ЖАНР ПОЕМИ У ТВОРЧОСТІ Д.ПАВЛИЧКА : ЖАНР ПОЭМЫ В ТВОРЧЕСТВА Д.ПАВЛЫЧКО



Название:
ЖАНР ПОЕМИ У ТВОРЧОСТІ Д.ПАВЛИЧКА
Альтернативное Название: ЖАНР ПОЭМЫ В ТВОРЧЕСТВА Д.ПАВЛЫЧКО
Тип: Автореферат
Краткое содержание:

У Вступі обґрунтовано актуальність обраної теми, її наукову новизну, визначено об’єкт і предмет аналізу, сформульовано мету й завдання дослідження, висвітлено теоретико-методологічну основу та методи, окреслено ступінь наукової розробки, зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами, розкрито теоретичне і практичне значення дисертації, наведено форми апробації роботи, коротко схарактеризовано її структуру.


Перший розділ «Дискурс жанру новітньої української поеми» – присвячений опису напрацювань у галузі теорії жанру поеми та науковим інтерпретаціям, пов’язаним із предметом дослідження.


У підрозділі 1.1. «Генеза та основні закономірності розвитку жанру поеми в новітній українській літературі» – розкрито суть, функціонування й еволюцію новітньої української поеми, визначено її типологічні ознаки.


Новітня поема – це якісно нове явище. Така позиція жанру зумовлена новаторським характером літератури середини ХХ століття. Поєднання традиційного й індивідуально-авторського – провідна стильова домінанта, жанровий «показник» новітньої поеми. Взаємозв’язок мислячого та діяльного первнів поеми вияскравлює основні характеристики її жанрової природи: родові та стильові домінанти; зв’язок поеми із культурно-історичною традицією; архетипну сутність категорії героїчного; художні новації в жанрово-стильовому розмаїтті.


Унікальні моделі світу в новітній поемі досягаються завдяки широким можливостям жанру, що перебуває на перехресті літературних родів – епосу та лірики. Зреалізовується в жанрі поеми й категорія драматичного. Взаємопроникнення, злиття основних родових показників поеми, насамперед епосу та лірики, здійснюється не шляхом їх механічного змішування, а через органічне зрощення. Відбувається не звичайне стирання жанрових меж, а народження нового жанру. Будучи структурно ліричною та інтонаційно драматичною, поема, проте, виформовує епічну світокартину. Форма, в якій втілено епічний зміст поеми, з часом змінюється. Так, епічність новітньої поеми виражається не стільки в передачі плину подій та яскравості розповіді, скільки в підходах автора до осмислення небуденних явищ, вчинків героїв. Нині епічне – радше заглиблення в культурну сферу, внутрішній світ особистості. Можна твердити, що в ХХ столітті кардинально змінилася структурно-системна «тканина», що формує епічність поеми. Часто епічність сприяє художньому «піднесенню» буття, а тому органічно пов’язується з категорією героїчного – прикметною ознакою поемного жанру. Оскільки закони жанру, сама його специфіка не нівелюються, то категорія героїчного завжди виступає функціональним узагальненням у поемі. Героїчне новітньої поеми – це передусім філософська концепція «трагічного оптимізму».


Певною мірою предметом літератури в минулому столітті був процес, що потребує аналітичного, дослідницького й узагальнюючого типу художнього пізнання. Так, у складному організмі поеми з’являються елементи лірики, які, взаємодіючи з епічними складовими, сприяють відображенню розмаїтої нової дійсності. Тому зміст поеми зводиться до власне ліричної форми, а стильова єдність поеми як виду виявляється в домінуванні ліричного: асоціативна будова сюжету, автор як суб’єкт мовлення, ліричний герой – центральна постать тощо. Відбуваються кардинальні зміни в структурі та інших складових поеми. Асоціативний плин авторської думки формує ліричну структуру епічного твору. Та особистість як архітектонічний центр ні в якому разі не заперечує епічності, а лише робить сюжет поеми більш рухливим, гнучким, спроможним поєднувати на асоціативній основі різні епохи, здійснювати узагальнення там, де (в розповідному сюжеті) знадобився б набагато більший текстуальний простір.


