життя. Такий шлях аналізу є складним, проте, уникнувши ризику спрощеного розуміння культури, дозволяє тлумачити її як спосіб життя народу, включаючи його історію та життєвий простір, та у такий спосіб уможливлює  дослідження передумов становлення суб’єктивності.

Порівняння конвергентної та дивергентної стратегій крос-культурного аналізу дозволило визначити такі їхні відмінності:

 по-перше, за фактом визнання одиничності чи множинності форм “Я”-концепції як предмета психологічного аналізу;

по-друге, за визначенням структурно-функціональних одиниць “Я”-концепції. Зокрема, роботам, виконаним у руслі конвергентної стратегії, властиве звернення до підструктур “Я”-концепції як одиниць аналізу; загальна “Я”-концепція вивчається з погляду їхньої розвиненості, складеності, домінування у цілісній структурі, а також їхньої детермінації чинниками культури. Роботи, виконані у межах дивергентної стратегії, перш за все звертаються до одноцілої структури “Я”-концепції (“концепту “Я”) як предмета аналізу. Їм також властиве звернення до процесуальної сторони “Я”-концепції, а саме: особливостей перебігу когнітивних, емоційних та мотиваційних процесів, що обслуговують той чи той тип “Я” та забезпечують його формування та підтримання у різних спільнотах;

по-третє, конвергентна стратегія послуговується змінними як макрорівня, так і мікрорівня, що робить її придатною для аналізу “Я”-концепції особистостей малих соціальних груп (субкультур); дивергентна стратегія ґрунтується на положенні про залежність “Я”-концепції особистості від присутності у суб‘єктивному просторі “іншого”, вводячи опосередковано до розгляду тип культури як змінну, а отже, стратегія є придатною для порівняльного аналізу лише “Я”-концепції особистостей, що належать до великих груп.

Зазначається, що спільними недоліками обох стратегій є, по-перше, схильність до надузагальнень  (неправомірність екстраполяцій, пов’язаних з перенесенням закономірностей,  виявлених на маленькій вибірці, на всю спільноту в межах однієї культури, та  виявлених у межах однієї культури – на споріднені культури); по-друге, неуникненність інтерпретаційного парадоксу крос-культурних відмінностей (а саме: відмінності між спорідненими культурами складніше  ідентифікувати, проте вони легше інтерпретуються; натомість відмінності між віддаленими культурами  ідентифікувати простіше, але складно інтерпретувати).

Також у роботі виокремлено п’ять етапів  трансформації уявлень про “Я”-концепцію, за якими здійснювався  перехід від загальнопсихологічних її вивчень до крос-культурних студій.

Перший етап пов’язаний із введенням у психологію проблематики екзистенційного та рефлективного “Я”. Аналіз вівся шляхом зіставлення окремих аспектів “Я” (найчастіше: самоповаги та самооцінки) із комплексною глобальною поведінкою.

На другому етапі відбувалося становлення уявлення про “Я” як про складену структуру, введення понять “Я”-схема, “Я”-образ, “Я”-концепція. Здійснювався перехід від схем аналізу, ґрунтованих на уявленні про “Я” як про неструктуроване, недиференційоване утворення, стабільне у часі, незмінне за течії обставин, стале за змістом і яке за своєю природою є механічно узагальненим, усередненим судженням про себе до тлумачення “Я”-концепції як мультивимірної динамічної структури, що систематично залучається до всіх аспектів життєдіяльності особистості, чинить вплив на перебіг психічних процесів (як інтраперсональних, так й інтерперсональних), бере участь в інтерпретації інформації та забезпечує адекватне пристосування до соціального середовища.

Для третього етапу характерним є пошук пан-культурної моделі “Я”-концепції. На відміну від попередніх етапів, трансформація теорії “Я”-концепції, що відбувалася у 60-х – та початку 70-х років, була пов’язана з розгортанням порівняльних досліджень та зверненням до змінних культурологічного рівня. Проте дослідження здійснювалися здебільшого за схемою аналізу “Я”-концепції на рівні ендемічної варіативності роз‘єднаних вимірів та їхнього порівняння. На цьому етапі відбувалося з’ясування діапазонів змінності тієї чи тієї змістовної складової “Я”-концепції у різних культурах. Вважалося, що відповідь на питання: які властивості “Я”-концепції чи їхні взаємозв’язки є універсальними (такими, що розповсюджуються з певною закономірністю на культури загалом), а які є ендемічними (існують лише в одній культурі) може бути отримана за допомогою мультиметодних та мультикультурних порівнянь (чим пояснюється їхня надзвичайна чисельність). У цей період відбувалося накопичення глобального, проте хаотичного, банку даних щодо вісі універсальність-ендемічність.

