ТВОРЧА ОСОБИСТІСТЬ ТЕОДОСІЯ ОСЬМАЧКИ: ХУДОЖНЬО-ЕСТЕТИЧНІ ТА ФІЛОСОФСЬКІ КОНСТАНТИ : ТВОРЧЕСКАЯ ЛИЧНОСТЬ ТЕОДОСИЯ Осьмачки:Художественно-эстетические и философские КОНСТАНТЫ

Краткое содержание

У “Вступі” сформульовано проблему дисертаційного дослідження, умотивовано його актуальність і новизну, мету й завдання, зв’язок із науковими програмами, вказано об’єкт і предмет роботи.

У першому розділі “Стан вивчення творчості Т. Осьмачки” відзначено, що Т. Осьмачка як митець у контексті доби – постать неординарна і трагічна. Він увійшов в українську літературу в період культурного ренесансу – у 20-х рр. ХХ ст. із власним неповторним стилем, з ознаками геніального обдарування. Жорстоко переслідуваний системою, письменник у “межовій” ситуації знайшов спосіб залишитися живим і, нескорений, обрав долю емігранта. Цими обставинами зумовлена періодизація наукової рецепції творчості митця: українська критика 20-х рр., дослідження 40–50-х рр. та сучасне осмислення його творчого доробку.

У підрозділі 1.1 “Поезія 20-х рр. у рецепції тогочасної української критики” констатовано, що сприйняття творчості Осьмачки (збірки “Круча”, 1922, “Скитські вогні”, 1925, “Клекіт”, 1929) в українській критиці 20-х рр. характеризується двома підходами: науково об’єктивною та ідеологічно заангажованою оцінками.

С. Єфремов відзначив у творчості молодого поета своєрідність стилю, що виявляв органічний взаємозв’язок його художнього світу з національно-культурною духовною сферою. Синтез індивідуального та загальнонаціонального духовних полів витворив нову філософсько-естетичну якість, яка проявилася у світосприйманні Осьмачки на рівні форми та змісту творів. С. Єфремов вказав на неповторне індивідуально авторське переломлення фольклорних та вершинних літературних національних традицій.

Чітко окреслений власний шлях у поезії, своєрідність творчої манери Осьмачки відзначали О. Дорошкевич, М. Зеров, Я. Савченко, Ю. Меженко, М. Доленґо, Ф. Якубовський та ін. У поетиці митця вони помічали “гігантоманію”, селянський світогляд, складну алегоричну форму, безладне накопичення образів, архаїчні мотиви та орнаментальність слова, гіперболізм, високу патетику, експресію пейзажних картин, широкі потужні образи, “напружений і дикий ... голос орла” (Ю. Меженко). Критики намагалися втиснути Осьмачку в рамки певного літературного стилю: символістського, романтичного, виділяли навіть окремий характерний для нього “селянський стиль”, або вважали, що поет перебуває на шляху пошуку. Та водночас критики спостерегли, що зазначені виразні ознаки поетики митця відсторонюють його від уже чітко сформованих стилів.

В умовах утвердження нового суспільно-політичного устрою Осьмачка був ворожий панівній ідеології. Тому естетичні підходи до творчості поета були замінені вульгарно-соціологічними, а до нього самого застосовано спосіб ідеологічних звинувачень, паплюження, навішування ярликів. Осьмачку кваліфікували як поета реакційного, занепадника, “підкуркульника”. Переслідування, тюрми, психіатрична лікарня – це ті умови, які позбавили митця можливості вільно творити, загрожували йому фізичним знищенням. Тому вимушена еміграція відкрила новий двадцятирічний (1942–1962) період у житті й творчості Осьмачки, який почався зі Львова, і заблокувала його художні надбання для материкового читача й дослідника.

У підрозділі 1.2  “Критика львівського та еміграційного періодів про

творчість письменника” розглянута інтерпретація творчого набутку Осьмачки в дослідженнях 40–50-х років. Відзначено, що львівська преса, зокрема газета “Львівські вісті” та місячник “Наші дні”, продовжуючи вісниківські традиції гартування національних сил, почала нову презентацію письменника і його творчості. У Львові збірка “Сучасникам” та повість “Старший боярин” були високо відзначені на конкурсах Спілки українських письменників та Українського видавництва. У дисертації наголошується, що критичні рецепції В. Барки, Ю. Шереха (Шевельова), В. Державина, Ю. Клена, Ю. Лавріненка та ін. ґрунтувалися на наукових методологічних засадах і в сукупності представили творчість українського письменника як явище європейського рівня. Хоча погляди критиків розходилися стосовно геніальності Осьмачки, неповторності його творчої індивідуальності ніхто не заперечував. У  поетичних збірках Осьмачки, які вийшли у 40–50-х рр., критики вбачали продовження основних тенденцій попередньої творчості митця. Це простежувалося в ліриці села й землі, яка звучала у властивому поетові похмурому, трагічному, з відтінками демонізації, колориті, у своєрідній образності, індивідуально авторській трансформації національного міфологічного, народнопоетичного та літературного пластів, в особливій версифікації, зумовленій несподіваними асоціаціями, раптовими поворотами думки, глибокій емоційності мови, специфічній, “обваженій і тягучій” (Барка) мелодиці, своєрідності тропів. Це витворило дуже суб’єктивний, “осьмачківський” (Барка) поетичний стиль, який давав митцеві можливість виразити мову своєї “трудної” душі. Ю. Шерех, характеризуючи стилі української літератури (її нової хвилі – 30–40-і рр.) на еміграції, висловив думку про існування в нашому письменстві особливого – “органічно-національного” стилю. Основна ознака цього стилю – синтез органічно національного з європеїзмом – була притаманна, як зазначає критик, письменникам українського культурного ренесансу 20–30-х рр., до якого належав і Т. Осьмачка. У художньому світі Осьмачки він оприявлений в ірраціоналізмі, вірі, містиці, демонізмі.

У дисертації підкреслена думка критиків, що Осьмачка вніс в українську поезію якісно нові ознаки. Новаторство митця проступало у свіжих тонах, у збагаченні поетичного ідіостилю лексикою з розмовної мови, наданні маловживаним словам оригінального ліричного звучання, в авторських неологізмах. Осьмачка по-своєму “вживлює” фольклорну традицію в поезію: вдається до  “аморфного нанизування катренів”, як це властиво традиції народної пісні; порушує умовно-поетичний стиль і вводить у поезію “грубу прозу життя”. Оригінальність поета доповнює і його пильна увага до вищою мірою характеристичних деталей щоденності (“оконкретнення”), здатність тонко сполучати фізичні та психічні явища в одному образі (В. Барка), глибоко проникати в людську душу й виносити з неї найсокровенніше (Ю. Стефаник).

Прикметною ознакою Осьмаччиної лірики (особливо в збірці “Китиці часу”) критики 40–50-х рр. вважали її перетин з духовними полями  Д. Байрона, П. Куліша, О. Пушкіна, екзистенційне звучання, синкретизм авторського світосприймання, який проявлявся в елементах поетики сюрреалізму (Ю. Шерех), бароко (Ю. Лавріненко) і неоромантизму (М. Неврлий).

 По-різному сприйняли критики деструкцію октави в поемі “Поет”. В. Барка та Ю. Шерех характеризували оновлення класичної октави як революціонізуючу прикмету поеми. Автор надав їй іншої ритміки й тональності, наповнив образами “несамовитої сили”, які й деформували її “куту форму”. Ю. Клен, С. Гординський, В. Державин, Є. Маланюк вважали це недоліком митця. Резюмував погляди критиків Ю. Шерех, зазначивши, що Осьмачка-експресіоніст і неокласики – представники різних шкіл і їм важко порозумітися. Найбільш глибокою науковою інтерпретацією поеми „Поет” стала праця Ю. Шереха «“Поет” Т. Осьмачки», у якій дослідник торкається питань філософічності твору (взаємозв’язок людини зі всесвітом, концепція поета й поезії, проблема світового зла), його композиції, стилю, літературної школи.

У дисертації розглянуті й критичні інтерпретації художньої прози Т. Осьмачки. Вони представлені працями Ю. Шереха, В. Державина, Ю. Лавріненка, І. К-я, М. Овчаренко, І. Смолія, О. Ізарського та ін., які містять як співзвучні, так і відмінні погляди й оцінки. Думки критиків збігаються щодо наявності міфологічних та гоголівських традицій у прозі Осьмачки, стильової та тематичної усталеності письменника. Однак кожен із критиків має своє бачення авторської самобутності, спостереженої в різних аспектах поетики творів.

У повісті “Старший  боярин”, охарактеризованій як твір “знаменний”, “великий” (Ізарський), європейського рівня (Шерех), відзначено синкретизм світосприймання письменника, внаслідок чого простір, Україна постають у ній у вимірах не правдоподібності, а ірраціональності. Наголошено, що Осьмачка повернув в українську прозу розлогі порівняння та розкішні монологи, що він, як і в поезії, уважний до побутових деталей, художню мову наповнює багатством народнорозмовних джерел, у синтаксисі продовжує казкову та біблійну традиції (Шерех). Критики звертають увагу на мистецькі пейзажні картини, на порушені в повісті екзистенційні проблеми (самотність, відчуженість, відчай, приреченість, страх), що вписують її в контекст світової літератури (Шерех, І. К-ий, Ізарський, Овчаренко, Смолій).

На думку В. Державина, “Старший боярин” – це “винятковий історично-культурний анахронізм”, твір із марними претензіями на оригінальність, із недосконалістю композиції, мови, непереконливістю образів-персонажів. Натомість повість „План до двору” оцінено цим же критиком як вагомий твір політичної белетристики, що несе соціальне навантаження, відзначається композиційною досконалістю і є “високо артистичним”.

Повість “Ротонда душогубців”, за оцінками критиків, – “твір потрясаючий” (Ю. Дивнич), “могутній реквієм над погубленою українською нацією” (І. Костецький). Однак ставлення автора до діяльності Центральної ради було сприйнято неоднозначно і навіть викликало заперечення. Перекладений англійською мовою, твір так і не зацікавив читачів та дослідників.

Отже, львівська та еміграційна критика визнала “безсумнівні ознаки геніальності” Осьмачки, підкреслила оригінальність і незалежність його експресіоністичного стилю, в якому модерне мистецьки поєднано з традиційним. Загалом у цьому інтерпретаційному дискурсі накреслено загальні підходи до творчості Осьмачки з виокремленням певних аспектів поетики, орієнтирів для подальших наукових студій.

