Єнін М.Н. Модернізаційний дискурс елітних груп у сучасній Україні

Краткое содержание

У вступі обґрунтовано актуальність теми, сформульовано мету і завдання, розкрито наукову новизну та практичне значення одержаних результатів, подано інформацію про апробацію результатів і публікації.

У першому розділі «Теоретико-методологічні засади дослідження елітних груп як діючих суб’єктів модернізації» проаналізовано основні методологічні підходи щодо виокремлення та аналізу еліти, розглянуто фактори, які обумовлювали домінуюче становище еліти в різних типах соціальних ієрархій, її основні функції, розкрито сутність та значення модернізаційного дискурсу, вдосконалено аналітичну модель модернізаційного аналізу з врахуванням просторових аспектів соціальних змін та процедурних факторів, виявлено основні причини та прояви кризового становища проекту Модерну в умовах глобалізації і переходу до Другого Модерну.

Основними методологічними підходами щодо виокремлення та аналізу еліти є ціннісний, статусно-функціональний та соціально-класовий. Ми дотримуємося тієї думки, що всі зазначені підходи мають певні пізнавальні можливості, тому для створення більш широкого горизонту аналізу еліти важливо знайти шляхи їх зближення. Можливості для цього відкриває статусно-функціональний підхід, який для нас в роботі був провідним. Його застосування дозволяє виявити перелік суб’єктів та груп, що займають домінуюче положення в соціальному просторі та приймають стратегічні для суспільства рішення. Соціально-класовий аналіз відкриває можливості вивчення закономірностей політичних, економічних і соціокультурних стратегій суб’єктів політичної еліти відповідно до їх зв’язків та позицій, що вкорінені перш за все в економічному середовищі. Переведення ціннісного розуміння еліти з нормативного рівня в площину соціологічного аналізу можливе через призму специфічної оптики дослідження. Ціннісні установки еліти можуть бути зіставлені з тим, наскільки вони адекватно відповідають тенденціям світового розвитку та в якій мірі можуть сприяти вирішенню соціальних, економічних, культурних, міжетнічних і міжрегіональних проблем країни. В такому разі вивчення управлінських якостей еліти перетворюється в проблему вивчення її ефективності у співвіднесенні з соціальними функціями. Для визначення соціальних функцій еліти евристичні можливості відкриває структурно-функціональний підхід. Основні функції еліти, що виокремлюються через потреби соціальної системи в підтримці цілісності та рівноваги: розробка стратегії й тактики розвитку суспільства; раціональна організація і розподіл матеріальних, людських і культурних ресурсів; регулювання і координація різноманітних соціальних дій; продукування норм і ціннісних зразків; комунікативна взаємодія з народними масами, що створює можливості їх мобілізації для виконання визначених на елітному рівні завдань.

Визначення структури правлячої еліти та специфіки кожної з груп, що входять до її складу, передбачає пояснення специфічних видів ресурсів («капіталу»), які дозволяють соціальним агентам привласнювати значимі блага і послуги. Еліта, в нашому розумінні, – агенти, які маючи найбільший сукупний капітал, актуалізований у вигляді влади, матеріального багатства, авторитету й престижу, займають найвищі позиції в різних полях соціального простору.

Фактори, які обумовили виникнення еліти в процесі соціальної еволюції, варіювались, по-перше, залежно від характеру домінуючої економічної діяльності, що складалася між індивідами в процесі виробництва матеріальних благ та послуг; по-друге, від наявності у її суб’єктів ресурсів, які відповідно до особливостей економічних умов на кожному з історичних етапів характеризувалися найбільшою цінністю і одночасно обмеженістю; по-третє, відповідно до провідних цінностей, що формувалися в соціальній діяльності, сприяли збереженню встановлених соціальних порядків та цілісності соціальних структур, властивих кожному з історичних типів суспільства.

