Чернова К.О. Еволюція української діаспори як соціокультурної системи

Краткое содержание

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертаційної роботи,  вказано зв'язок роботи з плановими науково-дослідними темами, сформульовано мету та основні завдання дослідження, його об’єкт і предмет, розкрито наукову новизну і практичне значення одержаних результатів, подано інформацію про особистий внесок здобувача, апробацію результатів і публікації.

У першому розділі «Діаспора: теоретичні засади соціологічної концептуалізації» проаналізовано основні відомі підходи до трактування явища діаспори і теоретичні розробки, які роз’яснюють сучасні етнічні процеси в етносоціологічних дослідженнях, виявлено сутність та уточнено зміст понять «діаспора», «етнос», «етнічна меншина».

Досвід аналізу теоретичних здобутків свідчить про те, що діаспора – етнічна меншина,  по-друге, переселенська етнічна меншина; по-третє, у відповідності з колективним волевиявленням своїх членів вона бажає залишатися такою і зберігати етнокультурну самобутність. Однією із характерних ознак будь-якої діаспори є відсутність територіальної бази. Саме ця ознака і вказує на статус діаспори в іноетнічному оточенні як етнічної меншини. При вивченні даного явища важливим виступає трьохполюсний вузол зв’язків, який поєднує групу, її етнічну батьківщину і країну проживання, а також міграційні процеси, ідентифікаційні та ступінь асимільованості  в новій країні поселення. Етнічна ідентичність української діаспори формується завдяки функціонуванню етнічних елементів етнокультурного соціуму, що реально впливають на процес усвідомлення групової єдності. Зазначимо, що етнічна ідентичність, яку прийнято визначати на основі культурних традицій, постійно перебуває під впливом соціальних змін.

З’ясовано, що діаспора також виступає як етнокультурний анклав – чітко структурований соціальний організм, що сформувався на основі етнічної ідентичності та здійснює ефективну громадянську творчість в інонаціональному оточенні.

У відношенні діаспори як частини етносу, на думку деяких дослідників, найбільш продуктивним є примордіалістський підхід, який визначає етнічність на основі кровної спорідненості, спільного походження, споконвічної території (Ван ден Берге, Сміт Е., Гіртц К., Широкогоров С., Бромлей Ю., Гумільов Л. та ін.). Згідно вищезазначеного положення, діаспора має ознаки як конвіксії так і консорції. В рамках даного підходу прийнято розділяти два напрями: соціально-історичний та біосоціальний. Згідно останньої точки зору, етноси являють собою природно-біологічну сукупність людей.

Для прибічників конструктивістського  напрямку характерне розуміння етносу та етнічності як визначеної форми соціальної організації культурних відмінностей. Представники даного підходу вбачають в етносі самоідентифікацію одних груп осіб по відношенню до інших груп, в основі якої знаходяться уявлення членів цих груп про єдині культурні риси та спільне походження. До речі, це виступає, у свою чергу, однією з причин виникнення «етнічних кордонів». В питанні про конфігурацію етнічних кордонів велику зацікавленість представляє проблема подвійних етнічних кордонів, тобто кордонів, визначених всередині групи, і кордонів, як вони постають перед зовнішніми спостерігачами. Зовнішні кордони виступають результатом міжетнічної взаємодії, а внутрішні – наявністю членами етнічної групи певної культурної свідомості, тому механізм внутрішньої групової взаємодії може бути абсолютно незрозумілим для зовнішнього спостерігача.

З чинником етнічної межі та етнічної дистанції прямо пов’язане утворення як позитивних, так і негативних стереотипів, котрі мають для діаспори особливе значення. Етнічна дистанція надзвичайно стійка і виступає важливою ознакою етнокультурної анклавності діаспори. Теорія  етнічної межі  виступає як суб’єктивно усвідомлена і визначена дистанція в контексті міжетнічних відносин. Тому можна передбачити, що така межа важлива для діаспори в більшій мірі, ніж для етнічної більшості, так як саме вона визначає групу.

Проміжне становище між принципово опозиційними примордіалістською та конструктивістською концепціями займає інструменталістська концепція. Прибічники інструменталістського підходу розглядають етнічність як засіб, необхідний для досягнення групових інтересів, як ідеологію, необхідну для мобілізації групи. З цієї позиції етнонаціональні утворення досліджували (Девіс Дж., Глезер Н., Губогло М., Дробіжева Л., Мойнихан Д., Ядов В. та ін.).  На їхню думку, він конструюється окремими групами чи індивідами з метою консолідації осіб для досягнення певних практичних цілей.