У підрозділі 1.3 “Т. Осьмачка в сучасних вітчизняних дослідженнях” дисертант відзначає, що через “заблокованість” (Л. Костенко) української культури в радянський час творчість Осьмачки залишалася недоступною для читача й науковців. Тому нове повернення письменника в материкову Україну відбулося вже за часів її незалежності, з початком 90-х рр. ХХ ст. Видану збірку вибраних поезій з передмовою М. Жулинського (1991), а також розділ  в історії української літератури цього ж автора можна вважати новим народженням Осьмачки на Батьківщині і новою презентацією його сучасному читачеві. Видрукувані  протягом останніх років у періодиці, в окремих виданнях прозові та поетичні твори Т. Осьмачки, біографічні матеріали, спогади про нього, листування активізували дослідницьку роботу. Наслідком цього стали праці біографічно-літературного характеру М. Слабошпицького та М. Скорського. Спроби дати короткий огляд життєпису митця, охарактеризувати художню своєрідність його поезії та прози знаходимо в публікаціях Н. Зборовської, В. Шевчука, В. Поліщука. Значним внеском у дослідження творчого набутку письменника стали проведені 1995 та 2000 року наукові конференції, виконані дисертаційні роботи, розгляд творчості Осьмачки в контексті стильових (М. Моклиця) та філософських (Л. Левчук) тенденцій, цілий ряд статей, що інтерпретують окремі проблеми спадщини митця. У дисертації констатується, що наявні в українському материковому та зарубіжному літературознавстві дослідження є лише фрагментами, які формують загальне уявлення про Осьмачку як творчу особистість, висвітлюють окремі аспекти його поетики, дають ряд інтерпретацій його поетичних та прозових творів. Однак вони не створюють цілісного уявлення про нього як про самобутнього митця в контексті національної літератури ХХ століття і, зокрема, українського авангардизму. Тому осмислення основних світоглядно-естетичних констант художнього світу Т. Осьмачки в контексті психологічних чинників, суспільно-політичних трансформаційних процесів та культурних зрушень є першочерговим завданням сучасного українського літературознавства.

У другому розділі “До джерел творчої індивідуальності Т. Осьмачки” проаналізовано творчу самобутність митця крізь призму його індивідуальної психіки, літературно-критичних праць та естетичних поглядів.

У підрозділі 2.1 “Психоаналітична інтерпретація творчої індивідуальності письменника” дисертант досліджує основні чинники, що впливали на формування майбутнього письменника як творчої особистості. У працях дослідників зустрічаємо припущення про демонізм, божевілля, епілепсію, шизофренію Осьмачки, хоча далеко не всі науковці погоджувалися з думкою про божевілля митця. М. Моклиця, аналізуючи психологічні типи творчих особистостей, заперечила  твердження про психічну хворобу Т. Осьмачки, обумовивши його винятковість приналежністю до відповідного – емоційного психологічного типу людей. Наукову об’єктивність такого висновку підтверджує з’ясування джерел творчої індивідуальності Осьмачки. У дисертації розглядається один із найсильніших факторів впливу на формування письменника – сім’я. Від батька Осьмачка перейняв тонке світовідчування, здатність читати людські думки, чудову пам’ять, непереборне почуття справедливості, обстоювання правди. Мати прищеплювала синові дух християнської моралі, любов до рідної мови, була прикладом принциповості, носієм духовних народних і національних цінностей. Пережиті письменником у дитинстві драми й трагедії – втрата матір’ю слуху під час його народження, смерть брата Самійла, розстріляного нібито за прочитаний контрреволюційний вірш, написаний Тодосем, – сформували у його надміру вразливій психіці комплекс провини.

Генетичною ознакою було в письменника естетичне чуття, чемність і вихованість, емоційність, почуття гумору, безпосередність та прагматизм. Відзначений дослідниками особливий потяг Осьмачки до мандрів дисертант пояснює двома причинами: мінливістю його уподобань, притаманною характерові непостійністю, а також підозрілістю, страхом, недовірою, що були наслідком репресивного тиску комуно-більшовицького режиму. Це хворобливо позначалося на морально-психологічному стані Осьмачки, стало причиною його відчуженості й самоти, зродило тугу, відчай. Усвідомивши, що репресій не уникнути, письменник випробовує різні способи самозбереження: намагається перейти кордон, симулює божевілля. Поет свідомо обрав маску божевільного заради порятунку себе як митця. За твердженням дисертанта, Осьмачка відчував творчість стихією власного духу, посланням “зверху”, усвідомлював, що митець – це особлива духовна субстанція, у нього є власна місія. Автор роботи не заперечує, що пережите митцем позначилося на його психічному здоров’ї. Однак треба зважати на винятковість людей з геніальним обдаруванням (Ломброзо), на те, що в них співіснують дві могутні сили – звичайна людина і Божа іскра. Цим в основному і визначається сутність психології Осьмачки – яскраво вираженої творчої індивідуальності, наділеної даром Творця.

У підрозділі 2.2 “Т. Осьмачка крізь призму його літературно-критичної спадщини” відзначено, що літературно-критичні праці митця, написані в 40–50-і рр., маловідомі, окрім історико-мемуарної розвідки “Мої товариші”. Спогади про Г. Косинку, С. Єфремова, П. Филиповича, статті “Бездоріжжя наших мистецьких смаків у літературі і в літературному побуті”, “На початку – слово”, роздуми про мистецтво і митців у “Шпитальних нотатках” дають уявлення про суспільне, культурно-мистецьке, наукове середовище, в якому перебував Осьмачка, про процеси й події, до яких він був причетний, про людей, з якими мав стосунки. Вони розкривають його естетичні, світоглядні засади, методичні та методологічні підходи до оцінки естетичних та суспільних явищ.

У статті “Бездоріжжя наших мистецьких смаків у літературі і в літературному побуті” акцентовано на таких фактах літературно-мистецького життя української еміграції, як роль преси у формуванні естетичних смаків читача, популяризація вартісної української книжки, виховання патріотичних почуттів громадян, прилучення українців до національної книги. Виступаючи проти безпідставної компліментарності з боку критиків на адресу окремих митців, автор приділяє велику увагу оригінальності й самобутності письменника як найважливішої ознаки його таланту й геніальності, порушує питання про роль особистості в національно-духовному самоствердженні, апелюючи при цьому до досвіду вшанування людей у культурному світі, і пропонує керуватися законом відбору найбільш гідних.

Спогади Осьмачки “Академік Сергій Єфремов” та “Павло Филипович” – це глибокі наукові розвідки про визначних людей своєї епохи. У них висвітлено громадську, наукову, літературну, суспільно-виховну діяльність обох діячів, підкреслено національно-патріотичний дух, несхитну громадянську позицію і політичну безкомпромісність, високий авторитет у суспільстві С. Єфремова та непересічний талант Филиповича – науковця, педагога й поета. У контексті цих споминів згадані через досить характеристичні деталі й інші особистості, зокрема А. Ніковський, М. Зеров, О. Дорошкевич, П. Любченко, В. Підмогильний, Г. Косинка, М. Рильський, М. Драй-Хмара, О. Бургардт, П. Тичина, Б. Якубський, М. Могилянський та ін. У зазначених спогадах відбилися такі риси Осьмачки, як спостережливість, увага до деталей, виділення найбільш характерного, вдалий, дотепний гумор.

Мемуарна розвідка “Мої товариші” являє собою політологічно-психологічний дискурс історії України й українців у 20-і роки ХХ століття. У ній відображено життя Києва в період суспільно-політичних, культурних трансформацій, подано глибокий аналіз поразки національного відродження, підкреслено феноменальне явище фанатичного засліплення ідеєю, а також виділено притаманні українській ментальності здатність самознищення та відчуття меншовартості. Особлива  увага автора зосереджена на становищі митців, які змушені були  обирати позицію, нейтральну до влади, вдаватися у своїй творчості до  мови натяків, за якими сучасники бачили дійсність. У дисертації зазначено, що розглянуті стаття, спогади Осьмачки є цінними біографічними джерелами, свідченнями сучасника відтворених процесів, аналітичним дискурсом важливого відрізку історичного буття України. У їх стилі синтезовано талант письменника, критика, есеїста, політичного аналітика, психолога, виявляються притаманні авторові тонка спостережливість, сувора логіка свіжої й чіткої думки, широка ерудиція.

У підрозділі 2.3 “Естетичні та світоглядні засади творчості митця” досліджено основні чинники становлення Осьмачки як митця. У дисертації зазначено, що геніальність Осьмачки – це запрограмованість Вищої духовної сили, яку несуть вибрані. Але в суспільному житті під впливом найрізноманітніших факторів цей дар розвивається або знищується. Тому формування  інтелектуально-духовної, громадянсько-політичної сфер особистості є важливим процесом її розвитку. Дисертант простежує такі чинники формування естетичного світу Осьмачки, як природний, геокультурний та історичний, духовний, суспільний, особистісний, що зумовило творчий самовияв у художньому слові. Відзначено, що формування естетичної свідомості Осьмачки йшло в тісній єдності з визріванням та становленням його суспільно-політичних поглядів. Вроджене національне почуття митця, чітко визначені світоглядні орієнтири, життєвий досвід – служба в царському війську, участь у “Просвіті”, перебування в полку “Чорних Запорожців”, робота інспектором – скоригували сприйняття ним соціальних та національних процесів. Осьмачка співзвучний із Д. Донцовим, М. Хвильовим у питаннях ідейно-психічних передумов української революції та її наслідків, таких незаперечних констант, як Воля, наявність у нації сильних і готових до боротьби людей та традиції “плекати мужність”, говорити й діяти, у поглядах на більшовизм як неприйнятну й чужу українству силу. Він усвідомлював антинаціональну суть комуно-більшовизму: знищення національної інтелігенції й селянства, завоювання молодої генерації через процес українізації й організацію творчих спілок. Усі суспільно-політичні процеси письменник  аналізує в контексті духовності суспільства, яке формує й література. Ці спостереження, що засвідчують високу політичну, громадянську свідомість Осьмачки, знайшли відображення у його художніх творах.

У третьому розділі “Особливості художнього світосприйняття Т. Осьмачки” проаналізовано творчу спадщину письменника в контексті культурно-естетичного поля 10–20-х років із характерним для нього процесом активного засвоєння західноєвропейських авангардних течій, зокрема й експресіонізму, що був представлений у творчих системах Леся Курбаса, Г. Нарбута, О. Довженка, М. Куліша, А. Головка, П. Тичини, М. Бажана.

