Галицький В.М. Інститут зайнятості в умовах трансформації соціальної політики в Україні

Краткое содержание

У вступі викладено актуальність теми, показано зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами, сформульовано мету та основні завдання дослідження, розкрито наукову новизну і практичну значущість отриманих результатів, подано інформацію стосовно особистого внеску здобувача, апробації результатів дослідження та публікацій.

Перший розділ “Теоретико-методологічні проблеми дослідження інституту зайнятості” має характер теоретичного підґрунтя дослідження загалом, оскільки в ньому визначаються й аналізуються головні методологічні підходи до вивчення ринку робочої сили, основні проблеми саме соціологічного вивчення зайнятості населення.

Автор зазначає, що для запуску механізмів ринку праці в Україні необхідні радикальні зміни у традиційній поведінці населення. Ринок формує інший тип вимог до працівника. Ідеться не лише про підвищення кваліфікації й більшої відповідальності, але (певно, передусім) про зростання потенціалу мобільності, готовності адаптуватися до швидких змін в умовах сучасного виробництва. Сьогодні саме потенціал мобільності перетворюється на найважливішу передумову реформ.

За умов становлення ринку праці колишнє значення стабільності, закріплення робочої сили значно зменшилося. Почалися диверсифікація робочої сили, формування груп, що утворюють особливі сегменти на ринку праці. Серед цих груп на особливу увагу заслуговують ті, котрі можна назвати проблемними. Саме стосовно них і мають бути сформовані стратегії управління.

На думку автора, в процесі вивчення людських ресурсів в Україні серед працівників доцільно виокремити три проблемні групи, що заслуговують на спеціальний аналіз: 1) маргінальні верстви міського населення; 2) кваліфіковані працівники, зосереджені переважно у військово-промисловому комплексі (ВПК); 3) висококваліфіковані працівники, головним чином задіяні в науці, мистецтві, виробництвах із високими технологіями.

Центральним моментом у цілісній політиці щодо трудових ресурсів має бути ідея соціального відтворення їх. Соціальне відтворення – це процес еволюційного розвитку системи соціальних відносин, соціальних груп та індивідів у формі їх фактичного відтворення. Ця система передбачає як відтворення наявних раніше елементів соціальної стратифікації й відносин між ними, так і виникнення й розширене відтворення нових елементів і відносин (поряд із відмиранням старих).

Найважливіші характеристики ринку робочої сили, які дають змогу виявити його ключові сегменти з метою регуляції й оптимізації, пов’язані зі змінами професійних показників економічно активного населення, що виявляються більш чутливими до реформаційних процесів в економіці.

Дослідження вітчизняного інституту зайнятості передбачає аналіз таких груп професій: 1) важка фізична праця переважно домашнього типу; 2) малокваліфікована підсобна праця з обслуговування людей; 3) допоміжна праця у сфері фінансів та управління; 4) кваліфікована праця з обслуговування людей; 5) кваліфікована фізична праця індустріального типу; 6) висококваліфікована праця науково-індустріального типу; 7) управлінська праця у сфері послуг; 8) кваліфікована розумова праця у сфері фінансів та управління; 9) кваліфікована розумова праця у сфері виробництва; 10) висококваліфікована розумова праця у сфері науки, техніки, вищої школи.

–       При дослідженні інституту зайнятості слід враховувати, що за умов транзитивного типу суспільства спостерігається вельми яскрава картина вікової сегментації ринку робочої сили.

Зрештою, досліджуючи інституцію зайнятості, необхідно враховувати й те, що домінантними рисами ринкової соціальної психології членів соціально-трудової спільноти українського суспільства на його перехідному етапі є невизначеність і дезорієнтованість. До найважливіших соціально-психологічних чинників деструктивного характеру у сфері ринку праці можна віднести: низький рівень правової свідомості громадян; переважання економічних мотивів трудової діяльності та вимушених умов праці; невідповідність між індивідуальною працею людини та приватною власністю на результати цієї праці; безробіття та бідність.

У другому розділі “Концепція зайнятості населення як основа соціальної політики” аналізуються основні моделі регуляції ринку праці, розглядаються концептуальні засади вітчизняної концепції зайнятості як основи формування ефективної соціальної політики.

