Рецепція Ґете у російській літературі кінця XIX – початку XX століть

ПОСЛЕДНИЕ НОВОСТИ

Бесплатное скачивание авторефератов
СКИДКА НА ДОСТАВКУ РАБОТ!
ВНИМАНИЕ АКЦИЯ! ДОСТАВКА ОТДЕЛЬНЫХ РАЗДЕЛОВ ДИССЕРТАЦИЙ!
Авторские отчисления 70%
Снижение цен на доставку работ 2002-2008 годов

 

ПОСЛЕДНИЕ ОТЗЫВЫ

Порядочные люди. Приятно работать. Хороший сайт.
Спасибо Сергей! Файлы получил. Отличная работа!!! Все быстро как всегда. Мне нравиться с Вами работать!!! Скоро снова буду обращаться.
Отличный сервис mydisser.com. Тут работают честные люди, быстро отвечают, и в случае ошибки, как это случилось со мной, возвращают деньги. В общем все четко и предельно просто. Если еще буду заказывать работы, то только на mydisser.com.
Мне рекомендовали этот сайт, теперь я также советую этот ресурс! Заказывала работу из каталога сайта, доставка осуществилась действительно оперативно, кроме того, ночью, менее чем через час после оплаты! Благодарю за честный профессионализм!
Здравствуйте! Благодарю за качественную и оперативную работу! Особенно поразило, что доставка работ из каталога сайта осуществляется даже в выходные дни. Рекомендую этот ресурс!


Название:
Рецепція Ґете у російській літературі кінця XIX – початку XX століть
Альтернативное Название: Рецепция Гете в русской литературе конца XIX - начала XX веков
Тип: Автореферат
Краткое содержание:

У вступі традиційно визначено об’єкт та предмет дослідження; обґрунтована актуальність теми, сформульовані мета і завдання роботи; названі методи дослідження; зазначено про зв’язок роботи з кафедральною тематикою; окреслена наукова новизна дослідження, з’ясоване теоретично-прикладе значення дисертації та подані відомості про апробацію її основних положень.


У першому розділі «Історія вивчення проблеми» встановлюється рівень вивчення російської рецепції Ґете у вітчизняній і закордонній компаративістиці, дається огляд наукових пошуків у галузі російсько-німецьких літературних зв'язків. Відзначається, що історія вивчення особливостей рецепції Ґете у російській літературі наприкінці XIX – початку XX ст. замала за обсягом та обмежена тільки декількома роботами, в яких йдеться про сприйняття особистості та творчої спадщини німецького поета. Встановлено, що вперше проблема рецепції Ґете у російській літературі наприкінці XIX – початку XX століть була порушена та вирішувалася у монографії В. Жирмунського «Ґете в російській літературі».


Дослідник спирався на великий обсяг історико-літературного матеріалу та вивчав рецепцію Ґете, починаючи з XVIII і завершуючи першими десятиліттями ХХ ст. Теоретичні положення, що стосуються специфіки порівняльного вивчення літератур, викладені ним у передмові до цієї книги та в низці праць, досі не втратили своєї актуальності й цінності, розвиваються та поглиблюються у дослідженнях учених сьогодення. Водночас відзначається, що багато з поглядів В. Жирмунського не витримали випробування часом. Не можуть бути сприйняті та залишені без відповіді такі оцінки, які спричинені ідеологічною заангажованістю минулого. Неможна вважати продуктивним також переважно соціологічний підхід при вивченні рецепції німецького поета. Аналіз наукової літератури свідчить, що досі зроблене В. Жирмунським критично не переосмислювалося, оскільки відсутні роботи, у яких проблема рецепції Ґете наприкінці XIX – на початку XX ст. розглядалася б цілісно та всебічно, з урахуванням сучасних можливостей порівняльного літературознавства.


Повноцінне осмислення літературної ситуації межі століть відкриває ще один аспект рецепції Ґете в російській літературі: його опосередкований вплив на російський модернізм через штейнеріанство. На цьому шляху зроблені вже перші відкриття у монографіях, які й відкрили цю тему в літературознавстві: праці М. Богомолова «Російська література початку ХХ століття й окультизм» (2000) і Г. Обатніна «Іванов-містик» (2000). Знайомство Р. Штейнера зі спадщиною Ґете було поштовхом до створення власної системи, що захоплювала все більшу кількість прихильників, які брали участь у будівництві Ґетеанумів, у лекціях, які читав Р. Штейнер по всій Європі. Серед них були й діячі російського модернізму, які більшою або меншою мірою переймалися штейнеріанством, що впливало на їх особистості і творчість. Наголошується, що послідовниками Р. Штейнера були не тільки А.Мінцлова, але й А.Бєлий, який слухав його лекції й перебував під його значним впливом, В’яч.Іванов, М. Сабашникова, М. Волошин та ін.


