ХУДОЖНЯ МОДИФІКАЦІЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ ІСТОРІОСОФІЇ В ПРОЗІ УЛАСА САМЧУКА

ПОСЛЕДНИЕ НОВОСТИ

Бесплатное скачивание авторефератов
СКИДКА НА ДОСТАВКУ РАБОТ!
ВНИМАНИЕ АКЦИЯ! ДОСТАВКА ОТДЕЛЬНЫХ РАЗДЕЛОВ ДИССЕРТАЦИЙ!
Авторские отчисления 70%
Снижение цен на доставку работ 2002-2008 годов

 

ПОСЛЕДНИЕ ОТЗЫВЫ

Порядочные люди. Приятно работать. Хороший сайт.
Спасибо Сергей! Файлы получил. Отличная работа!!! Все быстро как всегда. Мне нравиться с Вами работать!!! Скоро снова буду обращаться.
Отличный сервис mydisser.com. Тут работают честные люди, быстро отвечают, и в случае ошибки, как это случилось со мной, возвращают деньги. В общем все четко и предельно просто. Если еще буду заказывать работы, то только на mydisser.com.
Мне рекомендовали этот сайт, теперь я также советую этот ресурс! Заказывала работу из каталога сайта, доставка осуществилась действительно оперативно, кроме того, ночью, менее чем через час после оплаты! Благодарю за честный профессионализм!
Здравствуйте! Благодарю за качественную и оперативную работу! Особенно поразило, что доставка работ из каталога сайта осуществляется даже в выходные дни. Рекомендую этот ресурс!


Название:
ХУДОЖНЯ МОДИФІКАЦІЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ ІСТОРІОСОФІЇ В ПРОЗІ УЛАСА САМЧУКА
Альтернативное Название: ХУДОЖЕСТВЕННАЯ МОДИФИКАЦИЯ НАЦИОНАЛЬНОЙ ИСТОРИОСОФИИ В прозе УЛАСА САМЧУКА
Тип: Автореферат
Краткое содержание:

У вступі обґрунтовано актуальність обраної теми, сформульовано мету й завдання дослідження, визначено його наукову новизну, теоретичну й методологічну основи, методи аналізу літературного матеріалу, окреслено теоретичне й практичне значення роботи, етапи апробації здобутих результатів.


 Перший розділ – „Художня історіософія як специфічне літературне явище” – репрезентує художню історіософію як феномен, спричинений умовами суспільно-історичного й індивідуально-авторського характеру.


У підрозділі 1.1. „Теоретичні засади художньої історіософії” подано теоретичний огляд літературознавчих праць, у яких за об’єкт дослідження править історіософія письменника. Аналіз наявного досвіду осмислення художньої історіософії виявив складність і специфічні ознаки предмета дослідження, зокрема у визначенні теоретичних концептів. Як правило, вивчення художньої історіософії розвивалося у двох напрямках: історико-літературному (С. Андрусів, Т. Кремінь, Ю. Мариненко, С. Павличко, Р. Юсуфов) і портретно-монографічному (О. Астаф’єв, Ю. Барабаш, М. Крупач, Т. Литвиненко, В. Мазепа, В. Родін). Теоретичні аспекти обраної проблеми висвітлюються тут частково. На особливу увагу заслуговує аналіз художніх і публіцистичних творів, специфіка яких зумовлена історіософською складовою.


Термін історіософія тлумачиться дисертантом герменевтично. Під ним  розуміємо не опис і систематизацію в хронологічній послідовності, причинно-наслідкових зв’язках історичних подій і фактів, а сакральний, трансцендентний, містичний сенс історичних явищ. Історичний факт із історіософської точки зору осмислюється як феномен історії, що відображає не звичайну інформацію, а екзистенційну сутність, частку втаємниченого, трансцендентного.


Історіософія має чимало як спільного, так і відмінного з філософією історії й метаісторією. Закцентовуючи ідею софійності й духовності, вона являє собою унікальну, пов’язану з внутрішнім життям людини, її моральним світом формацію, якій притаманне ірраціональне заглиблення в історичне буття особистості, інтуїтивне, емоційне переживання й подолання трагізму цього-буття-у-світі, праксеологічний аспект осмислення історії, пов’язаний із пошуками шляхів національного відродження, самоствердженням нації в світі. Не випадково ж творці українських історіософських концепцій – М. Грушевський, Д. Донцов, В. Липинський, Є. Маланюк, Ю. Липа – виступили речниками консерватизму й національної ідеї.


У роботі наголошується, що художня історіософія, ґрунтуючись на досягненнях наукового дискурсу, більше все-таки пов’язана з естетичним осягненням історії, а відтак має свої особливості. Вона твориться не шляхом позитивістського описування фактів, а в контексті духовних ідеалів. Виявлену на рівні теми, проблеми, сюжету, образів, алегорій, символів історіософію слід вважати ідейним тлом, що забезпечує створеному митцем світові відповідні смисли, значення. Інтерпретація окремих фрагментів, символів, речень, слів обов’язково відбувається з урахуванням контексту конкретного твору й позатекстуальних ситуацій.


Специфіка й значення художньої історіософії полягають у тому, що література скрупульозно досліджує галузь, недоступну для наукової теорії історичного процесу, вивчає найтонші причинно-наслідкові зв’язки, які пронизують культурно-етичну тканину суспільства, розкриває залежність індивіда від моральних норм.


Художня історіософія базується на образному мисленні, тому в художньому образі явлена стихія результату, культурний підсумок усієї історіософської практики письменника. У порівнянні з історіософською думкою художній образ має більш значущий і багатший зміст. Естетичне осягання історії принципово нереалістичне, тому художня історіософія являє собою психологічне дослідження суб’єктивних, особистісних чинників історії, що вводить до історії експресію одкровення. Відтак новочасна історіософія – історія людська, шекспірівсько-вальтерскоттівська (Р.Юсуфов), гоголівська, шевченківська, маланюківська, самчуківська і под.


У структурі художнього образу нерозривно поєднані об’єктивно-пізнавальні й суб’єктивно-творчі первні, які визначають не лише те, що образ віддзеркалює емпіричну мінливу дійсність, надаючи їй певної форми, а й те, що він творить інший, вигаданий, естетично насичений світ. У підрозділі наголошено важливість подвійної природи образу, що, з одного боку, полягає в пізнавальній сутності, а з іншого – в творчій його природі. Образ із виразно двочленною внутрішньою структурою дає можливість зіставляти й поєднувати різнорідні явища. У художній історіософії У. Самчука найважливішим є образ України, що являє собою складну систему асоціативних взаємозв’язків, пов’язану з емпіричною дійсністю.


Поняття художньої історіософії відбиває один із аспектів багатогранного взаємозв’язку літератури й історіософії як відносно автономних способів пізнання. У дисертаційній праці йдеться про історіософію в літературі – іманентну художнім текстам сукупність історіософських ідей і проблем, трансформовану образно-словесною формою. Окреслений аспект розумівся двояко: як „історіософська тема”, що впліталася до сюжету твору, простежувалася в поведінці персонажів, авторських рефлексіях тощо, і як „історіософська теза”, що чітко формулювалася через конкретні твердження наратора. Поза увагою авторки не залишилися й інші аспекти взаємозв’язку між названими галузями культури, зосібна – історіософія й література (зацікавлення У. Самчука філософією, історичною наукою, наявність у письменника історіософського знання й мислення, експлікація історіософської основи всієї його творчості); історіософія літератури, що актуалізує увагу до питання про рівнозначність чи неоднозначність естетичних і етичних вимірів художньої творчості, з одного боку, й історіософських роздумів, із іншого. Такий погляд на обрану літературознавчу проблему дозволив утриматися в межах задекларованого підходу до художньої історіософії як дискурсу.


Підрозділ 1.2. „Джерела художньої історіософії Уласа Самчука” присвячено осмисленню зв’язку історіософії з ідеологічними та політичними поглядами творчої особистості. Як свідчать спостереження, У. Самчук належав до письменників націоналістичного напрямку, пов’язаного з ідеологією Д. Донцова й проголошеною ним доктриною державницької літератури. Згідно з останньою до основних ознак українського письменства належать: окциденталізм, що передбачав органічне засвоєння середньовічної настроєвості з її шляхетністю, аскетизмом, невгамовним поривом енергійного здобування; традиціоналізм, скерований на відродження героїчного українського минулого – ідеалів княжої доби й козаччини; романтизм, що спонукав до глибокого відчуття трагічності буття, але відкидав зневіру, стимулюючи оптимістичний погляд у майбутнє (трагічний оптимізм Д. Донцова); романтизм, який спрямовував життєву енергію людини на подолання приземленості, дріб’язковості, рутинності; волюнтаризм, що проголошував активне ставлення до будь-яких випробувань, негараздів, протиставляючи їм піднесення духовних сил особистості, її вольові зусилля.


