УКРАЇНСЬКА ПОЛЕМІЧНО-ПУБЛІЦИСТИЧНА ПРОЗА кінця XVI – початку XVII ст.: СУЧАСНА РЕЦЕПЦІЯ ТА РЕІНТЕПРЕТАЦІЯ : УКРАИНСКАЯ полемически-публицистическая ПРОЗА конца XVI - начала XVII в .: СОВРЕМЕННАЯ РЕЦЕПЦИЯ И РЕИНТЕПРЕТАЦИЯ



Название:
УКРАЇНСЬКА ПОЛЕМІЧНО-ПУБЛІЦИСТИЧНА ПРОЗА кінця XVI – початку XVII ст.: СУЧАСНА РЕЦЕПЦІЯ ТА РЕІНТЕПРЕТАЦІЯ
Альтернативное Название: УКРАИНСКАЯ полемически-публицистическая ПРОЗА конца XVI - начала XVII в .: СОВРЕМЕННАЯ РЕЦЕПЦИЯ И РЕИНТЕПРЕТАЦИЯ
Тип: Автореферат
Краткое содержание:

У Вступі обґрунтовано актуальність дисертаційного дослідження, вказано його мету і завдання, аргументовано теоретичні та методологічні засади праці, об’єкт і предмет, подано відомості про наукову новизну та практичне значення й апробацію результатів дослідження.


Крім того, у Вступі простежується парадигма рецепції полемічно-публіцистичної прози від середини XIX до кінця ХХ ст., що дозволяє побачити стрижневі тенденції дослідження цього жанру і на їх основі сформулювати кардинальні аспекти сучасного студіювання та реінтерпретації, чому і присвячено перший розділ дисертації «Українська полемічно-публіцистична проза кінця XVI –  поч. XVII ст.: стратегії дослідження».


У підрозділі 1.1. «Методологія переосмислення та реінтерпретації» наголошується, що українська полемічно-публіцистична проза кінця XVI –  поч. XVII ст. – такий вид творчості, де найбільше сконцентровані й відверто інтерпретовані основні тогочасні ідеї. Вона обіймає собою переважно міжконфесійні дискусії, які велися з приводу актуальних проблем творення унійної церкви, тому розвивалася переважно в руслі релігійного мислення, властивого всьому тодішньому письменству. Теологічні трактати і послання, інші панівні жанри – все спрямовувалося на вирішення екзистенційно важливих проблем. Сумарно кажучи, ця проза – складне та багатогранне явище вітчизняного письменства, що належить історичному часові, має ареали побутування й функціонування, своїх адресатів, відповідний політично-теологічний авторитет, тому вкрай необхідно з’ясувати вплив на неї конфесійно-богословських концепцій, враховуючи національно-політичне, соціальне тло. У форматі нашої теми не обійдена увагою проблема негативного трактування унії, що за сучасних умов видається анахронізмом, бо принижує історичний вибір великої частини українського народу. В цьому  контексті увиразнюються підстави для переоцінки творів апологетів католицької орієнтації (Петра Скарги, Бенедикта Гербеста, Лева Крези), уніатів (Іпатія Потія). Такий підхід дозволив сформулювати певні орієнтири, за якими доцільно інтерпретувати українську полеміку як невіддільну складову європейської публіцистики епохи Реформації та Контрреформації.


Виходячи з того, що жодна з дослідницьких моделей, запропонованих сучасною наукою, не може бути універсальною й придатною для дослідження полемічно-публіцистичної прози кінця XVI –  поч. XVII ст., у дисертації визнаються різні підходи до її аналізу. Це пояснюється синкретизмом тогочасної словесності, її належністю водночас і до духовної культури, і до певних жанрових домінант вітчизняного письменства, і до специфічного засобу комунікації окремих верств суспільства.


Враховуючи змістове наповнення полемічної публіцистики цитатами з Біблії й інших богословських книг, а також  те, що полемісти орієнтувалися на варіанти священного тексту як сакральний канон, який можна скільки завгодно інтерпретувати, у дисертації береться до уваги не лише звичне простеження руху ідей або сюжетів (ментальнісний план літературних  творів),  а  й  трактується  полемічна  література як єдиний гіпертекст. Якщо враховувати всі названі чинники, то полемічна публіцистика в цілому постає текстом, фрагменти якого системно пов’язані з іншими текстами і суґерують можливі варіанти прочитання, уявнюючи вектори наближення до створених раніше текстів, тобто – гіпертекст.  Намагання проникнути у витоки і «першооснову» авторитетного тексту, згодом перетлумачуючи його заново,  додатково коментувати, піддавати критиці – це явище стадіально повторюється в історії культури. Тому концепцію інтертекстуалізму обрано методологічною основою для нового осмислення однотипних явищ, які можна спостерігати і в тодішній полемічно-публіцистичній прозі. Такий підхід уможливився завдяки орієнтації на наукові позиції  Ж. Дерріди, М. Пфістера, Ж. Женнета. Розуміння релігійної полеміки кінця XVI –  поч. XVII ст. неможливе без опори на християнську герменевтику і знехтуваний раніше теологічний матеріал як певного роду фундаментальну базу дослідження. Також вважаємо, що не можна замикати ситуацію в межах якоїсь національної літератури, оскільки вона витворювалася не ізольовано, а в контексті європейської культури: молоді національні культури саме за умов «учнівського змагання» з розвиненими й впливовими системами набували справжньої самостійності. Українська література в епоху започаткування тотальних комунікацій Ренесансу та Контрреформації неодмінно взорувала на здобутки розвинених європейських літератур. У такому вимірі стає принциповою проблема розгляду полемічно-публіцистичної прози в контексті тогочасних традицій польського письменства, що дало змогу з’ясувати специфіку міжконфесійного діалогу, закодованість та програмність текстів, скерованих на персвазію реципієнтів, а також функціонування топосів, схем, посилань на авторитети, ретельний добір аргументів. Оскільки згадані тексти мали конкретного адресата, який переважно був не окремим індивідом, а певною соціальною групою,  і писалися в певних історичних обставинах, вирізнялися публіцистичною інтонацією, що посилювалася в моменти оборони засадничих конфесійних цінностей, то їх дослідження вимагало залучення досягнень соціології,  соціальної культури і почасти застосування методик, розроблених в їх річищі: теорії комунікації, соціології масових комунікацій. Це розширювало проекції дослідження полемічно-публіцистичних текстів на догматичному, жанрово-стилістичному, конфесійному рівнях з урахуванням їхньої соціально-історичної та комунікативної специфіки.


Дійовим ключем сучасної реінтерпретації полемічно-публіцистичної прози кінця XVI –  поч. XVII ст. є риторика – динамічна наукова дисципліна про дискурсивні техніки конструювання, аналізування і вираження текстів. Риторичний аспект уявляється найдоцільнішим, бо текстова стратегія полемістів артикулювалася не тільки в оповідній манері, а й мовою метафор, через топоси чи алюзії на біблійні тексти. Це визначило зміст підрозділу 1.2. «Риторичні домінанти та їх функції в моделюванні полемічно-публіцистичного твору».


В епоху Відродження, коли вирувало нове політично-релігійне життя, стала очевидною потреба в новому красномовстві, що було пов’язане з протистоянням тоталітаристському типу психології, інспірувалося виникненням інакодумства (Реформації) та боротьби з інакодумством (Контрреформація). Цей процес посилював аргументи  переконування. З розвитком книгодрукування «живі» проповіді, промови витіснялися друкованими трактатами, посланнями, памфлетами, епістолами, тобто писемно-друкованими формами, відкритими для ширшої аудиторії.


Знаменною прикметою тогочасної полемічної публіцистики було використання досвіду риторичної теорії, опанування та культивування найдосконаліших форм риторичного мистецтва, вироблення принципів полемізування. Надаючи риториці достоїнств «чуттєвого» мистецтва і тим самим відокремлюючи її від софістичної та схоластичної традиції, автори творили помітне явище. Єзуїтська спільнота, наприклад, обмежувалася тільки прийняттям разом з понятійним інвентарем пристосованої до полемічної орієнтації цицеронівсько-квінтиліанівської теорії, яка пізніше була вдосконалена в єзуїтській педагогіці. Протестантські теологи обрали, посилаючись частково на Цицерона, частково на Квінтиліана, власний напрямок, що протиставлявся єзуїтському. Вони вимагали від риторів доброї обізнаності з правилами риторики та діалектики, належної орієнтації в предметі суперечки, трактуючи її як засіб для перемоги опонентів за допомогою можливих аргументів і прийомів.