У розділі аналізується також важлива праця Д. Затонського «Український Ґете», у якій дослідник окреслює критерії добору творів для перекладу: вони повинні відповідати ладу, духу національної літератури, виявляти її ментальні особливості, що варто враховувати при порівняльному вивченні. Предметом аналізу також стають дослідження, присвячені творчим зв’язкам діячів російського символізму зі світовою культурою, в тому числі, німецькою.


У другому розділі «Ґете в перекладах кінця XIX – початку XX століть» аналізується творча рецепція Ґете в перекладах його творів на російську мову. У розділі три підрозділи, які присвячені аналізу перекладів творів Ґете, виконаних Д. С. Мережковським, В. Я. Брюсовим і К. Д. Бальмонтом. Відзначено, що вони вважали переклад своєрідною спробою передати рідною мовою важливий у художньому та ідейному значенні твір великого німецького поета. Переклад нерідко був засобом ідейного зв'язку з Ґете, який слід розуміти в кожному випадку специфічно.


Фрагменти творів, обрані Мережковським для перекладу, а також симптоматичні, на наш погляд, неточності перекладу, дають показовий матеріал для розуміння того, яке місце Ґете посідав у творчому світі письменника. Переклад «Ночной песни странника» (1909) є прикладом вільної інтерпретації, коли вихідний текст є лише поштовхом до власного натхнення, що веде поета у світ власних образів. Мережковський трансформує просторово-часові ознаки ґетевського вірша, створює уявлення про «шлях», яке у тексті Ґете залишається тільки в назві: мандрівник – подорожній, подорожуючий, мандрівний. Мережковський анітрошки не піклувався про точну передачу ритмічних та образних особливостей оригіналу. Доведено, що різниця в сприйнятті цього тексту Мережковським й іншими символістами полягає у домінуванні на різних етапах розвитку російського символізму тих або інших мотивів. У перекладі Мережковського використовується «я», а уявлення про «путь», пов'язане з одноманітним, повторюваним, замкнутим рухом, зближує його твір не з Ґете, а з лірикою його однодумців та сучасників.


Симптоматичним є добір для перекладу двох уривків з «Фауста»: «Пісні Маргарити» зі сцени «На міському валу» («Zwinger») і «Прологу на небі». Перший дозволив перекладачеві передати форму молитви, широко розповсюджену в поезії російського символізму. У самого Мережковського є кілька віршів-молитов: «Молитва про крила», «Молитва природи», «Молитва язичника» і ін. У його однодумця й дружини З. М.Гіппіус створення віршів прирівнювалося саме до молитов. Форма звертання Гретхен до скорбної Матері Божої якнайкраще відповідала цьому ставленню символістів до форми молитви, причому тут важливу роль відіграє адресат – Божа Мати, образ якої у його релігійній філософії мав особливу значущість. Створюючи «російський» варіант пісні героїні з народу, перекладач використовує й близькі народнопоетичній традиції повтори. Замість властивих тексту Ґете іменників, що позначають сферу розумового, перекладач використовує іменники й дієслова, які передають почуття, створюють два плани – пов'язаний з божественним, урочистий, і пов'язаний з героїнею, – простонародний, безмистецький.


Переклад «Прологу на небі» є одним із яскравих прикладів творчої рецепції Ґете в поезії російського символізму. Зовні зберігаючи сенс німецького оригіналу, Мережковський створює власний твір, який відповідає ладу його філософської лірики: картини природи передають стан ліричного героя, а звертання до небесної сфери яскравіше й виразніше, ніж філософські діалоги. У перекладі «Пісні парок» він використав той же підхід, що й при перекладі «Прологу»: «античний» світ богів створюється за допомогою архаїзмів, що роблять стиль урочистим: «бразды», «десница», «трапезы», «подъемлется», «вотще», «взор» та ін. Ідея «двойництва», яка відповідає символістській естетиці, реалізується в перекладі через опозицію людський світ – світ богів. Нечисленність творів Ґете, перекладених Мережковським, не заважає зробити висновки про специфіку творчої рецепції німецького тексту у свідомості російського поета. Для перекладу ним були дібрані тексти, що відповідають власним смакам і поглядам: популярна в російській традиції «Нічна пісня мандрівника», «Пісня Маргарити», що нагадує форму молитви, «Пролог на небі», який дає можливість відтворити величний образ Господа і його архангелів, а також «антична» «Пісня парок». При перекладі творів Ґете Мережковський залишався загалом у рамках власної художньої системи, при доборі лексики схилявся до тієї, котра краще відповідає ладу його лірики. Вона близька також мотивним уподобанням російського символізму на різних етапах його розвитку, а також основним рисам російської культурної ментальності.