У підрозділі чимало уваги приділено проблемі визначення історико-культурного топосу вісниківства. Явище розглядається не як когорта обдарованих художників, об’єднаних спільною метою, а як мистецьке угрупування з відповідною світоглядною, суспільною, культурною й естетичною платформою; наголошується також потреба розмежування понять вісниківство, вісниківці та празька школа, пражани. У дисертації обґрунтовується легітимність терміна вісниківство, під яким розуміються різні форми інтелектуальної й художньої активності: ідеологічні, культурологічні й мистецькі концепції, художня література, літературна критика, публіцистика та журналістика. До вісниківців зараховуються письменники Західної України й еміграції, які сповідували націоналістичну філософію й за світоглядними, естетичними уподобаннями були близькими до ЛНВ („Вісника”).


Художня історіософія вісниківців поряд із традиціоналізмом, месіанізмом, культом мілітарності усвідомлюється як один із наслідків послідовного вибудовування на художньому  рівні ідеологічної концепції націоналізму. Вісниківці прагнули дати відповіді на питання, пов’язані з об’єктивними закономірностями і духовно-моральним смислом історичного процесу, із сенсом буття недержавної української нації, шляхами реалізації сутнісних сил українців в історії, з можливістю здобути незалежну державу,  подальшим розгортанням національного Космо-Психо-Логосу (Г. Гачев). Історіософський дискурс письменників націоналістичного напряму, зокрема й У. Самчука, виконував космогонічну роль перетворювача українського етносу на націю, сприяв збереженню національної самосвідомості. Це простежується в послідовному творенні міфу про Київську Русь як золоту добу українства.


Художнє переосмислення національних архетипів, національного сакруму, мистецьких традицій споювало літературу новою енергією, спроможною мобілізувати духовне життя українського соціуму. Національна ідея й змагання за неї стали, з одного боку, потужним джерелом творчості вісниківців, а з іншого – послідовно плекали в українців громадянську і національну свідомість. Осердям історіософських роздумів цих митців став образ духовної України, а розгортання його було одним із способів визначення національного світу, характеру й національної ідеї українців.


У підрозділі 1.3. „Образ-концепт України у творчості письменника” – розглядається парадигмальна для свідомості митця категорія, що позначає найвищі матеріальні  й духовні цінності нації, непересічні для внутрішнього психічного життя та морального світу людини речі. Україна слугує підставовим мірилом істинності ідейних, естетичних і культурологічних переконань письменника. У цій частині роботи дане поняття кваліфікується як специфічне смислове утворення, образ-концепт, зміст якого перебуває в інтервалі між власне поняттям у його традиційному природничо-науковому тлумаченні й художнім образом, який прийнято називати індивідуалізацією (Г. Ріккерт).


До гетерогенних складових образу-концепту України відносимо конкретну територію, якій притаманні певні кліматичні, ландшафтні, топонімічні ознаки; низку ознак географічного, геополітичного й геокультурного життєпростору, де ключовими є поняття країна, держава, культура. Його значення розширюється за рахунок особливостей антропо- й етносфер, домінантами яких виступають поняття людина, родина, українець, народ, нація, національна ідея. У самому слові Україна закладено давньослов’янське розуміння універсуму, тому воно прочитується як самоназва народу, як територія, відкраяна йому в просторі, і як доля, наділена йому.


Дисертант заакцентовує співвіднесеність  образу-концепту України з іншими концептами, що знаходяться в „зоні сусідства”. Кожен із них розгалужується, утворюючи різноманітні семантичні поля. Найближчі етимологічні значення розмаїтого словообразу репрезентують увесь зміст слова, де химерно переплелися конкретно-історичні реалії, трансцендентні й сакральні характеристики.


Діахронічний підхід до проблеми дав змогу виявити певні закономірності безперервного й поступового розвитку образу-концепту України в творчості У. Самчука, простежити основні етапи його становлення: генетичну пам’ять митця про Волинь („Волинь”, „Кулак”, „Юність Василя Шеремети”, „Дермань”, „На білому коні”, „На коні вороному”), осмислення цілісності всієї етнічної території України, органічної єдності різних регіонів („Марія”, „Гори говорять!”, „Сонце з Заходу”, „Морозів хутір”, „Темнота”), кристалізацію духовного образу Вітчизни, бо саме в такій іпостасі Україна зберігала недоторкане право нації на власну суверенну державу („П’ять по дванадцятій”, „Планета Ді-Пі”, „На твердій землі”, „Втеча від себе”, „Слідами піонерів”).


Синхронічний підхід уможливлює розгляд України в структурно-семіотичному аспекті – як тексту. Осмислити інформацію, передану системою символів, допомагає бінарна опозиція, що є основою побудови та функціонування тексту України як внутрішньо організованої системи в прозовому доробку У. Самчука. Найбільш значущою визнано загальну опозицію своє – чуже, що конкретизується через протиставлення вітчизна – чужина. Чужина змушувала письменника-емігранта замислюватися, чим для людини є вітчизна, загострювала національну пам’ять і відчуття національної причетності, спонукала осмислювати власну сутність. Чуже ставало інструментом пізнання свого.


Осібним складником опозиції вітчизна – чужина в прозі митця виступає антиномічна пара втрачений рай – віднайдений рай, другий компонент якої дав назву збірці оповідань і перебрав на себе функції автобіографічного й соціопсихологічного кодів. Віднайдений рай оприявнений у текстах на експліцитному рівні (урбаністичні пейзажі з виразними ознаками європейського простору, специфічна іншомовна лексика, характерні топоси, що засвідчують тяглість європейської культури). Втрачений рай існує в збірці на імпліцитному (образ синього птаха з відбитим крилом у „Моїй осені”, образ рожі як райського куща в „Образі”, спогад про країну вкрадену, зґвалтовану і оплюгавлену в „Розбитій богині”), а також на  виразно маркованому рівні, де посутніми розпізнавчими знаками є українські топоніми. В обох випадках йдеться про ідіолектний код, за допомогою якого прозаїк доніс свій задум до читача і який сприяє глибшому розумінню художньої інформації.


Коли письменник свідомо наповнював опозиційну пару вітчизна – чужина історично конкретним національним змістом, вона прочитувалася як Україна – Росія (Московія, СССР) і являла наскрізну парадигму його національної свідомості. Структурно-семантичну основу окремих творів у таких випадках складали інші бінарні розгалуження: кров татарська – кров наша, не наша культура – наша культура, їхня земля – наша земля, голота – господар тощо.


У дисертації схарактеризовано неоднозначне тлумачення У. Самчуком понять вітчизна і чужина, пов’язане з низкою суперечливих почуттів, що охоплювали українського інтелектуала на чужині (вітчизна автентична – вітчизна-чужина, вітчизна-чужина – чужина-вітчизна, чужина близька – чужина далека). Отже, виокремлена бінарна опозиція характеризується в роботі як багатозначна структура, якій притаманні різноманітні смислові зв’язки, відтінки, й водночас – певна незмінність, сталість, що  свідчить про внутрішню єдність національної свідомості письменника.


У підрозділі 1.4. „Основні аспекти художньої історіософії Уласа Самчука” в контексті традиціоналістської естетики й творчості вісниківців простежуються найпоказовіші первні художньої історіософії письменника – націософський, історичний, міфологічний і державотворчий.


Питомою ознакою художньої історіософії У. Самчука є її націософське спрямування. Це виявилося передовсім у сенсожиттєвій для нації проблематиці його прози, де виразно постає сповнена філософського змісту модель українського світу. Характерні особливості національного образу світу відтворено в картинах української природи, способах впливу на неї, в етнічно забарвлених замальовках простору й часу як могутніх сил, що впливають на людину; в авторському розумінні місця особистості в загальній структурі макрокосму. Функціонування сакральної символіки проступає через тонке розуміння митцем релігійного світосприйняття українців. У підрозділі аналізується націософська проблематика трилогій „Волинь”, „Ост”, романів „Марія”, „Юність Василя Шеремети”, „Сонце з Заходу”, „Чого не гоїть огонь”, „На твердій землі”. Художні тексти У. Самчука переконують, що його історіософія – націотворча, націобудуюча. Адже вона спонукала бездержавну націю підніматися на боротьбу за незалежність, віднаходити в собі вітальну енергію керувати власною долею. В історіософських роздумах митця суб’єктом щодо держави виступає нація, тому авторка окреслює смислове наповнення понять народ, нація, модерна нація, якими оперував письменник, аналізує осмислені на художньому рівні суб’єктивні й об’єктивні ознаки нації.