У дисертації відзначається, що особливу цінність у письменстві доби Ренесансу і Бароко мала аргументаційна модель риторики, виведена з аристотелівської концепції риторичного переконування. Цим вона продовжувала тяглість зв’язків з діалектикою і софістикою, бо так само пропагувала, на відміну від Платонової об’єктивної правди, переконування у правді, вміння віднаходити найефектніші мовні форми впливу на слухачів. Домінуючою майже в усіх тогочасних риторичних посібниках стала проблема пафосу. У протестантських школах активно почали переходити до риторики навчання аргументації. Наголошується, що в рамках Реформації та Контрреформації простежується формування двох тенденцій у нормативних риторичних трактатах. Перша полягала в наслідуванні августинівського твердження, що метою її є примирення «посварених», тобто платонівсько-квінтиліанівська парадигма. Друга, яка більше проявлялася у практиці полемізування, зреалізувала аристотелівську теорію риторичного переконування. Вона становила істотний елемент літературного процесу на схилі ХVІ ст. й полягала в посиленні цього мистецтва, що було основною і водночас найдієвішою зброєю у літературних суперечках протестантів, католиків, православних. Отож риторика стала мистецтвом мовного впливу, даючи перевагу урізноманітненню жанрових форм та виокремлюючи полемічну публіцистику з її безпосереднім апелюванням до конкретного адресата, опонента, їх творів.


Рефутаційний (відкидання закидів) характер полемічно-публіцистичної прози кінця XVI – поч. XVII ст. узаконив постійне звертання до таких засобів переконування, які впливали, найперше, на волю і почуття реципієнтів. Тому риторична стратегія в них набувала ознак емоційного переконування, увиразнюючи його психологічний аспект. Усі художні засоби спрямовувалися на підсилення «ідеологічної» функції, аргументаційної топіки. Реалізація таких намірів, зазвичай, передбачала активне використання ампліфікаційних технік, що зводилися переважно до пробудження в адресатів відповідних почуттів (зворушення, милосердя, обурення).


Риторика у полемічно-публіцистичних текстах визначала структуру твору, розміщення у ньому матеріалу: аргументаційні топіки, різні приклади, авторські розмірковування. Вона детермінувала як їх підбір, так і композицію, способи аргументації, правила оздоблення тексту найприйнятнішими стилістичними риторичними засобами. Кожен розділ полемічного твору виконував також свою функцію. Передмова, наприклад,  повинна була ілюструвати проблематику твору, методику його побудови, зацікавлювати та завойовувати читачів, запевнювати, що вони збагатяться новими знаннями. Таким чином риторичні принципи зміцнювали підвалини етико-естетичних програм апологетів конфесій.


У дисертації зазначається, що полемісти вважали мистецтво переконування дієвою найефективнішою зброєю в словесній боротьбі з опонентами. Водночас їх писання були тісно пов’язані з традицією Святого Письма. Засадничою тезою риторики тогочасних полемічних текстів була актуалізація релігійно-політичних проблем, що ґрунтувалася на екзегетичній методі, тобто кожен автор обирав той мотив Біблії, який найбільше відповідав його догматичній проблематиці. Пристрасно полемізуючи зі своїми опонентами, вони демонстрували неабияку вправність. З одного боку, проявлялася їхня готовність до емоційної відповіді опонентам, а з іншого – схиляння перед авторитетом Біблії та патристики. Тому полемічно-публіцистична проза невідривна і від риторики, і від герменевтики. А паралель «риторика – герменевтика» при виборі підходів до аналізу цього жанру є актуальною сьогодні та уможливлює розв’язання проблем становлення національної риторичної культури.


У підрозділі 1.3. «Герменевтична парадигма» на прикладі творів Клірика Острозького, Іпатія Потія, Христофора Філалета, Мелетія Смотрицького з’ясовується своєрідність тлумачення основних догматів, за якими розходилися католики, православні та  протестанти в своїх міжконфесійних полемізуваннях. Догматичні суперечки між ортодоксальними Церквами-сестрами точилися на тлі ревізії чи не всіх положень, вироблених патристами (питання про Трійцю, вшанування Діви Марії та святих, змістовності таїнств або чину літургії  тощо), а це в сукупності поступово розхитувало довіру до традиційної релігійної концепції.


У цьому підрозділі доводиться, що «конкуренція» між різними гілками християнства пішла на користь не лише вільнодумству, а й самому християнству. Сміливість і радикальність протестантської думки виявилася плідною «основою» у процесі пробудження як православного, так і католицького мислення. Становлення освітнього та активного греко-католицького богослов’я, його адаптація до західного теологічного досвіду були б неможливі без полеміки, яка стала першим необхідним етапом самоусвідомлення нової Церкви. Міжконфесійна полеміка, а відтак і її літературний супровід, при всіх деформаціях, яких вона зазнавала, засвідчують прагнення українського суспільства оберігати глибинні завоювання  культури і, йдучи в ногу з часом, не втрачати чуття вироблених тисячоліттями духовних основ. Та не менш яскраво засвідчила вона в певних своїх моментах й ерозію церковного пріоритету в культурі, зростання ролі світських тенденцій і початок тієї «гри з істиною», яка стане характерною прикметою письменства нового часу. Таким чином, в лоні церковної практики, яка активно впроваджувала тлумачення Святого Письма, формувалися нові риси  свідомості, що знаходили адорацію у літературній полеміці, культивуючи у ній нові прийоми.


У підрозділі 1.4. «Біблійні тексти епохи Реформації у літературній інтерпретації полемістів» йдеться  про те, що роль канонічного тексту в тогочасній Україні взяла на себе Острозька Біблія, з появою якої полемічна проза стала провідною у міжконфесійному протистоянні. Звернення до Святого Письма стимулювало в означений період (підрозділ 1.5. «Біблія і формування національної ідеї») не лише формування, або уточнення релігійних концепцій, а й, значною мірою,  усвідомлення коренів національного образу світу. Перед полемістами постала проблема, які орієнтири мав обирати руський народ. Якщо за Володимира Великого йшлося про вибір типу культури й політичної орієнтації (а не про шляхи спасіння душі в християнстві – тоді церква була єдина), то тепер – саме про спасіння, особливо ж у контексті ширшої проблеми антихриста й есхатологічних очікувань. У такій ситуації український книжник – православний чи уніат – однаково гаряче боровся за душу свого руського народу. І саме це сприяло поступовому формуванню в суспільній свідомості  тих понять, які ми сьогодні текстуалізуємо як «національне питання» і «патріотизм».  Герасим Смотрицький, наприклад, у «Ключі царства небесного» визначав початок руської спільноти з часів «Великого Владимера, преславно и многочудно крестившаго землю рускую». Так само відчуває свою відповідальність «пастиря християнської православної Руської братії дбати про довірене йому стадо» й уніатський полеміст Іпатій Потій, який переймався тим, що «артикули певні, на які оглядаються люди народу руського, які не хочуть з’єднання з римлянами», неправильно витлумачуються, бо «наші або не знають, або не читають, або не мають про це книг на руській мові». І це «нашим» сигніфікує очевидну річ, що уніатські полемісти були невіддільною частиною свого українського народу і так само прагнули для нього добра й правди, як і їхні православні опоненти. Йшлося про активне формування національного почуття та про те,  що у полемічно-публіцистичній прозі кінця XVI –  поч. XVII ст.  при розхитуванні колись єдиного християнського віровчення виникає новий дискурс – національної «руської» (тобто української) самоідентичності письменника.


Другий розділ «Доберестейський період: концептуалізація жанру» починається з атрибуції полемічно-публіцистичної прози (2.1. «Динаміка і кристалізація жанрової атрибуції»). Наголошується, що її основу складають твори, які писали православні, католики, уніати, протестанти (Герасим Смотрицький, Василь Суразький, Клірик Острозький, Мелетій Смотрицький, Захарія Копистенський, Петро Скарга, Іпатій Потій, Лев Кревза, Христофор Філалет) українською та польською мовами з 70-х років  XVI ст. до 30-х років XVII ст. Вони презентують оригінальну жанрову систему, в якій рельєфно виявляється інтелектуальний рівень суспільства, світогляд авторів і читачів.


 


Зародження полемічно-публіцистичної традиції в українському письменстві мотивується тим, що полеміку та публіцистику як форми комунікації людство використовувало з найдавніших часів, але найвідчутніше їх механізми проявлялися в античній риториці. Переважна більшість структур її аргументації, що вживалася пізніше у полеміці та публіцистиці і навіть журналістиці, були сформовані та апробовані й означені саме в ній. І тому витоки полеміки/публіцистики вчені часто вбачають в ораторському мистецтві, а за попередників публіцистів беруть Демосфена та Цицерона, бо оратор, який брався переконати слухачів у чому-небудь, навряд чи задовольнився б у своїй промові простою констатацією фактів без використання розгорнутих аргументів на користь власної точки зору. Це засвідчує, що задовго ще до визначення категорій «полеміки» та «публіцистики» подібні явища зустрічалися як на рівні змісту, так і форми. На східнослов’янських землях ці явища збігалися з самоусвідомленням культури в епоху Ярослава Мудрого, а перші догматично-полемічні твори появилися як реакція на візантійсько-латинський розкол. У контексті  задекларованої проблеми аналізуються «Слово про Закон і Благодать» Іларіона Київського, «Слово про віру християнську та латинську» Феодосія Печерського, «Просвітитель» Йосифа Волоцького.


