Гугнін Е.А. Топологічні характеристики електорального поля України

Краткое содержание

У вступі обґрунтовано актуальність теми та визначена наукова проблема дослідження; здійснено оцінку рівня її вивчення в літературі; визначено об’єкт, предмет, мету, завдання, теоретичну та методологічну основу дослідження; розкрито наукову новизну отриманих результатів, наведено відомості про апробацію положень та наукових результатів дисертації.

Перший розділ – “Вихідні поняття й генезис політичної топології” – присвячено дослідженню стану теоретичних, методологічних і методичних основ соціологічного дослідження в напрямку цієї роботи. Автор розглядає основні концептуальні підходи в сучасній соціологічній науці в цілому й по відношенню до електорального поля зокрема.

Здійснений у роботі аналіз класичних соціологічних концепцій розвитку й функціонування суспільства доводить, що ще в Давньому світі мислителі інтуїтивно передбачали наявність певного просторового аспекту розуміння суспільного життя. Вихідним поняттям, котре одночасно стало й предметом наукового аналізу, було поняття “простір”, зміст, типологія й структура якого з різних боків і позицій досліджувалися вченими.

Питання аналізу політичного простору на основі переосмислення не тільки теорій М. Вебера, Е. Дюркгейма й Л. Альтюссера, але й П. Сорокіна, Т. Парсонса та багатьох інших відомих учених, розглядали провідні представники сучасної соціологічної науки, серед яких можна назвати Ю. Габермаса, П. Бурдьє, Е. Гідденса, Н. Лумана й інших.

На пострадянському просторі чималий внесок у розробку політичної топології був зроблений спеціалістами в галузі соціології політики. Це, у першу чергу, Ю. Качанов і О. Філіппов, а також А. Вардомацький, Ю. Вєдєнєєв, В. Комаровський, Є. Кузьмін, Ю. Левада, І. Мостова, С. Пшизова, К. Симонов, Г. Угольницький, К. Холодковський, Д. Циганков, М. Шматко та інші.

Опосередковано топологічний напрямок розглядався в наукових публікаціях багатьох сучасних авторів. О. Вишняк, Б. Гаврилишин, Є. Головаха, В. Городяненко, О. Князєва, Т. Кучеренко, І. Мигович, Л. Нагорна, В. Оссовський, Н. Паніна, В. Паніотто, О. Хан, В. Хмелько, Ю. Яковенко, а також чимало інших дослідників подавали у своїх роботах характеристики соціокультурних, соціально-економічних, політичних процесів.

У першому розділі особлива увага приділяється аналізу поняття “простір”, “політичний простір”, “поле”, “практики”, “капітал” і “habitus”. Спираючись на результати аналізу становлення й функціонування соціального простору, дисертант детальніше зупиняється на дослідженні політичного простору як основної складової (основного субпростору) соціального простору. При цьому, на відміну від П. Бурдьє, котрий використовує поняття “політичний простір” і “поле політики” як однопорядкові для характеристики одних і тих самих об’єктів соціальної реальності, здобувач довів, що поняття “політичний простір” варто вживати в більш широкому значенні, оскільки воно включає в себе простір усіх політичних позицій, що формується в конкретному суспільстві залежно від його характерних рис, структури, етапу розвитку. “Поле політики” вужче поняття, котре відбиває в тій самій системі координат політичного простору структуру об’єктивних зв’язків між позиціями політичних агентів, характеризує політичні капітали та ресурси, що накопичуються й інвестуються в цьому політичному просторі, реалізує правила гри політичних агентів різного рівня. Відповідно, враховуючи багатовимірність політичного простору, цілком доцільним і необхідним є виділення в його межах кількох ключових полів. Проблема створення полів, на думку дисертанта, котрий спирається на результати соціологічних досліджень – опублікованих і оригінальних, пов’язана з використанням поняття “культура”, що розглядається в трьох аспектах. По-перше, існуючі раніше соціальні утворення – закони, визначення відповідних ресурсів і правил, а також уміння соціальних суб’єктів використовувати організаційні технології, впливають на процес утворення полів. По-друге, правила, що діють усередині кожного поля, унікальні й витікають з владних відносин між групами. Вони – локальний запас знань. По-третє, учасники соціальних взаємовідносин покладаються на когнітивні структури, які використовують культурні системи (це, практично, те саме, що Бурдьє називає “габітусом” – Е.Г.) для аналізу тих значень, які покладено в основу дій інших осіб.

До характеристик, які надають якісну визначеність полям соціального простору, зараховують такі.

1.       Поле є місцем консолідації об’єктивних структур – це, по-перше; по-друге, місцем боротьби цих структур.

2.       Основними дійовими особами в межах поля є агенти (індивіди й інститути), які володіють певним капіталом (економічним, соціальним, політичним), котрий дозволяє їм займати в полі певну позицію.