Модернізаційний дискурс – форма комунікативної практики, в рамках якої на певних рубежах історичного розвитку (модернізації) здійснюється конструювання соціального простору з метою створення альтернативних проектів суспільного життя. Аналіз класиками соціології суспільного устрою, що виник після першої модернізації (становлення індустріального суспільства), стимулював перебіг модернізаційного дискурсу в академічному середовищі. Як показав у своїх теоретичних розвідках І. Кононов, для класичної соціології було внутрішньо притаманним ігнорування просторового аспекту буття суспільства, що виражалось у наданні переважаючої ваги часовій координаті в просторово-часовому континуумі буття суспільства, прагненні до універсалізму, ефективності та культурної уніфікації. Ці недоліки успадкувала і теорія модернізації. Через те, що початкова її модель базувалась на ідеї прогресу, вона отримала назву «прогресистської». Для цієї версії модернізації (50 – 80-ті рр. XX ст.) були характерними лінійність, механістичний детермінізм та економоцентризм у трактуванні прогресу. Як наслідок, автори класичної теорії модернізації (У. Ростоу, С. Ліпсет, М. Леві, Д. Тіппс та ін.) давали прогноз соціального розвитку країн «третього світу», на якому базувалися відповідні рекомендації: по-перше, на їх думку, модернізація – лінійний процес і тому менш розвинуті країни змушені пройти шлях, аналогічний тому, який колись долали більш розвинуті країни; по-друге, соціальні зміни на шляху модернізації мають ендогенну природу, незворотні, прогресивні й закономірно призводять до загального покращення умов соціального життя. На сучасному етапі (з другої половини 80-х рр. XX ст.) провідною стала «соціокультурна» модель (у версії неомодернізаційного або постмодернізаційного аналізу), яка передбачає варіативність процесу модернізації, що обумовлено ціннісною, культурною специфікою (В. Цапф, Н. Федотова, П. Штомпка та ін.).

Використання модернізаційної теорії для аналізу трансформаційних процесів на національному рівні крізь призму просторового підходу передбачає визнання можливої конструктивної ролі традиції в процесі модернізації, не обов’язково лінійного, поступально-прогресивного руху до вищих стадій розвитку, варіативності наслідків дифузії, а також диференційованого розвитку регіонів всередині окремих країн. З огляду на те, що модернізація здійснюється цілеспрямовано, невід’ємною складовою її аналізу є також врахування процедурних факторів. Шанси бути суб’єктом модернізації зростають в країнах, еліта яких виявляє здатність в процесі модернізаційного дискурсу знаходити компроміс з найважливіших питань майбутнього країни, генерувати власний проект суспільного устрою, зміст якого включає: конструктивну взаємодію традиційних і сучасних, ендогенних і запозичених цінностей; модель національної єдності базується на гармонійному поєднанні регіональної і національної ідентичностей; розповсюдження локальних форм соціального управління та демократії; перетворення людського потенціалу на основний чинник політичного управління та соціально-економічних новацій.

Перебуваючи в залежності від інвестицій і технологій провідних економічних центрів, національні економіки країн периферії та напівпериферії позбавлені потенціалу самодостатнього розвитку. Потенціал націй з навздогінним типом розвитку опиняється в залежності від того, чи зможе їх політична, економічна та наукова еліти, відстоюючи національні інтереси, налагодити довгостроковий характер партнерства з цими центрами, а також народними масами своїх країн.

Суспільства Другого Модерну, функціонуючи на базі наукових технологій та інновацій, є генетичним породженням культурної матриці індустріальної цивілізації. Це вказує на їх спадковість з загальним проектом Модерну, тому становлення суспільства Другого Модерну можна вважати новою хвилею модернізації, у даному випадку загальноцивілізаційним процесом переходу до інформаційного, глобального суспільства. Особливості цього переходу неможливо пояснити не враховуючи феномен глобалізації. В нашому розумінні глобалізація представляє собою вищу стадію інтернаціоналізації світових господарських зв’язків, яка пов’язана з революцією в галузі телекомунікації і комп’ютерних технологій та становленням глобальної економіки, головними діючими агентами якої стають транснаціональні корпорації.