На початку 70-х років здійснюється піднесення досліджень до рівня пошуку власне соціокультурної детермінації структурних та функціональних особливостей “Я”-концепції. Вводяться у розгляд як окремі змінні культури, так і досліджується їхня сукупна дія на “Я”-концепцію, створюються їхні чисельні класифікації та типології. Аналіз спрямовується на систематичний пошук існування якісних відмінностей у “Я”-концепції індивідів, що належать до різних за типом культур. Оформлюється як напрям інтерпретації даних конвергентна стратегія, визначальним для якої є те, що визнається наявність  лише єдиної моделі “Я”-концепції. Внаслідок культурнодетермінованої несинхронності розвитку підструктур цілісна “Я”-концепція набуває ендемічної варіативності.

Наприкінці 80-х років з’являються теоретичні припущення та експериментальні роботи, що їх підкріплюють, про існування декількох форм “Я”-концепцій. Виникає дивергентна стратегія інтерпретації даних. Форма “Я”-концепції розглядається як результат соціально-психічної адаптації особистості до типових умов її життєдіяльності. Розбіжності у незалежній та співзалежній “Я”-концепції аналізуються з огляду на ступінь її дістанційованості від сукупного “іншого” та якісні відмінності перебігу інтрапсихічних процесів. Як чинник становлення “Я”-концепції вводиться у розгляд культурний еталон буття особистістю, що забезпечує такий шлях психологічного аналізу, де предметом виявляється єдність суб’єкта та його свідомого життя і який уможливлює тлумачення культури як способу життя народу.

У висновках підбито підсумки дисертаційної роботи, на підставі узагальнення матеріалів сформульовано основні твердження, які відповідають гіпотезам дослідження, окреслено перспективи подальшої розробки проблеми. Результати дослідження дали змогу дійти таких висновків:

1.Аналіз літератури зі згаданої проблематики засвідчує, що антропологічні та культурологічні дослідження раніше, ніж психологічні, звернулися до вивчення  зв’язків, що існують між особистістю та культурою. Тому в історії питання ці зв’язки розглядаються (внаслідок специфіки названих дисциплін) швидше на макрорівні, де змінною такого аналізу є культура загалом, особливості суцільного культурного простору, а не на мікрорівні, де предметом аналізу була б окрема особистість. Перші психологічні дослідження поділяли поле взаємозв’язків на окремі частки і, фокусуючи увагу на тому чи тому феномені, втрачали цілісну картину взаємозалежності культури та особистості. У експериментальних психологічних дослідженнях, побудованих здебільшого за схемою порівняння усереднених показників, викорис-товувалися у якості інструментаря особистісні шкали, опитувальники тощо, котрі втрачали ідентичність досліджуваних феноменів через використання їх в неадаптованому просторі.

2.Поширення західних методологій на інокультурні студії у психологічних дисциплінах призвело до того, що спосіб отримання даних (експериментальні методи та методики) у будь-яких незахідних культурах, а також їх аналіз та інтерпретація здійснювалися довгий час за західним зразком, що призвело до уніфікації психологічного банку даних та втрати культурнозумовленої специфіки досліджуваного феномену. Другим наслідком такого поширення стала термінологічна криза, а саме: втрата термінологічної ідентичності базових понять, яка унеможливила порівняльний аналіз отриманих результатів та через яку виникли труднощі співвіднесення емпіричних даних.

3.Рушієм сучасних крос-культурних досліджень “Я”-концепції є зміна наукових уявлень про ендемічність та універсальність досліджуваного феномену. Ідентифікація та адекватне тлумачення культурного впливу на “Я”-концепцію вимагає, щоб всі психічні процеси та феномени, які належать до сфери “Я” і які мають за джерело походження відмінності у соціальних практиках спільнот, розглядалися у тому культурному контексті, у рамках якого вони отримані. Коректність при веденні досліджень, спрямованих на вивчення соціокультурної детермінації “Я”-концепції, потребує чіткого визначення феноменологічного поля, тому необхідним є розмежування універсальних виявів “Я”-концепції (таких, що забезпечують тотожність феномену у будь-якій культурі) та ендемічних виявив, які є відбитком культурної специфіки феномену.

4.Аналіз методологічних змін дозволив виокремити етапи трансформації уявлень про “Я”-концепцію у крос-культурних дослідженнях та простежити закономірності розвитку теорії “Я”-концепції у загальній психології та психології особистості й переходу до крос-культурних студій. Виокремлено п‘ять етапів, з яких перші два відбувалися у рамках загальнопсихологічного аналізу, третій етап за суттю є перехідним, а останні два пов’язані із систематичним введенням у розгляд соціокультурних змінних та власне крос-культурних стратегій побудови досліджень та інтерпретації даних.

5.Трансформація уявлень про “Я”-концепцію у психологічних дослідженнях, а саме: відмова від пошуку пан-культурної моделі, натомість визнання множинності її форм, сприяла введенню у розгляд чинниками становлення “Я”-концепції змінних різного рівня, що створило новий спосіб аналізу її онто- та філогенези.

Подальші перспективи дослідження вбачаємо в аналізі методологічних проблем розвитку крос-культурного вивчення “Я”-концепції.