Спрямування української полемічної публіцистики кінця XVI – поч. XVII ст. визначалося в основному доунійними, унійними (1596 р.) та післяунійними колізіями і поширенням ідей Реформації та Контрреформації. Українство тоді підходило до усвідомлення власної національної ідентичності, полемісти дошукувалися та по-своєму інтерпретували конкретні події, своїми творами закарбували перипетії та відтінки тодішнього духовного життя в усій повноті. Полемічна публіцистика, не обмежуючись лише богословською тематикою, містила багато інформаційного матеріалу про тодішні події: детальний опис Брестського собору 1596 р., подій у м. Вільно 1609 р. Акцентується, що становлення в українському письменстві полемічної прози як повноправного літературного жанру починається із другої половини ХVІ ст., коли тексти поширювалися друкованими виданнями і знаходили читачів, викликали певне громадсько-культурне піднесення.


Поява перших зразків давньої української полемічної публіцистики була продиктована, крім конкретних історичних подій, почасти вітчизняною літературною традицією, а частково західноєвропейською публіцистикою Реформації і Контрреформації. Про це йдеться у підрозділі 2.2. «Католицька та протестантська моделі полемічної публіцистики кінця XVI – поч. XVII ст.».


Свій варіант розв’язання культурно-релігійної кризи, що виникла у Речі Посполитій у ХVІ ст., передовсім запропонували представники реформаційно-протестантського руху, спрямованого проти римо-католицького абсолютизму. В такій ситуації протестанти, як відомо, вважали, що найраціональніше відкинути будь-яку церковну обрядовість, церковну ієрархію, яка тоді становила у Римській Церкві могутній апарат підпорядкування віруючих. Вирішальну роль у цьому відіграла польська єзуїтська полемічна проза, що має свою багатовікову історію і також є важливим чинником ускладненої релігійної ситуації Речі Посполитої. Активність її пов’язана з посиленням діяльності єзуїтів після Тридентського собору, які застосовували різні методи протистояння іновірцям: диспути, друковану полеміку, шкільництво, театр.


Традиційну модель єзуїтської полеміки ХVІ ст. презентують у дисертації трактати Бенедикта Гербеста «Wypisanie drogi» (1566) та «Wiary Koњcioіa Rzymskiego wywody i Greckiego niewolstwa historia» (1586). У першому трактаті, який мав форму хроніки та був чи не першою спробою прямої полеміки з православними, полемічна нарація подавалася у формі оповіді про подорож по Русі та міркувань з приводу тих чи інших конфесій, що тут існували. На початку трактату критикуються «єретики», аналізуються і негативно оцінюються їх догматичні та обрядові відхилення. Потім полеміст вдається до виділення топосу, який стане наріжним у подальших католицьких та уніатських полемізуваннях. Це твердження про «невченість» руських священиків.  Ідея Бенедикта Гербеста про перевагу православно-католицької унії глибоко обґрунтована в полемічних трактатах Петра Скарги, зокрема в трактаті «Про єдність церкви Божої під одним пастирем і про відступи греків від цієї єдності» (1577). Полеміст, володіючи апробованими навиками єзуїтів вести полеміку, логічно впорядкував матеріал, наповнюючи його відповідним смислом та сподіваючись на вдячного реципієнта. Твір виокремлюється ґрунтовним викладом позиції єзуїтів щодо православних.


Чітко розмежовані три частини тексту були підпорядковані намаганням автора зруйнувати всі перепони, які шкодили церковній єдності. Обстоюючи можливість і необхідність існування цілісної церкви під протекторатом Римського Папи, автор у першій частині вдався до полеміки з протестантами та православними, використовуючи авторитетні праці грецьких та римських богословів про істинність католицької церкви. П. Скарга був переконаний, що тільки вона є наступницею апостольської, а папа – безпосередній спадкоємець апостольських часів; виявляв невдоволення втручанням мирян у справи православної і, особливо, протестантської церков.  Жвавим і виразним викладом виділяється друга частина, де акцентується увага на причинах ігнорування православною церквою рішень Флорентійського собору та його наслідків. Полеміст, використовуючи свою богословську ерудицію, не задовольнився лише констатацією історичних посилань, переліком аргументів. Йому властиве намагання захопити читачів патетикою розповіді. Він переслідував конкретну мету: вплинути на православних, розбудити в їх душах сумніви щодо істинності православної церкви. Для цього вдався до своєрідного психологічного підходу: порівнював православних з тими, хто в їх очах був втраченими людьми.  Для конкретнішого обґрунтування своєї позиції автор у третій частині скористався розгорнутим аналізом православно-католицьких розбіжностей, що стануть згодом наріжним каменем у полеміці.


Таким чином полемічні форми, вироблені єзуїтами, все активніше проникали в сфери міжконфесійних спілкувань, а полемічна функція ставала провідною серед тих, які може виконувати тільки літературний твір. Вони були джерелом для вдосконалення способів полемічних нарацій, уявнювали набір аргументів/контраргументів, біблійних запозичень, пропонували приклади, зауваження. До цього додавалися певні композиційні схеми, мовні моделі взаємного впливу: дошкульні закиди й оборонні відповіді. Все зводилося до ефектного впливу на читачів, до діалогізування. Дуже часто у текстах реалізувався подвійний діалог, тобто з тим, про кого писалося, та з тими, для кого писалося. Таким чином віддзеркалювалися індивідуальні ідеологічні вподобання авторів, закріплювалася концепція певної суспільно-політичної або конфесійної групи. Все підпорядковувалося меті переконати опонентів у слушності своїх поглядів. Орієнтація на читачів, можливих реципієнтів, зумовлювала те, що в полемічних творах виділялися висловлювання, елементи, які сприяли формуванню переконливіших впливів на завоювання аудиторії. Це є доказом, що полеміка орієнтувалася на риторичну традицію, домінантну в тогочасному письменстві. Мистецтво переконування єзуїти трактували, наприклад, як основу мистецтва дискутування та його теоретичний фундамент. Очевидним було і те, що тісний їх зв’язок проявився й у полемічній практиці, в якій чітко уявнювалося поперемінне використання риторичних прийомів, ораторського переконування та діалектичної аргументації.


Щодо протестантських творів, які впливали на українську полемічну публіцистику, то їх просто обмаль. Вони були лише невеликою ланкою у стилістичній системі тогочасної полемічної публіцистики, проте дають відповідний матеріал щодо форм аргументації, давнього полемізування. У дисертації зазначається, що перші ознаки міжконфесійної незгоди показово задекларовані латиномовним трактатом «промотора польської Реформації» Станіслава Оріховського «Хрещення русинів» (1544). У 60-і роки XVI ст. з’явився ще один протестантський твір, відомий пізніше як фальсифікат, лист половчанина Івана Смери, в якому містифікована мандрівка адресанта у «грецькі» краї начебто задля вивчення їхньої віри та звичаїв. Відгалуженням доктрини аріан було вчення Симона Будного, презентоване в його творі «Катехизісъ», структура якого відповідала подібним виданням протестантів, зокрема «Великому Катехізису» Мартіна Лютера. Будний вдався до реформаційної критики обрядових практик православ’я та католицизму (дотримання постів, культ ікон, чернечі обітниці), намагався віднайти в їх традиційних християнських нормах різні відхилення від канону, вказував на правомірність існування канонів реформаційної церкви. Він радив пильно вчитуватися у Святе Письмо, не боятися його інтерпретувати, тлумачити по-своєму.


Унійні заклики Бенедикта Гербеста, Петра Скраги, їхніх однодумців-богословів наткнулися на спротив консервативно налаштованих православних. Найяскравіше антикатолицьке спрямування мали «Послання до латин из их же книг», «На богомерзкую, на поганую  латину…», огляд яких подається у дисертації. Зазначається, що вони ще не зовсім вписувалися в канони полеміки, за вимогами якої почергово відкидалися закиди опонентів, проте вже декларувалася необхідність такої відповіді в обґрунтуванні причин появи цих творів. Вони закладали підвалини православної полеміки та заповнювали прогалини, що утворилася в міжчассі від трактатів єзуїтів Петра Скарги «Про єдність Церкви Божої» (1577), Бенедикта Гербеста «Віри церкви римської висновки» (1586) до «Ключа царства небесного» (1587) Герасима Смотрицького.


У підрозділі 2.3. «Полемісти Острозького культурного осередку у пошуках полемічної стратегії», який складається з трьох параграфів: «Суспільно-апологетичні концепти Герасима Смотрицького», «Василь Суразький: актуалізація топосу віри», «Своєрідність полемічного дискурсу Івана Вишенського», наголошується, що в розробці форм і напрямів православної полемічної стратегії мав неабияке значення Острозький культурний осередок, де об’єдналися високоосвічені полемісти-публіцисти, які зверталися до свого адресата друкованими полемічними текстами. В них кристалізувалася відповідна щодо міжконфесійних суперечок система цінностей, орієнтована на смаки й запити різних прошарків суспільства, обґрунтовувалися погляди з догматичних, філософських, політичних та етичних проблем, формувалася власна полемічна стратегія. За орієнтир духовного та творчого пошуку острозьким полемістам правила вітчизняна духовна спадщина, твори ранньої патристики. Тодішні діячі також адекватно осмислювали західноєвропейську традицію, близьку їм за методами критики текстів, вона сприяла усвідомленню ними унікальності й неповторності різних історичних епох. Опинившись в екстремальній ситуації впровадження іноконфесійних інтенцій, острозькі книжники орієнтувалися на духовні здобутки епохи Київської Русі, намагалися піднести їх значення, використовуючи у полемічній творчості, заглиблювалися у вивчення рукописів, шукали в них відповідей на болючі релігійні питання, прагнули на їх основі оновити православну церкву.


