Барабаш В.В. Інституціоналізація сучасного молодіжного руху України: тенденції та проблеми

Краткое содержание

У вступі обґрунтовується актуальність, визначається мета і завдання дослідження, його об'єкт і предмет, висуваються основні гіпотези, зазначаються теоретико-методологічні засади й емпірична база дослідження, розкривається наукова новизна, теоретичне і практичне значення результатів, а також форми їх апробації.

У першому розділі “Теоретико-методологічні засади вивчення інституціоналізації соціальних рухів” проводиться систематизація основних теоретичних уявлень щодо феномену соціальних інститутів суспільства та процесу інституціоналізації людської діяльності для подальшого аналізу соціальних рухів у контексті їхньої інституціоналізації, досліджується природа виникнення, умови становлення та розвитку соціальних рухів, аналізуються функціональні передумови існування соціальних рухів та роль останніх у процесах трансформації сучасного українського суспільства, а також сучасні тенденції розвитку соціальних рухів у новітній історії.

У підрозділі 1.1. “Теоретико-методологічний аналіз соціальних інститутів та процесу інституціоналізації”, використовуючи історико-порівняльний підхід, доводиться, що з розвитком індустріальних суспільств, національних держав розпочинається швидкий процес інституціоналізації усіх сфер суспільного життя: економіки, політики, соціальної сфери, духовної культури. Відповідно, представники суспільних наук починають усвідомлювати місце соціальних інститутів в суспільному житті, їхню роль у відтворенні суспільства як соціального цілого, взаємозв’язок інституту держави і інститутів громадянського суспільства (Г.Спенсер), розкривають умови виникнення та функціональне призначення соціальних інститутів (Е.Дюркгайм), визначають роль соціальних інститутів в здійсненні соціальної стратифікації суспільства (П.Сорокін), вивчають соціальний інститут як спосіб пізнання соціальних процесів (М.Вебер).

У ХХ столітті спостерігається ускладнення структури сучасних суспільств, зростають інтеграційні процеси між сферами суспільного життя, ускладнюються і можливості дослідження соціальних інститутів. І якщо Т.Парсонс ще розглядає соціальний інститут як соціальне утворення, яке регулює певну сферу суспільних відносин, то вже інші представники структурного функціоналізму подають соціальний інститут як соціальне поле, в якому відтворюються значущі для суспільства продукти, послуги, або легітимізується державна влада (Е.Шилз), або такий феномен, що виконує роль суспільного зразку і задовольняє будь-яку соціальну потребу (Р.Мертон). Підхід Р.Мертона сприяв у подальшому появі теорій формальних і неформальних, легальних і латентних, легітимних і нелегітимних соціальних інститутів суспільства. Представники теорій соціального інтеракціонізму звернули увагу на роль первинних потреб людей у виникненні соціальних інститутів (Дж.Хоманс, Н.Смелзер), на конкретно-історичний характер виникнення і функціонування соціальних інститутів (П.Блау).

В нашій роботі ми будемо виходити з уявлення соціального інституту як форми організації і регулювання суспільного життя, що склалися історично (наприклад, сім’я, релігія, політика, освіта, наука та ін.) та забезпечують виконання життєво важливих для суспільства функцій, які включають сукупність норм, зразків поведінки, спеціальних установ, систему контролю.

Відомо, що будь-який інститут проходить етапи зародження, становлення, розвитку і занепаду, а інституціоналізація являє собою процес визначення і закріплення соціальних норм, правил, статусів, ролей, приведення їх до системи, котра здібна діяти в напрямку задоволення окремої соціальної потреби.

У відповідності до типу соціального середовища автор виділяє та характеризує три типи процесу інституціоналізації: у стабільних соціальних системах, у конфліктних соціальних системах, у соціальних системах, що трансформуються.

Інституціоналізація в стабільних системах передбачає когерентність та несуперечливість елементів системи та уявлень про устрій суспільства з виникаючими та функціонуючими інститутами.

Інституціоналізація у конфліктних системах характеризується ситуацією, коли уявлення про належність у діяльності впливових суб'єктів соціальних процесів різко розходяться з існуючими соціальними інститутами, і при достатньому накопиченні невдоволення призводять до революційних змін чинних інститутів, а при недостатніх можливостях змінити положення - до напруги між соціальними групами й інститутами і пошуку шляхів рішення такої напруги.

