ХУДОЖНЯ ПРИРОДА „НЕОКЛАСИЧНОГО” В ПОЕТИЧНІЙ ТВОРЧОСТІ МИКОЛИ ЗЕРОВА

Краткое содержание

 У „Вступі” обґрунтовано актуальність теми, визначено її новизну, мету, конкретні завдання, теоретичне та практичне значення дисертаційного дослідження.

У першому розділі – „Формування „неокласичного” в естетичних поглядах М. Зерова” – з’ясовуються передусім ключові терміни, які застосовуються у подальшій роботі – класика, класицизм, неокласицизм, неокласика.

Зазначається, що термін класика стосовно літератури вперше використав римський письменник Марк Корнелій Фронтон. Акцентується увага на тому, що  саме тоді до класики були віднесені грецькі та римські твори часів античності, яким притаманний органічний зв’язок з міфологією та фольклором, прагнення до монументальності та статичності образів, чітке вираження естетичного ідеалу, вдумливе засвоєння прихильниками класичного мистецтва законів „абсолютної краси”, використання мовних традицій, філософських поглядів  тощо.

Термін „classicus” в перекладі з латинської означає „взірцевий” і виражає естетично-художню системність літературних пошуків Європи XVI-XIX ст., що орієнтували мистецтво на естетичні норми та зразки античної культури, пропонували суворий жанровий поділ з різновидами  „високих”, „середніх” та „низьких” стилів, ідеї філософської раціональності, звернення до високих героїчних та моральних ідеалів. Класицизму притаманні раціоналізм, нормативність, встановлення для мистецтва та літератури непорушних правил і законів.

У дисертаційному дослідженні відзначено, що, незважаючи на спроби проголошення класичних норм  вічними і абсолютними,  придатними для всіх епох і народів, вони зазнавали постійного художнього трансформування. Нова просвітительська ідеологія в другій половині XVIII ст. сприяла появі нового типу класицизму, який отримав назву „неокласицизм”. Естетичною базою неокласицизму стали мистецькі цінності Афін та Риму. До традицій античної культури митці підходили ширше і вільніше, без суворої регламентації та нормативності. Неокласицизм притаманний різним явищам літератури, живопису, архітектури, музики. Його основу складають естетичні й змістові фрагменти європейського класицизму XVII-XVIII ст. Неокласицизм є реакцією на дисгармонію, невпорядкованість тощо. Цей напрямок сприяв відновленню традицій та  порядку в мистецтві. ХIХ століття позначилося виступами поетів-парнасців, які проголосили культ форми та ідею „мистецтво для мистецтва”. Зазначається, що неокласицисти  репрезентували традиції класичної Європи, її естетичні цінності, акцентували увагу на величі античної культури.

Українські поети тримали у своєму полі зору художні пошуки митців Європи, адже відомості про ренесансний класицизм в українській культурі зустрічається вже на початку ХVI ст. у творчості латиномовних поетів. XVII‑XVIII ст. позначилися використанням класицизму в шкільній драмі, трагікомедії Феофана Прокоповича „Володимир”, віршах  Івана Некрашевича. Проте розвиток класицизму в Україні не був таким тривалим, як у Франції, Росії чи Польщі. Популярність здобули лише „низькі” жанри. Це було зумовлено неприйняттям раціональної настанови та жорстко унормованої поетики. В той же час, вважаємо, що класицизм в українській літературі лишив певний слід, адже саме тоді відбувся перехід від українізованої книжно-слов’янської до живої народної мови, що й стало основою для розвитку нового українського письменства. 

Термін „неокласика” визначається як умовна назва неформального об'єднання літераторів, які пропонували повернутися до визнаних світових джерел, що акумулювало б енергію для створення українського мистецтва європейського рівня. Наголошується, що неокласичний дискурс увібрав у себе ряд складових, що екстраполювалися на весь мистецький процес. Серед них виділяються майстерність підтексту, точність, стриманість, мужність, спокій  у той час, коли вимагалося „розуміння” та відтворення соціалістичної сучасності. Так, доведено, що, актуалізуючи увагу  на досягненнях світової класики, М. Зеров заперечував провінціалізм, деструкцію, що знижували художній рівень твору. Натомість він пропонував мистецтво слова, засноване на глибокому розумінні змісту, на чіткій будові, на вишуканості та досконалості. Зазначається, що основу української неокласики складали два головні джерела: класика (античність, французький „Парнас”) та символізм (російський). У  своїх рекомендаціях митці радили брати слово „неокласика” в лапки, оскільки їхні твори не відповідали вимогам класицизму та неокласицизму.

Таким чином, М. Зеров та його однодумці у понятті „неокласика” знайшли основу власних літературних дискурсів. Класичні досягнення Греції, Риму, Франції, України сприяли письменникам у роботі над творенням сучасного „великого стилю” на противагу низькопробній та заідеологізованій поетичній продукції частини сучасників.

