Романи Віктора Домонтовича в контексті української інтелектуально-психологічної прози: особливості художнього мислення



Название:
Романи Віктора Домонтовича в контексті української інтелектуально-психологічної прози: особливості художнього мислення
Альтернативное Название: Романы Виктора Домонтовича в контексте украинской интеллектуально-психологической прозы: особенности художественного мышления
Тип: Автореферат
Краткое содержание:

У “Вступі” обґрунтовано актуальність теми, визначено предмет та об’єкт, мету та завдання дослідження, теоретичне і практичне значення одержаних результатів, наукову новизну дисертації.


Перший розділ “Філософсько-естетичні концепції Віктора Петрова-Домонтовича й визначальні дискурси його інтелектуальних романів: аспекти взаємозв’язку” присвячений вивченню ґенези художнього мислення письменника у концептуальних зв’язках з його філософсько-естетичними поглядами. У першому підрозділі “Рецепція історіософсько-культурологічних засад художнього мислення В. Петрова-Домонтовича” простежено зв’язок між теоретичним (філософські праці, літературно-критичні статті Віктора Петрова, В. Бера) та художнім (інтелектуально-психологічна проза В. Домонтовича) дискурсами у світовідчутті автора. Виявлено, що своєрідним індикатором художнього мислення слугують ключові світоглядні ідеї (криза технічної епохи, втрата ціннісних орієнтирів), які синтезують філософсько-теоретичний та інтелектуально-психологічний рівні авторського світобачення і проектуються на прозу, провокуючи безліч рецептивних рішень. У дисертації доведено, що для з’ясування образної природи художнього мислення В. Домонтовича важливим є аналіз перенесених у текстуальну площину проблем світоглядно-естетичного плану. Зокрема, звернено увагу на проблемно-тематичні вузли роману “Без ґрунту”, назва якого чітко вказує на ідейну спрямованість твору. Художній підхід автора безпосередньо пов’язаний з висвітленням проблем національно-духовного занепаду.


Водночас у підрозділі розглянуто функціонування ідеологічних парадигм у художньому мисленні інших представників української інтелектуальної прози 20-х рр. ХХ ст. Взаємодія особи і суспільства стає узагальненою ознакою  письменницького моделювання, з’являються герої, які так чи інакше пов’язані з соціально-політичним контекстом доби – це Комаха (“Доктор Серафікус”), Варецький (“Дівчина з ведмедиком”), Ростислав Михайлович, Бирський (“Без ґрунту“) В. Домонтовича, Степан Радченко, Вигорський (“Місто” В. Підмогильного), Савлутинський, Горошко (“Робітні сили” М. Івченка), тов. Орловець (“Недуга” Є. Плужника). Порівняльний аналіз цих персонажів засвідчує, що разом з ідеологічним наступом відбувається деформація морально-етичних цінностей, зумовлюючи зміни в психології мас. Рецепцію інтелектуально-психологічної прози здійснено в контексті авторських філософсько-естетичних рефлексій. Також художня картина світу інтерпретується через образно реалізовані історіософсько-культурологічні погляди В.Домонтовича, функціонування світоглядної парадигми, крізь призму психологічного буття нової людини.