Історичний вектор художньої історіософії У. Самчука визначається тим, що його проза ввібрала в себе виразні ознаки доби й зафіксувала доленосні для України історичні події ХХ століття. Історія в творчості митця локальна, бо стосується передовсім волиняків, гуцулів, наддніпрянців у зв’язках із їхньою територією та певним проміжком часу. Найбільш концептуальними творами в аспекті відтворення української психо-хроніки подій стали  трилогії „Волинь” і „Ост”. Сучасна епоха осмислена тут із позицій історичної долі й історичного призначення українського народу, його національних, державних інтересів.


Міфологічний компонент у відтворенні української історії органічно пов’язує історіософію У. Самчука із вісниківським неоромантичним світоглядом. В естетичній теорії письменника історія сповнена культурологічного змісту й духовно-виховного потенціалу. Містичний дотик до історичного минулого наснажує людину духовною енергією, дає їй силу, збагачує досвідом, ідеалами вічного неспокою. Міфологізація минувшини виявляється в інтелектуальних екскурсах персонажів у давні епохи („Волинь”, „Ост”), у підходах автора до зображення сучасних йому борців за українську державність („Чого не гоїть огонь”), у філософських роздумах про героїзм і культурні здобутки предків („Волинь”, „Юність Василя Шеремети”, „Ост”). Останні засвідчили прикметну ознаку мисленнєвого світу У. Самчука – глобальну позачасовість, коли  межі між минулим, сучасним і майбутнім непомітно стираються, віддалені епохи стають близькими, а сучасність на тлі славної минувшини виступає як старовина.


У ретроспективному погляді на українське минуле елементи міфології становили інтегруючий фактор, а в оцінці імперських реалій набували протилежного значення. Письменник деміфологізував ворожі національній історичній пам’яті імперські міфи про Київську Русь як спільну колиску „трираменного давньоруського народу”, давність російської історії порівняно з українською, руське коріння московських царів, російський месіанізм тощо.


Приналежність У. Самчука до вісниківського середовища скеровувала його художню історіософію в площину державотворчих процесів, де за домінанту слугувала національна свідомість. Його публіцистика та проза спрямовувалися на активізацію зусиль усіх українців у державотворчому напрямку, бо лише внутрішньо зорганізувавшись можна здобути незалежність.


У роботі висвітлено й геополітичні переконання У. Самчука, на думку якого, історичне призначення України – бути своєрідною зоною миру між Заходом і Сходом, гарантом європейської стабільності.


У другому розділі „Естетичний модус художньої історіософії Уласа Самчука” проаналізовано естетичні та культурологічні погляди митця. У підрозділі 2.1. („Роль культури й мистецтва в історіогенезі нації. Феномен авангардизму в інтерпретації письменника”) розглянуто Самчукову філософію культури й мистецтва, яка, з одного боку, формувала б творчу особистість, розуміння нею навколишнього світу, а з іншого – передбачала б глибинне пізнання індивідуальності українського народу, його ментальності, історичних і творчих витоків.


Неповторність культури письменник усвідомлював як передумову визнання світом української історичності, активного тривання  етносу в духовному часопросторі. Культура, доводив він, сприяє утвердженню національної ідентичності певної спільноти, засвідчує її значущість у загальнолюдському духовному космосі й складає основу діалогу нації з цивілізованим світом.


Естетику української літератури прозаїк пов’язував із засадами європейської культури. Мистецтво слова він орієнтував на духовно-проблемну масштабність і вольовий індивідуалізм європейського мистецтва, що мало на меті переборення комплексу меншовартості. Велика література була для любомудра вираженим у слові світом людських емоцій, тому вона належить до загальнокультурних явищ. Виокремлене в публіцистиці У. Самчука поняття слід сприймати як синонім класичної літератури, пов’язаної з автентичною творчістю, що відбивала форму й зміст конкретної нації. Велике письменство літератор радив розглядати відповідно до своєрідності тієї культурної спільноти, з якої виріс конкретний митець. На останнього покладався обов’язок сповнювати представників нації вищим духом, плекати їхню громадянську свідомість, наснажувати вірою у вільну державу. Феномен літературного генія У. Самчук потлумачував у контексті суспільного призначення. Із бачення письменником літератури як одного з факторів духового самовияву нації випливає інше: література – це мова народу. Писане Слово в Україні є ознакою не лише мистецьких виявів, а й політичного бажання, тому воно завжди стоїть на сторожі національного буття.


Обґрунтовуючи роль письменства в житті суспільства, У. Самчук не приймав авангардизму, тлумачачи його як наслідок тріумфу раціоналізму й матеріалізму в період духовної кризи індустріально розвинутої цивілізації. Він інтуїтивно відчував, що художній авангардизм пов’язаний із новітніми утопіями про досконалий суспільний устрій. Як і репрезентанти ідей комуністичного раю чи тисячолітнього Рейху, авангардисти прагнули кардинально змінити світ і людське буття.


Дотримуючись традиціоналістських позицій, У. Самчук оголосив авангардизм мистецтвом Содоми і Гоморри, руйнівним елементом духовного кшталту. Крайній суб’єктивізм спонукав ігнорувати мораль, духовні устремління особистості, вищі цінності її психіки. Це давало змогу занурюватися в глибини душевної організації людини, її фізіологічні порухи, утверджувати розбещеність, хамство, підвладність, кретинізм. Унаслідок цього в культурі запанували вульгарність, нікчемність, мізерія, хаотичність, антиестетика. Тотальне опрощення мистецьких стилів, гармонії й краси породжувало культуру плебсу. Порятунком від несмаку й авангардистської деструкції письменник проголошував кращі зразки європейського мистецтва, якому були притаманні глибинна органічність, естетична аристократичність і духовно-проблемна масштабність.


У підрозділі 2.2. „Ідейність літератури як фактор активізації національної свідомості й державотворчих процесів” – йдеться про відмову У. Самчука долати політичне, ідеологічне мовлення в мистецтві, за допомогою якого, на його думку, можна ідентифікувати непроминальні життєві цінності. Політика робить твір високохудожнім, здатним впливати на читача, вдосконалювати естетичні почуття, виробляти певну життєву й філософську позицію. Аналіз літературно-критичних праць письменника засвідчив, що зазначене поняття усвідомлюється ним як система політичних, правових, етичних, художніх, філософських і релігійних поглядів на людину та світ.


Ідейно-етичний естетизм є найпоказовішою складовою Самчукової концепції літератури. Письменство, спроможне впливати на здорове духове життя людини, формувати суспільство, націю, він називав ідейним. Ідейність літератури була для письменника першорядною художньою цінністю, що виявлялася у відданості традиційній системі вартостей, у послідовному відстоюванні сповідуваних ідей, моральних принципів, життєвих настанов. Йдеться про об’єктивну, художньо-правдиву форму вираження ідеї в творі, що не має нічого спільного з тенденційністю, коли письменник свідомо намагається сугерувати читачеві якісь політичні постулати. У. Самчук відмовлявся від тиску будь-якої ідеологічної системи, тому в роботі схарактеризовано його концепцію синтези мислення, що, розгортаючись на ідейно-організаційному, історіософсько-геополітичному, художньо-філософському й стильовому рівнях, тяжіла до філософсько-естетичного плюралізму. Людьми синтетичного вислову для У. Самчука були Т. Шевченко й І. Франко. Глибока ідейність, національна ангажованість їхніх творів сприяли подоланню кризових явищ у літературі, прокладали їй шлях до універсальних горизонтів європейської культури.


Ідейна ангажованість, залученість літератури, її вихід за межі суто художньо-естетичних проблем впливатимуть, за У. Самчуком, на загальний напрямок розвитку нації, значною мірою визначатимуть її самоповодження, ставлення до себе і світу. Залишаючись вірним власним настановам, письменник виступив творцем потужного наративу про українське життя, де проблеми національної самобутності запосіли особливе місце. Цей ідеологічний момент вважаємо позасумнівним здобутком У. Самчука. У середині ХХ століття українці залишалися бездержавною нацією. Це спонукало письменника уважно вдивлятися в єдину реальність, залишену народові історією, – рідний ґрунт, дім, власну ідентичність. Основним, незмінним і надалі залишалася доля української людини в світі. Спроби сучасних літературознавців зарахувати творчість У. Самчука до „здобутків” соцреалізму (Г. Штонь, В. Кизилова) розглядаються в дисертації як один із синдромів тотальної постмодерної відмови визнавати за всім, що виховує, підносить і ушляхетнює, здорову потребу.


