ГРИГОРІЙ КОСТЮК – ІСТОРИК ЛІТЕРАТУРИ ТА ЛІТЕРАТУРНИЙ КРИТИК



Название:
ГРИГОРІЙ КОСТЮК – ІСТОРИК ЛІТЕРАТУРИ ТА ЛІТЕРАТУРНИЙ КРИТИК
Альтернативное Название: ГРИГОРИЙ Костюк - историк литературы И литературной критики
Тип: Автореферат
Краткое содержание:

У вступі обґрунтовується актуальність обраної теми, характеризується стан вивчення досліджуваної проблеми, формулюється мета й основні завдання дослідження, визначається його методологічна основа, розкривається новизна та науково-практичне значення.


Перший розділ – “Формування науково-критичного мислення Григорія Костюка” – присвячено виявленню факторів, які сприяли процесу формування науково-критичного мислення Г.Костюка, впливали на окреслення своєрідності виявлення його творчої індивідуальності. Виконанню даного завдання підпорядковано структуру розділу, який складається із трьох підрозділів.


Основним положенням першого підрозділу – “Літературно-критичні праці доеміграційного періоду: національна ідентичність та ілюзія пролетарсько-інтернаціонального перетворення дійсності” є твердження про те, що літературно-критична практика Г.Костюка першого періоду його творчої діяльності перебувала під впливом “революційних змін”, соціальних реформ, кардинальних “зламів” в українському суспільстві 20–30-х років ХХ століття, підданому російсько-більшовицькому експериментові в Україні.


Процес формування національно-культурної концепції Г.Костюка детермінований, з одного боку, соціалістичними “перетвореннями” дійсності, в яких він ще не зневірився, та ідеєю національної ідентичності, яка була постійною складовою його творчого мислення.


На цьому першому етапі він, як і В.Блакитний, Г.Михайличенко, М.Хвильовий, В.Коряк та ін., розробляє теорію так

















4




 

званої “пролетарської” літератури. У критичних працях “пролітфронтівської” доби йому не вдається уникнути суперечливих узагальнень та висновків у трактуванні українських художніх творів.


Аналіз текстів статей-рецензій “Деякі корективи до “справді марксистської” критики “Робітних сил” (1930) та “Визволення” О.Копиленка” (1930) Г.Костюка виявляє непослідовність суджень критика, “озброєного” марксистсько-ленінською методологією. Проте природне усвідомлення ним своєрідності національного літературного процесу, сполучене з новою штучно формованою системою цінностей призводило до викривлених висновків. Втім, вже в цей період своєї критичної діяльності, Г.Костюк проникливо бачить психологічну роздвоєність українського письменника, спричинену саме прагненням поєднати непоєднуване – пролетарську ідеологію та національну ідею. Однак цю свою думку він викладає, намагаючись звязати офіційними приписами та установками. Авторка стверджує, що ці “знаки часу” мали тенденцію до посилення, тобто на першому етапі літературно-критичної діяльності Г.Костюку не щастить уникнути впливу радянської ідеології.


Проте у написаному літературознавцем неважко розпізнати те індивідуальне естетико-культурне світобачення, яке в майбутньому сформує його основні критерії оцінки художнього явища (реалістичне відтворення правди життя, естетична вартість, національна ідея), ті риси, що характеризуватимуть його науково-критичний метод.


У другому підрозділі “Культурно-історична концепція в літературно-критичній практиці Г.Костюка” наголошується, що період становлення творчої індивідуальності “заявляв” і примітні ознаки своєрідності творчого мислення молодого дослідника. Навчання у М.Зерова, П.Филиповича, С.Маслова, І.Шаровольського, Б.Якубського, М.Калиновича, Є.Тимченка, М.Грунського дедалі відчутніше позначається на формуванні його літературознавчого методу.


Ранні статті Г.Костюка “До початків соціологічної критики” (1927), “Деструктор-шукач” (1929), “До проблеми творчої методи пролетарської літератури” (1931) засвідчують два основних джерела, до яких тяжить літературно-критичний метод Г.Костюка в період становлення: соціологічний принцип – від І.Білика і Б.Якубського та естетичний принцип – від М.Зерова. Опановуючи досвід нових методологій у межах культурно-історичної школи в літературознавстві, Г.Костюк, крім цього, запозичає від С.Єфремова “недовиявлений максималізм у розумінні літератури як історії ідей”, зв’язок літератури з життям. Тому й шукає у кожному творі “громадської корисности”, яка, з одного боку, мусить бути соціально обумовленою, а з іншого, легітимізувати примат національної ідеї як особливого чинника. В цьому й полягає оригінальність критичного мислення, образно кажучи, Костюка-учня.

















