КОНЦЕПЦІЯ НАЦІЇ ЯК ДУХОВНОЇ СПІЛЬНОТИ В ХУДОЖНІЙ ТА ПУБЛІЦИСТИЧНІЙ ТВОРЧОСТІ МИКОЛИ КОСТОМАРОВА : КОНЦЕПЦИЯ НАЦИИ КАК ДУХОВНОЕ СООБЩЕСТВО В ХУДОЖЕСТВЕННОЙ И Публицистической творчестве Николая Костомарова

Краткое содержание

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, її наукову новизну, з’ясовано стан наукового опрацювання проблеми, визначено мету і завдання роботи, теоретико-методологічні засади дисертаційного дослідження та його практичне значен­ня.

В першому розділі дисертації "Світоглядні засади Миколи Костомарова і формування ідеї національної ідентичності" головну увагу приділено ролі й місцю націєтворення в процесі становлення світоглядних і естетичних засад Миколи Костомарова. Доведено, що грунтом художніх, публіцистичних і науково-полемічних писань Костомарова є глибоке осмислення  проблематики історії українського народу, доленосних для нього періодів, подій і постатей.

Від початків науково-творчої діяльності письменник-учений, аналізуючи причино-наслідкові зв’язки й дихотомію “минуле – сучасне”, зосередився навколо проблематики національно-визвольної війни під проводом Хмельницького, історичної діяльності народу та найвизначніших українських діячів, міждержавних взаємин України та міжетнічних стосунків її мешканців, починаючи від автохтонів, – й усе це в ретроспективі, зв’язках із сучасністю, в наслідках і перспективах.

Характеризуючи добу Костомарова в ретрофактах і ретрочинниках, причинах і результатах, зокрема тих факторах, які впливали на світогляд Миколи Костомарова, виходимо з того, що культурно-політична місія України в історичному процесі Європейського Сходу полягала в посередництві між Сходом і Заходом. Думки та ідеї, що поставали в культурних традиціях Європи, прищеплювалися на грунті України, щоб потім живити Росію, її північного сусіда, і Білу Русь. Водночас Україна була не тільки ретранслятором ідей, але й генерувала власні, як от ідея Києва як другого Єрусалиму, контроверсійна щодо ідеологеми Москви як третього Риму, збагачувала людство філософськими системами Г.Сковороди, його ж ідеєю вільної, духовної особистості тощо.

У різножанрових художніх творах, “україноцентричній” полемічній публіцистиці, історичних белетризованих працях Костомаров заперечував офіційні усталені міфи і концепції “месіанської обраності” російського народу і його “канонізованих” героїв, імперського права Росії на єднання народів у рамках "единой и неделимой" держави, спростував ці тоталітарні чи й слов’янофільські та панросійські ідеологеми і великодержавну практику, ними освячену, з українських етноконсолідуючих позицій.

Наукове оцінювання історії українського народу супроводжувалося в Костомарова підкресленням його історичного вільнолюбства, браку територіального експансіонізму, міжетнічної толерантності, традицій суспільного демократизму, прагнення до державності як іманентної властивості українців. У спадщині Костомарова раннього періоду, зокрема драматичній ("Сава Чалий", "Переяславська ніч"), центральними є ідея патріотичного служіння рідній Україні, обстоювання "дідівської віри", гідності й вірності ідеалам волі та єднання.

В науково-публіцистичному доробку особливе місце займає становлення і відстоювання перед опонентами особливого погляду на козацтво як унікальне явище, породжене особливостями геополітичного статусу українського народу, його етнопсихології. Костомаров заперечив однобоке тлумачення козацтва як збірного конгломерату шукачів лише свободи, здобичі чи пригод, акцентував духовну єдність козаків із українським народом, їх значну роль у формуванні його кращих духовних і моральних ознак.

У спадщину поколінь, на думку історика (статті “Замечание на статью г.Соловьева “Малороссийское козачество до Богдана Хмельницького”, “Князь Владимир Мономах и козак Богдан Хмельницкий”, “Куликовская битва”, “Мазепенцы”), увійшли такі духовні параметри козаччини, успадковані нею ще від традиції князівських часів як усвідомлення державності України, імпліцитної інкорпорованості в європейський простір, почуття ментальної окремішності, демократизм державного устрою, культ волі, повага до громадського авторитету, лицарська відвага, глибока етична культура, визнання індивідуальних векторів розвитку особистості тощо.

Історіософську ідею українського відродження Микола Костомаров почерпнув із генетичної пам'яті народу й провіденціалізму романтичної школи. Його ранній період творчості ознаменований органічною тяглістю всього, що пов’язане з історією і творчістю народу, морально-етичними традиціями, особливостями християнського світогляду та мистецьким їх “олітературненням”. Саме такі настанови посприяли тому, що він став ідеологом українського відродження початку ХІХ століття, науково обґрунтував і художньо висловив національну ідею як підгрунтя діяльності українських патріотів, квінтесенцію їх поглядів.

"Однією з найбільш захоплюючих концепцій, що їх висунули інтелектуали ХІХ століття, була концепція нації (національної свідомості), – визнав О.Субтельний. – Вона являла собою цілком новий спосіб не лише тлумачення суспільства, а й впливу на його поведінку. На Україні виникнення цієї концепції свідчило про наближення сучасної епохи, бо з усвідомленням національної належності прийшли ідеї та питання, які й сьогодні лишаються з нами”. Тогочасна інтелігенція прагнула віднайти загублений зв’язок з народною масою і знаходила його в “дослідах народного побуту” (І.Крип’якевич), розвивала в художній літературі рідною мовою.

Сублімацією праці цього середовища, цієї плеяди ренесансних постатей виступила "Історія Русів" з її іманентною емоційною патріотичною потугою глибокого чуття любові до Вітчизни. У цьому творі, предтечі національного пробудження, національна ідея переведена з платформи пошуків у пристрасно-ідеологічну систему думання, яка іманентно визначала напрям діяльності. "Історія Русів" надихнула політичну думку національним чуттям, надала їй хай і суперечливого, але яскраво етнічного забарвлення, поставила національну ідею наріжним каменем діяльності для прийдешніх поколінь. Проте національна ідея потребувала не тільки наукової постановки, а й формування в органічну систему, теоретичного обгрунтування переходу в якісно новий етап.

Микола Костомаров консолідував духовні сили українства задля ствердження права на самодостатність, самовизначення, надав їм історіософських, науково-історичних, громадянсько-суспільних обертонів, створив новітній ідеал націєтворення, спрямував діяльність сучасників у русло національної ідеї, працював одночасно в науковій та естетичній площинах, поєднав теорію з практикою, перспективу ідеї з розробкою тактики її впровадження.

На початку своєї діяльності Костомаров розпочав вивчення України через її історію та народну творчість, дослідження історичного значення українського мелосу як позачасового свідчення тривкості основ буття й обдарованості українського народу. Цим спричинився до розвою наукових основ фольклористики.

Костомаров першим розглянув історію українського народу не тільки як результат діяльності видатних осіб, але й у морально-етичному перекрої духовної культури українців, вираженому багатою словесною творчістю, розкрив оригінальність, тяглість кращих гуманістичних традицій фольклору як запоруку життєздатності народу, його майбутньої державної незалежності. Формотворчий фермент народної епічної й ліричної творчості українства надав національно-народного колориту його власній художній творчості, посприяв єдності наукової діяльності та художньої практики Костомарова, її націєтворчій спрямованості та дав імпульс формуванню свідомості самодостатності українського народу.

Дослідження виявило значущість здобутків українського автономізму ХVІІІ століття, національно-патріотичного модусу діяльності письменників-сучасників на чолі з Тарасом Шевченком, істориків, фольклористів; впливу європейських прогресивних суспільно-політичних та культурно-естетичних ідей (зокрема німецької ідеалістичної філософії) та духовно-моральних, релігійних засад українського народу в процесі становлення світогляду письменника.

У харківський період творчості митця-вченого сформувалася ранньопозитивістська ідея народу як рушійної сили історії, носія духовного досвіду, національних традицій, моралі і культури, хранителя мови як основи духовного життя нації. Наприкінці 30 – 40-х рр. у світогляді Костомарова викристалізувалося поняття самодостатності українського народу, усвідомлення потреби формування національної спільноти на засадах дієвої духовності, утривалилися наукові основи ідеї єдності національних інтересів усіх станів як запоруки існування народу й громадянськості суспільства, вагомого внеску українства в європейську спільноту, непересічних його ролі та місця в ній (“Дві руські народності”, “Книги буття українського народу”, “Українофільство”, “Завдання українофільства”).

Традиції минулого, пізнання етноментальних особливостей світогляду українців послужили для Костомарова чинником новаторського осмислення націєтворчої ідеї, шляхів її розбудови в принципово новому ракурсі. Йдеться про його ідею нації як духовної спільноти з відмінними, тільки їй властивими рисами, власними основами громадянського і політичного співжиття, демократичним за своїм характером, високоморальними в духовному вимірі (тож український історик – предтеча Едмунда Берка з його філософемою “commonweath”).

Наскрізна парадигма художньої й публіцистичної спадщини М.Костомарова, його наукових та літературно-критичних праць – міф "воскресаючої" України. Його експоновано у дисертаціях "Про причини і характер унії в Західній Русі" та "Про історичне значення руської народної поезії"; в поезіях збірок "Українські балади" і "Вітка"; в драмах "Сава Чалий" і "Переяславська ніч", у історичних статтях "Русько-польські вельможі. 1. Князі Острозькі", "Перші війни малоруських козаків", "Думки про історію Малої Русі" та літературознавчій студії "Огляд творів, писаних малоруською мовою". В цій статті він акцентував літературну перспективність української мови та привітав відродження української літератури.

У дисертації "Про історичне значення руської народної поезії" Костомаров дослідив народні пісні як явище філософсько-естетичне, започаткував студіювання особливостей етнопсихології українського народу в порівнянні з російською та на основі зразків народнопісенної творчості, де, як він вважав, виявлені фундаментальні життєтворчі національні особливості.

Застосовуючи порівняльний аналіз, він першим серед українських вчених успішно синтезував філософсько-образне мислення народу з багатими етноментальними традиціями, опираючись на фольклорну символіку, етнічні традиції, способи організації побуту, міжетнічні стосунки українців тощо.