На прикладі розвинених країн можна виокремити три основні моделі політики регуляції ринку праці: ліберальну, патерналістську та соціал-демократичну. При цьому ліберальна (американська) модель характеризується обмеженим втручанням держави в трудові відносини, децентралізацією системи управління та соціального страхування, високою мобільністю робочої сили. Патерналістська модель передбачає гарантії зайнятості працівникам до настання пенсійного віку. Соціал-демократична (шведська) модель базується на активній державній політиці щодо ринку праці. Мова йде про стримування інфляції, рівність, оплату одноразової праці, орієнтацію на максимальну зайнятість, соціальний захист неконкурентоспроможних працівників та секторів зайнятості.

Формування ринку праці в Україні диктує необхідність розроблення політики зайнятості, що враховуватиме специфіку перехідної економіки, національні особливості, менталітет населення. Це не виключає використання окремих принципів і підходів, характерних для стратегій зайнятості у країнах із ринковим господарством, але є можливим лише за умов їх адаптації до українських реалій.

В Україні трудові відносини в контексті політики зайнятості мають специфіку, що визначається низкою чинників. По-перше, ринкові відносини у сфері праці перебувають в процесі формування. Безпосереднім наслідком  спаду виробництва стає не зростання безробіття, як це відбувається за умов розвиненого, ефективного функціонування ринку праці, а народжування внутрішньовиробничої незайнятості.

По-друге, переважання незареєстрованого та прихованого безробіття висуває на перший план проблему визначення його рівня та структури. Будувати політику зайнятості, виходячи з офіційних даних, що відображають верхівку айсберга, недоцільно.

По-третє, інфляція й економічний хаос справляють подвійний вплив на заробітну платню: йде подальше зниження останньої, особливо в державному секторі, збільшується відрив величини винагороди за працю від її результатів, якості та складності. У результаті зарплата втрачає притаманну їй у ринковій економіці функцію поділу праці між різними секторами економіки відповідно до попиту. Це призводить до нарощування диспропорцій між структурою попиту на працю та її пропозицією у професійно-кваліфікаційному, галузевому, територіальному й інших аспектах. Консервації структурних диспропорцій сприяє штучне підтримування завищеного попиту на робочу силу.

По-четверте, порівняно із засобами, що їх мають у своєму розпорядженні центральна та місцева влада розвинених країн, фінансові, матеріальні та кадрові ресурси, які мають відповідні державні органи в Україні, а також можливості щодо розроблення і здійснення політики зайнятості досить обмежені. Тому якісно нового значення набуває проблема оптимального вибору пріоритетів.

З огляду на сказане автор розглядає деякі стратегічні принципи, конкретні підходи і програми у сфері політики зайнятості в розвинених країнах з точки зору корисності їх застосування за вітчизняних умов.

Сьогодні політика зайнятості в Україні спрямована на допомогу традиційним групам ризику та особам, яким загрожує вивільнення. Натомість проблеми найціннішої в плані довготривалої економічної віддачі частини трудового потенціалу залишаються нерозв’язаними. Між тим знецінення й марнування людського капіталу набирають сили завдяки переходу кваліфікованих працівників на менш оплачувану роботу, яка не вимагає навичок і знань, а також за рахунок “ інтелектуального відпливу”. Цей процес посилюється через те, що молодь дедалі частіше віддає перевагу не здобуттю освіти й кваліфікованих професій, а примітивним видам знань, які швидко дають значні доходи.

За такої ситуації головні зусилля уряду в соціально-економічній політиці мають спрямовуватися не на штучну підтримку зайнятості, а на стимулювання підприємницької діяльності, й передусім у середньому та малому бізнесі. Крім того, ці напрями соціально-економічної політики мають доповнюватися стратегією децентралізації у сфері ринку робочої сили. Ідеться про створення інституціональних умов для більшої гнучкості ринків праці та “нежорстких” форм заробітної платні, які адекватно реагуватимуть на підвищення чи зниження продуктивності праці.

Третій розділ “Ринок праці як регулятор зайнятості населення” присвячено розгляду особливостей функціонування та регуляції ринку праці, а також різних форм зайнятості працівників.

