ЧАРЛЗ ДІККЕНС І УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА: ПРОБЛЕМИ РЕЦЕПЦІЇ І ТИПОЛОГІЇ

ПОСЛЕДНИЕ НОВОСТИ

Бесплатное скачивание авторефератов
СКИДКА НА ДОСТАВКУ РАБОТ!
ВНИМАНИЕ АКЦИЯ! ДОСТАВКА ОТДЕЛЬНЫХ РАЗДЕЛОВ ДИССЕРТАЦИЙ!
Авторские отчисления 70%
Снижение цен на доставку работ 2002-2008 годов

 

ПОСЛЕДНИЕ ОТЗЫВЫ

Порядочные люди. Приятно работать. Хороший сайт.
Спасибо Сергей! Файлы получил. Отличная работа!!! Все быстро как всегда. Мне нравиться с Вами работать!!! Скоро снова буду обращаться.
Отличный сервис mydisser.com. Тут работают честные люди, быстро отвечают, и в случае ошибки, как это случилось со мной, возвращают деньги. В общем все четко и предельно просто. Если еще буду заказывать работы, то только на mydisser.com.
Мне рекомендовали этот сайт, теперь я также советую этот ресурс! Заказывала работу из каталога сайта, доставка осуществилась действительно оперативно, кроме того, ночью, менее чем через час после оплаты! Благодарю за честный профессионализм!
Здравствуйте! Благодарю за качественную и оперативную работу! Особенно поразило, что доставка работ из каталога сайта осуществляется даже в выходные дни. Рекомендую этот ресурс!


Название:
ЧАРЛЗ ДІККЕНС І УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА: ПРОБЛЕМИ РЕЦЕПЦІЇ І ТИПОЛОГІЇ
Альтернативное Название: Чарльз Диккенс и УКРАИНСКАЯ ЛИТЕРАТУРА: ПРОБЛЕМЫ рецепции и ТИПОЛОГИИ
Тип: Автореферат
Краткое содержание:

У Вступі охарактеризовано стан наукової розробки обраної теми, обговорюється її актуальність та наукова новизна, сформульовано мету і завдання дослідження, а також окреслені теоретико-методологічна база і практичне значення основних положень праці, вказано на апробацію результатів дисертації.


У першому розділі – «Рецепція художньої спадщини Ч. Діккенса українською літературою» – визначаються шляхи популяризації спадщини англійського романіста в Україні та своєрідність її сприйняття українськими літературознавцями та письменниками. Простежується еволюція українських інтерпретацій романів та оповідань митця, з’ясовуються чинники відбору творів для перекладу. Здійснюється компаративний аналіз різночасових українських «Тяжких часів» Ч. Діккенса.


1.1. «Творчий спадок Ч. Діккенса в українській критичній думці» досліджує процес творчої рецепції українськими літературознавцями, письменниками художньої спадщини англійського романіста. Українську історію сприйняття творчості англійського прозаїка можна розпочати з 40-х років ХІХ ст. у Петербурзі, столиці Російської імперії, до складу якої входили східні та центральні землі України. Т. Шевченко, перебуваючи тут, мав змогу ознайомитися з російськими перекладами романів Ч. Діккенса («Життя та пригоди Ніколаса Нікклбі» та «Девід Копперфілд»). Ці переклади давали тільки уяву про творчість письменника, проте навіть таке ознайомлення з доробком митця носило позитивний характер. Обізнаність зі світовою літературою демонструє П. Куліш, який вважав англійського письменника талановитим «побутописцем».


Початкова стадія рецепції носила опосередкований характер, де медіатором виступає російська література, бо українська освічена інтелігенція мала можливість читати прозу Ч. Діккенса саме в російських перекладах, які, хоча не були досконалими, давали загальне враження про плин подій та головних героїв, вражали правдивим зображенням суперечностей суспільства, широкою палітрою гумористичного ефекту – від м’якого гумору до їдкої сатири.


