ПРОБЛЕМИ НАЦІОНАЛЬНОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ В УКРАЇНСЬКІЙ ПРОЗІ 40-50-Х РОКІВ ХХ СТ. : ПРОБЛЕМЫ НАЦИОНАЛЬНОЙ ИДЕНТИЧНОСТИ В УКРАИНСКОЙ прозе 40-50-х годов.

Краткое содержание

У “Вступі” обґрунтовано актуальність обраної теми, з’ясовано предмет та матеріал дослідження, визначено мету та зумовлені нею завдання, джерельну методологічно-теоретичну базу та методи дослідження, розкрито наукову новизну роботи, наведено дані про апробацію результатів дисертаційного дослідження.

У першому розділі – “Національна ідентичність: теоретичні параметри дискурсу” – розглянуто спектр наукових категорій і понять, корелятивних поняттю національна ідентичність (етнос, нація, націоналізм,  культура, національна література), схарактеризовано витоки та парадигмальні ознаки українського прозового тексту досліджуваного періоду. У підрозділі “Аспект перший: соціокультурний” вихідною позицією є той факт, що людина т. зв. “історичного” періоду – це людина “колективна” з єдиною для кожної спільноти (якою є етнос, нація) мовою і “способом розповідання” (С.Андрусів). Дисертант робить акцент на тому, що національна ідентичність є “культурним феноменом” (Е.Сміт). Саме такий тип інформаційних зв’язків, що передаються у формі культури, забезпечує механізм існування етносів і націй, їхню “просторову стабільність“ і “часову спадкоємність“ (В.Панченко).

Поряд із онтологічним у роботі наголошується аксіологічний аспект проблеми, що зумовлюється перманентно здійснюваним в історії агресивним запереченням національної ідентичності українців, постійно проваджуваною її дискредитацією. Водночас, зазначається в роботі, протягом усього ХХ століття світове співтовариство устами своїх громадсько-політичних, релігійних чільників, мислителів (Т.Масарик, Й.Рот, М.Бердяєв та ін.) розглядало національну ідентичність під кутом зору гуманістичних цінностей. Людина, писав російський філософ М.Бердяєв, входить до людства “як національна людина”, і зникнення національної розмаїтості означає “згасання цілого світу цінностей і культур”. Особливо це актуально для українців, які не мають “другого Дніпра” (С.Вовканич).

Проаналізувавши ряд наукових наробок у ширшому дискурсі “нація” і “література” (С.Андрусів, Й.Гердер, В.Державин, Ф.Кафка, А.Нямцу), дисертант наголошує на тому, що, будь-яка художня творчість завжди поставала на національному ґрунті, має національний характер, а однією з найважливіших функцій художньої літератури є націєтворча. 

Розглядаючи питання наукового осмислення української національної ідентичності України, солідарно чи полемічно звертаючись до напрацювань Л.Костенко, О.Пахльовської, П.Білоуса, Л.Гумільова, А.Тойнбі, В.Скуратівського та ін.,  дисертант визначає кілька основних парадигм. Йдеться про те, що від найдавніших часів Україна, її історія трактуються за версією чужинця. Зазвичай ця прерогатива належить імперіям, які не зацікавлені в самому факті її існування як держави. Ними ігнорується український внесок у світову скарбницю. Йдеться про постійну, протягом багатьох століть, актуальну для України проблему політичної й культурної орієнтації: Схід – Захід, Європа – Азія, Європа – Росія, яка, залежно від історичних обставин, мала суперечливо-змінний характер, що істотно позначилося на виборі шляху розвитку, спричинило істотні втрати в утвердженні національної ідентичності. Йдеться, нарешті, про виявлення складних і неоднозначних – зовнішніх і внутрішніх, колоніальних, привнесених і “самонароджуваних” – особливостей такого специфічно українського дискурсу, як “провінційність”.

Дисертант акцентує увагу на двох принципових позиціях, які визначають парадигму національно-культурної ідентичності України. Адекватне окреслення її параметрів можливе лише за умови визнання, що “культурний код України є поліморфний” (О.Пахльовська); важливо брати до уваги також, що в активному творчому діалозі з культурами інших етнічних спільнот праукраїнська культура зуміла зберегти “автохтонне ядро” (П.Білоус). У роботі обґрунтовується на досліджуваному матеріалі інша характерна теза, згідно з якою, українська література – “парадоксально унітарна”, а “цементуючим фактором” унітарності є “європейський характер” української культури.

Провідною ідеєю другого підрозділу – “Аспект другий: літературознавчий” – є фактор системності художньої творчості. Дисертант спирається на естетичну концепцію М.Бахтіна, зокрема положення про діалогічну природу літератури і читача як “другого” та “третього” учасників літературного процесу, про те, що історія літератури – це не тільки “історія письменників”, а й “історія читачів” (О.Білецький); про те, що процес диференціації жанрів тісно пов’язаний із формуванням “української аудиторії” (Г.Грабович).

Відповідно все це вимагає комплексного підходу до вивчення художнього явища (дисертант докладно зупиняється на “кодексах” історико-літературного дослідження І.Франка та О.Білецького). Найбільш оптимальним наразі є системний аналіз, який дозволяє розглядати літературу певного періоду в цілості, як єдиний текст (систему), що складається з індивідуальних авторських текстів (підсистем), водночас виявляючи її парадигмальні ознаки як складової частини іншої цілості (надсистеми) – української літератури.

Дисертант наголошує, що системотворчим імперативом української літератури є, по-перше, прагнення сказати світові про Україну й українців, по-друге, сказати все це по-українськи. Українська література в головному сенсі становить процес “казання України про Україну” (Г.Штонь). На перший план тут виходить ідея України – “концентроване втілення національної ідеї як імперативу історичного призначення українства” (Ю.Барабаш), на рубежі ХУІІІ – ХІХ ст., коли з появою “Енеїди” І.Котляревського українська література принципово відокремилася від всеросійської, а по-справжньому розвинуто, за визначенням У.Еко, “нові звичаї у сфері кодів та ідеологій” Т.Шевченком, уся поетична творчість якого обертається навколо однієї  “епічної події” – народження українського народу” (Г.Штонь).

Парадигмальне для Шевченкової творчості поняття “Україна”, по-перше, визначило комплекс Шевченкових “уявлень про місію та перспективи розвитку національної літератури” (Ю.Барабаш), тим самим фактично було накреслено її магістральний шлях. По-друге, поставши в форматі художньої системи, Шевченкова літературна Україна, наголошує Ю.Барабаш, здетермінувала потребу вироблення специфічної методологічної моделі розгляду її як системи, застосування адекватного їй інструментарію, репертуару засобів, як традиційних, так і сучасних, зокрема, методології системного, структурно-семантичного аналізу.

При визначенні парадигми українського прозового тексту 1940 – 1950-х рр. дисертант наголошує на недоцільності розмежування понять “література материкова” й “література діаспори”. У роки більшовицької диктатури в УРСР центр ваги літературного процесу перемістився на інші терени. Можна стверджувати, що в Мурівському тексті збігається тяглість щодо надбань літератури 20-х років: неоромантизм, полемічні дискурси розстріляного відродження, неоромантичний тип людини, історіософія празької школи.

Розглядаючи питання про часові межі періоду (з урахуванням точок зору В.Державина, М.Ільницького, Ю.Шереха та ін.), дисертант зазначає, що вони ширші за тісні рамки існування МУРу (1945-1949) як організації, адже вже в роки війни почав активно формуватися корпус текстів, які стали ґрунтом для теоретичних міркувань Ю.Шереха про стилі тогочасної еміграційної літератури; тоді ж були започатковані творчі проекти, які здійснювалися впродовж цілого повоєнного десятиліття (літературний текст О.Довженка та хроніки Д.Гуменної). З іншого боку, сам “мурівський”  (емігрантський) текст значною мірою був написаний в Україні і в роки війни, і цей факт, по-перше, ще раз ставить під сумнів доцільність розмежування української літератури на “материкову” й “діаспорну”; по-друге, є вагомим аргументом на користь тяглості українського літературного процесу.