У центрі уваги дослідниці в підрозділі 2.3.  „Модернізований реалізм Уласа Самчука” – перебуває специфіка реалістичної манери письма найбільш резонансного з погляду літературознавчої рецепції митця минулого віку. Дисертант заперечує сумніви окремих дослідників творчості письменника щодо цінності його художнього доробку (Г. Штонь, В. Кизилова) і виступає проти будь-яких спроб „реабілітації” його в очах сучасників шляхом „переміщення” прозаїка-реаліста в бік модернізму (Р. Мовчан).


Авторка роботи вдається до спроби довести, що рух мистецтва від міметичного (реалістичного) стилю до семіоміметичного (антиреалістичного) є його внутрішнім і загальним іманентним законом. У постійному колообігу відбувається протистояння старого та нового, що, змінюючи одне одного, повсякчас постають по-іншому. Тож у ХХ столітті, в часи потужного розгортання модерністського дискурсу, реалізм не зник, а модифікувався, ставши менш помітним чи привабливим для письменників-експериментаторів. Тому немає серйозних підстав дорікати У. Самчуку за прихильність до традиції, що ніколи не знівельовується. Залишаючись вірним традиціоналізму як свідомій орієнтації на досвід гуманістичного мистецтва, письменник-реаліст цілком „уписувався” в добу модерністських практик.


Цілісний акт історіософського пізнання в У. Самчука передбачає різні аспекти, притаманні реалістичному письму. Найчастіше це раціональний шлях, що виявляється у використанні філософсько-політичних відступів, діалогів, монологів, у широкій соціальній узагальненості образів, навіть у прямих історичних довідках та екскурсах у минуле. Однак історіософська складова виявляє себе не лише через функції „розуму”, а й у духовному самозаглибленні чи інтуїтивному спогляданні персонажів, у релігійному осяянні чи натхненні любов’ю. У цьому – позасумнівне новаторство письменника-реаліста.


Внесок У. Самчука в традицію українського реалістичного роману вимірюється масштабними полотнами історико-політичних процесів, епічним відчуттям історії, намаганням розв’язувати серйозні проблеми доби (трилогії „Волинь”, „Ост”, романи „Марія”, „Гори говорять!”, „Чого не гоїть огонь”). Письменнику вдалося позбутися афективного ліризму й органічно поєднати епічну статику з динамізмом форми, раціональний аналіз конкретних явищ – із намаганням репрезентувати глибинний зріз стану сучасного світу, повноту зображення духовних процесів, фактів і деталей історичного буття героїв – з точним відтворенням динаміки їхніх почуттів і переживань, традиційну українську тематику – з інтелектуалізмом і філософським заглибленням у суть осмислюваних проблем. Добираючи відповідні власним поглядам деталі, ситуації, митець створив художні картини, в яких прочитується проблема історії як укоріненості, де через архетипи відбувається органічне заглиблення в історичний досвід народу.


Дотримуючись ідеї органічного взаємозв’язку мистецтва й дійсності, У. Самчук був переконаний, що від повноти відчуття буття, закладеного в зміст, залежатиме етичний потенціал роману. Віра в особливу місію мистецтва стала категоричною формою неприйняття ідей антигуманізму, тотальної невіри в людину. Зміщення центру уваги з проблеми взаємодії людини й світу на проблему творення особистості, усвідомлення нею власної суті призводить до цілком новаторського осмислення феномена людини, а разом із тим –оновленого бачення специфіки роману як жанру. Віддаючи перевагу розмаїттю конкретної історичної епохи, яскравості й повноті життя, письменник прагнув відчути нерозривний зв’язок явищ і подій, у центрі яких завжди перебувала людина. Його цікавив не лише  соціальний вимір особистості. У доробку прозаїка людина зберігала містичний зв’язок із космічними началами, універсальними законами світопорядку й ідеальною всеєдністю (Богом). Через власне вдосконалення вона намагалася подолати недосконалість світу.


Філософська й духотворча основа, інтелектуалізм і психологізм прози У. Самчука дозволили дисертантові говорити про приналежність митця до початкового етапу епохи модернізованого реалізму (Ю. Борєв).


У третьому розділі – „Доля України на тлі історичного часу” – показано органічний зв’язок творчості У. Самчука з актуальними проблемами його доби. У підрозділі 3.1. („Художнє втілення подієвості й антропологічної обумовленості історії”) йдеться про усвідомлення митцем винятковості часу, який йому довелося переживати. Під терміном час він мав на увазі, з одного боку, певний історичний момент, а з іншого – цілу епоху. У. Самчук сам визначив механізм, за допомогою якого прагнув уловити й передати найістотніше, що становило внутрішній сенс доби. Це переживання, що зумовлює зв’язок між людиною і світом. Лише в переживанні світ відкривається через розуміння його суті, шляхом прилучення до його сутнісних смислів. За спостереженням екзистенціалістів, це своєрідне оглядове вікно, через яке видно світ саме таким, який він є. Бачити, чути, переживати – особливо посутні категорії в світосприйнятті митця, що забезпечували його творам правдивість.


  Історію ХХ століття письменник осягав через грандіозні події, що давало змогу усвідомити подієвий сенс національної історії.  Події – це той рівень, яким визначається традиційна побудова творів У. Самчука. Структури послідовності розгортання подій у нього врізноманітнені. Одначе навіть лінійна побудова твору, що передбачає точний хронологічний порядок, не виглядає спрощеною. Спроба переказати події в їхній хронологічний послідовності постає неможливою саме тому, що прирікає автора на відмову від повідомлень про ретроспективні порухи чийогось „я”, що згадує своє минуле, від пам’яті персонажів, відтак – від потреби досліджувати їхній внутрішній світ. Вичерпати весь ряд фактів усередині якогось хронологічного відрізка теж дуже складно, тому У. Самчук зосереджується на найбільш суттєвому. Будь-яка подія слугує відправною точкою, в якій перетинається кілька оповідних рядів, а розповідь являє собою не лінію, а площину, де можна накреслити кілька ліній чи сконструювати з них оригінальну комбінацію.


Спогади, пригадування пам’яттю (згадки про руських князів, І. Мазепу, оповиті героїкою минулого могили козаків, каплиця Б. Хмельницького, молитва гетьмана за Україну), біографічна пам’ять автора разом із топонімічними, ландшафтними й історіографічними фактами створюють особливий історичний життєпростір (Ю. Барабаш) прози У. Самчука.


Історія перестає бути для письменника профанним нагромадженням подій, коли важливе місце в житті народу посідають духовність і мораль. Його художня історіософія занурює людину в історію як єдину долю народу, як духовну спадковість поколінь, відповідальних одне за одне, а ще більше –звітних перед майбутнім і вічністю. Народ укорінений в історію, і це допомагає пізнати не лише власну, а й історичну долю інших народів.


Повнота зображення епохи не вичерпувалася сучасною авторові історією, тому він звертався й до історії людства. Єдність національної та великої історії (М. Бахтін) зреалізовується через образи світової культури, що в прозі митця мають конкретну форму (шедеври літератури, архітектури, живопису, музики), часто відбиваються в зовнішніх і внутрішніх характеристиках персонажів чи накладають відбиток на їхнє життя (храм Василя Блаженного, картина „Іван Грозний і син його Іван” І. Рєпіна, „Божественна комедія” А. Данте в романі „Темнота”, картина П. Сезанна в романі „На твердій землі”). Відтак особиста доля людини чи історія попередніх епох мають однакову вагу, що й допомагає митцеві глибше пізнати світ і людину в ньому.


Головним чинником, від якого залежить майбутнє людства, У. Самчук вважав антропологічну обумовленість історії. Адже явища дійсності переплітаються з людською життєдіяльністю, чим визначається активне ставлення особистості до своєї долі. Відтак письменник виявляв інтерес до душевних станів людини в найбільш загострені моменти національної катастрофи, в ситуації апокаліптичного переживання історії. Відчуженість особи в світі зреалізована в межах архетипу Лабіринту. Однак формам глобального відчуження, тотального безґрунтянства, втечі від себе прозаїк протиставив глибинне тяжіння української людини до етичних засад цілісності. Будучи відчуженою передовсім етно-національно, вона все ж віднаходила парадоксальні коди внутрішньої схоронності й шляхом долучення до духовних первнів реконструювала свою цілісність. Багатьма аспектами екзистенціальність прози У. Самчука сягає філософських роздумів Г. Сковороди, зокрема його ідеї про сродність і шляхи подолання людиною своєї бездомності в світі.