Формування „неокласичного” простежується через прочитання М. Зеровим історії української літератури, в його зверненні до історико-порівняльного методу, в увазі до художньої форми та деталі, акцентуації на взаємозв’язку естетичного і раціонального у художньому образі, цілісній інтерпретації літературного твору, зосередженості на вишуканості, „артистизмі” твору, у виявленні впливу класичних джерел на подальший розвиток мистецької думки, з’ясуванні проблем гармонії почуттів, думок та мрій ліричного героя, у зваженому підході до новаторства у літературі, несприйнятті політизації мистецтва.

У дисертації розглядаються праці М. Зерова з літературознавства та історії українського письменства, що охоплюють період від „Енеїди” І. Котляревського до явищ українського літературного процесу 20-х років ХХ ст. Наголошується, що М. Зеров дотримувався думки про українську літературу як важливу складову світової культури, тому і був завжди принциповим і непоступливим критиком, прагнув до високої культури мислення, до послідовності в поглядах. Риси та елементи „неокласичного” досліджуються у роботах М. Зерова, присвячених творчості ряду чільних українських письменників XIX - початку ХХ ст.

Основна методологічна засада цих студій – естетико-рецептивний та культурно-історичний підхід до літературних явищ минулого і сучасного. З таких позицій досліднику вдається виокремити і витлумачити в українському письменстві те, що відповідало високохудожнім зразкам світового ґатунку.

Так, оцінюючи „Енеїду” І.Котляревського, М. Зеров пояснює її вагомість тим, що письменник поєднав у творі класичні джерела – давньоримську поему Вергілія та фольклорні традиції.

У творчості Є. Гребінки він виділяє жанр байки, наголошуючи, що цьому автору вдалося тут досягти найбільших успіхів, оскільки він творчо засвоїв народну сатиру та гумор і класичні надбання світової байки.

У Т. Шевченка дослідника приваблювала масштабність художнього мислення, досконалість форми, психологізм художньої деталі, звернення до таких класичних жанрів, як поема і дума, розробка у творчості історичної тематики.

У творах П. Куліша М. Зеров вбачав духовний та естетичний аристократизм, що виявився передусім у перекладацькій діяльності письменника, де спостеріг словесну вишуканість, розмаїття синтаксичних сполучень, а також прагнення прищепити українському письменству взірцеві форми літературної класики.

Леся Українка привертала увагу М. Зерова інтелектуалізмом, освіченістю, високою культурою своєї творчості. Це, на його думку, висунуло поетесу в ряд елітарних творців у сенсі вимогливості до літературної роботи, звернення до традиційних світових сюжетів та образів, засвоєння як нових, так і давніших класичних цінностей.

Івана Франка М. Зеров зараховував до активних популяризаторів класичної спадщини людства, до невтомних робітників на ниві вітчизняного письменства. І.Франко, на думку дослідника, дав українству цілу бібліотеку класичних творів завдяки своїй перекладацькій діяльності; він культивував класичні форми, запозичені із світової літератури, зокрема поему і сонет.

Крізь призму класичного мистецтва оцінював М. Зеров і творчий доробок та художні пошуки своїх сучасників. Зокрема, у творчості П. Тичини він відзначає талант митця, підсилений глибокими знаннями та розумінням класичної досконалості. І навпаки, дорікає В. Сосюрі за те, що той у деяких своїх творах допускає поверхове освоєння історичного матеріалу, не дбає про ясність і чіткість, порушує правила композиції.

Не менш важливим для сучасників вважає М. Зеров питання мовної культури, недбале ставлення до якої може призвести до зниження якості літературних творів, не спонукатиме до уважної і терпеливої роботи над текстом  і вдосконаленням своєї майстерності.

Пасивність українського епосу у 20-х роках М. Зеров пояснював низьким рівнем освіти, відсутністю справжньої повістевої культури. Це досить суворі присуди, але ж письменник у цьому разі керувався високими вимогами до літературних  текстів. Більше того, вважав, що прояви у письменницькому середовищі самовпевненості, графоманії та небажання навчатись і самовдосконалюватися – то прямий шлях до занепаду в літературній творчості. Серед прозаїків, яким М. Зеров симпатизує, виділяються М. Хвильовий, В. Підмогильний та Г. Косинка. Цих письменників, на його думку, об’єднує талант, літературна освіченість, постійний творчий пошук.

З позицій естетики „неокласичного” розглядає М. Зеров і своїх найближчих літературних соратників, зокрема творчість одного з тодішніх неокласиків – М.Рильського. Він акцентує увагу на постаті цього митця, який на початку своєї творчої кар’єри виявив у підборі тем і мотивів риси особливої артистичної самопідготовки, що, завдяки синтезу літературних досягнень Гайне, Філянського, Олеся, Блока та інших, сформувала майстерний стиль. Однією з  неокласичних рис у творчості М. Рильського М. Зеров вважав небажання поета оспівувати заводські корпуси та світові революційні процеси. Інша неокласична риса М. Рильського – це постійний пошук нових вражень, відчуттів, уміння вибирати з великої кількості звуків та тонів моменти нового філософського сприйняття та розуміння особливостей життя.