Студії Костомарова над міфофольклорними образами виконали декілька важливих функцій: означили міфотворення українського народу як іманентну філософську систему сприймання світу і збереження в ньому своєї національної ідентичності; презентували в тогочасному соціумі оригінальність, національну своєрідність, неповторність естетичного виразу цієї системи, її духовне багатство, моральну досконалість, естетичну витонченість; сформували основи і засади світогляду Костомарова, що детермінував усю його діяльність, оформили її вектор.

Розглядаючи народну творчість і літературні писання як ланки єдиної системи художньої словесності, Костомаров підкреслив: вона є естетичною моделлю істинної сутності найголовнішого в екзистенції народу. Література, вважав він, здатна відтворювати лиш ідеали певного суспільного стану, переважно інтелектуального, а отже дає звужене поняття про народ. Справжня ж сутність народу як етноідентичної цілісності проступає в народній поезії, атрибутивно властивій людині. Це література, за словами Костомарова, – "своя, свіжа і невдавана".

Тому народній поезії Костомаров віддавав перевагу над "штучними художніми творіннями". Він науково атрибутував пісню як важливий елемент вивчення життя народу: як літопис подій; як відображення народного побуту; як предмет філологічних досліджень, що для вдумливого філолога розкриває справжні скарби; нарешті – "Як пам'ятник поглядів народу на самого себе і на оточення. Це найважливіше і непроминальне достоїнство пісень. Тут не треба навіть ніякої критики, тільки б пісня була народного походження. Життя з усіма його явищами витікає з внутрішнього світогляду людської істоти. На цьому базується те, що ми називаємо характером: особливий погляд на речі, який властивий як кожній людині, так і цілому народові".

В цій праці Костомарову властива не тільки глибина і ясність мислення, але й виразна позиція патріота. Вона актуалізована белетризованим компонентом викладу, прикметним для стилю науковця. Костомаров продовжив традицію полемічної публіцистики ХVІ-ХVІІ століть, наповнивши її не схоластичним, а новочасним, націєтворчим сенсом.

Таким чином, “ранній” Костомаров уформував універсальність наукового модусу етнокультурного буття, окреслив фундаментальні параметри національно-культурної ідентичності (“Про причини і наслідки унії в Західній Русі”, “Про історичне значення руської народної поезії”, “Огляд творів, писаних українською мовою”), власне розуміння художньої правди, базованої на історичних фактах та фольклорних творах (“Сава Чалий”, “Переяславська ніч”, “Вітка”, “Українські балади”), тут відчутна наскрізна присутність у текстах автора як “інспіратора” подій, що бачить їх крізь призму ідеї націєтворення.

Костомаров започаткував у літературознавстві введення елементів соціоніки (“Про причини і наслідки унії в Західній Русі”, “Огляд творів, писаних українською мовою”), зокрема таких її аспектів, як вплив мелосу, релігії на історію ідей. У цьому відчутні дія традицій і навіянь на його світогляд мислення Г.Сковороди, націєтворче значення ідей якого одним із перших розкрив також М.Костомаров.

Заслугою вченого є обгрунтування засадничо-світоглядних аспектів тих складників національної ідентичності й ментальності українців, що відбиті у мотивах, образах, символах, моральних постулатах, у цілому спектрі фольклорних жанрів, – насамперед у народних піснях, а також переказах, легендах, повір'ях, приказках тощо.

Костомаров апробував комплексний підхід до осмислення фольклору, трактуючи його поряд із релігійністю народу як важливу теоретичну складову його національної ідентичності. В його працях (“Дві руські народності”, “Правда москвичам про Русь”, “Правда полякам про Русь”) ці ознаки народу складають органічну основу цементуючої національної ідентичності. Від першої літературно-критичної статті "Огляд творів, написаних малоруською мовою" в художніх писаннях, публіцистичних і наукових працях Костомарова знайшла наскрізний вираз конструктивна думка про народнопоетичне слово, літературу як засіб обстоювання народних інтересів в умовах імперського режиму, як найкращий спосіб вираження духовного багатства народу. Аналітичним здобутком етнолога є виокремлення ознак ментальності українців, серед яких Костомаров відзначив релігійність, органічне відчуття вищого розуму та потреби душевної з ним гармонії, перевагу духовного й естетичного в осягненні сутності божественного, а також багату творчу уяву, здатність народу до узагальнено-філософського сприймання і розуміння світу.

"Розглядаючи прояви релігійності в творах народної поезії, ми можемо визначити головну ідею, що пронизує духовну сутність українця. Ця ідея є безоглядна відданість Божій волі. Віра для українця – предмет недоторканний. Він не сміє перевіряти її розумом, боїться відхилитися від неї й на крок. Причина всього, що бачить він, що з ним стається, – Бог".

Костомаров розробив власну теорію символів у мистецтві, наголосивши в ній присутність ірраціонального начала ("... усвідомлення духовного в тілесному і складає основу всього прекрасного в мистецтві. Воно є ознака гармонії і любові, що існує між творцем і його витворами. Людина здатна любити тільки дух; тілесне само по собі недосяжне її серцю"). Багатопланове тлумачення символів Костомаровим знайшло продовження у науковій теорії символів О.Потебні. Символи, на думку Костомарова, служать важливим джерелом для розуміння духовного життя народу. Любов до природи в українців утворює єдність з любов'ю до Творця, а через нього і до людини.

Фольклористичні студії Костомарова вперше означили міфотворення українського народу як іманентну філософську систему сприймання світу і збереження в ньому своєї національної ідентичності; висвітлили оригінальність, національну неповторність українського “міфологічного Олімпу”, його естетичне багатство.

У своїх статтях Костомаров виробив, науково обґрунтував і увиразнив новаторський об'єктивний погляд на історію як духовний літопис етносу, витворив власну наукову історичну концепцію, в якій народ, його духовна і громадсько-суспільна діяльність постали центральною субстанцією дійсності, її рушійною силою, а отже – предметом наукового вивчення.

Історія тільки тоді стає історією, писав із “народницьких” позицій Костомаров, відколи в той чи інший рух вступають маси, бо він починає зачіпати їх інтереси, бажання, погляди, устремління. Без цього історія – тільки низка подій, логічний зв’язок між якими важко і не потрібно встановлювати. Цей історичний аспект яскраво простежується і в художній творчості Миколи Костомарова (“Переяславська ніч”, “Сава Чалий”, “Кудеяр”, “Син”).

У світогляді Костомарова важливе місце належить новаторській концепції козацтва та посутньому його значенню в духовній історії народу. Вчений обороняв козацтво від звинувачень його російськими та польськими шовіністами в розбійництві, встановив у згоді з принципом історизму в минулому України причини її підневільного стану в ХІХ ст. Погляд Костомарова на роль козаків у зміцненні православ'я не має нічого спільного з офіційною апологією урядом сучасного йому православ'я як однієї з форм зміцнення режиму, поскільки автор займався засадами вірування українського народу. Важливим було те, що Костомаров уже в ранньому періоді заакцентував перед історичною наукою питання ранньої історії козацтва як явища в духовній історії народу, обгрунтував власну концепцію його не як розбишацької ватаги, утікачів від життєвих обов'язків, а як лицарів свободи, воїнів, захисників України, що явили найкращі риси власного народу і надовго означили духовні вільнолюбні параметри його ідеалу.

На матеріалі народної творчості (в тому числі тієї, яку збирав сам), Костомаров акцентував патріотичне начало козацьких змагань за віру і Україну, моральність звичаїв та етики: товариськість, родинність, вірність, культ доброї слави, відвагу і мужність, нехтування особистими вигодами. Саме такі чесноти і визначили прихильність оцінки народом ролі козаків в історичних подіях, означили ставлення до них як до лицарського ядра українського народу. У художній творчості та наукових дослідженнях Костомарова (“Історичні монографії та дослідження”, “Мазепа”, “Думки про історію Малоросії”, “Початок Русі”) підкреслено іманентність національно-визвольних козацьких змагань за суверенність України, демократизм взаємин козацького поспільства, зв’язок із давньоруськими традиціями, з вічевим укладом середньовіччя як способом громадського функціонування. Це стало центральним у потоці інсинуацій на письменника, звинувачень у підриві суспільного устрою, усталило про нього думку як про інспіратора українофільства і сепаратизму, викликало перманентну гостро-публіцистичну полеміку.

Визвольні війни Хмельницького Костомаров потрактував як шляхетні національно-визвольні змагання українського народу, а не як бунт. Стаття вченого "Думки про історію Малоросії" складає, за Грушевським, своєрідний концентр досліджень з історії козацтва: “Головна думка автора – це безпосередній зв’язок особливостей козацького побуту з укладом Давньої Русі”. Костомаров розбудував цю думку в художній творчості (“Син”, “Сава Чалий”, “Сорок років”), з'ясував генезу козацтва з націєтворчих позицій, обстоював це твердження послідовно в дальшій публіцистиці. Костомаров концептуалізував національний вільний дух козацтва, оборону ним національної самоідентичності, права на державність.

Такі ідейні позиції зблизили Костомарова з Шевченком, молодим Кулішем, спричинилися до утворення представниками нової національної інтелігенції "Кирило-Мефодіївського братства", діяльність якого збагатила українське суспільство етноконсолідуючою ідеєю. Ідеологічну конструктивність громадсько-політичної діяльності Костомарова й чільних "братчиків" відбили знамениті “Книги буття українського народу” – втілення програмних ідей кирило-мефодіївців, вияв світоглядних устремлінь нації.

Ця програма – унікальне явище в історії української громадської думки, в якому постало осереддя національних, соціальних та моральних пошуків поколінь, осмислення досвіду та перспектив українського народу. “Книги буття” органічно поєднали світоглядні позиції Костомарова, добуток його наукових шукань, громадських прагнень і творчої індивідуальності. Вони є знаковим документом братчиків і Костомарова зосібна, підсумком тогочасного розвитку націєтворчої ідеї. "Книги буття" – значною мірою результат діяльності Миколи Костомарова як ідеолога, вияв прагнень, способу мислення, політичного рівня цілого покоління української інтелігенції ХІХ століття, врешті зразок тогочасної творчої манери Костомарова. “Книгам...” властива експресивність, відкрите розкриття обраної позиції, утвердження намірів націєтворення, навіть захоплена екзальтація адепта української ідеї.

У цьому оригінальному творі світогляд Миколи Костомарова, програмність творчих інспірацій проступають найбільш адекватно. Особлива роль "Книг..." у контексті становлення української ідентичності полягає в тому, що вони знаменують перехід до діяльної політичної агітації за формування національної ідеї серед ширших верств суспільства, організовують масову свідомість, духовно єднають усі суспільні стани. Значення в цьому процесі діяльності Костомарова переоцінити неможливо.