5




 

Отже, в перший “пролетарський” період Г.Костюк прагне знайти літературно-критичний “спосіб” та інструментарій виявлення національного духу в художньому тексті. Спираючись на філософію Ф.Шеллінга, Г.Гегеля, він не може обійтися без ідеї народності, що спонукає до романтично-усталеного осмислення поетичного твору як концентрації народного духу. Відтак Г.Костюк послідовно й наполегливо намагається поєднувати естетико-психологічний аналіз із соціально-національною ідеєю.


Методологічні підходи Г.Костюка, констатується в дисертації, мають в основі засадничі принципи культурно-історичної школи, яка розвивала науково-критичні ідеї І.Тена, О.Веселовського, О.Пипіна, М.Тихонравова, М.Дашкевича, М.Драгоманова: соціальна обумовленість світогляду письменника, розуміння твору як історичного духовного документа епохи. Тим часом, моделюючи власний критичний метод, Г.Костюк робить спробу поєднати принцип історизму з соціологічним, культурно-історичним та порівняльним принципами, психоаналіз та національну ідею. Цей своєрідний “синтез” доповнює “вітаїстична” теорія М.Хвильового як універсальна естетико-культурна ідея. Така самобутність літературно-критичного мислення Г.Костюка закріплюється в основних своїх рисах і в наступний, зокрема МУРівський, період його творчої еволюції.


У третьому підрозділі “Період МУРу: суспільна активність і критична прозірливість” аргументується теза про те, що критична практика Г.Костюка цього часу позначена рішучою зміною ціннісних пріоритетів. Він свідомо й остаточно відмежовується від “марксівської” критики з “літературно-поліційними” (Ю.Шерех) функціями і вдається до нових, змінених і вдосконалених науково-дослідницьких підходів.


Зокрема, він, як літературознавець і як історик ставить за мету змалювати якомога повнішу, насичену фактами картину нечуваного й незнаного ще у світі сталінського терору. Об’єктивна оцінка політичної ситуації в СРСР, зокрема УРСР, доля митця як особистості в радянському суспільстві, над яким провадився “психологічний експеримент”, доля творчих індивідуальностей в ідеологічних лещатах – така основна тогочасна тематика й проблематика Г.Костюка.


Період МУРу в біографії вченого визначається як період активної критичної діяльності та остаточного суспільно-політичного прозріння і зумовлених ним прозірливості критика й загостреної відповідальності перед майбутніми поколіннями за пережите минуле. А це своєю чергою помножує прагнення подальшого розкриття правди про історичне минуле, “розстріляне відродження”, утвердження ролі особистої позиції письменника, розкриття справжньої сутності гуманістичного ідеалу.


Певна річ, такі літературно-критичні завдання відбігали “академізму”, надто в його

















6




 

радянському “варіанті”, натомість посилювали в працях Г.Костюка публіцистичність, заангажовану національною ідеєю. У філологічному дискурсі МУРу Г.Костюк виробляє свою концепцію національного універсалізму (підкр. наше. – Н.Б.), що істотно відрізняється від світоглядно-узагальнюючих принципів його доеміграційної літературознавчої діяльності.


На основі порівняльної характеристики культурно-естетичних концепцій Г.Костюка та У.Самчука, Ю.Шереха, Ю.Косача, І.Костецького дисертантка прагне довести, що естетична концепція Г.Костюка не є амбівалентною (С.Павличко), а радше інтегрованою (якщо вести мову про національне начало літератури та загальноєвропейський контекст). Вона полягає в поєднанні, чи то пак, примиренні різнорідних завдань: “зафіксувати наш великий неповторний час, його духовність, його трагізм, ... усвідомити утвердження нашої батьківщини в часі, просторі, вічності” та глибоко органічно засвоювати здобутки європейської культури, але це засвоєння має бути не механічним, що межує з мавпуванням, навіть не таким, “як це було в неоклясиків, бо цей етап наші справжні мистці вже переросли”, а таким, “щоб засвоєна європейська культура ставала органічним єством мистця, ... щоб вносила щось оригінальне, своє органічно-національне”.