Тобто епічну картину світу новітньої поеми творить велика, емоційна лірика, сутність якої – у відображенні ліричних ситуацій, епізодів, органічних символів, динамічна взаємодія котрих відображає посутні ознаки часу, характерні життєві конфлікти. Це – так звана лірика епічної структури або «епічна форма ліризму» (М.Арочко).


Можемо стверджувати, що основним у новітній поемі є синтетичність або дифузійність – злиття, взаємопроникнення передусім епосу та лірики. У якій концентрації і що з них переважає – інший аспект аналізу. Тож важливою в теоретичному обґрунтуванні специфіки жанру новітньої поеми є проблема визначення її типів. Неможливість встановлення єдиного принципу типологічної класифікації поеми не раз заакцентовувалася дослідниками. Головними координатами при розподілі поеми на типи є родові структури та змістова основа.


У підрозділі 1.2. «Поемна творчість Д.Павличка в контексті новітньої поезії» – означено періодизацію поемної творчості Д.Павличка, визначено типи його поем, окреслено головні засади розвитку й ідейно-естетичні пошуки митця в цьому жанрі.


Зберігаючи традиційно високий рівень соціальності, громадянськості, публіцистичності, новітня поема поступово виформовувала нові риси (метафоричність, умовність, символічність, алегоричність, зіткнення різних часових площин тощо), художньо трансформуючи й раніше наявні якості. Йдеться, зокрема, про філософічність, що стала виявлятися у виразно концепційному ставленні до життя, людини й світу, коли людська особистість оцінювалася вже значно ширше – в мікро- і макропросторі. Поема як архетипна світовідчувальна й людинотрактувальна «мислеформа» українського народу в доробку Д.Павличка, чий прихід у літературу практично співпав із початком становлення новітньої поезії, дає чимало матеріалу для якнайглибшого усвідомлення історії й онтології цього жанру. Попри деяку непоміркованість, захопленість ідейною патетикою, що притаманні раннім ліро-епічним творам поета, його відвертість і самобутність стилю сприяли формуванню чітких художніх констант для подальшої творчості – «справді всеохопної громадянської потуги» (С.Барабаш), «домінанти думки, опанованості почуття» (М.Ільницький).


Тематику поетові диктують проблеми буття етносу, загальносуспільні процеси. Його поемний спадок умовно поділяємо на три періоди: 1) ранній («Земля», 1955; «Іван Загайчук», 1960); 2) поемна творчість 1970 – 80-х років («Поєдинок», 1978; «Вогнище», 1979; «Князь», 1986); 3) поеми 1990-х років («Петрик», 1994; «Ностальгія», 1995; «Петро Могила (1620р.)», 1997).


За родовою домінантою поеми Д.Павличка можна розподілити на ліро-епічні («Земля», «Іван Загайчук», «Поєдинок», «Вогнище», «Князь», «Петрик», «Петро Могила (1620 р)») та ліричну («Ностальгія»). За композиційною структурою ліро-епічні поеми є сюжетними, а «Ностальгія» – безсюжетною.


За змістовою ознакою (ідейно-тематичним аспектом) поеми розподіляються на соціальні («Земля», «Іван Загайчук»), філософські («Вогнище», «Ностальгія») та історичні («Поєдинок», «Князь», «Петрик», «Петро Могила (1620 р)»). Останні переважають у поемному доробку письменника. Їх хронотоп охоплює величезний часовий період і стосується здебільшого України – однієї з головних тем творчості поета.


У другому розділі «Поетикальна природа та ідейний зміст поем Д.Павличка 1950 – 80-х років» – з’ясовуємо поетикальну специфіку, характерні ідейно-естетичні домінанти поемної творчості Д.Павличка 50 – 80-х років ХХ століття.