Постійно стежачи за українським літературним процесом, М. Зеров спрямовував письменство у русло світового мистецтва. Для цього, на думку неокласика, потрібно, щоб молоді письменники звертались до світової культури, що базується на глибоких знаннях, серйозній освіті та обізнаності з літературознавчими джерелами.

У низці своїх студій („Нове українське письменство”, „Історико-літературні та літературознавчі праці”, „У справі віршованого перекладу” тощо) М. Зеров наголошував на значному культурному потенціалі українського та європейських народів, який необхідно опановувати і засвоювати – „припадати до джерел”. Класичні норми, з погляду поета і літературознавця, є цілком придатними для всіх епох і народів. Водночас він підтримував ідею художнього оновлення, своєрідної модернізації класичних понять і художніх надбань.

 Другий розділ – „Сонетарій М. Зерова: розвиток класичних традицій і новаторство” – складається з чотирьох підрозділів. З’ясування художньої природи „неокласичного” у творчості М. Зерова органічно пов’язане із сонетарієм поета. Саме тут чітко простежується діалектика думки і почуття, феноменологія поетичного вислову, полісемантика слова як резервуару образності, „класична пластика” образних систем М. Зерова. У цьому розділі проаналізовано формальні параметри його сонета – „контур строгий”, особливості ритміки, ритмомелодики, ритмотворчості; композиційні чинники, цілісність форми; традиційні і новаторські елементи у змісті і формі. Це дозволило конкретизувати художню природу „неокласичного”, а також з’ясувати місце і значення сонетарію М. Зерова в історії українського сонета.

У підрозділі 2.1. „Проникнення сонетописання в Україну” пропонується дискурс жанрової специфіки та історії сонетописання, простежується шлях сонета в національній поетичній школі.

Зазначається, що історія цього жанру бере початок із ХІІІ століття з сицилійської школи поетів, що існувала при дворі Фрідріха ІІ (1215-1250 рр.), та мистецьких пошуків Петрарки. Простежуючи становлення сонета, більшість дослідників (І. Качуровський, О. Мороз, Яр Славутич, Д. Павличко та інші) зупиняється на Італії, де викристалізовувалися його основні ознаки. Згодом розширювалися можливості сонета, що підтверджується пошуками французьких, англійських, польських та інших поетичних шкіл. В історію української літератури сонет входить в 1610 році, коли Мелетій Смотрицький перекладає один із сонетів Петрарки латинською і польською мовами. Проте визнання в Україні цей жанр здобув у 1820-1830 роках завдяки „Кримським сонетам” А. Міцкевича та надрукованому українською мовою перекладу „Аккерманських степів”, виконаному О. Шпигоцьким та відредагованому (як припускає Яр Славутич) Л. Бо­ровиковським. Поважне місце в розвитку сонета в Україні належить Амвросію Метлинському, Маркіяну Шашкевичу,  Платону Костецькому, Юрію Федьковичу, Івану Франку, Олені Пчілці, Миколі Вороному,  Володимиру Самійленку, Лесі Українці, Уляні Кравченко та  іншим. ХХ століття поповнило літературу новими творами сонетярів. Жанр сонета розробляли Микола Зеров, Максим Рильський, Богдан-Ігор Антонич, Михайло Орест, Андрій Малишко, Дмитро Павличко, Борис Тен та інші. Сонет став вагомим набутком сучасної літератури. 

Підрозділ 2.2. „Наближення до канону” з’ясовує місце сонета у творчості М. Зерова. Поет вважав сонет формою найвищої художньої майстерності та лаконічності вислову. Характер, високий інтелект, особливий літературний хист, любов до класичної досконалості запрограмували М. Зерова на прихильність до канонічної віршової побудови та захоплення живою культурною традицією.

Зазначається, що  М. Зеров зацікавився сонетом у часи навчання на класичному відділі історико-філологічного факультету Київського університету, де він серйозно займався вивченням латинської та давньогрецької мов і літератур. Глибоке знання античності і зацікавленість французьким Парнасом сприяло процесу осмислення законів творення сонетів та їх реалізації у художній практиці. Цьому жанру належить основне місце в поетичному доробку письменника. До процесу творчості М. Зеров підходив зважено, з найвищою вимогливістю. Сонети сприяли розкриттю його поетичного таланту, чіткому вираженню думки. Як результат, сонети М. Зерова органічно входять у світ його мистецьких уподобань, складаючи їх невід’ємну частину. Через сонетну форму виявилися нові грані таланту художника слова. Поет, маючи свій особливий тип мислення, вбачав у сонеті більш придатнішу форму виявлення думок, переживань та властивого саме йому сприйняття навколишнього світу. М. Зерову вдалося поєднати у сонеті глибокі знання історії та справжнє, тонке відчуття звукової гармонії. Його твори досягнули рівня довершеності, інтелектуальної напруги та неповторності філософського мислення.