У підрозділі 3.1 “Експресіоністична естетика і мистецька свідомість в Україні 10-20-х рр. ХХ ст.” акцентовано, що експресіонізм був іманентною складовою розвитку українського літературного процесу, який функціонував у руслі загальнокультурних тенденцій. Тому ідейно-естетичні засади нового мистецького напряму, який виник на початку 10-х рр. ХХ ст. у Німеччині й поширився на світове мистецтво, були сприйняті українською культурою (В. Стефаник, В. Винниченко, О. Турянський) і набули поширення в культурній свідомості 20-х років. Популяризація західноєвропейського експресіонізму провадилася в періодиці, зокрема у виданнях футуристів (“Семафор у майбутнє”, “Нова ґенерація”), в журналі “Музагет”. Окремим виданням вийшла книга „Експресіонізм та експресіоністи: Література, малярство, музика сучасної Німеччини” за редакцією С.Савченка. Експресіоністичну концепцію активно втілювали Лесь Курбас у режисерській роботі, О. Довженко в кінематографії, Г. Нарбут у графіці. Діяльність цих митців, їх творчі шукання були близькими П. Тичині, впливали на Д. Загула, В. Чумака, М. Бажана, Ю.Яновського, М.Куліша, художників І. Падалку, М. Міщенка, А. Петрицького. В Україні експресіонізм не представив себе формальними групами чи маніфестами, однак його естетико-філософська концепція найбільш потужно виявилася в поезії П. Тичини, М. Бажана 20-х років, у творчості Т. Осьмачки. Особливе больове відчуття  катастрофальної дійсності, що об’єднувало цих митців, породжувало екстатичний стан душі й вимагало адекватних форм вираження. Експресіонізм, який, за словами Ю. Лавріненка, був наявний у “Сонячних кларнетах” поруч із символізмом, класицизмом, імпресіонізмом, у творчості П. Тичини 20-х років більш повно проявився у новому світовідчуванні, новій патетиці, інших емоціях. На це вказують Л. Новиченко, Ю. Ковалів, М. Коцюбинська, В. Моренець. Так, гармонія світу перестає уявлятися митцеві як всепануючий закон. Реальна дійсність вносить зміни у його світорозуміння. Суб’єктивний світ як основна реальність буття залишається головним об’єктом лірики П. Тичини, однак його змістове наповнення – інше: розпач, біль, страх. Інтерпретація внутрішнього стану, пропущеного крізь призму найвищих емоцій, душевного переживання, зумовили активізацію тих поетичних засобів, які здатні відтворити силу експресії – динаміку, ритм. Синестезійність світовідчуття та синкретизм образного мислення  залишаються основою неповторного індивідуального художнього світу митця. Адекватним виражальним засобом суб’єктивного є в поета звуковий образ із широким асоціативним полем. Метафоричні, символічні образи, гротескні картини, ламаний синтаксис, прийом калейдоскопічності, мінімум виражально-зображальних засобів, висока змістова та експресивна напруга, несподіваність образів – характерні експресіоністичні  прийоми поетики для відтворення  душевного стану найвищого емоційного регістру. Характерною рисою П. Тичини є чутливість до гострих соціальних катаклізмів, історичних зрушень.

Творча свідомість поета заглиблена в проблему суспільної значимості мистецтва, його громадянського пафосу в умовах боротьби за національну незалежність. “Роздвоєна свідомість” стає новою формою сприйняття  оновленого світу. Гуманізм Біблії, філософія Г. Сковороди, В. Соловйова пронизує свідомість Тичини, яка після напружених борінь і шукань зміню­ється на користь сприйняття всесильного й незмінного космічного закону, за яким дисгармонія постає атрибутом буття. Як і частина німецьких експре­сіоністів, Тичина  екстраполює космічні закони на земні процеси  й сприймає їх як справедливі й невідворотні. Експресіоністична поетика у високомистецькому поєднанні з елементами символізму, імпресіонізму, неоромантизму, футуризму в повній мірі зреалізувала глибоко суб’єктивне світобачення митця.

Експресіоністичний тип художнього мислення був притаманний і М.Бажану, естетичне формування якого відбувалося під впливом Леся Курбаса. Для ранньої творчості поета властиві такі експресіоністичні прийоми, як посилена емоційність,  метафоричність, гротескна образність. Нову епоху поет представляє крізь призму психічного стану людини  в момент  найвищої внутрішньої напруги, тим паче – людини з  революційних мас, нового героя із незвичайною біографією, який здійснює самопожертву. Мотив самопожертви як  вияв високого піднесення серця зреалізовано в дусі ідей часу. Суб’єктивне вираження розбурханого, невпорядкованого, трагічного часу поет відтворює через притаманний експресіонізму “варварський” світ образів, гранично деформованих, емоційно заряджених, потворних. Трагізм підсилюється елементами натуралізму. Естетичний заряд ранніх творів митця наповнений силою емоцій. Експресивність досягається через контрастне зіставлення, динамічність, перевагу коротких речень. Як і в П. Тичини, роздвоєність внутрішнього “Я” в М.Бажана відображає еволюцію свідомості нової людини в пореволюційну добу, що є виявом розчарування від краху ілюзій, стану потрясіння, втрати життєвих ціннісних орієнтирів, у цьому контексті актуалізується в Бажана й тема свободи творчості. В особливій силі поетичного виразу доби напружених протиріч, у зображенні страждань і жахів, актуалізації теми митця, екстатичній напруженості, метафоричності спостерігається  спорідненість експресіонізму Бажана з поетикою бароко.

Отже, обрані П. Тичиною й М. Бажаном для відтворення драми душевних страждань індивідуально окреслені, динамічні прийоми поетики, найбільш показово виокремлювали експресіонізм у стильовій палітрі української поезії 20-х років. Своєю оригінальною манерою в цьому контексті виділявся Т. Осьмачка.

У підрозділі 3.2  “Поетична творчість Т. Осьмачки 20-х років ХХ ст.” розглянуто збірки “Круча”, “Скитські вогні”, “Клекіт”, відзначено, що Т. Осьмачка – найвиразніший представник експресіоністичного стилю в українській поезії 20-х років. Митець був обізнаний із європейськими мистецькими та філософськими течіями й теоріями. Однак ідейно-естетичні засади експресіонізму не перейняті Осьмачкою штучно з європейського мистецтва. Вони співзвучні з його світовідчуттям. Поет не сприйняв пореволюційної дійсності з її радянсько-більшовицькою ідеологією, протистояв їй і був у цьому послідовний та безкомпромісний. Збірка “Круча” – це художнє втілення  поетового бачення й переживання трагедії України в роки революції та після неї. Протест проти насильства, руйнації й поневолення цілком окреслює національну основу світобачення Осьмачки і зумовлює надзвичайну напруженість голосу та художній інструментарій. Навальність, нестримність, масштабність подій, їх непередбачуваність втілено у гіперболізованих, фантасмагоричних, апокаліптичних картинах. Україна постає через абстраговані образи – “перса землі”, “важке небо зоряне з хрестом”, “гора”, хрест із раменами до кінців світу, ряд асоціативних образів, зв’язок між якими важко вловлюється, а то й відсутній. Трагедія Батьківщини асоціюється з біблійною  образною картиною розп’яття Христа. Основна тема збірки “Круча” – втрата національної незалежності, поневолення України. У всіх виявах реального буття Вітчизна відбиває рух у всесвітньому просторі, є часткою планети і підвладна загальним закономірностям її існування. У руслі цієї історіософії митець осмислює проблему національної неволі, яка посилює в людини  відчуття самотності, приреченості, загубленості в життєвому і світовому хаосі. З’являється трагічний образ одинокої, самотньої людини. Посилюється інтуїтивний зв’язок індивідуума зі світом, відкривається “мова” серця, яка й пророкує поетові майбутнє “під снігом півночі”. Художньому типу мислення  Осьмачки властиве есхатологічне передбачення, віщування.

Джерелом експресіоністичної поетики Осьмачки була національна духовна стихія, що спостерігається в міфопоетиці, народнопоетичній образній системі (“трава-мурава”, “буй-вітрисько”, “мати-земля”, “сиві орли” і ін.), емоційно насиченій лексиці розмовної мови (багряниця, кривавиця, муки-катування та ін.), в експресивних описових порівняннях, метафорах, антропоморфізації природи, використанні фольклорних жанрів (пісня, казка, легенда), мотивів (пісенні, казкові, баладні) та прийомів (зачину, звертання та ін.), у створенні казкових візій, художній інтерпретації язичницької образності, культів та обрядів.

Неміметична дійсність в Осьмачки передається “мовою серця”, що підсилює експресію психічної напруги, ліризує зображуване. Емоційну тональність створюють картини селянського побуту, комунікативні прийоми, що відображають акцентовану експресіоністами ідею найвищої психічної гармонії, а також виразно індивідуалізовані  метафоричні порівняння, в яких відбивається єдність людської і світової душ. Ліричним елементом виступає в тканині твору розповідь-сон, що посилює емоційну напругу, а також ліричний пейзаж, який нагнітає передчуття неминучої біди.

Національна специфіка українського експресіонізму проявляється, зокрема, в інтерпретації історіософських тем, що є ключовими в збірці “Скитські вогні”. У концепції України Т. Осьмачки виділяються антиколоніальні настрої (“У табори”, “На Ігоревім полі”, “Пісня з Півночі”). Своєрідне художнє втілення здобуває тема національної неволі. Експресіоністичний характер художнього мислення митця співвідносить реалії України з відомими подіями всесвітньої історії. Мотив вавилонського полону, що накладається на відступ військ УНР за межі України, підносить сприйняття національної трагедії України 20-х років до масштабів загальновідомих фактів багатовікового поневолення народів, увиразнює трагедію народу, що примирився зі становищем невільника-раба, зміни його морально-психічної структури й аксіологічних домінант. Трагізм поетової душі виражається образами особливої виразності й експресивно-чуттєвої сили (апокаліптичне місто, діти, кров, мати), специфічного колористичного забарвлення – біло-чорно-червоного. У дусі експресіоністичного розуміння ролі митця, його суспільної місії постає у вірші образ поета.