Керуючись загальноприйнятими тієї доби естетичними критеріями, поет не зраджував власних моральних переконань, бо щиро повірив в ідеали «нового» суспільства. Віра ця гартувалася всеохопними, широкомасштабними факторами новітньої епохи, новаційними суспільними перетвореннями. Уже в перших поемах «Земля» та «Іван Загайчук» йдеться про життя західноукраїнського села в тяжкі часи становлення нової влади. У цих поемах Д.Павличко розв’язує проблему позитивного героя в руслі осягнення народного характеру. При цьому він не вдається до ідеалізації. Епічні плани поем створюють враження історичної ретроспекції. Громадянська позиція автора, чітко показана через високу напругу ліричної чуттєвості, формує стилістичне вираження, високу риторику творів. У поемі «Земля» намагання автора узагальнено сконцентрувати національно-символічний і гуманістичний первні в конкретному образі землі (насамперед через синтез із іншим образом – матері) втілилися в художній тканині поеми так, що цей образ виразно проектується на широку соціальну й морально-етичну площини. Поема «Іван Загайчук» майже вся побудована на драматизмі почуттів героя, розкритті трагізму його долі. Характерною ознакою поетичного стилю є поєднання в творі зовнішнього й внутрішнього – філософського, емоційного – сюжету. Тут Д.Павличко виявив себе вправним майстром психологічного аналізу; він у переживаннях, душевній боротьбі героя розкриває нові грані його характеру. Цей твір практично не згадується у фахових дослідженнях, але він важливий для розуміння творчого поступу поета, осягнення специфіки жанрової еволюції новітньої української поеми загалом. У даному разі маємо змогу простежити, як від першої поеми до наступної в поетичному мисленні художника відбуваються посутні зміни. Йдеться насамперед про розширення й ускладнення художнього процесу розкриття духовного життя ліричного героя.


У 1970-х роках в Павличковій творчості відбулося збагачення соціальних мотивів філософською проблематикою, що викликало посутні зміни в жанровій структурі його ліро-епічних творів. Сюжетна оповідь із чітким афористичним і водночас художньо зумовленим висновком, що було характерним для перших книг поета, поступається місцем медитації, розвитку та поступовій відкритості наскрізного образу. Унаслідок цього розмикається простір конкретного значення символіки твору, відбувається його стрімкий вихід у широку філософську площину. Скажімо, на місці традиційного ліро-епічного розгортання оповіді (як у ранніх поемах) виникає, а згодом утверджується в Павличковій творчості внутрішній сюжет із еволюційно-консеквентним розвоєм дії та поетичної концепції, що втілює гуманістично-філософську й історіософську проблематику, увиразнену полісмисловою символікою інакомовлення та яскравою метафоричністю. Йдеться, зосібна, про поеми «Поєдинок» (1978) і «Вогнище» (1979).


Художньо образну трансформацію конкретно-історичного в загальнолюдське (гуманістичне) простежуємо у «Вогнищі», якому набагато більше, ніж іншим поемам Д.Павличка, притаманні медитаційна розгорнутість і символіка. Образність та символіка поеми обернені не стільки до відповідних тенденцій, спродукованих художніми потребами епохи, скільки до принципів набагато істотніших – власного ідейно-естетичного світобачення. Із одного боку, образи вогню та дроту видаються надто традиційними, з іншого – очевидна їх оригінальність. Звернувшись до символіки, традиційної для того періоду (образи, мотиви вогню фігурували у поемах Б.Олійника, І.Драча, П.Перебийніса, П.Осадчука тощо), Д.Павличко йде далі інших авторів. Він застосовує вплив діалектики поетичних роздумів, мислі загалом, йде в напрямку кристалізації оригінального ідейно-художнього підґрунтя. Антитетичні за ідейним задумом образи вогню та дроту формують своєрідні образи-концепти твору, внаслідок чого поема набуває глибини філософських узагальнень. Історія для ліричного героя «Вогнища» – не в минулому: її люди, події, уроки продовжують процес формування нових сторінок буття у час нинішній. Через це в поему проникає мотив Вічності, вічного діяння, боротьби творчої небайдужої особистості. Унаслідок цього переважно зліризована наповненість поеми конкретно обумовлюється філософсько-публіцистичною спрямованістю авторського стилю. А епічність поеми в такому контексті потрактовується як зв’язок ліричного героя з суспільством, із потоком історії. Прозорливість, викриття негативних явищ і занурення в суспільно-філософські глибини задля пошуків нових ідей формують основний пафос цієї поеми та є добре помітними рисами індивідуального поетичного мислення. Можемо стверджувати, що саме поемою «Вогнище» Д.Павличко проголосив початок якісно нового етапу в своїй творчості.