В. Брюсов був видатним перекладачем, перекладацька спадщина якого повернулася до читача тільки на початку 1990-х рр. Особливе місце в його художній системі посідали німецькі поети. Як і деякі з його сучасників, Брюсов переклав вірш «Нічна пісня мандрівника». Своєрідність перекладу встановлюється у порівнянні із перекладами І.Анненського та М.Лермонтова. Доведено, що брюсовський переклад співзвучний лермонтовському: неоромантик Брюсов багато в чому відчував слово й образ, подібно до свого попередника. Однак у ньому помітною є також індивідуальна схильність Брюсова до майже наукової точності. Анненський виражає власний образ останньої миті дня, відтворює лише яскраві плями, що характеризують оригінал.


У підрозділі введено до обігу два маловідомих юнацьких переклади з «Фаусту», що розглядаються у порівнянні з перекладом Б. Пастернака. В них Брюсов використовує рефрен, який створює кільцеву композицію, а монологи Гретхен робить більш пристрасними та емоційними, ніж в оригіналі. В результаті аналізу перекладів «Свидание и разлука», «Талісман» («Весь Восток до края – Божий!..»), «Что ж еще нам, мандаринам…» доведено, що Брюсов прагнув максимально точно передати зміст оригіналу, тільки іноді ускладнюючи його лексику, уникав повсякденних виразів і заміняв їх більш піднесеними й образними. Тенденція до переосмислення пов'язана не тільки з певною складністю інтерпретації твору іншою мовою: тут яскраво виявляється творча індивідуальність Брюсова як поета, його схильність до широкого використання фігур (риторичних звернень та питань), активність ліричного «я», виведеного на перший план.


Вагомим внеском Брюсова є переклад «Фауста». Він не тільки прагнув якомога точніше передати слово Ґете, але й зумів зберегти дух його твору. Неточності перекладу, названі нами симптоматичними, свідчать про прагнення поета вмістити ґетевський текст у контекст власної естетики. У перекладах з Ґете виявляється деяка риторичність, холодність, властива поезії Брюсова. Героям Ґете в інтерпретації російського автора притаманна визначеність характеру, сміливість думки, відданість обраному шляху, вірність своєму служінню. Ще одна особливість брюсовських перекладів – потреба в майже математичній точності, що згубно позначалася на образності його перекладу, виявилась у відчутних втратах. Але ритм вихідного тексту Брюсов зумів зберегти як ніхто з його сучасників, які бралися за переклади з Ґете.


К. Бальмонт перекладав з Ґете зовсім небагато. Перші переклади ранньої лірики Ґете М.Стороженко включив у свою статтю «Юнацьке кохання Ґете», яка до сьогодні не перевидавалася. Вірш «Фредеріке Бріон» дає можливість краще зрозуміти особливості творчого світу Бальмонта тієї пори, ніж своєрідність вихідного тексту. Незважаючи на те, що переклад виконаний досить точно, новий текст наповнений властивими Бальмонту мотивами, які є ознаками символістської поезії загалом. Бальмонт створює власний вірш, в якому існують два плани: перший, продиктований вихідним текстом, і другий, що містить приховані значення, близькі російському поетові. Працюючи над перекладом «Травневої пісні» (1771), Бальмонт опускає шосту, восьму й дев'яту строфи. Інший текст перекладений не тільки точно з погляду лексики, але й з максимальним наближенням до ритму оригіналу. Бальмонт зберігає навіть риторичні вигуки, які так рясно використані Ґете. Як і Ґете, Бальмонт пише врочистий гімн коханню й красі. На відміну від перекладів віршів Ґете страсбурзького періоду, у яких предметом його уваги була любовна лірика, у перекладі вірша «Границы человечества» перекладач звертається до філософської лірики. Вибір саме цього вірша для перекладу був пов'язаний з тим, що Бальмонт відчув у ньому споріднені своєму світу поетичні образи. Він використовує численні міфопоетичні мотиви символізму: мотив кільця як вічного повернення, повторюваність буття, мотив «хвилі», наскрізне протиставлення двох світів: боги і люди. При перекладі виявилися естетичні уподобання поета, а також характерні сторони його творчого світу, пов'язані із символістською естетикою. Використовуючи продуктивні міфопоетичні мотиви російського символізму, Бальмонт, по суті, створював нові віршовані твори.