Автор зазначає, що для регуляції ринку праці важливе значення має класифікація останнього за різними критеріями. Так, за критеріями просторових меж та адміністративно-територіальної належності можна розрізняти міжнародний і національний ринок праці, регіональний ринок і внутрішньофірменний. За критерієм часових параметрів можна говорити про поточний (реальний), перспективний, потенційний та прогнозований ринки праці. Критерій еластичності дає змогу виокремити жорсткий ринок праці (що ґрунтується на строгій регламентації робочого часу і стандартних формах зайнятості) та гнучкий ринок праці (який швидко адаптується до мінливих умов господарювання, і якісно, і функціонально.

Залежно від рівня конкуренції на ринку праці та взаємодії продавців і покупців робочої сили можна вирізнити кілька моделей: суто конкурентний ринок праці; монополістичний ринок праці; модель за участі профспілок; модель двосторонньої монополії.

Залежно від рівня розвитку ринкових відносин ринок може бути фрагментарним (частковим), регульованим, організованим і тіньовим (нерегульованим). Фрагментарний ринок праці передбачає обмежену дію чинника попиту і пропозиції робочої сили на основі нормативної регуляції праці (трудове законодавство, що регулює питання найму і звільнення працівника, умови праці, її оплату тощо). Регульований ринок праці створює правові засади поведінки суб’єктів ринку праці й передбачає (поряд із законодавчим регулюванням економічних, соціальних і трудових відносин) широко розвинену систему колективних договорів як джерела нормативної регуляції.

Організований ринок праці (найвищий рівень розвиненості) передбачає: 1) розвинену інфраструктуру, котра охоплює комплекс організацій і установ, що забезпечують функціонування ринку праці; 2) тісну взаємодію політики зайнятості з іншими напрямами соціально-економічної й технічної політики. Тіньовий ринок праці охоплює нерегульовані форми зайнятості, що виявляються в ухиленні від податків і статистичної звітності; недотриманні трудового законодавства й умов колективних договорів.

Залежно від контингенту працівників, зайнятих за певними професіями і роботами в окремих галузях промисловості чи сферах економіки складається ринок праці за критеріями сегментації. Зважаючи на політику зайнятості, яку здійснюють у різних країнах, можна говорити про дві основні моделі ринку праці за критерієм моделювання середовища – зовнішню і внутрішню.

Іншим важливим видом структуризації ринку праці є структуризація за демографічними ознаками окремих категорій і груп працездатного населення. За демографічними показниками розрізняють ринки праці молоді, жінок, інвалідів, працівників похилого віку. Ці ринки вирізняються різним рівнем мобільності робочої сили, рівнем працездатності й активності на ринку праці та іншими характеристиками. За професійними ознаками можна виокремити: ринок праці інженерів, ринок праці вчених, вчителів, лікарів тощо.

Структуризація ринку праці за різними ознаками вможливлює реалізацію диференційованої політики щодо останнього. Існують різні теоретичні підходи до вивчення зайнятості та механізму функціонування ринку праці. Зазвичай у літературі вирізняють чотири концептуальні підходи: класичний, неокласичний, кейнсіанський і монетаристський. Кожен із зазначених теоретичних підходів має певні переваги і недоліки, тому в сучасній практиці кожної держави можна простежити тяжіння або до кейнсіанства, або до монетаризму.

У четвертому розділі “Соціальна політика України в контексті Європейської інтеграції у сфері зайнятості” розглянуто питання формування нової концепції соціальної політики України на тлі інтеграційних процесів у сфері зайнятості, що відбуваються в розвинених країнах Європи.

Потреба у формуванні нової концепції соціальної політики актуалізується у зв’язку з новими соціально-економічними умовами розвитку суспільства й держави, зорієнтованими на ринкові відносини, а також з необхідністю захисту населення від нових чинників соціального ризику, притаманних цим відносинам.

Автор зазначає, що вартість робочої сили в Україні кричуще низька порівняно із розвиненими країнами світу. Причиною цього є те, що ми намагаємося вирішити проблему низького рівня заробітної плати шляхом реформування системи оплати праці. Однак удосконалення потребують системи фінансування, оподаткування, ціноутворення, інвестування та політики зайнятості.

Слід змінити ставлення до заробітної плати та розглядати останню як інвестиції в людський капітал суспільства. Лише за таких умов ефект від здійснюваних реформ може стати відчутним.