Глобалізація випереджає регулюючі її політичні форми. Притаманне їй необмежене розширення ринкового порядку має неоліберальне ідеологічне підґрунтя, яке виходить з ідеалізації такого економічного інституту як ринок. Втрата позитивного відчуття простору підвищує вартість таких ринкових імперативів як конкурентоспроможність та ефективність. Одночасно з цим знецінюються соціальні та екологічні аспекти існування людського суспільства, породжуючи функціональну кризу світового інституціонального порядку. Модернізаційний дискурс набув всесвітньої актуальності у світлі необхідності конструювання адекватної для функціонування глобальної спільноти суспільно-політичної форми. Це передбачає гармонізацію відношень суспільства з природнім середовищем, узгодження демократичного за формою політичного управління з транснаціональним масштабом економічної організації, подолання негативних проявів суспільної дезінтеграції. Результати перебігу модернізаційного дискурсу великою мірою залежатимуть від самоорганізації громадянського суспільства, ведення модернізаційного дискурсу на основі діалогових принципів, розроблених в межах комунікативної парадигми.

У другому розділі «Проблеми та перспективи консолідації в українському модернізаційному дискурсі» проведена реконструкція модернізаційного дискурсу в середовищі українських елітних груп, проаналізовано політичні, економічні та етнокультурні аспекти масової свідомості громадян України, виявлено причини міжелітного розколу й відчуження народних мас від політичної еліти, з’ясовано, що може стати підґрунтям пом’якшення суперечностей між Донбасом і Галичиною.

У результаті реконструкції модернізаційного дискурсу в середовищі українських елітних груп виявлено відсутність узгодженого проекту модернізації. Західний геополітичний проект української еліти характеризується євроінтеграційним напрямком зовнішньої політики (інтеграція України до ЄС), близьким йому геоекономічним вектором (вступ України до СОТ) та військово-політичним курсом, спрямованим до набуття Україною членства в НАТО. В євразійському проекті ключовим є орієнтація елітних груп на інтеграцію України в ЄЕП. Однак жодний з цих проектів не має обґрунтованої стратегії реалізації. Як свідчать опитування експертів, віднайти збалансовану і відповідну державним інтересам зовнішню політику заважає неврегульованість внутріелітних інтеракцій, відсутність чіткого законодавства, що визначає сферу компетенції, роль і політико-правовий статус кожної з гілок влади.

У внутріполітичних проектах державного розвитку України більшість з політичних сил за критерієм їх ставлення до бажаного суспільного устрою, різних форм власності, а також ролі держави як політичного інституту – не мають чітких ідеологічних орієнтацій.

Майже всі провідні політичні партії та блоки в Україні відстоюють в своїх програмних положеннях необхідність децентралізації влади, зміцнення місцевого самоврядування та громадянського суспільства, пріоритетність розвитку високотехнологічного виробництва. Однак їх практична реалізація блокується кризою самоорганізації елітних груп. Патрон-клієнтельні зв’язки, що базувались на спільності регіонального походження і галузевих інтересах, починаючи ще з радянських часів, стали основою створення в Україні інтегрованих політико-економічних мереж. Накопичення елітними групами соціального, економічного й культурного капіталів в межах замкнених регіональних спільнот призвело до посилення конфронтаційної логіки їх інтеракцій та герметизації дискурсів, якими вони послуговувались. Стримуючим чинником переходу України на інноваційний шлях розвитку є олігархічний характер політичної влади і національної економіки.

Дискурс щодо розбудови нації у середовищі еліти розгортається навколо етнічного та громадянського підходів. Перший – спрямований на реалізацію концепції національного відродження як української нації, так й інших етнічних груп в Україні, але передбачає для першої привілейований статус. Прихильники другого – вважають, що в основу розуміння української нації повинен бути покладений принцип громадянства, досягнення передусім громадянської, політичної та соціальної єдності. Стихійність етнокультурної політики, відсутність у політичної еліти далекосяжної стратегії в цій сфері провокує міжрегіональне напруження. Аналіз політичних програм виявив дуже слабку увагу політичних партій та блоків до регіональної політики в Україні, відсутність пропозицій, що слугували б платформою для пошуку компромісу між Сходом та Заходом.