Особливістю українського прозового тексту періоду 40-50-х років ХХ ст. є те, що він перебуває на перехресті епохи. З одного боку, він становить пізній (більш аналітичний, певною мірою підсумковий) етап тих процесів, які мали місце в попередні десятиліття. Це пояснюється передусім тим, що більшість авторів були учасниками або принаймні сучасниками відродження 20-х рр.: О.Довженко, І.Багряний, Д.Гуменна, В.Барка, В.Домонтович, Ю.Яновський, А.Любченко та ін.; пражанами або близькими до них – У.Самчук, Л.Мосендз, Ю.Косач та ін. Так, неоромантизм І.Багряного має виразно “харківське” походження, концепція особистості в Л.Мосендза – “празьке” (точніше, “львівське” – “вісниківське”), історіософія У.Самчука й Д.Гуменної продовжує традицію “пражан”, які, в свою чергу, вочевидь, узяли її із “Золотого гомону” Тичини тощо. З іншого боку, “Зачарована Десна” О.Довженка, “Кров людська – не водиця” та “Хліб і сіль” М.Стельмаха – твори парадигматично “шістдесятницькі”. Водночас, беручи до уваги контекст світової літератури, український прозовий текст вписувавсь у сучасність, так би мовити, європейську, наприклад, антитоталітаризм І.Багряного і “Скотоферма” та “1984” (1949) Дж.Орвела, туга за ідеалом як реакція на профанацію життя в О.Довженка, Т.Осьмачки та ін. і “Гра в бісер” (1943) Г.Гессе тощо. У хронологічні межі означуваного періоду (1940-1950-ті рр.) вкладаються фактично вся прозова творчість Т.Осьмачки, І.Багряного, О.Довженка, другий етап літературної діяльності В.Домонтовича й У.Самчука, доба хронік М.Стельмаха й Д.Гуменної.

Виходячи з науково-теоретичних висновків ряду літературознавців (праці Л.Мороз, С.Андрусів, Ю.Коваліва, Ю.Барабаша, І.Дзюби, С.Павличко, М.Павлишина, В.Моренця, Н.Шумило та ін.), дисертант визначає головні ознаки національної ідентичності української прози досліджуваного періоду. Зокрема акцентується увага на “учительних завданнях” (С.Андрусів), що містяться в генетичній пам’яті української літератури як спадок візантійської культурної традиції, відтак помножених тривалою бездержавністю української нації, коли перед письменниками поставала виняткова місія “плекати в художніх текстах пасіонарну енергію українства” (Ю.Ковалів), що особливо актуалізувалося в середовищі повоєнної літературної еміграції. Торкаючись відомої літературознавчої опозиції “модернізм – народництво”, дисертант підтримує думку про відсутність підстав для їхнього “антагоністичного протистояння” та про необхідність враховувати відмінність українського модернізму від західноєвропейського. Важливий факт: у ХХ ст. українська література ввійшла двома потоками: як література “шевченківського”, тобто народоцентричного канону та література “українського “модерну” (Г.Штонь); якщо “перша проблема актуалізувала пам’ять, етику, отже, усталене”, то “друга – новаційні процеси на зразок передусім західноєвропейських, абсолютизуючи естетичне начало. На перетині цих двох культурних тенденцій і розвивався національний літературний процес з усім комплексом двоєдності “традиційне – модерне” (Н.Шумило).

У найзагальніших контурах в історії українського прозового тексту досліджуваного періоду автор бачить такі тенденції: на профанацію української території українське письменство відповіло апофеозом рідної землі; на дискредитацію особистості – апологією людини; на спроби викреслити Україну й українців з карти світу – власним літописом, українською художньою концепцією доби; на намагання відтиснути її саму (українську літературу) з магістральних шляхів світового літературного процесу – впровадженням у художню практику новітніх мистецьких технологій.

У другому розділі – “Художня модель гармонійного універсуму” проаналізовано індивідуальні “спогади” про золотий вік України: передовсім повісті Т.Осьмачки “Старший боярин”, О.Довженка “Зачарована Десна”, В.Домонтовича “Без ґрунту”, роман В.Барки “Рай”.

Мотив України як країни щастя, утраченого Едему був закладений в ідентифікаційний код нової української літератури (І.Котляревський, Т.Шевченко, І.Нечуй-Левицький та ін.). А в 40-х рр. ХХ ст., всупереч ідеологічній стратегії в СРСР, спрямованій на вихолощення сакрального компоненту поняття “національна вітчизна”, “рідний край”, спаралізування національних патріотичних почуттів людини, – українські письменники відповіли апофеозом рідної землі. У цьому простежується своя закономірність: життя на вигнанні (сутнісна ознака українського письменника ХХ ст.) якраз і повинно освячуватися “думкою про батьківщину” (Г.Ґадамер).

Окремо дисертант зупиняється на параметрах образу України як “гармонійного універсуму” в Т.Шевченка і оглядає цілий ряд, за тлумаченням різних літературознавців, бінарних опозицій, у яких постає Шевченкова Україна: опозиція “Україна – імперія” – це протистояння “ідеальної спільности” “суспільній структурі” (Г.Грабович); опозиція Росії й України – “вічна зима – вічне літо” – становить “сутичку цивілізацій”, антагоністичних одна одній на рівні архаїчно-первісного побуту, як протистояння хаосу й космосу (О.Забужко); нарешті, опозиція “Україна – Росія (Петербург)” – це “батьківщина – чужина” (Ю.Барабаш). Водночас, Шевченкове постійне повернення до “золотої доби” мало націєтворчу мету “поєднати народ із його власною історією” (В.Дончик). У такому сенсі “минуле як антитеза духовно “оглохлому” сьогодні” становить своєрідний “оборонний “рубіж” (Г.Штонь) української літератури. Акцентується увага на спробі витлумачення Шевченкової України як України винятково сільської, що здійснювали романтики 20-х років ХХ ст., сприймаючи Шевченка переважно через призму спрофанізованої вже епігонами традиції, і тому бачили в ній лише “численні негативи”, тимчасом проігнорувавши її “найвищий позитив” (В.Пахаренко). Йдеться про характерну для літератури відродження повість А. Любченка “Вертеп”, автор якої списує в архів “екзотичну героїню екзотичних танків і своєрідних українських розваг”.

Вихідним теоретичним положенням для розгляду “Старшого боярина” Т.Осьмачки є акт взаємодії в художньому творі “колективного підсвідомого” й “сучасної свідомості”. Демонстрація “золотого сну” про Україну – так Ю.Шерех означив рецептивний ефект повісті – детермінується, з одного боку, генетичною пам’яттю української літератури, з іншого – переживанням занепаду української селянської цивілізації у ХХ ст. Дисертант обстоює позицію, що суто мистецькі рішення Осьмачки насправді значною мірою апелюють до Шевченка. Водночас до традиції Осьмачка підходить творчо, з суто прагматичною метою, раціонально, щоб читач пережив почуття ностальгії до “знайомої” України. Наразі традиція розглядається як спільне поле, на якому реалізується “єдність кодуючих систем автора й аудиторії” (Ю.Лотман), що забезпечує механізм розуміння між текстом і читачем.

Дисертант аналізує співвідношення профанного й сакрального вимірів образу Осьмаччиної України. “Знайомою” є сакральна (за С.Андрусів, “тільки сакральне надає речам довговічності”), Україна “вічного літа”, дня і ночі, з питомим ланшафтом (хата, двір, садок, клуня, погріб, річка, яр, степ, могили тощо). Відповідно до цього організовано й подієвий спектр повісті. Подія в ній водночас розпадається на подію профанну і подію, яка має символічне забарвлення. Зокрема, наголошується в роботі, найгостріший конфлікт, непримиренність опозиції набувають апогею в площині ірраціональній, сакральній. Родове прокляття протагоністів (Гордій, Діяковський, Варка) – бути жертвами ритуального (сексуального) насильства (Маркури Пупаня, істоту якого наразі перебирає на себе Харлампій Пронь). Воно змінює і “ландшафт” людини й ландшафт місцевості (руїни, хаос постають на місці впорядкованих садиб). Так Гордій неминуче має стати русифікатором, Варка, як співачка, має присвятити свій талант ворогам.

Охарактеризувавши особливості формування художнього мислення Довженка-письменника та вказавши твори “суміжні”, які мають спільний хронотоп із “Зачарованою Десною”   (“Щоденник”, “Земля”, “Корінь життя”, “Поема про море”), дисертант визначає грані “спогаду” Довженка в повісті. Це золотий вік України минулого, автентичний національно ідентифікований спосіб життя з питомим побутом, красою звичаїв, хати, подвір’я, садка, городу тощо – все, що автор пов’язує із заповітами свого дитинства. Організуючим наративним центром тут є образ персонажа-оповідача, який структурно нагадує ліричного героя в поезії Шевченка “Мені тринадцятий минало…” (герой виступає в двох іпостасях: суб’єкта й об’єкта мовлення).

У контексті співвідношення мови “прозової” і мови “поетичної” (О.Потебня) розглядається специфіка взаємодії факту реального і факту художнього. Зокрема вказується, що процес перетворення життєвого матеріалу у факт естетичний, в образ художній – це своєрідний пошук митцем виходу з життєвої дисгармонії. Замість утраченого земного раю Довженко створював апологію рідного краю. Специфічними обставинами наразі є, по-перше, дистанція в просторі й часі, відтак породжувана нею ностальгія за втраченими назавжди дитинством і рідною землею (“І тютюн уже не зацвіте для мене поповими ризами”); по-друге,  зникнення української селянської цивілізіції, коли сама “лише Десна зосталася нетлінною у стомленій уяві”. Оповідач оперує категоріями й поняттями міфу: від універсальних до питомо національних. Україна в Довженковій повісті вічна: зазнає катаклізмів, але щоразу знаходить у собі сили знову відродитися. У повісті діють стихії (міфологеми) води й вогню. Центральними концептами, навколо яких розгортається розповідь, є українська людина, українська родина, батьківщина Україна.