Підрозділ 2.3. „Тематичне розмаїття сонетів М. Зерова”. В оригінальній творчості М. Зерова поезії відтворюють його ставлення до зразків світової культури, сучасності, історії, світу природи тощо. Це засвідчують самі назви циклів, у які об’єднані твори: „Крим”, „Мотиви Одіссеї”, „Київ”, „Будівництво”, „Культуртрегери”, „Дніпро”, „Poor Yorick!”, „Соr anхium”, „Tarde venientia”, „Зодіак”, „Книжки і автори”, „Параду”, „Пейзажі”, „Образи і віки”, „Lucrosa”, „Ars poetica”, „Finale”.

У той же час маємо широке розмаїття тем у самих циклах, які практично неможливо повністю підпорядкувати тематичним групам, а тому в дослідженні вагомі за місцем та значенням мотиви виокремлюються із поетичних об’єднань для глибшого з’ясування їх неокласичної природи.

Важливе місце належить темам культури („Будівникові”, „Куліш”, „Іванів гай у Полтаві”), історії („Сон Святослава”, „Князь Ігор”, „Святослав на порогах” та інші), народних традицій („Ворожіння”), дитинства („Водник”), природи („Київ з лівого берега”, „Київ навесні увечері”, „У травні”, „В Донбасі”, „28 серпня 1914” та інші), Всесвіту („Діва, „Kosmos”, „Близнята” та інші), здорової молодості („Саломея”, „Навсікая”), сенсу життя („Гільгамеш”, „Під новий рік”), античності („Телемах у Спарті”, „Олександрія”, „Oi triakonta” та інші), міста („Київ з лівого берега”, „Брама Заборовського”, „Київ. Традиція” та інші), мрійництва („Таємничий острів”), літературних дискусій („Партеніт”, „Голос”, „Відповідь” та інші), митця („Класики”, „Pro domo”, „Самовизначення”, „Творча тиша” та інші), зради („Inkognito”, „Тесей” та інші), особистої трагедії („Finale”, „Тут теплий Олексій іще іскриться зрана” та інші). Різноманітність тем вказує на надзвичайно широкомасштабне мислення поета.

Підрозділ 2.4. „Традиційність та новизна сонетів М. Зерова” репрезентує пошуки поета, який через образно-метафоричні символи відтворює події минулого, сучасного, звертається до сфери культурних традицій, міфів та мистецьких надбань людства. Неокласичні погляди М. Зерова охоплюють творче розуміння старовини, авторське вміння передавати колорит епохи. Неокласичні риси проявилися і в умінні поета застосовувати фрагменти народних висловлювань, і в збагаченні літературної мови за рахунок розмовних інтонації, у використанні її живих відтінків та форм.

Завдяки М. Зерову була розширена тематика сонетів, підсилена психологізація їх змісту. Епіграфи, як правило, використовуються із поезій інших авторів, із фольклорних, античних та біблійних джерел, присвяти окреслюють коло друзів, зокрема неокласиків. Важливу роль у сонетному доробку М. Зерова відіграє циклізація. Також бачимо, що поет використовує елементи гумору, сатири та сарказму, через які розкриває і висміює негативні явища в житті суспільства. Завдяки змістовому багатству М. Зеров вийшов за межі класичного сонета, стверджуючи, що для нього сонет не жанр, а тільки логічна схема.

Дотримуючись загалом вимог складної класичної форми, М. Зеров одночасно вдається до нових ідей та образів, а також наповнює їх новим змістовим навантаженням. Канонічний, п’ятистопний ямб переважає в творчості М. Зерова, проте деякі твори (наприклад, „Тут теплий Олексій іще іскриться зрана”) написані шестистопним ямбом, а в „Князі Ігорі” та „Олександрії” лише останній рядок шестистопний. Сам поет пояснює це мистецькою необхідністю, викликаною бажанням точніше відтворити ідею твору.

У сонетах неокласика схема римування катренів, як правило, лишається незмінною, а римування терцетів має певні варіації, спричинені звуковими та смисловими навантаженнями слів („Діва” ссd + ede та „Скорпіон” ccd+ccd).

 Одним із елементів неокласичного стилю постає вдале використання смислової, логічно-інтонаційної та ритмічної пауз для творення особливої динаміки художнього твору й реалізації широкого потенціалу звукових можливостей української мови.

Поет є модифікатором сонета. Свіжість та оригінальність авторського мислення спостерігається в чистоті та милозвучності мови. Базою евфонії є використання багатогранного природного звучання українських фонетичних груп, внаслідок чого всі звуки вимовляються чисто, чітко та ясно. М. Зерову, як правило, вдавалося уникати збігу приголосних, повторів слів та висловлювань. Прагнучи до милозвучності, звукової гармонійності при доборі слів, враховуючи смислові та музичні відтінки, поет намагався зберігати в сонетах звичайну розмовну інтонацію, чим досягав неповторного звучання творів.