Таким чином Г.Костюк, подібно Ю.Шереху, відкидає закостенілість класичного канону української літератури, обстоює необхідність його перегляду, витворення нового оригінального стилю на ґрунті національних традицій української культури. Г.Костюку близькі гасла “великої літератури”, “синтези мислення й відчування” Уласа Самчука, теза “національно-органічного стилю” Юрія Шереха, і водночас він приймає мотто Ігоря Костецького “неповороту назад”, принцип “толерантного й вільного співжиття різноманітних стилів, напрямів, форм” Юрія Косача. Проте його концепція національного універсалізму, його “версія” естетизації національно-соціологічної школи є тим своєрідним, що вносив Г.Костюк часу МУРу в українське літературознавство 40-х років.


Згідно з концепцією національного універсалізму, цілком вмотивований той пафос, що дослідник вкладає в означення “великий літературний рух”, “великий скарб”, “велика ідея”.


У другому розділі – “Історико-літературні ідеї в рецепції Григорія Костюка” – здійснюється аналіз історико-літературної концепції вченого.


У першому підрозділі “Літературні ідеї у “вітаїстичній” перспективі” стверджується, що літературні ідеї Г.Костюк загалом трактує з огляду на засвоєні ще зі студентських років принципи діалектичного розвитку суспільного явища. Він переконаний, що навіть найоригінальніші художні засоби і форми – це ще не мистецтво. Мистецтвом

















7




 

вони стають лише тоді, коли в них втілюються “великі почуття”, “великі воління”, “великі, суголосні живим думаючим людям ідеї”.


Однак примат соціальної ідеологеми в естетичному світогляді, заперечення теорії “чистого мистецтва” не завадили Г.Костюку помітити і зрозуміти таке нове художнє явище в еміграційній літературі, як “Нью-Йоркська група”, творчість якої потверджувала тяглість українського історико-літературного розвитку. Усвідомлення значення національних традицій, з одного боку, та природності появи новітніх течій у літературі, з другого, змусили Г.Костюка переглянути свої підходи та критерії до художньої творчості. Особливу роль у цьому відіграла “вітаїстична” теорія М.Хвильового.


“Вітаїстична” теорія М.Хвильового в інтерпретації Г.Костюка стає своєрідним універсальним критерієм оцінки мистецького явища, де об’єднуючим чинником виступає “психоідейний тонус”. Для Г.Костюка – це “дух” цілого покоління. Як справжній романтик-максималіст він переконаний, що “активний романтизм – це мистецьке бачення світу не для одного десятиліття і не для одного-двох поколінь”; ще прийде час, вважає Г.Костюк, коли із “вітаїстичних паростків виросте величне дерево нового мистецтва світу, що не тільки буде формою, але й законом морально-суспільних стосунків між людьми”. У цьому романтично-утопічний пафос “вітаїстичної” філософсько-мистецької доктрини Г.Костюка перегукується з конкордистською теорією “сонцеїзму” В.Винниченка, хоч, звичайно, не позбувається авторського суб’єктивізму. Проте, якщо Ю.Лавріненко у своєму трактуванні “кларнетизму”, пов’язує з ним все, що нагадує творчу манеру Хвильового, і не тільки, то Г.Костюк виправдовує різноманітність творчих манер у вибудованому ним ряду “вітаїстів” (В.Винниченко, М.Хвильовий, М.Куліш, О.Досвітній, Остап Вишня, Ю.Яновський, П.Панч, А.Любченко, В.Підмогильний, Б.Антоненко-Давидович, Дж.Стайнбек, І.Багряний, У.Самчук, Д.Гуменна, С.Гординський, А.Гак, Й.Позичанюк, Е.Андієвська, В.Лесич, Є.Сверстюк) як виразників концепції національного універсалізму, що передбачала стильову диференційність. Основний універсальний чинник при цьому – “тонус активнішого сприймання життя”. Отже, розглядаючи період 20–30-х років, Г.Костюк бачить самобутній і цілісний український історико-літературний процес.


У дисертаційному дослідженні шляхом порівняння доводиться суголосність концепцій “національно-органічного стилю” Ю.Шереха, “кларнетизму” Ю.Лавріненка та “вітаїзму” Г.Костюка, оскільки, узагальнюючи літературні ідеї і тенденції 20–30-х років, всі три дослідники наголошують на єдиному джерелі в українській літературі, “власній етнокультурній і психолінгвістичній базі”

















8




 

(В.Моренець), яка вирізняє українську літературу з поміж інших літератур.