Світ персонажів у повісті заснований на архетипних уявленнях про людину. Дійові особи зазвичай називаються за належністю до певного архетипу (дід, баба, батько, мати, діти). В основу образу діда покладено фольклорний ідеал господаря, “світлого бога”, старого чоловіка, що любить “одпочивати й сидіти” (І.Нечуй-Левицький). Так само розкриваються інші персонажі: батько (чоловік) – хлібороб, косар, мати (жінка) – господиня, берегиня роду тощо. Стратегічною метою автора було бажання показати українську родину напередодні катастроф ХХ ст. Образ рідного краю розкривається в динаміці: від конкретного, предметного до сакрального і від інтимних подробиць просторово обмеженого світу “малої батьківщини”, які становлять сферу інтересів малої дитини (її мікрокосмос), до тих перспектив, які становлять простір інтересів українця (Десна, Дон, таврійські степи, Дунай). Відзначається пародіювання автором у рамках опозиції рай – пекло біблійної теми з метою деканонізувати “святі” мотиви. Це вияв національного релігійного світогляду письменника (й персонажів), який містив також істотний міфологічний компонент. Українська міфологія, підкреслимо, традиційно була демократичною, а її персонажі були “простими, людяними, близькими, земними” (С.Плачинда).

Уся літературна діяльність В.Домонтовича як письменника, починаючи від першого оповідання “Розмови Екегартові з Карлом Ґоцці” (1925), засвідчує інтерес митця до проблем національної ідентичності; особливо це проявилося в прозі 40-х років, у т. зв. “період оповідань” (Ю.Шерех) (“Князі”, “Трипільська трагедія”, “Помста”, “Приборканий гайдамака” та ін.). Важливим аспектом тут є намагання прозаїка перекодифікувати рецептивний досвід українського читача, довести, що раєм для людини може бути не лише село, а й, скажімо, лава “на набережній Ск’явоні” (“Розмови Екегартові з Карлом Ґоцці”). А в “Болотяній Лукрозі” оповідач, зокрема, стверджує, що місто є українським раєм, оскільки саме воно забезпечує особистості ідеальне середовище для самореалізації.

У повісті “Без ґрунту” Домонтович демонструє синтетичний образ сучасної України, представленої трьома стилями, кожен із яких по суті є варіантами-альтернативами наративного дискурсу гармонійного універсуму. У жанрово-стильовому вимірі твір відображає тенденції, спостережені письменником у розвитку тогочасного українського літературного процесу: прямування до інтелектуалізації, елітарності художньої творчості. У зазначеному ракурсі повість “Без ґрунту” становить симбіоз двох жанрів: власне літературного (любовна повість) і наукового (есе-дослідження). У полі зору персонажа-оповідача опозиція народницької й модерної парадигм рідного міста, намагання з’ясувати модус національної ідентичності сучасної України. Головна увага тут зосереджена на, як вважає автор, конструктивних (міських) та деструктивних (селянських) первнях історичного буття нації.

Україна в повісті “Без ґрунту” цілковито міська. В.Домонтович виходить із того факту, що історія України – це історія  міст: Київ, Глухів, Харків… Образ Дніпропетровська як українського міста показано в бінарній опозиції: імперія (нездійсненна утопія) – Україна (втілена в життя досконалість). Із одного боку, це, скажімо, “потьомкінський проєкт” “катедрального Собору”, про грандіозність якого нагадував хіба мурований паркан, з іншого – “Варязька церква”, збудована в руслі національної традиції місто- і церквобудівництва (“міст, розташованих по водному шляху “з варяг у греки”). “Варязька церква” становить гармонійну цілість як згадка про “золотий вік” України, за “патріярхальних часів” дитинства наратора і водночас демонструє модерну опозицію народницькому колориту “кащенківського міста”. Таким чином В.Домонтович спрямовує розповідь у річище модернізму в українській культурі, яка в повісті представлена двома персонажами: архітектором Линником і поетом Витвицьким.

З’ясувавши грані жанру роману В.Барки “Рай” (роман-мозаїка, роман-спогад, роман-памфлет, роман-пародія, роман-трактат про щастя), дисертант наголошує, що наративну домінанту твору визначає тема щастя, яка виражається в наскрізній романній колізії: змаганні двох сил – людини й апарату насилля тоталітарної держави (добра і зла).

Цьому сприяє інтертекстуальний простір “Раю” (Данте, Києво-Печерський патерик, Шевченко,Тичина), який дає змогу Барці посилити потенційні можливості свого твору, показати романні колізії в річищі “вічних”, “канонічних” проблем. У головних контурах співвідношення парадигм добра і зла корелють зі складниками опозиції: рай як традиційна, канонічна парадигма і “рай” як антирай, пекло. Якщо першу її частину становить позитивна частина програми автора (ліричний спогад про щасливі моменти минулого життя), то друга – це передусім памфлет. Рай істинний у Барки – це світ Божий, Ним упорядкований, тобто, як тлумачить письменник, – християнський ідеал гармонійного життя і водночас український рай Шавченка  (“Садок вишневий коло хати”). Оптимальним способом розв’язання “пекучих питань” сучасності, вважають Барчині герої, є “самостійництво” (ідеал політичного устрою): життя в “сім’ї вольній”, без чужинецького ярма, терору, концтабору, конфіскації майна тощо. Натомість рай спрофанізований, реформований “революційними хірургами” (пекло) – це суцільний хаос, де все навпаки, доведено до абсурду. Барчина “дільниця раю” – це свого роду “санаторійна зона” Хвильового, “саркастична” алегорія суспільства (Ю.Безхутрий).

Ідеальна Україна в романі – це водначас джерело щастя і її драми. Вона приваблює до себе і недругів-чужинців, таких як сексот Митька-Мікроб, парторг Тімурленков, які й творять у романі інший світ, “порядок” (насправді хаос, “царство сатани”), установлений  “предковічним пролетарієм і революціонером” Молоточкіним. Запропонована антитеза “рай – пекло” (“світ Божий” – світ  “революційних хірургів”) послідовно витримана протягом усього твору. Наприклад, у деталях, що символізують діяльність “реформаторів”: замість знищеного дуба (дерева життя), було вирощено іншого (дуба смерти), зі стовбура якого мають “витесати широку труну для всього людства”. Відповідно до неї розроблена письменником і система персонажів: “праведники” (Споданейко-Віконник, Скаржинський, подружжя Кононенків чи, скажімо, колишній вуркаган Олександер Астряб, який під впливом Євангелія від Луки “пішов на стежку доброчинности”); “грішники” (намісник “найбільшого ошуканця” Тімурленков, “товариш Убийбога” Бісмурчак і його “пріснії”, “учений шашель”, який “точить дерево життя” Крякучін та ін.); “блудні сини”, яким на шляху до царства Божого належить пройти “чистилище” (Серпокрил, що під маскою “товариша Серпокрила” має єство  сентиментального поета-романтика, опозиціонера).

Отже, поставлене в умови радикального загострення глобальних суспільних протиріч українське прозомислення 40-50-х рр. ХХ ст. відреагувало на виклик доби випробуваним світовою літературою способом – мрією про гармонійне життя. Літературний проект гармонійного універсуму – це, по-перше, легалізація в художній свідомості одвічного права українського народу володіти своєю землею. Тут специфічною рисою є актуалізація у творах письменників образів “малих батьківщин”, регіонів України. Водночас письменниками актуалізується ідея соборності українських земель. Має місце мобілізація фольклорних ресурсів, історичної пам’яті (“Зачарована Десна” О.Довженка, “Старший боярин” Т.Осьмачки). У повісті “Без ґрунту” В.Домонтовича на перше місце виходить “науковий” дискурс України, в якому автор доводить, що історія України – це історія міст. По-друге, це земля, яка в силу обставин (завоювання, плюндрування її ворогом) наразі не належить цьому народові, отже, за яку потрібно боротися. По-третє, це такий позитивний (ідеальний) для життя стан, до якого слід повернутися. У всіх випадках наративний промінь спрямований у минуле (цим визначається жанрова особливість творів – спогад): це спогад про Україну “золотого віку”.

У третьому розділі – “Естетичний ідеал особистості” – докладно проаналізовано роман Л.Мосендза “Останній пророк”, прозовий цикл І.Багряного, повість І.Костецького “День святого”, трилогія О.Гончара “Прапороносці”.

Усе ХХ століття – доба докорінних змін (науково-технічних, соціальних, культурних революцій, світових воєн), що зачепили достоту все – від ландшафту земної поверхні до стилю людського життя. Зокрема це проявилося у втраті людиною світоглядних орієнтирів, на що вказували свого часу Ф.Ніцше, М.Гайдеггер. Дисертант наголошує, що саме ідея життя як боротьби стала “стихією тотальних ідеологій” (М.Бердяєв), що найрішучіше позначилася на концепції людини ХХ ст.