3.       Агенти здійснюють стратегії своїх дій у межах певних диспозицій, орієнтованих або на збереження, або на зміну існуючої структури. При цьому, чим стабільніше позиція агента в межах поля, тим серйозніше він налаштований на збереження структури й навпаки.

У другому розділі – “Характеристика й основні фактори формування політичного простору й електорального поля України” – вивчається специфіка становлення та функціонування електорального поля в Україні на основі аналізу теоретичних і практичних робіт у цій галузі, а також матеріалів соціологічного дослідження, проведеного (за безпосередньої участі дисертанта) у листопаді-грудні 2005 року центром “Соціо” за програмою “Зміст і структура українського політикуму”. Використано також дані досліджень, проведених центром “Соціо” у 2006 і 2007 роках у Запорізькій та Дніпропетровській областях.

На сьогодні існує чимало думок щодо понятійного апарату політичної топології, обумовлених різними його тлумаченнями.

Вірогідно, розв’язання проблеми варто шукати в площині соціології політики і того напрямку, котрий тільки-но набирає наукових обертів, – соціології виборів. Його методологічна основа й методичний арсенал дозволяють фіксувати наявність або відсутність тих чи інших політичних явищ, подій і процесів, їх ієрархію, соціальну, економічну, ідеологічну основу, нарешті, прогнозувати їх розвиток у часі і фізичному просторі.

Дійсно, будь-які політичні процеси досить чітко фіксуються соціологами типологічно. Так, серія виборів, що відбулися в Україні на початку ХХІ століття, довела реальне існування політичного структурування суспільства не лише за звичними ознаками – “ліві – праві”, “радикали – центристи”, “олігархи – народ”, але й за такими, як “центр – регіони”, “схід – захід”. Навіть самі політичні партії, незважаючи на власні претензії на всеукраїнське охоплення й загальнонаціональну значимість, давно вже мають яскраво виражений “топологічний відтінок”.

Оскільки в роботі розглядається саме поле політики, а не якесь інше поле соціального простору, то метою будь-якого агента чи групи, у першу чергу, буде влада й усе, що з нею пов’язане (проблеми здобуття, утримання й перерозподілу влади одними агентами і проблеми підтримки й протидії влади – іншими). Специфіка відношень у межах поля політики полягає в тому, що вони не ліквідують політичні відмінності, а тільки їх релятивізують.

Поле політики, разом з іншими полями соціального простору, функціонує на основі притаманних лише йому рис: власна логіка, мета, умови й закони функціонування.

Логіка поля політики – це, на наш погляд, політична гра щодо перетворення суспільства, яка, за Т. Заславською, реалізується в масштабах суспільства його правлячими колами; у масштабах інноваційно-підприємницької діяльності – своєрідним “середнім політичним станом” (функціонери, політтехнологи, керівники низових партійних ланок); і, нарешті, у масштабах реактивно-адаптаційної поведінки – більшістю населення, котре відіграє переважно пасивну роль “електорату”.

Мета, яку окреслюють перед собою всі агенти поля політики – від політичних лідерів до пересічних виборців, – боротьба за владу, досягнення влади, утримання влади, керований перехід влади. Безумовно, у різних типах суспільства, у різних конфігураціях поля політики ця мета, по-перше, поділяється на кілька підцілей, що досягаються й визначаються перед тими чи іншими агентами й утримувачами політичного капіталу, а, по-друге, варіює засоби її досягнення.

Умови функціонування поля політики суттєво відрізняються від умов, характерних, скажімо, для фізичного або соціального полів, про що йшлося в першому розділі дослідження. До специфічних умов поля політики відносять: регіональні баланси політичних сил, особливості електоральної бази в масштабах усього поля та його політичних сегментів і, безумовно, автономність щодо інших полів.

На відміну від інших полів, автономність поля політики на сьогодні не є сумнівною, хоча ця особливість поля політики в кожній конкретній країні набуває власних форм. Так, наприклад, українське поле політики, на момент написання дисертації, якнайменше автономізоване. Вірогідно, що ми маємо справу із “замкненням” поля. У першу чергу, це ілюструється відвертою боротьбою між партіями, що шкодить інтересам народу, жорсткою боротьбою партійних лідерів і т. д. Замкненість поля зумовлює недовіру до політиків, корупцію, відірваність політиків від реальності тощо.

У науці таке явище було назване “залізним законом олігархії” й увійшло до числа законів поля політики паралельно з основним структурним законом, законами опозиціонування, пошуку дистанціювання, подвійної гри і т. д.

Підсумовуючи результати аналізу літературних джерел і матеріалу соціологічних досліджень політичного поля, можна дійти висновку, що саме процес структурування поля політики потребує подальшої наукової розробки. На жаль, цей процес не структурується як наукова проблема, до речі, досить актуальна на рівні політичних практик суспільства, що трансформується.