Концепт народу-невільника (“Пісня з Півночі”) асоціюється в Осьмачки зі станом надзвичайного психічного напруження, протесту, обурення проти рабської покори українців, які воюють за інтереси великодержавної Росії.  Глибоко особистісне, емоційне, пристрасне ставлення до зображуваного досягається в поетиці конкретно означеними образами з антиімперською семантикою, прийомом іронії, сарказму, розгорнутого порівняння, питально-окличними формами, протестом-закликом: “Коли ж, коли ми вже розіб’єм кайданом катові висок!”

Соціальні катаклізми, що були особливим предметом експресіоністичного художнього мислення, Осьмачка сприймав як наслідок морального спустошення людства і всесвіту. Психічний стан безмірного відчаю і приреченості відтворено в поезії “Лист”, співзвучній з творами П. Тичини, М. Куліша, В. Підмогильного про голод в Україні. Нервова конвульсійність, збудженість, безсилля, вибух одчаю і безмірний біль знаходять свій вияв у відповідній синтаксичній структурі твору: коротких, уривчастих реченнях, які переривають цілісність метафоричного образу, тримають його на зв’язках стримуваного плачу-розповіді. Стан душі, що перебуває за межами контролю свідомості, проривається мунківським криком: “Я тільки й можу, що від мук / Тут закричать!”

У віршах “Голота”, “Деспотам”, “Розкрила небо Україна” та ін. Осьмачка постає поетом національного болю, протесту й боротьби. У творах із соціально окресленою тематикою експресіонізм виявляє себе в розлогій метафоричній та метафорично-порівняльній образності (“Гарячим вітром прилетів / Од батька лист, / Що чорну кригу град звалив / Там серед нив”), міфологічних образах-архетипах (Сварог, Троян, Дон, Чумацький Шлях, чорний крук), народній демонології, в символічності та асоціативності поетового мислення (“Борона упала на ліси дубові, / зубком учепилась в небосхил над морем”), фольклорній жанрово-образній орнаментиці. Відправною точкою розгортання поетичної думки у віршах часто виступає контрастний пейзаж. Ключові образи природи підкреслюють виразно національний колорит пейзажного малюнка та своєрідність українського народного світосприймання з характерними для нього архетипними образами та розумінням світу як єдиного цілого.

Збірка “Скитські вогні” розширює аспекти експресіоністичного світобачення Т. Осьмачки. Громадянський пафос творів відбиває напругу  почуттів митця, викликаних осмисленням долі України і спрямованих проти вселенської несправедливості, яка спадає на Вітчизну. Цим зумовлений емоційний регістр творів: безмірна туга, відчай як суб’єктивний стан душі ліричного героя. Екзистенційну модель буття України автор осмислює через архетипний концепт волі як колективного підсвідомого, що відповідає теорії „задіяних сил” К.-Г. Юнга, коли ціла нація відроджує давні духовні атрибути – символіку, ритуали, – і цей масовий настрій революціонізує особистість. Звернення до архетипних образів степу, вогнів як втілення підсвідомого зумовлює надвимірний простір буття України. Із семантикою символу вогнів, що несуть енергію волі, пов’язана й назва збірки. Так, у світоглядній концепції Осьмачки людство об’єднане духовною енергією, минуле, сучасне й майбутнє – завжди у взаємозалежності й постають як  вічність.

Ключовими образами для вербалізації невиражального стають у поетиці Осьмачки  образи болю, крику душі, скорботного серця (“Хто”, “Цить, моє серце”, “У табори”, “Труни в гаях”). Така суб’єктивізація предметного світу поглиблює психологічну дію картини, образу, інтимізує поетичне самовираження, допомагає “ввійти”, „вчутися” в образ через експресію виражальності. Метафоризація, асоціативність, антропоморфізація природи, символічність, містичність образів, поетизація предметів побуту увиразнюються засобами антитези, висхідної та нисхідної градації, прийомом поєднання елементів “суб’єктивізованого сприйняття” таких соціально та національно означених явищ, як  братовбивча війна та голод (“Труни в гаях”).

Своєрідність Осьмаччиного стилю спостерігаємо і в інтерпретації образу міста, що поєднує тенденції європейського експресіонізму та національні етнопсихологічні традиції. В урбаністичному ландшафті Осьмачки відсутня конкретно-історична атрибутика. Натомість превалюють абстрактні, символічні картини та образи, що відтворюють загальний стан хаосу, руйнації, сприйняття міста як ворожого, чужого селянській психології, як вмістилища зла (“Труни в гаях”), страху, самотності (“Деспотам”). Протиставлення села місту постає як антитеза – моральне-аморальне, добро-зло, природне-протиприродне.

Стан зболеного серця митця, глибина душевних розчарувань, втрата ідеалу часто знаходять вияв в алегоричних сюжетах і образах, у поєднанні експресіоністичних та сюрреалістичних способів  творення художньої дійсності (“Казка”, “Весна”, “Чекання”). Калейдоскопічні картини, фантастичні події, міфологічні образи вражають динамікою перебігу, експресією, ефектом алогічного й хаотичного, величчю й незбагненністю розімкнутого, наповненого пахощами й світлом позачасового й позапросторового континууму. Але головну настроєву тональність поетової душі виражено романтично-ліричними малюнками, зітканими з народнопоетичних, сакралізованих чи міфологізованих у селянській свідомості образів (любисток, колиска, купіль, яр, пшениця, поле, калина, солов’ї, ромен-зілля), обрядово-звичаєвих картин (купання дитини в любистку, виливання купелі під калину).

Сюрреалістичне розуміння невичерпності позасвідомого та його активний вплив на життя кожної людини, що збігається з фройдівською теорією психоаналізу, реалізується в Осьмаччиній моделі “людина і космос”. Ліричний герой є носієм трансформованої інформації колективного позасвідомого, втіленого в індивідуально авторському, незужитому образі “серця журавлиного” (“Весна”). Філософія взаємозв’язку людини з космосом теж виражена за принципами сюрреалістичної поетики: на фоні безмежного простору – маленька людина. Експресіоністський та сюрреалістичний спосіб світобачення проявляється й у гротескно-експресивній манері творення фантасмагоричних картин.

Соціальна, національна база експресіонізму Осьмачки не лише породжувала високу психологічну напругу, але й зумовлювала, як свідчить збірка “Клекіт”, онтологічний контекст його творчості. Екзистенційні проблеми набувають в експресіоністичній свідомості митця художньої інтерпретації. Емпіричний світ пізнається поетом через його власне буття, яке співвідноситься з межовою ситуацією. Психічний стан ліричного героя, як це спостерігаємо і в П. Тичини та М. Бажана, характеризується розчахненістю: з одного боку, безкомпромісність, почуття відповідальності і готовність “виступити на бій” (“Сонет”, “Деспотам”, “Данте”), з іншого, екзистенційний стан відчаю і безвихідної самотності (“Голота”, “May soul is dark”, “Не можу пригадать”). Екзистенційно-межове світовідчуття автора, виражене прийомом антитези, виразною гіперболізованою метафорою, передає неприйняття деспотичного режиму, який прирік живі душі на “німування”, “кам’яніння”, смерть (“Сонет”). Абсурдність буття штовхає ліричного героя до бунту, до виявлення власної позиції. При цьому чітко проступає екзистенційно-кордоцентричний світогляд Осьмачки, властивий українській етнопсихологічній структурі, відповідно до якого “душа” поета повинна зродити слова потрясаючої сили. У контексті художнього втілення мотиву ролі митця і мистецтва Т.Осьмачка підкреслює спільність своєї і народної долі (“Голота”), підтверджує власну безкомпромісну  позицію щодо існуючого суспільного устрою, заперечує конформізм, виявляє суголосність із екзистенціалістською концепцією божественності поетичного слова та буттєвої місії поета (“Пам’яті Франка”).

Екзистенційно-межове світовідчуття Т. Осьмачки зумовлює актуалізацію в його творчості проблеми вибору особистістю своєї свободи як способу самовираження, самореалізації, надання сенсу власному існуванню, досягнення своєї автентичності навіть через безкомпромісність, що асоціюється з “безумство-хаосом” (“Подорожньому”). Авторська модель буття суголосна з філософськими судженнями про пріоритет духу (К.-Г. Юнг, М. Шелєр), тобто буття духовного як єдиної справжньої реальності. У зв’язку з цим почуття страху смерті пов’язане не з фізичною, а з духовною смертю (“Дорогому”). Умови тотального нівелювання людини в суспільстві посилюють гостроту роздумів митця про сутність людини, значимість її як особистості та здатність піднятися над собою і в такий спосіб пізнати саму себе („Не можу пригадать”). Власну автентичність ліричний герой Осьмачки здобуває, піднявшись на  бунт проти деспотів (“Деспотам”). За силою емоційної наснаженості, експресією образів, глибиною патріотичного почуття, в якому злилися любов і ненависть, Осьмачка стоїть поруч із Т. Шевченком та І. Франком.

Нерівність змагання людини із системою зумовила превалювання в поезіях  Осьмачки екзистенційного стану розгубленості, самотності, відчаю як домінуючого стану душі ліричного героя перед лицем майбутньої  історичної катастрофи (“May soul is dark”). Відтворення психічних процесів відбувається через опис зовнішнього світу, для чого задіяні елементи техніки живопису: створена своєрідна стереокартина, яка передає різні плани навколишнього світу з постаттю знеможеної людини в центрі.

Експресіоністська свідомість Т. Осьмачки посилено акцентує на психології митця, тому з’являється новий мотив  – передчуття невідворотної розлуки з Батьківщиною. На новий рівень підноситься тема суспільного  призначення поета і поезії через осмислення образу італійського поета-вигнанця Данте (“Містерія”). Крізь призму цього образу переломлюються екзистенційні проблеми волі, помсти, смерті й безсмертя, свободи вибору й конформізму як крайні пункти сенсу життя, права й обов’язку митця. Діалогізований монолог як наративна форма твору став засобом експресії суб’єктивного, особистого, що було важливим для естетики експресіоністів.

Філософсько-естетичні засади експресіонізму простежуються і в художньому трактуванні Осьмачкою теми міщанської моралі (“Міщани”), яку активно розробляв і німецький письменник Франк Ведекінд („Лулу”, “Франціска”). Прикметною ознакою експресіоністичного мислення  Осьмачки є те, що згадану тему він виводить за рамки побуту, розширюючи її проблемами межової ситуації, свободи вибору, митця і суспільства, національної свідомості. Художнє осмислення порушених проблем суголосне з ніцшеанськими та іншими актуальними ідеями європейської філософії.