Українська ментальність мала, і це засвідчуює фольклор, з найдавніших часів стійкі критерії досконалої людини (скажімо, це батько-господар, мати-господиня, дочка-панна, син – красний панич), у плані формального вирішення народна фантазія “держиться міри”, “не любить переступати за границі ненатуральних форм” (І.Нечуй-Левицький). Наголошується, що саме на національному ґрунті створюються найсприятливіші умови формування людини, адже лише така система цінностей забезпечує “психологічний комфорт окремої особистості” (Л.Мороз).

Культивований митцями празької школи, зокрема “вісниківською квадригою”, тип гордої, сильної духом, національно свідомої особистості, готової пожертвувати своїм життям заради високої мети, – таким ідеалом людини позначена вся прозова творчість Л.Мосендза, починаючи з його творів 20-30-х рр. (зб. оповідань “Людина покірна (HOMO LENIS)”,  повість “Засів”), які є підготовчими стадіями головного твору письменника – роману “Останній пророк” (1935-1948).

Окресливши жанрові грані “Останнього пророка” (роман історичний, роман ідеологічний, роман виховання), першоджерела твору (передовсім новозавітна історія Іоана Хрестителя), дисертант указує на ідеологічну домінанту роману як системотворчий чинник художнього мислення автора. Такою є ідея боротьби поневоленої нації за свободу. А найважливішими складниками в Мосендзовій концепції людини є краса і сила.

Розкриття характеру відбувається в трьох головних аспектах: в контексті родинного життя, в контексті “біографії” євреїв, у контексті тогочасної політичної боротьби. Розглядаючи історію народження Єгоханана, дисертант, зокрема, виявляє герменевтичний секрет автора, який полягає в тому, що, перебуваючи ніби на “чужій” території (Біблійного мотиву), він передає інформацію читачеві “рідною”, знайомою тому з дитинства мовою: провідний мотив української казки про Івасика-Телесика. Національна ідентичність євреїв-персонажів має спільні риси з ментальністю українців. У цьому аспекті дисертант проводить аналогію з “Марусею Чурай” Ліни Костенко та “Бояринею” Лесі Українки. Показуючи підневільне існування євреїв у часи римського панування, Мосендз акцентує увагу на тому, що не визиск матеріальних благ більше непокоїть персонажів роману, а загроза духовної нівеляції поневоленого народу під впливом культурної експансії завойовників. Скажімо, нав’язування завойованим народам культу своїх вождів, своїх традицій призводить до того, що єврейські діти намагаються бути подібними до римських воїнів, а це в майбутньому загрожує міграцією їх у лоно чужої культури, втратою відчуття спорідненості зі своїми предками.

“Останній пророк” – твір про історію людського духу. Зовнішні події мало цікавлять автора, власне, сама подія в романі з’являється остільки, оскільки вона стане предметом дискусій героїв. А драма Єгоханана – вічний і безкомпромісний конфлікт ідеальної людини з недосконалим світом. Автор ніби пропонує компромісне вирішення проблеми. Таким чином з’являється в романі Озій – людина розчарована, яка, лише усамітнившись від суспільного життя у тиші полів, знаходить втіху. Проте Озієва “альтернатива” для Єгоханана неприйнятна, адже він покликаний до активної громадської діяльності, змінювати, вдосконалювати світ, а не капітулювати перед ним.

Домінантою феномена творчості І.Багряного 40 – 50-х рр. є принципова опозиційність, безкомпромісність відносно інтегрального зла епохи – національного та соціального гноблення, терору супроти особистості. Письменник досліджує наскрізну тему – змагання української людини з тоталітарними режимами, представлену в різних літературних родах і жанрах: епос, драма, лірика. Герой Багряного – це “бунтівна людина” А.Камю. Ідучи до кінця, він готовий до “останнього безправ’я” (смерті). Аксіологічна домінанта героя Багряного виявляється в тому, що його характери найчастіше “прекрасно надаються як зразок для наслідування” (Ю.Шерех).

Питомою рисою концепції людини Багряного є те, що вона наскрізь детермінована політичними цілями. Уся його літературна діяльність зазначеного періоду є продовженням, інваріантом діяльності Багряного-політика. Ця обставина зумовила специфіку стильових, наративних рішень автора: публіцистичний пафос – неодмінний супутник його стилю. Скажімо, в романі “Сад Гетсиманський” – розкриває світові злочинну суть радянського режиму (по суті, це роман-репортаж), у повісті “Огненне коло” – реабілітує – естетично, етично – солдатів дивізії “Галичина”, агітує за українську державність тощо. Дисертант простежує генетичну спорідненість прози І.Багряного з ідеалами “хвильовизму” та празької школи. Персонажі його творів – це, за висловом самого письменника, люди покоління “Хвильових, Кулішів й інших”, “політичний актив нації”.

Репрезентуючи свого протагоніста – людину високої національної самосвідомості, письменник розкриває механізм дії інформаційних зв’язків усередині системи національної культури. Зазвичай це здійснюється через художні деталі-аксесуари українськості (народна пісня, вбрання, вимова, деталі місцевості тощо). Особистий статус протагоніста Багряного поставлений у радикальну залежність від статусу його країни й епохи. Ця детермінанта зумовлює ряд наскрізних художніх колізій, у процесі яких розкриваються грані характеру протагоніста. Скажімо, бездержавне існування нації позбавляє героя права на героїчний вчинок заради своєї країни (повість “Огненне коло”), робить його людиною трагічного вибору, над якою тяжіє фатум братовбивства, що ставить її в ситуацію персонажів-протагоністів української літератури 20-х рр. (“Вершники” Ю.Яновського, “Я (Романтика)” М.Хвильового, “Патетична соната” М.Куліша). А “корективи” епохи проявляються в “поправках” до канонічного розуміння поняття “героїзм”. Так особистість у Багряного здійснює героїчний чин “не для того, щоб здивувати світ”, а щоб уберегти своє “маленьке “я” від “позорища перед самим собою” (“Сад Гетсиманський”), заперечити “хробачину філософію” свого антипода (“Людина біжить над прірвою”). Сам же герой Багряного непідвладний традиційним естетичним канонам, це “не легендарний герой легендарних часів людської історії”, навпаки – “звичайна”, “мізерна людина 20-го століття” (“Людина біжить над прірвою”).

Дисертант наголошує, що, всупереч декларованій І.Костецьким саморецепції власної персони як письменника-космополіта, його літературний доробок має “національну” серцевину (про що свідчать, наприклад, книга мемуарів “Мій Третій Рим”, повісті “Повість про останній сірник”, “Історія ченця Гайнріха”). Інша річ, що, якщо його сучасники з МУРу, заклопотані збереженням своєї українськості, плекали “національно органічний стиль”, то Костецький, якому більше імпонувала “епоха Еліота” (С.Павличко), намагався інтегруватися в західноєвропейський модернізм і культивував, зокрема, такі його родові ознаки, як парадокс, гра, пародія, інтертекстуальність. Його “європеїстична”, модерністська програма проявилася, по-перше, в тому, що у своїй творчості І.Костецький виступав послідовним апологетом свободи й любові, які й були покладені у підвалини його концепції людини. Він один із небагатьох українських митців ХХ століття, хто на вибух інтеґрального насильства своєї доби відповів візією інтеґральної любові. По-друге, ставши в гостру опозицію до всього, що означало повернення в минуле, скажімо, відродження 20-х років, І.Костецький уклав свій мистецький “статут”, серед наївних, спірних постулатів якого було заперечення способу висловлювати ідею “зрозуміло для народу” (“фронтально”, “дослівно”), оскільки, на його погляд, подібний спосіб вираження думки “знечулює читацькі нерви”. Письменник висловлювався навіть так: щоб “забезпечити протяг традиції, треба її перервати, заперечити, пародіювати”.

У річищі зазначеної програми виконана Костецьким і повість “День святого”, об’єктом пародії якої є Святе Письмо, а її формальні рішення зумовлені, за власним зізнанням автора, “мимовільними літературними впливами” та “свідомими ремінісценсіями” з творців “дискурсу модернізму” в сучасній літературі (Броха, Джойса, Яновського та ін). Дисертантом проаналізовано головні сюжетні лінії-інтриги повісті. Зазначається, що в підвалини концепції людини “Дня святого” на зрізі естетичному покладено парадокс, а етичний її ідеал освячений сяйвом особистості Христа. Характери персонажів розкриваються на тлі “виняткової” долі євреїв як народу, який має свою “місію”: життя “у відокремленні й життя в асиміляції”. Тут письменник відштовхується від парадоксу історії: єврейський народ здобув найбільшу свою перемогу, тільки зазнавши нищівної поразки від Риму; втративши свою “східню державу”, він таким чином завоював цілий світ. А головна інтрига повісті спрямовується в річище поєдинку стилів, що їх уособлюють постаті римського патриція Теофіла і єврейського євангеліста Іоана. Автор показує, як зазнає краху етичний і естетичний ідеал римлянина Теофіла – культ краси й сили, натомість перемогу одержує немічний, потворний старий.