Дисертант вважає, що розкрити суть проблеми допоможуть такі твердження.

По-перше, структуру поля політики варто розглядати в кількох площинах, що перетинаються. З-поміж них особливо виділяються площина аналітична й площина політичних практик.

По-друге, поле політики є багатопрошарковим, а кожний його прошарок презентує своєрідне субполе, об’єднане загальною якісною визначеністю поля політики. До таких субполів зараховуємо поле політичних позицій, поле політичних капіталів, поле політичних інститутів, поле політичних відносин, поле політичних агентів, медіа-поле політики. Сюди ж, безумовно, належить і електоральне поле.

По-третє, саме електоральне поле є певною підсумковою, котра дозволяє визначити коефіцієнт корисної дії політичних практик, ефективність внесення й розподілу політичного капіталу, реальні позиції політичних агентів у полі політики демократичного суспільства.

Електоральне поле, на думку дисертанта, можна уявити як частину (субполе) поля політичного, що характеризує структуру, зміст і характер взаємодії основних суб’єктів електорального процесу. Електоральне поле, на відміну від поля політики, залежне від сезонних коливань (поствиборчий стан чи електоральна втома, міжвиборча пауза, передвиборча активізація), що визначають ступінь електоральної мобілізації, поляризації та інших характеристик електорату.

Специфіка цього поняття полягає в його здатності відбивати якісно специфіковані стани політичного процесу, який характеризує локалізовані в просторі змагальні взаємовідносини елітарних і неелітарних груп у період легального формування органів влади. У такому розумінні концепт “електоральне поле” відображає особливості функціонально взаємопов’язаних інтеракцій еліти й електорату з урахуванням їхньої топологічної тривалості, просторово-часової локалізації та позиціонування, що представляється у форматі реального часу.

Як правило, агенти поля політики є й акторами електорального поля, без участі яких воно стає статичним. Відповідно, активність суб’єктів електорального поля визначає специфіку його внутрішнього функціонування, а наявність падіння рівня електоральної активності зумовлює паралельне зростання рівня соціальної аномії. Як відомо, у перспективі останній показник призведе до різних форм соціальної патології. Облік динаміки процесів у електоральному полі вкрай важливий як для окремих політичних акторів, так і для аналізу стану поля політики конкретного суспільства й держави в цілому. Окрім того, облік динаміки електоральних процесів є необхідним при визначенні системи координат електорального поля. Ця система є поєднанням, перш за все, двох критеріїв – владного й проблемно-ідеологічного. Зміст численних аналітичних матеріалів переконує, що владні критерії працюють там, де боротьбу ведуть добре відомі виборцям сильні партії й особистості.

Наступна характеристика електорального поля – топологія електорату. При цьому в структурних характеристиках електорату варто розрізняти як структуру запропонованих позицій і політичних ідентичностей, з якими виборці себе ототожнюють, так і структуру політичних та електоральних уподобань громадян.

Існує чимало підходів до опису характеристик електорату, проте підпорядкування аналізу меті дисертаційної роботи обумовлює їх узагальнене представлення.

Майже всі літературні джерела згадують (а дослідження за участю дисертанта підтверджують) вплив соціально-демографічних характеристик на основні складові будь-якої моделі електоральної поведінки – електоральну активність, мотивацію електоральної поведінки та її результуючого моменту – електорального вибору, часові параметри та стійкість електоральних преференцій.

До цих характеристик варто віднести статево-вікову, освітню, соціально-професійну приналежність населення.

Сегментуючи електоральне поле, необхідно виділити ще дві важливі складові. Перша – це поселенська приналежність електорату. Інша – його регіональна приналежність.

Основа фактуальної бази дисертації – матеріали соціологічного дослідження, проведеного в листопаді-грудні 2005 року за участю дисертанта центром “Соціо” за програмою “Зміст і структура українського політикуму”. Використано також дані досліджень, проведених центром “Соціо” в 2006 і 2007 роках у Запорізькій та Дніпропетровській областях.

Вибіркову сукупність базового дослідження склали 2003 респонденти. Вибірка базового дослідження контролювалася за трьома параметрами: вік, стать, освіта. Метод опитування – адресний. Опитування здійснювалося у 26 територіальних суб’єктах України: 24 областях, Автономній республіці Крим та місті Києві. Опитано 2003 респонденти у 261 населеному пункті – 137 містах і 124 селах. Середнє відхилення від норм репрезентації не перевищує 2,1% за вказаними вище ознаками. Прийняті схеми вибірки, методологія й методика дослідження свідчать про його достатню репрезентативність у масштабах України, а подібні параметри досліджень 2006-2007 років (південний схід України) репрезентативні на регіональному рівні.

Таким чином, соціологічний аналіз структури електорального поля як невід’ємної частини поля політики надає підстави твердити, що без нього характеристика політичної топології України виглядає неповно й не завжди обґрунтовано.