Розвиваючи сонетний жанр в літературі 20-30-х років, М. Зеров довів невмирущість сонета. Поезія неокласика сповнена особливими принадами гармонійного поєднання минулого і сучасного. Сам термін „неокласичне” є знаком цього вдалого поєднання, адже, звернувшись до канонів минулого, поет наповнив українську культуру ХХ ст. класичною неповторністю. М. Зерову вдалося, застосовуючи традиційні чинники сонетного жанру, використати багаті елементи українського фольклору. Звукова система нашої мови була широко застосована поетом для відтворення неповторності світу, а полісемантика слова, відповідно, переросла в глибокий та осяжний резервуар образності. Новизна поетичної думки, модерний підхід до поетичних канонів, живе авторське мислення, всебічне застосування сучасних законів лексики, фонетики, морфології та синтаксису сприяли утвердженню в українській літературі нових неокласичних рис, що впливали на подальший розвиток та вдосконалення української культури.

Третій розділ. „Античні й давньоукраїнські мотиви в поезії М. Зерова”. Художня природа „неокласичного” простежується через зацікавленість та використання М. Зеровим античних та давньоукраїнських образних систем у процесі творчих пошуків.

 У підрозділі 3.1. „Рецепція античної культури” досліджується шлях М. Зерова до античності. Вказується, що цей інтерес прослідковується ще за часів його навчання у гімназії та університеті. І не дивно, що в творчості поета-неокласика в 20-30-х роках постійно з’являються образи й мотиви давньої доби. Він не тільки вдало використовував давні образні схеми, а й наповнював їх особливим, сучасним звучанням. М. Зеров відстоював позиції гармонійного поєднання кращих зразків античної культури з культурою національною. Тому в оригінальній творчості поета спостерігаємо синтез української класики з класикою античною. Завдяки авторським коментарям чітко та виразно підкреслюється культурно-історичне та історико-літературне значення використаних в оригінальній поезії міфологічних сюжетів та образів.

Погляд митця на античність позбавлений романтичної ідеалізації. М. Зеров часто виділяє характерні особливості суспільного устрою давніх часів. Це вкотре демонструє бажання поета довести нерозривність минулого і сучасного. Античність поет сприймає як цілісне, але неоднорідне явище. Звертаючись до античності, М. Зеров пропагував культурні досягнення тієї епохи. Так, прославляючи, з одного боку, міфологічну основу античності, поет наголошував і на темних сторінках тієї епохи. Сонет „Oi triakonta” відтворює усі жахи панування „тридцяти тиранів”. І поряд з цим спостерігаємо чіткі паралелі між часами античності й сучасними поету подіями, пов’язаними з приходом нової ідеології.

 Отже, актуалізуючи культурно-історичні потенції розвитку мистецтва, М. Зеров постійно наголошував на впливові греко-римської культури на вітчизняну. Рецепція античної літератури у творчій долі неокласика набуває різних форм – це розуміння та використання міфологічної бази, звернення до античних образних систем, особливо в оригінальній поезії, опертя на них у літературно-критичній діяльності.

У підрозділі 3.2. „Переклади” наголошується, що у виборі творів для перекладу М. Зеров виявляв неабияку чутливість та вміння вловлювати мотиви й настрої, співзвучні духові 1920-30-х рр. Особливий пласт у мистецькому доробку поета займають переклади творів давньоримських авторів (Лукрецій Кар, Вергілій, Овідій та інші). М. Зеров планував зробити антологію класиків сонета, яка б включала в себе близько 30 поетів. Звертаючись до світових імен, М. Зеров намагався поповнити українську культуру художніми шедеврами і тим самим підняти рівень версифікаційної майстерності вітчизняних поетів. До новітніх перекладацьких проектів він підходив зважено. Точного перекладу неокласик не схвалював, стверджуючи, що поняття точності у віршованому перекладі зводити на дослівність не варто. М. Зеров вимагав дотримуватися виняткової вправності та обережності, аби оригінальний текст не позбувся самобутності. А робота над перекладами, на його думку, сприяла б удосконаленню та шліфовці власної літературної мови.

Отже, в роботі над перекладами М. Зеров цікавився літературними особистостями, ідеї та мотиви яких були близькими і самому автору. У перекладах М. Зеров з’ясовував питання мовної культури, класичної витонченості, чуття слова. Неокласик приніс у літературу нашого народу переклади особливої тональності, ознайомив українського читача з перлинами світової поезії. Перекладацька діяльність М. Зерова стала взірцем для сучасників та наступних поколінь українських перекладачів. Він у першу чергу зосереджувався на розумінні внутрішнього психологічного стану героя, на точності передачі його (героя) думок та настроєвих відтінків. Водночас М. Зеров, залишаючись максимально точним, не йшов сліпо за автором, а віднаходив українські поетичні еквіваленти образної стихії оригіналу. Визнавав М. Зеров і власні помилки у деяких підходах до літературних оригіналів, коли приділяв мало уваги фонетичному, строфічному та змістовому рівням.