Продемонструвавши різні параметри рецепції трилогії О.Гончара “Прапороносці” (І.Кошелівець, Ю.Бойко, Т.Гундорова, В.Дончик, М.Наєнко), дисертант наголошує на тому, що об’єктивне вивчення літературного факту потребує точного окреслення, по-перше, меж історико-літературної доби, в яку цей факт став можливий; по-друге, з’ясування феноменологічних особливостей художньої творчості взагалі. Скажімо, вимагає уточнення дефініція трилогії О.Гончара як “типового тексту сталінської літератури” (Т.Гундорова) в тій частині, що стосується поняття соцреалістична, “сталінська” література. Адже, як переконливо показав І.Дзюба, культ “батька народів”, антиєвропейські випади, “імперіалістичний комплекс” – це все ознаки, так би мовити, “вірнопідданої” літератури, досвід якої і давніший і ширший (зокрема, в ХІХ ст. – вони визначали парадигму стосунків  тогочасних інтелектуалів з Російською імперією). Водночас “Прапороносці” виходять за рамки тієї літератури “цілком новою” проблемою “збереження духовної чистоти людини в жорстоких умовах війни” (М.Наєнко), і до “духу часу” мали той стосунок, що виражали на нього в ряді показових моментів “інший погляд” (В.Дончик). Нарешті, зазначається в роботі, ідеалізація дійсності –естетичне право митця, залежно від його художньої концепції. У 40-х рр. ХХ ст. в українській літературі питання “позитиву” актуалізувалося. Про потребу “возвеличити” народ писав “радянський” О.Довженко, “глибоко моральні правди, правди українські та одночасно і вселюдські” (Л.Луців) обстоювали мурівські критики.

У цьому контексті, зауважує дисертант, “Прапороносці” – антивоєнний твір, у якому “думки і вчинки” Гончаревих персонажів контрастують передовсім “до самого поняття війни” (А.Гуляк). Тому не випадково, що найважливіші стильові ресурси роману (романтичний пафос, ліричність) проявилися не в батальних сценах, а в “мирних” епізодах, у “духовних банкетах” при “сторожкій тиші на землі” та в історії кохання Черниша і Ясногорської.

Таким чином, розглядаючи питання ідеалу особистості в трилогії, дисертант виходить з положення, що ідеал у літературі вимірюється вагою й ефективністю затрачених “стильових рішень” (В.Марко). Ним є образ головного “свідка” й “учасника”, авторового протагоніста Черниша, функція якого полягає в тому, що цей молодий воїн-українець є своєрідним барометром, за допомогою якого автор “навчає” бачити, емоційно переживати добро і зло, любов і ненависть, красиве й потворне в житті. Його романна місія – донести головну свідомість твору: після такої війни “люди повинні стати нарешті… людьми”.

Свого часу критики закидали авторові трилогії, що його персонажі не мають “національної фізіономії” (Ю.Бойко). Натомість вітчизняні дослідники стверджують, що Гончареві герої – “люди високої національної гідності” (В.Дончик). На думку дисертанта, “Прапороносці” – твір україноцентричний. На цю настанову “працює”, з одного боку, епічний компонент трилогії (епічний перегук із “Словом о полку Ігоревім”), військовики розмовляють діалектами української мови, а в лавах війська передусім представники соборної України (донбасівець Козаков, подолянин Хаєцький, поліщук Гай). Із особливим пієтетом Гончар підкреслює українськість своїх персонажів, що творить питому частку ліричного наративу “Прапороносців”. Є серед цих, так би мовити, національних атрибутів і вишитий рідними руками рушник, і білені хати, і спориш, і “українські столітники”, і “ласкаві зернятка української мови” в листах по-своєму українізованого старшини Багірова.

Підсумовуючи сказане, дисертант відзначає, що естетичний ідеал особистості в українській прозі 40-50-х рр. ХХ ст. відбиває різновекторні фактори: авторитарної та гуманістичної релігій, християнського ідеалу, романтичної концепції життя як боротьби, деформації на рубежі ХІХ–ХХ ст. таких канонічних парадигм, як добро і зло, що започаткувало серію світоглядних криз у складних умовах сучасності. Виняткове місце посідає Шевченків ідеал людини пасіонарного типу, репрезентований у творах І.Багряного та Л.Мосендза. Питомою ознакою концепції людини в названих авторів є підпорядкування образів протагоністів потребам ідеологічної, політичної боротьби, що відбилося на жанровій специфіці творів. Так поряд з іншими прикметами жанру на чільному місці ознаки роману ідеологічного. Натомість І.Костецький та О.Гончар відреагували на виклики доби пошуками такої людини, головна мужність якої виявляється в тому, що в жорстокий час її гаслом є милосердя, людяність. Потрібно відзначити й різнорідність формальних рішень: скажімо, історичний роман (“Останній пророк” Л.Мосендза), пригодницький роман (“Тигролови” І.Багряного) тощо. Водночас має місце спільна підкреслено народницька модель художнього мислення, стратегічною метою якої є виховання українця-патріота (хоча далеко не завжди по-народницькому виконана). В дисертації акцентується “модерністичність” викладу в повісті І.Костецького “День святого”, яка сигналізувала про прилучення української літератури до малоосвоєного нею простору західноєвропейського прозомислення, що також є вельми ефективною творчою відповіддю на кризу української художньої свідомості, викликану згортанням художньо-смислових пошуків у 30-ті рр.

У четвертому розділі – “Художня історіософія епохи” – розглянуто парадигму співвідношення художньої літератури й історичної епохи; докладно проаналізовано повість Ю.Косача “Еней і життя інших”, романи Д.Гуменної “Діти Чумацького шляху”, “Хрещатий Яр”, У.Самчука “Ост”, М.Стельмаха “Велика рідня”, “Кров людська – не водиця”, “Хліб і сіль”.

Дисертант визначає головну колізію сюжету європейської драми першої половини ХХ століття, спричинену виходом на кін світової історії людиноненависницьких тоталітарниих ідеологій – фашизму й комунізму, спільною сутнісною ознакою яких був “політичний цинізм”, “моральний нігілізм” (А.Камю), а наслідком – доба “нового середньовіччя” (М.Бердяєв), яка принесла посилення трагічних конфліктів і протиріч історії.

У цій ситуації заангажована на націєтворчі цілі, перебуваючи в силовому полі Шевченкового (народоцентричного) канону, в якому історія розглядається як “показник питомості, тяглості життя народу на певній території упродовж віків” (Л.Задорожна), українська література показала бажання висловити “свою правду” про свій час, свою “концепцію доби” (Ю.Шерех) й була заклопотана пошуками адекватної форми для вираження двох її головних тем: катастрофи війни й глобальних перемін революції. Дисертант актуалізує тезу, що кожна нація (кожна національна література) по-своєму переживає свою епоху, таким чином утверджуючи в історичному бутті власну ідентичність. Це засвідчує як художня практика (твори О.Довженка, Т.Осьмачки, О.Гончара, В.Домонтовича, І.Костецького, Ю.Яновського та ін.), так і теоретичні настанови зазначеного періоду. Ю.Шерех наскреслює власний, український, проект. Наразі місія українського мистецтва, на його думку, полягає в тому, щоб “з хуторянського мрійника зробити людину дії”, “витворити свою концепцію доби”. 

1940-1950-ті роки – час, коли український роман, порівняно з 30-ми рр., зміцнював свої змістові, проблемно-тематичні позиції, перебував у силовому полі “епізації” прози. Насамперед це позначилось на виборі жанру: здебільшого це роман-хроніка, який надає письменникові можливість “художньо синтезувати епоху, знаходячи в різнорідному і складному матеріалі епопейну домінанту“ (О.Ковальчук). На цей період припадає інтенсивне освоєння українською літературою складних жанрових різновидів роману, трилогій, тетралогій, “епічних циклів” (У.Самчук, Д.Гуменна, М.Стельмах).

Особливий ракурс порушеної проблеми полягає в тому, що досліджуваний період є екстремальним, межовим у історичному бутті української нації. Волею обставин опинившись у центрі світових катаклізмів, перебуваючи на грані катастрофи, фактично позбавлена будь-якої політичної опінії, нація, як не раз в історії, змушена була боронити своє право на існування єдиною зброєю – Словом.

За таких умов українські прозаїки відреагували на запити свого часу передовсім художньо мобільними або “оперативними” (О.Ковальчук) жанрами: письменницькими щоденниками, публіцистикою, малими формами. Скажімо, щоденникові записи О.Довженка, У.Самчука та ін. стали в певному сенсі прообразом майбутніх художніх полотен. У процесі роздумів над драмою своїх співвітчизників українські письменники вперше формулюють власні літературні завдання – бути “свідками”, “щоб їх дух не розвіявся в часі і просторі” (У.Самчук).