У цілому, як свідчить лірика Осьмачки 20-х років, за типом світовідчування, мотивами, поетичним інструментарієм поет перебував у силовому полі експресіонізму, що мав виразні національні джерела й неповторний колорит.

У підрозділі 3.3  “Лірика 40–50-х років” відзначено, що здобутки львівського та еміграційного періодів – збірки “Сучасникам” (1943), “Китиці часу” (1953), “Із-під світу” (1954) – новий етап у творчості Осьмачки. Письменник прагне розкрити світ своєї змученої душі, виразити незгасний біль  і несправджені сподівання. Домінування особистісної проблематики над суспільною вписується  в тенденції еволюції європейського експресіонізму, коли після поразки німецької революції 1918–1923 рр. громадянський пафос витісняється “піснею людської душі і громом почуттів” (Н. Павлова). Подібні зміни у творчості Т. Осьмачки передусім зумовлені катастрофою національно-визвольних змагань та втратою Батьківщини. Основна увага у збірці “Сучасникам” зосереджена на особистості в момент найвищої психологічної напруги, яка виливається у форму сповіді ліричного героя, затиснутого в лещата режиму, кинутого у світ буденщини, міщанської байдужості, рабської покірності, духовного каліцтва приниженого московщиною українського селянина (“Байдужість”, “Спокій”). Для вираження стану душі найбільш придатними стають образи кольору (чорний, кривавий, жовтий, червоний), лексичні новотвори (“стожалі”, “сизохребетний степ”), розгорнуті порівняння, старослов’янізми (“грядущі времена”). Поетове звертання не має конкретного адресата, автор волає у безмовний простір, що увиразнює велетенську  силу болю й космічні розміри трагізму. Осьмачка ідентифікує себе з віщуном трагедії, вдаючись до народнопоетичного образу пугача (“Скарга”). Він створює апокаліптичне видіння  закривавленого світу і бачить цю трагедію в космічних масштабах.

Абстрактність як  спосіб вираження розчахнутої душі, надзвичайного психічного напруження поєднується в Осьмачки з пильною увагою до побутових деталей, речей, грубої “мови життя”, що, хоч і порушує закони “поетичної” мови, вносить сильний експресивний струмінь і є способом вираження  того невиражального, яким кричить “трудна душа поета”         (Ю. Шерех).

Домінуючим мотивом і психологічним настроєм, станом душі ліричного героя збірки “Сучасникам” є самота. Осьмачка робить акцент на трагізмі відчуження митця в суспільстві. Страждання наближає людину до життя, тому ірраціональне вербалізується в поета у гіперболізовані гротескні картини “провіщення” (“Скарга”), в глибоко ліричному виливі душевних почувань (“На зрубаній акації”, “Утома”, “Вигран”, “Елегія”, “Романс”), у гостро сатиричній інвективі (“Шкура”), містиці, демонічних образах (“Мрія”). Вираження душевних почуттів здійснюється в поета і через традиційні для романтичної лірики образи душі, серця, крові, сліз, гармонійний чи контрастний пейзаж. При цьому навколишня природа, космічний простір і на вербальному рівні, і на рівні емоційного настрою, рецепторного чуття  несуть у собі суто національні ознаки.

Властиві експресіоністам посилена увага до вічних начал людської душі та інтелектуальність проявляються в Осьмачки у широкому культурологічному полі його творів, що зближує митця і з неокласиками: активно використана міфологічна, біблійна образність, алюзії з конкретними історичними, літературними постатями та подіями. Виразно індивідуальна трансформація традицій засвідчує органічний сплав у стилі Осьмачки елементів романтизму, натуралізму, експресіонізму, надбань національної і світової культури з європейською новітньою стихією.

Збірка “Китиці часу” репрезентує Осьмачку як автора любовної лірики, розкриває нові психологічні стани його ліричного героя. Вони детерміновані спочатку закоханістю поета в черницю Йосифу, а потім почуттям безповоротної втрати, безмежної самоти, скорботи, з’явою нових захоплень і розчарувань, споминами юності,  вимріяним жіночим ідеалом. Новий, досі незвіданий стан душі втілюється автором у символічний образ китиць як особливої прикраси. Він злився з філософськи глибшим, об’ємнішим образом часу, що втілює змістовий і духовний сенс кохання. Схвильована, пристрасна, болюча мова серця спочатку знаходить вираз в асоціативних символічних образах тужливих дальних криків птиць, чистого і чулого серця під хрестом і ін. (“Присвята”), а далі конкретизується в образах закоханого ліричного героя і його коханої (“Предше”). Естетизація ідеалу любовного почуття знаходить втілення в нетрадиційному образі – жоржини, в народнопоетичних образах чужини, Дунаю, у прийомі “гри”, коли ліричний герой моделює свою уявну смерть. Черниця уособлює витворений автором жіночий ідеал, тому індивідуалізації жіночого образу не спостерігаємо. Головним для поета є світ власної душі, з пріоритетними настроями розпуки, розчарування, почуттям страждання, самотності, кривди. В інтимних поезіях Осьмачки відтворено модель психології закоханого чоловіка: від пристрасті, нерозділеного кохання, що, за Фройдом, породжує  відчуття образи, до бажання помсти і власної смерті (“Кривда”). Осьмачка відтворює крайні стани експресивного відчуття героя: від найвищого піднесення до стану надломленості (“Хустка”). Характерно, що для поетизації сердечного почуття автор дуже рідко вживає слово “любов”, експресивним засобом найчастіше стає метафорична, символічна образність або пісня як символ найвищої гармонії.

Переживання стану закоханості внесло новий досвід у світогляд і життя Осьмачки, відкрило іншу грань внутрішнього і зовнішнього світу. Нерозділене кохання, що стало для поета горем “окремої драми”, зумовило філософічність інтимної лірики, де функціональну навантаженість несуть автобіографічні елементи, прийом паралелізму, сповідальність, молитовна форма, елегійність (“Весняна елегія”, “Молитва”, “Станси”, “Камінь”). Автор обсервує психічні стани, викликані новим сподіванням зустріти “жаданого друга”, згасанням надій, несподіваною увагою жінки чи необхідністю стримувати пориви серця або спогадами юності чи “прозрінням” (“Альпи”, “Майн лібер”, “Немає”, “Зустріч”, “Жорстокість”, “Дзвонар”, “Елегія”). Душевні пристрасті ліричного суб’єкта знаходять своє вираження й у картинах еротичного плану (“Дзвонар”, “Вдовиця”). Проте домінуючим настроєм інтимних поезій Осьмачки залишається самотність, туга і безнадійне сподівання, власне стан, вербалізований в експресії “шаленого чуття плачів”. Пережите поетом кохання несло як особистісний, так і людинознавчий потенціал. Воно наповнило іншим змістом його життя і творчість, відкрило нові сторони людської душі, піднесло до усвідомлення владності божественного начала у світі.

Іншим психологічним станом душі Т. Осьмачки в еміграції, що зумовлював експресивну виражальність, була невтишима ностальгія. Її підґрунтям стало трагічне відчуття розлуки з рідною землею. Воно посилювалося невлаштованістю таборового життя, байдужістю, а то й недоброзичливістю “земляків” (“У таборі”, “Реакція”). Особливо болісним було усвідомлення ілюзорності такого поняття, як воля (“Совість”) та відчуття неперервного зв’язку з Батьківщиною як неодмінного ґрунту духовної сили й творчості письменника (“Сум”, “Незмінність”). Експресія психічного стану розчахненої між двома світами (рідним і чужим) душі увиразнюється прийомом контрасту, метафорами, витонченими порівняннями, лексичними новотворами, полісемантичними епітетами (“Перепелиця”, “Немає”), пошуками генези еміграції (“Спільна доля”). Загострене до краю психічне чуття відкриває сприйнятні на рівні ірраціонального онтологічні істини про вічне й минуще в житті. Драматизм душевних емоцій, “вилив в самоті самотньої душі” (Ю.Шерех) посилюється роздумами про прийдешнє України, що зумовлює богоборчі мотиви (“Монолог”, “Марево Есхілового орла”, “Мандрівка”).

У ліриці Т. Осьмачки 40–50-х років ключовими залишалися мотиви України, розгорнуті в дусі філософсько-естетичних засад експресіоністів через історичні, духовні, космічні виміри. Особистісні та суспільно-національні аспекти цих мотивів зумовили їх трагічне звучання. Через драму людського серця переломлюється національна проблематика. Новим аспектом художнього світу митця стала тема кохання. У стильовому спектрі лірики органічно зливаються прийоми символічної, натуралістичної, романтичної, експресіоністичної поетики, що створює багатий візерунок художнього світу Т. Осьмачки.

У підрозділі 3.4 “Філософсько-естетична парадигма поеми „Поет” розглянуто вершинний твір Т. Осьмачки – поему “Поет” (1947), у якому головною й концептуальною є тема митця. Те, що вона хвилювала автора, підтверджують його захоплення поетами Данте Аліг’єрі, П.-Б. Шеллі, Д. Байроном, Д. Кітсом, Б. Клейстом, Т. Шевченком, а також спогади сучасників письменника. Твір Осьмачки співзвучний з поемами “Аластор” та “Адонаїс” П.-Б. Шеллі темою смерті поета і трактуванням митця як сина своєї Вітчизни й матері-природи. Будовою і філософсько-алегоричним змістом він споріднений з “Божественною комедією” Данте. Сферою духовного буття художника є грань між матеріальним і космічним світами, що наділяє його можливістю надчуття, здатністю пророка. Таким чином, тема митця в поемі Т. Осьмачки розгортається через проблему поета як втілення акумульованої в космічному просторі духовної субстанції і його емпіричного буття.

У вступній частині твору автор окреслює в дусі експресіоністичної естетики образ поета-пророка, який чує “луни минулого”, митця прометеївського типу, який несе визначену вищою силою місію боротьби на полі духу. В наступних трьох розділах створено часово-просторовий образ “поля духу і живих надій” та розгорнуто художню еволюцію поета-борця як символу надлюдини, боголюдини.