Розгляд різних аспектів ідентифікації громадян, за даними моніторингу Інституту соціології НАНУ, дозволив зробити висновок, що в геополітичних орієнтаціях народних мас «євразійська» модель є домінуючою. Зміцнення відносин України з Росією та колишніми республікам Радянського Союзу в тій чи іншій формі співробітництва стабільно підтримують в середньому більше як 50% респондентів. Західноєвропейський вектор політики, як найважливіший для України, має набагато менше прихильників і в період з 2000 по 2006 рр. не перевищував 17,9%. Взагалі майже не користується популярністю серед населення євроатлантичний курс зовнішньої політики. В 2006 р. частка респондентів, які негативно ставилися до вступу України в НАТО (64,4%), в п’ять разів перевищувала частку тих, хто позитивно ставився до такої перспективи (12,7%). За результатами дослідницького проекту «Україна: образи регіонів та міжрегіональні відносини», геополітичні проекти елітних груп мають просторову антонімічність на регіональному рівні Сходу та Заходу України: 33,4% галичан і лише 13% донбасівців – прихильники інтеграції України в ЄС; за вступ як в ЄС, так і в НАТО – виступають 21,5% галичан і 3,7% донбасівців. Серед опитаних мешканців Галичини за міждержавний союз України, Росії і Білорусії позитивно висловились 1,4%, а за відновлення СРСР – лише 2% респондентів. Розподіл відповідей жителів Донбасу на це запитання – відповідно 26,8% і 12,8%.

У питаннях внутріполітичного державного розвитку помітно знижується підтримка народними масами ліберальних економічних проектів: зростає частка тих, хто негативно ставиться до приватизації великих підприємств (з 51,4% в 2000р. до 67,2% в 2006р.), приватизації землі (з 37,3% в 2000 р. до 52,8% в 2006 р.), торговельних операцій з землею (з 56,4% в 2000 р. до 60,5% в 2006 р.). Домінантним же у масовій свідомості є стан невизначеності щодо вибору суспільного устрою. Станом на 2006 р. понад 40% громадян України не розташовували себе в полі ідеологічних преференцій. Низька ідеологічна артикульованість та політична культура українського народу створює сприятливі умови для політичної безвідповідальності, роблячи його відкритим для політичних маніпуляцій з боку елітних груп, в результаті чого мотиви для голосування часто наповнюються не раціональним, а емоційно-ситуативним змістом.

Відсутність горизонтальної і вертикальної довіри негативно позначається на можливостях суспільної мобілізації. Герметичність соціального простору, розділеного, з одного боку, патрон-клієнтельними зв’язками, якими послуговуються представники політичної еліти, а з іншого – неінституціоналізованістю громадського контролю над діями влади, призвело до відчуження народних мас від еліти. Високий рівень соціального розшарування, відсутність середнього класу, що традиційно є гарантом соціальної стабільності й утвердження громадянського суспільства, обмежує політичну активність народних мас, призводячи до послаблення контролю над владними структурами. Про слабкість соціального капіталу, що є передумовою формування громадянського суспільства, свідчить і низький рівень участі в різноманітних організаціях. За даними Інституту соціології НАНУ, станом на 2006 р., 83,6% українських громадян не були членами суспільних або політичних організацій.

Більшість населення України ідентифікує себе насамперед за ознакою спільного громадянства і меншою мірою кладуть в основу своєї ідентифікації етнічну приналежність. На Донбасі підтримкою користується модель громадянської нації: 65,4% опитаних респондентів з Донбасу вважають, що Україна – це держава усіх громадян незалежно від їхньої національної приналежності; 71,5% виступають за багатокультурне, багатомовне і багатоконфесійне українське суспільство. В Галичині в масовій свідомості укорінені етнічні категорії сприйняття бажаного образу нації. За думкою 66,2% мешканців, Україна – це, насамперед держава українців, котрі повинні мати у своїй країні певні переваги. Принцип «Одна нація, одна мова, одна церква» підтримується 55,7% опитаними галичанами. Серед галичан 78,3% виступають за утвердження української мови як державної на всій території, в той час як серед донбасівців – 11%.

Формування національної ідентичності в Україні відбувалось під час історично першої модернізації в регіонах, що входили до складу різних державних утворень. Стрижневим чинником зміни національної свідомості галицької спільноти стало українсько-польське протистояння. Завдяки такій логіці розвитку і взаємодії українського та польського національного рухів в Галичині та Польщі центр сітки соціальних категорій зайняли етнічні категорії. Посиленню етнонаціональної свідомості еліти і народних мас Галичини сприяв й специфічний період її перебування в СРСР. В Росії модернізаційний дискурс переважно розгортався не навколо «національної революції», а навколо питань соціального звільнення. Формування Донбаської спільноти відбувалось на основі плідного органічного культурного синтезу без сегрегаційних інтенцій за національними ознаками. За таких умов на Донбасі формується громадянський проект модерної української нації.