Встановлено, що міжкультурна взаємодія діаспори включає в себе широкий спектр можливих стратегій, породжуючих різноманітність термінів, з допомогою яких описуються всі відносини. Сюди належать акультурація, асиміляція, абсорбція, амальгамація, акомодація, інтеграція і т.д.  Особливим чинником адаптації іммігрантів виступає міжкультурна комунікація. Дане поняття відображає комунікативні зв’язки і змістовні компоненти соціального знання, яким володіють приймаюче населення і різні групи іммігрантів у відношенні один до одного. Причому структура комунікативних зв’язків (щільність, стабільність, частота) не є незалежною змінною. На неї впливають характер взаємних диспозицій і уявлень, зміст соціального знання, способи взаємного визначення потенційних партнерів по взаємодії, і саме головне, ступінь схильності учасників міжкультурного обміну  до власних соціально-культурних традицій.

На адаптацію мігрантів в іноетнічному оточенні, в першу чергу, впливає імміграційна політика приймаючої країни. Мігранти поєднують адаптаційний досвід, використовуючи культурні цінності та надбання як рідної, так і чужої країни. Тобто,  це відбувається тоді, коли етнокультурна група поступово адаптується до звичаїв, цінностей, життєвих стилів та мови домінуючої культури. При цьому важливим чинником, який впливає на специфіку адаптації, структурної інтеграції, асиміляції іммігрантів виступає ставлення владних кіл  та населення країни-реципієнта до іммігрантських груп. В результаті дослідження встановлено, що після тривалого часу перебування іммігрантів в іноетнічному оточенні негативне ставлення по відношенню до них знижується. І як свідчить дослідження, тенденції упередженості послаблюються лише у випадку існування однакових статусних позицій  між представниками більшості і меншості.

Інтеграцію можна вважати найбільш доцільною стратегією акультурації. В результаті адаптації до іноетнічного середовища група зберігає власну етнічну культуру водночас із культурним перейманням і збільшенням елементів іншої культури, внаслідок чого відбувається їхня поступова  інтеграція в єдине суспільство. Стратегія інтеграції можлива лише в мультикультурному суспільстві з низьким рівнем упереджень та високим рівнем толерантності між різними етнічними групами. Асиміляція і сегрегація, на думку автора, є проміжними стратегіями, а маргіналізація  є найменш успішною стратегією.

У сучасних умовах діаспора також може виступати як транскордонна мережа комунікацій. В широкому розумінні, подібна мережа – це різнобічні контакти і зв’язки, встановлені соціальними групами, політичними структурами та економічними інститутами поза державними кордонами. Зазначимо, що здатність діаспор утворювати транскордонні мережі випливає із сутності етнонаціональних діаспор, для яких властива складна структура системи зв’язків. Основою  стійкості діаспор виступають інформаційно-комунікативні мережі зв’язків високої щільності. При цьому  інтенсивність інформаційно-комунікативних зв’язків, які забезпечують відтворення етнокультурних особливостей діаспори, всередині української діаспори є набагато вищою, ніж міжетнічна взаємодія.

В другому розділі «Еволюція системних характеристик української діаспори»  здійснено етносоціологічний аналіз українського етносу, який засвідчує, що внаслідок тривалої бездержавності, впливу зовнішніх чинників, приналежності України до різних етноетнічних соціумів, на її території постійно відбувались міграційні процеси, внаслідок чого виникло явище української діаспори.

В основі поняття «українська діаспора» лежить визнання сучасних кордонів України як історичної та політичної реальності, а також наявності проживання українців в інших країнах на території кількох континентів. У деяких суміжних з Україною державах українці живуть на землях, здавна заселених ними. Вони туди не емігрували, а є там корінним населенням. Природа утворення діаспори неоднозначна: вона пов’язана із міграцією частини українського населення, із захопленням сусідніми державами окремих українських земель, і з демографічними процесами, зокрема відтворенням іммігрантів. Класичною формою діаспори є імміграція, котра в середовищі українців розпочалася порівняно давно.

Шляхи формування діаспори зумовлюють два її типи — мігрантські та автохтонні меншини, що відрізняються одна від одної специфікою етніч­ного самоусвідомлення та самовиявлення. Визнаю­чи правомірність застосування терміну «діаспора» до обох типів меншин, зауважимо все ж, що біль­шою мірою відповідають його значенню діаспорні громади мігрантського походження.

В історії української еміграції простежуються два основних напрямки, кожен з яких має кілька хвиль. За напрямком її умовно поділяють на східну і західну. Діаспора може бути розселена компактно чи розсіяно, вона може бути автохтонною (коли частина населення того чи іншого етнічного походження в результаті поділу території опиняється у скла­ді іншої держави) чи іммігрантського походження. Названі обставини по-різному впливають на збереження етнічності в інонаціональному середовищі. Кожен регіон української діаспори має ще свої специфічності, у зв’язку з чим до вивчення окремих країн українського поселення можуть застосовуватися диференційований підхід та розв’язання тих же проблем.