Через політичні причини (Валуєвські циркуляри) центр українського інтелектуального життя зосереджено спершу в Києві, а згодом у Галичині. Багато українських галицьких культурних діячів володіли польською мовою і могли читати зарубіжних класиків у польських перекладах, які видавалися у Варшаві, Кракові, Львові. Немає достовірних фактів, які б свідчили, що українська громадськість читала саме ці переклади Ч. Діккенса, однак польські критичні праці в будь-якому випадку віддзеркалювали певне світобачення літераторів і пересічних читачів щодо творчості англійського романіста, тож можна говорити про опосередкований вплив польської діккенсіани даного періоду на представників української літератури, зокрема І. Франка, який вивчав зарубіжну літературу, писав критичні розвідки та висловлював свої міркування щодо творчості зарубіжних митців. І.Франко визначав роль Ч. Діккенса в становленні англійського реалізму, говорив про нього як одного з найталановитіших західноєвропейських майстрів слова. Йому імпонувала «тенденційність» англійця, який замість соціально-полі­тичних аргументів поширював прогресивні ідеї між людьми художньо-виражальними засобами. Глибоке знання та поцінування І. Франком мистецького доробку Ч. Діккенса не могло не вплинути на подальший розвиток міжлітературної рецепції.


У царині популяризації надбань світової літератури значне місце належить також Лесі Українці. У цьому випадку маємо справу з ґендерними рецептивними моделями, оскільки в полі зору теоретичних інтересів поетеси – фемінізм у літературі. Творчість Ч. Діккенса була цікава для письменниці саме в цьому світлі. Леся Українка висловлювала думку, що нові віяння в літературі принесли й відродження жіночого питання в літературі. Вона поділяла жіночі образи світової літератури на певні групи і до однієї з них відносила покірних героїнь Шиллера, Гете, Діккенса, Пушкіна, що мають «почуття людської гідності, яке значно віддаляє їх від ідеалу мовчазної вівці». Світовою літературою цікавився також український письменник Т. Бордуляк, якому імпонувала творчість російських майстрів слова Тургенєва, Достоєвського, а особливо англійського письменника Ч. Діккенса.


Критичні відгуки, оцінки, висловлювання І. Франка, Лесі Українки, Т. Бордуляка стали фундаментом для подальшого розвитку англійсько-українських літературних взаємин ХІХ – ХХ ст. Вагомий внесок у вивчення української та зарубіжної літератур зробив О. Білецький. Наукова діяльність ученого була надзвичайно плідною, здатною задавати «клімат» у вітчизняному літературознавстві того часу.


Цікавими зразками критичного сприйняття творів Ч. Діккенса 30-х років ХХ ст. стали вступні статті до україномовних перекладів його творів. Зокрема, Остап Грицай вперше в українському літературознавстві розглядав доробок Ч. Діккенса в контексті його епохи, проаналізував витоки творчого кредо митця, предметно дослідив питання національних естетичних традицій, зумовлене як особистісно-індивідуальними якостями письменника і його героїв, особливостями їх світовідчуття та суспільними умовами життя.


Літературно-критичні нариси українських літературознавців 30-х років ХХ ст., які з’являлися з приводу публікації творів Ч.  Діккенса, допомагали українському читачеві в розумінні художнього доробку англійського письменника, подавали важливу інформацію щодо ґенези його романів і творчого методу. Загалом же рецепція доробку Ч. Діккенса згаданого періоду виражалася тільки в поодиноких висловлюваннях українських письменників та літературознавців щодо художньо-творчого методу англійського митця у формі окремих відгуків, а також передмов до видань його творів.


Починаючи з другої половини ХХ століття з’являються критичні статті, що вміщують детальний аналіз окремих оповідань, романів, творчого доробку загалом. Статті 80-х років, присвячені творчості Ч. Діккенса, вперше порушили проблему рецепції англійського митця українською критикою та письменниками у ряд актуальних питань. Кінець ХХ – початок ХХІ ст. знаменується появою у спеціалізованих виданнях із зарубіжної літератури багатьох статей методико-практичного характеру, присвячених вивченню творчості Ч. Діккенса в школах України, що пов’язано із введенням предмету «світова література» в навчальні програми середніх навчальних закладів, а також науковими розвідками сучасної української діккенсіани, зокрема дослідниці Н. Шевчук.


Таким чином, означена нами еволюція демонструє динаміку рецепції критичної думки в Україні, яка на різних етапах змінювалась і залежала від певних чинників розвитку світового літературного процесу.