У другому підрозділі “Модерністська парадигма інтелектуально-психологічної прози: текст і контекст” простежено балансування письменника на межі традиції та модернізму, акцентовано на зв’язку  авторської естетики з західноєвропейським філософським дискурсом. Як наслідок, практично всі основні риси, парадигми, артикульовані в теоретико-критичних статтях В. Петрова, знаходять художнє переосмислення в текстах В. Домонтовича та певною мірою співвідносяться з активним літературно-мистецьким рухом початку ХХ ст. Творчі пошуки представників інтелектуально-психологічної прози безпосередньо пов’язані з їхнім світосприйняттям. Так, В. Підмогильний моделює інтелектуально-екзистенційний тип героя, М. Івченко та М. Могилянський створюють новий урбанізований тип персонажа, пов’язаного з науковою модернізацією в фаховому аспекті. В Є. Плужника з’являється герой, який від звичних, доведених до автоматизму виробничо-службових стосунків дозріває до філософських роздумів про людину, її природну сутність. Відображаючи художні пошуки тогочасної літератури, В. Домонтович, на думку дисертантки, конструює довершений образ героя – інтелектуально-естетичний, ускладнений схильністю до глибокого філософування, психоаналітичною складовою та з вишуканим естетичним смаком. Таким чином, у романістиці письменника реконструювання сфери реального (розумового, логічного) й ірреального (інстинктивного, підсвідомого) розгортається у паралельних площинах: філософсько-психологічній (реалізація ідейно-естетичних поглядів, завуальований ідеологічно-політичний дискурс) та модерністсько-еротичній (неоднозначність моральних і ціннісних орієнтирів у поведінці героїв, індивідуальна “концепція кохання”).


У рецептивному ракурсі простежено елементи кубізму як структурно-складові вкраплення до романів “Дівчина з ведмедиком” та “Доктор Серафікус”. Йдеться передовсім про те, що художньому мисленню В. Домонтовича притаманний не характерний для інших романістів компонент – геометричні проекції, які доволі чітко вирізняються в інтелектуальному полі тексту та підтверджують логіко-конструктивний тип авторського сприйняття і відтворення.  Зокрема, письменник майстерно використовує образно-геометричні моделі (фігури округлої форми, без гострих кутів) у зображенні психічних процесів і душевних станів персонажів, ніби намагаючись наперед пом’якшити враження від назріваючого конфлікту героїв.


Модерні експерименти інших представників досліджуваного літературного періоду розглянуто крізь призму феномена гри. Інтелектуальний континуум художньої дійсності М. Івченка вибудовується в площині просторового дуалізму (людина/природа); В.Підмогильний осмислює дійсність крізь призму концептуальних опозицій – “соціальне/психологічне”; М. Могилянський та Є. Плужник розкривають психологію героїв через дихотомію зовнішнє/внутрішнє, видиме/невидиме. Щодо філософсько-естетичного буття Домонтовичевих персонажів, то їхня гра інтерпретується крізь письменницьку світоглядну парадигму.


Отже, створюючи цілісний образ світу, В. Домонтович використовує різні прийоми та засоби, розширюючи, таким чином, тло інтелектуального роману. Відтак, переосмислюючи важливі морально-філософські питання, письменник створює потужний симбіоз історіософсько-культурологічного дискурсу в художньо-образній інтерпретації.


У другому розділі “Модифікації і новаторство в літературно-художніх пошуках В. Домонтовича” охарактеризовано поліаспектні витоки авторської свідомості; досліджено форми вияву синтезу мистецтв у інтелектуальній романістиці та особливості ідейно-естетичних шукань початку ХХ ст. У першому підрозділі “Органічність синтезу мистецтв у поетиці досліджуваних романів” проаналізовано явище поліфонії, яке сприяє розширенню емоційно-асоціативних полів у текстах досліджуваних романів. Йдеться насамперед про концепцію синтезу мистецтв, яку варто застосовувати при аналізі романістики письменника і яка увібрала в себе основні способи відображення дійсності (зорові – живопис, архітектура, слухові – музика). Для інтелектуала В. Домонтовича характерний складний почуттєво-філософський комплекс освоєння світу. Урбанізовані герої перебувають у пошуках естетичного сенсу існування, найчастіше це відбувається в царині музики. Як показує аналіз, естетична природа художнього мислення В. Домонтовича, емоційно-чуттєва сфера автора реалізовується у літературно-музичному втіленні. Приміром, в архітектоніці роману “Без ґрунту” спостерігаємо функціонування окремого простору – музичного. Мається на увазі, зокрема, інтуїтивне усвідомлення героєм лейтмотиву Другої “екстатичної” симфонії Шиманівського. Загалом для письменника характерне поєднання, точніше, паралельне співіснування двох музичних світів. Перший – це високий, ідеальний музичний світ Баха, Ліста, Шиманівського, другий – джазова музика ресторанів, танцювальних залів, т.зв. “розважальний продукт часу”. Найбільш типово цей феномен гармонійності проявив себе в романах “Доктор Серафікус” та “Дівчина з ведмедиком”;  музичні теми – різні, але вони завжди присутні й гармонійно задіяні в контекст твору. Отже, в системі музично-поетичного мислення автор реалізовував свої естетичні смаки (уподобання), наближаючи читача до сприйняття того, що не завжди можна передати словами.