Типологія діаспори відбувається на основі групової ідентичності. За своїми типологічними ознаками українці є досить неоднорідними. Так, до складу етнонації входить кілька  основних компонентів, серед яких виділяються етнічні групи (діаспора), що проживають за межами основного етнічного масиву на території інших етнополітичних організмів (держав). Діаспора є багатоетнічною і свого роду збірною категорією (більш загальною)  порівняно з категорією іммігрантської групи.

Дослідження української діаспори як підсистеми українського соціуму передбачає ґрунтовний соціологічний аналіз структури українського етносу, в основі якого лежать базові чинники самосвідо­мості і самоідентифікації представників його ядра та діаспорних частин. Структура української діаспори включає в себе ядро, до якого можна зараховувати українців, які усвідомлюють своє етнічне походження, активно беруть участь у діяльності українських етнічних організацій та різного роду заходів, спрямованих на збереження української етнічності, йому властивий найвищий ступінь самоусвідомлення; осіб українського походження, які час від часу беруть участь у діяльності українських етнічних організацій; осіб українського походження, які не виявляють зацікавленості українською етнічністю – не можна вважати членами української діаспори.

З’ясовано, що структура діаспори не є статичною і незмінною, а навпаки, вона постійно ускладнюється. Так, зокрема, на початковому етапі формування діаспори, коли зв’язків між іммігрантами практично не існувало, а отже, не існувало і групової самосвідомості, діаспора, як соціальна система, була напівзакритою. У цьому випадку одним із важливих положень, використовуваних для розуміння феномену діаспори, виступає теорія соціальних систем німецького соціолога Н.Лумана, згідно якої, діаспора як соціальна система, належить до розряду «самостворюючих». Це означає, що діаспора являє собою відносно закриту соціальну систему і сама продукує компоненти, з яких вона складається, і з допомогою яких вона сама себе  підтримує і завдяки яким існує як єдина система. Діаспора виступає також самовідтворюючою системою, в якій подальша комунікація створюється з допомогою вже існуючої комунікації. Та поступово структура діаспори все більше набуває ускладнених форм. Одним із показників цього є  виникнення і ускладнення громадських структур, адже на початковому етапі цього всього не було. Саме зміну структури системи на протязі тривалого часу можна розглядати як еволюцію системи. Як зазначає російська дослідниця Т.Полоскова, оскільки основним критерієм, визначаючим приналежність до діаспори, виступає етнічна самоідентифікація як результат свідомого вибору особи, то вже на цьому етапі  згідно такого положення,  вона вважає доцільним віднести діаспору до так званого активного типу систем. Поняття активної системи було введено керівником наукової школи системної методології в Англії, професором Ланкастерського університету П. Чеклендом. В подібних системах актори діють згідно своєї картини світу, в рамках правил і практик, прийнятих в даній культурі.

Зарубіжне українство являє собою багатовимірну особливу систему взаємовідносин людей із вираженими національно-етнічними почуттями та емоціями. В ньому ознаки попередніх етнічних спільнот не зникають, вони трансформуються залежно від комплексу умов у новий стан, інші форми, але із збереженням національних компонентів. Оскільки системи формуються із конкретних особистостей, то і головну роль при їх створенні відіграє особистий вибір на основі потреби, інтересу, усвідомлення національної приналежності, бажання входити до складу національних товариств. Об’єднання в структури дає змогу не тільки відчути національну належність, а й бути поєднаними в одне ціле за діяльністю. Як відомо, саме уявлення про цілісність досліджуваної системи виступає вихідним пунктом системного підходу.

Встановлено, що повний цикл еволюції діаспор, як би вони не відрізнялись між собою, складає кілька етапів: концентрація – компактні поселення; міграція – розширення меж або кордонів соціальної рухливості, вихід за межі концентрації, поява у приймаючому суспільстві кількох  осередків діаспори одного етносу, розсіяння, коли окремі особи і сім’ї знаходяться в іноетнічному оточенні.  Але це лише один, якщо  можна так сказати, просторовий аспект розвитку діаспори.

Зазначено, що еволюція соціальних систем підкорена загальносистемним закономірностям формування інтеграційного механізму, котрий забезпечує їх пластичність і стійкість при взаємодії із іншими соціальними системами. У процесі роботи було з’ясовано, що найбільш яскравими характеристиками української діаспори є відсутність її гомогенності. Це найкраще можна побачити у Російській Федерації. РФ досить різноманітна, її український елемент – це результат імміграцій, насильницьких переселень та переміщень, які відбувались в різний час і з різних причин. Ще одна відмінна  риса діаспорних громад полягає у відношенні  до етнографічних поселенців, на відміну від емігрантів чи переселенців. Російська Федерація, Білорусь, Словаччина та Румунія на сьогоднішній день включають землі, які українцями вважаються  принаймні етнографічно українськими. Так, українець на Кубані (РФ)  є місцевим, тоді  як українець Сибіру є іммігрантом.