У другому підрозділі «Ґенеза популяризації мистецького доробку й україномовні переклади творів Ч. Діккенса» досліджується історія перекладів романів та повістей англійського письменника українською мовою. У різний час докладали зусилля до цього Є. Олесницький, І. Белей, Ольга Кривинюк, В. Черняхівська, М. Іванов, Н. Суровцева, М. Сагарда, К. Шмиговський, Ю. Корецький, М. Пінчевський, О. Терех, Р. Доценко.


Спеціальні дослідження показали, що твори Ч. Діккенса, написані у молодому віці значно різняться від «зрілих» романів відповідно до еволюції прозового стилю митця, до зростання його соціального невдоволення, загострення викривального пафосу. Раннім творам письменника властивий оптимізм, розмаїття яскраво типізованих статичних образів-картинок, які торкаються різних суспільних прошарків, обов’язково з елементами гумору та сатири. Натомість проза «зрілого» митця характеризується багатоплановим, іноді детективним, сюжетом, пронизана песимізмом і зневірою автора.


Віртуально помістивши наявні україномовні інтерпретації творів Ч. Діккенса («Посмертні записки Піквікського клубу», «Олівер Твіст», «Різдвяні оповідання», «Домбі і син», «Девід Копперфілд», «Тяжкі часи», «Повість про двоє міст» і «Великі сподівання») в означену схему, бачимо, що здебільшого – це романи та оповідання, написані в першій половині його творчого шляху або ж невеликі за обсягом художні структури. Вважаємо що, перекладачі керувалися перш за все інтересами українських реципієнтів, обираючи цікаві та легкі для розуміння художні зразки письменника, лише подекуди ускладнені двопланово-алегоричним зображенням дійсності, а також зупиняючи свій вибір на «актуальних» творах, («Тяжкі Часи»), що природно вписувалися в ідеологію держави. Іншою причиною саме таких акцентів, як, зрештою, і втрати зацікавлення подібною справою сьогодні є, мабуть, відсутність упевнених у своїх творчих можливостях професіоналів-перекладачів, які змогли б подолати страх перед великими за обсягом творами англійського митця.


У третьому підрозділі «Художня цінність перекладів К. Шми­говського та Ю. Лісняка роману Ч. Діккенса «Тяжкі часи» увага акцентується на своєрідності перекладів роману «Тяжкі часи». Цілком очевидно, що різні переклади одного й того самого художнього зразка завжди бажані, оскільки тільки першотвір неповторний, а кожна інтер­претація розкриває його нову грань, допомагає глибше пізнати. Перекладна множинність зумовлюється своєрідністю онтології пере­кладу: оригінальний художній твір має звичайно одне текстове втілення, тоді як в іншій національній літературі він функціонує в серії перекладів, що є основним способом його існування як явища культури. Саме з цих міркувань наявність двох українських перекладів «Тяжких часів» ми вважаємо вдячним матеріалом для компаративного аналізу. У 1930 році К. Шмиговський вперше переклав українською мовою згаданий роман Ч. Діккенса, другою спробою став переклад Ю. Лісняка 1970-го року. Основним мотивом, яким керувався К. Шмиговський при виборі твору для перекладу, була тема робітничої боротьби, надзвичайно актуальна для молодої радянської держави. Вагомою причиною зосередження уваги Ю. Лісняком саме на цьому творі, на нашу думку, була можливість опори на вдалий досвід попередника з урахуванням його позитивних та негативних моментів.


Порівняльний аналіз різночасових українських перекладів роману Ч. Діккенса «Тяжкі часи» виявляє, що перший з них, який належить перу К. Шмиговського, хоча й не позбавлений естетичної цінності, однак має передусім історико-літературне значення. Натомість переклад Ю. Лісняка значно доповнює українську діккенсіану й знаменує собою якісно новий щабель вітчизняного перекладознавства. Обидві спроби більш-менш цілісно передають образи першотвору, однак інтерпретація К. Шми­говського виконана застарілою як на сьогодні мовою, у ній спостерігаються перекладацькі «відсебеньки» та явище «буквалізму», зумовлені об’єктивними та суб’єктивними причинами: далекоспо­рідненістю лінгвістичних структур української та англійської мов, недостатністю досвіду сприйняття зарубіжних культурно-естетичних явищ. Переклад Ю. Лісняка, незважаючи на певні лексико-граматичні трансформації, відтворює діккенсівський стиль письма та «дух» оригіналу, зберігає особливості сюжетобудування й часопросторових вимірів, своєрідності характерології і т. ін.