Одним із важливих моментів у літературознавчій практиці Г.Костюка є дослідження феномену літературної дискусії 1925–1928 років. Він по-новому означив межі літературної дискусії, стверджуючи, що вона припинилася лише з ліквідацією низки літературних організацій і остаточною уніфікацією літературного процесу після утворення Спілки радянських письменників.


Аналіз науково-критичних версій А.Лейтеса і М.Яшека, О.Білецького і сучасного дослідника цього історико-літературного явища Ю.Коваліва засвідчує плідність точки зору версії Г.Костюка – пропонована ним хронологія меж незаперечно вказує на організаційне припинення літературної дискусії і, отже, перетворення її на суто політичну.


Другий підрозділ “Винниченкознавча діяльність Г.Костюка” присвячено розглядові практики Г.Костюка як інтерпретатора творчості В.Винниченка.


Вибудовуючи своєрідний ряд письменників-“вітаїстів”, більше того, письменників, які органічно вписуються у сформульовану ним концепцію національного універсалізму, Г.Костюк, чи не на перше місце ставить В.Винниченка. Важливу роль тут відіграє той факт, що змістова сутність Винниченкового “конкордизму” близька до ідей “вітаїстичної” перспективи Г.Костюка. Літературознавець так само віддавав перевагу вольовій людині, гармонії розуму і чуття, синтезові “точності теоретичної думки” та “комплексної системи образного мислення”, духовного й тілесного; гуманістичне начало в їхніх естетико-культурних концепціях нерозривно пов’язане із ствердженням загальнолюдських цінностей.


Своєрідним підсумком винниченкознавчої діяльності Г.Костюка вважається збірка статей “Володимир Винниченко та його доба” (1980), яка засвідчує вагу внеску вченого в дану наукову галузь.


Ставши ініціатором створення “Комісії для вивчення та публікації літературно-мистецької спадщини В.К.Винниченка”, Г.Костюк фактично зберіг та первісно упорядкував особистий архів письменника.


Його праця “Володимир Винниченко та його останній роман була першою об’єктивною біографією Винниченка, в ній окреслювався образ митця, рівновеликий його талантові, приверталася увага до визначних особливостей його літературної спадщини.


Особливо цінною для історика літератури є стаття-нарис “Остання резиденція В.Винниченка”. На превеликий жаль, славнозвісний “Закуток” письменника, остаточно втративши свій первісний вигляд, не став історико-культурним заповідником і сьогодні існує в своєму первісному стані лише в описі Г.Костюка – значення строго документального твору “Остання резиденція В.Винниченка” для історії української літератури важко переоцінити.

















9




 

Важливо також те, що Г.Костюк уперше привернув увагу до проблем В.Винниченка і Лесі Українки та В.Винниченка і С.Єфремова.


Стаття “Володимир Винниченко – маляр” переконливо розкриває різносторонність мистецького таланту письменника, витонченість його художніх відчуттів, втілюваних як у художньому слові, так і в полотнах майстра пензля. Зважимо, умовно названий Г.Костюком 1916 рік є на сьогодні практично єдиною і не спростованою сучасними дослідниками датою, що означає початок малярської діяльності В.Винниченка.


У дисертації наголошується, що, попри нинішнє різноаспектне вивчення багатогранної творчості автора “Краси і сили”, винниченкознавчі розробки Г.Костюка не втратили своєї значущості, оскільки ґрунтуються на широкому документальному матеріалі з архіву письменника та спогадів дружини, на працях, публікованих про нього раніше, розвідках І.Франка, Лесі Українки, С.Єфремова, І.Айзенштока, О.Білецького, М.Зерова, О.Гермайзе та ін., в яких знайшли висвітлення основні проблемно-тематичні аспекти творчості письменника.


Дослідження Г.Костюка про В.Винниченка демонструють знову-таки характерні риси його літературознавчої методології: первинність змісту, ідейні наснаги твору, окреслення місця та суспільного значення художнього явища в історико-літературному процесі. Залишаючи неодмінним в аналізі літературного твору соціально-культурний та конкретно-історичний контекст, Г.Костюк акцентує увагу на з’ясуванні характеру і причинних зв’язків явища, розкритті його генези, обґрунтуванні його значення.