Великою опорою у створенні полемічно-публіцистичних концептів, втіленні їх у відповідні форми, вмінні влучно висловлюватися було шанобливе схиляння перед Святим Письмом. Острозькі богослови, на відміну від протестантів, які допускали довільне тлумачення Біблії, були прихильниками буквального розуміння її змісту, прагнули зберегти тлумачення сакрального тексту, освячене віковою традицією. Це – підґрунтя їх богословсько-полемічної стратегії, до якої  долучався комплекс ренесансно-реформаційних ідей, артикульованих у текстах.


Дисертантка обґрунтовує тезу, що, втілюючи механізми риторики у полемічній практиці,  острозькі книжники задекларували свої моделі текстів, полемічна напруга яких була найяскравішою у давньому українському письменстві. Їх праці яскраво  демонстрували традиційні форми полеміки, де заперечення опонентів будувалося на намаганнях довести слушність власної позиції.


Найблагодатнішою формою масової комунікації для полемістів Острога стало, звісно, книгодрукування,  бо воно передбачало достатню регулярність і тиражування, що дозволяло апелювати до читачів і текстів-запитів. Якщо словесні баталії, формовані під впливом багатовікового досвіду ведення соціального діалогу, враховували одночасну орієнтацію і на конкретного опонента, і на необмежену кількість читачів, то друковані форми полемічно-публіцистичного тексту сприяли детальнішому продумуванню тестових конструкцій, спонукали ефектно й ефективно висловлювати свої думки, а також уважніше цитувати тексти опонентів, чого не можна було досягати в усному полемізуванні.


Важливе значення для розуміння полемічної стратегії острожан має їх світоглядна система, тлумачення та розуміння ключових у міжконфесійному діалозі проблем. Виходячи з властивого православ’ю уявлення про догмат Трійці, полемісти активно спростовували католицькі тези про сходження святого Духа не лише від Отця, а й від Сина (filioquе), прийняття яких було необхідною умовою унії східної церкви із західною. Поняття бога в острозьких книжників  наділялося   атрибутами   вічності   і   безконечності  (Василь Суразький). Кращим способом доведення божого буття та усвідомлення викладених у Святому Письмі істин є симультанне інтуїтивне осягнення Бога «внутрішнім», духовним, розумом у процесі самозаглиблення і самопізнання (Іван Вишенський).


Острозькі книжники у своїх писаннях зверталися до переосмислення концепції церкви, враховуючи історично сформовані принципи православ’я та нагальні потреби часу. Ці концептуальні світоглядні засади та способи їх реалізації розгорталися в розмаїтих полемічно-публіцистичних текстах. Показовими щодо цього є твори Герасима Смотрицького, Василя Суразького та Івана Вишенського. «Ключ царства небесного» (1587) Герасима Смотрицького активізував православні полемізування проти «єретиків» та католиків. Він став чи не першою системною відповіддю на католицькі пропозиції об’єднання церков та їх закиди православним. Незважаючи на обсяг, твір невдовзі виокремився ґрунтовністю викладу позиції православних догматичних проблем та за багатьма ознаками залишався  неперевершеним, задаючи тон полеміці, був взірцевим за аргументаційною топікою, яку використовували і православні, й уніати та католики.


Із пастирським, батьківським завданням, яке ставив перед собою полеміст, пов’язана «До народов руських короткая, а пильная предмовка. З напоминанієм і моленієм прил¼жным». Метафора батьківства уможливлює звернення автора до  найпотаємніших феноменів людської душі, використовуючи при цьому власні звернення до православних «чинити отповєдь». Подвійна адресація (народові та опоненту) у цій частині тексту творить враження публічної полеміки, що зобов’язує полеміста орієнтуватися на реципієнтів своєю словесною поведінкою, ефектну аргументацію, відсилаючи і опонента, і «читачів» до інших джерел. Це дозволяло полемістам висловлювати догматичну позицію православної церкви від імені особи, що є  виразником свого народу. Тому полеміст уже на початку твору запрошує «народ руський» стати учасником  і суддею, потенційним глядачем його «поєдинку» з опонентом, базованого на традиційних прийомах та продовженого в наступних двох розділах трактату «Ключ царства небесного» та «Календар римський новий». Предметом полеміки тут стали питання догматичного, обрядового та морального характеру. Змістова, зокрема ідейна, напруга трактату зосереджена довкола своєрідної ораторської дуелі між Герасимом Смотрицьким і католиками про шляхи вдосконалення православної церкви. «Ключ царства небесного» можна вважати програмним твором тогочасної православної стратегії, яка ще виключала згоду з католицьким єдиновладдям, протестувала проти календарної реформи.


Основні риси полемічної традиції острожан визначав Василь Суразький, конфесійна позиція якого суголосна з поглядами Герасима Смотрицького на захист рідного східного обряду від нападів єзуїтів. Він прославився серед православних і користувався повагою серед опонентів. У творі «О единой в¼р¼» полеміст окреслив свою концепцію ведення полеміки через виокремлення найважливіших догматичних розбіжностей між православними й католиками. Про це свідчить чітка розпланованість матеріалу твору. Його обсяг складають шість великих частин, кожна з яких має свою тему та в свою чергу ділиться на кілька статей, об’єднаних однією думкою. Це була передовсім декларація православних, зокрема Острозького культурного осередку, про позицію щодо  розуміння і трактування основних догматів, програмний твір, що мав за собою авторитет князя Костянтина Острозького й інших острозьких книжників. Але разом з тим – це й авторська позиція, в якій він посилається на різні джерела, конкретні фрагменти творів Петра Скарги та Бенедикта Гербеста.  А з іншого боку, трактат є зверненням до «присных въ в¼р¼ православных христіанъ», що має риси адресації конкретним реципієнтам із використанням метóди переконування (персвазії), поширеної серед єзуїтів. Він будувався на твердженні, що кожна людина здатна зробити свій вибір за допомогою поданих аргументів. Полеміст, напевно, меншою мірою ставив за мету переконати своїх опонентів. Твір імовірніше був спроектований на зміну або модифікацію поглядів читачів.


Послідовність частин (розділів) зумовлена актуальністю піднятих проблем міжконфесійного протистояння. Перший розділ побудований на міркуваннях, дослівно запозичених з різних джерел про єдність віри, засадничих для усього трактату. На другому місці для православних була принциповою позиція про походження Святого Духа. Тому розділ, де про це говориться, є другим. Менше значення, ніж попередня проблема, мала думка про примат Папи Римського в християнській Церкві. Четверта і п’ята частини розкривали другорядні питання, порівняно з попередніми, – опрісноків та нового григоріанського календаря.  На шостому місці у догматичній системі Василя Суразького йдуть роздуми «О святыхъ храм¼хъ, въ молитву и къ пребываню имени Господня създаных. И о почитанію св. иконъ…». Тут полеміст торкається догматичних розходжень із протестантами, своїми «гідними опонентами». А над усім цим горує блискуче володіння Святим Письмом як єдиним джерелом істини для вирішення тих чи інших суперечливих питань. До цього додавалися віросповідні настанови Діонісія Ареопагіта  та інших візантійських богословів, також Максима Грека, старця Артемія, які  уможливлюють всебічне розуміння позицій Василя Суразького.


Зовсім інакше у пошуках «сліда» істини декларував себе Іван Вишенський. Його позиції дещо розходилися з поглядами діячів Острозького культурного осередку та братств, які також спиралися у своєму віровченні на містичну функцію поняття бога, однак не нехтували постулатами православного релігійного вчення відповідно до вимог часу. Переосмисливши суперечності сучасних йому православної і католицької доктрин, Іван Вишенський посів упереджену позицію щодо католиків, єзуїтів, а також порядків, які панували у православній церкві. Це стало опорою його власного полемічного дискурсу, де наявні суб’єктивна оригінальність оцінки, корпоративне мислення, що знаходило основу в біблійних та церковно-канонічних авторитетних джерелах. Не можна заперечувати використання в його дискурсі традиційних форм полемізування, що проявляється у суб’єктивізації системи цінностей, в якій негативні поняття інтерпретуються як позитивні і навпаки. Суб’єктом дискурсу стає аскет, чернець, а не «ритор» чи «філософ». Принципом побудови було «в’якання», а не роздуми, способом трансляції – послання,  темою – «низьке», «смрадне» на противагу урочисто-піднесеному предмету риторики.  Розвиваючи традиції полемізування острозьких книжників, Іван Вишенський пропонував чи навіть «нав’язував» читачам свої погляди на різні проблеми, етичні цінності. Наприклад, православна церква залишилася для нього «земним небом», «образом и подобием горнему и небесному небу», «цв¼тущим благоплодным и добровонным раем», «плодом  в¼ры  безсмертя всегда родячим». А хто зраджував свою віру, церкву, той переставав існувати для нього, оскільки завдавав своїми діями горя рідній землі. Така об’ємна адресація розширювала комунікативну площину творів Івана Вишенського, демонструючи дієвість у них своєрідної техніки полемізування, вміння зацікавлювати читачів, прилучити їх до власних поглядів і в такий спосіб досягати очікуваних результатів. Усе це формувалося в його дискурсивну стратегію.