Нарешті, інституціоналізація у системі, що трансформуються, обумовлена ситуацією, коли соціальні інститути і відносини знаходяться в процесі становлення і їхні контури ще не чіткі. Як наслідок, на відміну від стабільних соціальних систем, де інститут виникає як реакція на чітко сформульовану соціальну потребу, трансформаційні процеси обумовлюють невизначеність цілей та цінностей суспільства. Це, у свою чергу, викликає необхідність постійного пристосування і, відповідно, перманентного перегляду цілей, завдань та функцій інституту, що затягує сам процес інституціоналізації, вимушуючи інститут постійно знаходитися на початкових його етапах.

Дослідження підтвердило гіпотезу, що становлення та розвиток сучасних молодіжних об'єднань в Україні можна віднести до інституціоналізації третього типу. Процес трансформації всіх соціальних відносин викликає потребу у активізації процесу інституціоналізації та реінституціоналізації існуючих інститутів суспільства, в тому числі і молодіжних рухів. Таким чином, відбувається зіткнення незрілих соціальних форм і, як правило, незрілих соціальних груп. Дана особливість принципово відрізняє соціальні структури, що трансформуються, від інших соціальних систем.

У підрозділі 1.2. “Громадські рухи: поняття та функції” розглянуті теоретичні концепції соціологічного аналізу поняття, сутності громадських рухів та також специфічних функцій, що їм притаманні.

Проведене у пункті 1.2.1. “Теоретичні підходи до аналізу соціальних рухів” узагальнення соціологічної практики аналізу соціальних або громадських рухів дозволило виділити кілька основних напрямків соціології громадських рухів, що дають власні визначення даному феномену.

Теорії масового суспільства і колективної поведінки  (У.Корнхаузер, Г.Блумер, С.Ліпсет) трактують громадські рухи як реакцію на антидемократичну політику держави, а різноманітні види політичного екстремізму в тактиці громадських рухів пояснюють відсутністю демократичної культури. Теорії відносної депривації (Т. Гарра, Л. Кілліан, Н. Смелзер) зв'язують появу громадських рухів із соціально-психологічними чинниками. Теорії мобілізації ресурсів (Дж. Маккарті, Н. Зельд,  Ч.Тіллі, А. Обершол, В.Гамсон) розглядають соціальні рухи як один із специфічних видів організації, що має внутрішні і зовнішні чинники і ресурси розвитку. Група теорій (А. Мелуччі, К. Оффе, А. Турена), що почала укладатися в 80-ті роки і намагається інтегрувати всі можливі підходи, виробила розуміння громадських рухів як моделі становлення нових соціальних структур, моделі перетворення індивідуальних мотивів у соціальні феномени, і навпаки. ”Конфліктні” теорії розглядають соціальні рухи як продукт конфлікту (Ф.Нулмейєра, Д. Рашке). Прикладом сучасних теорій є когнітивні теорії (Айєрман і Джеміссон), які розглядають соціальні рухи як виробника нового знання, успіх якого залежить від здатності його членів створювати та розповсюджувати альтернативні погляди на соціальну ситуацію, що склалася. Соціальні рухи з погляду  когнітивної теорії - це результат констатації того факту, що дана соціальна система сконструйована не зовсім (або зовсім не) вдало і тепер може бути удосконалена (або полагоджена).

В роботі визначено, що у загальному вигляді громадські організації і рухи являють собою добровільні формування, що виникають у результаті вільного волевиявлення громадян на основі спільних інтересів і завдань.

Аналіз існуючих підходів і теорій до виявлення істотних характеристик соціальних рухів дозволяє зробити висновок про те, що ускладнення і зростання кількості громадських рухів викликає необхідність розробки нових концепцій і методології, що, у свою чергу, дозволить не тільки різноманітним громадським рухам і організаціям запроваджувати в життя свої цілі і задачі, а державним структурам ефективно здійснювати заходи щодо здійснення соціальної політики, пов'язаної з діяльністю подібних формувань (у тому числі, і молодіжну державну програму), але і формувати методологічну базу для остаточного оформлення соціології громадських рухів в окремий повноцінний напрямок у рамках вітчизняної соціології.

