САМООЦІНКА ТА РІВЕНЬ ДОМАГАНЬ ОСОБИСТОСТІ ЯК ДИНАМІЧНА СИСТЕМА

Краткое содержание

У вступі обґрунтовується актуальність теми дослідження, визначається об'єкт, предмет, гіпотеза, мета, завдання й методи дослідження. Розкрито методологічні основи дослідження, його наукову новизну, теоретичну й практичну значущість. Наведено дані щодо апробації результатів дослідження.   

У першому розділі “Теоретичний аналіз проблем самооцінки та рівня домагань особистості” проведено аналіз основних підходів до проблеми СО, РД, розглядається проблема їх взаємозв’язку в історичному аспекті і на сучасному етапі розвитку психології.

Відображено погляди на сутність, природу й структуру СО, на роль, яку відіграють у формуванні СО спілкування з оточуючими й діяльність суб’єкта, розкриті в роботах Б.Г.Ананьєва, Л.І.Божович, Л.С.Виготського, М.Г.Єлагіної, І.С.Кона, Г.С.Костюка, В.К.Котирло, М.І.Лісіної,     А.І. Сілвестру, Р.Б.Стьоркіної, П.Р.Чамати,  І.І.Чеснокової, А.Адлера, А.Бандури, А.Бека,                     Й.Боулбі,  Д.Віннікота, Е.Дікстейна, Е.Еріксона, Ч. Кулі, А. Маслоу,  Дж.Міда, П.Моллона,               Дж.Перрі, К.Роджерса, К.Хорні та ін.

Аналіз зарубіжних теорій, у яких розглянуто проблему виникнення й функціонування СО, показує, що в цих дослідженнях спостерігається певне протиставлення основних чинників  формування  СО: підкреслюється переважна роль у її розвитку або спілкування з оточуючими, або власної діяльності суб’єкта. Зокрема, відмічається акцентування емоційної або когнітивної складової СО.

У роботах вітчизняних дослідників зазначається, що СО є соціальним за своєю природою феноменом, який функціонує як компонент самосвідомості й найважливіше утворення особистості. Вона являє собою форму відображення людиною самої себе як особливого об’єкта пізнання і залежить від прийнятих людиною цінностей, її особистісної сутності, міри її орієнтації на суспільно вироблені вимоги до поведінки й діяльності. СО функціонує у двох взаємопов’язаних формах: загальній і частковій. Загальна СО відображає узагальнені знання суб’єкта про себе і засноване на них цілісне ставлення до себе, а часткова СО - оцінку конкретних проявів і якостей. Функціонування СО загалом ґрунтується на взаємодії, взаємовпливі загальної й часткової СО, результатом яких є постійна зміна й корекція обох форм СО. СО виконує регулятивні функції, виступаючи необхідною внутрішньою умовою організації суб’єктом своєї поведінки, діяльності, відносин.

Стисло представлені  дослідження РД у роботах  Д.Аткінсона, Т. Дембо, С.Ескалони,                Дж.Куля, К.Левіна, П.Сірса, Л.Фестінгера, Дж.Френка, Х.Хекхаузена, Ф.Хоппе, М.Юкнат, в яких уточнюється визначення РД і зроблено спроби пов’язати РД з особливостями мотивації суб’єкта.

Зазначається, що психологами школи К.Левіна РД розглядається у вузькому значенні,  як мета актуальної дії, що формується внаслідок переживання успіху й невдачі ряду минулих дій, а в більш широкому значенні, як рівень складності, досягнення якого є загальною метою серії майбутніх дій.

У математичних моделях РД  центральне місце належить положенню про  цілепокладання як вибір мети у наявному полі заданих альтернатив, пояснюється існування відхилення від середньої складності у виборі завдань. Але слід відзначити деяке спрощення проблеми цілеутворення в рамках досліджень цього напрямку.

Традиція дослідження РД у рамках проблеми СО бере свій початок у роботах   Ф.Хоппе,  який для пояснення закономірного характеру зсувів  РД звертається до поняття  “рівень- Я”, тобто структури, яка програмує всю сукупність дій індивіда, динаміку вибору цілей.