У «Поєдинку» етико-моральна площина авторського мислення надає початково розсудливому, аналітичному вислову виразно романтичного забарвлення. Разом із відчутною ліричністю в творі добре простежується експресивно-рельєфний драматизм. Поет висвітлює дійсність на тлі контрастних переходів, заперечень, в моменти психологічних зламів у свідомості своїх героїв. Поема «Поєдинок» – ідейно поліфонічна (утверджуються ідеали волі, духовної краси, побратимства, готовності до самопожертви).


1980-ті роки не принесли в поемну творчість письменника посутніх змін. Поема Д.Павличка «Князь» (1986) – філософічна. Об’єктом поетичної уваги художника стає державна особа, котра має перебувати в гармонії із соціальним середовищем, відчувати себе часткою свого народу. Унаслідок цього в творі помічаємо віддзеркалення діалектики взаємозв’язків між загальним та особистим. Саме в показові такого зв’язку відбувається синтез різних рівнів: історіософського та суб’єктивного, епічного та ліричного. Філософський аспект поеми закорінений в осмисленні найвищої державної особи як субстанції держави та етносу, що завжди тісно пов’язується з моральним аспектом. Образ князя Ігоря сповнений драматизму людської долі як частки драми буття загалом. У його внутрішньому світі стикаються два протилежні почуття – інтереси держави та власні амбіції. Останні почасти превалюють. Це породжує трагічну колізію в душі героя. Такою перевагою ліричної структури автор досягає синтезу суб’єктивного й об’єктивного.


У третьому розділі «Жанрово-стильова специфіка та проблематика поем Д.Павличка 1990-х років» – розглянуто жанрово-стильові особливості та проблемні аспекти трьох поем автора, що ввійшли до збірки «Ностальгія» (1998).


Удосконалення життя й людини – наскрізна проблема, яка пронизує всю творчість митця і яскраво звучить, зосібна, в «Ностальгії» – однойменній поемі, що є своєрідною констатацією кардинальних змін у державі. Ця неповторна, «вибухова» поема в аспекті проблематики й стилю – найскладніша у збірці. Тут повною мірою розкриваються почуття автора, виявляється його індивідуальність. Твір не вкладається в звичайні жанрові рамки публіцистично-ліричної (філософсько-ліричної) поеми. Він являє собою широкомасштабну спробу осягнення проблем сучасності – часто брутальної, невиправданої, малозрозумілої, навіть ірраціональної. Це – нова поетична реальність, що кристалізується передусім через своєрідність поемного мислення автора. По суті, «Ностальгія» – саркастична поема-сповідь, що висвітлює морально-етичні проблеми народу, який нещодавно виборов свою незалежність.


Твір порушує насущні внутрішні та зовнішні проблеми держави через ряд риторичних питань морально-етичного плану й гнівно-сповідальні рядки осоромлення, посередництвом філософських максим та історіософських вкраплень. Автор не відмовляється від публіцистичності, що ніколи не була в нього декларативною, від пафосу в оприлюдненні своєї громадянської позиції. Зорієнтованість поетики, філософських роздумів на політично-національні обшири інспірує високу проблемну насиченість, глибинне проникнення в суть речей, обумовлює епічність поеми. Твір цей безсюжетний. Він складається з шести рівнозначних частин, архітектоніка яких визначається самим рухом думки, піднесенням висхідної тези до вищої ідеї вже на новому рівні пізнання. Ідейність твору відтворює всесвітньоісторичну роль непересічних за масштабами та сутністю суспільних перетворень, що здійснювалися в країні. Це спрямовує пафос поеми в річище етико-національної проблематики, через багатоаспектність якої письменник оперує кількома ідейними центрами.