Відповідно до естетичних засад експресіонізму та філософії екзистенціалізму автор створює художню модель страждання митця як єдиного способу самоосягнення. Як і в Гомера, Байрона, Кітса, Шеллі, Шевченка, причиною страждань поета в Осьмачки є недоля Батьківщини. Головний герой “Поета” Свирид Чичка відчуває органічну єдність з Україною, яка постає у двох іпостасях – старожитної, втіленої в образ матері, та нової, яку уособлює дівчина Вустя. Проблему обов’язку митця перед Батьківщиною, його високої відповідальності письменник розгортає в дусі ніцшеанської філософії свободи як усвідомленої необхідності, згідно з якою вище покликання поета може бути зреалізоване лише за умови відповідності цим завданням його духовного стану, природної детермінованості (бути народженим для високої місії) та насиченості духовною енергетикою багатьох попередніх поколінь (“історичний дух”, “шосте чуття” за Ніцше). Саме тому врятована Свиридом Вустя спочатку відштовхує юнака, завдаючи йому перших страждань. Ці почуття посилюються несправедливим докором батька про стосунки Свирида з Вустею. “Історичне чуття” головного героя поеми проявляється в образі чутих ним “лун минулого”.

Актуалізація попереднього історичного досвіду, властива поетиці модернізму, простежується в Осьмачки в першій частині твору як форма освячення поета історичним духом на шляху його становлення. Як це властиво модерному мистецтву, минуле в художній свідомості митця ідентифікується як міфосвіт у його яскраво національному вияві. Через створення екстремальних ситуацій (пошуки Свиридом гайдамацького скарбу, його змагання з нечистою силою), сакралізацію часопростору (Різдвяна та Великодна ночі) Осьмачка прилучає свого героя до національних духовних скарбів, загартовує в боротьбі зі злом (“Диявол”). Великодне воскресіння асоціюється в поета з  національним пробудженням, яке народжує і свого поета-солов’я. Він в Осьмачки, на відміну від такого ж образу в Шеллі (трактат “Захист поезії”), не просто заворожує, розчулює співом слухачів, а наділений суспільними функціями, зумовленими процесом націєтворення. Поет асоціюється з самовідданим борцем-месником, з Христом, що несе віру й надію, щоб подолати “смертний жах” (“Бог”). Метафізичний зв’язок Свирида з матір’ю-Україною автор відтворює через сон-видіння героя, в якому містичні, гіперболізовані образи-символи дзвіниці, дзвону на велетенськім колосі та голосу, що “страшно тужить”, передають передбачення загибелі нової України. Знівечену Україну відтворено у пісні “Кохання” через психологічний стан Свирида, що втратив і матір, і Вустю, через експресію крику (“Сину!”, „Гину!”), експресіоністичний пейзаж. Драматизм душевних страждань Свирида як експресіоністичного героя поглиблюється його дисгармонійними стосунками з реальним світом, удосконалення духовної структури відбувається як через фізичний біль (хвороба), так і духовний –  зміна середовища з сільського (свого) на міське (чуже).

Осьмаччина модель становлення митця передбачає наповнення його духовної структури не лише національними складниками, а й загальнолюдськими, які він здобуває в університеті, прилучаючись до світової духовної культури.  Її сприйняття  випробуваною психологічними й фізичними стражданнями душею загострює естетичне відчуття Свирида, наслідком чого стала поява першої поетичної збірки “Круча”. Отже, в художньо-філософській концепції народження й становлення митця Осьмачки поет – це феномен національної та загальнолюдської духовності, випробуваний стражданням за національні та вселюдські ідеї, це необхідна нації в критичний час її буття концентрація життєдайної енергії.

У другій частині поеми, що асоціюється з другим колом пекла, проблема митця й України осмислюється на трансцендентному рівні. Глибина трагізму українського буття досягається через сакралізацію хронотопу (Різдвяна ніч в українській хаті) та відтворення руїнницької сили всепануючого Сатани в образі чека. Цим самим окреслено символічну єдність земного й небесного,  вічне протистояння добра й зла. Домінуючими емоціями є тривога, страх. Експресивна калейдоскопічність подій відтворена різними наративними способами. При цьому тісно пов’язані між собою елементи реального й містичного становлять суцільну розповідь. Граничні емоції, екстатична напруга автора зумовлює саркастичні прийоми творення образів руйнівників української святині, що споріднює твір із сатирично-філософською поемою В. Самійленка “Гея”. Важливу експресивну функцію несе апокаліптичний пейзаж, співзвучний із соціальним Хаосом. У його центрі – Свирид Чичка, який проходить випробування смертю близьких людей, вогнем, самотністю. Моральні й фізичні страждання – це шлях поета до самовдосконалення, до розуміння обов’язку як природою закладеного феномена, Вітчизни як вічної духовної константи, як незгасного джерела духовного поступу, а митця – як творіння й посланника Бога. Ключовим моментом психологічного стану героя в процесі його духовного одкровення, найбільшого наближення до Творця, є момент віри, втілений в індивідуально авторському, що перегукується зі світовими, сюжеті спілкування пророка з Богом, відчуття упокореності перед Творцем, усвідомлення себе виконавцем його волі як “сердечної найдорожчої мрії”. Для підтвердження концепції митця, приреченого виконати Божу волю ціною власного життя, Осьмачка вдається до аналогії з образом Христа, що сприяє самоідентифікації поета, усвідомленню ним незнищенності творчої енергії і власного безсмертя.

Сприйняття власної екзистенції як високого покликання в поезії, як вершини духовної краси приводить героя поеми до ще глибшого протистояння тоталітарному суспільству, яке творить власну в’язницю й устами придворних співців прославляє її. У третій частині твору постає образ поета-бунтаря, який відстоює перед кесарем право на свободу життя і творчого духу.

У “Поеті” оприявнюється космологія Осьмачки з її ідеєю “світової душі”, закутої в темницю людського тіла та здатної до перевтілення, а також ідеєю невпинного руху всесвіту, відображенням якого є людський дух. Твір наповнений суцільним космічним рухом, у якому поет однаково відчуває  пульсацію зірок, биття людського серця, мінливість настрою творчої душі, її хвилювання й передчуття.

Усвідомлення єдності “світової душі” не позбавляє поета страху перед незбагненним космосом, таємницею його безконечної безодні, водночас переконуючи в тому, що жорстокість – це закон Всесвіту. Сприйнявши дисгармонію Космосу як непорушний закон, поет шукає універсального ідеалу і бачить його, як і англійські романтики Кітс та Шеллі, в духовній культурі: казки генія Растреллі, “свят-Андрій”, “Володимир-князь” створюють єдиний духовний простір. Це й образ “природи-вроди”, що є тінню краси, якою насолоджується душа.

В останніх піснях “Поета” відчутна філософічна заглибленість митця в проблеми вічного й минущого, сенсу буття, в аксіологічні категорії. Новий психологічний стан – просвітлення свідомості й душі – знаходить вияв у зовнішньо позірному: картинах ідилічно світлої природи, переповненої благовісною тишею й теплом, у медитативному характері оповіді, розширеному часо-просторовому континуумі, основною віссю якого є верх/низ. Мовчання Всесвіту на “людський рух” не викликає в митця відчаю й пасивності, навпаки, він готовий виконувати призначену на землі місію і в “таку добу глуху ярмо на шию брати, як заслугу...”. Поет Т. Осьмачки – це стоїчна особистість, що перебуває в силовому полі національного, черпає з нього духовну наснагу і вірить, що зроджена з туги й змагань за Україну поезія постане у просторах Вічності як естетично довершена вежа, рівна досконалості космосу.

Віра в силу слова, в творчий потенціал митця на шляху оновлення України в Т. Осьмачки настільки сильна, що витворює в його художній уяві експресіоністично виразну живописну картину: серце поета стає світляним клубком, у центрі якого – він зі своїми ідеями. Це серцевина і джерело всесвіту. Експресію художньої думки автор увиразнює постаттю схиленого з вікна вежі поета, із грудей якого котяться краплі крові і сповнюють безодню вогнями. Вогонь у символіці поета знаменує енергію, очищення, творчий, життєдайний потенціал.

У “Поеті” Т.Осьмачки чи не вперше в нашій літературі художньо-філософська концепція творчої особистості інтерпретована по-новому: поет і космос. За логікою художньої думки митець на землі – не випадковість, а воля космосу, природою визначена необхідність. Творчість – це краса, той феномен, за законами якого побудований світ і на яких він тримається. Краса дає людині відчуття власної екзистенції.

Основу для експресіоністичного втілення філософських роздумів над глобальною екзистенційною проблемою Людина, Поет і Всесвіт дала Осьмачці народнопоетична, міфологічна свідомість та широка інтертекстуальність.

Четвертий розділ “Поетика художньої прози Т.Осьмачки” присвячений аналізу повістей письменника: “Старший боярин” (1946), “План до двору” (1951), “Ротонда душогубців” (1956). Художня проза Т. Осьмачки поглиблює вияв естетичного світовідчування митця, розкриває грані його творчого обдарування, світоглядні та громадянські принципи.

У підрозділі 4.1 “Естетично-філософські параметри повісті „Старший боярин” дисертант зазначає, що природа експресіоністичної поетики проявляється і  в прозі Осьмачки. У “Старшому боярині” вона проступає в міфологізмі та фольклоризмі. Дослідники вказували на різні джерела багатоскладового міфологічного коду письменника: міфотворчість, фольклор, творчість М. Гоголя (Ю. Шерех), народна демонологія (Н. Зборовська), “межові” обставини життя  (Н. Колесниченко-Братунь). Вбачаючи рацію у наведених судженнях, варто наголосити на специфіці Осьмаччиної рецепції цих джерел. Гоголь і Осьмачка близькі за світовідчуттям, у кожного з них неповторно індивідуальна трансформація фольклорно-міфологічного матеріалу. Активно послуговуючись міфологічною символікою, Осьмачка не йде за традиційними міфологічними сюжетами, мотивами, образами у створенні міфу українського світу. Він вибудовує цей міф на основі притаманного українцям способу світовідчування з пріоритетом чуттєво-інтуїтивного, ірраціонального, що відповідало експресіоністичному світовідчуттю. Міфологічна свідомість Осьмачки виражається в розімкненні часопростору, баченні України в космічних вимірах, у єдності людини й природи, у зв’язку реального й ірреального світів на рівні підсвідомого. Експресіоністичну наснаженість повісті несе міфологічна символіка (місяць, зорі, сонце, хрест, річка, кінь, відповідний ландшафт, рослинний світ), демонологія та фольклор. Демонологічна символіка – чорний кінь, чоловіки-демони, домовики, незапечатані душі, відьомство, зв’язок мертвих і живих, трансформовані в структуру твору народнопоетичні жанри із залишками анімістичних міфів (замовляння, повір’я, перекази, ворожіння), елементи казкового дійства, народна обрядовість – усе це передає духовний світ людей, які екзистують у світі реальному й ірреальному, підсилює виражальний ефект твору.