Подальший аналіз змісту поняття “рівень-Я” привів дослідників до висновку, що під “рівнем-Я” слід розуміти СО. Певний проміжок часу РД трактувався як індикатор СО, а методика дослідження РД, впроваджена  Ф.Хоппе, застосовувалася як інструмент вимірювання СО                (Б.Г.Ананьєв, Л.І.Божович, А.К.Єрофеєв,  З.В.Кузьміна, В.С.Мерлін, В.М.М’ясищєв,                         М.С.Неймарк,   Г.М.Прихожан, О.А.Серебрякова,  Т.І.Юферєва та інші). 

Подальші  експериментальні  дослідження  довели, що СО і РД являють собою різні утворення особистості, між якими існує тісний причинно-наслідковий та функціональний зв’язок (Л.В.Бороздіна, М.Й.Боришевський, Б.С.Братусь,  Л.Відінська, М.Л.Коломинський, В.М.Павленко та інші). СО - це оцінка суб’єктом себе, своїх окремих якостей, свого потенціалу, а РД утілює стереотип тактики цілепокладання, звичний спосіб вибору цілей, передусім рівня їх складності.

На сьогоднішній день механізми зв’язку, взаємодії СО та РД особистості не можна вважати до кінця дослідженими. Поглиблення уявлень про особливості взаємодії цих стрижневих утворень особистості необхідні для більш точної діагностики перебігу особистісного розвитку, підвищення ефективності  заходів психологічної корекції. 

У другому розділі дисертації “Методологічні основи та методики дослідження” розкриваються методологічні основи дослідження й зміст дослідницько-експериментальної роботи, яка здійснювалася з використанням комплексу методів, адекватних меті, предмету й завданням дослідження.

Згідно положень, що знайшли своє відображення в роботах  Б.Г.Ананьєва,  Л.І.Анциферової, Л.С.Виготського, О.М.Леонтьєва, Б.Ф.Ломова, С.Д.Максименко, Т.М.Титаренко та інших, у структурі особистості діалектично поєднуються дві такі якості, як стійкість, визначеність структури і її динамічність, що обумовлює необхідність вивчення особистісних утворень не як чогось  сталого, а як процесів, динамічних систем. Поняття “динамічна система” характеризує особливості існування психічних процесів як кількісну та якісну їх зміну. Елементи динамічної системи здатні змінювати положення відносно один одного та самі здатні до змін. У процесі взаємодії елементів виникають нові якості, які належать самим елементам або структурам, що утворюються у процесі цієї взаємодії (І.В.Блауберг, С.Д.Максименко,  М.І.Сетров, Е.Г.Юдін). В якості елементів єдиної системи “самооцінка-рівень домагань” нами розглядалися загальна, часткова СО й РД.

Динамічний підхід до дослідження передбачає вивчення типів змін, що відбуваються в об’єкті, із подальшим вилученням такого типу змін, який пов’язаний з удосконаленням, підвищенням рівня організації об’єкта. Крім того, згідно вимог до системного дослідження, систему необхідно вивчати не тільки з боку її внутрішньої структури, а й з точки зору її ролі у більш широкому системному утворенні. В якості такого утворення для системи СО та РД  виступає система саморегуляції поведінки та діяльності особистості. Зіставлення двох планів аналізу дозволяє більш повно зрозуміти закономірності розвитку та функціонування  СО та РД як єдиної системи.

У якості випробовуваних у дослідженні брали участь молодші школярі на нижній і верхній межі віку, підлітки та юнаки. Такий склад випробовуваних був обумовлений тим, що молодший шкільний і підлітковий вік визнані сенситивними для розвитку СО. Студенти ж, як представники юнацького віку, увійшли в експериментальну вибірку, бо історично склалося, що більшість досліджень РД,  проводиться саме з цією соціальною групою, і отримані в ході таких досліджень результати інтерпретуються, як відображення відносно сформованих характеристик РД особистості.  Усього в дослідженні брали участь 360 чоловік: учні 1,  3,  7 класів загальноосвітніх шкіл м. Харкова та студенти 1-3 курсів історичного факультету й факультету психології та соціології ХДПУ ім. Г.С. Сковороди,  по 90 в кожній віковій групі.