Представники інтелектуально-психологічної прози при творенні художніх текстів по-різному реалізовують власний естетичний досвід. Так, у романі “Недуга” Є. Плужника музика представлена як царина суперечливих шукань у підсвідомості героя. Для метафорично-образного світосприйняття М. Івченка характерним стає використання народної музичної стихії, скорботно-гострий мотив “Петрівки” вражає Савлутинського (“Робітні сили”) до глибини душі, однак поліфонічність досягається введенням і класичного мелосу. Головна героїня роману “Честь” М. Могилянського під час глибоких душевних переживань “слухає Бетховена та беклінівського скрипаля“; лікар Калін також добре розуміється на музиці, свідченням цього є предметна розмова з німецькою піаністкою, якій твори українського композитора Вериківського навіюють думки про їх “спорідненість з німецькою музикою”.


Естетико-музикознавчі погляди повною мірою зреалізовані в художньому мисленні В. Домонтовича, адже вони увібрали в себе думки філософа, науковця, прозаїка і плідно поєднались в унікальній особистості естета-новатора перших десятиліть ХХ ст. Письменник цілковито використав той арсенал мистецьких засобів, який допоміг йому створити власну художньо-естетичну концепцію.


У другому підрозділі “Особливості моделювання образної системи у текстуальній площині інтелектуальних творів” наголошено, що проблема мистецького синтезу в прозі В. Домонтовича має й інший аспект, стосується він новаторських художніх засобів, якими послуговується письменник. Досліджено ґенезу його етико-філософських поглядів, втілених у  світі авторської реальності, охарактеризовано особливості моделювання образної системи. Осмислення художніх домінант інтелектуально-психологічних романів В. Домонтовича дозволяє виокремити основні риси у структурній організації його письма. Аналізується жанрова полімодальність романів, побудова художнього твору у вигляді “тексту в тексті”, ігрова природа.


Романи В. Домонтовича щодо жанрової приналежності кваліфікувалися по-різному: інтелектуальні (В. Агеєва, Т. Белімова, С. Павличко), філософські (Н. Мариненко), експериментальні (О. Боярчук), екзистенційні (І. Василишин), соціально-психологічні (З. Голубєва), хоча вони лише частково позначені рисами вказаних жанрових різновидів. Відтак дисертант висловлює припущення, що своєрідність авторської системи художнього мислення зумовлена жанровим синтезуванням.


У реферованому підрозділі доведено, що морально-етична зорієнтованість, світоглядно-естетична парадигма проявили себе через  інтенсивні жанрові пошуки, адже В. Домонтович, експериментуючи в межах модерної прози, створив оригінальний інтелектуально-психологічний роман. Скажімо, В. Підмогильний та й певною мірою Є. Плужник формують тип психолого-реалістичного роману, орієнтований на екзистенційні проблеми людського існування; М. Івченко видає “філософсько-імпресіоністичний” – “Робітні сили”; М. Могилянський публікує “патетично-іронічний” роман “Честь”. Прикметно, що рецепція жанрових моделей тогочасних інтелектуальних романів дозволяє простежити спільні ознаки в їх структурі. З’являється ціла низка письменників, які певною мірою використовують монтажну стилістику, що відображено в побудові “текст у тексті”. Для В. Домонтовича властивим є прийом перерозподілу меж між сферами реального та нереального, що реалізується шляхом привнесення “чужого слова”, матеріалізованого алюзіями, ремінісценціями та цитатами. Відповідно до цього його творам властива така побудова, коли один текст подається як безперервна оповідь, інші ж “вклинюються” в нього фрагментарно (модерністський тип колажу). В такому ключі відбувається моделювання дійсності у творах інших авторів, маємо на увазі вставну новелу про попа-правдошукача, батька Каліна з роману “Честь” М. Могилянського, а також вставне есе про дякового сина Сичова, який “пройшов огонь і мідні труби” з “Недуги” Є. Плужника. Отже, ведучи мову про сюжетно-композиційні особливості інтелектуальних романів, варто наголосити, що використання принципу монтажу стає одним із структурних елементів у художньому мисленні письменників 20-х рр. минулого століття.