У третьому розділі «Ґете в працях істориків літератури кінця XIX – початку XX століть» подано характеристику теоретичної рецепції Ґете в працях істориків літератури. У розділі проаналізовано маловідомі та забуті дослідження М. Кореліна, С. Юр'єва, М. Стороженка, В. Спасовича, Л. Шепелевича, П.Вікторова, М. Фрішмут, М. Котляревського, відтворено полеміку між представниками культурно-історичної і психологічної шкіл у літературознавстві, а також між марксистським та релігійно-філософським підходами до спадщини Ґете. Встановлено, що у 1880-1914 р. було окреслено коло проблем, вирішення яких дозволяло краще й точніше говорити про біографію й творчу спадщину Ґете. Серед істориків літератури були люди різних ідеологічних поглядів і прихильники різних наукових традицій, що значною мірою зумовило специфіку їхнього ставлення до Ґете, а також своєрідність його теоретичної рецепції в їх працях. Для прихильників культурно-історичної школи було ближчим виявлення впливу середовища, походження поета на його творчість; дослідники, які належали до психологічної школи, що тільки формувалася у літературознавстві, були схильні більше говорити про психіку Ґете, про вплив внутрішнього світу поета на зміст та будову його творів, по суті, ототожнювали його персонажів і його самого. Марксисти й представники релігійно-філософської критики вступали один з одним у полеміку, коли Ґете несподівано виявлявся прихильником кожного з них, причому тлумачення творів Ґете було аргументом у суперечках, які не стосувались історії літератури й культури.


М. Корелін, автор статті «Західна легенда про доктора Фауста» (1882), мав на меті встановити генезу образу Фауста, пояснити причини популярності легенд про Фауста. Для С. Юр'єва найбільш істотним було значення «Фауста» для сучасного читача, а не для сучасників поета. Він відновлює творчу історію «Фауста», розглядає образ Фауста в розвитку, визначає місце кохання до Гретхен у його трансформації, нарешті, доходить висновку, що «Фауст» є підсумковим твором Ґете. Стаття М. Стороженка «Юнацьке кохання Ґете» присвячена одному з захоплень письменника. Автор розповідає про факти ранньої біографії письменника, відтворює атмосферу юнацьких років письменника. Значення статті посилюється включенням віршів поета в перекладі К. Бальмонта. Біографія Ґете також була предметом дослідження В. Д. Спасовича, автора статті «Дружба Шиллера й Ґете». У ній дається характеристика літературного життя в Німеччині в 1794 – 1805 р., здійснюється порівняльний аналіз творчості Ґете й Шиллера, пропонується характеристика їхнього творчого союзу. Стаття має важливе значення для розуміння того, у якому напрямку розвивалося ґетезнавство на початку 1890-х років: вона заповнює значну прогалину, що існувала у вивченні біографій Ґете й Шиллера. Як і М. Корелін, Л. Шепелевич подає «спробу» пояснення «Фауста», переглядає усталені думки про нього, наполягає на цілісності обох частин трагедії, вивчає духовну біографію персонажа, переглядає уявлення про Вагнера, зупиняється на любовній лінії твору. Значення статті Л. Шепелевича полягає в тому, що автор розмежовує повсякденний і професійний підходи при коментуванні літературних творів.


Зовсім інший характер має дослідження П.П.Вікторова, яке засвідчило зміну перспективи погляду на спадщину Ґете. Його брошура «Фауст і Мефістофель як основні типи в трагедії суспільних настроїв» (1901) дозволяє зробити висновки щодо спроб вивчення «Фауста» у функціональному аспекті. Прагнення розглянути функціонування типів Ґете в сучасності призвело до намагання пояснити події літературного твору зіставленням із повсякденним життям, звести до життєвого поетичне, ототожнення літературних героїв із звичайними людьми, алюзії на російську дійсність. У полеміці А.Луначарського з С.Булгаковим виявилося намагання використати творчість та ідеї Ґете у суспільно-політичній боротьбі. Відгукуючись на лекцію С.Булгакова про Івана Карамазова, у якій мислитель зіставляв його з Фаустом, Луначарський полемізував із поглядами Булгакова на сутність інтелігенції, тобто з питанням, яке гаряче обговорювалося в колах російських релігійних мислителів. Встановлено, що А.Луначарський викривляв сутність поглядів С.Булгакова, який у низці проаналізованих у розділі статей висловив глибокі та цінні думки щодо спадщини німецького поета.