Виявлено, що однією із характерних ознак української діаспори є формування власних організаційних структур. Вона дуже точно віддзеркалює дійсність і вказує на  відмінність української (і, до речі, єврейської) діаспори від інших спільнот нащадків іммігрантів різних етнічних походжень, які проживають у країнах «нового світу», але яким не притаманно створювати широкі організаційні надбудови.

Досліджено, що стратегічне прагнення більшості діаспор сфокусовано саме на спільноті, яка виконує ряд функцій, метою яких є: збереження, захист і стимулювання розвитку спільноти. В якості основи для розуміння умов, при яких можливо виникнення спільноти, використовується підхід Х.Ессера. Так, зокрема,  для роз’яснення виникнення і функціонування етнічної групи в даному підході використовується поняття «етнічних ресурсів». Для нашого випадку актуальні три види ресурсів, виділених Х.Ессером,: моральна єдність, культурний капітал і соціальний капітал. У таких етнічних структурах накопичуються і зберігаються риси етнокультурної специфіки і до них входять  лише особи, які приймають активну участь у діяльності таких структур. Зокрема, однією з якісних характеристик канадських спільнот української діаспори є спільне походження, через яке ці спільноти себе реалізують. Ця ознака виступає базовою, оскільки за всіх обставин вона залишається у системі етнічних характеристик. Скажімо, у складі якого б етнополітичного організму (держави) не перебували вихідці з України, вони там складають меншину з відповідним етнонімом (самоназвою)— українська, за країною походження.

На сьогодні існують шість загальноприйнятих основних атрибутів етнічної групи: основна власна назва, об’єднуючий міф про спільних предків,  спільна історична пам’ять, набір елементів об’єднуючої  культури, взаємозв’язок з країною походження та почуття солідарності. До речі, етнічність особи не проявляється сама по собі, а виступає показником здатності держави щодо забезпечення конституційних прав громадян.

У третьому розділі «Адаптивно-інтегративні механізми функціонування української діаспори» розглядаються питання функціонування української діаспори у поліетнічному соціумі і зазначається, що її суттєвими та функціональними властивостями є здатність до організації та самоорганізації. Для виявлення сутності та основних виявів самоорганізаційних процесів було використано теорію самоорганізації, а саме: теорію термодинамічної еволюції, дисипативних структур, розроблену  представником брюссельської школи І.Пригожиним.  З’ясовано, що в рамках цієї теорії, модель самоорганізації, як принцип розвитку відкритих соціальних систем, є найбільш дієвою.

Для розуміння синергетичного підходу щодо соціальних явищ було використано працю П.Чекленда, в якій він виокремив специфічну модель «м’яких систем». В основу цієї моделі покладено інтерпретативні традиції П.Бергера та Т.Лукмана. В дисертаційному дослідженні широке розповсюдження дістали ідеї єдності механізмів функціонування і розвитку соціальних систем Н.Лумана, а саме, теорія еволюції соціальних систем на основі їхнього самовідтворення в процесі саморегуляції та функціональної диференціації.

Спільною ознакою для виникнення та існування самоорганізаційних процесів в середовищі української діаспори є поява і зростання порядку у таких системах, водночас із  поступовим віддаленням від хаотичного стану. Внаслідок організаційних процесів в діаспорі виникають різноманітні стабільні статичні структури типу об’єднань, спілок, союзів,  фондів  тощо. Серед основних чинників механізмів організації діаспори найбільше значення мають такі: етнічна однорідність переселенців, умови перебування в інооточуючому середовищі, які сприяють згуртованості та консолідації даної етнічної групи, а також компактність розселення.

Важливою і  надзвичайно суттєвою властивістю етнічної групи є «володіння власною самосвідомістю». Саме така самосвідомість  виступає основою для перетворення просто переселенської групи в діаспору. Зазначимо, що рівень збереження етнічної самосвідомості  є одним з найважливіших чинників формування та функціонування будь-якої діаспори, її загальний рівень у діаспорних частинах об’єктивно не може бути вищим за рівень самосвідомості чи самоідентифікації територіального (поселенського) ядра даного етносу.

Етносоціологічний аналіз свідчить про те, що становище етнічної групи в багатоетнічній країні визначається тим, що її екзогенні регулятивні відносини виходять за рамки білатеральних (етногрупа – титульний етнос) і вступають в складну взаємодію із включенням міжгрупових зв’язків. А міцність міжетнічних зв’язків всередині таких спільнот залежить від їхньої інституціональної наповненості, тобто від наявності в них інституцій (організацій, клубів, видань тощо).

З’ясовано, що самоорганізація діаспори відзначається багатоманітністю форм, насамперед,  взаємодією та  підтриманням зв’язків з органами державної влади та місцевого самоврядування. У першому випадку мова йде про створення та функціонування національно-культурних, просвітницьких організацій та товариств, метою яких є захист і турбота про своїх членів; в другому – це існування національно-культурної  автономії, яка виступає від імені конкретної етнічної групи. Так, зокрема, процеси самоорганізації західної української діаспори розпочались із виникнення невеличкої культурно-просвітницької організації, створеної для збереження рідної мови, культури та традицій. У Російській Федерації сьогодні продовжується самоорганізація етнокультурних груп в рамках Закону «Про національно-культурну автономію». Останнім часом самоорганізація української діаспори набуває інституціональних форм.