У "Книгах буття" створено художній архетип України, розкрито наскрізні єднаючі ідеї, до яких належать насамперед християнська, слов'янська, волі й рівності народів. Для Костомарова вони – наріжний камінь української духовності і культури.

Образ України покриває собою весь матеріальний і духовний простір батьківщини; ідейна домінанта її – концепт одностайності. Колективна свідомість народу постала в "Книгах" на перехресті патріархальної тріади образів-символів (Берегиня – Богоматір – Держава Україна), що на них виплекана українська культура і сама українськість. На рівні стилю виразно дихотомійною постає полярність явищ і подій як естетична ознака української словесної народної творчості, розвинута в романтизмі: козацька слава – козацька руїна; небога, сердешна мати Україна – і Слава (останню  Костомаров-лірик уважав праматір’ю усіх слов’ян). Тільки етично чистий, духовний ідеал, який зберегла Україна, згідно з Костомаровим, може стати чинником об'єднання слов'ян на вільних федеративних засадах.

Наскрізна ідея "Книг буття" – свобода як необхідна умова тривання нації та її державності, несприйняття деспотизму влади над людиною, її духом і мораллю, ідея солідарності народу і споріднених етносів як глобальна філософська категорія багатьох недержавних слов‘янських культур, що характеризувала їхній розвиток упродовж ХІХ і ХХ століть. Близькість "Книг буття" Костомарова до "Книг нації і пілігримства польського" Адама Міцкевича знаково-емблематична: обидва народи через своїх геніїв катарсисно осмислювали минуле, шукаючи спільного шляху в майбутньому. "... В цих книгах народжувався спільний етнос колись смертельно ворогуючих народів під знаком Солідарности в її христологічному розумінні”, – зазначила О.Пахльовська.

Це позначилося на змісті і характері "Книг буття", початок яких, "Лежить в могилі Україна, але ще не вмерла", асоціюється з "Розритою могилою" Шевченка, творами українських поетів, де зустрічається антитеза поборена – не померла, зокрема Національним гімном України П.Чубинського.

Костомаров одним із перших звернувся до маніфестаційного жанру, щоб спропагувати погляди і мету діяльності товариства. Поширення християнської моралі, рівності, братерства і лише потім на цій основі об'єднання слов'янських народів – головні постулати і концепти "Закону Божого". Багато в чому це була романтична та відірвана від реальності месіаністська програма на далеку перспективу, що в такому вигляді справляла особливий сугестійний вплив. Можливо тому, що саме ця форма соборного послання надала ідеям "Книг буття" ознак своєрідного релігійного маніфесту. Пронизані наскрізною ідеєю християнства, "Книги буття" й формою своєю ідентифікувалися з традиційною релігійною літературою, змістом своїм вкладалися в русло християнської моралі.

Отже, Костомаров усталив іще замолоду те коло націєтворчих уявлень, оцінок, які далі поглибив, розбудувавши українське питання, утвердив ідеї націєтворення. За умов бездержавності Микола Костомаров формував національну консолідацію задля віднайдення українцями національної ідентичності та усвідомлення себе як самодостатнього народу, для відвернення катастрофи зникнення України, відмирання її мови.

У другому розділі дисертації "Естетична категорія "духовності національного" в тематиці і жанрово-естетичному просторі художніх творів Костомарова" на підставі дослідження поезії, прози, драматургії Костомарова в аспектах ідеї національної ідентичності та духовної спільноти з'ясовано специфіку ідейно-естетичного втілення проблеми націєтворення. Встановлено, що вона є наскрізною і домінантною в творчості письменника, а його літературний метатекст органічно споріднений із національно-мистецьким контекстом "україноцентричного" рідного письменства ХІХ століття.

Індивідуальним внеском і досягненням Миколи Костомарова є те, що він мовив поетичним словом не з вузько національних позицій, а від імені всіх недержавних тоді слов'янських народів. Завданням художньої словесності вважав розвінчання тиранії і не втрачав віри в цю мету, в перемогу правди. По-друге, він розширив і поглибив ідейно-естетичні межі літературного романтизму. Костомаров аналітично простежив ідеали національної традиції в їх безпосередньому функціонуванні, еволюції і найвищих виразах, зокрема в житті й діяльності знаменитих історичних діячів України. Метафізичну провіденційну певність у кращу долю батьківщини він інтраполював у історіософію, історію, фольклористику, літературознавство, етнологію і етнопсихологію. Прагнучи усвідомити роль простого народу в історичній традиції, Костомаров започаткував і розробив у галузі історії цілком новий напрямок, який передбачав її вивчення шляхом спостереження життя, діяльності, прагнень та ідеалів народу і який до сьогодні становить одну з методологічних історіософських основ вітчизняної історичної науки.

Першим серед українських поетів, ранніх романтиків, Костомаров поглибив філософські мотиви передромантика Сковороди. Ідейно-естетичне, як і життєве, кредо Костомарова – діяльне, динамічне, реалізоване подвижницькою працею вподовж життя. Костомарову належить заслуга розробки нових жанрів європейського гатунку, тем із історії та сучасності. Він зумів збагатити мову, розвинути, піднести її до інтелігентно-літературних параметрів, оновити лексично.

У художніх творах Костомаров виступив не історичним наратором-інформатором про події минулого, а генератором національно-патріотичної, прогресивної слов'янофільської чи й навіть латентної державницької ідеї. Характерним у цьому плані є художнє моделювання епіком-джерелознавцем контрастної осі "українське – неукраїнське", особливо в показі міжетнічних стосунків, описах "ройового" життя, побуту, менталітету українців у зіставленні з етнічною специфікою північних сусідів ("Черниговка"), своєрідний культ лицарства ("Кудеяр"), зірка прогностичність Костомарова – попередника Дж.Орвела в жанрі антиутопії ("Скотской бунт"). Прозиранням у майбутнє позначений розмисел прозаїка про грубий утилітаризм матеріалізму й атеїстичної пропаганди ("Сорок лет"). Філософська сентентивність, осягнення не обігової історичної правди дотепер вигідно характеризують здобутки епіка.

У поезії він, розпочавши розробляти мотиви, сюжети, настрої, характерологію героїв у згоді з естетичними канонами українського романтизму, розширив їх, увівши світові сюжети, зокрема біблійні (переспів 136 псалма), а також давні й визвольні новогрецькі. Перекладав із англійської, німецької, слов'янських мов, плекаючи тираноборчі мотиви, урізноманітнив ритміку і строфіку українським гекзаметром тощо, розширив інтелектуальність літератури, торуючи шляхи для українських "неокласиків" уже ХХ століття.

Наприклад, баладний жанр засвідчує і данину митця невідлучним атрибутам цього жанру, літературно сформованого романтиками, і водночас новаторське наснаження його зразків історіософською апологією високої ролі громади ("Ластівка"); прометеїзмом антологійного диптиху "Еллада" – "Давнина", "відфольклорним" ("Пан Шульпіка") чи й класицистичним оскарженням всілякої деспотії як руйнівника духовної спільноти ("Юпитер светлый..."); символічністю алюзій неволі України ("Дід-пасішник"), національним болем мотиву профетизму співця та пристрасністю громадянської риторики переспівів. Це виявляє духовно-гуманістичну й патріотичну добру опінію поета.

В сукупності ознаки і типи українського романтизму знайшли в поезії Миколи Костомарова індивідуально виразне втілення. У творчості митця і вченого розвинуто ключові ідейно-естетичні традиції романтизму, плідні фольклорні традиції, відбиті національні уявлення про сутність буття, самобутню мораль і етику стосунків українців. На цій основі побудована індивідуальна система художніх засобів лірика й ліро-епіка.

На відміну від інших поетів-романтиків, де ці означення також присутні, але амбівалентно, в "розмитих", емотивних обрисах, Костомаров у своїй поезії дає їм чітке структурування і напрямок навколо націєтворчої ідеї. Основним у нього виступає не ліричний герой абстрактно-романтичного типу, а конкретний репрезентант України чи й інших земель (капітан Буковалл – грецький клефт). Галерея українських типажів представлена в поета образами кордоцентричних молодців, козаків-“друзяк” (гекзаметрична “Щира правда”), княжих вояків (“Ластівка”), славетного бояна (“Співець Митуса”). Найвищою етичною правдою персонажів є прогностична віра в те, що “розгонить яснеє сонце туман віковічний Русі”, настане кінець народним терпінням. Їх об’єднує культ козацького чину і лицарської взаємодопомоги в борні з ворогом (“Пан Шульпіка”). На відміну від поезій романтиків, де ліричний герой перебуває переважно поза загальносуспільним світом, на його маргінесах або в прямому конфлікті з оточенням, у його несприйнятті, в поезії Костомарова він – органічна частка національної спільноти, репрезентант її народолюбної еліти, внутрішньо багата особистість. Герої Костомарова – органічна частка рідного довкілля, ще одного компоненту національного образу світу.

Генетично фольклорний тип романтизму із антропоцентричною концепцією в основі, змалюванням співвідношення людини і природи, їх зв’язку, що має іманентний характер, реалізований поетом через безпосереднє відчуття інтуїтивно-ірраціонального характеру. Природа в поезіях Костомарова постає апріорно вищою за реальність, незбагненною часткою самого людського єства, своєрідним виразом творчого начала в людині.

Костомаров-драматург започаткував жанр історичної "ідеологічної" трагедії й драми, глибокосутньо трансформуючої різнорідні джерела, апробував ідею мирного розв'язання історичних конфліктів ("Сава Чалий", "Переяславська ніч"). У першій із п'єс до того ж протаґоніст визнав саме брак національної згоди та єдності причиною тяжкого стану батьківщини. Давши цінний художній еквівалент власної філософії історії, Костомаров у "Саві Чалому" потрактував минувшину в аспекті розвитку народного духу, підніс волелюбність українців, іще до Лесі Українки запропонував у драматургічній оболонці транспозицію "минуле – сучасне".

Національно-патріотична високостильна трагедія "Переяславська ніч" привертає увагу в аспекті досліджуваної проблеми осудом невільництва духа, синекдохальним відтворенням впослідженого становища переяславців у лядсько-єврейській кормизі та наступним їх об'єднанням під знаком визвольної доби, – за прикладом сусідів-канівців та під формуючим впливом лідерів. У результаті громада постає одним цілим, готовим на муки і смерть за віру дідів і всенародну родину. При тім визвольний порив молоді автор самобутньо передав у співних партіях модернізованого античного хору.