Авторська свідомість представників інтелектуально-психологічної прози ґрунтується на світоглядно-філософській парадигмі поч. ХХ ст. Зіставляючи моделі буття у романах інтелектуала Домонтовича та психоаналітика Підмогильного, бачимо відмінності у зображенні ментальних особливостей героїв: у першого – це інтелігенти-науковці (рафіновані раціоналісти, персонажі-симптоми), з глибинним відчуттям власного “безґрунтярства”; у другого – урбанізовані раціоналісти-прагматики, які все ще відчувають певний зв’язок із землею (природою). Цей проблемний зріз відтворюється на сюжетному та образному рівнях, що веде до ускладнення структури текстуального простору. Під впливом подібних світоглядних настанов персонажі М. Івченка – це люди з чітко усвідомленими етнічними орієнтирами, але нова доба вносить у їхній світ новомодні західноєвропейські віяння. На сторінках роману “Честь” М. Могилянського головний герой постає космополітом, автор не дає розлогої характеристики етнічних засад його мислення, але навіть Каліну – людині-автомату приємно повертатися у “провінційний” Київ. Художньою відповіддю представників інтелектуально-психологічної прози на еволюційні зміни в літературному житті 20-х рр. ХХ ст. стають творчі пошуки, що неодмінно спричиняється до появи оригінальних творів.


Таким чином, модифікації і новаторство у літературно-художніх пошуках В. Домонтовича та письменників-сучасників сприяли формуванню нового типу мислення зі схильністю до глибокого філософування, поліаспектного зображення дійсності (функціонування у взаємодії різних видів мистецтв) та нових експериментів у царині художньої форми.


У третьому розділі “Специфіка художнього психологізму в інтелектуальній прозі В. Домонтовича” проаналізовано філософсько-психологічний зміст інтелектуальної прози письменника. Відстежено психоаналітичне підґрунтя авторського моделювання художньої дійсності та специфіку хронотопу. У першому підрозділі “Філософсько-психологічні рефлексії автора у створенні цілісного образу світу” відзначено, що своєрідна інтелектуалізація психологізму як структури свідомості особистості видозмінює художню концепцію людини у романі 20-х рр. ХХ ст. З’ясовано, що психологічна модель авторської свідомості В. Домонтовича дозволяє письменнику вільно маніпулювати в межах часопросторових координат. Властиво, одним із ключових понять художнього світу В. Домонтовича виступає час, який дозволяє письменнику інтерпретувати філософсько-світоглядні погляди, проводити глибокі ідейно-тематичні паралелі. Однак дослідження семантики “простору” відіграє не менш важливу роль у прозовій спадщині В. Домонтовича. Зокрема, його функція полягає в тому, щоб розкрити  психологічний світ, в якому вирує індивідуальне буття особистості.