Виявлено, що життєздатність і життєдіяльність етнічної групи знаходяться в прямій залежності від соціально-економічної та суспільно-політичної ситуації в країнах поселення. Тому в умовах соціальної напруги, економічного спаду, конфліктної ситуації становище діаспори різко погіршується. Так, зокрема, результати соціологічних досліджень української діаспори в республіках Середньої Азії свідчать про наявність тривожних тенденцій, що проявляються у втраті некорінним російськомовним населенням впевненості в завтрашньому дні та в песимістичних оцінках свого майбутнього, а відтак,  зростанні еміграційних потоків. На еміграційні процеси осіб українського походження та вихідців з України значною мірою впливають етнічні та соціально-психологічні чинники. Переважна більшість респондентів вважають умови життя в Україні більш прийнятними для себе, ніж в середньоазіатських республіках. Зазначимо, що терміни та кількість мігрантів можуть до певної міри змінитися саме в залежності від міграційної політики в Україні, а також від загальної соціально-економічної ситуації як в Україні, так і в республіках Середньої Азії. В цілому ж, розвиток та функціонування української діаспори в будь-якому поліетнічному середовищі можливі лише за створення і забезпечення сприятливих умов для існування такої групи  і наявності відповідної законодавчої бази тієї чи іншої держави.

В процесі етносоціологічного дослідження з’ясовано, що українська діаспора, як соціокультурна система, має зовнішні та внутрішні системоутворюючі чинники. До зовнішніх системоутворюючих  чинників належать: мета системи; розуміння компонентами системи своїх завдань і розуміння спільної мети; реалізація кожним компонентом системи своїх функцій, зумовлених спільною метою і завданнями; відношення координації між складовими системи. Одним із зовнішніх системоутворюючих чинників виступає час - тривалість формування системи. До зовнішніх системоутворюючих чинників можна також віднести імміграційні процеси, за допомогою яких відбувається становлення української діаспори як соціокультурної системи. Встановлено, що зовнішні системоутворюючі чинники, які сприяють виникненню і розвитку системи, виступають чужими для її елементів, не обумовлюються і не викликаються внутрішньою необхідністю їхнього об’єднання.

Українській діаспорі, як соціальній цілісності, також властиві  внутрішні системоутворюючі чинники,  які забезпечують її відтворення і виживання. Під внутрішніми виступають ті чинники, що породжуються окремими елементами, об’єднаними в систему. До системоутворюючих чинників, властивих діаспорі, можна віднести, передусім, спільність природної якості елементів. Так, зокрема, однією з головних ознак формування такої спільності було українське  походження, яке підкріплювалося єдиною мовою, близькістю культури та звичаїв переселенців із різних регіонів України.  Серед внутрішніх системоутворюючих чинників також особливе місце займають зв’язки з країною виходу.

Внутрішні чинники стабільності української діаспори, як системи, є досить різносторонніми. Основне місце серед них займає стабільне функціонування соціальних інститутів, котрі охоплюють соціальну, політичну, економічну, культурну підсистеми. В стабільній системі між цими підсистемами встановлюється певна відповідність, внаслідок якої підсистеми взаємно підтримують одна одну. Більш того, збіг у функціонуванні, дисфункція навіть однієї з  якихось підсистем впливає  не лише на інші підсистеми, але і на всю систему.

Встановлено, що найважливішим показником діаспорності є розвиненість, різноманітність та інтенсивність функціонування внутрішніх структур та зв’язків спільноти (сімейних, кланових, земляцьких, ділових). Особливий показник діаспорності – стратегія інтеграції в приймаюче суспільство безпосередньо через групу, а не індивідуально. В якості індикатора рівня інтеграції групи в приймаюче суспільство можна взяти співвідношення формальних і неформальних інститутів.

Для об’єктивного осмислення процесу адаптації досить важливим виступає положення про десоціалізацію та ресоціалізацію іммігрантів, особливо в контексті соціально-економічної соціалізації. Встановлено, що десоціалізація передбачає відмову від старих норм, стереотипів, а ресоціалізація  включає коригування  логіки економічної поведінки та вироблення нових критеріїв мислення. Виявлено, що процес соціалізації етнічної групи виступає як культурологічні фази самоствердження, що слідують одна за одною, серед них: достатність на початковому етапі у переселенців культурного потенціалу, привнесеного з батьківщини і прагнення його підтримувати  за рахунок інтенсивних контактів зі своїми близькими рідними та представницькими органами; перехід до бікультуралізму через вивчення державної мови та інтеграції в суспільне життя нової батьківщини; усвідомлення власних національних цінностей  тощо.