«Наративна мобільність української публіцистики післяберестейського періоду», – таку назву має третій розділ дисертації.  Увага у цьому фрагменті праці зосереджена на увиразненні та вдосконаленні полемічного канону, що проявилося у посиленні публіцистичних акцентів, чіткішому окресленні суб’єктивності авторських текстів, декорованих релігійно-політичними інтересами їх творців.  Полемісти активно уподібнювалися до вчителів, духовних наставників, мудреців. Це спонукало до активнішого діалогу з читачем-реципієнтом, який мав бути прямим об’єктом впливу і диктувати, бодай опосередковано, свої вимоги. Нова ситуація вимагала пошуків оновлених форм впливу та жанрових моделей творів, які могли б сформувати образ гіпотетичного читача, озброєного чітким комплексом сподіваних переконань. Він мав бути підготовленим партнером діалогу, оскільки всі висловлювання в межах тексту проектувалися на свідомість, на систему цінностей компетентного реципієнта. Тому майже кожен полемічно-публіцистичний текст, що з’являвся після унії, позиціонувався на діалог із попереднім текстом, вступав у полеміку з уявною частиною адресатів, погляди яких імпліцитно формулювалися в тексті опонента. Цій проблемі присвячений підрозділ 3.1. «Діалог текстів як форма літературної комунікації».


Важливим аспектом розуміння семантики та смислового поля тексту полемічної публіцистики поберестейського періоду є його відчитання на тлі інших творів, між якими існують певні текстові проекції. В цьому контексті увиразнюється важлива роль категорії «діалогу текстів», що займає важливе місце у сучасній філології взагалі та під час інтертекстуального аналізу зокрема.


Діалогічний аспект полемічної публіцистики післяберестейського періоду передбачав наявність кількох точок зору на одну проблему. Це творило враження безпосередньої розмови з опонентом, полеміки з ним автора, який постійно переконує у правдивості своєї позиції. У дисертації такий діалог розглянуто в його риторично-літературних вимірах. Проаналізовані найбільш репрезентативні твори, які «конструюють» діалогову ситуацію, базуючись переважно на Біблії як канонічному інтертексті. Наприклад, Христофор Філалет, що написав «Апокрисис» у відповідь на твір Петра Скарги «Собор Берестейській і його оборона», звертаючись до історичних фактів щодо генези християнства, спростовує твердження опонента про безальтернативність папи римського, використовуючи при цьому праці істориків церкви як ортодоксальних, так і аріанських, й дотримуючись стильової норми полемічної прози. У словесному поєдинку з опонентом він користується своїм улюбленим логічним методом полеміки, намагаючись збагнути розуміння противника тієї чи іншої суперечливої проблеми і, виділивши в ній основне ядро, формулює її для себе і своїх читачів окремою чіткою тезою чи питанням. Ще виразніша ситуація «діалогу текстів» ілюструється «Антиризисом» Іпатія Потія, що є відповіддю на «Апокрисис» Христофора Філалета,  листуванням Клірика Острозького з Іпатієм Потієм.


У дисертації наголошується, що у післяберестейський період спостерігається зміна в тематиці та аргументації. Догматичні проблеми відсувалися на задній план, поступаючись місцем загальнішим. Полеміка залишалася успішним інструментом формування думки громадян. Спостерігається активніша інтерпретація подій суспільного і політичного життя.  Тогочасну публіцистику характеризує велика шкала в оцінюванні Берестейського собору: від протокольних описів до своєрідної містифікації події. У ці рамки вписуються такі твори, як анонімний  «Ekthesis albo takie…», «Obrona Bzeskego Synodu» Петра Скарги, «История о Листрикійском, то єсть разбойническом Феррарском, або Флоренском синоде» Клірика Острозького, аналіз яких подається з урахуванням посилення художнього вимислу. У текстах фігурує чимало історичних фактів, що засвідчують переконання учасників діалогу. На першу позицію виступала адекватність історичних подій, їх достовірність, які могли би привернути увагу реципієнтів, переконливіше вплинути на них.


Полемічні тексти післяберестейського періоду урізноманітнювались за композиційними моделями, авторською інтерпретацією традиційних топосів, за прагненням увиразнювати ті чи інші події та за їх поцінуванням. Автори намагалися усвідомити відповідальність, яка перед ними поставала при навертанні до своїх релігійних позицій якнайбільшої кількості прихильників. Тому спостерігається збагачення наративних форм полеміки. Популярною в цей період  стає катехізисна та історіософська, специфічні особливості яких проілюстровані аналізом творів Стефана Зизанія «Катехізис» і «Казанье святого Кирила, патріарха ієрусалимського» (катехізисна) та «Перестороги» невідомого автора, діалогом «Оборони церковної єдності» Лева Крези з «Палінодією» Захарія  Копистенського (історіософська).


Міжконфесійне протистояння змушувало полемістів шукати витончені форми переконування, оскільки релігійно-політична ситуація вимагала радикального оновлення світоглядних орієнтацій та концепцій у полемістів, які активніше почали поєднувати функції священиків та митців. Емоційність викладу у творах частково досягалася за допомогою посилення креативної суб’єктивності, що руйнувала сакрально-канонічні основи середньовічної свідомості. Своєрідна авторська позиція моделюється  в «Апокрисисі» Христофора Філалета (3.2. «Між трактатом і памфлетною містифікацією: «Апокрисис» Христофора Філалета»). Твір передбачає ланцюгову схему: теза – антитеза. Осуду почергово піддається кожна з тез опонента. Розповідь ведеться від першої особи множини, що ототожнює автора з православним табором. Наслідуючи традиції полемічної прози доберестейського періоду, автор починав «Апокрисис» силабічним віршем, в якому заохочував читачів купувати його книгу та прочитати «отв¼т римлянам». За  віршем подана традиційна посвята, адресатом якої був Ян Замойський. Намагаючись здобути його прихильність, наратор захоплювався мудрістю, розсудливістю, шляхетністю покровителя. До цього додано топос суспільного обов’язку, де висловлюється сподівання, що під захистом  авторитетного і впливового коронного канцлера єзуїти не посміють спалити книгу. Як і кожен полеміст, Христофор Філалет чи не найбільше дбав про порозуміння  з реципієнтами, до яких апелював  у «Передмові до читальника». Автор ділився з «читателем» планом своєї праці, обіцяв бути відвертим, пояснював, чому «на штыри части тот отв¼т розд¼лити нам ся здало». Він  немовби розмовляв з уявним читачем, але словесну партію вів сам.


Наративна частина «Апокрисису» майстерно розбудована й продовжує вступну, надаючи їй високого емоційного діапазону, посилюючи ефектним переказуванням фактів, коментуванням листів. Емоційна реакція адресата провокується іронічними запитаннями в манері риторичної стилістики, яка вимагала від читачів принаймні мінімального інтелектуального рівня. Полеміст не відмовлявся від усіх можливих видів техніки побудови тексту: насиченість безліччю стилістичних структур, зокрема повторами, паралелізмами, вигуками, риторичними звертаннями, оцінними судженнями, вмілим вибором «за» і «проти». Він постійно пам’ятав про актуалізацію основних мотивів твору, які надзвичайно логічно й майстерно сам підсумовував. Тому «Апокрисис» можна вважати новою жанровою моделлю полемічної прози післяберестейського періоду, що балансує між трактатом і памфлетом.


Дослідженню та реінтепретації полемічного доробку Іпатія Потія присвячений підрозділ 3.3. «Ранньобарокова риторична модель полеміки Іпатія Потія». У полемічний діалог з православними він вступив у 1595 році твором «Унія», де, як і в наступних, намагався зайняти позицію миротворця. Полемічний ланцюг доповнюється твором «Антиризис», структура і форма полемізування якого є типовими для апології. Полеміка з опонентами ведеться з допомогою виписаних наведених тез із «Апокрисису», на які пропонуються відповіді у формі «отказу», взятих з автентичного джерела чи поданих у власній інтерпретації. Іпатій Потій звертався до проблем унії, устрою римської церкви, критики східної церкви, тобто заперечував основні тези Христофора Філалета, вдаючись до своїх звичних стильових форм.