Як свідчить проведений аналіз, важливе смислове навантаження несе т.зв. “екстремальний” простір, символом якого виступають сходи як вхід і вихід (замкнуто-особистий і розімкнуто-ворожий світи). У романі “Доктор Серафікус” сходова клітка стає символом порятунку для закоханих. Щодо Вер – це спроба втечі від Комахи, від підсвідомих бажань, від самої себе, а для Серафікуса – можливістю відновити внутрішню рівновагу. Авторське світовідчуття (непевність) передається головним героям, які то повільно піднімаються вгору, то стрімко збігають униз. Виникає аналогія з психоаналітичним тлумаченням З. Фройда, який вважав, що в сновидіннях “сходи” однозначно відіграють роль нереалізованого статевого акту. Тому не дивно, що саме на сходовій клітці з’являється образ хтивої кішки. У романі “Без ґрунту” головний герой зустрічає жінку саме на сходах, що ведуть до храму. Художня концепція дійсності функціонує і в так званому “медитативному” просторі (двері/вікно), що об’єднують замкнутий світ кімнати і розімкнутий зовнішній світ (навколишнє життя). Комаха з роману “Доктор Серафікус” навіть у теплу, ясну погоду працює при щільно зачиненому вікні, що створює ілюзію захищеності. Насправді ж така поведінка виявляється однією з форм максимального дистанціювання від світу, втечею у штучно сконструйовану модель “серафічного” життя. Різні типи самотності, відчуження переживають інші герої В. Домонтовича – Варецький, Гриб (“Дівчина з ведмедиком“), Ростислав Михайлович, Степан Линник (“Без ґрунту”). Екзистенційні пошуки є характерними і для персонажів В. Підмогильного, зокрема, для Степана Радченка (“Місто”) вони відкривають нові шляхи в осягненні дійсності. Іншу природу має “недуга” Івана Семеновича з однойменного роману Є. Плужника, екзистенційні переживання героя носять швидше ситуативний характер, пов’язані з несподіваною сексуальною пристрастю до співачки Заводської, і це дає підстави говорити про екзистенційний характер хронотопу у тестах авторів.


У реферованому розділі обґрунтовано зміну світоглядних та поведінкових моделей у зображенні психології інтимного переживання. В цьому контексті рецепція розглядається ще як модерністсько-еротичний дискурс, властивий творам інтелектуального спрямування. Таким чином, представники інтелектуально-психологічної прози шукають  індивідуальні шляхи у зображенні почуттєво-емоційної сфери персонажів через відкритість внутрішнього “я” та деструктивні принципи поведінки. Але якщо для Комахи (“Доктор Серафікус”), Савлутинського (“Робітні сили”) і врешті-решт Івана Семеновича (“Недуга”) первинним є інтелектуально-розмисловий підхід до життя, то буттєвість Степана Радченка (“Місто”), Дмитра Каліна (“Честь”) ґрунтується на єдності раціонального із еротичною чуттєвістю. Отже, індивідуально-авторська образність зумовлює модель психологізму в художньому мисленні. Визначено, що потенційними засобами психологічного аналізу в романах В. Домонтовича є інтелектуальні рефлексії, що знаменують перехід у нову філософську якість. Звернено увагу на складне переплетення авторської свідомості і психологічного буття персонажів, їх перевтілення й синтез як один з художніх прийомів у світі текстової реальності.


У другому підрозділі “Психоаналітичний дискурс в екзистенційному мисленні письменника” розглянуто взаємозв’язок екзистенційної проблематики та фройдівської теорії підсвідомого, що позначається на сприйнятті художнього твору. Прикметно, що тематичні феномени-парадигми прози В. Домонтовича характеризуються особливістю існування  філософської концептуальності та поглибленого екзистенційного переживання. Внаслідок цього в текстах відбувається інтуїтивне усвідомлення людиною своєї відчуженості (“Дівчина з ведмедиком”, “Доктор Серафікус”), духовного розриву між поколіннями (“Без ґрунту”), втрати світоглядних цінностей.