Серед механізмів самоорганізації діаспори чинне місце займають культурно-духовні домінанти процесу внутрішнього групового регулювання. Дана ситуація залежить від існування соціокультурних типів своїх «співвітчизників» за кордоном. До них можна віднести: репатріанти, маргінали, асимілянти,  бікультурали.

Діаспора є досить слабким організмом, особливо на етапі свого формування,  й може припинити своє існування або внаслідок недостатньо внутрішніх сил до цілісності та усталеності або внаслідок впливу на неї держави, на території якої вона існує. Доведено, що часовий інтервал функціонування діаспор залежить від демографічних  (наявність необхідної вікової  структури групи для її відтворення), географічних (віддаленість від етнічної території, природні умови), етнопсихологічних  (склад національного характеру), етнополітичних (політика держави у відношенні до групи), етнокультурних (насамперед, близькість культурної дистанції групи та іноетнічного оточення) чинників і для  кожної діаспори складається індивідуально.

Дослідження сучасного стану адаптивно-інтегративних процесів у  поліетнічних суспільствах свідчить про те, що праця може виступає одним із засобів досягнення інтеграційної стратегії української діаспори в інокультурне оточення. Встановлено, що відносно недавні хвилі трудових міграцій в промислово розвинуті країни утворили нове явище, заставляючи дослідників вести мову про міграційні спільноти, а до цього часу така дискусія існувала в рамках соціології міграцій.

Найбільшою проблемою новітньої еміграційної хвилі, особливо  нелегальних мігрантів,  є  їхня правова незахищеність як з боку України, так і з боку країн їхнього перебування. Аналіз соціологічних досліджень свідчить про те, що саме мовний фактор різко відмежовує переселенців новітньої хвилі емігрантів від попередніх хвиль імміграції. Сутність вказаного чинника полягає у тому, що чимало представників української хвилі імміграції визнають російську мову як мову спілкування поміж собою, одночасно визнаючи рідною мовою українську, а себе свідомими українцями.

Заслуговують на увагу і проблеми взаємовідносин української  діаспори та новітньої трудової  міграції. В процесі дослідження з’ясовано, що досить високим і одностороннім є «коефіцієнт відчуження» - 13 відсотків опитаних зазначили, що діаспора не вважає нових мігрантів «за своїх», тоді як подібне судження висловив лише один з опитаних заробітчан.

Процеси трудової міграції мають, безумовно, і позитивні, і негативні наслідки. Так, зокрема, встановлено, що до позитивних наслідків міграції можна віднести такі: збільшення валютних ресурсів окремо взятих сімей, регіонів та держави в цілому; спрямування певної частини зароблених коштів для розвитку малого бізнесу на основі набутого досвіду; суттєве (практично подвійне) зниження напруження на регіо­нальному та загальнодержавному ринках праці, зменшення обсягів реєстрованого та прихованого безробіття тощо. А до основних негативних наслідків належать такі: тимчасова втрата нашою державою певної частини трудового потенціалу, в тому числі висококваліфікованих працівників; морально-психологічні чинники, пов’язані із загрозою депортації; відсутності гарантій щодо отримання зароблених коштів і т.д. Перелік позитивних і негативних наслідків трудової міг­рації можна було б продовжити, але у бага­тьох випадках вони взаємно врівно­важуються: частково втрачається трудовий потенціал нашої держави, але ті особи, які стали заробітчанами, не знаходили застосування своїм здібностям в своїй країні і поповнили б лави зареєстрованих безробіт­них; втрачаються раніше набуті професійні навики, але поряд з цим, формуються і нові.

З точки зору етносоціологічного підходу, самоорганізація  та самоуправління є визначальними у функціонуванні сучасних діаспор.  Самоорганізаційна система якнайшвидше пристосовує свою  організацію до умов, що змінилися. Розгляд української діаспори як відкритої самоорганізуючої та самоуправлінської системи визначає головним предметом соціологічного дослідження механізми її адаптації до оточуючого середовища,  починаючи від пристосування невеликої кількості осіб, якою була чисельність української діаспори на початку її формування до постійних  змін оточуючого середовища  і закінчуючи процесами модернізації в рамках існуючих держав проживання. Виявлено, що модернізація сприяє формуванню незалежних інтелектуальних еліт – найважливішого чинника самоуправління етносу. Істотною особливістю самоуправлінських систем виступає їхня здатність до самобудування та самовідновлення своїх елементів. Самоуправління сприяє стабілізації та зміцненню соціальної системи і поступово переростає в управління як соціальний організм, в якому злагоджено та узгоджено функціонують  кореляційні зв’язки  між елементами. Відомо, що індивід тим легше ідентифікує себе з групою, чим більше його комунікативних зв’язків замикаються в її середині. Такі зв’язки виникають як внаслідок процесів самоорганізації, так і створюються цілеспрямовано. Велике значення в управлінні діаспорою має прихований аспект управління, витоки якого треба шукати в ціннісно-нормативному апараті діаспороутворюючого етносу. Це означає, що основний тягар управління беруть на себе традиції, звичаї, релігія та інші культурні уявлення. Прихований аспект управління формується поза офіційною системою і без спеціальних рішень.  В його основі лежать різноманітні соціальні інститути діаспори, в яких здійснюється соціалізація її членів.