Уже сама назва стимулює до роздумів, до осмислення історіософських питань, буттєво-філософського досвіду. Ураховуючи закладене в заголовку первісне смислове навантаження, що сприймається реципієнтом уже на початку поеми, чи не провідна думка твору окреслюється в таких рядках:


                    Свобода або смерть – то ностальгія,


                       То наша вбивча туга за життям,


                       Що нас вела в століттях, наче мрія,


                       Навчала нас і рвала серце нам...


У даному контексті ностальгія – ємке, неоднозначне поняття, сповнене і реального, і метафоричного смислу. Із його допомогою автор активізує свідомість читача, намагається пробудити емоційну пам’ять минулого, розкрити невмирущий зв’язок часів, поколінь, відтворити тяжкі, а почасти й ганебні реалії сьогодення.


Пафос твору диктується граничною напругою суперечливих почуттів, щирим несприйняттям аморальності, антилюдяності. Тут же – сарказм підтексту не тільки в осуді манкуртизму, національної безликості, а й у зіткненні протилежних понять, що скристалізовуються в питання про провину й кару; нуртує емоційність сповіді та каяття. Саме тому в поемі постає мотив розп’яття, що увиразнює її головну ідею про свободу особистості та держави. Автор розмірковує про дуалізм світу як філософський вияв не стільки соціальної, скільки духовної нерівності. Гранична напруга поетичних рядків унеможливлює нейтрально-настроєві зарисовки.


Загалом пафос поеми – життєствердний, а письменницьке бачення сьогодення не зводиться лише до закликів та викриття. Справедливий гнів поета, одверто оприлюднений, має джерелом безмежну любов до України. Тож в епічній дійсності твору – «України безбереж». Цікавими в поемі є сповідальні моменти суто особистісного плану, що доповнюють ліричний рівень твору, помітно його психологізуючи. У них відчувається розуміння неминучості втрат і пов’язаного з цим болю, виразно звучить мотив відповідальності художника перед історією та народом.


Однією з проблем політичного контексту поезії Д.Павличка в останнє десятиліття виступає сучасний аспект непростих стосунків України та Росії. Виразно він звучить в історичних поемах збірки («Петрик», «Петро Могила (1620р.)»), де не просто висвітлюються історичні факти, а художньо моделюється історичний погляд на життя. Під кутом зору морального максималізму автор вдається до глибоких історіософських зрізів. Триєдність минулого, сучасного й майбутнього стає об’єктом пильного художнього дослідження. Обидві поеми цікаві в багатьох аспектах – проблематикою, композиційною будовою, мовно-стильовими засобами, жанровою специфікою. Синтезуючою для двох поем є ідея незалежності України. Окрім того, в цих творах художнє слово Д.Павличка несе моральний потенціал, а в його ліро-епіці добре відчувається непересічна енергія патріотично наснаженої думки.


У текстових масивах поем простежується і своєрідна схема трансформації міфологізму: головні персонажі змальовані в героїко-патетичному ключі, їхні величні постаті сконцентровують у собі небуденну енергетику лицарства, що вивищується над простором і часом. Саме тому загальний стрій поем ґрунтується на внутрішніх, психологічних моментах – обов’язково виразних, наскрізних у всій художній структурі конфлікту. Власне, ці конфлікти відбуваються здебільшого у внутрішньому світі головних героїв, викликаючи протиріччя, розмірковування, переоцінки. Центральні персонажі караються тим, що раніше не усвідомлювали належним чином несправедливості буття, складності соціальних, етнічних стосунків. Це своєрідний моральний катарсис, що переживають головні герої. Ясна річ, що висновок про величезну провину, тяжкість морального злочину унеможливлюється поза ототожненням конкретного героя з усією нацією. Петрик і Петро Могила – ідеалізовані постаті героїв-провідників – виступають своєрідними символами перманентних національно-визвольних змагань українського народу. Ці образи по-своєму матеріалізують, узагальнюють авторські погляди на історію та сучасність. Будучи неупередженим і справедливим, поет простежує еволюцію української національної ідеї, державності та духовності, історичної пам’яті, через зв’язки історичної та художньої правди розкриває діалектику співвідношення національного й загальнолюдського.