У цьому підрозділі виокремлено принципову, на наш погляд, ознаку інтелектуальної романістики В. Домонтовича – неусвідомлені аспекти екзистенційного мислення письменника, пов’язані зі складним процесом переосмислення життєвого матеріалу в цілісній картині твору. У процесі аналізу персонажів-чоловіків (Іполит Варецький (“Дівчина з ведмедиком”), професор Комаха (“Доктор Серафікус”), Степан Линник (“Без ґрунту”), хірург Калін (“Честь” М. Могилянського), Іван Семенович (“Недуга” Є. Плужника)) можна спостерегти, що всі вони  у значній мірі наділені рисами, які вивчає З. Фройд. Внутрішній світ цих художніх героїв постає як постійне протиріччя між “Воно” – силою неусвідомлюваних бажань на рівні інстинктивних потягів, та “Я” – свідомістю, що силкується привести ці бажання у відповідність до прийнятних суспільних норм.


Світ підсвідомого постійно реалізується в текстах В. Домонтовича і знаходить відображення у рецепції сну як пересіканні (поєднанні) реально/ірреальних світів. Онірична домінанта виступає своєрідним відображенням дійсності, надзвичайно химерною є мрія головної героїні роману “Доктор Серафікус” – модернізованої Вер Ельснер, яка  “ходить у кіно, щоб бачити потім сни”. Щодо образу Комахи, то у нього ситуація значно складніша, вочевидь, лише у підсвідомості реалізовується непереборне бажання Серафікуса стати батьком. Слід відзначити, що оніричний компонент широко використовувався в прозі 20-х років. Неспокійний сон “плутає думки” головного героя роману “Недуга” Є. Плужника, а після пристрасної ночі з випадковою знайомою Іван Семенович прокидається з відчуттям ненависті до жінок, до світу і, зрештою, до себе. “Чудернацькі” сни мучать лікаря Каліна (“Честь”) напередодні складної операції. М. Могилянський в звичній іронічно-саркастичній манері намагається переконати читачів, що ніякого “фройдизму” в цьому немає, однак неспокійна ніч лише підтверджує недобрі передчуття героя. Отож, онірична домінанта дає можливість письменникам поєднати реальну та ірреальну сфери і створити умови для діалогу між свідомістю та підсвідомістю людини.


У дисертаційному дослідженні для аналізу інтелектуальних романів застосовано екзистенційний психоаналіз, який започаткував швейцарський психолог Л. Бінсвангер. У його концепції важливу роль відведено часовому аспектові, адже буття людини можна розглядати як рух від минулого до сучасного та майбутнього. Тому порушення співвідношення часових параметрів, на думку Л. Бінсвангера, викликає невротичний стан. Людина важко переживає домінування якогось певного періоду, наприклад, “минулого”, коли її переслідують невідступні спогади. З такої причини до нервового зриву  доводить себе головний герой “Дівчини з ведмедиком”, який хворобливо переживає розлуку з Зиною. Схожий психічний розлад спостерігаємо у Степана Линника (“Без ґрунту”), який часто занурюється в історію (минуле), щоб віднайти особливе натхнення для своєї творчості. Інверсія модусів часу (минуле, теперішнє, майбутнє) розбалансовує внутрішній світ марґіналів з роману “Без ґрунту” – Криницького, Витвицького, Півня. Вони залишаються поза новою революційною епохою в межах окремого часового відтинку, у якому внутрішнє буття ще узгоджувалось з зовнішнім. Несподіваний спогад з минулого (по суті, дитяча зустріч з “панянкою”) був поштовхом до хворобливої закоханості, дисгармонії, самотності, відчуження і, врешті-решт, тимчасової “недуги” Івана Семеновича з твору Є. Плужника. В контексті вищесказаного не випадковою є розповідь про власне дитинство лікаря Каліна (“Честь”), адже ці спогади допомагають зрозуміти особливості його світосприйняття, минуле (образ батька) залишає глибокий слід у його психіці, знайшовши реалізацію у теорії про “людей невтомної праці “чесних з собою”. Слід сказати, що поведінка та життєвий шлях героїв творчості В. Домонтовича, М. Івченка,  М.Могилянського, В. Підмогильного, Є. Плужника та багатьох інших прозаїків початку ХХ ст. визначаються не стільки соціальними обставинами чи умовами життя, скільки ірраціональною сферою. Таким чином, зацікавленість психологією зумовила певну тематико-типологічну схожість. Водночас В. Домонтович пропонує власне бачення внутрішнього світу особистості. Психоаналітичне підґрунтя та екзистенційний характер хронотопу прослідковано в майстерному вмінні прозаїка поєднати самоспостереження, ірраціональні роздуми і домисли, “несподівані осягнення” із змістовно-логічними паралелями, аж до масштабних зіставлень і протиставлень, що сприяє розширенню інтерпретаційних та рецептивних полів.