Найпоширенішою формою самоорганізації та самоуправління групи є соціальні мережі, що пов’язують системою міжособистісних контактів та взаємодію людей, які  належать до однієї й тієї ж етнічної категорії.

Четвертий розділ «Стан та динаміка сучасного діаспорного соціуму» присвячений розгляду стану та розвитку сучасного українського діаспорного соціуму.

Використання комплексного підходу до аналізу стану та розвитку сучасного діаспорного соціуму дало можливість з’ясувати, що діаспора становить інтегральну частину країни поселення, її представники, на відміну від недавніх іммігрантів, є громадянами нової країни і не прагнуть повертатися до колишньої батьківщини, прагнучи одержати від останньої допомогу в збереженні нової етнокультурної ідентичності. Явище етнічної ідентичності є досить стійким, воно є багатогранним, неоднорідним і залежить від етнополітичної та етнокультурної ситуації нової країни поселення. Основні показники української ідентичності: збереження віросповідання; дотримання традиційних звичаїв та обрядів; відвідування  України; українська освіта; негативне ставлення до змішаних шлюбів.

Прибуття етнічних груп нової і новіших хвиль означає етнічну дистанцію не тільки між різними етнічними групами, але і всередині однойменних етнічних колективів.  Так, різні культурні характеристики демонструють групи українців, залежно від регіону виходу. Всередині діаспор виникають субдіаспори, які відрізняються культурною своєрідністю. Можна сказати, що найбільш помітним відмінним маркером служить межа між західною і східною українською діаспорою та українцями в Україні.

Серед українців західної діаспори є ті, хто називає себе русинами або рутенами.  Це означає, що вони мають явні етнічні межі.  Але поряд з цим, все ж таки досить чітко є виражені інтеграційні тенденції і бажання відчути себе українцями.  Цьому сприяє і зовнішнє середовище, так як приймаюче населення не схильне помічати будь-яких етнічних нюансів  всередині української меншини. Спосіб вираження відношення до даної проблеми суттєво залежить від рівня освіти респондентів.

Характеризуючи основні ознаки ідентичності представників української діаспори, серед яких виокремлюються, насамперед, рівнозначні та спільні ідентичності, водночас можна вести мову про наявність суперечливих процесів формування етнічної ідентичності в середовищі української діаспори.

Поряд із існуванням відцентрових тенденцій, останнім часом спостерігаються і деякі інтеграційні процеси, які свідчать, що закордонних українців можна охарактеризувати, з одного боку,  як цілісний соціальний організм, а з іншого – як структурний елемент соціокультурної системи, розвиток якого вирішальним чином залежить від  характеристик суспільства в цілому. Мова йде про спроби побудови єдиної групової ідентичності, результатом якої є повне ототожнення себе з тією чи іншою етнічною спільнотою та підтримання як внутрішніх, так і зовнішніх зв’язків з українським етносом та його культурою.

Серед ознак першого інтегруючого чинника можна відзначити наявність в українському середовищі потужного консолідуючого центру, який відіграє роль  своєрідного каталізатора в механізмах формування єдиної групової ідентичності, що сприяє своєрідній мобілізації всіх закордонних українців.  Сюди можна віднести Українську Всесвітню Координаційну Раду, яка сьогодні об’єднує понад 800 українських громадських вітчизняних та закордонних організацій. УВКР – одна із найбільших недержавних формоутворень, своєрідний громадянський парламент світового українства.

Другим інтегруючим чинником виступає розуміння та чітке усвідомлення представниками української діаспори своєї відмінності від українців, проживаючих в Україні, з якою вони підтримують тісні взаємозв’язки.

Третім інтегруючим чинником виступають міграційні процеси та  усвідомлення представниками української діаспори своєї відмінності від населення приймаючої країни. У першому випадку зарубіжні українці прагнуть встановити тісні взаємозв’язки з корінним населенням інооточуючого середовища, яке виїхало в перші періоди еміграції. У другому випадку, з чинниками етнічної межі та етнічної дистанції пов’язана основна відмінність, яка спостерігається між українцями та місцевими жителями країни поселення. Співвідношення між власною участю та віднесення закордонних українців до корінного населення створюють певний етнокультурний баланс, який полягає в тому, що місцеве корінне населення не помічає наявних відмінностей між українськими групами. Саме такий етнокультурний комплекс демонструє підтримання закордонними українцями своєї «інакшості» і стимулює почуття спільності з іншими українцями. Такі обставини виникнення і подальшого розвитку українських етнічних груп виступають детермінантами  її етнічної ідентичності.