В основі сюжетів поем – хроніка подій, де історія конкретної особистості явно домінує. При цьому приватні історії віддзеркалюють події, що є справді вікопомними. Епічне тут не обмежується абсолютно безпристрасним спогляданням реальної дійсності. Поет прагне заглибитися у внутрішній сенс явищ, хоча й не «портретує» їх. Разом із соціально-історичною проблематикою епічну структуру творів становить і соціально-психологічна, виражена в основному через ліричний компонент. Ліризм цих поем є виявом чуттєвої реакції на життєві проблеми, що зображуються. Творам притаманний монізм мотивації переживання. Тому лірична думка тяжіє тут до категоричності, а ліричне «Я» виступає носієм «абсолютної» істини. Монологам героїв властива внутрішня зосередженість, тяжіння до самоаналізу. Ліричні моменти в цих поемах відіграють важливу роль у розвитку дії; почасти вони особливо вирізняються й ніби поглинають епічну структуру. Тому життєво реальний історичний план епічної розповіді міцно пов’язується з абстрактним, поетичним світом художника. Власне драматична родова структура поем посідає відносно небагато місця, підпорядковуючись «законам» лірики: репліки героїв концептуальні, пристрасні й по-справжньому драматичні в переломні, кульмінаційні моменти розвитку дії.


Незважаючи на явну «розробку» сучасної проблематики, поеми витримано відповідно до жанрового канону. Вони починаються й закінчуються описом героїчних за своєю суттю подій, мають ускладнену структуру. У поемі «Петро Могила (1620р.)» наскрізним є образ розп’яття, який трактується в загальнолюдському розумінні: у кожного свій хрест. Із погляду митця, гармонія між навколишнім світом та людиною є шляхом до духовного оновлення людства. Архітектоніка поеми «Петрик» закумульовує в собі національне питання українського етносу, коли, озираючись на співвідносне з часом історичне минуле, відшуковуєш пояснень станові речей, який донині патріотично настроєний загал не задовольняв.


У Висновках синтезовано результати дослідження.


Ясна річ, що в дисертаційній роботі ми не могли оминути питання розвитку новітньої поеми в історичному контексті української літератури. Такий підхід дав можливість простежити витоки й еволюцію поемного (жанрового) мислення Д.Павличка.


На основі проведеного в дисертації аналізу можна стверджувати, що новітній період у розвитку літератури прикметний помітним художнім поступом і посутніми естетичними здобутками в жанрі поеми, зумовленими особливою інтенсивністю, динамікою еволюційних перетворень у суспільно-мистецькому житті. Новітня поема вносить у сприйняття та розуміння жанру чимало нового насамперед самою специфікою свого розвитку. Найпоказовіші змістово-стильові риси новітньої поеми, що, органічно поєднуючись, виявилися в її різноманітних структурах, стали видотворчими чинниками, є такими: наявність архетипних рис (передусім героїчного, монументального, епічного); кристалізація епічного змісту ліричними засобами художнього моделювання життєвих реалій; домінування ліричної експресії (замість описової розповіді), що створює відкриту концептуальність; особистість автора як архітектонічний центр; актуальна суспільна проблематика як основа ліро-епічної структури змісту; родова контамінація, дифузійність, увиразнена філософічністю, публіцистичністю, історіософією, фольклорною автентикою; найвища діяльна сутність поемного героя; індивідуально-поемне мислення як інспірація до урізноманітнення жанрових типів.


Родова дифузійність є основним видовим показником жанру, через що новітня поема вражає надзвичайною різноманітністю композиційних різновидів – від найширшої сюжетної оповіді, якій властива передусім жанрова домінанта традиційної епічної структури (ранні поеми «Земля», «Іван Загайчук»), до творів, побудованих на ґрунті ліричного первня («Ностальгія»).