У третьому підрозділі “Концепція “двоколійності”: відновлення неперервної тяглості історії літератури” з’ясовується сутність означеного ученим явища “двоколійності” українського історико-літературного процесу. Приклад збірки “У світі ідей і образів” (1983) засвідчує, що провідною темою літературознавчої діяльності вченого виступала історія української літератури, неперервність розвитку якої, на переконання дослідника, забезпечує національна ідея.


Критичний аналіз синтетичних оглядів з історії української літератури “Українська еміграційна проза за 1965 рік” (1966), “На магістралі історії” (1968), “З літопису літературного життя в діяспорі” (1971) дає підстави твердити, що Г.Костюк уперше запропонував “двоколійну” модель українського мистецького життя після 1920 року. Ця модель “двоколійності” українського історико-літературного процесу вибудовується критиком на підставі поняття цілісності як системотворчого чинника в його літературознавчих поглядах. Праця “На магістралі історії”, в якій якнайповніше відображено сутність даної концепції Г.Костюка, є фактично, згідно із твердженням літературознавця, “діахронічним розтином” художньо-мистецького розвитку українського письменства протягом 50-ти років (1917–1967). Дискурсивна художня практика українського літературного процесу осмислюється як єдина цілісна система, поєднання двох конфронтаційних осередків: України як союзної держави СРСР та української еміграції.


Теорія “двоколійності”, стверджується в дисертації, остаточно вивершує концепцію національного універсалізму Г.Костюка.


У четвертому підрозділі “Мемуари “Зустрічі і прощання”: спроба автобіографії покоління” предметом розгляду виступають спогади Г.Костюка, особливості мистецького таланту мемуариста. Водночас ця праця вносить і додаткові аргументи на користь обґрунтування історико-літературної концепції “двоколійності”.


Серед мемуарів українських емігрантів О.Гриценка, Й.Гірняка, Г.Журби, Ю.Лавріненка, І.Майстренка, В.Сокола, О.Тарнавського спогади Г.Костюка вирізняються підкресленою об’єктивністю, що зумовлюється, з одного боку, широтою гуманістичної літературознавчої концепції, а з другого – доброзичливістю, толерантністю Костюка-людини.

















10




 

Авторка дисертації вдається до порівняльної характеристики індивідуальної своєрідності мемуарів Г.Костюка та його сучасника Юрія Смолича, з’ясовується, наскільки об’єктивним чи суб’єктивним є підхід кожного до предмета історико-літературного дослідження, що зумовлюється як особистісно-приватними чинниками, так, чи не в першу чергу, і суспільно-політичними.

















11




 

Г.Костюк сказав те, чого за партійно-комуністичних невільних умов не посмів оприлюднити його колега. З появою його мемуарів українська наука, український читач отримали не лише повноцінні художні твори, а й унікальну документальну історію становлення і розвитку української державності та культури.


 Аналіз змісту та структури спогадів Г.Костюка засвідчує (відповідно до його концепції національного універсалізму) прагнення автора образно відтворити драматичну дихотомію українського історико-літературного процесу ХХ століття. Важливо, що мемуарист, позбавлений еміграційних пересад та обмежень, не поділяє думку, що незалежна українська культура існувала лише поза межами тоталітарної України, а паралельно розглядає два її опозиційні масиви, в такий спосіб трактуючи їх як єдину цілісність.


У третьому розділі “Григорій Костюк – літературний критик” розкриваються особливості його творчої (саме як критика) індивідуальності, сутність розуміння ним проблеми взаємодії традиції та новаторства, зумовлену поглядом на художню традицію як “діалектичну суперечність” (Ф.Шеллінг, Новаліс М.Гіршман, М.Ільницький). Критика, невід’ємна частина літературознавчого доробку Г.Костюка, значним чином обумовлюється, як показується в дисертації, біографічним фактором, що дає можливість “автобіографічного прочитання” його критичного доробку на основі сучасної теорії автобіографічного синергену (К.Дуб). Ця теза є вихідним пунктом першого підрозділу, –“Автобіографічний синерген: літературно-критична інтерпретація (спроба автобіографічного прочитання літературно-критичних праць Г.Костюка)”, – третього розділу.


Прикметно, що риси автобіографічності та документальності детермінують зміст літератури української діаспори другої хвилі еміграції. На цьому наголошують як дослідники історії літератури в Україні (М.Наєнко, С.Павличко), так і письменники й літературознавці діаспори (Ю.Шерех, Г.Журба, Г.Грабович). Не заперечував цього і Г.Костюк, визнаючи, що на його історико-літературних та критичних працях є “тавро автобіографізму”.