Вирішення міжрегіональних суперечностей передбачає зважену регіональну політику в економічній сфері, подолання дезінтеграційних тенденцій української економіки, встановлення справедливої системи оподаткування, реалізацію принципів субсидіарності й децентралізації. Для встановлення діалогових стосунків між Донбасом та Галичиною в суспільній свідомості обох регіонів існує достатньо передумов. Найголовнішою є прагнення більшості мешканців обох регіонів до порозуміння у формі компромісу. Участь недержавних громадських об’єднань, творчих спілок, університетів, журналістів у проведенні масових загальнонаціональних диспутів, круглих столів, тематичних конференціях можуть стимулювати піднесення модернізаційного дискурсу.

У висновках підбито підсумки проведеного дослідження та представлено результати, отримані на теоретичному та практичному рівнях:

1.                  Основні методологічні колізії щодо пояснення механізмів виникнення еліти та її вивчення розгортаються навколо ціннісного, статусно-функціонального та соціально-класового підходів. Для створення більш широкого горизонту аналізу еліти важливо використати сильні сторони цих теоретичних традицій, знайти шляхи, які б полягали не у протиставленні, а в їх зближенні. Еліта, в нашому розумінні, – соціальні агенти, які, маючи найбільший сукупний капітал, актуалізований у вигляді влади, матеріального багатства, авторитету й престижу, займають найвищі позиції в різних полях соціального простору та приймають рішення, що впливають на функціонування та розвиток суспільства.

2.                  Модернізаційний дискурс – форма комунікативної практики, в рамках якої під час соціальних трансформацій здійснюється конструювання соціального простору з метою створення альтернативних проектів суспільного життя. Такими рубежами історичного розвитку вважаються два етапи модернізації: перехід традиційних суспільств до індустріального суспільства (Перший Модерн) та загальноцивілізаційний перехід до інформаційного, глобального суспільства (Другий Модерн).

3.                  Дослідницьке поле теорії модернізації розвивається в двох напрямах. В межах першого з них теоретичному осмисленню підлягають проблеми, пов’язані з загальноцивілізаційним процесом переходу людства до інформаційного, глобального суспільства; в межах другого – концептуалізуються зміни в країнах пострадянського простору.

4.                  Класичній соціології, внутрішньо пов’язаній зі способом мислення епохи Просвітництва, було притаманним ігнорування просторового аспекту буття суспільства. Цей недолік успадкувала теорія модернізації, методологічною основою якої є теорія єдиного індустріального суспільства з переважаючою увагою до технологічного прогресу. Їй також притаманне визнання ліберальної моделі економічного та політичного устрою як запоруки соціального прогресу і цілісності світу. Хоча теорія модернізації в ХХ ст. еволюціонувала і в результаті цього на зміну «прогресистській» моделі прийшла «соціокультурна», її основні світоглядні підвалини залишилися непорушними. В умовах загальносвітового переходу від Першого до Другого Модерну, прогресистські ідеї, що виступили в ролі її організаційно-теоретичного ядра, як і раніше, задають модель як людських взаємодій, так і відношень суспільства з природнім середовищем з тяжінням до інструменталізму. Відсутність позитивного відчуття простору підвищує вартість таких ринкових імперативів як конкурентоспроможність та ефективність. Глобалізація світового господарства та притаманне їй необмежене розширення ринкового порядку має неоліберальне ідеологічне підґрунтя, яке виходить з ідеалізації такого економічного інституту як ринок. Знецінення соціальних та екологічних аспектів існування людського суспільства породжує функціональну кризу світового інституціонального порядку.

5.                  Потреба в модернізаційному дискурсі набула всесвітньої актуальності у світлі необхідності конструювання адекватної для функціонування глобальної спільноти суспільно-політичної форми. Це передбачає гармонізацію відношень суспільства з природнім середовищем, узгодження демократичного за формою політичного управління з транснаціональним масштабом економічної організації, подолання негативних проявів суспільної дезінтеграції. Продовження проекту Модерну значною мірою залежатиме від самоорганізації громадянського суспільства, ведення модернізаційного дискурсу на основі діалогових принципів, розроблених в надрах комунікативної парадигми. Світова система в результаті таких дискурсивних практик повинна зазнати принципових перетворень. Їх форма і напрямок стають найголовнішими проблемами соціології.