Екстремальні умови формування українського роману проявлялися в тому, що романний матеріал нерідко залишався на стадії, так би мовити, підготовчій, коли задумані твори почасти або й цілком лишилися в ембріональному стані (нереалізовані епопеї О.Довженка, І.Багряного); інколи бажання оперативно сказати про свою добу призводило до того, що цей матеріал був “спресований” у межах повісті (наприклад, “Еней і життя інших” Ю.Косача). Коли ж актуальність і обсяг життєвого досвіду входили в суперечність із законами художності, часто переважало намагання сказати “всю правду” (це мало місце в творчій практиці І.Багряного, Д.Гуменної та ін.). Однак з огляду на те, що цей текст створювався в добу панування тоталітарних ідеологій, то брати до уваги й ті корективи, які внесла доба в художню свідомість українських письменників.

Розглянувши особливості сучасної рецепції творчої особистості Ю.Косача (С.Павличко, В.Агеєва), дисертант з’ясовує характерні риси повісті “Еней і життя інших” як “мурівського” тексту. Відтак у роботі охарактеризовано жанрові особливості повісті (ігрова організація, інтертекстуальність наративу). “Еней і життя інших твору” – твір про сучасність, у якому автор прагне “перейняти на себе тягар епохи з її трагічними проблемами” (Ю.Шерех). Стратегічною метою письменника є три  окремі, але взаємопов’язані дискурси: тогочасної доби, України, української людини. Сучасність у повісті трактується як “проміжна” доба між епохою романтики (революції) та епохою “реабілітації поняття совісти”. Дефініцією епохи, за Ю.Косачем, є стиль, а характерною особливістю часового дискурсу в повісті є контамінація епох і стилів. Бароко, романтизм, бідермаєр, етнографізм тощо – все, що здатне пролити світло на сучасність, залишає належну йому часову нішу й проникає в художню тканину повісті. Стратегічно важливими тут є два національно ідентифіковані стилі: бароко й “етнографічний”. Якщо перший – динамічний, мобільний – дозволяє нації оперативно й адекватно реагувати на вимоги часу, то другий дезорієнтує націю в непростих обставинах, а то й гальмує її входження у гру сильних світу як рівноправного учасника цієї гри.

У дисертації розкривається генетична спорідненість Косачевої “екзотики” (Ю.Шерех) України з “літературною” Україною періоду 20-х рр., зокрема, М.Хвильового. У цілому образ України в повісті становить синтез кількох літературних, культурологічних Україн, а вихідним пунктом осягнення таємниці є аналіз її бездержавності. Окремо дисертант зупиняється на рецепції Косачем Гоголевої і Шевченкової Україн: це Україна малоросійська, “опереткова”, “статних – енківен” та “мужня, сонценосна, як грім літавр, як рокотання слави”. Відповідно до зазначених позицій постає Косачева концепція української людини, що корелює “з конкретними ідеологічними й політичними течіями” повоєнної еміграції (Ю.Шерех). В основу диференціації характерів покладено різні ідеали України: для одних (емігрантів-малоросів – “машкари з Гоголівської костюмерної”) таким ідеалом є Україна етнографічної доби, малоросійська; для інших (Ірин, Галочка) – Україна барокова, козацька. Натомість Ганна Олексіївна, яку на початку повісті характеризує “сонна мова Терпелишиного стилю”, впродовж твору зазнає еволюції: в її мові з’являються “стривожені” інтонації і вона говорить мовою “полковничихи Апостолихи” або “кн. Рєпніної, коли в сальон входив невисокий чоловік, з лисіючим чолом, елегантно одягнений, кобзар Тарас Григорович”. Водночас автора цікавить проблема подолання “вчорашніх” догм у рамках “нашої справи”. Це стосується покоління молодих українців, сформованих у 20-30-х роках в умовах безкомпромісної політичної боротьби. Для них головне завдання “визволитись від влади вчора”, тобто від ідеології насильства, прихильником якої виступає Ірин. У полі зору наратора крах віри в те, що “зло треба перемагати злом”. Тут простежується стильовий маневр письменника в бік екзистенціалізму, а його персонаж здійснює вибір вільної людини – “людини потойбіч зневіри”.

У дисертації схарактеризовано особливості художнього мислення Д.Гуменної. Зокрема, акцентується увага на публіцистичності, мемуарності розповідної манери письменниці, глибокому історіософізмі, що дає їй можливість у жанрових межах роману-хроніки (“Діти Чумацького шляху” та “Хрещатий Яр”) явити літопис сучасного українського життя і водночас аргументувати ідею невмирущості української нації.

Організація внутрішнього світу тетралогії “Діти Чумацького шляху” здійснюється на контрастах: минуле – сучасне, ідеальне – дисгармонійне, традиційне – модерне. Наративна стратегія “Дітей…” спрямована на подолання персонажами дисгармонії життя, що, властиво, корелює з пошуками ними власної (національної) тотожності. Драматична колізія роману визначається взаємовідношеннями епохи і стилю. Д.Гуменна показує болісний процес інтеграції України в модерну (капіталістичну) сучасність на прикладі двох національно модифікованих моделей українського життя –  родин Осташенків і Сарґол. Це, відповідно, хутірська модель, у якій відчувається народницька апологія сільської ідилії, та модерна, козацька. Вся перша книга тетралогії розкриває складний процес витворення новітньої моделі українського життя. Апологія українського роду здійснюється за посередництва актуалізації колективної пам’яті – прийому фотографії. Цей композиційний прийом зв’язує першу книгу тетралогії з наступними. Центральною колізією тут є лінія Серафима Кармаліти, який “заплутався між Сонячним містом і Україною”. Його соціалістичний експеримент, комуна “Вперед”, матеріалізується, скажімо, в будинку “комунарської архітектури” – “ультрасимволічного” “одоробла” у вигляді п’ятикутної зірки, опозицію якому становить ще вцілілий острівець автентичного українського життя – хутір Кіндрата Моголівця, де все дихає “споконвічним звичаєм”.

Розпочатий у “Дітях Чумацького шляху” літопис Д.Гуменна продовжує в романі-хроніці “Хрещатий Яр”. За посередництва протагоніста – Мар’яни Вересоч – Д.Гуменна полемізує зі “штампами” “казенних ідеологій”. Об’єктом дискурсу є концепт “писаної історії”, у якій світ ділиться не на класи й нації, а на “хижаків і нехижаків”, і за такого розкладу сил українцям постійно “випадає роль жертви”. Сучасність у творі постає як період “хижацтва під вивіскою соціалізму” (радянська дійсність) та епоха “потвори Зажери” (фашистська дійсність). Внаслідок зіткнення цих “крижаних скель” Україна перетворилася в руїну, а українці стали непротрібні на “своїй – не нашій землі”. Головна причина трагедії України полягає в деформації ментальності українця, втраті ним своєї національної ідентичності. Відтак письменниця вносить у наративний дискурс ряд позитивних пропозицій: альтернативою сучасності (“писаної історії”) є утопійна модель майбутнього – “плеяда народів, сузір’я, де кожен має своє сяйво”; джерел невмирущості нації слід шукати не у “відлитих штампах” офіційних ідеологій про “князів-вікінгів” – таким є “автохтон”, “споконвічний народ, з якого вікінги-князі брали данину”; а на зміну зневіреній “українській м’якушці” (дефініція сучасника) має прийти неоромантичний тип людини – “сильна особистість, але не хижацька”.

З’ясовуючи головні вектори сучасної рецепції творчого доробку У.Самчука  в річищі амбіцій і комплексів української літератури ХХ ст. (І.Качуровський, Г.Штонь, С.Пінчук, Я.Поліщук), дисертант виділяє системотворчий фактор художнього мислення прозаїка, зумовлений бажанням бути літописцем “українського простору” сучасності. При цьому письменника цікавить не так хронологія перебігу подій, як “життя у часі української ідеї” (Я.Поліщук). Цим стратегічним завданням Самчукового літописання визначається художня програма митця: вибір жанру, епопейна домінанта, наступальна наративна модель. Розглянуто складні перипетії на шляху до головного твору прозаїка, зокрема проаналізовано його публіцистику періоду війни.