Автобіографічний синерген Г.Костюка-емігранта, умовно можна назвати “віртуальним відображенням долі” (К.Дуб), оскільки все пережите ним “матеріалізувалося” у літературно-критичних виступах і розвідках про митців слова, багато в чому засвідчивши і саме розуміння критиком літературного процесу в цілому. Більше того, автобіографічний факт (двоєдність доеміграційного й еміграційного періодів власного життєвого шляху) виконує функцію каталізатора майбутніх вислідів “органічної цілісності” української історико-літературної моделі розвитку.


Оперуючи автобіографічним матеріалом, Г.Костюк не просто констатує й коментує події з життя письменників та історико-літературні явища, він паралельно переживає-осмислює своє власне життя. Це пояснюється насамперед відчуттям епохи, в яку

















12




 

жив і творив той чи той митець, а також спільністю, навіть де в чому подібністю життєвої долі цілого покоління українського відродження.


Г.Костюк, як і більшість тих письменників, про яких пише, починав свою літературно-критичну діяльність у радянському суспільстві. Він на собі відчув дію “комуністичної цензури”, що сковувала думку, паралізувала аналітичне мислення. Г.Костюку не вдалося цілковито уникнути впливу марксистської ідеології, але вдалося захистити свою естетико-культурну свідомість від інтелектуальної корозії – саме тому ним створено такі необхідні для історії літератури об’єктивні критичні портрети сучасників, творчі біографії яких він щоразу подає як завершений цикл.


У дисертації зазначається, що жанр біографічної статті-нарису є чи не домінантним у літературознавчому доробку Г.Костюка. Письменник, внутрішній склад, світосприймання, особливості його творчої натури, невіддільні від суспільного та культурного життя епохи, становлять для Костюка-критика основний історико-літературний факт, який потребує поглибленого вивчення. Відтак критичний метод Г.Костюка еміграційного періоду можна визначити як біографічний.


Авторка дисертації звертає увагу на подібність науково-критичного інструментарію французького критика Ш.Сент-Бева та Г.Костюка, водночас завважуючи істотну різницю між принципом біографізму Ш.Сент-Бева та автобіографічним синергеном, оприявленим у літературно-критичній практиці Г.Костюка. Принцип біографізму Ш.Сент-Бева є складовою частиною культурно-історичного методу трактування літературного явища і застосовується критиком для того, щоб об’єктивно, за допомогою біографічних фактів, визначити так звану “фізіологію душі” митця. Поняття автобіографічного синергену концептуально ширше, аніж принцип біографізму, і в даному конкретному випадку дає можливість простежити тенденцію збагачення культурно-історичного методу елементами психоаналізу, що характерно для літературно-критичних праць Г.Костюка. Щоправда, його літературознавчому доробкові бракує власне психоаналітичних досліджень. Однак наявність онтологічної проблематики, що стосується людини як цінності, її ролі та призначення у суспільстві, засвідчує інтерес критика до внутрішніх структур людської свідомості.


Однією з прикметних рис індивідуальності Костюка-критика є вміння розрізнювати характерні ознаки стилю письменника, специфіку його художнього таланту, міру впливу його творчості на загальний історико-літературний процес. При цьому літературознавець вирізняє домінантну рису творчого методу митця, яку сам означує як “художню деталь”. “Художня деталь” у критичній інтерпретації Г.Костюка – це “засіб психологічного окреслення образу”, “асоціятивний струм, що миттю дає барвисте уявлення про зображуване”.

















13




 

У дисертації висловлюється спостереження, що Г.Костюк обирав об’єкти своїх досліджень за співзвучністю з його особистим менталітетом, за спільним загальним життєвим тонусом – “тонусом активного сприймання життя”, який передбачала його концепція національного універсалізму, а вужче – “вітаїстичний стиль”. У “Роздумах редактора п’ятитомника М.Хвильового” (“Неопалима купина”, 1990) автор підкреслює, що творчість кожного письменника намагався розглядати в світлі “вітаїстичної” (активно романтичної) поетики.