«Тип Фауста у світовій літературі» М.Фрішмут та курс лекцій А.А.Шахова «Ґете і його час» аналізуються як приклади навчальних курсів, у яких подано огляд біографії поета та його творчого шляху. Полемічним до культурно-історичного підходу виявився підхід Д.Овсянико-Куликовського, який у статті «Геній Ґете» виявляє психологічні риси особистості письменника. Цінними є спостереження дослідника над образами «Фауста», яких він розмежовує на суб'єктивні (Фауст, Мефістофель) й об'єктивні (Вагнер, Маргарита).


У четвертому розділі «Ґете в релігійно-філософській критиці кінця XIX — початку XX століть» чотири підрозділи. Вони присвячені аналізу сприйняття Ґете в літературно-критичних дослідженнях Д. С. Мережковського й дописах З. Н.Гіппіус, у статтях В. В. Розанова, у критиці К. Д. Бальмонта, визначається роль і місце Ґете в становленні й розвитку «російського штейнеріанства».


У релігійно-філософській критиці тієї доби позначилися спільні підходи до Ґете, що значно відрізняються від підходів, використаних до його вивчення їх сучасниками. Стаття Мережковського «Ґете» була опублікована в 1913 р. Доведено, що він готувався написати цю статтю наприкінці 1880-х років. Ім'я Ґете, образи його творів і згодом свого роду міф про Ґете створювався Мережковським протягом тридцяти років. У підрозділі докладно аналізується процес формування цього міфу у низці статей, показано підсумковий характер статті «Ґете». Відзначено, що найбільш чітко в ній виявилися аспекти: «вічна юність» Ґете, Наполеон і Ґете, суперечка про походження видів, Ґете й християнство й, нарешті, значення Ґете для російської культури. Стаття про Ґете писалася у зв'язку з уже сформованим ставленням критика до нього, тому весь біографічний матеріал, зібраний ним, підкорявся цьому задуму: особистість Ґете, у якій абсолютизувалася одна або кілька рис, міфологізувалася. Так само інтерпретується Мережковським і спадщина Ґете: він ототожнюється зі своїми героями, його твори входять у текст статті як ім'я (Прометей, Фауст), як ідея, як пророцтво. Рецепція Ґете Мережковським дає змогу виявити риси саме російської культурної ментальності, бо образ німецького письменника та оцінка його внеску у світову культуру значно відрізняються від його належного місця в ній. Мережковський шукає пророка, який здатен благословити нове російське мистецтво, бути його попередником та своєрідним виправданням. Для російського письменника замало власних естетичних уподобань, власної концепції, йому потрібен авторитет Ґете, його образ, хоча б і викривлений, який би підтверджував спроможність символізму вирішувати справді величезні творчі, а також і світоглядні завдання.


Іншою російською культурною рисою, яка виявляється в рецепції Ґете Мережковським, є наділення літератури не властивими їх функціями. Історичні умови існування літератури, відсутність громадянського суспільства, свободи слова, жорстока цензура та ін., спонукали російську літературу на сторінках художніх творів вирішувати суспільні, політичні, іноді релігійні питання. Мережковський не намагався повернути літературу до належної ролі, навпаки, відчував її пророцтво, закликав письменників повчати читача, залучати до побудови «нової релігійної свідомості». У цій діяльності Ґете повинен був стати одним з тих, хто у власній творчості відчував природність такого розвитку культурного руху.


Рецепція Ґете З.М.Гіппіус відтворюється за «Щоденниками», у яких відбито багато явищ сучасного їй життя, культури, мистецтва. Ґете вона вважала попередником російських символістів, він входив у її творчий світ як носій незаперечної мудрості, до якої вона зверталася у своїх розмірковуваннях, його ім'я виникало в ряді значущих опозицій. Якщо в Мережковського це були опозиції Ґете – Пушкін, Ґете – Толстой, а в Розанова Ґете – Достоєвський і Ґете – Толстой, у Гіппіус виникає опозиція зовсім несподівана: Ґете – Горький та Ґете – Луначарський. До того ж вона осміюється як безглузда, неможлива, що знижує значення такого явища, як Ґете. Гіппіус вела «Чорну книжку», разюче свідчення сучасника подій 1917 – 1919 р. у Росії. Тут ім'я Ґете і його «Фауст» виникають як символ норми, що руйнується новою владою.


У творчому світі В. В. Розанова Ґете посідав незначне місце. Розанов сприймав особистість і спадщину Ґете як найважливішу частину світового літературного процесу, розглядав його твори в широкому історико-літературному контексті. Ґете для В. В. Розанова – виразник найбільш досконалого у світовій культурі, тому його ім’я в одному ряду з митцями Відродження. В. В. Розанов формулює найважливіше розуміння релігійності Ґете, що неодноразово було предметом обговорення його сучасниками. Він називає її «пантезимом», тобто богом у всьому. У цьому він дивовижно близький до розуміння Мережковського і до думки С. Соловйова, який боровся з авторитетом Ґете у низці своїх публікацій.