У Висновках викладено результати дослідження, обґрунтовано положення, основний зміст яких виноситься на захист:


     до розуміння авторської ідейно-естетичної свідомості В. Домонтовича треба йти через філософське підґрунтя його творчості в контексті моделі українського модернізму, адже проблеми доби, сформульовані в теоретико-критичних працях ученого, реалізовані в романістиці письменника;


     художнє мислення В. Домонтовича формується як рецепція багатоаспектної дійсності; культурно-мистецька динаміка, віддзеркалюючи світогляд героїв, реалізовується на сторінках романів через широкий літературний контекст, який можна визначити як історико-культурну парадигму, що вплинула на аналізовані тексти, відображаючи соціально-історичний та філософсько-естетичний аспекти. Виходячи з цього, зрозуміло, що автор передбачав обов’язкову обізнаність читача зі світовою культурою, адже в текстуальній площині закодовані філософські, етичні, естетичні, мистецькі принципи творчої індивідуальності, реалізовані через коло інтертекстуальних включень;


     комплексне вивчення особливостей реалізації синтезу мистецтв в образній системі В. Домонтовича дозволяє глибше простежити зв’язок інтелектуально-психологічної прози та поліаспектних витоків авторської художньої свідомості крізь призму архітектурно-живописного дискурсу та інтерпретацію музичної події як форми естетичного досвіду. Властиво, синтез мистецтв стає структурною частиною досліджуваних романів, філософсько-естетичні рефлексії відображають світоглядні орієнтири авторів;


     філософське спрямування романів В. Домонтовича і письменників  20-х років ХХ ст. характеризується пильною увагою до внутрішнього світу особистості, своєрідними роздумами художників слова над феноменом людського існування. Особливо це стосується хірурга Каліна з його індивідуальною теорією про “людей честі” (“Честь” М. Могилянського), Івана Семеновича, який довго перебуває в полоні хворобливої сексуальної пристрасті (“Недуга” Є. Плужника), та, звичайно ж, героїв В. Домонтовича. Художній часопростір тісно пов’язаний з теорією психоаналізу та ескзистенційною проблематикою, що сприяє розкриттю внутрішньої дисгармонії в лабіринтах власної психіки;


     В. Домонтович витворює власну концепцію світобачення, індивідуальну систему художнього мислення, в якій психоаналітична складова осягається, певною мірою, через взаємодію протилежних начал. Серед найчастіше вживаних опозицій зустрічаються такі, як “реальне/ірреальне” у “неправдоподібних істинах” Зини з роману “Дівчина з ведмедиком”; “серафічна довершеність”/“машкара розпусника” – Комаха з “Доктора Серафікуса”; “свій/чужий” як втілення ідеологічного контексту доби у романі “Без ґрунту”. В основі інтелектуально-психологічної романістики В. Домонтовича  – конфлікт раціонального та ірраціонального начал у свідомості особистості, тобто проблема існування, “буття в світі”.


       типологія та рецепція романного корпусу окремих представників інтелектуально-психологічної прози доводить, що філософсько-світоглядний дискурс художнього мислення 20-х років ХХ ст., реалізовуючись у текстах, не припиняє генерувати нові множинні смисли і підтверджує високу обізнаність авторів  з найновішими інтелектуальними  здобутками того часу.