У другому розділі – «Категорія комічного в творчості Ч. Діккенса й українській літературі: порівняльно-типологічний аспект» – твори англійського прозаїка зіставляються з художніми явищами української літератури ХІХ – поч. ХХ ст. у синхронному та діахронному зрізах. Це допомагає виявити загальні закономірності комічного і специфіку функціонування його в різних культурних традиціях. Адже гумор і сатира як соціокультурні і психологічні чинники, є складовими ментальності й духовності англійського та українського народів, водночас універсальні та суто національні явища. Визначення магістральних тенденцій розвитку концепту «комічного» в західноєвропейських, українських, російських поетиках, вивчення теоретичних праць з проблем гумору та сатири (Арістотеля, А. Берґсона, М. Бахтіна, І. Києнка, П. Майдаченка) спосте­реження над текстовою фактурою досліджуваних творів дає можливість судити про спільне та відмінне у використанні засобів гумору і сатири.


У підрозділі 2.1. «Природа сміху в романах Ч. Діккенса «Посмертні записки Піквікського клубу» та Г. Квітки-Основ’яненка «Пан Халявський» типологічно зіставляються романи Ч. Діккенса «Посмертні записки Піквікського клубу» та Г. Квітки-Основ’яненка «Пан Халявський». Такий підхід видається нам, слушним і правомірним, адже в обох авторів близьке розуміння комічного і шляхів його досягнення. У ході компаративного зіставлення з’ясовано, що гумор англійського письменника в романі «Посмертні записки Піквікського клубу» та україн­ського прозаїка в «Панові Халявському» заснований на традиціях «шахрайського» роману ХVI ст. (комічне бачення  дійсності, пригоди-мандри країною, що дає змогу створювати загальну картину суспільства) та авантюрно-сатиричного просвітницького роману ХVIII ст. (гумористичне, гротескне, карикатурне зображення аристократії). У своїх наступних творах Ч. Діккенс поступово набиратиме реалістичної палітри, дедалі відходячи від авантюризму ХVІІІ століття, водночас творчий метод українського майстра слова – стильовий синкретизм, де просвітительський реалізм є одним із елементів поряд із класицизмом і сентименталізмом. Звісна річ, те, що для української літератури було значним досягненням, для англійської – традиційним  підґрунтям для впевненого прориву вперед до вдосконалення літературних канонів. 


Комічний ефект витікає з авантюрних ситуацій, об¢єктивного гумору, при якому авторське ставлення відверто не виявлено, тобто носить приховану форму, описані події можуть смішити читача і тоді, коли самі герої не сміються. Образи героїв схожі на театральні маски низького, комічного сценічно-вуличного жанру (фарс, пантоміма, бурлеск). Притаманний обом митцям ігровий, обрядовий гумор втілюється в кожного по-своєму: Ч. Діккенс здебільшого вдається до застосування фарсу, тоді як у Г. Квітки-Основ’яненка переважають фарсові ситуації підсилені дотепом. Гумор – загальнолюдський феномен, притаманний усім літературам, однак у конкретних виявах він глибоко національний. Загальні закони гумористичного світовідчуття в англійського та українського письменників визначаються специфічними рисами ментальності, соціальним і політичним устроєм країн, які вони представляли, їх історичним розвитком, культурними традиціями і т. ін.


2.2. «Різдвяна сміхова культура в оповіданні Чарлза Діккенса «Різдвяна пісня у прозі» та повісті Миколи Гоголя «Ніч перед Різдвом». Схожість творчої манери письма Ч. Діккенса й М. Гоголя не викликає сумніву, про що дослідники вже неодноразово писали. Д. Урнов навіть виділяє окремий гоголево-діккенсовий тип розповідно-сти­лістичної манери. Суть його зводиться до того, що перед читачем ніби оживає художній світ.


За правомірність включення М. Гоголя до історії української літератури вже віддавна ведеться наукова дискусія. До осмислення творчості М. Гоголя звертались Олена Пчілка, М. Грушевський, М. Драгоманов, Є. Маланюк, Ю. Барабаш, Г. Грабович, О. Нахлік та ін. Зв’язок митця з Україною безперечний, про що свідчать його біографічні факти та художній доробок. М. Гоголь увібрав у себе творчий дух України кінця ХVІІІ – поч. ХІХ ст., по-різному вплинув на російську і українську літератури та неоднозначно сприймався двома суспільно-естетичними традиціями.