У підрозділі 3.2. „Історіософська концепція російської революції” –схарактеризовано погляди У. Самчука на духовну природу жовтневого перевороту 1917 року. У художній прозі ця грандіозна подія моделюється письменником як історична реальність у сукупності всіх політичних, суспільних, культурних і ментальних процесів. Загальна значущість соціальної проблеми актуалізувалася за рахунок естетизованих філософічних узагальнень, побутових відступів і авторських зауважень-коментарів до сюжетних подій та їх наслідків.


У трилогіях „Волинь”, „Ост”, романах „Марія”, „Гори говорять!”, „Кулак”, „Юність Василя Шеремети” письменник дослідив ментальні чинники, що спонукали росіян до бунтів і революцій; їхні міфо-релігійні настрої, витоки ідеї російського месіанства й ідеал держави як тотальної єдності; внутрішні закономірності існування російської політичної влади, основу якої склали монархічний спосіб правління, деспотизм, рабство, накидання своєї волі іншим.


У. Самчук вважав, що помітний вплив на формування російського менталітету мала східна деспотична ментальність монголо-татарських завойовників. Досліджуючи проблему, письменник виходив за межі конкретних історичних реалій, на тлі яких розгортаються сюжети його творів. Аби остаточно й у повному обсязі охопити глибинні причини російської революції, він уплітає в художню тканину тексту різні історичні факти, що ілюструють специфічні риси московського самодержавства. Прозаїк порушував важливі, але довгий час замовчувані історіософські проблеми катастрофічних наслідків навал степовиків, деградацію російської політичної й духовної культури, регенерацію віджилих форм ідеології та норм поведінки, тобто осмислював проблеми назадніх рухів історії (Р. Юсуфов).


Чільне місце в художній історіософії У. Самчука посідають питання взаємин аристократії та мас, значення еліти в історичному процесі. Варваризація російської політичної верхівки розпочалася ще в часи Івана Грозного і знайшла своє продовження в формулі Божого помазанництва й  доктрині царствуючого дому. Неспроможна до творчих думок і справ еліта була в своїй масі бездарною, наслідком чого стало її виродження.


Російська революція спричинилася до виникнення людини-маси (Х. Ортега-і-Гасет), тотальної пролетаризації суспільства, а також до зміни соціальної природи пролетарства й формування в його середовищі нової еліти, культу насильства й агресивності, закодованого У. Самчуком у символі ножиць пильної рівняльної сили. Збунтувавшись проти власного призначення коритися елітним меншинам, пролетарство посіло невластиве місце в соціальній структурі суспільства. Перебравши на себе роль політичного каталізатора, воно перетворилося з верстви низу на верству верху, породивши тим самим низку соціальних і національних протиріч. У. Самчук художньо узагальнив катастрофічні наслідки спотворення природного процесу формування еліти, простежив закономірну трансформацію диктатури пролетаріату в диктатуру партії, а згодом –  диктатуру партапарату й вождя („Ост”).


Підрозділі 3.3. „Історіософська сутність української революції й української влади” – присвячений з’ясуванню причин неприйняття Самчукової історіософської концепції української революції еміграційними літературознавцями І. Кошелівцем і Ю. Лавріненком, які вважали, що письменник ототожнював російську й українську революції.


У прозі митця постійно закцентовується історіософський конфлікт української та російської ментальностей. Відтак поразка українців у національно-визвольних змаганнях пояснюється аполітичністю та пасивністю селянства, яке й у ХХ столітті продовжувало визначати орієнтири всього національного буття, а також нерішучістю української еліти, відсутністю в неї фахових умінь, реальних програм облаштування життя нації.


Із одного боку, У. Самчук був переконаний у необхідності розв’язання завжди актуальних і болючих питань миру, землі, зміни державного устрою, без чого внеможливлювався подальший розвиток суспільства, а з іншого – сумнівався в доцільності самих методів, якими українці мали б досягнути поставленої мети. У його творах відсутня революційно-романтична риторика. Пояснюємо це переконаністю прозаїка в тому, що вся українська література агітувала за вічну революцію, за пролетаріат, проти глитаїв, куркулів і хуторян. Художні настанови митця спиралися на усвідомлення потреби плекання активної, мислячої особистості, позбавленої революційно-еклектичних настанов. Упорядкування внутрішніх вітальних сил мало допомогти українській людині досягти якісних суспільних змін.


Питання взаємин українського села й української влади У. Самчук вирішував шляхом епізодичної інкрустації своїх історіософських поглядів на проблему. Влада не знала, як забезпечити мир духовно й фізично виснаженому народу, а тому боялася формувати власну українську армію (епізод відмови прийняти селян до народної армії через нестачу зброї в романі „Марія”). Влада відклала на потім розв’язання земельного питання (численні роздуми селян про ставлення Центральної Ради, Директорії, Гетьманату до проблеми землі в трилогіях „Волинь”, „Ост”, романі „Марія”). Нерішучість української еліти спричинилася до поразки державотворчих зусиль.


У підрозділі 3.4. „Війна як драматичний досвід епохи”  розглянуто історіософський підхід У. Самчука до проблеми війна і світ на її тлі, яку автор осмислював із приватної й історичної точок зору. У погляді на Першу світову війну переважає приватний погляд, що не є обивательським чи безідейним. Він виявляється в змалюванні поглядів селянина на воєнну катастрофу як певний зсув, зміщення світу. У „Волині” це зафіксовано на містичному, соціальному та символічному рівнях, через пароксизм і „есхатологічність” поведінки персонажів, їхні апокаліптичні візії й смислову рівноправність двох планів буття – гри „у війну” й самої війни. Доповнює приватну точку зору погляд письменника на війну „зсередини”, „з тилу”, що виявляється в натуралістичних описах бойовищ, солдатських постоїв, біженських валок („Волинь”), сцен прощання („Марія”), в деталях мирних пейзажів („Гори говорять!”). Граничною фазою нещасть в історіософському погляді письменника на війну є її  духовний зріз, пов’язаний із моральним нищенням українського селянина, загнаного в лабіринт усезагального отупіння.


Оригінальним є осмислення У. Самчуком війни як однієї з форм життя, що розворушувало найвищі моральні інстинкти людської природи – безстрашність, героїзм, самопожертву, любов до рідної землі. Воно, таке життя, сприяло визріванню національної свідомості, прискорювало кристалізацію нового типу української людини – активної, вольової, сміливої. Так відбувається перехід від приватної точки зору на війну до історичної, світової (М. Бердяєв). У такому ж ракурсі постає історіософська візія Другої світової війни в романах „Чого не гоїть огонь” і „Втеча від себе”, у воєнній публіцистиці, мемуарах і щоденниках письменника. Він прищеплював українцям особливе почуття громадянськості, національної гордості. Уважне осмислення драматичних епізодів доби, образи героїв Крут, вояків УПА вводили характер індивіда в історичний процес, засвідчували перехрещення випадкових і закономірних причин.


У силовому полі психологічної категорії постпам’яті й через осмислення неоднозначності поняття зрада в роботі викрито міф про колабораціонізм У. Самчука й українських націоналістів. Це дало можливість охарактеризувати незвичну для української літератури про Другу світову війну модель ворога (зовнішнього та внутрішнього) і важливу для прозаїка етичну проблему влада-провина, що розкривається шляхом публіцистичних відступів, авторських коментарів сюжетних колізій та естетизованих філософічних узагальнень про Зло в людині й Зло в історії.


Підрозділ 3.5., що має назву „Художня візія тоталітарної дійсності”, репрезентує результати осмислення християнської парадигми авторської картини тоталітарного світу й поетичних засобів осягання дійсності в романах „Марія”, „Морозів хутір”, „Темнота”, „Втеча від себе”, в мемуарах і щоденниках. Названі твори прикметні непідробним історизмом. Автор піднімається до рівня історіософських висновків, демонструє зразки психологічних відкриттів. Основними способами філософських узагальнень є розумування (монологи, діалоги, полілоги) персонажів, схильних утілювати власні думки в закінчені формули етичного змісту. Повторюючись і варіюючись, вони набувають символічного значення, позначають провідні теми, мотиви всієї творчості митця.