Дослідження особливостей жанрово-стильової природи, ідейно-тематичного змісту поем Д.Павличка свідчить, що ліро-епічні твори митця – це оригінальні художні вияви авторської індивідуальності, що демонструють потужні можливості жанру, переконують у невичерпності його ідейно-естетичного потенціалу. Будучи синтезною структурою, кожна Павличкова поема являє собою жанрово-стильову єдність, конструктивним центром якої виступає «зустріч» поемних (власне, жанрових) традицій і поемних (власне, авторських) новацій. Філософсько-історичне, соціально-психологічне осмислення дійсності, по-своєму відкрита концептуальність, пряма й безпосередня постановка проблеми – найприкметніші ознаки поемної творчості цього художника слова, явлені в двох основних родових тенденціях – епічній і ліричній. Павличкова поетика полягає у використанні влучної деталізації, що збагачує всю поетичну картину власними конотаціями. Образи поем існують свідомо визначеними та найточніше відповідають пережитому і засвоєному досвіду. Власне вони, образи «безпосереднього досвіду», слугують розширенню меж авторської імплікації, допомагають досягнути «підсвідомого узагальнення». Унаслідок цього поема «Ностальгія» – це найвища спроба втілення поетичного мислення автора в самому процесі творчості, саморозвиткові ліричного героя; яскраве свідчення широти й неупередженості мислення поета; твір, що репрезентує оригінальне літературне явище, прикметне особливо уважним поглядом на життя, критичністю мислення.


У поемі, зокрема історичній, Д.Павличко звертається до осмислення переломних моментів історії України, екстраполюючи їх на проблеми сьогочасні. Сучасне України – життя нації в історико-планетарних вимірах від минулого до майбутнього, передумова невмирущості етносу – головна тема творчості поета. Тож не остання роль у його поемах відводиться проблемі патріотичної вихованості суспільства, а вдосконалення життя й людини – наскрізне питання, що пронизує всю поемну творчість митця, увиразнюючи питання гуманізму як аксіологічного в ставленні до будь-якої нації. Такі ідейно-тематичні засади скеровують основний потенціал поетичної індивідуальності автора до масштабної, політично окресленої публіцистичності, що зазвичай набуває в нього монологічної форми, вирізняється категорично-засуджуючою інвективою. Це не зводить твір до однозначно утверджуваної поетичної ідеї, а вивищує його до рівня філософічної глибини, багатовимірності. Так, «Вогнищу» набагато більше, ніж іншим поемам Д.Павличка, притаманні медитаційна розгорнутість і філософська символіка. Це твір, у якому добре простежується жанрова еволюція, коли ліро-епічна поема сповнюється виразним медитативно-філософським, публіцистичним (філософсько-публіцистичним) змістом, а образ-концепція забезпечує розвиток сюжету й слугує одночасно композиційним стрижнем і носієм основної ідеї.


Суб’єктивні почуття в поемах «Земля», «Поєдинок», «Вогнище» «Ностальгія» Д.Павличко моделює за допомогою об’єктів та узагальнення символів. Для індукції в читача емоційної реакції без номінації конкретної емоції поет ефективно й логічно використовує певний набір об’єктів, вчинків, історичних подій, життєвих ситуацій, які можуть імпліцитно чи експліцитно «спровокувати» бажану реакцію.


Домінуючим прийомом побудови поемного тексту у Д.Павличка стала рефлексія. Її об’єктом є процесуальна сторона творчості, бо рефлектуючий автор має справу не безпосередньо з реальністю, а з ідеями, концепціями реальності.


Загалом, художньо-естетичні принципи поезії Д.Павличка, передусім у її ліро-епічному вияві, – це результат впливу численних концептів вітчизняної та зарубіжної культур, дотримання класичних засад у літературі з урахуванням досвіду новітніх на той час літературних шкіл.


 








 Павличко Д.В. Ностальгія: Поезії. – К.: Основи, 1998. – С. 210.



 


Обновить код

Заказать выполнение авторской работы:

Поля, отмеченные * обязательны для заполнения:


Заказчик:


ПОИСК ДИССЕРТАЦИИ, АВТОРЕФЕРАТА ИЛИ СТАТЬИ


Доставка любой диссертации из России и Украины