Таким чином, уперше здійснена спроба прочитання критичного доробку Г.Костюка допомагає побачити, що в силовому полі його критичної думки функціонують ті антропологічні парадигми, що ведуть до гуманістичного інтерпретування літературних явищ. Г.Костюку відкривається гуманістичний пафос фактично в творчості кожного митця, хто писав про народ і націю, людство і майбутнє. Людина як носій гуманістичної ідеї, вважав він, була основним об’єктом художнього зображення не лише для письменницького покоління 20-х років ХХ століття, а й загалом усього тодішнього й подальшого світового історико-літературного дискурсу. Пояснення такого підходу – як у самому світосприйнятті Г.Костюка, так і в його концепції національного універсалізму.


Гуманістична рецепція Г.Костюка, крім того, детермінується категорією іншого (М.Бахтін), адже людина для нього має цінність поза своїм життям. Себе ж він сприймає як іншого серед інших, не зважаючи на те, що часто в його критичних висновках відверто фігурують власний досвід і особисті переживання. Звідси й основне призначення митця, яке, на думку критика, полягає у тому, “щоб мати що сказати людям” (підкр. наше. – Н.Б.).


У другому підрозділі “Проблема традиції та новаторства: художня традиція як діалектична суперечність” наголошується, що в полі особливої уваги Г.Костюка перебуває проблема взаємодії традиції та новаторства, оскільки художня традиція, потрактована як діалектична суперечність, для Костюка-критика є основним джерелом руху літературного процесу.


У статті “Традиція і новаторство” (1964) Г.Костюк порушує проблему “конфліктності поколінь”, яка проявляється у боротьбі художніх традицій та новаторства. Простежуючи історичну “живучість” даної проблеми в українській літературній дійсності, Г.Костюк акцентує на циклічності даного процесу, вважаючи за природне те, що “діти”, які виростали на ґрунті художніх традицій своїх попередників – “батьків”, не лише часто не поділяють їхнє розуміння літератури, а подекуди й заперечують його. Розходження у поглядах провокують дискусії між представниками різних поколінь. Але саме ці сутички, стверджує Г.Костюк, рухають літературу та мистецтво вперед.


Осмислення проблеми традицій і новаторства індивідуалізується Г.Костюком в контексті “концепції безконечності”, яку розвивали у свій час Ф.Шеллінг, Ф.Шлегель, Новаліс, Г.Гегель. Для Г.Костюка самоочевидно, що “творча доля нашої національної літератури” післявоєнної хвилі еміграції залежить насамперед від безперервності духовних традицій українського письменства, оскільки кожна наступна доба є “органічним виплодом попередньої”. Відтак знов-таки дістає поглиблене обґрунтування концепція “двоколійності” розвитку українського історико-літературного процесу.


Культурні традиції, історична правда – це ті точки відліку, що сприяють відтворенню у літературно-критичних працях Г.Костюка

















14




 

цілісного образу доби, а в її контексті – того чи іншого суспільно-політичного або літературного явища, портретів митців як неповторних творчих індивідуальностей, із виразними ознаками таланту і рисами свого історичного часу.


Характерно, що літературно-критична творчість Г.Костюка наскрізь пронизана думкою про єдність двох українських мистецько-культурних потоків: власне українського та еміграційного. Одним із факторів, що сприяли збереженню історичної тяглості літературного процесу була, за визначенням критика, компенсаційність тем, яку спостерігаємо в творчості письменників української діаспори. Г.Костюк усвідомлює, що естетичну потребу людини не можна вбити, але можна вбити мистецтво; не можна відібрати в людини потяг до краси, “хорошого смаку”, але можна притлумити чи й зруйнувати здатність до творення й творчості. Критик намагається пояснити “секрет” збереження творчого начала справжнього естетичного смаку людини, а відтак і нації.


У дисертації доводиться, що для критичного мислення Г.Костюка характерна постійна внутрішня настанова на з’ясування національної специфіки історико-літературної проблеми традицій та новаторства. В українській літературі вона виявляється, на думку дослідника, не так у відштовхуванні новаторства від традиції, як більше – тенденції до “узгодженої взаємодії”, що залежить від “психоідейного тонусу”, особливої духовної “заангажованості” мистецького твору як національно-культурного явища. Цей, за Г.Костюком, “закодований” у мистецтві “психоідейний тонус” і визначає цілісність українського літературного процесу.