Драматург-новатор позачасовою драмою "Кремуций Корд", водночас осторогою і натяком, порушив проблему вченого-громадянина й упокореного тираном суспільства, передбачив пандемію донощицтва й репресій, зміління історичної науки у державі тоталітарного типу. Свого роду заповітом Костомарова берегти національну єдність звучить остання п'єса письменника "Эллины Тавриды" з понадчасовими й прозорими проекціями "Херсонес – Україна".

Зміст, тенденції і характер художніх творів Миколи Костомарова визначені характером доби, на ідеали та естетику якої визначальний вплив мали "Історія Русів" та "Енеїда" Івана Котляревського. Художня спадщина письменника становить наскрізний національно та ідейно сконцентрований текст, незважаючи на те, якою мовою вона творилася. Центральна проблема писань Костомарова – життя народу України в широкому часопросторовому континуумі, в розмаїтті тем, сюжетів, жанрів. Позиція автора, при всій зовнішній безсторонності, виразна й однозначна – обстоювання морально-етичних ідеалів українського народу, його права на самобутність, його важливої ролі в гармонізації міжетнічного суспільно-політичного простору.

На творчості письменника позначилася романтична доктрина наукового “народництва” з її найбільш прикметними ознаками: розумінням самобутності нації в мовно-вербальному й інших виявах; абсолютизацією ідеї народу; уведенням у суспільну рецепцію поняття "дух народу"; потрактування його автором як одвічної данності, незмінної в своїй суті; означення митців виразниками цього духу, встановлення культу співця як його речника і носія найхарактерніших ознак.

Поезія Костомарова яскраво справдила пізнішу тезу Д.Чижевського про те, що "романтизм є не тільки одним з основоположних художніх напрямів української літератури ХІХ століття, а й засвідчує світобачення, характерне для української духовної культури, визначає ментальні особливості української нації".

Саме в філософсько-світоглядні та образно-естетичні координати народної творчості, національної ідентичності вписав свою естетичну теорію та практику Микола Костомаров. До того ж чинив він це в час, коли побудову саме національної моделі як ідейно-філософського і художньо-естетичного феномена значно ускладнювала суспільна атмосфера в імперії, позначена відбитком співіснування просвітницької і романтичної ідеологій. Костомаров поглибив романтичну традицію. Він не тільки був інтелектуальним каталізатором, але і вніс у літературний, публіцистичний пласт своєї творчості особливу глибину чуття, правдивість, чесність, здатність і принциповість у відстоюванні наукової істини.

В художній творчості Костомаров на основі традиційної ідейно-естетичної бази романтизму "творив власну вежу-споруду о чотирьох стінах” (В.Шевчук), прокладав дорогу інтелектуальному художньому мистецтву, на засадах якого почали творити інші письменники (Іван Франко, Леся Українка).

Саме в тих поезіях Миколи Костомарова, де зустрічаємо замилування самобутністю українського народу, започатковуються мотиви, в яких бере початок концепція нації як спільноти. Глорифікація України, її історії є наскрізною в збірках "Українські балади" та "Вітка", виразно постає в окремих віршах пізнішого періоду ("Спить Вкраїна та руїни", "Діти слави, діти слави!", "Співець Митуса" та ін.). Поет інтерполював думку про воскресіння слави України на давньо- й новогрецькі сюжети (“Юпитер светлый…”, Еллада”, “Пантікапея”, “До Мар’ї Потоцької”), обирав для перекладів і переспівів мотиви, суголосні з цією проблемою (інтерпретації “Краледворського рукопису”, “Єврейських мелодій” Байрона). Вірші Костомарова мають виразний націєтворчий характер, як от “Співець Митуса”, “Дід пасічник”, “Діти слави, діти слави!”, “На добраніч”.

Використовуючи типові для романтиків сюжети, мотиви, прийоми, Костомаров наснажував їх власною перейнятістю Україною, націленістю на поетизацію життя, побуту, моралі українського народу, любов'ю до своїх героїв, бажанням "підказати" оцінку ситуації, дії, вчинку ліричного героя. Письменник творив образ українського народу, який постав у віршах, як і у наукових студіях Костомарова, трудящим і високоморальним, обдарованим поетично хранителем традицій, звичаїв, творцем мовного багатства. Поет естетично реалізував концепцію окремішності української нації, її самобутності і життєздатності.

Розмаїття мотивів і образів (“Баба Гребетничка”, “Зозуля”, “Явір, тополя й береза”, “Чорний кіт”) збірок Костомарова й віршів поза збірками об’єднують романтичний національний світогляд і естетика народного слова. У такий спосіб літератор відтворив духовний світ не одиничного романтичного героя, а козацького народу, моральною досконалістю якого автор захоплюється, підносить красу його мови, чесноти нації, багатство її естетичного світу. 

Серед індивідуальних ознак поетичного стилю Костомарова привертає увагу також вітаїстичність. Вона виявляється в "оживленні" подій, частковому переведенні їх з цілковито ірраціонального світу (як у романтиків) у конкретні часо-просторові реалії, або й навпаки – життєподібності ірреального; в увиразненні конкретикою географічного та побутового простору, наповненні живими образами та деталями. Поет постійно акцентує при цьому національно-патріотичні, високі етичні аспекти, принадність християнської моралі.

Поет вдало контамінував народнопісенні джерела й елементи, драматизовані діалоги, у яких часто передаються власні відчуття автора. Віршам властива подієва і психологічна експресивність, багатий звукопис. Нерідко автор розгортав ліричні твори в епізовані фабули (“Наталя”), наповнював розповідними елементами. Його образному мисленню властиве широке епічне начало, свого роду сполучувальний місток між поезією та художньою прозою.

Спадщина Миколи Костомарова-епіка – значна за обсягом і неоднорідна тематично, жанрово, стильово. Він одним із перших серед романтиків почав культивувати історичну прозу, зокрема історико-біографічний жанр (“Історія Росії в життєписах визначніших її діячів”, “Кудеяр”), використовуючи докладні знання кожної епохи, фактів з життя славетних історичних осіб, національних героїв і менш відомих постатей, котрі привернули його увагу насамперед участю в історичних процесах етноконсолідації.

Прозові твори Миколи Костомарова досі досліджені недостатньо – при тому, що центральна частина його спадщини в сукупності складає своєрідну художню енциклопедію історії українського народу, його стосунків з іншими, насамперед російським, є художнім розкриттям моральної сутності українців, їх суспільно-етичних норм, духовної самобутності.

Осмислення художньої прози Костомарова, нерідко російськомовної, в аспекті врахування української її естетичної природи, розкриває специфіку вимушеної “двоколійності” епіка. Водночас українська національна ідентичність прози письменника позначена яскраво вираженою ідейною позицією автора, конкретикою оцінок наратора як її виразника, вибором сюжетних ситуацій, характеристикою типів, засобами образотворення, диференціацією російського і українського та визначальними ідеями українського націєтворення. Ці константи прози Костомарова вводять її в тезаурус української художньої культури ХІХ століття.

Митець і вчений, Костомаров автентичний до подробиць включно у змалюванні життя і діяльності, характерів та побуту історичних осіб, колориту показових для певної доби персонажів на тлі конкретних суспільних обставин, в оцінці наслідків подій і вчинків та в розумінні перспектив, у естетичних засобах виразності. Романтична і реалістична, белетристика Костомарова має в основі детальну і багату історичну конкретику, достовірно відтворює не тільки реалії, але й дух епохи, на що письменник особливо звертав увагу.

У прозі, як і у всій творчості, Костомаров цілеспрямовано опрацював коло тем, сюжетів, ситуацій, які художньо явили національну своєрідність українців, витворили модус національної ідентичності. Він належить до перших творців інтелектуальної історичної прози: історико-біографічних повістей, історико-побутових картин, хронік, сцен, оповідань (“Історія Росії в життєписах найвизначніших її діячів”, “Холоп”, “Кудеяр”, “Скотской бунт”).

У всьому митець виявляв глибокі й точні знання реалій епохи, фактажу з життя відомих історичних осіб, національних героїв українського народу. Причинами його уваги до тої чи іншої постаті, факту історії завжди служить їх роль у долі чи недолі українського народу. Він інтерполював проблеми історичних творів у свою сучасність, простежував наслідки минулого в подальшій перспективі. Стурбованість долею національної ідеї, наприклад, інспірувала постання першої антиутопії в слов’янських літературах – оповідання “Скотской бунт”. Прогностична зіркість його автора виявилася в остеріганні загалу перед соціальними експериментами (соціалістичного типу, як той пізніше зображений “колгосп тварин”), перед небезпекою холуйства й меншовартісності.

Особлива увага Костомарова-епіка зосереджена на періоді ХVІ-ХVІІІ століття, коли формувалися національні, релігійні, громадянські стосунки суспільного конгломерату Російської імперії. Життя кожної верстви, в тому числі соціально визначеного побуту холопів, письменник передає яскраво, виразно психологічно, з дотриманням правди історичних фактів та суспільних деталей.

Жанровий діапазон прози Костомарова надто широкий. Повісті, белетристика хронікального типу, оповідання, художньо-біографічні документальні нариси, побутові історії, оповідки-“бувальщини” ірраціонального характеру на зразок народних легенд – це далеко не повний її обсяг. Найбільшим його досягненням, без сумніву, є капітальна праця всього життя – повісті серії "Історія Росії в життєписах найвидатніших її осіб". Надзвичайно потужна та достовірна історична і побутова конкретика кожної доби, досконала орієнтація в причинах і наслідках подій, розкриття психології історичних осіб і впливу особистостей на характер подій, абсолютна наукова сумлінність і чесність у висвітленні джерел, опертя оцінок на моральні критерії, “українська оцентричність” – усе це ознаки “Історії...” та всієї прозової спадщини письменника. Розмаїття жанрів прозових творів Костомарова, їх зміст і національна заангажованість також “працюють” на українську національну ідею.

За жанром повісті серії "Історія Росії в життєписах її визначних діячів" наближаються до історико-біографічних повістей, у творенні яких Костомаров також виступив як новатор. Написані живою мовою, збагаченою белетристичністю елементів, вони є особливим і самобутнім явищем української літератури.