Яскравим прикладом типології сміхової культури можуть слугувати оповідання «Різдвяна пісня в прозі» Ч. Діккенса та повісті «Ніч перед Різдвом» М. Гоголя. Філософія радості, фейєрія Різдва, поєднання фантастичного та реального, відтворення святкових обрядів і звичаїв – їхня спільна тематика. Контрасти тональності оповіді, комічні вислов­лювання, жарти – усі ці композиційні прийоми до останньої сторінки тримають читача в стані напруженого інтересу. Комічне в митців виступає як самостійний і усвідомлений принцип художньої творчості. Водночас у відзначених творах активуються засоби гротеску, фантастики, що задає їм казково-феєричного емоційного забарвлення. Відтак обидва автори виявляють внутрішню тенденцію до архетипних, універсальних формул, вони «переливають» міф у літературу, яка внаслідок цього засвоює найсуттєвіші прообрази, наснажується міфологічною і ритуальною часовістю, втілює сакрально-магічні функції.  Ч. Діккенс і М. Гоголь – міфотворці мистецької моделі світу, яка подається через фантастику, казковість.


2.3. «Художні особливості сатири у романі Ч. Діккенса «Тяжкі часи» та повісті Леся Мартовича «Забобон». Сатира – непримиренне, гнівне висміювання негативних явищ, специфічний спосіб художнього відтворення дійсності, згідно з яким відбувається переосмислення об’єкта зображення, – аж до його цілковитого несприйняття, адже він небезпечний для людини та суспільства. Наявність спільної проблеми в романі Ч. Діккенса «Тяжкі часи» та повісті Леся Мартовича «Забобон» – невдоволення робітників та селян, що виливається в певні форми боротьби, – дає підставу порівняти ці художні величини й з’ясувати певні закономірності сатиричного відтворення дійсності. Обом авторам властиве змалювання широкого соціального тла, гротескне зображення негативних персонажів, де якусь певну портретну ознаку чи рису характеру їх носія чітко виокремлено й гіперболізовано, щоб загострити на них увагу та підкреслити ницу сутність. Сатира порівнюваних творів спрямована на заперечення об’єкта висміювання, адже він не збігається з ідеалом митця. Безжальний, гнівний сатиричний сміх націлений на «знищення» негативних сил, соціально чужих автору, що рівночасно дає дорогу позитивному, прогресивному.


Третій розділ – «Модель «дитина і світ» у контексті творчості Ч. Діккенса й українських письменників (Т. Шевченка, І. Франка, В. Винниченка)» – присвячений висвітленню проблеми формування всебічної особистості у контексті англо-українських літературних взаємин. Принцип онтологічного моделювання закладений у самому понятті «література» від початків функціонування художнього слова. Набір універсалій «людина і світ», «дитина і світ» з кожною епохою складають щораз інші комбінації, одвічна проекція цієї моделі в кожного конкретного автора позначена оригінальністю, самобутністю, безпо­середньо виявляється у художньому творі.


У підрозділі 3.1. «Типологічні особливості художнього втілення проблеми становлення обдарованої особистості в романі «Девід Копперфілд» Ч. Діккенса та повісті «Художник» Т. Шевченка» порівнюються під означеним кутом зору роман Ч. Діккенса «Девід Копперфілд» та повість Т. Шевченка «Художник». Зіставлення виявляє, що обидва твори становлять жанровий симбіоз, складовими частинами якого є автобіографічність та морально-етична концепція становлення особистості в романі виховання (Bildungsroman), який простежує розвиток гармонійного характеру людини. Узагальнення життєвих фактів досягається поєднанням дійсного та уявного, що трансформується в художні образи. Предмет зображення – діалектика естетично багатого світу художньо обдарованої натури та сіра буденщина, пошуки творчої особистості свого місця в світі. Постать головного героя виступає інтегральним центром сюжету, навколо якого локалізується конфлікт. Основна тема – динаміка еволюції особистості. Усе це дає підставу стверджувати типологічну спорідненість аналізованих творів. А зва­жаючи на те, що Т. Шевченко читав та високо оцінював авто­біо­графічний твір Ч. Діккенса, можна говорити про процеси творчого переосмислення на основі внутрішніх законів розвитку, коли засвоюються інонаціональні елементи інших літературно-художніх систем.