У дисертації наголошено, що значна частина полеміки Іпатія Потія базується на християнських та літературно-культурних традиціях, однак у ній не обійшлося без індивідуальних стилістичних особливостей його творів, багатих на жваві розповіді, авторські конструкції. Все це є підставою для трактування полеміста як одного з найяскравіших репрезентантів барокового стилю, з появою творів якого українська полемічно-публіцистична проза кінця ХVІ – початку ХVІІ ст. сягнула відповідного європейського художнього рівня.


Увиразненню жанрової амплітуди полемічної публіцистики післяберестейського періоду, що проявлялася взаємодією різних форм висловлювання та впливу на реципієнта, їх модифікацією, залишаючись при цьому під впливом конфесійних уподобань авторів, присвячений підрозділ 3.4. «Кристалізація епістолярного канону: Іпатій Потій, Клірик Острозький, Іван Вишенський». Відзначаємо, що серед найпопулярніших у ту пору стали епістолярні тексти, роль яких посилилася з проголошенням Берестейської унії. Вони оперативно доносили інформацію, а виробленням методики як активної полемізації утвердилися повноправними жанрами літератури. Епістолярна форма не обмежувала полемістів змістом; вона давала можливість висловлювати думку та в різних формах доносити інформацію до адресатів (слухачів, реципієнтів). У зв’язку з такою функцією в них посилювався авторський вплив на читачів. Навіть приватне листування у той період мало статус політичних документів. Воно уособлювало, пропагувало переважно позиції представників різних конфесій. Особливо пожвавлювався обмін листами між особами, причетними до унії.


Епістолярна форма викладу культивувалася в творчості Іпатія Потія, Клірика Острозького. Репрезентантом цього жанру також був Іван Вишенський, з полемічного доробку якого можна зарахувати до епістолярію такі твори, як «Послання до Василя Острозького», «Послання до стариці Домникії», «Послання львівському братству», «Послання Йову Княгиницькому». Вважаємо, що тодішню епістолярну прозу за певними жанровими ознаками доцільно трактувати й відкритими листами-посланнями. Така форма була популярною і в західноєвропейській протестантській публіцистиці ХVІ ст. Деякі православні полемісти використовували відкриті листи як складову частину їх ширших за змістом полемічних писань, вплітаючи в контекст твору звернення чи до окремих осіб, «до чительника», а чи до народу. Так, Герасим Смотрицький у «Ключі царства небесного» подав «До народов руских короткая а пилкая предмовка». Відповідною патетикою наповнений лист-звернення Христофора Філалета до сенаторів і шляхти в заключній частині «Апокрисиса».


Багатою в жанровому аспекті щодо використання досвіду попередників була кореспонденція Іпатія Потія, який писав до Костянтина Острозького, Клірика, Михайла Рогози, Лева Сапіги, Мелетія Смотрицького, до помісного духовенства. Її можна умовно поділити на дві групи. В листах першої він розігрує ролі залежно від обставин, обережний, не схиляв кореспондентів до унії, а доводив свою рацію аргументами. З контексту відчувається його прихований змовницький тон. У другій групі адресант повністю розкриває себе, відкрито захищаючи обрану позицію, захоплюється літературною та психологічною грою. У «Листі до князя Костянтина Острозького» відчутна проповідницька інтонація з її теологічно-інтелігібельним простором, який не збігається з контурами звичайного, буденного життя. Це визначає й характер наративного коду в ньому. Потій там постає католицьким апологетом, оборонцем віри, доводячи своєму православному адресатові правоту власної доктрини. Тому лист вийшов поза формальні межі епістолярного жанру й сягнув герменевтичного тлумачення Святого Письма.


Своєрідним новатором у жанрових пошуках відкритих листів був Клірик Острозький, полемічний доробок якого не великий, але переповнений ораторською поетикою. Відомі два його твори,  написані, ймовірно, за дорученням князя Острозького до Іпатія Потія: «Отпис на листь Боз¼ велебного Отца Ипатія» та «На другий лист велебного Отца Ипатія». Клірик не завжди дбав про канони епістолярного жанру, а писав, довіряючи власному смаку. В «Отписі» переважає осудлива інтонація, проте, при всій однозначності осудження «латинян», там немає свідомого карикатурно-сатиричного висміювання. Твір, за незначними винятками, позбавлений їдкої іронії. Там переважає лементація, подібна до жалісної пісні, а також чимало інших художніх вирішень. Аналізуються в дисертації й епістолярні форми Івана Вишенського, присутні майже в усіх 16-и відомих його творах. У них він постає запальним трибуном, посередником між Богом і людьми, апостолом і Благовістом. Полеміст підходив до будь-якої проблеми з погляду духовності, апелюючи переважно до релігійно-патріотичних почуттів православних; він не обмежував себе тільки емоційними аргументами, а прагнув переконувати своїх читачів за допомогою логічних висновків. 


Ці твори (два «Отписи» Клірика Острозького, два листи Іпатія Потія та епістолярій Івана Вишенського), наголошується в роботі, творять своєрідний епістолярний ансамбль, їх об’єднує спільна словесна гра, полемічний хист, а також використання публіцистичної палітри на рівні заперечення аргументів опонента. Післяунійний полемічний спалах активізував культ епістолярних жанрів, які своїм лаконізмом чи не найкраще обслуговували процеси міжконфесійних суперечок. Кінець ХVІ – початок ХVІІ ст. – час розквіту епістолографії, широкодіапазонне її пульсування. На жаль, епоха повного розквіту барокового стилю відвела їм лише роль традиційної комунікації між людьми.


У підрозділі 3.5. «Дуальність полемічної стратегії Мелетія Смотрицького» наголошується на своєрідності полемізму відомого вченого, релігійного діяча. Ця своєрідність позначена не лише світоглядним динамізмом, зміною конфесійного віросповідання, а й риторичною патетикою осмислення релігійних проблем, вираження візій ідеального світу. Як яскравий представник літератури раннього українського бароко, М. Смотрицький присвятив свій талант проблемам, що поставали перед його народом у період напруженого конфесійного протистояння. Його твори нагадують своєрідний синтез жанрових форм полемічної публіцистики – від трактатних різновидів до «лементів». Він шукав ефектних риторичних засобів виявлення своїх ідей, навіть відмовляючись від полемічної манери попередників. Жанрові форми, використані ним, передбачали об’ємніше, динамічніше вираження, розмивання хронологічних меж подій, які наповнювали зміст творів його попередників. На основі аналізу творів «Антиграфи», «Тренос», зіставлення їх із творами-закидами Іпатія Потія зроблено висновок, що Мелетій Смотрицький вийшов за межі полеміки з єдиним опонентом, розширюючи таким чином комунікативний контекст. Натомість полемічні писання, що з’явилися після 1620 року, аналізуються в контексті історично-релігійних подій та творів його опонентів, якими вони відгукувалися на закиди Мелетія Смотрицького. Така полемічна активність Мелетія Смотрицького дала українському письменству нові жанрові моделі полемічної прози, нові стильові знахідки, а також утвердила автора в історії української літератури яскравим, самобутнім письменником початку ХVІІ століття.


Спробу увиразнити нові грані полемічно-публіцистичної прози, описати їх експліцитну діалогічну природу та водночас вийти поза межі замкнутого літературознавчого розгляду, спроектувавши його у соціокультурний контекст, здійснено у четвертому розділі «Комунікативні чинники текстових моделей», що супроводжується переглядом сформованих і стабільних положень про будову та семантику полемічного тексту.


У підрозділі 4.1. «Полемічна публіцистика як  модель комунікації» наголошено, що  тодішня публіцистика виконувала інформативну, директивну, комунікативну, експресивну та естетичну функції. Директивна безпосередньо пов’язувалася з тематикою твору, змодельованою як безпосередня реакція на проблеми, підняті у тексті-запиті. Вона «виказувала» амплітуду піднесення та затухання гостроти проблем, формувала суспільну опінію. А з інформативною функцією асоціювалася здатність публіцистики привертати увагу спільнот до актуальних проблем, визначати критерії їх поцінування. У кожному полемічному тексті можна відчитувати комплекс ідей,  у горизонті яких автор інтерпретував своє розуміння й вирішення міжконфесійних проблем і водночас задавав риторичні засоби, що дозволяли б, на його погляд, їх вирішувати. Усвідомлюючи свої твори успішним засобом формування громадської думки, полемісти насичували їх інформацією з суспільного, політичного життя, що спонукало до увиразнення конфесійних акцентів. Неабияку роль у цьому аспекті відігравала аргументаційна топіка, джерелом якої  було Святе Письмо, візантійська патристика.


У підрозділі 4.2 «Жанрова парадигма» досліджується жанрова специфіка найпоширеніших репрезентантів полемічної публіцистики: памфлети, послання, відкриті листи, трактати. Перші зразки цих жанрів проглядаються у різних формах проповідницької прози, особливо фіксації усного проповідування. У період активізації єретичних рухів, різних церковно-політичних угрупувань основною формою морально-політичного впливу на маси в Україні, як і в Західній Європі, залишалася проповідь, реалізована як в усній, так і в письмовій іпостасях. Разом з тим розповсюджувалися й пастирські послання, що містили повчання, моралізаторство, тлумачення складних догматичних проблем, а також інформацію про реальні події, оцінку злободенних політично-релігійних явищ.