Естетизація міфологічних, народнопоетичних структур служить у повісті для створення власне авторського міфу українського світу, міфологічним ідейно-змістовим центром якого є українське село – символ “святої землі”, простору, де “людина віднаходила себе”, мала там свої корені. Осьмачка сакралізує й ідеалізує патріархальне село, ідентифікуючи його з усією Україною, ставить його в центр космосу. Визначальними символами “святого місця” в повісті є антропоморфізована природа, представлена як синестезійний образ, священикова садиба, селянське обійстя, злагоджене подружжя, що асоціюється зі схемою сім’я-держава, жінка-мати. Міфопоетика Осьмачки включає в себе й архетипні бінарні опозиції добро-зло, світло-темрява як символи відвічної боротьби.

Змодельований Осьмачкою у “Старшому боярині” міфосвіт є властивою для модерної літератури формою зашифрованого вираження реальної дійсності, зокрема проблеми національного буття. Тому дослідники припускалися думки, що повість “не переслідує жодної ідеї” (Ю. Шерех), “здається далекою від усяких проблем” (О. Ізарський), що вона не несе ніякої “соціології” (М. Слабошпицький). Насправді “Старший боярин” – твір алегоричний, у ньому порушена особливо гостра проблема долі України в екзистенційному вимірі. Поштовхом до її осмислення була поразка національно-визвольних змагань, яка знаходила своє трактування у творчості В.Винниченка (“Відродження нації”, “Між двох сил”, “На той бік”), письменників-емігрантів (Є. Маланюк, О. Ольжич, О. Лятуринська та ін.).

Система образів-символів повісті вибудувана Осьмачкою за зразком символіки “Поета”: Варка – втілення нової України, Гордій Лундик – нове покоління українства, Горпина Корецька – уособлення патріархальної України, Діяковський, Пронь, козацьке братство – сили, задіяні в революції, Маркура Пупань і Пронь – уособлення демонських сил. Через ці образи Осьмачка осмислює причини невдач українських державотворців та поразки визвольних змагань. Це своєрідний діалог із В. Винниченком про проблеми національної свідомості українства, визначальних сил у революції, національної інтелігенції і народу, національної ментальності та чесності з собою. Художня реалізація цих проблем відбувається крізь призму двох світів – колишньої ідеалізованої митцем старосвітської та нової України. Міфологічна свідомість Осьмачки окреслює сили зла, спрямовані на бездержавність України (зваблення, ґвалтування жінок Маркурою, помста Проня Горпині Корецькій, зросійщення українців). Дітьми понівеченої, зросійщеної України є Варка та Гордій Лундик, які відчувають власну ущербність. Через образ Гордія – представника нового покоління – митець осмислює важливі проблеми: українська інтелігенція й держава, інтелігенція й народ, національна свідомість, історична пам’ять. Позбавлений батьківської опіки, що співвідноситься з державністю, сирота Гордій Лундик морально, політично не підготовлений до боротьби за Україну. Його діяльність зумовлена швидше захопленням новими ідеями, пропагованими В. Винниченком (два томики привіз із собою), романтичністю, стихійністю натури (у полеміці з Пронем дає йому ляпаса), випадковим збігом обставин (потрапляє  у загін вільних українців). Автор показує, що в такої інтелігенції відсутня національна свідомість, готовність до боротьби й самопожертви, її ніщо не зв’язує з народом, вона не бачать перспективи в державності. Осьмачка, як і В. Винниченко (“На той бік”), показав непростий шлях української людини до національної ідеї.

Проблему народ і революція письменник найяскравіше розкриває через образ національної “дрібновласницької стихії”, зокрема через поведінку наймитів  священика у залишеній ним садибі. Їхню нестримну енергію руйнування він порівнює з навалою монголо-татар. Не менш показовою є й картина розорення обійстя Горпини Корецької після її смерті. Цей закон “ворожості чужого до чужого”, притаманний психології мас, Осьмачка, як і В. Винниченко (“На той бік”), відтворив досить переконливо.

Священик Діяковський представляє ліберальну частину суспільства з невизначеними політичними поглядами. Він помстився своєму кривдникові Проневі і, дотримуючись правила “чесності з собою”, покидає побратимів без будь-яких пояснень. Це характеризує Діяковського як месника за власні кривди, а не за державницьку ідею. Курінь вільних українців, очолюваний ним, – це схоплений у загальних рисах образ українських урядів. Представники різних суспільних станів наділені в цій організації різними повноваженнями, що призводить до умисної фальсифікації ними ідеї національної боротьби, чвар, братовбивства. Через образ товариства побратимів письменник, як і в “Поеті”, порушує питання впливу історичного чинника на формування національної свідомості українства, проводить співвідносну з ніцшеанською ідеєю думку про необхідність для нації сильної особистості (“дипломата мудрого”, “великого поета”, художника, “вченого.., який би розумівся і на науці, і на політиці, і на мистецтві”). У зверненні Осьмачки до часів козацької України простежується паралель із баченням цієї епохи М. Гоголем (“Страшна помста”). Уособлюючи зло в чужонаціональному поміщицтві, Осьмачка, подібно до Гоголя (чаклун у “Страшній помсті”), надає йому ознак демонічності. Бісівщина в Осьмачки, як і в Гоголя (Пацюк у “Ночі  перед Різдвом”, чаклун у “Страшній помсті”) побудована на поєднанні демонічного й людського. В обох митців наявний мотив страху перед нечистою силою.

Повість “Старший боярин” своєрідна і своєю проблематикою, і формою. Міфопоетика дала можливість авторові відірватися від реальних подій і показати певні їх закономірності, що належать до вищих сфер буття. Експресія конфлікту здійснюється через демонічні сили. За принципом міфологічної свідомості образи-персонажі поділені на дві протилежні сили – як форми всесвітньої рівноваги, що зумовлює наявність бінарних опозицій – світу добра і зла та боротьби між ними. Динамічному розгортанню сюжету сприяють такі прийоми експресіоністичної поетики, як швидка зміна картин, візуальне збільшення образу, публіцистичність, ліризм як вияв суб’єктивного, майстерне “озвучення” й “освітлення”, елементи пригодницького жанру. Композиція твору струнка, її позасюжетні елементи відтворюють життя як у конкретних деталях, так і в космічній перспективі. Пейзажі можна віднести до кращих в українській літературі.

Дисертант зазначає, що повість “Старший боярин” у нашому письменстві є ще одним своєрідним баченням подій визвольної революції. На суто національному матеріалі у руслі міфологічних, фольклорних, літературних традицій митець порушив актуальні політичні проблеми: громадянська й національна самосвідомість суспільства, інтелігенція й українська державність, історичний досвід і ментальність українства, народ і революція, а також такі екзистенційні проблеми, як свобода вибору, абсурдність життя, фатум, випадковість як закономірність, самоцінність кожного моменту життя.

У підрозділі 4.2 “Повість “План до двору”: художній світ в екзистенційних вимірах” відзначено, що в повісті “План до двору” письменник продовжує розробляти проблеми, порушені в “Старшому боярині”. На зв’язок обох повістей звертали увагу В. Шевчук, Н. Зборовська, М. Моклиця. В окремих дослідженнях висловлена думка, що образи Гордія Лундика (“Старший боярин”) та Івана Нерадька (“План до двору”) не несуть соціального, філософського чи політичного забарвлення. Образ Нерадька – це нібито створений у дусі Ф. Купера чи Джека Лондона психологічний феномен, поставлений в екстремальні умови (М. Моклиця). З погляду автора дисертації, через образи повісті Т. Осьмачка осмислює важливі соціальні та національні проблеми, зокрема найбільш актуальну – проблему буття України. Вона конкретизована в проблемах “народ і влада”, “історичне буття й ментальність нації”, “сильна особистість і нація”, “роль національної інтелігенції в історичному поступі нації”, “громадянський обов’язок і право (воля) людини на життя за умов тоталітарного режиму”, в екзистенційних проблемах самотності, межової ситуації, вибору, вини і спокути, концепції свободи особистості й нації. Порівняно з попереднім твором, проблему буття України автор розробляє не на міфологічному, а на історичному тлі – 20-х років ХХ століття, поклавши в основу фабули реальний факт запровадженого більшовиками інквізиторського “плану до двору”. Водночас міфологічна та фольклорна поетика залишаються прикметою експресіоністичного письма Осьмачки. Продовжує існувати демонічний світ, уособлений в образах комуністів – представників нової влади. За принципом міфопоетики сюжет повісті будується на бінарних опозиціях: світ добра – Україна минулих часів, і світ зла – Україна новочасна. Образ нового часу є своєрідною межовою ситуацією, яка випробовує кожну людину. Він представлений двома світоглядними позиціями: влади (шкільний інспектор), яка вважає, що всі проблеми від Шевченка, який “усім загнав у голову Україну”, і народу (Іван Нерадько), для якого причиною проблем є „не Україна, а чуже лихо на Україні”. Образ нового часу проявляється у двох головних аспектах: у бінарно виражених зовнішніх атрибутах (своє, минуле, красиве – чуже, сучасне, потворне) та в психологічному чиннику (“були ми хазяйни.., не пани, а царі”, а тепер на роботу йдуть “без співів і розмов”), а також підсилюється експресіоністичним прийомом звукового ефекту “клепання заліза об залізо”). Через образи Мархви Кужелівни, Скакуна, діда Гатаяшка, баби Пріськи автор підкреслює психологічну несумісність української душі з властивим їй, як це простежується і в М. Гоголя (“Тарас Бульба”), почуттям братства та нового часу, який представлений антигуманною, антиукраїнською владою. Характеристику нового устрою, роздуми над проблемою “народ і влада” автор вкладає в уста переслідуваного, зацькованого вчителя Івана Нерадька, продовжуючи порушену в “Старшому боярині” думку про те, що бездержавна людина втрачає ґрунт для боротьби. Натомість він підкреслює взаємопов’язаність таких морально-етичних категорій, як сміливість, свідома жертовність, із демократизмом суспільства, в якому пріоритетними є правда, чесність, справедливість. Такі риси проявляють представники старшого покоління Лукіян Кошелик, тітка Лепестина.