У підрозділі 3.3. „Давньоримські мотиви” зазначається, що давньоримська культура тісно пов’язана із грецькою і посідає вагоме місце у творчості М. Зерова. Латинські образи досить широко використовувались М. Зеровим в оригінальній поезії, особливо в сонетах. Твори М. Зерова вкотре доводять особливий підхід до класичних культурних здобутків. Завдяки їм маємо змогу виявити одну з неокласичних рис, характерних для творчості українського поета, – використання знань з історії чужого народу, проникнення в особливості його мови, версифікації, уміння гармонійно поєднувати всі ці знання з „модернізацією” текстів та образів.

Працюючи над оригінальними творами чи перекладами, М. Зеров постійно відстоював думку, що поетичні форми давньогрецької та давньоримської літератури стали серйозною складовою новоєвропейського культурного процесу. Поети і письменники, на думку неокласика, вводили античність у художню тканину своїх творів, аби відкрити в ній глибинність, красу та свіжість. Вони шукали і знаходили підтвердження власних поглядів у постулатах античності.

Підрозділ 3.4. „Робота над латиномовними текстами Г.Сковороди” розкриває складові художньої природи „неокласичного” через інтерес М. Зерова до латиномовних творів Стефана Яворського та Григорія Сковороди. Неокласик звертав увагу на поезії, які найбільше відтворювали гармонійне поєднання культур античної та української („Похвала бідності”, „На день народження Василя Томари” Г. Сковороди та інші). Захоплення мистецькими досягненнями Греції та Риму поряд із умінням поєднувати образні системи античності й середньовіччя допомагали М. Зерову глибше зрозуміти оригінальні поезії Г. Сковороди.

У творчих студіях українського неокласика можемо відстежити трансформацію символіки минулого в сучасне літературне життя. Постійний зв’язок образів сковородинської та зеровської поезій простежується у взаємодії з багатьма іншими, на перший погляд, автономними образами, семантика яких виявляється залежно від функціонування всієї образної системи. Так, у рядках Г. Сковороди, присвячених Василю Томарі, М. Зерову імпонує сплав античності й середньовіччя (Василь, Адам, Єва), що завдяки творчому переосмисленню набуває у філософа неповторного звучання. У перекладах М. Зеров фіксує стан духу Сковороди та оточення. З цією метою він використовує всі здобутки попереднього художнього розвитку людства і власного народу.

 Поет намагається відвернути сучасників від різного роду суспільних негараздів, пов’язаних із політизацією, а звідси й примітивізацією мистецтва. Альтернативою цим поглядам М. Зеров вважає здобутки світової культури. Досить вагомою є авторська спроба передачі модерних поглядів через оновлену сонетну форму.

Підрозділ 3.5. „Давньоукраїнські мотиви” констатує, що неокласик постійно наголошував на нерозривності зв’язків української літератури з світовою культурою. Ведучи мову про взаємодію та взаємодоповненість культур, М. Зеров намагався дослідити першооснову цих зв’язків, закладену ще в часи становлення Київської Русі. Українська культура типологічно і генетично була пов’язана з світовою, вона вбирала в себе національний фольклор, теологічні джерела, літописну спадщину. Захоплюючись світовою класикою, М. Зеров не міг оминути шедеврів давньої української літератури. Часто автор, зображуючи минуле, шукав у ньому відповіді на питання своєї епохи. На основі історичного матеріалу він намагався осмислити сучасні проблеми і конфлікти, побачити спільне і відмінне в обох періодах, оцінити минуле з погляду сучасності.

 Прагнучи довести високий рівень культури наших пращурів, М. Зеров часто наголошував на тому, що водночас із рецепціями з європейської культури йшов процес творення оригінальної літературної бази, основу якої складали фольклорні джерела. Прекрасний знавець античності, фольклору й літератури нових часів, М. Зеров широко використовував свої знання в оригінальній творчості, де вони відігравали важливу художню функцію. У поезіях М. Зерова нерідко зустрічаються імена князів Святослава та Ігоря. Особливу роль виконують образи Києва та Дніпра як єднальні ланцюги між минулим і сучасним. М. Зеров у своїй творчості ретельно враховував і спирався на традиції рідної і світової літератури, вправно балансував між ними при виборі тем, сюжетів, художніх засобів. Риси „неокласичного” простежуються через моделювання М. Зеровим образів минувшини, спроектованих на сучасність. Поєднання старих образів з новим змістом сприяло збагаченню їхньої виразності, асоціативності тощо.