Дисертант аналізує складові авторської свідомості У.Самчука, зокрема зазначає, що трилогія “Ost” – роман головного мурівського дискурсу – “великої літератури”, а також твір україноцентричний, у якому Самчук реконструює культивований літературною традицією міф України – розкішної плодючої землі, що внаслідок трагічних катаклізмів ХХ ст. перетворюється на руїну. Цьому сприяє національно модифікований топос: Морозів хутір – упорядкований хаос. Зазвичай діяльність Самчукових протагоністів полягає в тому, що вони корчують пні, розорюють землю, ставлять хату, мурують господарські будівлі, тобто втручаються в дикий незаселений простір, пристосовують його до життя. Таким чином земля стає засіяною, дерево – плодоносним, хата – житлом для людей. Вектор нарації трилогії спрямовано в річище концептуального питання української ідентичності ХХ ст. (проголошеного в 20-х рр. М.Хвильовим і Д.Донцовим) – “Європа чи Росія?”. Якщо “чеховські сестри прагнули бачити Москву”, то Самчукова Ольга хоче “бачити Рим”. Таким чином, у романному просторі відбувається зіткнення цивілізацій (Західної і Східної), що унаочнюється діяльністю відповідно протагоніств і антагоністів твору. Так соціальна утопія Івана Мороза – європеїзація українського життя – передбачає будівничу діяльність. Натомість зазомбований ідеологією російського більшовизму Миша Іванович у своїй діяльності запрограмований винятково на культ нищення.

Отже, історіософія “Оst’у” постає з аналізу автором опозиції національних ідентичностей (українська проти російської) в питанні приватної власності та двох оргіях (бенкетуванні на Морозовому хуторі в романі “Морозів хутір” і оргії на Колимі в романі “Темнота”). Якщо в першому випадку це бенкетування створює “апофеоз повноцінного життя” (Р.Мовчан), враження гармонії душі й тіла, то в “Темноті” – апофеоз “низу”, де дійовими особами виступають “повні торси”, “пітні обличчя” тощо. Таким чином, трагедія сучасної України, за У.Самчуком, у тому, що вона донині становить собою “ост” – перебуває у силовому полі Московії.

Дисертант зупиняється на проблемах сучасного прочитання т. зв. радянської класики, зокрема художньої спадщини М.Стельмаха, з’ясовує історико-літературні координати прозового циклу письменника. Скажімо, досліджувані твори народжувались у той час і відбивають концептуальні риси того періоду в історії української літератури, який на ранній стадії характеризувався “підміною ідеальних станів”, коли вже не майбутнє, а сучасність стала “втіленням соціалізму”, коли “оптимізм стає основним модусом соцреалізму” (Т.Гундорова). Обгрунтовується думка, що Стельмахові романи “духовно єдинокровні” (Г.Штонь) із Самчуковою трилогією.

Стельмахові твори становлять добре виражену системну цілість, яка із властивою їй “міжроманною дифузією” (О.Ковальчук) має ознаки складного художнього явища, що його можна означити популяризованим М.Ткачуком терміном – метажанр. У полі зору автора – формування нового типу українця: еволюція персонажів здійснюється, за Стельмахом, у напрямі подолання інстинкту власності. Національні візії, проблеми є системотворчим чинником Стельмахової історіософії. Так, боротьба за землю – це змагання української людини за гідне місце під сонцем. Головні учасники цього змагання, персонажі роману “Хліб і сіль”, структуровані в групи протагоністів і антагоністів, відповідно як патріоти й вороги національних інтересів України, і демонструють, з одного боку, політичний, ідеологічний спектр, а з іншого – апелюють до моральних категорій: відповідно добра і зла. Якщо соціальні й духовні ідеали діда Дуная, Марії Волошиної, Мар’яна Поляруша – це по суті українська мрія про заможне й вільне життя на своїй землі, то Стадницький  мріє про українську землю без українців, соціал-демократ Левченко плекає більшовицьку перспективу “пожеж на землі” і т. д. У романі “Кров людська – не водиця” показано трагічні сторінки громадянської війни в Україні, крах соціальних, національних, загальнолюдських ідеалів персонажів-українців. А при розгляді роману “Велика рідня” актуалізується рецептивний досвід відчитування в соцреалістичній літературі “відлунь народної соціальної мудрости” (І.Дзюба). До них належать “злісні” пророцтва ворогів радянської влади (Дениса Бараболі, “гостроокого святого”). Тут виявляються акценти художньої історіософії автора: саме за накресленим у цих пророцтвах сценарієм розгортаються в перспективі головні колізії роману.  Адже соцреалістичний оптимізм насправді виявляється зовсім “не оптимістичним”. Так, із революції Стельмахові персонажі виходять сиротами, зла на землі не поменшало, не став господарем своєї землі й долі селянин і продовжує їсти свій “загорьований хліб”, у той час, як більшовик Кульницький і далі “тупає ногами” на селян, “дорогу до правди” доводиться шукати аж у Москві, на місці богів – “великі портрети вождів”; зраджують “радісне” письмо постійно вживані заклинання на кшталт “наша власть не скривдить”, “і не голодуватимуть більше діти” тощо. Стельмахова істина полягає в тому, що з найтяжчих випробувань долі його персонажі рятуються “самотужки. Власним духовним ресурсом” (Г.Штонь).

Отже, виходячи з того, що кожна нація (кожна національна література) по-своєму переживає свою епоху, процес формування національної ідентичності української прози в 40-50-х рр. ХХ ст. реалізувався в послідовно виражених інтенціях письменників творчо осмислити свій час, виробити власну художню концепцію своєї доби, зловісними наріжними каменями якої були тоталітарні політичні доктрини – комунізм і фашизм; визначити місце в ній України. Осмисливши попередній літературний досвід репрезентації себе українством, відтак узявши на озброєння Шевченкову парадигму співвідношення мистецтва й історії, передусім його націєтворчий пафос як системотвірний чинник художнього мислення, українські прозаїки  аналізованого періоду намагалися у своїх творах висловити “свою правду”, показати специфічно український – “людський варіянт маршруту доби” (Ю.Шерех). Водночас простежується інтенсивний пошук адекватних цьому завданню відповідних жанрових форм: від “оперативних” (О.Ковальчук) – письменницьких щоденників, нарисів тощо – до складних епічних структур (трилогій, тетралогій, романних циклів). Таким чином, кожен індивідуальний текст тут є мовби окремою, але й співвідносною з іншими, сюжетною колізією великого надтексту української прози.

У “Висновках” синтезовано результати дослідження. Розкривши на онтологічний та аксіологічний аспекти поняття національної ідентичності, дисертант зазначає, що утвердження національної сутності української літератури завжди виявлялося в органічному реагуванні її “сюжету” на виклики долі. У найзагальнішому вигляді інтенції українських письменників були спрямовані на розв’язання таких проблем національної ідентичності України, як “чужої” версії репрезентації України перед світом; хронічної проблеми вибору напряму культурної орієнтації (“Захід – Схід” / “Європа – Азія” / “Європа – Росія”); опозиції метрополія – провінція та осмислення психічних комплексів, пов’язаних з цим.

Зазначені інтегральні складники української літератури як системи екстраполюються на її прозовий сектор періоду 40-х – 50-х років ХХ ст. Головні його вектори такі: сакралізація рідної землі, художнє закріплення за українською нацією її питомої території (гармонійного універсуму, де українцям суджено жити); апологія української людини; творення власного національного літопису, вироблення естетично-філософської концепції доби; впровадження в літературну практику новітніх мистецьких технологій. Мова наразі йде про системний опір митців щодо політики диктату з боку тоталітарної держави.

Формування тексту української прози в цей період здійснювалося на перехресті різновекторних філософських, політичних, ідеологічних, світоглядних течій: як тих, що перебували з національною ідентичністю українців у стані війни, так і тих, що сприяли утвердженню українства в світі. Ідейно-політичний спектр його “горизонту” коригувався специфічними обставинами: з одного боку, колоніальним статусом України, з іншого – її історичним правом на самостійне, незалежне – державне – існування.

Ця іманентність забезпечувалася кореляцією тогочасних художніх парадигм із Шевченковими уявленнями про Україну й призначення української літератури. Важливими складовими вираження її національної ідентичності стала розпочата Т.Шевченком війна з Російською імперією та комплексом малоросійства, а також активізація романтичного типу художнього мислення.

Дисертант наголошує на соборності й “тотальності” літературного процесу 40-50-х рр. З одного боку, цей період має свої хронологічні межі, які співвідносяться з окремими періодами творчості провідних авторів (Т.Осьмачки, І.Багряного, О.Довженка, В.Домонтовича, М.Стельмаха, Д.Гуменної); з іншого боку, український прозовий текст періоду війни й повоєння є водночас завершенням  (другим етапом ренесансу 20-х рр.), так і початком зрушень у літературі.

Національна сутність української прози в цей період засвідчила питому європейськість української культури. Спільним прямуванням тут є опозиційність митців до головного зла епохи – тоталітаризму. Наприклад, у одночассі були написані антитоталітарні романи І.Багряного “Сад Гетсиманський” і Дж.Орвела “Скотоферма” та “1984”.