С. Соловйов писав про Ґете у двох статтях – «Еллінізм і церква» (1913) і «Ґете й християнство» (1917). У першій Соловйов створює значущу опозицію: Ґете – Данте. У статті «Ґете й християнство» виявляється концепція, спрямована на боротьбу зі спробами переосмислення в російській культурі його спадщини й додання йому ореола пророка й попередника символістів. Гретхен стає для Соловйова символом сумирності, благочестя, щирих християнських вірувань, вона нагадує авторові статті Росію, що протистоїть Німеччині, як Гретхен – Фаусту.


К.Д.Бальмонт звернувся до Ґете в статтях «Обранець землі (Пам'яті Ґете)» (1899) і «Кілька слів про тип Фауста» (1899). Їх аналіз показує, що ці публікації є зразком критики поета, який мислить художніми образами. Визначаючи місце Ґете у світовій культурі, Бальмонт шукає в історії «опозицію» Ґете – Леонардо да Вінчі та використовує свої улюблені образи: Ґете – сонце, тобто живлюща сила, і «коло», складові якого – спадщина інших письменників зі світовою славою: Шекспір, Кальдерон, Сервантес, Байрон, Шеллі. Гармонійною особистістю Ґете є тому, що застосовує свої знання й здібності до різних галузей людського знання, насамперед, до природознавства. Подібно до сучасників Бальмонт наближає особистість і спадщину Ґете до своєї епохи, прагне знайти його місце в новій культурі. У статті «Кілька слів про тип Фауста» Бальмонт ставиться до «Фауста» критично, не вважаючи твір цільним, хоча й віддає належне таланту його творця.


Окремим аспектом рецепції Ґете слід вважати його входження у творчий світ російських митців через «посередництво» вчення Р.Штейнера. Залучення матеріалу щодо російського штейнеріанства в роботі має вибірковий характер і спрямовано на те, щоб показати широкі можливості подібного вивчення творчої спадщини письменників того часу, що в цьому напрямку поки не здійснювалося. У їх світ Ґете входив двома шляхами – через тлумачення засновником та вчителем антропософії та безпосередньо через власні твори. Для письменників, що знаходилися під впливом цього вчення, особливу роль відігравала казка «Про Прекрасну Лілію та Зелену Змію», що сприймалася як містичне оповідання про людський життєвий шлях. Образи цієї казки, відтворені у мемуарах М.Сабашникової, ставали частиною творчого світу російських поетів.


У творах Брюсова-художника й Брюсова-критика, нотатках, робочих зошитах, листуванні з А.Мінцловою та К. Бальмонтом твори й постать Ґете знайшли свій відбиток у зв'язку із творчістю сучасних Брюсову поетів. Теми й образи Ґете втілилися насамперед у романі Брюсова «Вогненний ангел», у задумі драми «Фауст у Москві». Встановлено, що Брюсов свої образи творить не у відповідності з Ґете, а за середньовічною версією історії про Фауста. При цьому, зрозуміло, ця «історія» осмислена письменником згідно з його концепцією цього часу. Аналіз листів й робочих зошитів доводить, що у своїх оцінках Брюсов зберігав спільне для символістів уявлення про місце, яке Ґете займає в історії російської культури.


У сприйнятті Ґете російськими символістами виявилися й риси суто російської культурної ментальності. Вони відчували постійну необхідність шукати в минулому незаперечний авторитет, пророка, месію, який би вказав правильний шлях для розвитку мистецтва, наділяли літературу не властивими їй рисами. В оцінках ними Ґете відчувається схильність до перебільшень, прямолінійність, максималізм, небажання враховувати історичні факти, дійсний внесок письменника у національну та світову культуру. Для досягнення своєї мети вони вдавалися до викривлення образу Ґете, використовували незвичні порівняння та протиставлення, піднімали новітні досягнення російської літератури до рівня творів письменника. Винятком у цьому процесі був Брюсов, який залишався в межах естетики, не намагався використовувати Ґете для будівництва нової літератури як нової церкви або релігійної свідомості.


Висновки дисертації узагальнюють результати дослідження.


Рецепція Ґете на межі XIX – XX ст. проходила декількома шляхами. Переклади творів Ґете на російську мову поетами-символістами є прикладами творчої рецепції спадщини німецького письменника. Суттєвим для розуміння специфіки творчого сприйняття Ґете є насамперед добір творів для перекладу, який був пов'язаний із власним художнім пошуком та ідейними прагненнями російських поетів. Вони багато в чому дотримувались традиції, яка склалася в російському романтизмі, і добирали для перекладів твори, близькі неоромантичним пошукам на межі XIX – XX ст. Проте в кожного з них виявляються особисті уподобання, що показують формування особливого образу Ґете – містика, пророка, передвісника нового мистецтва й релігії.