6.                  Використання модернізаційної теорії для аналізу трансформаційних процесів на національному рівні крізь призму просторового підходу передбачає визнання можливої конструктивної ролі традиції в процесі модернізації, не обов’язково лінійного, поступально-прогресивного руху до вищих стадій розвитку, варіативності наслідків дифузії, а також диференційованого розвитку регіонів всередині окремих країн. Процедурні фактори передбачають здатність елітних груп в процесі модернізаційного дискурсу генерувати власний проект суспільного устрою, зміст якого включає: конструктивну взаємодію традиційних і сучасних, ендогенних і запозичених цінностей; модель національної єдності, що базується на гармонійному поєднанні регіональної і національної ідентичностей; розповсюдження локальних форм соціального управління та демократії; перетворення людського потенціалу на основний чинник політичного управління та соціально-економічних новацій.

7.                  Стан модернізаційного дискурсу в Україні робить проблематичним його роль у внутрішній консолідації. Елітні групи не визначились із стратегічним проектом модернізації країни. Конфронтаційна логіка інтеракцій політико-економічних груп та герметизація дискурсів, якими вони послуговуються, заважає виробити науково обґрунтовані і комплексні стратегії політичної й економічної інтеграції (Євросоюз, НАТО, СОТ, ЄЕП). Модель розбудови національної держави, яка пропонується частиною політичної еліти і передбачає заходи культурно-мовної гомогенізації української нації, вступає в суперечність з характеристиками українського суспільства та світового контексту його розвитку. В умовах, коли передові країни світу здійснюють перехід до економіки знань, а їх регіони посилюють механізми горизонтальної саморегуляції, в Україні зупинені внутріполітичні програми з адміністративно-територіальної реформи й розвитку місцевого самоврядування. Відсутність далекосяжного плану наукових пріоритетів, олігархічний характер політичної влади та національної економіки гальмують розвиток і впровадження наукомістких технологій, нівелюючи рушійну для економіки ресурсну наукову базу.

8.                  Неспроможність елітних груп досягнути консенсусу зі стратегічних питань модернізаційного дискурсу зумовлена кризою нормативного й інтеракційного рівнів елітної інтеграції. Патрон-клієнтельні зв’язки, що базувались на спільності регіонального походження і галузевих інтересах, починаючи з радянських часів, стали основою створення в Україні інтегрованих політико-економічних мереж. Маючи регіональну прив’язку, більшість створених на сьогодні фінансово-промисловими групами політичних партій замість чітких ідеологічних позицій широко використовували просторові особливості українських регіонів. Загальний стан політичної еліти деформував виконання політичними партіями функцію узгодження соціальних інтересів.

9.                  Народна підтримка розбудови капіталізму, ринку та демократичних цінностей, як і організацій, з якими елітні групи ці цінності еліти співвідносять (Євросоюз і НАТО), має тенденцію до зниження. Народні маси втрачають якість свідомих учасників модернізаційного дискурсу. Це негативно позначається на можливостях суспільної мобілізації та соціальної солідарності. Відсутність горизонтальної та вертикальної довіри, соціальна й ідеологічна неструктурованість суспільства роблять народні маси відкритими для маніпуляцій з боку елітних груп.

10.              Формування національної ідентичності в Україні відбувалось під час історично першої модернізації в регіонах, які входили до складу різних державних утворень, а також  різноспрямованих дискурсів, що були ініційовані українською інтелігенцією та елітними групами інших держав. Як наслідок, мешканці Донбасу і Галичини являють собою носіїв різних зовнішньополітичних і культурних програм, а також негативних стереотипів стосовно один одного. Пом’якшення суперечностей між цими регіонами передбачає збалансовану регіональну політику, подолання дезінтеграційних тенденцій в українській економіці, встановлення справедливої системи оподаткування, реалізацію принципів субсидіарності й децентралізації, розроблення та впровадження концепції державної інформаційної політики, самоорганізацію недержавних громадських об’єднань.