У плані активізації політики на ринку праці доцільно звернути увагу на заходи щодо запобігання безробіттю та сприяння працевлаштуванню безробітних і пасивних людей, оскільки ці категорії наділені досить серйозним потенціалом, який використовується тим ефективніше, чим менше вони віддалятимуться від ринку праці.

На нашу думку, з метою збереження потенціалу саме цих людей та уникнення їхньої фактичної ізоляції від ринку праці необхідно активізувати політику зайнятості шляхом:

– створення системи надання на ранній стадії персонізованих послуг усім безробітним та особам, які шукають роботу, у формі консультацій, навчання та попиту вакансій;

– розвитку системи швидкого реагування на закриття й реструктуризацію великих підприємств, включно з такими разовими послугами, як консультування, перепідготовка та працевлаштування для зацікавлених працівників з метою уникнення безробіття або раннього виходу на пенсію;

– облаштування й забезпечення служб зайнятості таким чином, щоб вони були налаштовані надавати персоналізовані послуги;

– урахування специфічних потреб найуразливіших категорій населення.

За умов реалізації курсу на створення соціально зорієнтованої ринкової економіки головним напрямом політики зайнятості в перехідний період є створення економічно доцільних робочих місць. Вони визначатимуть попит на працю і поступово забезпечать його збалансованість з пропозицією робочої сили. Пріоритетними напрямами соціальної політики на ринку праці є: вдосконалення чинного законодавства у сфері зайнятості населення; стимулювання створення і забезпечення робочих місць; удосконалення соціального партнерства на галузевих ринках праці; підвищення ефективності діяльності органів служби зайнятості.

П’ятий розділ “Державна стратегія регуляції ринку праці” присвячено аналізу чинників, що впливають на розроблення й реалізацію активної політики на ринку праці, ролі та функцій держави в регуляції останнього.

Державна політика у сфері регуляції зайнятості населення, його соціального захисту і вдосконалення організації ринку праці має бути не ізольованою, не самостійною підсистемою управління, а невід’ємною частиною стратегії соціально-економічного розвитку. Державна політика на регіональному рівні реалізується в рамках національної програми, а також шляхом регіональних і місцевих програм сприяння зайнятості населення, котрі враховують особливості демографічного і соціально-економічного розвитку території.

Автор доходить висновку, що в Україні можна вирізнити три господарські сектори для цілеспрямованого формування зайнятості в економіці:

1) сектор, що концентрує точки економічного зростання, залучення інвестицій, створює нові робочі місця й акумулює всю конкурентоспроможну робочу силу в народному господарстві країни та її регіонах;

2) сектор вивільнення робочої сили за одночасної державної регуляції та недопущенні соціальних потрясінь у разі проведення політики банкротства;

3) сектор найменшої конкуренції робочої сили, або “застійний”. У цьому секторі необхідно підтримувати бодай на мінімальному рівні соціальне забезпечення працівників.

Важливим способом пом’якшення ситуації на регіональних ринках праці може стати використання нестандартних форм організації зайнятості (НРЗ). Це відкриває можливість впливу на зайнятість шляхом обмеження пропозиції робочої сили за відкритого ринку праці; дає змогу обмежувати масштаби вивільнення зайнятих і запобігати сплеску безробіття.

Для ефективної регуляції ринку праці необхідна достовірна інформація про його основні параметри. Кількісні та якісні параметри досліджуваного ринку залежать від багатьох чинників. Щоб постійно, своєчасно і точно відображати ситуацію на ринку праці, потрібен багаторівневий моніторинг (система контролю), здійснюваний спільними зусиллями статистів, соціологів, економістів, спеціалістів служб зайнятості.

Можна говорити про правові, економічні, організаційні та соціально-демографічні форми державної регуляції ринку праці. Право є головним засобом регуляції останнього. Саме за допомогою законів, постанов державної влади уряд обирає принципи й пріоритети своєї політики зайнятості; створює сприятливе для розвитку певних відносин середовище. Економічні методи “виводять” політику зайнятості безпосередньо на управління народним господарством і його грошовими засобами. Соціально-демографічні регулятори ринку праці спрямовані на стабілізацію соціально-економічного становища працівників, полегшення пристосування їх до умов ринкової економіки.