Дослідження істориків літератури та вивчення Ґете учасниками релігійно-філософського руху в російській літературі тієї доби є прикладами теоретичної рецепції німецького митця. Біографія й творча спадщина Ґете вивчалися істориками літератури з різних позицій, з використанням такого наукового інструментарію, що був зумовлений підходами наукової школи, до якої вони належали. У процесі вивчення біографії Ґете переважна увага приділялася любовним захопленням поета та їхньому впливу на його творчість, а також його дружбі із Шиллером. Такий підхід давав можливість заповнити наявні прогалини в уявленні російських читачів про біографію поета.


Прихильники культурно-історичної школи в літературознавстві при вивченні творчості Ґете з’ясовували його роль у розвитку німецької літератури, а також шукали відбитки у творах Ґете звичаїв і світогляду того суспільства, у якому він сформувався. Його походження в зіставленні з походженням, скажімо, іспанських письменників давало підстави для висновків про специфіку його художнього темпераменту, а сліди впливу германської раси виявлялися в деяких образах, у тому числі Фауста й Гретхен.


У діяльності російських символістів ім'я й окремі твори Ґете брали участь у живому процесі формування нової художньої системи, включалися до числа вагомих попередників російського символізму. У свідомість письменників і мислителів тієї епохи Ґете входив поряд з іменами Кальдерона, Данте, Ш. Бодлера, Е. По як одне з найважливіших явищ світової культури, філософ і мислитель. Його спадщина осмислювалася в тісному зв'язку з літературними, культурними й релігійно-філософськими пошуками тієї епохи.


У творчості Д. С. Мережковського створений міф про Ґете, подібний до інших міфів про творця (Пушкін, Гоголь, Толстой), використовуються опозиції: Ґете – Л. Толстой, Ґете – Пушкін, Ґете – Наполеон, а також пропонується для вжитку «ґетевський код», тобто своєрідне сполучення образів, висловлень, окремих фрагментів, трансформованих у єдиний текст, єдиний код, який відсилає читача до того, що було сказано про Ґете раніше. У підсумковій статті створений стрункий і цілісний образ Ґете – олімпійця, гармонійної й титанічної особистості, до якої в російській літературі дорівнюється тільки Пушкін.


У нотатках З. М.Гіппіус Ґете усвідомлюється як один з попередників російського символізму й ширше – нової релігійної свідомості. Його авторитет використаний для оцінки сучасних їй художніх явищ. Але як і Мережковський, Гіппіус вважала російську літературу пророчою, покликаною виконувати роль своєрідної церкви та повчати і перевиховувати російське суспільство. Тому Ґете усвідомлюється одним з чинників богобудівництва та складовою нового мистецько-релігійного руху. У творчому світі Гіппіус Ґете існував як один з постійних орієнтирів, за яким звірявся художній рівень нових творів, установлювалася особлива ієрархія цінностей у світі російської літератури.


В. Розанов, який хоча й не був символістом, проте сприймав постать і спадщину Ґете як найважливішу частину світового літературного процесу. Він виявляв до Ґете насамперед науковий інтерес, вивчав його біографію й історію написання окремих творів. Інтерес до Ґете у В. Розанова також пов'язаний з осмисленням специфіки національної культурної свідомості. Виявляючи риси германського духу у творах поета, він зіставляв його з рисами російського національного духу. У Розанова виявився й письменницький інтерес до Ґете: для нього німецький геній дорівнюється за талантом тільки діячам італійського Відродження й Бетховену. Розанов використовує ім'я Ґете як зразок, з яким можуть бути зіставлені твори Достоєвського, Полонського, Герцена, Толстого й інших в аспекті особливого напрямку думки, стилю. Розанов був учасником того загального процесу, що пов’язаний з поверненням Ґете в російську культуру кінця XIX – початку XX ст., визначенням його нового місця в ній, переосмисленням його художньої спадщини.


Для К. Бальмонта існувало два образи Ґете: це особистість, у якій виявилися особлива велич і гармонія, і творець художніх творів, у якому відчувається холодність, інтелектуалізм і відсутність живої творчої сили. К. Бальмонт писав про Ґете як поет, у судженнях якого переважає емоційне ставлення. В опозиції «середньовіччя – творчість Ґете» поет обирає перше, близьке йому в художньому відношенні. Для оцінки спадщини Ґете Бальмонт використовує властиві російській культурній ментальності перебільшення, намагається знайти в минулому титана духу пророка, дає іноді категоричні та прямолінійні оцінки.