Таким чином, особливості освоєння М. Зеровим давньоукраїнських мотивів та образів дають підстави говорити про глибокий зв’язок творчості українського поета з епохами Київської Русі та українського бароко. Протягом літературної діяльності поет багато разів висловлював захоплення визначними творами та образами давньоукраїнської культури, які послужили йому імпульсом для написання ряду творів на теми історичного минулого. Історико-художні матеріали вплітаються в його творчість органічно і невимушено. Вони є повноцінною складовою розвитку неокласичних рис у творчості М. Зерова.

У „Висновках” наголошується на тому, що формування неокласичної естетики М. Зерова зумовлене ґрунтовним вивченням світової та вітчизняної літературної спадщини. Його літературознавчі студії – то не тільки спроба збагнути історичний поступ літератури, закономірності і парадокси літературного процесу, а й продуктивна нагода і можливість сформулювати своє бачення подальшого магістрального розвитку літератури в нових соціально-культурних умовах. У вітчизняній класиці М. Зеров шукав насамперед підтвердження тим естетичним засадам, які вважав перспективними щодо українського письменства, відтак його інтерпретаційна стратегія і тактика полягала у виділенні відповідних естетичних категорій та образних моделей. Літературознавця і поета у літературних надбаннях України приваблювало те, що відповідало його уявленням про досконалість, довершеність художніх явищ, поетичного мислення. Розглядаючи твори українських письменників, він акцентував увагу передусім на художності творів, взаємозв’язку естетичного і раціонального у художньому образі, на „артистизмі” і вишуканості літературної форми, на естетичних параметрах стилю, художньої деталі, образного змісту. Рух літературних форм М. Зеров виводив з глибин естетичної свідомості українців, вказував на архетипи, що самобутньо розгорталися в оригінальні образи впродовж усього літературного розвитку. Будучи прихильником оновлення літератури, М. Зеров засвідчував свою глибоку переконаність у неодмінному використанні класичних надбань, був противником необдуманих і примхливих новацій, не сприймав політизацію мистецтва, його провінційності. Характеризуючи літературних персонажів, він звертав увагу на чіткість, строгість, довершеність моделювання художніх типів, характерів, вловлював гармонію у вираженні думок та почуттів ліричного героя в поетичних творах минувшини.

Неокласичні риси проявились у зверненні до форми сонета, в якій зберігалися світові та вітчизняні літературні традиції, а також у намаганні протиставити апробовані класичні канони деструктивним експериментальним тенденціям 20‑х років. Митець вбачав у сонетній формі вияв найвищої художньої майстерності та філігранний вид оприявнення авторської думки. М. Зерову вдалося гармонійно поєднати у своєму сонеті інтелектуальну напругу та психологічну чуттєвість, філософське мислення та поліфонічність образного самовираження. Від сонетів баришівського періоду (1920-1921 рр.) до сонетів трагічних для М. Зерова 1934-1935 років склався шлях майстра канонічної форми. У цей час у його полі зору перебувала група тем, що окреслюють шлях розвитку суспільної і художньої свідомості від античності і до сучасності. Увага поета зосереджується на проблемах історичної пам’яті, митця і мистецтва, зв’язку між минулим і сучасним, місця людини в природній циклічності тощо. Художня реалізація тем у М. Зерова неодмінно перегукується із найважливішими проблемами його суперечливої доби, має виразний індивідуальний почерк. Неабияке значення для М. Зерова мали формальні параметри сонета – „контур строгий”, особлива ритміка, ритмомелодика, римотворчість. Завдяки цьому досягалася цілісність сонета, його композиційна врівноваженість, смислова вагомість і глибина, довершена виражальність. Водночас М. Зеров демонструє творчий підхід до канонічної форми: дотримуючись формальних параметрів сонета, подаючи його як зразок єдності форми та змісту, поет незрідка вдається до „недодержаності і зриву”, що характеризує його як поміркованого новатора, модифікатора сонета. Свіжість та оригінальність авторського мислення спостерігається не лише в нових творчих ідеях, а й у певних трансформаціях ритмічного малюнка сонета, у своєрідному використанні фонетичних, лексичних, синтаксичних засобів української мови, що сприяло утвердженню у вітчизняному сонетописанні нових рис.

Античні і давньоукраїнські мотиви у поезії М. Зерова також вказують на художню природу „неокласичного” в його творчості. Поет художньо переконливо інтерпретував, подавав у новому освітленні класичні надбання минулого, шукаючи в них і філософський, і художній сенс, важливий для сучасності. Творче осмислення давніх мотивів та образів сприяли М. Зерову в розширенні можливостей рідної літератури, популяризації античної та давньоукраїнської культури, позитивно впливали на художню творчість сучасників. У процесі творчого засвоєння світового словесного мистецтва письменник зумів поєднати кращі зразки античної культури з національною.