Сутність більшовизму У. Самчук розглядав у політичній  і філософській площинах, тобто як політичний рух і як трансформоване в новітніх умовах релігійне месіанство. Онтологічна несумісність світосприйняття письменника і більшовицького феномена зреалізована в романах через категорію сакрального, що фіксує гармонію різних сфер духовної дійсності: поетичної (художньо трансформовані біблійні образи, мотиви, смисли; рецепція творчості А. Данте); релігійно-проповідницької (християнська етика і захист божественної сутності людського життя); філософської (спорідненість творчих пошуків У. Самчука й Ф. Достоєвського, аналітично-синтетичне узагальнення історичних подій тоталітарної доби; виявлення різних форм сакрального, що виникли внаслідок відмови більшовиків від вищих християнських цінностей).


Дослідження різних форм просторового й часового існування сакрального дозволили осмислити роль більшовицької ідеології в процесі руйнування духовної вертикалі людини й розпорошення її духовних сил по історичній і космічній горизонталях. Поява більшовика-атеїста розглядається як наслідок десакралізації людського буття й виходу сакрального за межі суто релігійної сфери.


Глибинне онтологічне протистояння совєтського тоталітаризму й української людини в трилогії „Ост” простежується на рівні осмислення проблеми протиборства Добра і Зла, на рівні моделювання образу ротонди зарозумілого божевілля, Антисвіту, який нагадує Дантове пекло, через бінарну опозицію божественне – сатанинське, де особливо викристлізовуються топос Пекла й апокаліптична образність (сатана, червона потвора, рогаті створіння з очима гієн), а також через своєрідне втілення ідеї Великого інквізитора (Ф. Достоєвський).


Концептуальна ущільненість моделювання дійсності запрограмована в епіграфах, узятих з Біблії („Ост”) і „Божественної комедії” А. Данте („На коні вороному”), що узагальнено передають ідейно-тематичний зміст творів У. Самчука, містять увесь спектр емоцій, що їх переживала українська людина в умовах екзистенційних зламів.


У дисертації проаналізовано найпоказовіші художні засоби осягнення реальної дійсності, першорядну роль серед яких має опорна метафора темноти. Сітка асоціацій (Г. Клочек) сприйняття темноти в трилогії „Ост” багатопланова й розгортається автором в екзистенційному плані (як певний психологічний стан, пов’язаний із внутрішнім відчуженням людини, своєрідною неврастенією, страхом перед майбутнім), у ментальному вимірі (як дух російської глибинки, де формується пануюча верхівка держави, як особливість російського характеру, якому притаманні фаталізм, обскурантизм, мракобісся, глибинна сліпа віра факту, інтелектуальне занедбання, містичне сприйняття дійсності) й у соціально-політичному аспекті (з одного боку, як знеособлені маси, беззастережна влада вождя, керівна роль партії більшовиків, зударення несамовитих утопічних ідей, з іншого – як голокости, репресії, тонкощі моральних і фізичних тортур, брудні процедури слідства, концтабори). Совєтський тоталітаризм у прозі У. Самчука постає як фізичний і духовний апокаліпсис ХХ століття.


У підрозділі 3.6. „Художнє дослідження феномену малоросійства” – основна увага зосереджена на аналізі проблеми комплексу меншовартості в прозі У. Самчука.


Основоположником концепції національної критики, спрямованої проти малоросійської ментальності, був Т. Шевченко. Його розуміння феномена малоросійства екстраполюється на всю подальшу літературну традицію, в тому числі – на творчість вісниківців. Сенсожиттьовий злам українства М. Шлемкевич охарактеризував через поняття загубленості, розваленості етносу, моральної кризи, втрати рівноваги , туги за людиною і її щастям („Загублена українська людина”). Д. Донцов діагностував хворобу українського соціуму як провансальство, суть якого полягала у відсутності волі творити самобутній національний світ, у втраті героїчних традицій,  переважанні пацифізму й гуманізму („Націоналізм”). Ю. Липа називав цю недугу пораженством („Призначення України”), Є. Маланюк –  малоросійством, окраденістю, затьмаренням історичної пам’яті („Малоросійство”), У. Самчук – духовим пролетарством, втечею від себе („Ост”).


Центром аналітичних спостережень у реферованому підрозділі стали погляди прозаїка на природу феномену малоросійства та причини його появи, серед яких основними називалися спотворюючий вплив тоталітарної дійсності на національний характер, внутрішня ціннісно-нормативна налаштованість особистості на втечу від себе, маргіналізація української людини внаслідок розірваності психіки між селом і містом, страх перед рідною мовою, поява людини-„гвинтика”, „вишиваний” патріотизм можновладців, ідеологічна корекція талановитої особистості тоталітарною державою, роздвоєння душі українського інтелектуала, культурне колаборантство. Через долі окремих персонажів трилогії „Ост” (Андрій Мороз, Микола Бич) У. Самчук розкрив психологічну несумісність більшовизму та національної сутності українських письменників, показав згубний вплив ідей космополітизму на національний організм і страшні для останнього наслідки русифікації.


Для ізживання (Є. Маланюк) духовної немочі потрібні були кардинальні зрушення в психіці нації, які забезпечили б їй силу, волю до життя і відновили б її вітальну енергію. У. Самчук утверджував у своїй творчості думку, що шлях до національного відродження лежить через відновлення в кожному українцеві психологічних і духовних сил. Національне прагнення виростає з глибокого усвідомлення своєї національної окремішності й пов’язаної з цим потужної віри у власну повноцінність. Зусилля окремих одиниць спричиняються до консолідації внутрішніх сил нації, пробуджують волю, скеровують дію. Проблему переборення дезінтеграції української душі прозаїк розв’язував шляхом позитивного характеротворення. Виразником віталістичної концепції письменника виступає діяльна людина, яка відмовляється від фантастичних проектів і революційного шляху перебудови власного життя. Вона відвойовує в історії свободу вибору, дії, а відтак – можливість впливати на хід самої історії. Психологічний портрет такої європеїзованої, ідеальної особистості акумульовано в образах селянина („Волинь”, „Марія”, „Дермань”, „Морозів хутір”), господарника і підприємця („Кулак”, „Темнота”, „На твердій землі”), інтелектуала („Юність Василя Шеремети”, „Втеча від себе”), воїна („Гори говорять!”, „Чого не гоїть огонь”), емансипованої жінки („На твердій землі”).


У четвертому розділі – „Історія як укоріненість. Національний образ світу” розглядається основна проблема історіософського дискурсу У. Самчука. Йдеться про подолання бездержавною українською нацією своєї відчуженості й загубленості шляхом укорінення в історію, під чим письменник розумів причетність до рідної землі й схоронність національно-культурної тожсамості, головною передумовою якої є специфіка національного образу світу.


У підрозділі 4.1. („Історичне буття України в ракурсі трансформацій географічного простору”) трансформація географічного простору України трактується  як така, що зумовлена ходом самої історії. Вона розглядається на кількох рівнях, що дозволило простежити генезу художньо-географічного образу України в межах усієї творчості письменника (перший рівень), осмислити особливості географічного „осягання” реального фізичного простору України та Європи (другий рівень), простежити типологізацію й узагальнення художньо-географічного образу України (третій рівень), осягнути даний художньо-географічний образ як активне начало, що по-своєму реформує, перетворює, перебудовує структури сприйняття реального фізичного простору (додатковий рівень). Художній простір прози У. Самчука постійно змінювався в залежності від описуваних ним подій, назавжди фіксуючи географічний вияв певного історичного моменту.


В аспекті географічної долі й духовно-культурної парадигми провінція і світ охарактеризовано образ України як Осту й частини європейського простору на географічному, геополітичному та метафізичному рівнях. Як свідчить аналіз, погляд У. Самчука на життєпросторову ідентичність українців (Україна – єднальна ланка між західною і східною культурами) працював на самоствердження нації, на усвідомлення нею свого особливого призначення в світі. У підрозділі з’ясовано й причини кардинальних змін європоцентричного мислення У. Самчука на американоцентричне.


У підрозділі 4.2. „Міф „української Америки” як інтегруючий фактор національної ідентичності” поняття міф трактується як ідеологічна конструкція, створена з певною метою, як інтегруючий феномен мисленнєвого світу У. Самчука, де символи національної ідентичності набувають зрозумілого значення. У центрі уваги дослідниці перебуває документальна книжка (тревелог, ходіння) „Слідами піонерів”.