 


Основний зміст дисертації відображено у таких публікаціях:


1.  Ушневич-Штанько С.Е. “Безґрунтярство” як наслідок зміни світоглядних принципів і орієнтирів у постреволюційному суспільстві (на матеріалі роману “Без ґрунту” В. Домонтовича) / С.Е. Ушневич-Штанько // Наукові записки Тернопільського національного педагогічного університету. Серія : Літературознавство. – Тернопіль : ТНПУ, 2005. – Вип. ХVІ. – С. 134 – 144.


2.  Ушневич-Штанько С.Е. Модерністські парадигми в романах Віктора Домонтовича / С.Е. Ушневич-Штанько // Вісник Прикарпатського національного університету. Серія : Філологія. – Івано-Франківськ : Плай, 2005. – Вип. ІХ – Х. – С. 119 – 128.


3.  Ушневич-Штанько С.Е. Психоаналітичний дискурс в екзистенційному мисленні В. Домонтовича / С.Е. Ушневич-Штанько // Літературознавчі обрії : Праці молодих учених. – Вип. 9. – К. : Інститут літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України, 2005. – С. 49 – 53.


4.  Ушневич-Штанько С.Е. Поетика психологізму в інтелектуальній романістиці В. Домонтовича / С.Е. Ушневич-Штанько // Література. Фольклор. Проблеми поетики : Зб. наук. праць. – Вип. 24. – ч. 1. – К. : Акцент, 2006. – С. 608 – 618.


5.  Ушневич-Штанько С.Е. Музичний простір у системі художньо-естетичних поглядів В. Домонтовича (на матеріалі романів “Без ґрунту”, “Доктор Серафікус”, “Дівчина з ведмедиком”) / С.Е. Ушневич-Штанько // Літературознавчі обрії : Праці молодих учених. – Вип. 12. – К. : Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України, 2006. – С. 74 – 79.


6.  Ушневич-Штанько С.Е. Інтелектуалізм як засіб художнього мислення Віктора Домонтовича / С.Е. Ушневич-Штанько // Вісник Львівського університету. Серія філологічна. – Львів : ЛНУ, 2007. – Вип. 39 : Матеріали Міжнародної наукової конференції “Актуальні проблеми теорії та історії української літератури”. – Ч. 1. – С. 261 – 267.


7.  Ушневич-Штанько С.Е. Філософсько-мистецтвознавча парадигма художнього мислення Віктора Петрова-Домонтовича / С.Е. Ушневич-Штанько // Наукові записки Тернопільського національного педагогічного університету. Серія : Літературознавство. – Тернопіль : ТНПУ, 2007. – Вип. ХХІ. – С. 150 – 162.


8.  Ушневич-Штанько С.Е. Засади інтелектуалізму в структурі художнього мислення В. Домонтовича / С.Е. Ушневич-Штанько // Вісник Прикарпатського національного університету. Серія : Філологія. – Івано-Франківськ : ВДВ ЦІТ Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника, 2007. – Вип. ХІІІ – ХІV. – С. 245 – 250.


9.  Ушневич-Штанько С.Е. Типологія художнього мислення  Віктора Домонтовича та Валер’яна Підмогильного: текст і контекст / С.Е. Ушневич-Штанько // Вісник Прикарпатського національного університету. Серія : Філологія. – Івано-Франківськ : ВДВ ЦІТ Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника, 2007-2008. – Вип. ХVІІ – ХVІІІ. – С. 177 – 182.


 








Руднев В. Словарь культуры ХХ века / В.Руднев. – М. : Аграф, 1997. – С. 17-23.



 


Обновить код

Заказать выполнение авторской работы:

Поля, отмеченные * обязательны для заполнения:


Заказчик:


ПОИСК ДИССЕРТАЦИИ, АВТОРЕФЕРАТА ИЛИ СТАТЬИ


Доставка любой диссертации из России и Украины