Ґете входив у творчий світ російських літераторів через тлумачення Р. Штейнером і шляхом безпосереднього осмислення творів німецького поета. Ґете був найважливішою величиною в російському штейнеріанстві, найтіснішим чином пов'язаною із символізмом. І хоча справжніми духовними учнями Р. Штейнера стали тільки деякі з російських символістів (А.Бєлий, В’яч.Іванов), після подібного тлумачення Ґете й представники «старшого» покоління символістів дивилися на значення німецького поета по-іншому: за посередництвом Г. Р.Мінцлової до штейнеріанства доторкнулися й Д. С. Мережковський, і З.М.Гіппіус, і К. Д. Бальмонт, і В. Я. Брюсов. Останній у теоретичній рецепції Ґете займає особливе місце: його оцінки залишалися у межах естетики, Брюсов не намагався розбудовувати релігійну свідомість, а використовував творчі надбання Ґете у власних художніх пошуках.


В естетичному дискурсі російського символізму Ґете посідав особливе місце, відмінне від тієї ролі, що виконували в ньому імена найближчих попередників. Ґете усвідомлювався титаном, рівним за силою свого генія біблійним пророкам і Данте. Вивчення його рецепції в літературі тієї пори дозволяє переглянути поширену думку про те, що «старші» символісти були більш залежні від французького символізму, а «молодші» – від німецького романтизму.


Прийняте в компаративістиці розмежування на рецепцію Ґете в символізмі до 1905 р. і після нього, також може бути переглянуте. Внаслідок аналізу, здійсненого в дисертаційному дослідженні, встановлено, що процес сприйняття Ґете був пов'язаний не зі зміною суспільно-політичної ситуації, як вважав В. Жирмунський, а з внутрішньою еволюцією кожного з письменників-символістів. Вони зверталися до Ґете на різних етапах свого творчого шляху, писали про нього в літературно-критичних статтях і перекладали його твори, відгукуючись на ювілейні дати, статті своїх однодумців або опонентів, вели творчий діалог з попередниками й сучасниками.


 


Основні результати дослідження викладені у публікаціях:


 


1.Тарарак О. В. Об одном из аспектов рецепции Гёте в русской литературе конца ХІХ – нач. ХХ вв. // Наукові записки Харківського національного університету імені Г. С. Сковороди. Серія літературознавство. – Харків: ХНПУ імені Г. С. Сковороди, 2004. 4. (Ч. 3) – С. 44 56.


2.Тарарак О. В. В. Брюсов – переводчик Гёте: некоторые аспекты // Наукові записки Харківського національного університету імені Г. С. Сковороди. Серія літературознавство. – Харків: ХНПУ імені Г. С. Сковороди, 2005. – №1. (Ч. 1) – С. 79 – 85.


3.Тарарак О. В. Гёте в трудах историков литературы конца 19 – начала 20 вв. // Наукові записки Харківського національного університету імені Г. С. Сковороди. Серія літературознавство. – Харків: ХНПУ імені Г. С. Сковороди, 2005. – № 3. (Ч.1) – С. 64 – 72.


4.Тарарак О. В. Гёте в стихах русских поэтов конца XIX – начала XX вв.: к постановке проблемы // Література в контексті культури. Зб. наукових праць. – Дніпропетровськ: ДНУ, 2005. – Вип. 15. – С. 51 – 55.


5.Тарарак О. В. Гете в восприятии С. Соловьева // Десятые международные чтения молодых ученых памяти Л. Я. Лившица. Тези. – Харьков: ХНПУ имени Г. С. Сковороды, 2005. – С.63 – 64.


6.Тарарак О. В. О некоторых аспектах изучения рецепции Гете // Матеріали науково-практичної конференції молодих вчених. Методологія сучасних наукових досліджень. – Харків: ХНПУ імені Г. С. Сковороди, 2006. – С. 45 – 46.


 


7.Тарарак О. В. Споры о Гете на рубеже XIX – XX векав // Одиннадцатые международные чтения молодых ученых памяти Л. Я. Лившица. Тези. – Харьков: ХНПУ имени Г. С. Сковороды, 2006. – С. 63 – 64.

 


Обновить код

Заказать выполнение авторской работы:

Поля, отмеченные * обязательны для заполнения:


Заказчик:


ПОИСК ДИССЕРТАЦИИ, АВТОРЕФЕРАТА ИЛИ СТАТЬИ


Доставка любой диссертации из России и Украины