3.2. «Естетичне осмислення проблеми освіти в романах Ч. Діккенса «Ніколас Нікклбі», «Девід Копперфілд» та оповіданнях І. Франка «Отець-гуморист», «Schцnschreiben» (у типологічно-порівняльній площині)». Існуючі психолого-педагогічні теорії: ідея вільного наслідування природи (Ф. Рабле); вчення про цілеспрямоване формування особистості,  де розум представлено як tabula rasa – чисту дошку, на якій досвід пише свої письмена (Д. Локка); біологічний напрямок, представники якого вважають, що люди від природи народжуються добрими чи злими (М. Монтессорі, К. Лоренц, Е. Фромм); соціологічна течія, адепти якої надають перевагу у вихованні впливу домашнього середовища (Ж.‑Ж. Руссо, Д. Дідро); біосоціологічна доктрина, згідно з якою психічні процеси мають біологічну природу, а здібності особистості набуваються як явище соціальне (Д. Шаттлеворт) відбивають еволюцію поглядів мислителів щодо проблеми гармонійного, всебічного розвитку особистості. В згаданих творах Ч. Діккенс й І. Франко також порушують проблему освіти, виявляють невдоволення щодо тогочасних методів виховання, з викривальною силою зображують образи освітян, що втілюють руйнівну негативну силу суспільства.


Компаративний аналіз «дитячих» творів англійського та українського письменників демонструє їхню схожість на тематичному рівні: жорстокі тирани-вчителі калічать чисті дитячі душі, дискомфорт неординарних особистостей серед принизливої шкільної дійсності, знаходження відради в уявному, вигаданому світі і т. ін. Рівночасно можна говорити про спільність засобів розкриття проблематики: промовиста зовнішність унаочнює внутрішню сутність героїв, а портрети негативних персонажів наділені загостреними, гіперболізованими рисами, що підкреслюють їхню жорстокість. Портрет слугує засобом характеротворення, типологізації, індивідуалізації.


3.3. «Психологічні засоби характеротворення дитячих образів у творчій спадщині Ч. Діккенса та В. Винниченка (на матеріалах романів «Олівер Твіст», «Домбі і син», «Холодний дім» та оповідань «Кумедія з Костем», «Федько-халамидник», «Ой випила, вихилила»)». Теоретичною основою до осмислення даного явища стали монографії Л. Гінзбург, І. Денисюка, А. Єсіна, А. Ієзуїтова, М. Кодака, Ф. Фащенка, в яких подано визначення художнього психологізму, розглянуто різні форми та засоби його вираження.


Світ дитини у творах Ч. Діккенса та В. Винниченка – це насамперед її внутрішній світ, який, зрозуміло, не може існувати поза зовнішніми, соціальними обставинами, бо саме середовище, у якому живе особистість, впливає на її характер, психічний стан і відповідні йому реакції, дії, рефлексії. Не викликає сумніву, що Ч. Діккенс вперше в історії світової літератури розкрив духовний світ дитини. Типологічний аналіз творів Ч. Діккенса та В. Винниченка засвідчив, що засоби образотворення у них різні. Англійський романіст зображує психологічну сутність, настрій маленьких героїв безпосередньо через їхні висловлювання, монологи та власний авторський коментар (така форма психологізму називається зображенням «зсередини» і є «прямою»). Значно багатший арсенал художніх прийомів застосував український прозаїк: він не говорить прямо про душевний стан дітей, а робить це опосередковано, через зображення їхніх вчинків, рухів, жестів, вираз очей, міміку, погляди і т. ін., тобто ніби «ззовні», даючи змогу читачеві самому робити висновки. У цьому випадку типологічні відмінності спричинені належністю митців до різних літературних епох і різно­жанровістю порівнюваних творів. Художній психологізм є концеп­туальним і характеротворчим елементом поетики прозових творів продуктивним у розкритті не тільки внутрішнього світу героя, а й стану в процесі зіткнення із зовнішнім світом.


У Висновках узагальнено результати дослідження.