У. Самчук, мандруючи в 60-х роках ХХ століття американським континентом, не „перевідкривав” його (Чуже), а ставив за мету глибоко пізнати українську еміграцію (Своє), що органічно розмістилася в просторі Чужого. Образ Іншого (Америка з її історією, політикою, економікою, культурою) допоміг митцеві сконструювати українську ідентичність у Новому Світі.


Міф „української Америки” виконує в У. Самчука кілька функцій: самоідентифікаційну (міф ­– один із шляхів самопізнання етносу), психологічну (міф сприяв адаптації української людини в Новому Світі та збереженню її етнічної тожсамості), соціальну (міф допомагав емігрантові інтегруватися в американське суспільство), ціннісно­-етичну (міф сприяв формуванню нової системи переконань) і державотворчу (міф закладав надійний фундамент для майбутньої української держави).


Розгляд „епосу української Америки” як своєрідної ідеологічної побудови, що має властивості інтегруючої інстанції й силового поля (М. Мамардашвілі), дозволив обґрунтувати актуальність мисленнєвих конструктів У. Самчука для сучасного українського суспільства.


Підрозділ 4.3. „Структурні елементи національного образу світу” – присвячено аналізові специфіки українського образу світу, що концентровано узагальнює смисли, якими живе українська людина, без яких вона не може мислитися об’єктом Космо-Психо-Логосного простору.


Реконструкція українського образу світу, що знайшов своє втілення в прозі У. Самчука, відбувається шляхом аналізу фундаментальних архетипних образів Хутора, Землі, Могил, Праці, Плуга, Зерна, Дерева, Кореня, Плодів, Саду, Парку, Лісу, Степу, Гір, Хати, Церкви, Роду, Батька, Матері, Дитини тощо. Першообрази несвідомого, вербалізовані в прозовому доробку письменника, є складовими, а досить часто й утворюючими компонентами образу-концепту України. Діапазон оприсутнених архетипних символів став засобом увиразнення знакових історіософських кодів прози митця, серед яких найбільш важливими є твердження про незнищенність українського народу, його спроможність вибороти незалежність держави.


Поліфонічним і наскрізним у доробку У. Самчука є тривимірний образ Хутора, що постає як реальне поселення (матеріальне), духовний космос нації (духовне) і як український світ загалом, тобто сама Україна (символ). Письменник трактує Хутір як точку на твердій землі, своє місце; з ним пов’язаний один із головних мотивів його прози – мотив пошуку-здобування землі як місця для проживання, як свого Єства, як власної Долі („Волинь”, „Ост”). Названий мотив розглядається як похідний від інших – втрата твердого ґрунту (безґрунтянство) і втеча. Остання  перебуває в єдності з мотивами розлуки, втрати, виходу („Втеча від себе”). Проблема врослості, закоріненості в романі „На твердій землі” розгортається в цілісну концепцію дому-гнізда. Філософія свого місця полягає у вростанні, пусканні розгалуженого коріння в просторі, а також у плеканні особистісних психологічних Хутора, Дому, які убезпечили б від негативного впливу соціального середовища.


У романі „Морозів хутір” образ Хутора, перебираючи на себе потужне філософське навантаження, переростає на символ усієї України. Це відбувається посередництвом накладання реального географічного простору (невелика частина Канівщини над Дніпром) на дещо умовний, значною мірою символічний простір (події відбуваються неподалік найбільшої національної святині – могили Тараса Шевченка). Фізично зруйнована пролетарською добою Морозівка вивищується до рівня символу всієї України, загарбаної совєтською імперією.


Хутір у концепції У. Самчука являє собою універсальну картину селянського світу, де впродовж тривалого часу зберігалися найважливіші ознаки українського етносу, його традиції, звичаї, мораль. Із образом Хутора пов’язана одна з провідних філософським тем прози митця – розуміння Світу в його відносній гармонії, доступне й особливо значуще для людини в її повсякденному існуванні. Ідеали гармонійного буття-у-світі ґрунтувалися на потужному природному інстинкті захисної самосвідомості, що переносилася індивідом на сім’ю, рід, усе суще. Властиво, таке піклування про творення світу на засадах злагодженості, взаємної відповідності лишалося притаманним українському менталітету навіть у ХХ столітті, свідченням чого є й проза У. Самчука.


Через споглядання сферично впорядкованого Космосу, внутрішнє віднаходження символічного смислу категорій Хутір, Дорога, Поле, Річка, Небо, Тиша, через формування всеохоплюючих понять Світу, Всесвіту, Вічності, вивищення точки зору від побутовізму до Божественного Космізму У. Самчук долучав українську людину до справжнього сенсу буття, зберігав історичну й етнічну пам’ять позбавленого політичної самостійності народу. Відтак його художня історіософія є дійовим фактором плекання національної ідентичності українців.


У висновках підсумовуються основні результати дослідження.


  Поняття історіософія походить від грецьких слів Історія й Софія, тому в дослівному перекладі може бути потрактоване як історична мудрість. Із погляду наукового, це – розуміння, тлумачення різних історичних явищ під кутом зору будь-яких світоглядних позицій. У дисертаційній праці історіософія потлумачується як цілісна концепція історичного процесу на ґрунті певного світогляду.


Історіософія являє собою унікальну, пов’язану з внутрішнім життям особистості, її моральним світом формацію, якій притаманне ірраціональне заглиблення в історичне буття людини, інтуїтивне й емоційне переживання, подолання трагізму цього-буття-у-світі, праксеологічний аспект осмислення історії.


Історіософія як культурологічна традиція, дискурс є духовним феноменом, що в наш час тяжіє до академічно-дисциплінарного осмислення, а тому існує потреба виокремлювати історіософію в творах мистецтва, зокрема в літературі. Тим паче, що тяжіння до художньої, ірраціонально-інтуїтивної виразності є прикметною рисою української історіософської традиції. Більшість оригінальних ідей, думок у ХХ столітті висловлювалася опосередковано, тобто в контексті різних форм культури, мистецтва, зосібна й мистецтва слова.


Художня історіософія У. Самчука тісно пов’язана з його світоглядом. Ідеологічні та політичні погляди прозаїка дають змогу відносити його до когорти вісниківців – письменників націоналістичного напряму, пов’язаного з часописом ЛНВ („Вісник”). Ідеологія Д. Донцова, світоглядна база редагованого ним журналу започаткували новий етап у розвитку культурологічної й естетичної думки, утвердили ірраціоналістичну концепцію буття та творчості. Світоглядний перелом став закономірним процесом, адже філософський раціоналізм, ідеї науково-технічного прогресу й лібералізму продемонстрували свою вичерпаність. Ірраціоналізм і волюнтаризм додавали Україні життєвої активності, містицизму в часи потужного наступу лівого екстремізму, російського імперіалізму й тоталітаризму в його більшовицькій іпостасі. Такими настановами визначалися концептуальні аспекти й естетичний модус художньої історіософії вісниківців загалом і У. Самчука зокрема.


До найважливіших, базових аспектів художньої історіософії У. Самчука належать націософський, історичний, міфологічний і державотворчий.


У реферованій дисертації традиціоналізм У. Самчука названо поверненням в укоріненість (М. Гайдеґґер). Саме він був для письменника джерелом глибокого розуміння історичної долі України, її геополітичного призначення в часі й просторі, давав можливість інтерпретувати події та явища історичного, соціально-політичного, духовного буття нації крізь виміри своєї епохи. Пропускаючи час обов’язково-крізь-себе, прозаїк передавав спостережуване і пережите у Слові, втілюючи тим самим у життя своє покликання бути літописцем українського простору. В естетичній теорії митця історія сповнена духовно-виховного потенціалу, її закони слід розкривати й осягати. Містичний дотик до минулого наснажує людину енергією, дає їй силу, збагачує досвідом та ідеалами вічного неспокою-вдосконалення. У такий спосіб У. Самчук долучав українців до досвіду національної історії, пробуджував приспану історичну пам’ять, сприяв національній консолідації. Він дав відповідь на низку болючих питань, пов’язаних із об’єктивними закономірностями та духовно-моральними смислами історичного процесу ХХ століття, з сенсом буття недержавної нації, зі шляхами реалізації сутнісних сил українців в історії та віднаходження національної тожсамості. Вагому роль при цьому відігравали міфологічні аспекти художньої історіософії. У ретроспективному погляді на українське минуле вони становили інтегруючий фактор, а в оцінці імперських реалій набували протилежного значення. Письменник деміфологізував ворожі за своєю суттю національній історичній пам’яті російські імперські міфи, пропонуючи натомість своєрідні ідеологічні конструкції, спрямовані на збереження української національної ідентичності. Знання справжньої історії забезпечувало необхідні умови для гармонійного існування та розвитку нації, розбудови власної державності. Тому письменник розкрив певні загальні історичні особливості: вплив національного характеру на державність, специфіку національного месіанізму, роль і значення воєн та революцій у житті окремого народу й людства загалом, стосунки аристократії та маси, значення творчої одиниці для історичного розвитку нації. Тож у висвітленні митцем загальнолюдських проблем в історичному процесі спостерігається превалювання гуманістичних підходів, у трактуванні національної історії – домінування державницьких.