Таким чином, у дисертаційному дослідженні доведено, що художня природа „неокласичного” характеризується такими рисами:

1. Актуалізація класичних літературних надбань та естетичних канонів класицизму в українській літературі пов’язана із запереченням провінціалізму, народницько-етнографічно-фольклорної профанації художнього слова, з несприйняттям кардинальних ідеологічних та образотворчих експериментів у літературі як таких, що ведуть до деструктивних процесів і зниження художнього рівня літератури. Відтак пропонується мистецтво слова, засноване на високій вимогливості до змісту і форми, на відповідальності митця за створене ним, на мистецькій „надідеї”, яка має орієнтувати письменника на досягнення вишуканості і досконалості у творчій практиці.

2. В основі „неокласичного” лежить ідея „чистого мистецтва”, котра в тлумаченні М. Зерова передбачає розуміння літератури передусім як мистецтва слова, як мистецтва самодостатнього, незалежного. Звідси зосередженість митця на естетизмі літератури, тобто на культивуванні одухотвореної краси, витонченої форми, благородного змісту. Естетизм включає в себе не тільки міметичне (в античному сенсі) осягнення прекрасного, а й творчість як гру, що передбачає створення краси, якої, може, і немає у дійсності, але до якої прагне людська душа.

3. Літературний твір у неокласичному світлі уявляється як гармонійне поєднання змісту і форми, причому зміст повинен мати раціональний смисл та асоціюватися з „корисним”, а форма має синтезувати міру, симетрію, пропорцію, ритміку і виражати „красиве”. Поняття „красивого” в М. Зерова постає і як досконалість стилю: „кляризм” (ясність, прозорість), філігранність, зваженість, чіткість, розміреність, строгість викладу.

4. Неокласична естетика – антропоцентрична і не має нічого спільного з вигадками прихильників „реалістичного мистецтва” про „захмарні палаци”, „замки з слонової кості”, „рожеві галявини”, тобто про ілюзорні візії неокласиків, відірваних від реального буття. Художній світ неокласичних творів людяний, але по-своєму: він навіває людині „сон золотий”, відвертає від грубої та жорстокої повсякденності, улагіднює душу і скрашує дійсність. У цьому вбачається захисна функція неокласичного мистецтва, яке намагалося прищепити людині, котра потерпала від руйнівних суспільних потрясінь, відчуття „вічних” цінностей: краси, любові, гармонії, милосердя.

5. Традиціоналізм – ще одна визначальна риса „неокласичного” в літературі. Естетична думка М. Зерова сягає не лише „взірцевих” традицій античності, а загалом кращих у художньому сенсі здобутків світового письменства, зокрема й українського. Проте класичний канон в неокласичній інтерпретації не перетворюється на догму, а стає основою для новаторських художніх пошуків, які визначаються індивідуальною властивістю митця, а відтак, мають потенційну схильність до оновленого самовираження. Традиціоналізм двовимірний: з одного боку йдеться про літературний канон, про суть майстерності (мистецтва) автора, а з другого – про неповторність літературної індивідуальності, яка вносить в традицію „свій слід”. Це означає, що і в художній сфері „неокласичного” відбувається процес діалектичної взаємодії між традицією і новаторством, де традиціоналізм – первинний, а новаторський пошук – вторинний, що доводить творчість як М. Зерова, так і інших неокласиків.

6. У неокласичній естетиці автору відводиться місце елітарного творця. Мова не лише про творчу здатність, спроможність, літературний хист, талант, а про своєрідний імпульс неокласика, який включає в себе освіченість, знання мов, високу культуру, інтелігентність, гармонійність життєвого стилю. Власне, ідея елітарності тут ґрунтується на аристократизмі особистості, що в жодному разі не передбачає соціології, класової, економічної чи фінансової ієрархії. Це – аристократія духу, розуму, культури, літератури, яка визначається реальними людськими чеснотами та природною обдарованістю. Творчі біографії українських неокласиків підтверджують цю особливість.

Естетичні погляди та поетична творчість М. Зерова – видатне явище в історії новітньої української літератури. Як лідер неокласиків він намагався повернути вітчизняне письменство до класичних витоків, прагнув оновити літературу завдяки осмисленню традицій, спрямувати її розвиток у руслі світового літературного і культурного руху, звільнивши від народницького пафосу та провінційності.

Основні положення дисертації викладені у публікаціях:

1. Башманівський В.І. М. Зеров про творчість Лесі Українки // Вісник Житомирського педуніверситету. – 2001. – № 7. – С. 15-18 (0,4 др. арк.).

2. Башманівський В.І. Творчість І.Франка в інтерпретації М. Зерова // Літературознавчі студії. – Вип.2. – К.: Вид.-поліграф. центр „Київський університет”, 2002. – С.16-20 (0,5 др. арк.).

3. Башманівський В.І. Образи античної літератури в сонетах М. Зерова // Вісник Житомирського педуніверситету. – 2004. – № 14. – С. 41-43 (0,6 др. арк.)