У пункті 1.2.2. “Класифікація громадських рухів та їх функції” було проведено узагальнення існуючих систем класифікацій громадських рухів за низкою ознак, яке дозволило зробити висновок про те, що у суспільстві в конкретний історичний момент існує складна, неоднорідна система соціальних рухів, котра включає різноманітні типи. І, у свою чергу, будь-який окремо взятий рух може бути класифіковано за допомогою розглянутих типологій, що дозволяє намалювати його ”портрет” у різноманітних площинах.

Широке розмаїття громадських організацій і рухів та їх цілей і завдань визначає багатоваріантність їх функціональної спрямованості. Усі функції, які вони виконують у суспільстві, можна поділити на дві основні групи: забезпечення захисту інтересів своїх членів та забезпечення системи влади в державі, розвитку суспільства в цілому.

Погоджуючись з Дж.Гусфілдом, автор наголошує на існуванні явних та латентних функції громадських рухів. Явні полягають у досягненні цілей, заявлених в ідеологічній доктрині рухів. Латентні функції передбачають, по-перше, зміну громадської думки через притягнення уваги населення до проблем, що піднімаються рухом, і засвоєнні ряду його цінностей і норм, по-друге, формування лідерів, які зможуть стати частиною політичної еліти.

Проведений в роботі аналіз функцій громадських рухів показує, що діяльність останніх є однією з найголовніших перешкод на шляху до надмірної державної централізації, важливим чинником створення системи соціального управління із зустрічним рухом ”згори - донизу” - ”знизу - вгору”. Отже, якщо держава дбатиме, аби діяльність громадських організацій і рухів здійснювалась у межах правових норм, і водночас турбуватиметься про те, щоб заручитися їхньою підтримкою або нейтралітетом щодо політичних проблем, громадські об'єднання сприятимуть державотворчому процесові.

У підрозділі 1.3. “ Етапи та тенденції розвитку сучасних громадських рухів” робиться аналіз причин і умов виникнення, становлення та розвитку громадських рухів, а також основні тенденції їх трансформації.

У пункті 1.3.1. “Виникнення, становлення та розвиток громадських рухів” доводиться, що виникнення громадських об'єднань - процес об'єктивний, закономірний, зумовлений потребою людей у колективній творчості, розвитку ініціативи, здібностей. Серед його основних причин називаються як психофізіологічні (інстинктивна потреба в спілкуванні, прагнення до самоствердження), так і соціальні (соціальна нерівність; усвідомлення несправедливості та прагнення об'єднатися для її усунення; соціальні, політичні, економічні та культурні зміни в суспільстві).

Процес становлення та розвитку соціального руху з точки зору різних дослідників предстає в діаметрально протилежних контекстах: з одному боку, він  може закінчуватися етапом інституціоналізації (за М.Вебером), що вказує на його  розвиненість та здатність ефективно досягати своєї мети. З іншого боку, за думкою Є.Вятра та С.Фролова, після певної стадії інституціоналізації настає етап розпаду руху. Тобто самий процес інституціоналізації негативно впливає на дієздатність громадського об'єднання.

З погляду на приведені класифікації можна зробити висновок, що інституціоналізація громадського руху має двоякий характер: з одного боку, вона дозволяє рухові легалізуватися, закріпити свою структуру, чітко сформулювати мету та послідовно втілювати її у практичній діяльності, формувати правила та норми поведінки своїх членів та відслідковувати їх виконання, а у разі порушення – використовувати чіткі та універсальні методи профілактики та покарання, захищатися від зовнішнього тиску у якості юридичної особи (тобто рух вже як організація набуває специфічного юридичного статусу). З іншого боку, безумовно інституціоналізація знижує, а інколи і зовсім зводить нанівець, мобільність руху, його спроможність швидко реагувати на соціально значущі потреби, ускладнює відносини та управління у середині руху бюрократичною тяганиною, заважає проявам ініціативи та творчого потенціалу. Таким чином, інституціоналізація може бути і позитивною, і негативною фазою у життєвому циклі громадського руху. Її оцінка залежить від мети та завдань, що покладаються на рух або громадськістю, або його лідером та членами.