Микола Костомаров-прозаїк художньо правдиво змалював життя різних суспільних станів Росії і України, осмислив важливі суспільно-історичні, морально-етичні проблеми буття батьківщини, націєтворення, самоідентифікації українського народу, обстоювання його прав, зобразив вільнолюбні громадянські, особливо морально-етичні традиції українства (“Кудеяр”, “Син”, “Холоп”, “Сорок років”).

Епік окреслював найкращі якості українського народу, як правило, через зіставлення з характеристичними, на його погляд, етнопсихологічними рисами росіян, поляків, євреїв, часто в проекції на суспільно-імперські засади з їх затхлістю в опозиції до антиморальної сутності самодержавно-чиновницького устрою Росії. Антитоталітарна за своїм ідейно-тематичним профілем, прозова спадщина Миколи Костомарова критична щодо його негативного впливу тоталітаризму на долю поневолених народів, особливо українського, однаково й російського (“Чернігівка”, “Син”, “Кудеяр”). Незвичайною якістю його прози є те, що Костомаров зберіг український національний дискурс, навіть творячи російською мовою. Творча свідомість автора відрізняється українським ракурсом бачення, домінантою християнсько-моральних засад, вони глибоко архаїчні, пов'язані з міфофольклорною традицією.

Виникнення творчого задуму, його реалізація зумовлювались ідейною позицією і світоглядними засадами письменника. Літературні ж писання Миколи Костомарова  прикметні емоційним зворушенням, створенням психологічно переконливої картини. Через художнє зображення письменник об’єктивно підводив читача до справедливості ідейних висновків. Селекцію матеріалу та своєрідність його насвітлень (чіткість авторської позиції, етичний християнізм наратора) характеризують присутність автора як особливість індивідуального стилю його творів.

Так, у повісті "Чернігівка" (1881) йдеться про зламану з примхи російського боярина Чеглокова долю красуні-козачки Ганни Кусівни. Розпусний і цинічний злочинець, ставленик російської адміністрації воєвода Чеглоков викрав її в день весілля для наруги і власної потіхи, зробив наложницею. Сюжетною основою твору стала справа Малоросійського приказу, судові документи другої половини ХVІІ століття. Як і Пантелеймон Куліш у “Чорній Раді”, Микола Костомаров заперечив неситу хтивість московської старшини. В результаті у творі постала об’єктивна картина трагедії України під московськими царями.

У сюжеті повісті "Син" художньо розкрито побут і родинні стосунки російських поміщиків і їх холопів у дещо раніший період – ХVІ ст. Йдеться про свавілля посталої на деспотичному грунті домостроєвщини, темряву бездуховності, розпусту, аморальність, злочинство, відсутність родинних традицій, безправ’я і затурканість слуг, вплив на їх поведінку ницої моралі господарів. Антиципаційним стрижнем повісті є ретроспективне порівняння моралі російської “глибинки” і українських традицій (козак Круча) на користь останніх.

У творі наявний елемент хронікальності, сюжет розгортається на тлі історичних подій, пов’язаних із виступом Степана Разіна. Останній і сам є одним із персонажів оповідання. За жанром це, без сумніву, повість, хоч автор назвав твір оповіданням. Знання історичної конкретики дозволило повістяру показати, як на долі окремої людини позначається характер епохи, як суспільні події, зокрема в періоди історичних катаклізмів, поглиблюють найгірші вияви етноментальності.

Подібно до інших прозових творів, у повісті “Син” історичному і побутовому негативу самодержавного замкнутого простору протиставлений позитив високої моральної вартості українських характерів, типів, подій історії України і її визвольних змагань, долі простих людей.

Супутній кримінальний елемент сюжетики письменника, як правило, ніколи не пов'язаний із представниками українського етносу і завжди служить авторові для увиразнення різниці між українцем і неукраїнцем. Життя першого в небайдужому малюванні Миколи Костомарова засноване на суб’єктивно-об’єктивному відтворенні християнської моральності, гуманізму, правдивості, демократизму, толерантності, естетичності побуту й краси звичаїв українського народу.

Буття ж тогочасних російських етносів у моделюванні письменника залежне від наказу, сваволі, насильства, антагонізму держави і її мешканців, а тому безідейне, кероване прагматизмом сильнішого, не освячене вищими цілями, хаотичне, морально убоге, інспірує лінощі, обман і злочин, породжує зло як тотальне суспільне явище.

Таким чином, проза епіка Костомарова, як і поетичний ліро-епос, естетично увиразнили його світоглядні засади, утворили споріднену єдність із науковими дослідженнями. В художніх творах хист дослідника конкурує з талантом митця. Тож недарма О.Пипін назвав Костомарова єдиним із новітніх письменників, котрого можна назвати істориком-художником.

В ідейно-естетичний дискурс українського національного художньо-естетичного простору російськомовні твори Костомарова входять завдяки властивій їм постійній присутності теми України як світлого начала, піднесенню традицій українського народу, часто як антипода іншим етносам, насамперед російському, в тих виявах, де автор ставить його в порівняльний дискурс з українським. Російська проза Костомарова, як і всі інші його писання, – іманентно національне явище з наскрізною глорифікацією України й українського народу, художньою конкретизацією рис його національної ідентичності. Тема й апологія України, відтворення українського етнотипу, українська лексична течія російськомовних повістей, сама українська природа стилю (кордоцентричного, елегійно-емоційного) дозволяє зарахувати російськомовні твори до українського літературного процесу. Ідейна позиція автора виражається також добором ситуативного матеріалу, уведенням до змісту прозових творів таких елементів, де герої, як правило, в той чи інший спосіб дотичні до українського геоетнопростору та хронотопу. Нерідко наратор цих творів є виразником української ідеї, репрезентантами якої виступають також побут, психологія героїв тощо.

Так, у тій же повісті "Син" Україна і козацтво антитентично “зчеплені” з малюнком імперської російської "глибинки". Автор подав, окрім того, історично достовірний опис соціальних стосунків російського порубіжжя. Плин розповіді про злочини поміщика Нехорошева живо передав картини тогочасного побуту, деталі міжлюдських стосунків, звичаї. В описах повісті ворожіння, чари, марновірство, п'яні жінки – явище побутово звичне, як і обман, підкуп, підступ, моральний занепад московського люду, бруд і нелад, неохайність навіть за їжею. Яскраво відтворені автором ницість і тупість, безправ'я забитого дворового люду.

Глибоко психологічно виведено в повісті суспільний тип стосунків, де обман і бійка сприймаються кожним як неуникна і обов'язкова реальність, звичний лад речей. Авторське ставлення до зображуваного виявляє протиставлення цих реалій до обставин життя Нехорошева-сина на Україні під час російсько-польської війни.

Центральними в ідейному плані є опосередковані характеристики запорожцем Кручею своєї батьківщини та сенсу існування її кращих синів:

– Слухай, братику, – сказал запорожец. – Ти у козацькій землі бував, знаєш звичаї наші…А знаєш ти, що то єсть козацтво? ... козацтво єсть сама правда, така правда, що кривду карає, сильних зносить, потоптане підносить, упертих всіх рівняє… Ми не крові людської хочемо, а тих віроломців караємо, що кров чужую п'ють…1.

Так “ізсередини” висвітлюється альтернатива іншого життя: упорядкованого, морального, нормального за людськими і Божими законами. Тож “Син” – своєрідне продовження ідеологеми "Книг буття українського народу" й апофеоз провіденційності України, її духовної і моральної сутності в розумінні автора.

Антиімперський пафос повісті "Холуй" багато в чому визначений кримінальною епопеєю дошукування вини і катування княжого холопа Данила за його спробу “приворожити” бояриню і княжича Долгоруких та здобути їх ласку. Для нормальної людини події повісті сприймаються як ірреальність, а тим часом саме такі державні порядки були запроваджені і в Україні, що зруйнувало звичний для українців демократичний історичний їх розвиток. Саме такий безсторонній погляд автора на стосунки суспільних станів Росії актуалізував українську ідею.

Художньо переконливо та історично правдиво автор схопив характери панів та їх двірні, в історично правдивих деталях передав обставини і події, пов’язані з таким суспільно-державним явищем, як "слово і діло" в епоху Петра І та постпетровську добу. Доля людини визначалася всевладдям роз’єднуючого суспільство донощицтва, правдивість якого слідчі з’ясовували катуванням самого донощика, а потім і його жертви. Автор достовірно та з психологізмом реалістичного ґатунку передав сваволю, корумпованість дрібних чиновників, вищих сановників і дворянської знаті Російської імперії.

На підставі історичної хроніки "Кудеяр" опоненти інкримінували Костомарову гіперболізоване протиставлення Байди-Вишневецького й Івана Грозного. Відповідаючи статтею "Моє українофільство в "Кудеярі", Костомаров захистив право історичного белетриста на певний домисел, висловив новаторську сентенцію про важливість у художньому творі внутрішньої, глибинної правди, яка відображає сутність епохи.

Повість "Кудеяр" напружена сюжетно, показова яскравими картинами життя і побуту Росії часів Грозного, послідовністю націєтворчого концепту письменника. В ній яскраво відбилася особливість творчості Костомарова: в наукових працях він виступає як митець, у художніх – як глибокий учений (М.Грушевський).

Твір відзначається національною заангажованістю. Вона синекдохально присутня навіть у козацькому звертанні українських воїнів до військового зверхника – "батьку", що стильово маркує особливого типу внутрішній зв'язок на основі взаємної поваги, вірності. На противагу цьому в росіян люди всіх станів – від боярина до жебрака – холопи царя. Alter ego автора, полонений Самсон Костомаров промовисто емфатично висловив цю антиномію “демократизм – тиранія”:

"… в нас боярин і князь – все одно що простий (підлий) чоловік перед царем. Якого добра сподіватися від такої землі! Там (в Україні – Я.К.) з прадідів є вільні люди, а тут всякий московит, яким би не був із прапрадідів – підлий раб і тільки! ...Ні, я назавжди зрікаюся проклятої московської землі і її людей. Своїм внукам і правнукам закажу повертатися в Московщину…". Автор, що показово, однозначно транспонував із українських козацьких дум оцінний епітет “проклята”, одібравши його в землі агарянської й присвоївши російській.

Протиставлення “московське – українське” автор у російськомовних творах генералізував. У повісті "Кудеяр" гострі кути імперської дійсності автор змалював у жахливих, макабричних картинах, де кров, трупи, безглузде і тупе зло сягають апогею, який нечасто зустрічається навіть у гостросюжетній романтичній прозі.