Полемічні трактати XVI ст.  містили чітку аргументацію ідей, які хотів проголосити автор. Завдяки частій апеляції до авторитетів отців церкви, безперечній логіці полемісти інтерпретували актуальні проблеми, безпосередньо впливали на їх плин та вирішення. Поява цього жанру була спровокована посиленням ренесансно-реформаційних рухів у Речі Посполитій. Найактивніші та найавторитетніші апологети протестантів, католиків та православних у трактатних формах виражали свої релігійні та соціально-політичні погляди. Автори вносили у свої монологічні оповіді різні інновації щодо трактування важливих соціально-релігійних проблем та переконання реципієнтів, акцентуації їхньої уваги на позиції автора. Це давало можливість розглядати будь-яку проблему крізь призму діаметрально протилежних поглядів на неї.


Належна увага в дисертації відведена й памфлету, в якому проявляється особливий спосіб компонування матеріалу в різних діалогічно-монологічних формах. Визначальну роль у цьому відігравали авторські релігійно-політичні позиції та суспільні погляди. Тому й виходило, що винесені на розгляд історіософські, релігійні, церковно-урядові проблеми трактувалися по-різному: теологи довільно користувалися історичними фактами й на догоду конфесійним переконанням не обтяжували себе врахуванням аргументів опонентів, а більше дбали про те, щоб ефектніше представити власну точку зору. Автори вдавалися до імітованого діалогу, що створювало враження безпосередньої, віч-на-віч, довірливої розмови з опонентом. Тон цієї полеміки, нерідко саркастичний та ущипливий, нагадував «високе обурення» середньовічних авторів не стільки особистістю опонента, скільки його ідейною позицією. Оскільки памфлет – жанр, який своєю природою «знижує» високе, тому тут принципові догматичні питання часом обминалися, а міжконфесійна критика зводилася до рівня прискіпливих суджень із сфери дріб’язкової обрядовості тощо. Варто зазначити, що православні памфлетисти активно зверталися до усної народної творчості, стихійно орнаментуючи публіцистичний текст яскравими фольклорними образами.


Отже, застосовуючи в своїй церковно-політичній діяльності різні жанрові структури (проповіді, трактати, послання, памфлети), полемісти не цуралися вивірених засобів риторики, які сприяли ефективному впливові на адресатів. Під пером полемістів майже всі тексти набували публіцистичного формату, апелювали до широкої аудиторії не завжди для досягнення трансцендентної мети, а частіше для розв’язання нагальних релігійно-суспільних проблем.


Згадані жанри, що використовувалися в полемічній публіцистиці кінця XVI –  поч. XVII ст., виконували поряд із конфесійними й політичні завдання, що окреслює важливий етап в еволюції публіцистики від Середньовіччя до Нового часу. І на цьому багатому (у змістовому та жанровому планах) фундаменті формувалися стійкі текстові форми, трансформовані впродовж століть у сучасні ЗМК. Тому в дисертації доречно, незважаючи на специфічні літературні форми і велику культурно-цивілізаційну різницю, порушено проблему жанрових аналогій полемічно-публіцистичної прози та сучасної журналістики, із чого стає очевидною спорідненість між полемічними трактатами, памфлетами, посланнями і сучасними журналістськими аналітичними (стаття) та художньо-публіцистичними жанрами (нарис, фейлетон, памфлет), що виявляється не лише у використанні спільних канонів, а й у різноманітності прийомів спілкування автора з читачами, численних варіантах включення в текст цитацій, документів, авторського коментаря. Через це дослідження останніх неможливе без чіткого уявлення про їх прозорі генетичні витоки з полемічно-публіцистичних жанрових форм доби Ренесансу і Бароко.


У підрозділі 4.3.  «Наративні принципи» зроблено акцент на тому, що структура текстів полемічної публіцистики набувала комунікативної орієнтації на адресата («чительника»), передбачаючи існування діалогу, явленого не лише у формі, а й у розумінні, сприйнятті реципієнтом ідей автора.


Тому ці тексти тяжіли, як, до речі, і сучасна публіцистика, до відкритого демонстрування мети та завдань: доводячи свою рацію і водночас заперечуючи позицію опонентів. У багатьох творах це простежується вже в заголовках, які демонстрували різні принципи полемічності. Один із них – конкретизація провідних проблем, порушуваних полемістами. Характерною прикметою полемічної публіцистики є наявність взаємозв’язаних структурних блоків: передмов, окремих статей, композиційно незалежних творів, майстерно спроектованих на канву тексту. Таку модель мають «Апокрисис» Христофора Філалета, «Антиризис», «Унія», «Гармонія» Іпатія Потія, «Антиграфи» та «Тренос» Мелетія Смотрицького.  Майже кожен твір моделювався у такий спосіб, аби перші розділи впливали на почуття читачів, готували своєрідний емоційний ґрунт до засвоєння тих частин твору, що подані в іншій жанрово-семантичній площині, де з’ясовуються богословські проблеми.


Усі складові компоненти полемічних текстів (заголовок, передмови, окремі статті) однаковою мірою впливають на їх композицію. Проте ступінь художності матеріалу залежить від автора, який користується різними мовними формами: то звертається безпосередньо до своїх опонентів, запрошуючи читачів уважно стежити за своєю розповіддю, подаючи її переважно в теперішньому часі, то вдається до історичних екскурсів. В усьому відчувається суб’єктивна оцінка, особливо при спробі пов’язати історію з тодішньою релігійно-політичною ситуацією, коли автори посилаються на документи, цитують достовірні матеріали. Полеміст – реальна дійова особа, а тому, стежачи за його думкою, можна збагнути вподобання, політично-релігійну позицію. З перших же рядків творів виразно відчувається власна позиція автора. Він поступово знайомить зі своєю технологією організації матеріалу та творення образів. Авторські засоби в цьому плані значною мірою індивідуальні. Особливо це помітно в образній системі полемічної прози. Персонажі, зазвичай, є особами реальними, але увага авторів переважно зосереджується на причетності до подій, пов’язаних із унією, а їх зв’язок із прототипами – відвертий: описуються достовірні ситуації, чітко вказується місце й час дії, подаються портретні та мовні характеристики. Здебільшого образи у полемічних творах є засобом осуду певних явищ. Аби смисл полемічного твору був ясним і зрозумілим для будь-яких слухачів і максимально впливав на адресатів, полемісти у наступних після передмов статтях (розділах) шукали відповіді на найболючіші питання дійсності, вони не лише фіксували окремі події, а й інтерпретували їх, пропонуючи індивідуальне своєрідне тлумачення. Контакти із читачами вони вдало «налагоджували» за взірцями біблійних, апокрифічних та фольклорних сюжетів, цитат (з юридичних чи історичних джерел), що виконували функцію інтертексту в структурі і за формою могли нагадувати «вставні епізоди» або органічно «вливатися» в текст. Це свідчить про зародкову (курсив наш. – Н. П.) сюжетну його організацію, зумовлену спрямуванням твору в сферу релігійної політики, соціальних та національних відносин.


Таким чином, наративна структура майже кожного твору тісно пов’язана з авторською конфесійною позицією, виробленими уже на той час формами полемізування та структурними складовими публіцистичних текстів, де негативні інтонації супроводили теологічні дискусії. Історична тяглість полеміки характеризувалася взаємною безкомпромісністю та упередженістю в ставленні до тих, хто вірив чи думав інакше. Така практика тоді була надзвичайно поширеною, а сьогодні оживає в річищі політичної полеміки передвиборчих компаній.


У підрозділі 4.4. «Стильові домінанти як основа зародження барокової поетики» окреслено достатньо репрезентативну панораму передумов повільної переорієнтації українського літературного слова в цілому на зображально-міметичні перспективи.


Незважаючи на інтеграцію різнорідних культурно-естетичних моделей, у полемічній публіцистиці кінця XVI –  поч. XVII ст. немає культу канонів однієї культурної системи за рахунок нівеляції іншої. Їх «змішання», вивірене у практиці полемістів, презентує примирення середньовічної візантійської  традиції та барокової естетики Нового часу. У своїй творчості полемісти активно сприйняли здобутки західноєвропейської Реформації та естетичні засади гуманізму, урівноважуючи вітчизняні та запозичені естетичні концепції, актуальні на той час. Опанувавши досвід протестантської та єзуїтської дискурсивних практик, вони підпорядковували їх своїм художнім намірам.