У пункті 1.3.2. “Нові соціальні рухи” у сучасному соціальному просторі” автор приходить до висновку, що у новітній історії на зміну традиційним соціальним рухам приходять так звані “нові соціальні рухи”. Характерною їхньою  рисою є те, що багато з них уже не тільки репрезентує скільки-небудь широкого соціального прошарку, алей вони не розглядаються навіть як рухи. Це особливі соціальні групи, цілі яких різноманітні. Деякі з них приймають форми неурядових організацій, що заміняють “неповороткі” масові організації. Саме в їхніх рядах знаходить собі місце найактивніша і непримиренна частина сучасної молоді.

У другому розділі “Молодіжний рух в сучасній Україні: основні напрямки інституціоналізації” досліджуються місце молодіжного руху в житті молоді і суспільства в цілому, а також його форми прояву. Для цього розкривається поняття молодіжного руху, розглядаються організаційно-правові основи його інституціоналізації, обґрунтовується доцільність розгляду молодіжних організацій як суб'єкту державної молодіжної політики та аналізується досвід її втілення в діяльності молодіжних об'єднань  регіонального рівня.

У підрозділі 2.1. „Молодіжний рух: поняття та призначення на перехідних етапах суспільного розвитку” виділяються його основні риси та характеристики. Молодіжний рух визначається як форма організованої діяльності молоді, що відображає її активну соціальну позицію щодо досягнення спільних цілей або задоволення спільних потреб, а також захисту, збереження, зміни або зміцнення системи цінностей або відносин, що склалися між членами молодіжної групи або об'єднання.

Сьогодні молодіжний рух України має явну тенденцію до вираження в інституціональних формах. В умовах сучасного суспільства такі форми діяльності дозволяють більш ефективно досягти цілей, що ставлять перед собою ті або інші об'єднання. Саме тому все частіше неформальні молодіжні угруповання та об'єднання організаційно закріплюють свою діяльність, тим самим переводять її на формальні інституціональні засади. Як наслідок, все частіше використовується поняття ”молодіжні організації” для характеристики і відображення суті того чи іншого виду молодіжного руху.

Структура інституціоналізації молодіжного руху визначила і його основні функції. До таких можна віднести функції цілепокладання, регулятивну, інтегративну, транслюючу, комунікативну.

Аналіз історичного розвитку молодіжного руху в Україні у період з кінця ХІХ сторіччя до теперішнього часу дозволяє говорити, що молодіжні організації є тими соціальними структурами суспільства, завдяки існуванню яких регулюються стосунки молоді з державою, з усіма елементами політичної системи. Тобто вони виступають у ролі комунікатора. А, відтак, створюються і найбільш сприйнятливі умови для соціального становлення та розвитку молоді як у її власних, так і в загальносуспільних інтересах. Розвитку молодіжних організацій в Україні притаманна тенденція, яка властива більшості країн Європи, а саме – збільшення їх кількості на регіональному і місцевому рівнях.

У підрозділі 2.2. „Організаційно-правові основи інституціоналізації молодіжного руху України” обґрунтовуються засади нормативно-правового забезпечення розвитку молодіжного руху України. В роботі  проводиться періодизація становлення молодіжного руху в Україні, де автор виділяє п’ять етапів: кінець ХІХ - початок ХХ століть, коли почало відбуватися становлення інституційних основ українського молодіжного руху; перша половина 20-х років ХХ століття; друга половина 20-х років, а в Західній Україні з початку 40-х років, і до середини 80-х років; середина 80-х років; з початку 90-х років по теперішній час. Кожен з етапів має свою специфіку та особливості, які аналізуються в роботі.

Аналіз законодавчої бази довів, що нормативно-правова організація діяльності того або іншого сучасного молодіжного громадського об’єднання створює умови для високого рівня інституціоналізації молодіжного руху з точки зору сформованості номінальної внутрішньої ціннісно-нормативної системи.