Ірреальний сюжет повісті "Сорок років" – своєрідна варіація відомої теми про диявольську спокусу людини багатством – закорінений в українських переказах і легендах. З позиції народної моралі автор поціновує вчинки героя, підкреслює неминучість відплати і покари за гріховні дії людини. Практикуючий християнин, що святобливо шанував релігійну мораль, автор усе ж розв’язує проблему покари не в теософічній, а в морально-етичній, психологічній площині. Не відплата вищих сил, а звичайний багатолітній страх її очікування стає моральною карою героя. Нестерпність життя під загрозою неминучої відплати за вбивство передана автором психологічно і пластично виразно, що засвідчує виявлену ще одну грань його індивідуальної майстерності і новаторства.

Загалом у прозі Костомарова з тематикою потойбічних, ірреальних явищ пов’язані твори "Пригоди по смерті", "Недужа", "Тайновидець", "Фаїна", "Вільшинник", "Незаконнонароджені" та ін. У їх сюжетах почасти виражені романтичні настрої самого Костомарова, його зацікавлення віруваннями, звичаями, мораллю та етикою українського народу як основою іманентного тлумачення історичних явищ і фактів. Із загального масиву прози ці твори ірреального характеру не випадають. Вони мають ту спільність, яка об’єднує всю прозову творчість Костомарова: щирість, правдивість, національну заангажованість і прагнення досягнути історичної достовірності епохи.

Високу оцінку художній вартості прози Костомарова дав один із перших перекладачів "Життєписів…" М. Костомарова (1874) Олександр Барвінський: "… твори Костомарова сяють немеркнучим сяєвом. Його писання зберегли досі повну пластику фарб і в історичній творчості вибиваються все-таки на перворядне місце своїм мистецтвом та визначаються питомою йому свіжістю історичної прози і високою культурою слова" 1 .

Тож Костомаров-епік осмислив цілий ряд ключових проблем української нації, її історії, художньо дослідив – одним із перших у художній прозі – комплекс проблем етнопсихології. При цьому в різні способи він підніс високу моральність українського народу, його творчий геній. Це не випадкове самоповторення, а наскрізна ідея всього життя письменника. Саме в творчому генії українського народу добачав Костомаров запоруку безсмертя України. Аналогічно національна окремішність, інакшість, на його думку, – аргумент на захист природного права краян бути українцями, а не “малоросами”. Тобто основним аргументом як усієї української художньої прози ХІХ століття, так і епічного набутку Миколи Костомарова, є життєздатність і автономність, легітимність, перспективність українського духу (М.Павлишина).

Драматургія Костомарова виростала з європейського контексту, зокрема давньогрецьких моделей, і національних традицій ХVІІІ – ХІХ століття. Відомо також: на початку творчості Костомаров захоплювався Шіллером, перекладав Шекспіра, що стало імпульсом до оригінального творення, зокрема в історично-героїчній психологічній віршованій драмі “Переяславська ніч”. Хист драматурга формувався і в його поезії (ліро-епічний твір з драматичними елементами "Юпитер светлый плывет…"). В архіві Костомарова зберігаються уривки нереалізованих п’єс із життя відомих діячів історії України (Хмельницький, Мотря Кочубей), що засвідчують тяглість і “героєцентричність” його драматургії. Тож у час, коли на початку ХІХ століття українська література ще не мала жанрів української історичної поеми, історичного роману й повісті, історичної драми,  М.Костомаров намагався започаткувати жанр історичної драми, протягом трьох тижнів у лютому 1838 р. написавши історичну драму "Сава Чалий".

Стосовно витоків драматургії Костомарова слід, отже, вести мову про європейські стимули творчих початків, прагнення письменника покласти в підґрунтя драматичного жанру, як і загалом мистецької літературної роботи, інтелект, ерудицію, ґрунтовне знання давньої класичної і сучасної йому європейської літератури. Одночасно письменник розумів і усвідомив потребу розширення, інспірацію національних первнів, виходу за рамки цих традицій з їх впливами романтичних німецьких традицій Шіллера. В “Автобіографії” автор відзначив вплив неприродної солодкавості, “напыщенности” німецького стилю на драму "Переяславська ніч", відхід у творі "від строгої узгодженості” з вимогами доби.

Драматургія Миколи Костомарова прикметна високою стильністю героїчних місць, широтою проблематики і тем, новаторством сюжетів, інтерактуальна в моделюванні культурних ландшафтів минулого (Боспорське царство, Рим), суспільного життя й етнічних міжнаціональних стосунків у Причорномор’ї і в Речі Посполитій, алюзіями в сучасні для автора обставини.

Драматургія вповні виявила оригінальність письменницького обдарування митця. Першим серед драматургів-романтиків ХІХ ст. він продуктивно опрацював історичні теми, художньо їх переломив націєтворчо. Як і в прозі, у драматургії Микола Костомаров інтерпретував ті сюжети з історії, у яких із особливою силою виявлялося прагнення народу до звільнення від іноземного поневолення, оборона віри і звичаїв. Стійкий у п’єсах із українського минулого інтерес до Хмельниччини, гайдамаччини.

П'єси Костомарова – принципово нове явище в розвитку української драматургії першої по­ловини XIX ст. Драматургічна майстерність письменника-романтика, результативність його індивідуального внеску – в плеканні українською літературою ідеалів демократії та свободи. Хоч майже всі драматичні твори Костомарова виникли на історичному грунті, їх конфлікти, характери чільних героїв мають виразно національне начало і спрямування. У драматичних творах Костомарова щасливо поєднався талант майстра сло­ва з великою ерудицією вченого-історика.

Незважаючи на те, що деякі драми писані російською мовою, вони наскрізно перейняті українськими націєтворчими ідеями і переконаннями автора. Драматург, як правило, звертався до складних супе­речливих моментів історії, в фокусі яких поставали проблеми національної ідентичності українського народу, боротьба його за національне визволення. Сюжети і конфлікти драматичних творів служать автору для утвердження моральної вищості українського народу, його здатності до демократичного співжиття з іншими етносами. Костомаров намагався дати всебічне і естетично виразне висвітлення цих мотивів. Порушувані в його п'єсах проблеми, як правило, спроектовані на акту­альні явища суспільної дійсності XIX століття, сфокусовані драматургом на становищі України в Російській імперії. Підтекстово автор формував місткі філософські узагальнення щодо самобутності українського народу, створення умов для реалізації його потенціалу.

Таким чином, художня творчість Костомарова сформувалася на грунті активізації пошуків національної самоідентичності в тогочасному суспільстві під впливом прогресивних західноєвропейських ідей, у координатах естетики романтизму з її національними ознаками. Костомаров знайшов власний дискурс естетичного виразу національної ідеї, розробивши його основні засади у взаємодоповнюючій і концептуально пов’язаній системі літературних жанрів та наукових досліджень. Костомаров-письменник витворив художній модус національної єдності й ідентичності у всій його моральній привабливості. Художня творчість Костомарова, натхненна Україною, виводить його за традиційні межі розуміння як одного з представників “харківської школи” поетів-романтиків, виявляє націєтворчу вагу його спадщини в загальноукраїнському і всеслов’янському суспільно-естетичному контексті, у творенні національного ідейно-культурного канону.

В третьому розділі дисертації "Літературна критика і публіцистика Миколи Костомарова в контексті розбудови національної ідентичності" розкрито і проаналізовано його науково-журналістську діяльність у час відновлення націєтворчих змагань кінця 50-х–початку 60-х рр. та наступу реакції 70-80-х років. В цей період митець і вчений залишився вірним сформованим ідейним позиціям, конкретизувавши і розвинувши їх послідовно з позицій націєтворення, обстоювання історичної ролі України в прийдешньому – не як провінції-аутсайдера в імперії. 

Для цього періоду характерна активізація публіцистики в доробку Костомарова – чільної постаті “українофільського” руху другої половини ХІХ ст. Можливості “рухомої естетики” й оперативного реагування критика і публіциста дозволяли йому реалізувати повно і рельєфно національно-визвольні прагнення українців у нових суспільно-історичних умовах.

Публіцистичні праці Миколи Костомарова є важливими тому, що окреслюють той аспект діяльності вченого, його історичний багаж і методологічні засади, які лягли в основу вибору сфер наукової і громадської діяльності, стали світоглядною основою творчості. Відіграв позитивну роль тут і харківський науковий осередок, його провідні ідеї. З одного боку – кафедра історії з професором Луніним, з іншого – гурток Срезневського-Метлинського, який українським матеріалом і його тлумаченням заронив глибоко в свідомість молодого Костомарова пієтет до українства, визначив його наукове пізнання і оборону всім смислом життя.

Значення наукової публіцистики Костомарова – і в тому, що в ній виразно задеклароване гасло "народної історії", яке згодом скристалізувалося в усій його творчій діяльності, сприймалося громадськістю як нове слово, перманентно ініціювало полеміку навколо писань Костомарова. Згадана ідея не втратила значення дотепер, хоча згодом В.Антонович, М.Драгоманов, а далі й М.Грушевський атрибутували позицію Костомарова як "народницьку", хоч самі розвинули власне його теорію та практику.

Публіцистика Костомарова цікава стильово своїм белетристичним ключем – недаремне М.Грушевський підкреслив, що вона була схожою на історико-політичний памфлет.

Про послідовність національної спрямованості публіцистичних писань Костомарова свідчить той факт, що головною "трибуною" автора стала "Основа" до самого її закриття. Цінні статті вченого і публіциста мали і всеросійський резонанс, засвідчений фактом публікацій у російській періодиці ("Современник", "День" та ін). Публіцистику Костомарова породили сприятливіші обставини короткочасної політичної "відлиги", "медового місяця" (С.Єфремов) лібералізму, ідеологічного плюралізму ліберальної громадськості, зміненого невдовзі урядовими проскрипціями українства.

Публіцистика Костомарова – невід'ємна складова суспільно-політичного та естетичного контексту ХІХ століття, найгостріших його проблем українського націєтворення, дієва сила в боротьбі з супротивниками як із кіл урядових, так і з шовіністично налаштованих наукових. Зміст і коло проблем публіцистики Костомарова визначилися потребами захисту національної ідеї.

Наукове заперечення Костомаровим сутності імперської тріади православ'я, самодержавства й уваровської народності, як і розуміння антинаукової теорії російського старшинування, об’єктивно працювали на з'ясування вторинної, азійської сутності імперського способу правління, пропагування демократизму як національної традиції суспільної організації українців, розвінчання панславізму по-московськи. Крім того, Костомаров-публіцист обстоював право України на назву Русь, підніс роль козацтва в національно-визвольних змаганнях та формуванні й збереженні духовності нації, розвінчав деяких “героїв” російської історії тощо (“Куликовська битва”, “Правда москвичам про Русь”, “Перші війни малоросійських козаків”, “Відповідь Малорусу-Волинцю”).