Опинившись в умовах радикального загострення глобальної “суспільної дихотомії” (В.Пахаренко), українська проза 40-50-х рр. відреагувала на виклик доби випробуваним світовою літературою способом – актуалізацією художньої моделі гармонійного універсуму. Кожен її індивідуальний текст (“Старший боярин” Т.Осьмачки, “Зачарована Десна” О.Довженка, “Без ґрунту” В.Домонтовича, “Рай” В.Барки) на тлі колективної зневіри, песимізму й спустошення пропонував власний проект ідеального життя на батьківщині, тим самим ініціював процес інтенсивної національної самоідентифікації. Цей стратегічний вибір зумовив ряд “тактичних” (жанрових, стильових, композиційних, наративних, конфліктотворчих) рішень письменників. Жанровою ознакою наразі виступає спогад, що, в свою чергу, забарвлює ностальгійними спалахами стильову домінанту наративу. А композиційним центром є міф України, розкішної, плодючої землі, створеної для щастя українській людині, тим самим сакралізувалося саме поняття рідний край, що є вагомим аргументом права для українців на “свою” територію.

У відповідь на глибоку духовну кризу, глобальну світоглядну дезорієнтацію українська проза 40-50-х рр. актуалізувала парадигмальні ознаки ідеальної людини, якій належить “промовляти” від імені народу. Це передовсім показана в романах І.Багряного та Л.Мосендза сильна духом, національно свідома особистість, споріднена з “пасіонарною” людиною Т.Шевченка, Лесі Українки, ідеалом європейської людини М.Хвильового та Д.Донцова. Водночас, на девальвацію гуманістичних начал сектор людини відреагував реабілітацією добротворчих інтенцій особи (антивоєнний пафос “воєнного” роману О.Гончара “Прапороносці”, новозавітна альтернатива “милосердя” у повісті “День святого” І.Костецького).

Епохальні події, які охопили людство у першій половині ХХ століття, внесли суттєві зміни в спосіб політичного мислення, ментальні потенціали народів, окремої людини.  Перед українськими письменниками постало завдання: зробити цю участь України “помітною”, що важливо – через призму її національних прагнень і інтересів. Така творча настанова активізувала дві тенденції: з одного боку, відповідь мала бути адекватною “марсельєзам” сучасності; з іншого – письменники мали створити “людянішу” концепцію своєї епохи. Здійснення цих програмових постулатів мало системний характер. Так, у повісті Ю.Косача “Еней і життя інших” відтворено “етапи мандрування” України в “моторошному кортежі” європейських катаклізмів першої половини ХХ ст.; у романах Д.Гуменної – здобутки й катастрофи новітньої України в умовах панування тоталітарних ідеологій; у трилогії У.Самчука – драма європейської нації, розп’ятої на хресті російської державності. Пропонують альтернативні варіанти. Скажімо, Ю.Косач замість “доби визволення злочину” прогнозує настання епохи “реабілітації поняття совісти”; в Д.Гуменної людиноненависницьку епоху “писаної історії” має замінити епоха “плеяди народів, сузір’я, де кожен має своє сяйво”; а М.Стельмах у романному циклі про історичну долю українського народу в епоху “пожеж на землі” у своїх пошуках замість політичних програм апелює до внутрішніх потуг народу.

Розмаїття формальних рішень українського прозового тексту 40-50-х рр. здійснювалося як на підставі набутого вітчизняною літературою художнього досвіду, так і тих імперативів, які випливали з актуальних завдань письменства тієї доби. В художній практиці триває використання апробованих жанрових структур: скажімо, має місце повнота жанрів історичної прози (оповідання В.Домонтовича, повість І.Костецького, роман Л.Мосендза), пригодницький роман (“Тигролови” І.Багряного), соціально-побутовий та соціально-психологічний роман (У.Самчук, М.Стельмах), роман-хроніка (Д.Гуменна, У.Самчук, М.Стельмах). Певна річ, це не була механічна експлуатація сталих форм, їхнє використання усталених форм мало “інноваційний” характер, що сприяло жанровій диференціації літератури. Так, ідеологічна, політична детермінанта відповідно впливала на художню мову, внаслідок чого спостерігаємо виразні ознаки роману ідеологічного (твори І.Багряного, У.Самчука, Л.Мосендза); внутрішня настанова на виховну силу літератури (що простежуємо в “Тигроловах” І.Багряного, “Останньому пророці” Л.Мосендза та ін.) призвела до того, що маємо і взірець “роману виховання” (“Останній пророк” Л.Мосендза). Актуалізація аксіологічного аспекту (твори М.Стельмаха, О.Гончара) мала наслідком активізацію фольклорних джерел художньої творчості (особливо в М.Стельмаха). А акцентований інтерес письменників до онтологічних питань буття, художньо-дослідницьких тенденцій призводив до введення в тексти творів наукових студій, “есеїзації” прозописьма (В.Домонтович, В.Барка, У.Самчук, Д.Гуменна). Ними ж продиктоване прагнення до вірогідної художньої моделі дійсності, що вимагало особливого літописного жанру: звідси чільне місце в палітрі прозових різновидів української літератури 40-50-х років посідає роман-хроніка (Д.Гуменна, У.Самчук, М.Стельмах); великі епічні полотна, складні романні утворення: трилогії, тетралогії, “епічні цикли” (О.Гончар, Д.Гуменна, У.Самчук, М.Стельмах). Тимчасом у повісті І.Костецького “День святого” центр художньої ваги переноситься на драматургічні компоненти, внаслідок чого твір перебуває в жанрових координатах епосу й драми; посилення суб’єктивного начала спричинило ліричний компонент, який, наприклад, у трилогії О.Гончара становить питому жанрову (ліро-епічну) ознаку твору.

Формування жанрової, стильової палітр українського прозового тексту в цей період (40-50-ті рр.) відбувалося на перехресті традиційної й модерністської парадигм. Повноправними складниками прозового дискурсу залишалися головні напрямки минулого століття – романтизм і реалізм; водночас дедалі більше відчувалася настанова на модерність української літератури. Наприклад, такі письменники, як У.Самчук, Д.Гуменна та ін., у межах реалістичних способів зображення помітно розширювали жанрово-стильові рамки своїх творів, міфологізували текст, залучали до нього елементи наукових студій, вдавалися до використання снів, галюцинацій персонажів, власне хроніку сучасного життя перемежовували з екскурсами в минуле тощо. Так, народницька Довженкова творча настанова  народ “возвеличити”, “виховувати в добрі” – в “Зачарованій Десні” реалізувалася в алгоритмі модерністичної поетики: руйнування сюжету, ігрові ситуації, пародіювання; в аналогічному ключі виконане завдання В.Барки (“Рай”) – показати світовій громадськості злочинну суть режиму “генсека-ізверга” і т. ін. Водночас художні програми модерністів не були позбавлені народотворчих інтенцій. Так, космополітична тема Христа (повість І.Костецького “День святого”)  показувала християнство як “чинність нації”; модерністська акцентована аполітичність і космополітичність В.Домонтовича не завадила йому в повісті “Без ґрунту” вглиблюватися в питання цивілізаційного коду українства.

Зрозуміло, що модерністський проект української прози на цей час уже мав власну традицію. Вона дедалі відчутніше, природніше демонструє апробовані українською літературою 20-х рр. ХХ ст. (передовсім М.Хвильовим) елітарність, інтертекстуальність, урбанізм, ігрову наративну модель, іронію, парадокс, пародію тощо. Скажімо, у повісті “Без ґрунту” В.Домонтович, зокрема, обстоює засади інтелектуалізації художнього мислення української літератури. Відзначені в дисертації художні ресурси модернізму В.Домонтовича організуються важливим наголосом на парадигмі цивілізаційного коду української культури – іманентною опозиційністю вітчизняного мистецтва стосовно панівних ідеологій, режимів. У цьому річищі лежить і намагання прозаїка утвердити в українській літературі образ міста. У повісті Ю.Косача “Еней і життя інших” інтертекстуальність як засіб інтелектуалізації українського прозового дискурсу здійснюється шляхом аналізу різних версій літературних Україн (насамперед Шевченкової і Гоголевої), відтак, визначаючи генетичний код України, автор оперував не соціальними чи політичними категоріями й поняттями, а стилями (бароковий, романтичний, етнографічний тощо). Водночас інтертекстуальний простір творів українських модерністів спрямований на пошуки аргументів іманентної європейськості української нації: В.Домонтович звертається до спільного джерела – античності; І.Костецький шукає аналогій української долі в історії євреїв, у християнстві; Ю.Косач простежує у фактах сучасної європейської історії вписаність фактів історії новітньої України. Можна сказати, що певною мірою кожен індивідуальний текст становить або провокацію, або художню ілюстрацію до теоретичних суперечок доби Мистецького українського руху про перспективи розвитку української літератури.

У цілому фактор національної ідентичності став для вітчизняної літератури середини ХХ ст.. потужним об’єднувальним чинником. Роз’єднане політичними кордонами, українське письменство цього періоду зуміло створити свій текст, свою художню цілість, здатну подолати гальмівні перешкоди, вибудовані антиукраїнською державою.