Експериментальне дослідження включало в себе 3 серії.

Перша серія була спрямована на виявлення динаміки показників загальної, часткової СО, їх сполучень, взаємовпливу, взаємодії на різних етапах розвитку.

Під частковими СО розумілися оцінки часткових, конкретних проявів і якостей індивіда. Окремі часткові СО утворюють ієрархічну систему, провідна роль у якій належить СО за найбільш значущими для особистості якостями (А.В.Захарова, С.Р.Пантилеєв, В.В.Столін, К.Ю.Худобіна, І.І.Чеснокова).  Для виявлення таких якостей було проведено анкетування. В результаті для кожної вікової групи було виділено 8 якостей, що траплялися найчастіше. Ці якості було винесено в заголовки шкал методики Дембо-Рубінштейн, ще до двох шкал заголовок повинен був обрати сам випробовуваний на свій розсуд.  Передбачалося, що випробовуваний зупиниться на найбільш значущих для нього якостях, які не увійшли в загальний для всіх список.

Основними досліджуваними показниками часткової СО служили  її висота, диференційованість і обґрунтованість.

Висота часткової СО (висока, середня або низька) визначалася у залежності від того, в якому секторі шкали була зосереджена більшість відміток випробовуваного. Оскільки висоту часткової СО було обрано в якості незалежної перемінної, вона визначалася на етапі формування вибірки. В результаті у кожній віковій групі були представлені в однаковій кількості випробовувані з високою, середньою та низькою частковою СО.  

Диференційованість, яка виявляється в широті подання висотних характеристик окремих часткових СО, визначалася за допомогою показника міри варіації якісних ознак (a).

Вивчення обґрунтованості СО засновувалося на аналізі засобів аргументації обраної позиції, рівня розвитку здатності до узагальнення ситуацій, в яких реалізовуються якості, що підлягають оцінці.   Висновки про специфіку й рівень розвитку обґрунтованості СО робилися на основі відомостей, отриманих у бесіді з випробовуваним.

Орієнтація при обґрунтуванні СО на знання своїх особливостей, наявність здатності до узагальнення конкретних ситуацій, в яких реалізовуються якості, що оцінюються,  вказували на високий рівень розвитку обґрунтованості СО (А.В.Захарова). Переважна орієнтація при обґрунтуванні СО на думки й оцінки оточуючих людей, на власні емоційні переваги, конкретно-ситуаційне обґрунтування СО або неможливість обґрунтувати СО навіть  конкретними фактами вказувало на низький рівень розвитку обґрунтованості СО.

Загальна СО визначається як  відображення узагальнених знань людини про себе та засноване на них цілісне емоційне ставлення до себе (М.І.Лісіна, В.В.Столін). Для виявлення підсумкової характеристики загальної СО застосовувався Колірний тест ставлень  О.М.Еткінда. Показником висоти загальної СО виступав ранг, який отримував в індивідуальній розкладці випробовуваного той колір, який асоціювався з поняттям “Я”.

          Друга серія дослідження була спрямована на вивчення особливостей РД на різних етапах його розвитку й виявлення типів і індивідуально-типових варіантів становлення структури СО та РД як єдиної системи.

Основним досліджуваним показником РД була його адекватність, яка відображає здатність індивіда обирати цілі на основі реальної оцінки своїх можливостей і попередніх результатів діяльності.

Дослідження домагань здійснювалося із застосуванням методики М.С.Курека  “Лабіринти”, яка являє собою модифікацію відомої методики  Ф. Хоппе. Адекватність домагань діагностувалася за ознакою типових-атипових виборів. Типовими визнавалися вибори, коли після успішного рішення обиралося більш складне завдання, а після неуспішного більш легке. Атиповими - такі вибори, які вказували на підйом домагань після невдачі й зниження їх після успіху. Крім того, визначалася зона складності, в якій переважно здійснювалися вибори.