У дисертації визначена панівна ідея публіцистики Костомарова. Це оборона українського народу від насильницької асиміляції, обстоювання його національної ідентичності, прав української мови – на духовне збереження національних традицій, заклик до єднання станів і творення національної інтелігенції, турбота про рідномовну освіту як умову прогресу нації, потреба розвитку літератури як фактора цього розвитку, перейнятість долею українського народу в умовах його громадянського, економічного та політичного безправ'я (“Мысли южноруса”, “Давно ли Малая Русь стала называться Малороссиею, а Русь – Россиею?”, “Малорусское слово”).

Публіцистичні виступи Костомарова інспірувалися також конкретикою тогочасних суспільно-політичних обставин: наступом реакції, активізацією польських визвольних змагань, засиллям соціалістичних ідей, шовіністичними нападами на українську національну справу, загостренням міжетнічних конфліктів в умовах активізації національних та суспільних визвольних рухів, узагалі наступом реакції (“Тисячоліття”, “Правда полякам про Русь”, “Іудеям”, “Ответы на выпады краковской газеты "CZAS" и журнала "Revue Contemporaine").

Особливе значення в змаганні за національну ідентичність належить статтям Костомарова "Дві руські народності", "Українофільство", "Правда москвичам про Русь", "Правда полякам про Русь", "Тисячоліття", "Про федеративний устрій в Давній Русі", "Риси української історії" та ін. Аналіз розкриває їх ідейно-образний зв'язок із художніми творами, функціональну лейтмотивність ідеї націєтворення. Забезпечувався такий зв’язок єдністю основної ідейно-тематичної концептуальності, співзвучністю пафосу, генеруючою проукраїнською позицією автора, послідовністю його світогляду та відданістю процесам українського націєтворення за вкрай несприятливих умов (маємо на увазі придушення національного чуття, заборони розвитку мистецтва і культури як головного виразу національної самобутності народу).

Докладне зіставлення публіцистичних виступів Костомарова в порівнянні з писаннями опонентів (Погодін, Шевирьов, Катков, В.Міцкевич, Крестовський, Де-Пуле та ін.) доводить принципову послідовність переконань ученого, його вірність відстояним і вистражданим суспільно-політичним ідеалам. Показовий тут сам вибір об'єктів наукових досліджень та публіцистично-полемічних писань, постійне оперування ґрунтовним і солідним фактичним матеріалом з історії українського народу та його красної словесності, виявлений ученим послідовний демократизм, національна толерантність, особиста висока моральність, духовність, наукова порядність.

У процесі аналізу й синтезу особливо важливі для націєтворення історичні думки Миколи Костомарова (подекуди латентно висловлені через російську ситуацію) інтерполювалися в політичний та суспільний контекст сучасності задля розкриття їх невигаслої актуальності, ідейної значущості й суспільної продуктивності.

Цитування вагомих міркувань публіциста зродило питання перекладу російських етнонімів, які змушений був уживати Костомаров (“малоруський”, “західноруський”, “південноруський” тощо). Як слушно зазначив Я.Дашкевич, не варто при цьому "жонглювати етнонімами українців з демагогічною метою: руси – руські – русини – малороси – українці, бо протягом багатьох століть етнічна субстанція українців не мінялася, а формальна зміна етноніму цілком не торкнулася фактичного етнічного змісту поняття, оскільки етнос, нація – не соціально-економічні, а етнічно-політичні категорії"1. На часі, отже, вирішення проблеми як перекладів в ім’я історичної справедливості, так і тлумачень цих термінів із сучасних позицій.

Окреслене коло проблем публіцистики Костомарова визначилося ще у його перших осягах в цій сфері. До нього належать Україна, кордоцентризм національної ментальності, обстоювання історичної справедливості національно-визвольних змагань українського народу, його самобутність, повне право на політичне буття в колі рівних вільних націй, традиції демократичних засад суспільного устрою, обстоювання права на розвиток рідної мови як джерела збереження історичного досвіду народу.

Науково точні оцінки польсько-українських стосунків першої дисертації були пролонговані у 60-х роках, коли Костомаров присвятив проблемам унії грунтовну роботу "Україна в кінці ХVІ століття", де підкреслив наданий унією оспалому громадянству “імпульс до активності і боротьби” (М.Грушевський), у тому числі проти польської шляхти і уряду. Українсько-польські стосунки як одна з центральних проблем полемічної публіцистики Костомарова були доречно пов’язані з визвольним рухом польського громадянства і стосунком до нього українства.

Погляди Костомарова на літературу та літературну критику концентрувалися, зокрема, й на рецептивній проблемі підготовки читача до сприймання нового українського письменства. При цьому Микола Костомаров випередив свій час точністю та розумінням актуальності цього процесу (“Огляд творів, писаних українською мовою”, “Українське слово”, “Початок Русі”).

У політичних оцінках суспільних подій націоцентризм мислення, знання і розуміння історичних процесів зумовили послідовність і логічність, панорамність і перспективність мислення вченого. Він був прихильником еволюційного суспільного розвитку на засадах демократизму, противником різного роду антигуманістичних виявів, критиком імперського великодержавного шовінізму як тотального зла, що веде до морального звиродніння і гнобителів, і гноблених. Костомаров сповідував християнські засади в стосунках між людьми і народами, високо цінував релігійну моральність українського народу, духовний характер його світосприймання, вірив у високе призначення українства (”Спогади про двох малярів”, “Дві руські народності”, “З приводу статті п. Де-Пуле про українофільство”).

Найбільш повно талант Миколи Костомарова як публіциста розкрився на сторінках "Основи". Значення його виступів на шпальтах часопису для духовного і національного відродження України особливе, ґенеза їх, на нашу думку, пояснюється відгуками письменника на посилення ідеологічного та урядового тиску імперії на процеси національного відродження. Опоненти Костомарова виступали на сторінках "Русского Вестника", "Дня", "Czas’у" "Сиона" та ін. Вони у валуєвському дусі ствердили: України і українців ніколи не було, а “Малоросія” – складник Росії чи Польщі; українська ж мова буцімто лише "малороссийское наречие". Костомаров-публіцист, адекватно відреагувавши на це, дав науково аргументовані, сповнені пристрасті патріота відповіді на ці інсинуації, діяльно заопонував асиміляторській політиці царського уряду. Авторитет ученого з європейським ім'ям сприяв ширшому пробудженню національної самосвідомості, формуванню в суспільстві більш наукових уявлень про походження українського народу, самобутність його мови та культури.

"Дві руські народності" – знакова праця Костомарова, одне з перших грунтовних етнологічних досліджень, у якому на матеріалі психологічних, історичних, фольклорних, етнографічних і релігійних посвідчень визначалася типологія рис українського і російського народів, розкривалися історично сформовані відмінності між національними характерами українців і росіян. У процесі зіставлення вчений виявив і акцентував національно самобутнє, домінантне для кожного народу в системі історично зумовлених його поглядів, переконань, ідеалів, світорозуміння, побуту і звичаїв.

Коло відмінностей, окреслене Костомаровим, значне. Це етнографія, географія, антропологічна фізіогноміка, фольклор, вірування, сімейні стосунки, ментальність, мова. Такий далеко не повний, за Костомаровим, ряд охоплює основні елементи ідентифікації народу. За всіма ними автор встановив істотні відмінності українців, позитивні їх характеристики для середини 60-х років ХІХ ст., що було сміливим виявом громадянської позиції вченого. Публіцист першим виразно, послідовно і публічно оскаржив асиміляцію “інородців” у Росії. Аналогічно першим Костомаров обстояв у “Двох руських народностях” гостру потребу рідномовної освіти українців. Будучи переконаним, що "народ освічений міцніше стоїть за своє минуле, більш уперто оберігає свої звичаї і пам’ять предків", на сторінках "Основи" він ініціював збирання коштів на її організацію, встановив для цього премію з власних збережень.

Концептуально вагомим було підкреслення Костомаровим важливої ролі художньої літератури в збереженні самодостатності народу. Випередили свій час його концепти літератури як душі народного життя, як вияву самосвідомості народу. В прямий зв’язок із якістю національної літератури публіцист поставив змогу народу чинити опір ворожим обставинам істо­ричного життя, сам ясніший вияв сутності народності. Ці слова дозволяють об’єктивніше – не як відступницьку – оцінити доктрину Костомарова “літератури для домашнього вжитку". Глибокі теоретичні засновки статті "Дві руські народності" посприяли витворенню методології національної ідеї, відкрила шляхи її освоєння сучасниками, з'ясували перспективи ліквідації ганебного поняття меншовартості української нації.

Обсягом і вагою порушених питань, новаторством ідей і сентентивністю стилю стаття далеко виходить за межі, декларовані назвою. Вперше Костомаров ствердив як науковий факт право власності України щодо назви Русь, виступив із критикою антинауковості терміну "малорос". Він завчасу порушив питання можливості національної федерації народів Росії, висловив припущення про азійську вторинність самодержавного централізму.

Костомаров-етнолог відзначив перевагу ліберально-вільнолюбного первня етнопсихології українців на противагу колективістсько-імперативного – росіян, відсутність у вдачі земляків рабських, холуйських рис. Костомаров-релігієзнавець спостеріг властиве українцям осягнення духу віри, а не її форми, релігійну терпимість, акцентував віддавну підпорядкованість російської церкви державі і історичну незалежність – української церкви та її ієрархів.

Костомаров-українознавець ствердив громадську толерантність, демократизм українців і зверхність, пиху – тогочасних росіян. Сміливим для свого часу було твердження Костомарова про ідейність, духовність, моральність визвольних змагань козацького війська і аморфну, руйнуючу, розбійницьку сутність бунтів доведеного до відчаю російського простолюду, про деструктивність стихійних соціальних револтів.

Вперше Костомаров осмислив проблематику внутрішньої специфіки українського і російського мистецтва, національних особливостей рецепції літератури, підкресливши при цьому наявність виразної антитези "внутрішня глибина сприймання – зовнішня афектація". Врешті мислитель ствердив потребу формування інтелігентної верстви нації в становленні її як духовної спільноти. Ця обгрунтована Костомаровим теза дуже актуальна сьогодні, коли інтелігенція, за висловом Б.Бакули, в постколоніальному просторі опинилася на суспільних маргінесах і втрачає можливість продукувати консолідуючі "концепції національного солідаризму", отже, здійснювати свою історичну функцію національної соборності.