Важливе значення для вивчення рецепції творчості Ч. Діккенса в Україні має аналіз літературно-критичної думки. Це дозволило систе­матизувати наявний матеріал з даного питання, синхронно та діахронно розглянути зміст і характер сприйняття українською літературою здобутків англійського митця в залежності від стану філологічної науки, змін у соціально-політичному житті суспільства. Доля творчої спадщини Ч. Діккенса в українській літературі змінювалась на різних етапах і залежала від суспільно-історичних, літературних, психологічно-індуві­дуальних чинників розвитку, була опосередкованою чи безпосередньою, більшою чи меншою мірою інтенсивна. Українські критики брали до уваги такі ідейно-естетичні принципи, як гуманістичний пафос творчості Ч. Діккенса (ідейна сфера), оригінальність на рівні тематики, сюжетно-композиційних структур, жанрології, стильової виразності (естетичні виміри).


Спостереження над перекладами художньої спадщини англійського романіста свідчать, що тільки деякі твори Ч. Діккенса були перекладені українською мовою. У відборі текстів для інтерпретацій перекладачі керувалися, по-перше, соціально-політичним критерієм, тобто зверталися до творів, які були актуальними сучасної їм дійсності, і, по-друге, запитом читацької аудиторії: зосереджували увагу переважно на порівняно невеликих за обсягом романах чи оповіданнях, тільки почасти ускладнених двоплановою, алегоричною побудовою, тобто легкі для сприйняття.


Діахронна множинність українських перекладів К. Шмиговського та Ю. Лісняка діккенсового роману «Тяжкі часи» свідчить, що наявність кількох іншомовних відтворень одного оригіналу дуже корисна і наближує читача-реципієнта до першозразка. Індивідуальна манера письма автора виявляється у таких складних формах як жанр, композиція, слововживання. Все це реалізується в художній структурі оригіналу, що є органічною цілісністю, системою, а не сумою елементів, не механічним сполученням складників. Можна з впевненістю сказати, що обидва перекладачі зуміли зберегти ідейно-образну структуру першоджерела, незважаючи на певні відхилення й неточності.


Проведений компаративний аналіз творчості Ч. Діккенса та Г. Квіт­ки-Основ’яненка, Т. Шевченка, М. Гоголя, І. Франка, Леся  Мартовича, В. Винниченка засвідчує, що подібність художніх явищ різних національних, культурних традицій, здебільшого пояснюються історико-суспільними, літературними і психологічно-типологічними відповідностями (згідно з термінологією Д. Дюришина) світового мистецького процесу. При порівнянні творчості Ч. Діккенса та Г. Квітки-Основ’яненка мова не може йти про будь-які зв’язки, український автор творив раніше, ніж англійський, а можливість знайомства останнього з творчим доробком першого виключена, адже український митець був представником народу, який донедавна не мав своєї державності, тому не міг представляти своїх письменників у світі. Опосередкованого впливу творів Ч. Діккенса зазнала художня спадщина М. Гоголя, Т. Шевченка, І. Франка, які, як свідчать факти, були знайомі з творами англійського романіста. Можливість міжлітературних контактів Ч. Діккенса з Лесем Мартовичем та В. Вин­ниченком можна тільки припустити, оскільки не знайдено жодного підтвердження про це. Проте, на нашу думку, цілком ймовірно, що українські письменники були ознайомлені із творчою спадщиною всесвітньо відомого англійського прозаїка. Таким чином, виявлені типо­логічні «збіги» говорять про близьку векторність розвитку порівнюваних літературних явищ, а водночас, вони були зумовлені національними, соціально-психологічними та індивідуально-творчими чинниками, ти­пологічні відмінності можна поцінувати як оригінальні риси. Відтворення взаємозв’язків між Ч. Діккенсом та українською літературою слугує моделюванню історико-літературного процесу, зокрема тієї її частини, яка називається англійсько-українськими взаєминами та ще раз переконливо доводить, що кожна національна література – інтегральний і живий складник універсальної художньо-мистецької скарбниці.


 








Українка Леся. Зібр. Тв.: У 12-ти т. – К.: Наукова думка, 1977. – Т.8. – С.78.



 


Обновить код

Заказать выполнение авторской работы:

Поля, отмеченные * обязательны для заполнения:


Заказчик:


ПОИСК ДИССЕРТАЦИИ, АВТОРЕФЕРАТА ИЛИ СТАТЬИ


Доставка любой диссертации из России и Украины