Як і його попередники М. Драгоманов, І.Франко, М. Грушевський, М.Зеров, С.Єфремов, та сучасні літературознавці В.Дончик, М.Жулинський, М.Ільницький, П.Кононенко, М.Наєнко, Г.Сивокінь, Г. Костюк обстоював національно-культурні, духовно-освітні начала творчості, визнавав пріоритет “найбільш живого матеріалу” (Є.Маланюк) – художнього слова, яке завжди було гострою зброєю у боротьбі за правічні ідеали державної незалежності й національної свободи. Він як критик дотримувався не лише історико-літературного, естетичного, а й історико-соціологічного та культурного методологічних принципів дослідження літературного явища, а передусім сповідував історизм, який дає можливість постійно тримати в полі зору перманентну циклічність розвитку літературно-мистецької теорії й практики, взаємодії традицій та новаторства.


У третьому підрозділі “Повстання духу” та українська національна ідея: Костюк-публіцист” на основі аналізу публіцистичних праць збірки “На магістралях доби” (1983) робиться висновок, що публіцистичні есе, як і історико-літературні й критичні розвідки Г.Костюка, також є передовсім утвердженням невмирущості національних “духовних” традицій.

















15




 

Костюк-публіцист, як і Костюк-історик літератури та критик, обстоює примат української національної ідеї з огляду на підневільне становище української людини. Природно, що для Костюка-публіциста сутність “великої мети” конкретніша й визначеніша, аніж для Костюка-критика чи історика літератури. Вона полягає у боротьбі за суверенність української нації, її незалежний і вільний розвиток, а шляхи її розв’язання – в цілковитій ідеологічній єдності української еміграції та України теренної, української нації в цілому. Українська проблема в публіцистичних працях Г.Костюка трактується як “факт міжнародної політики”.


Стиль Костюка-публіциста характеризується логічністю та узагальненістю думки, і водночас її пристрасністю, послідовністю та простотою викладу матеріалу, лаконічністю висновків.


У висновках підсумовуються результати дисертаційного дослідження.


Констатується, що літературознавчий доробок Г.Костюка, відзначаючись принциповістю, виваженістю позиції автора, доказовістю у розв’язанні порушених історично значущих проблем, зберігає свою актуальність. Історико-літературна концепція вченого генетично пов’язана із засадничими принципами культурно-історичної школи у літературознавстві і, разом з тим, збагачується, що важливо, іншими естетично-філософськими ідеями й набутками ХХ ст., зокрема, психоаналізом. Основа методологічних підходів і осягнень критика – розуміння соціальної обумовленості світогляду письменника, трактування твору як історичного духовного документа епохи.


Як ровесник покоління “розстріляного відродження”, Г.Костюк розвиває концепцію “вітаїстичної” людини М.Хвильового, що, посилена гуманістичним пафосом, трансформується в нього в теорію національного універсалізму.


Одною з плідних, влучно сформульованих пропозицій Г.Костюка, є, стверджується в дисертації, концепція “двоколійності”, що розглядається в світлі політичної теорії цілісного розвитку історико-літературного процесу як “неперервної тяглості історії”. “Велика література” у критичній рецепції Г.Костюка – це єдиний цілісний організм із самобутньою історією та органічно-національним стилем.


Українська національна ідея спонукає думку критика до прогностичності, що її забезпечує метод оцінки історико-літературного явища з домінуючими принципами моделювання та системно-цілісного аналізу.


У підсумку, в дисертації висловлюється твердження, що історико-літературний, літературно-критичний та публіцистичний (як архівний, так і друкований) доробок Г.Костюка є цінним оригінальним джерелом, однією із складових літературознавчої, методологічної, концептуальної бази для написання нової історії української літератури ХХ століття.


 








Наєнко М.К. Українське літературознавство: Школи. Напрями. Тенденції. - К.: ВЦ Академія, 1997. - С. 104.




Костюк Г.О. Проблеми літературної критики // Костюк Г.О. У світі ідей і образів: Вибране. Критичні та історико-літертурні роздуми 1930-1980. - Мюнхен: Сучасність, 1983. - С. 14, 24-25.




Костюк Г.О. Лицар культури нації // Костюк Г.О. У світі ідей і образів: Вибране. Критичні та історико-літературні роздуми 1930-1980. - Мюнхен: Сучасність, 1983. - С. 186. 



 


Обновить код

Заказать выполнение авторской работы:

Поля, отмеченные * обязательны для заполнения:


Заказчик:


ПОИСК ДИССЕРТАЦИИ, АВТОРЕФЕРАТА ИЛИ СТАТЬИ


Доставка любой диссертации из России и Украины