Компаративні історичні гендерні студії Миколи Костомарова позначені піднесенням ролі української жінки в духовному житті нації, є свідченням цивілізованості українських подружніх стосунків і констатації рабської приниженості тогочасного російського жіноцтва. Етноментальні відмінності дослідник спроектував на сприймання природи, духовне в українців і підкорене практицизмові в росіян. Відчуття краси і побутову охайність українських селян Микола Костомаров протиставив грубому  матеріалізму, практицизму в побуті тогочасного російського етносу.

Підтекстом наукової об'єктивності викладу публіциста стає захоплення Україною, гостра тривога за її асиміляцію, як і інших країв імперії, що знаходить і прямий вербальний вияв. Новаторським характером і громадянською сміливістю характеризується заклик до гармонії світової спільноти, взаємозапозичень позитивного в духовному і політичному житті. На жаль, об'єктивна незаангажованість виступів Костомарова трактувалася часто як пристосуванство, "поклони" урядові, "вдаряння в струни лояльності" (М.Грушевський). Це питання потребує окремого дослідження, але очевидно: лояльність не викликала б такого шаленого спротиву, аж до заборони і знищення писань, як це було з Костомаровим. Глибокий науковий підхід, аргументованість тверджень Костомарова вигідно відрізнялися від антинаукових випадів опонентів, що спричинилися до закриття "Основи".

Висловлені в статті "Дві руські народності" позиції Костомаров розвинув, ствердив у численних публіцистичних статтях, тому цей виступ можна вважати концентром публіцистики митця, знаковою працею в його публіцистичній спадщині. Особливої гостроти набрала полеміка Костомарова з активізацією російського панславізму як ідеологічною контракцією щодо польського національно-визвольного руху й ширення соціалістичних ідей. Розвиток згаданого руху не пішов на користь українській ідеї доби її переходу з етапу агітативного у пропагандивний (Ентоні Д. Сміт), загострення міжетнічних проблем другої половини ХІХ століття, коли Україну прагнули зробити "розмінною монетою" (Я.Дашкевич). Лабільна реакція на цю ситуацію – стаття "Правда москвичам про Русь" – прикметна ревізією постатей героїв офіційної російської історії, спростуванням створених із метою пропаганди панросійства легенд про їх виняткову роль і провіденціалізм. Опираючись на історичні факти, він, зокрема, розкрив боягузливу поведінку Дмитрія Донського під час Куликовської битви.

Костомаров умів неспростовними історичними фактами перекреслити фальсифікації опонентів. Полеміста не зупиняло переведення дискусії з наукової площини в політичну, хоча закиди опонентів ставали фактично доносами про неблагонадійність письменника. Тому видаються неслушними пізніші твердження про відхід Костомарова від попередніх позицій (С.Єфремов, Г.Грабович, О.Субтельний та ін.).

Остання дискусія з національних питань – поважне тому підтвердження. Інспірував її Ф.Де-Пуле статтею "К вопросу об украинофильстве" ("Русский вестник", 1882), в котрій виступи Миколи Костомарова стали основою для моделювання Де-Пуле сутності прагнень “українофілів-сепаратистів”. Такого типу ідейні оцінки “від супротивників” дозволяють особливо точно – в сумі тез і антитез – розкрити націєтворчу позицію Костомарова.

Таким чином, публіцистика Костомарова як органічна складова частина ідейності його художньої спадщини єднає в органічну цілість наукові пошуки та художню творчість наскрізним націоцентризмом та белетристичністю виразу, поєднанням традиції народної словесності та української полемічної літератури.

У висновках дисертації підкреслено: творчість Миколи Костомарова, багатогранна й ідейно цілісна, – видатна сторінка в історії становлення духовного єднання українців, їх національної духовної і естетичної культури.

Костомаров заклав, обгрунтував і розробив основоположні позиції націєтворення, української суспільно-історичної й естетичної думки, розвитку культури на національній основі з використанням європейських досягнень. Внесок Миколи Костомарова у вітчизняну історіософію, культурологію, історію, художню літературу та науку про неї, публіцистику, педагогіку був, безперечно, фундаментальним. Для творчості Миколи Костомарова характерне поєднання естетичного і раціонального начал, історичного факту і художнього домислу.

Наскрізна ідейна парадигма спадщини Миколи Костомарова полягає в глорифікації духовності українського народу, увиразненні її на значних ідейно-тематичних обширах. Уведення в письменство нових сюжетів з історії, побуту українського народу, розширення соціально-історичного темарію стосунків російського і українського народів з акцентуванням позитивних рис моралі і етики останнього призвели до збагачення української романтичної літератури, в т.ч. художньою обробкою чи інтерпретацією народних казок, переказів, вірувань, звичаїв тощо.

Естетичні засади спадщини і художня практика Костомарова показові широким опертям на традиції кордоцентризму, просвітництва, романтизму в українській літературі кінця ХVІІІ - початку ХХ століття. Зокрема, це підтверджується наявністю в його творах полемічної пристрасноті, наскрізної присутності авторського “я”, розмаїтті засобів його увиразнення, особливо в науковій публіцистиці та полемічних працях. Виразно звучить у писаннях морально-етичне начало. Костомаров концептуально асимілював традиції народнопісенної творчості в естетиці жанрів, опанував фольклорні багатства лексики й фразеології, довершеної образної системи, її філософської насиченості, розвинув засоби естетичної виразності – точність і адекватність слова, прозору пластику, простоту і гнучкість поетичного синтаксису, розмаїття рими і ритму, музичну гармонію і виразність звукопису, багатство народнопісенних тропів: метафор, порівнянь, епітетів тощо.

Одночасно Костомаров вибудував свою власну індивідуальну мистецько-естетичну систему, розширивши і вдосконаливши традиції і дискурс сучасного йому українського письменства, розбудував його ідейно-тематичні та жанрово-естетичні межі, проклав русло духовно та естетично новій течії інтелектуальної літератури. Об’єднуючим началом художньої системи Костомарова є концепція духовності українського народу, оживаючої нації з перспективами осягнути ширші світові простори, постати в своїй національній ідентичності наріжним каменем у духовній будові європейської спільноти народів.

У ідейно-естетичному виразі наукової і творчої діяльності Микола Костомаров спирався на розуміння духовної культури нації як головного вияву її самодостатності, розширив рамки цієї культури, ввів до неї еманацію духовного як імпліцитну ознаку, підніс творчу і громадську діяльність до рівня націєтворення. Особливе значення його праць у тому, що Костомаров першим сформував науковий погляд на націю як духовну спільноту. В обсяг поняття “національна спільнота” він увів у якості консолідуючої сили народ – виразник духовної сутності нації, висловив принципово нове розуміння народу та знаковості його присутності в потоці історії.

Творчо використавши традиції фольклору, національні первні українського романтизму, Костомаров розширив і збагатив образне мислення ХІХ століття, примножив його філософічність.  Його націєтворчі ідеї на художньому рівні позначилися історіософським розширенням семантики образів, символізацією художнього виразу, виразністю поетичного синтаксису, евфонією звукопису, багатством тропів. Творчість Костомарова типологічно зіставна з художнім набутком Тараса Шевченка, П.Куліша, романтиків. Великий Кобзар здійснив духовний подвиг, Костомаров – подвиг колосальної праці в галузі націєтворення.

Особливістю поезії Миколи Костомарова є домінантність і варіативність головних націєтворчих ідей, вільне ширяння думкою в часопросторі. Увиразнення історіософських націєтворчих наукових ідей і постулатів, громадянська пристрасність характерна для різножанрової творчості Костомарова. Публіцистична полемічність знавця, багатство художніх тем, сюжетів, ситуацій, образів, естетичних засобів, “україноцентричність” письменника надають спадщині Миколи Костомарова особливого значення, а його постаті національного архістратига – пророчої прозірливості, сили і потуги вислову національної ідентичності українців.

Для наукового прочитання тексту історії епохи – “підросійського” українського тексту Миколи Костомарова 40-80-х рр. – найбільш продуктивними вбачаються п’ять кодів наративних текстів Р.Барта: акціональний (код подій, голос Емпірії), референційний (культурний, голос Знання), герменевтичний (код загадки), семний (голос Особистості), та символічний (голос Символу).

Основні положення дисертації викладені в таких публікаціях:

---

Субтельний О. Україна. Історія. – Софія, 1995. – С.200.

1 Костомаров М.І. Про історичне значення руської народної поезії // Костомаров М.І. Слов'янська міфологія: Вибрані праці з фольклористики й літературознавства. – К.: Либідь, 1994. – С. 48.

Костомаров М.І. Про історичне значення руської народної поезії // Костомаров М.І. Слов'янська міфологія: Вибрані праці з фольклористики та літературознавства. – К.: Либідь, 1994. – С.55.

Там само, С.59.

Грушевський М. З публіцистичних писань Миколи Костомарова // Науково-публіцистичні і полемічні писання [Зібрані заходом академічної комісії української історіографії] / За ред. М.Грушевського. – К.: ДВУ, 1928. – С. VІІ.

Пахльовська О. Українська культура у вимірі пост: постмодернізм, посткомунізм, посттоталітаризм // Сучасність. – 2003. – № 9. – С. 81

Чижевський Д. Історія української літератури: від почату доби до реалізму. - Тернопіль: Феміна, 1994. - С. 101.

Костомаров Н.И. Сын. Рассказ из времен ХVІІ века // Костомаров М.І. Твори: В 2 т. – К.: Дніпро, 1990. – Т.2. – С. 60.

Костомаров Н.И. Кудеяр. Историческая хроника в трех книгах // Костомаров М.І. Твори: В 2 т. – К.: Дніпро, 1990. –- Т.2. - С.269.

Барвінський Олександер. Переднє слово // Костомарів Микола. Історія України в життєписях найвизначніших її діячів. – Львів, 1918. – С. 3.

Дашкевич Я. Перегук віків: три погляди на минуле і сучасне України // Україна: Наука і культура. – К., 1993. – С. 46

Костомаров М. Дві руські народності // Костомаров М.І. Науково-публіцистичні і полемічні писання Костомарова [Зібрані заходом академічної комісії української історіографії /За ред М. Грушевського. – К.: ДВУ, 1928. – С. 35.