Систему поглядів митця в дисертації визначено як національний консерватизм, основні ідейно-естетичні аспекти якого постали на ґрунті органічного відчуття України, з одного боку, як явища, закоріненого в реальному часопросторі, з іншого – як категорії онтологічної, буттєвої. У. Самчук послідовно пропагував естетичні ідеї традиціоналізму, дотримувався їх на практиці, принципово не приймаючи нових авангардистських віянь і відстоюючи невичерпні можливості класичної європейської культури. Він вважав, що література – один із найважливіших факторів духового самовияву нації, тому першорядним її завданням є подолання провінційності, маргінальності, етнографізму й побутовізму, долучення до великих західних літератур. При цьому письменник наголошував на вагомості її неестетичних повинностей, серед яких значимими проголошувалися виховні спроможності. Її ідейність визнавалася дійовим фактором активізації національної свідомості й державотворчих процесів.


Естетична теорія У. Самчука спрямовувалася на велику літературу – ідею, розуміння якої залежало від конкретного літературного досвіду письменника, від епохи, що формувала це розуміння, від традиції, з якої воно виростало. Велика література ототожнювалася з історико-літературним каноном художньої літератури, тобто з шедеврами світового письменства, архітекстами, творцями яких були А. Данте, Й.В. Ґете, В. Шекспір, М. Гоголь, Ф. Достоєвський, Д. Голсуорсі, К. Гамсун, В. Реймонт, Т. Манн. Цим  зумовлена активна апеляція письменника  до класичності як шляхетної ознаки мистецтва, що має плекати смак у добу тотальної авангардистської деструкції.


На перший план культуротворчого процесу висувалася творча індивідуальність – митець. У. Самчук створив власну філософію культури й мистецтва, що, з одного боку, мала формувати художника, його розуміння навколишнього світу, а з іншого – передбачала глибоке пізнання індивідуальності українського народу, його ментальності, історичних і творчих коренів. Тож запропонована письменником програма розбудови української нації мала гуманістичне й культуроцентристське спрямування. Основні історіософські узагальнення У. Самчука ввібрала в себе формула  Людина – Культура – Історія.


Національний консерватизм і традиціоналізм визначили свідому орієнтацію У. Самчука на досвід гуманістичного реалістичного мистецтва. Проаналізований матеріал дав можливість заперечити тезу про „невписуваність” прозаїка в сферу модерністських практик, його приналежність до попередньої культурної епохи.


 Новаторство Самчука-романіста простежується в тяжінні до творення монолітних романних конструкцій, орієнтованих на історію, всю дійсність, де на суворо документальній основі побудовані моменти окремого (образи-персонажі, побутові реалії тощо), тоді як площина загального смислового поля моделюється шляхом авторського осмислення буття. Характерним для його романів є синтетичне поєднання всіх складових елементів: сюжетних ліній, складних наративних планів, системи різних мотивів, бінарних опозицій, роздумів тощо. Жанрова семантика творів митця позначена органічним поєднанням епічного начала з точним відтворенням динаміки почуттів, асоціацій, переживань, тобто сплавом епічного, ліричного й драматичного первнів. Історіософські роздуми, поєднуючись із пластикою образних елементів, надають романам особливого ритму, зчаста забарвлюючи окремі епізоди драматичною тональністю. Епічна розповідь переривається інтелектуальними вставками, емоційно-ліричними відступами, іноді інкрустується реалістично-імпресіоністичними настроями, тонким гумором, іронією. Це дозволяє говорити про У. Самчука як митця аналітично-ліричного складу, якому притаманне особливе естетичне осягнення дійсності й моделювання художнього світу.


 Як і будь-який реаліст ХХ століття, письменник творчо використав філософську, духотворчу основу модернізму, що дозволяє говорити про модернізований реалізм (Ю. Борєв) письменника, основними рисами якого вважаємо схильність до раціонального аналізу конкретних явищ, наявність концептуального філософського й історіософського образного мислення (інтелектуалізм), намагання художньо переконливо розв’язати актуальні проблеми, подати глибинний аналіз стану сучасного світу.


Функціонування історіософських ідей у спадщині У. Самчука характеризується певною специфікою. У публіцистиці, мемуарах, численних листах маємо пряме формулювання дефініцій зі стислими чи розгорнутими коментарями. У художній прозі оприявлення історіософських поглядів відбувається значно складніше. Письменник продемонстрував свій талант висловлювати певну систему ідей шляхом органічного поєднання всіх доступних художніх засобів: жанру, сюжету, „драматургії” окремих епізодів, системи ключових образів, концептів, інтертекстуальності і под.


Основним способом реалізації історіософських концептів є головний наратив романів У. Самчука, безпосередньо наділений авторським голосом, що доповнює інші наративи. Найчастіше це голоси персонажів, схильних до розумувань „вголос”. Об’єднує голоси всезнаючий наратор, який бачить довкілля панорамно й разом із тим знає, про що й для чого оповідає. У центрі його оповіді – грандіозні історичні події: російська й українська революції, дві Світові війни, совєтський тоталітаризм тощо. Масштабність зображення досягається шляхом використання філософсько-політичних відступів, діалогів, монологів, соціального узагальнення образів, ретроспективних поглядів у минуле, використання історіографічних свідчень. Подієвість і антропологічна обумовленість історії стають важливими складовими художньої оповіді про долю України в ХХ столітті.


У. Самчук є творцем потужного наративу про національне життя, в якому засобами символіки опредметнено важливі смисли, цінності, цілі й завдання життя українського народу в його минулому, сучасному та майбутньому. Його проза репрезентує специфічний спосіб світобачення й відповідний національний образ світу, зреалізованим проявом якого є ключові образи-концепти. Серед них центральним, найбільш розробленим є образ-концепт України, який виявляє смислове наповнення слів усупереч мовним формам його вираження й який сприймається як розумова, психологічна і конкретночуттєва форма конструювання дійсності в усій множинності складових.


 Діахронічний підхід дає підстави для висновку про філософську еволюцію образу України, що проходить кілька етапів: від інтимно-чуттєвого, винесеного  з дитинства сприйняття рідної землі, через осмислення географічної та етнокультурної єдності українських регіонів, України як єдиного цілого, до появи узагальнено-абстрактного образу духовної України. Синхронічний підхід  виявив, що текст України в романах У. Самчука ґрунтується на системі двоїстих опозицій, які допомагали українській свідомості протиставити себе не лише імперському (ворожому), а й засадничо іншому. Україна виступає парадигмальною для свідомості митця категорією й означає найвищі матеріальні та духовні цінності нації, важливі для внутрішнього психічного й морального світу людини речі.


Основними концептами ідеософії художньої прози письменника є ідея, доля, нація, народ, держава, аристократія, влада, особистість, традиція.


Художня історіософія У. Самчука має націоохоронну й державотворчу природу, оскільки через осягнення історичної й геоетнічної вкоріненості вона спрямована на збереження української самототожності й приховує в собі колосальний потенціал для розбудови незалежної держави. Однією з передумов плекання національної ідентичності й життєвих сил  народу є збереження унікальності й неповторності українського образу світу.


 


Реконструкція національного образу світу, змодельованого в прозі У. Самчука, набуває філософського характеру, оскільки пов’язана з аналізом фундаментальних смислів. Аналіз архетипних образів Землі, Гір, Степу, Хутора, Хати, Роду, Батька, Матері тощо засвідчує, що специфіка українського образу світу полягає в граничній напруженості переживання екзистенційних, культурних, ідеологічних і політичних конфронтацій, у загостреності смисложиттєвої й історіософської проблематики. Названі риси визначають актуальність українського культурно-екзистенційного досвіду для сучасної європейської культури  та свідомості.

 


Обновить код

Заказать выполнение авторской работы:

Поля, отмеченные * обязательны для заполнения:


Заказчик:


ПОИСК ДИССЕРТАЦИИ, АВТОРЕФЕРАТА ИЛИ СТАТЬИ


Доставка любой диссертации из России и Украины