У ході дослідження було зареєстровано такі різновиди РД. Адекватний РД, що характеризувався відсутністю атипових  кроків і виборами переважно в середній зоні складності. Завищений РД, що характеризувався наявністю двох і більше випадків підвищення складності виборів після неуспішного виконання завдання й виборами переважно у високій зоні складності. Завищений РД був представлений двома варіантами: ігнорування неуспіху (динаміка РД характеризувалася відсутністю корекції РД у ситуаціях неуспіху) та ригідна фіксація виборів на високих рівнях складності. Занижений РД, що характеризувався наявністю двох і більше випадків зниження складності виборів після успішного виконання завдання й виборами переважно в низькій зоні складності. Занижений РД також був представлений двома варіантами: зниження домагань до рівня гарантованого успіху, різкий підйом РД ближче до кінця дослідження. Інфантильний РД, що характеризувався неформуванням РД, тобто успішність або неуспішність виконання попереднього завдання ніяк не впливала на складність вибору подальшого.

Завданням третьої серії було вивчення зв’язку між специфікою структури СО та РД особистості та рівнем їх функціонування як механізмів саморегуляції поведінки.

Автори, які розглядають питання про роль СО в процесі саморегуляції, зазначають, що при недостатньому рівні розвитку СО основна мотивуюча функція  регуляції поведінки й діяльності належить зовнішнім оцінкам. У процесі свого розвитку СО емансипується від оцінок оточуючих та набуває  більшого значення як регулятор поведінки. Зростання ролі СО в процесі саморегулювання відображає перехід індивіда на більш високі рівні розвитку самосвідомості особистості   (Л.І.Божович,   М.Й.Боришевський,   О.І.Савонько, А.С.Співаковська, І.І.Чеснокова та інші).

          Завдання 3 серії вирішувалося із застосуванням методики, розробленої    О.І.Савонько. Випробовувані виконували завдання, аналогічні завданням 2  серії з тією відмінністю, що у 2 серії результати виконання завдань не оцінювалися, а в інструкції до 3 серії повідомлялося, що виконання завдання буде оцінюватися й оцінка буде оголошена публічно. У тому випадку, якщо середній рівень складності обраних  випробовуваним завдань у 3 серії змінювався порівняно з 2 серією, робився висновок, що  випробовуваний у своїй поведінці переважно орієнтований на оцінку оточуючих, якщо ж істотної зміни не відбувалося,  це слугувало показником  переважної орієнтації у поведінці на СО. Для оцінки статистичної значущості відмінностей результатів 2 і 3 серій застосовувався t-критерій Стьюдента. Показником переважної орієнтації у поведінці на зовнішню оцінку було, як зниження висоти виборів, так і їх підвищення.

У третьому розділі - “Структурно-функціональні характеристики самооцінки й рівня домагань як динамічної системи” - відображені результати дослідження особливостей СО, РД і їх взаємозв’язку у представників експериментальної вибірки.

Отримані результати дозволили визначити такі загальні вікові закономірності в розвитку СО: зниження висоти загальної СО, що відбиває зростання   самокритичності й незадоволеності собою, причому найбільш низький рівень загальної СО реєструється у підлітковому віці; статистично значуще зниження тісноти зв’язку між висотою загальної й часткової СО при порівнянні груп випробовуваних  підліткового і юнацького віку  з випробовуваними–першокласниками; зміна переважного характеру співвідношення висоти загальної і системи часткових СО: у першокласників висока загальна СО переважно сполучається з високою й середньою частковою СО, а низька загальна - із низькою частковою СО, у випробовуваних інших вікових груп висока загальна СО переважно сполучається із середньою частковою СО, а низька загальна СО з високою й низькою частковою СО; основне зростання диференційованості й обґрунтованості часткових СО реєструється протягом молодшого шкільного й підліткового віку.