У підрозділі 2.3. „Формування громадських молодіжних організації як суб’єктів молодіжної політики” доводиться доцільність погляду на інституціоналізацію молодіжного руху в Україні з точки зору ролі його організаційної підструктури в політичному та громадському житті суспільства. Автор приходить до висновку, що держава сьогодні номінально розглядає молодіжні громадські організації як суб’єкт державної молодіжної політики, тобто повноправним учасником процесів, що залучають молодь до безпосередньої  участі у формуванні та реалізації соціально-економічних програм та заходів, що стосуються суспільства взагалі і молоді зокрема, сприяють і підтримують ініціативи молодих людей. Але багато з напрямків такої роботи сьогодні стикаються з низкою проблем, починаючи з недостатнього фінансування і закінчуючи низькою активністю самої молоді.

Третій розділ „Емпірико-соціологічний аналіз проблем та тенденцій розвитку молодіжного руху в Україні” присвячений узагальненню результатів чисельних емпіричних досліджень, які дозволяють зафіксувати та описати стан та тенденції розвитку молодіжного руху в Україні, а також сформулювати основні перспективні напрямки його розвитку.

У підрозділі 3.1. „Соціологічний аналіз сучасного стану молодіжного руху: експертна оцінка” автор, спираючись на думку експертів-лідерів молодіжних організацій (дослідження експертної думки було проведено у травні - вересні 2003 року у м. Харкові та Харківській області, протягом якого було опитано 39 експертів - офіційних лідерів молодіжних громадських організацій), доводить, що процес розвитку молодіжного руху характеризується сьогодні конформним характером, хоча самі лідери молодіжних громадських організацій більш активні і потенційно сильніше настроєні на прояв своєї точки зору, відмінної від офіційної, ніж основна маса молоді.

Серед еліти молодіжного руху існує стурбованість повільністю законодавчих органів і недосконалістю існуючих законів стосовно діяльності молодіжних структур. Особливо це стосується фінансової підтримки з боку держави й удосконалення політики оподатковування діяльності молодіжних організацій.

Дослідження дозволило виявити мотиваційну структуру вступу особи до молодіжної організації як її пересічним членом, так і лідером. В першому випадку найбільш значущими мотивами виявилися, відповідно, причетність до соціально значимих подій, престиж, конгруентність інтересів і цілей. Для мотивації лідерства у молодіжній організації характерні, по-перше, конгруентність особистісних та організаційних інтересів і цілей, по-друге, самореалізація і, по-третє, доступ до соціально значимих ресурсів.

Основними проблемами в роботі сучасних молодіжних організацій в Україні являються: низька активність молоді (1993 р. - 3,5% молодих людей заявили, що є членами громадських молодіжних організацій, 1994 р. - 1,4%, 1995 р. - 5,3%, 1999 р. - 3%, 2000 р. - 4%), слабка матеріальну підтримку з боку держави, віддаленість гілок влади різноманітного рівня від рішення проблем молодіжних організацій, відсутність сильних харизматичних лідерів, відсутність інституту підготовки кадрів для молодіжних організацій, недовіра молоді, недоліки в правовому забезпеченні діяльності молодіжних організацій. Порівняльний аналіз діяльності ВЛКСМ і сучасних українських молодіжних організацій дозволив виявити те, що, з точки зору експертів-лідерів, гальмує сьогодні розвиток молодіжного руху в Україні. Серед переваг ВЛКСМ були особливо підкреслені: високий рівень організаційної культури і керування, чітка і зрозуміла структура, стабільне і високе фінансування, перспектива росту (політична кар'єра), масовість.

У підрозділі 3.2. „Тенденції розвитку молодіжного руху як суб’єкту соціальних перетворень” використовується метод вторинного аналізу матеріалів українських та російських соціологічних досліджень, проведених Українським інститутом соціальних досліджень та Фондом ”Общественное мнение”. В Україні опитування проводилося в усіх адміністративно-територіальних одиницях у періоди: листопад - грудень 1997 р., жовтень 1998 р., травень 2000 р. Всього було опитано 3198 респондентів віком від 14 років та старше, в тому числі 854 респонденти віком 14-28 років. В Росії вибірки склали: загальноросійське опитування населення у березні 2001 р. - 1500 респондентів; телефонні формалізовані інтерв’ю з експертами у травні 2001 р. - 100 чоловік; дискусійні фокус-групи у липні 2001 р. - всього 30 чоловік.