У «Висновках» підкреслено вагомість полемічно-публіцистичної прози кінця XVI –  поч. XVII ст. в українському письменстві як своєрідного та оригінального явища, що виростало на самобутньому національно-історичному ґрунті, та потребу її сучасної реінтепретації. Одним з найважливіших чинників, що визначив її своєрідність, став полемічно-публіцистичний формат, підпорядкований апелюванню до широкої аудиторії з метою розв’язання нагальних тогочасних проблем. На перший план тут висувається концептуалізм української полемічної публіцистики, який дає змогу належним чином аналізувати існуючі на сьогодні напрацювання, з’ясовуючи ступінь їх вірогідності, наукову легітимність, а також закцентувати увагу на основних проблемах комунікативної поетики, без чого неможливо говорити про її місце у структурі соціокультурної ситуації Реформації, Контрреформації, Бароко. Такий підхід зреалізований у реферованій роботі, що дозволило дійти відповідних висновків:


1. Полемічно-публіцистична проза виражала не тільки конфесійні переконання, а й культурологічний світогляд діячів, тому в ній простежуються головні тенденції: проунійна та антиунійна. Обидві орієнтації виражали різні конфесійні та ідейно-світоглядні течії. Скажімо, у  проунійному напрямку можна виділити дві течії: латино-католицьку, яку представляли єзуїтські теологи Бенедикт Гербест і Петро Скарга, і греко-католицьку (Іпатій Потій, Лев Кревза, пізній Мелетій Смотрицький). Антиунійний напрямок за участю не лише православних, а й протестантів, також далеко неоднорідний, хоча на перший погляд може здатися, що всі, хто виступав проти унії, творили монолітну спільноту.


2. Українська полемічна публіцистика з кінця XVI (80-х років) до початку XVII століття (30-х років) стала невіддільною від духовно-релігійного, соціокультурного та літературно-естетичного буття української нації, своєрідною формою комунікації на межі двох культурних вимірів: середньовічного (візантійсько-слов’янського) і ренесансно-барокового (латино-польського). Середньовічна традиція спонукала до інтерпретації канонічних текстів і творів візантійської патристики, що набувало наукової проекції.  Наслідування біблійних архетипів призвело до узагальнення декларованих у сакральних текстах ідей, актуалізувало їх за нових умов. Не претендуючи на зміну фундаментальної моделі, полемічна публіцистика також сприйняла ренесансно-барокові тенденції.


Вона представлена настільки неординарними в суспільно-політичному та культурному житті тогочасної України постатями, яких неможливо трактувати однозначно, проте полемісти гідно репрезентували тогочасне українське письменство у західноєвропейському культурному просторі. Внесок, наприклад, українців-католиків у національну культуру був не меншим, аніж доробок православних. Як релігійні діячі, з одного боку, та люди, не байдужі до справ своєї Вітчизни, – з другого, вони прагнули осмислювати становище Церкви, пропонуючи різні моделі її майбутнього облаштування. У діалозі з католиками і протестантами в українців Речі Посполитої  формувалася плюралістична свідомість. Перманентні конфлікти й компроміси з католиками зумовлювали модернізацію духовного життя України, в основі якого з’явилися визначні за художніми вимірами твори Герасима Смотрицького, Василя Суразького, Івана Вишенського, Христофора Філалета, Іпатія Потія, Клірика Острозького, Мелетія Смотрицького та ін.


3. Характерною прикметою структурування текстів стало протиставлення антитези твору на тезу твору-закиду, а стильовою домінантною – діалог ідей, діалог «текстів». Цей принцип можна простежити на різних етапах розвитку полемічної публіцистики. Він активно функціонував як стильовий прийом та виконував функції композиційного впорядкування, що зумовлювало відповідну побудову творів, які зовні нагадували то трактат, то діалог або виразну словесну сутичку, «зіткнення» двох протилежних релігійних догм. Показовою у цьому ракурсі є реакція православних на трактат Петра Скарги «Берестейський собор и оборона его» (Христофор Філалет «Апокрисис») та уніатів на «Апокрисис» Христофора Філалета (Іпатій Потій «Антиризис, або Апологія…»). Це стосується і «Отписів» Клірика Острозького. В такому «діалозі» явно увиразнювалося авторське «я», народжувався неповторний полемічний ідеостиль, пробуджувалось й усвідомлювалось право на особисте судження, втілювалися власні комунікативні наміри. Полемісти створювали тексти універсальної структури, кожна частина якої виявляла авторську індивідуальність, обґрунтовувала легітимність своєї віри. Вони вносили в усталені правила персвазій свої наративні коди, а устремління актуалізували у концепції читача, творенні уявного адресата, сповненого життєвої активності, відкритого до сприйняття проголошених настанов та небайдужим до усього, що мовилось у творі.


 


4. Загальний характер діалогічності та інтертекстуальності, якими  позначена полемічно-публіцистична проза кінця XVI – початку XVII ст., реалізувався через полемічність – намагання сконструювати у тексті позицію опонента, обмін думками і враженнями, захист власної позиції і спростування, на думку автора, хибної, реагування на текст-запит, його цитування, посилання на нього та перефразування, моделювання ймовірної реакції реципієнта. Незаперечним є те, що вирішальним чинником у формуванні основних ідей, уявлень, цінностей полемічної публіцистики була взаємодія із католицькою та протестантською дискурсивними практиками. Ланцюгова хронологічна послідовність появи полемічних закидів (Петро Скарга «Про єдність Церкви Божої» (1577) – «Послання до латин», «На богомерзкую, на поганую латину» (1582) – Бенедикт Гербест «Віри костела римського виводи…» (1585) – Герасим Смотрицький «Ключ царства небесного» (1587) – Василь Суразький «О единой истинной православной в¼р¼» (1588) – Іпатій Потій «Унія» (1595) – і т. п.) поєднала в єдине ціле їх доробок, інтегруючи конфесійні переконання у  «спільні» жанри, де простежується орієнтація на античний та західноєвропейський досвід.


5. Показовим у цьому плані був полемічний памфлет, зорієнтований одночасно як на середньовічні джерела, так і на засади ренесансно-барокової літератури Заходу. Його проблематика та наскрізь пройнята публіцистичним тяжінням стильова палітра відкрили перспективу розкріпачення авторської індивідуальності, що уможливлювало довільне користування історичними фактами, нехтування аргументами опонентів, презентацію полемічної проблематики з власних конфесійних позицій. Полемісти використовували всі резерви володіння емоціями реципієнтів, формуючи стійкі текстові структури, які не втратили чинності досі і співмірні із деякими публіцистичними жанрами сучасних ЗМК.


6. Наявність уявної аудиторії та використання засобів впливу на неї передбачало в полемічній публіцистиці кінця XVI – початку XVII ст. риторичність, що проявлялася не тільки у використанні відповідних прийомів, а й в увиразненні проблематики своєрідними заголовками, композиційними блоками, в акумуляції та акцентуванні відповідних фігур. У текстових форматах вона репрезентувала провідні соціально-політичні ідеї своєї доби та здобутки вітчизняної літератури, що виборювала своє право бути почутою в культурі. Умови, за яких вона кристалізувалася, спонукали її творців до пошуків відповідних жанрових та стильових стратегій, розширення сфери функціонування як засобу соціальної комунікації в загальнокультурному контексті.


7. Серед усіх згаданих параметрів, які дають уявлення про давню українську полемічно-публіцистичну прозу як самобутній тогочасний жанр, було те, що вона йшла назустріч новим ідеям, новій традиції, новій культурі, генерувала нові художні засоби, що проектувалися на будь-яких читачів, адаптувала не завжди зрозумілі поняття, почерпнуті з історико-літературної традиції, до будь-якого середовища, формувала суспільну свідомість, стимулювала інтелектуальний розвиток в Україні.  І тому сьогодні, з перспективи століть, можна твердити, що українська публіцистика кінця XVI –  початку XVII ст. стала одним із тих жанрів у давньому українському письменстві, який започатковував важливі зміни в культурному житті українців і рефлексував у подальшій літературній традиції та суспільному житті.


 








Шевченко В. В. Православно-католицька полеміка та проблеми унійності в житті Русі-України доберестейського періоду / Шевченко Віталій Володимирович. – К: Преса України, 2002. – С.  206.



 


Обновить код

Заказать выполнение авторской работы:

Поля, отмеченные * обязательны для заполнения:


Заказчик:


ПОИСК ДИССЕРТАЦИИ, АВТОРЕФЕРАТА ИЛИ СТАТЬИ


Доставка любой диссертации из России и Украины


ПОСЛЕДНИЕ ДИССЕРТАЦИИ

Малахова, Татьяна Николаевна Совершенствование механизма экологизации производственной сферы экономики на основе повышения инвестиционной привлекательности: на примере Саратовской области
Зиньковская, Виктория Юрьевна Совершенствование механизмов обеспечения продовольственной безопасности в условиях кризиса
Искандаров Хофиз Хакимович СОВЕРШЕНСТВОВАНИЕ МОТИВАЦИОННОГО МЕХАНИЗМА КАДРОВОГО ОБЕСПЕЧЕНИЯ АГРАРНОГО СЕКТОРА ЭКОНОМИКИ (на материалах Республики Таджикистан)
Зудочкина Татьяна Александровна Совершенствование организационно-экономического механизма функционирования рынка зерна (на примере Саратовской области)
Валеева Сабира Валиулловна Совершенствование организационных форм управления инновационной активностью в сфере рекреации и туризма на региональном уровне