У світлі екзистенціалістської теорії зображено в Осьмачки й психологічну дію страху на людину, яка втрачає саму себе, стає “річчю” і не здатна нести відповідальність за історичні процеси. Такими у творі є селяни, виконавці “плану до двору” щодо сім’ї Шиянів, Іван Нерадько, Тиміш Клунок. В образі Полікарпа Скакуна втілено філософську ідею “бунтуючої людини”, яку розробляв у кінці 40-х років А. Камю в романі “Чума”, п’єсі “Праведники”, статтях у газеті “Комба”. Герой Осьмачки – носій роздвоєної свідомості, що властиво людям трагічної епохи, його бунт проти представника влади Тюріна є проявом світлої, прекрасної частини людської особистості.

Тема двійника, особливо популярна в світовій літературі (А. Гофман, Г.-Х. Андерсен, Г. Гайне, О. Уайльд, Е. По та ін.) та творах експресіоністів, займає в повісті Т. Осьмачки важливе місце. Дуальність як роздвоєна свідомість  персонажів “Плану до двору” зумовлена, як і в М. Хвильового (“Я” Романтика”, “Вальдшнепи”), несумісністю національно-ментальних ознак людини з насаджуваними їй ідеологічними та морально-етичними принципами, усвідомленням розбіжності між ідеєю й реальною дійсністю, що зачіпає проблему втрачених ілюзій. Роздвоєне єство голови колгоспу Єшки Хахлова, комсомольця Дулі, селянина-тракториста розкривається у творі через дії персонажів, характеристику інших осіб, а також стислі монологи, діалоги, репліки, що підкреслюють психічний стан залежної, заляканої людини.

Екзистенційну проблему сенсу буття, що в експресіоністичних творах безпосередньо пов’язана з філософськими категоріями життя і смерті, свободи і несвободи, Осьмачка найбільш повно реалізує в образі Мархви Кужелівни. Екзистенціалістська філософія детермінує людську дієвість відчуттями, адже саме відчуття тривоги, неспокою, загрози смерті стимулюють самоаналіз, який спонукає до певних дій. Мархва, потрапляючи в кризові ситуації, зреалізовує свої внутрішні можливості – долає страх, відстоює особисту свободу, рятує інших, тобто віднаходить свою автентичність. В образі Мархви можна простежити екзистенціальну концепцію України. Цей образ відбиває й світоглядну еволюцію письменника порівняно зі “Старшим боярином”, оскільки втілює його переконаність в необхідності сильної позиції українства і сильної особистості. Мархва як цілісна натура протистоїть Іванові Нерадьку. В її образі автор продовжує думку про наслідки пасивності української інтелігенції в національній боротьбі (“Старший боярин”), втілює ідею, що бездіяльний патріотизм робить людину не героєм, а жертвою, загнаною переслідуванням, страхом смерті, самотністю, відчаєм. Випробування Нерадька кров’ю – це лише особистісно зумовлений крок, який не має соціально чи національно переконливої аргументації. Однак у психологічному плані цей акт надзвичайно важливий. Герой подолав страх, знищив свого ворога, а отже, здобув свободу, відчув власну екзистенцію, хоча, як і в Гордія Лундика, здобута самототожність персонажа не проектується в площину національної боротьби. Як свідчить заключна частина твору, образ Нерадька в Осьмачки скорегований у проблему свободи творчої особистості в тоталітарному суспільстві та презентації нації її талантами у світовому духовному просторі.

“План до двору”, порівняно з повістю “Старший боярин”, несе глибше політичне й філософське наповнення, суть якого полягає в екзистенціалістській ідеї усвідомлення людиною власної екзистенції як необхідної умови здобуття особистої та національної свободи.

У підрозділі 4.3 “Ротонда душогубців”: “чума” страху, вибір на “межі”, екзистенціал приреченості” досліджено повість “Ротонда душогубців” крізь призму екзистенціальних проблем. Дисертант відзначає, що Т. Осьмачка продовжує розробляти тему України в площині межової ситуації та вибору, розгортаючи в дусі ніцшеанської філософії сильної особистості думку про роль інтелігенції в державному становленні. Історія України в період колективізації, коли співіснувало старе й нове, народження й смерть, коли доля вирішувалася в боротьбі, – це межова ситуація, що відображає кризовий стан суспільно-політичної формації, коли людина вимушена була йти на “компроміс з дияволом”, зазнавала розщеплення власного “Я” або ставала за волею Бога на “понадлюдський іспит”. Ці умови межової ситуації Т. Осьмачка пережив тоді, наголошував Ю. Лавріненко, коли Освальд Шпенглер, формулюючи свою філософію доцільності вибору “в момент останнього рішення”, ще не знав цих ситуацій ні з власного досвіду, ні з суспільної практики. Українському письменникові, на відміну від А. Камю (“Чума”), не потрібно було художньо домислювати межову ситуацію чи моделювати дещо штучну, як у Ж.-П.Сартра (“Непоховані мерці”). У його художній моделі межової ситуації герої-інтелігенти залишаються віч-на-віч із собою і приймають рішення. Обставини, що впливають на мотивацію вибору, – однакові у всіх: чума страху упокорила суспільство, заполонила свідомість. Особистісна поведінка мотивується  морально-етичними засадами, ціннісними пріоритетами кожного. В результаті – Іван Брус заради збереження себе як митця, що покликаний служити нації, суспільству, свідомо обирає божевілля як спосіб самозбереження і цим самим уособлює тип сильної особистості, людини з державницьким мисленням. Чудієв – це втілення ідеї приреченості. З одного боку, приреченості людини, яка не має тієї сили волі, щоб відчути себе екзистенцією, з іншого, – національного типу, для ментальності якого приреченість є відчуттям іманентним.

Олена Антонівна – носій високої духовності, ґрунтом якої є загальнолюдські цінності. Вона – втілення сили людського духу, віри, людяності. Її смерть – це самозахист від знищення людського в людині, спосіб уберегти душу від руйнівної системи, символ віри у непереможність того вищого, що дає людині і народу відчуття власної вищості перед страхом, символ перемоги над існуванням приреченого. Смерть Олени Щоголової – це смерть тіла, але не духу.

“Ротонда душогубців”– це глибоке психоаналітичне дослідження людини й суспільства в умовах екстремального суспільного катаклізму. Власне, на автобіографічному матеріалі, крізь призму індивідуальної психології окремих типів автор вибудовує образ суспільства і створює психологічну модель українства, що витворилася в умовах його історичного та політичного буття. Основні елементи цієї моделі – страх, приреченість, віра. Це ще одна гіпотеза автора щодо питання недержавності української нації і своєрідний рецепт здобуття державності через виховання людини, сильної духом.

У “Висновках” узагальнено  основні положення дослідження.

Творчість Т. Осьмачки – поета, прозаїка, публіциста, літературного критика, перекладача, що охоплює майже сорок десятиліть, репрезентує материкову й діаспорну складові літературно процесу  й відбиває його характерні ознаки. Специфіка національного суспільно-культурного розвитку першої половини ХХ століття позначилася як на долі митця, так і на рецептивній свідомості сучасників. Вульгарно-соціологічна критика 20-х років визнала творчість Осьмачки  ідеологічно небезпечною, а самого поета затаврувала як класового ворога. Еміграційна критика відзначалася виваженістю й різносторонністю оцінок поетичного та прозового доробку письменника. У ній схарактеризовано стильові домінанти, відзначено індивідуальну неповторність геніального таланту митця. Сучасне вітчизняне літературознавство розширило спектр дослідницьких напрямів творчості Осьмачки.

Системність підходу до творчої індивідуальності митця, що включає дослідження психобіографії, літературно-критичних джерел та естетично-світоглядних засад письменника, дала підстави заперечити існуючі судження про патологічний вияв психічної недуги Осьмачки й стверджувати приналежність його до відповідного – емоційного – психотипу людей.

Поезія митця 20-х років розвивалася в річищі авангардних тенденцій західноєвропейського мистецтва, активно поширюваного в українській культурі Лесем Курбасом, О. Довженком. Мистецька свідомість 10–20-х років сприйняла ідейно-естетичні засади експресіонізму й художньо репрезентувала його у різних видах мистецтва. Творчість П. Тичини, М. Бажана, Т. Осьмачки яскраво демонструє індивідуально авторський стильовий вияв експресіонізму в українській поезії.

Т. Осьмачка найбільш яскраво представляє експресіонізм в українській поезії 20-х років. Експресіоністична свідомість митця, посилена суспільно-історичними зрушеннями, брала свої витоки в міфологічному світовідчутті, народнопоетичній творчості, народній мовній стихії. Суб’єктивний світ, екстатичний стан душі – головний об’єкт лірики Осьмачки, в якій на перший план виходить  екзистенційний мотив буття людини й України.

Поетична творчість еміграційних літ оприявнює нові ознаки художньої свідомості митця. Ключова тема України підсилюється екзистенційними мотивами, що розгортаються в дусі філософсько-естетичних засад експресіонізму у параметрах історичних, духовних, космічних. Переломлені через особистісне національні мотиви набули трагічного звучання. Новою сторінкою в ліриці митця стала поезія кохання.

Найвищим мистецьким досягненням Осьмачки є новаторська за змістом і формою поема “Поет”. Мотив села підноситься у творі до космічних вимірів, а центральна тема осмислюється в контексті філософсько-естетичних тенденцій національної та європейської культур: поет – син своєї Вітчизни й матері-природи. Оригінальністю відзначається інтерпретація концепції митця в аспекті поет і космос. Форма реконструйованих класичних октав, широке міфологічне, фольклорне, інтертекстуальне поле, самобутня мовно-образна стихія поеми витворили неповторно індивідуальний стиль, що репрезентував твір як яскраве естетичне явище в національній літературі.

Прозова спадщина Осьмачки, представлена повістями, розкриває ще одну грань творчої індивідуальності письменника. Об’єднуючим ідейно-змістовим стрижнем цих творів є тема долі України, яка трактується в екзистенціальному філософському ключі через проблеми буття поневоленої нації, ролі національної інтелігенції, сильної особистості в боротьбі за волю та державність. Власний життєвий досвід письменника, національно-визвольні змагання України були основою екзистенціального світу прози Осьмачки, який продовжив аналогічні тенденції творів В. Підмогильного, М. Хвильового. Стильова палітра повістей увібрала в себе елементи міфопоетики, реалістичного, натуралістичного, експресіоністичного письма, представивши творчий почерк автора як явище неповторне.

Т. Осьмачка як людина і митець репрезентує національне буття України ХХ століття у складному і неповторному вияві, а його творчість, що є зразком високомистецького поєднання традиційно національного та модерного європейського, долучає українське письменство до скарбниці вселюдської культури.