Автор робить висновок про те, що в Україні зберігається тенденція до певної політизації українських молодіжних громадських організацій, а також створення припартійних молодіжних організацій, у той час як в багатьох країнах світу спостерігається тенденція залучення молоді до рішення соціальних питань.

Молодіжні організації та їх лідери користуються довірою з боку населення віком 14-28 років. Це доводить той факт, що молодіжний рух вже зарекомендував себе як інститут, який може значною мірою задовольнити потреби та надії молоді країни. З іншого боку, відчутно, що процеси зародження та розвитку молодіжних рухів впродовж останнього часу поглиблюються і вони поступово займають своє місце в соціальній та політичній структурі українського суспільства.

В уявленнях респондентів із числа населення існує достатньо стійкий образ громадських організацій як представників, насамперед, інтересів державних, політичних або комерційних кіл. Подібне ставлення до громадських організацій не відповідає тому статусу, який вони повинні займати в громадянському суспільстві як елемент “третього сектору”.

Проведений порівняльний аналіз громадських організацій України та Росії показав, що тенденції їхнього розвитку схожі. Хоча серед росіян більше тих, хто знає про існування громадських організацій, однак у них не існує чіткого уявлення про їхні місце та функції у суспільстві, різницю між державними структурами та громадськими організаціями. І росіяни, і українці відмічають недостатність або навіть повну відсутність інформації щодо реальної діяльності громадських організацій.

В цілому ж треба визнати той факт, що на території як Росії, так і України громадяни здебільшого продовжують бачити в громадських організаціях, у тому числі і молодіжних, номінальні структури, а не реально функціонуючі соціальні інститути. Автономія різноманітних громадських асоціацій, що є найважливішою умовою існування громадянського суспільства, не сприймається учасниками масових опитувань ні як реальність, ні як необхідність.

У висновках узагальнені результати проведеного дослідження і сформульовано рекомендації. Дисертант акцентує увагу на тому, що:

1. Проведений теоретичний та емпіричний аналіз проблем молодіжного руху дозволив автору розробити власне визначення молодіжного руху як форми організованої діяльності молоді, яка відображає активну соціальну позицію щодо досягнення спільних цілей або задоволення спільних потреб, а також захисту, збереження, зміни або зміцнення системи цінностей або відносин, що склалися між членами молодіжної групи або об'єднання.

2. Структурно-функціональна парадигма, що була обрана для теоретичного і методологічного вивчення феномену молодіжного руху, дає можливість розглянути молодіжний рух як соціальний інститут, що виконує в суспільстві відповідні явні та латентні функції, а також проаналізувати процес його становлення і розвитку. Крім того, свою ефективність для аналізу молодіжного руху як соціального інституту довели дві теорії: по-перше, це теорія мобілізації ресурсів  (Дж.Маккарті, Н. Зельд, Ч. Тіллі, А.Обершол, В. Гамсон), яка дозволяє вивчати молодіжних рух через аналіз його формалізованих структур (організацій), якими переважно і представлений молодіжний рух в сучасній Україні, а по-друге, це когнітивна теорія (Р.Айєрман, Е.Джеміссон), перевагою якої є те, що вона дає  можливість вивчати діяльність соціальних рухів на рівні індивідуальної свідомості, тобто за допомогою вивчення громадської думки та експертних оцінок.

3. Можна виділити три типи процесу інституціоналізації молодіжних рухів, які характерні для стабільних соціальних систем, конфліктних соціальних систем та соціальних систем, що трансформуються. Дослідження підтвердило гіпотезу, що становлення та розвиток сучасних молодіжних об'єднань в Україні можна віднести до інституціоналізації третього типу, тобто молодіжний рух як соціальний інститут  знаходиться у фазі становлення і контури його знаходяться в стадії формування доти, поки не стабілізується суспільство в цілому. Крім того, інституціоналізація молодіжного руху відбувається принаймні на двох рівнях: формальному та неформальному. Дослідження показують, що в Україні створюються та діють молодіжні об’єднаннях з високим ступенем організованості, які не мають формального статусу.