Утворення певної демаркаційної лінії, яка відмежовує один етнічний колектив від іншого,  тиск зовнішнього середовища, створення опозиції «ми-вони»,  ніж у випадку з різними регіональними групами, сприяє ототожненню представників української діаспори з однойменним етносом, усвідомленню своїх національних цінностей  та прагненню  до конструювання і захисту своєї ідентичності.

Встановлено, що існування групової ідентичності української діаспори має чотири межі: по-перше, це абсолютно чітке усвідомлення своєї відмінності від жителів країни виходу; по-друге, для західної української діаспори це не менш чітке розуміння своєї відмінності від  східних українців; по-третє, для східних українців - це чітке розуміння своєї відмінності від західних українців; по-четверте – це усвідомлення себе як етнічної меншини.

З’ясовано, що представники східної української діаспори, на відміну від західної, потребують як фінансової, так і міжнародно-правової підтримки. В той же час роль українців східної діаспори  насамперед полягає у відновленні етнонаціональної ідентичності, а західної – у збереженні ідентичності. Представники західної діаспори завдяки  організованості й мобілізованості є прикладом відданості своїй мові й стійкості до асиміляції. А представники східної діаспори перебувають поки що у стані самовизначення, організаційного становлення та духовного об’єднання. Як свідчить світова практика, мова відіграє першорядну роль в етноконсолідаційних процесах, оскільки вона забезпечує єдність комунікативного простору і виступає важливим чинником єдності нації.

Соціологічний аналіз відтворення загальної картини системи спілкування, контактів, стосунків, які утворюють структуру взаємодії України та української діаспори, свідчить про те, що рівень контактів залежить від внутрішньої політичної ситуації в країні походження, держав, де проживають зарубіжні українці, і від ситуації у всьому світі. При цьому рівень збереження української етнічності в різних країнах перебування українців є неоднаковим. Цей чинник роз’яснює той факт, що різноманітні спроби залучення потенціалу діаспори з боку США  й Канади на допомогу Україні простежувались на протязі всього періоду існування зв’язків. Зокрема, політичний аспект таких зв’язків полягає в тому, що такі зв’язки використовувались для здійснення лобістських заходів представниками діаспори з метою захисту інтересів країни походження, нормалізації стосунків останньої з державою проживання у випадку їх загострення, та реалізації взаємовигідних проектів у державні структури країн поселення.

Українська діаспора у країнах свого поселення є національною меншиною по відношенню до титульної нації, а отже, - складовою частиною етнонаціональної палітри даної країни. Початковим етапом інтеграції, тобто процесу соціокультурного пристосування, виступає адаптація і поступове входження іммігрантської групи в нове суспільство. Форми і тривалість цього процесу залежать від установок  етнічної групи, які мають двовекторний характер: міжетнічна інтеграція або етнокультурна ізоляція. Інтеграція виступає успішною стратегією акультурації лише за умови відкритості і толерантності установок домінуючої групи. Стратегією такої взаємодії є взаємні компроміс і пристосування, які гарантують  усім групам культурні та національні права. Тривале існування та розвиток національних меншин (діаспор) можливе за виконання трьох складових: організованості та активного функціонування самих діаспорних громад; відповідної законодавчої бази держав свого громадянства; активної підтримки з боку етнічної батьківщини.

В роботі встановлено, що Українська держава вперше конституційно оформила положення про задоволення національно-культурних і мовних потреб зарубіжних українців. Забезпечуючи на рівні міжнародних стандартів права національних меншин на своїй території, Україна виступає за надання адекватного захисту прав зарубіжних українців у всіх країнах їхнього проживання.

Політика України відносно закордонного українства і зміцнення співробітництва з ним базується на загальновизнаних нормах міжнародного права, напрацюванні власних законів і законів країн помешкання діаспори. Така політика ґрунтується на додержанні міжнародно-правових норм, згідно яких представники української діаспори за своїм соціально-правовим статусом є громадянами інших країн і виступають національною меншиною.

Отримані в процесі дослідження результати свідчать про те, що розвиток всебічних наукових, економічних та культурних зв’язків з діаспорою необхідний передусім, Україні, оскільки закордонне українство є не лише джерелом інформації про нашу державу, а й здійснює політичний вплив  в інтересах нашої держави в країнах свого громадянства. При цьому зазначимо, що культура української діаспори  не завжди є адекватною національним інтересам, а міжетнічна взаємодія буде залежати від того, наскільки обидві сторони порозуміються одна з одною. На сьогодні доцільним є  наукове напрацювання теорії і практики  українсько-діаспорної міжетнічної взаємодії,  визначення в цих процесах активної ролі політичних та культурних інститутів обох сторін.