4. В роботі було визначено та описано коло стабілізуючих та дестабілізуючих чинників, що діють під час розвитку молодіжних рухів. До дестабілізуючих чинників молодіжного громадського руху відносяться: відсутність механізмів впливу на важливі соціальні процесі та директивні функції; відсутність активної соціальної позиції у значної частини молоді в суспільстві; наявність взаємовиключних цілей в середині руху (відсутність єдності). До стабілізуючих чинників молодіжного громадського руху відносяться такі: розробка нормативно-правової бази, що регламентує його діяльність; наявність можливостей бути повноцінним суб’єктом у системі соціальних відносин; позитивна громадська оцінка молодіжного руху; постійне відтворення ініціативної частини молодіжного руху.

5. Сучасний молодіжний рух в Україні характеризується такими загальними тенденціями: незначний вплив на суспільно-політичне життя держави в цілому; велика кількість організацій функціонує з мізерно малою чисельністю членів (до 30-50 осіб) в умовах відсутності масової соціальної бази. Найчастіше  соціальна база молодіжного об’єднання зводиться лише до його членів і нараховує від кількох десятків до кількох тисяч чоловік; сьогодні в Україні головним чинником участі в соціально значущих проектах є адміністративний і політичний ресурси, тому спостерігається відповідна залежність молодіжних рухів, об’єднань від державних структур і політичних партій; рівень соціального капіталу як ресурсу молодіжного руху в молодіжних об’єднаннях України ще недостатній для виконання таких функцій громадянського суспільства, як забезпечення незалежного контролю діяльності державних структур по впровадженню молодіжної політики, організація адекватного зворотного зв’язку з регіональними об’єднаннями тощо; молодь України не в повній мірі пристосувалася до нових інституційних форм в молодіжному русі, але стійкою виявляється тенденція збільшення частини молоді, яка вступає у взаємодію з новими молодіжними організаціями не на підставі несприйняття соціальної дійсності, інстинкту руйнування чи страху, а на основі  використання цих організацій для досягнення власних цілей.

6. Отримані в ході проведеного дослідження результати дозволили автору зробити висновок, що для подальшої активізації та удосконалення відносин між державними інституціями та молодіжними громадськими організаціями роботу треба проводити в площині вирішення таких завдань:

§  уточнення статусно-функціонального призначення діючих молодіжних організацій, узгодження їх діяльності з тією молодіжною політикою, яку сьогодні ініціюють різні соціальні інституції стосовно молоді та її організацій. Це прискорить вихід із ситуації управлінської незабезпеченості та неузгодженості дій між різними суб'єктами молодіжного руху, з одного буку, та державних установ - з іншого, у формуванні й реалізації державної молодіжної політики;

§  подальше врегулювання правових питань взаємодії суспільства і молодіжних рухів та впровадження системи державних гарантій діяльності молодіжних громадських організацій та об'єднань у відповідності з їх потребами та державними інтересами;

§  здійснення перерозподілу функцій між державними структурами та молодіжними об'єднаннями як елементами громадянського суспільства, а також іншими суб’єктами формування молодіжної політики, вирішення спільними зусиллями питань подальшого розвитку та удосконалення галузі державного молодіжного управління;

§  розробка та впровадження соціального моніторингу стану та тенденцій розвитку державної молодіжної політики і молодіжного руху з метою оцінки ефективності відповідних соціальних програм, вчасного реагування на негативні тенденції та корегування спільної діяльності молодіжних організації та державних установ.

Наприкінці треба зазначити, що дослідження довело факт виникнення у новітній історії молодіжних організації, які приходять на зміну масовим традиційним молодіжним громадським рухам на зразок ВЛКСМ, відмітною рисою яких є те, що багато з них уже не репрезентують скільки-небудь широкого соціального прошарку. Вони не виникають на грунті єдиної політичної дії або конфронтації, але набагато більш - під впливом громадської думки, що формується на локальному регіональному рівні. Вони дифузійні, на відміну від ВЛКСМ, який був концентрованим. Саме тому потребують подальшої розробки теоретичні моделі нових молодіжних об’єднань, які репрезентують цінності та потреби сучасної молоді, а також принципи та механізми їх залучення до конструктивної участі у молодіжній політиці держави.