ПРИТЧА ТА ПРИТЧЕВІСТЬ В ІСТОРИЧНІЙ ПРОЗІ ВАЛЕРІЯ ШЕВЧУКА : Притча И притчевость В ИСТОРИЧЕСКОЙ прозе ВАЛЕРИЯ Шевчука

Краткое содержание

У вступі обґрунтовано доцільність вибору теми дослідження, окреслено її актуальність, визначено мету й завдання, об’єкт і предмет дослідження, його теоретико-методологічну основу, наукову новизну та практичну цінність. Подано інформацію про апробацію отриманих результатів та структуру роботи.

Перший розділ “Історична та притчева проза: грані взаємодії” присвячено оглядові праць, у яких розроблено теорію притчі та історичних жанрів. Зокрема, у підрозділі 1.1. “Теоретичні аспекти та стан дослідження” здійснено аналіз різноманітних інтерпретацій притчі. Проведено огляд основної класифікації історичних творів за художнім вимислом і домислом у типізації головних героїв, тематично-сюжетного критерію їх розподілу.

Детально розглянуто причини, які не дозволили літературознавцям достатньо вивчити поєднання історичного твору й притчі, та виділено головний проблемний аспект, з’ясування якого допоможе пролити світло на естетичну природу цього художнього явища й уникнути термінологічної плутанини, зумовленої відсутністю класифікації синтезованих з історичними творами притч.

За домінантними принципами творення в підрозділі 1.2. “Про притчево-параболічну жанрово-стильову течію в українській літературі” виділено три групи творів.

Перша група — це власне історичні твори, притчевість яких створюється за допомогою параболічного співвіднесення давнього й сучасного часових пластів, тобто так звані твори “зв’язку часів”. За Ю.Івакіним продовжуємо називати їх притчево-параболічними історичними творами.

Твори другої групи, за І.Монісовою, іменуємо історичними притчами. Розгортання притчі відбувається на основі історичного факту, але такого, що є типовим для різних часів існування людства. У них письменники зазвичай зображують і художньо досліджують людей та події, що колись реально існували, як своєрідну модель людського життя. Історична особа цікавить автора в такому випадку як представник певного типажу, втілення загальнолюдського досвіду. Характерна риса історичної притчі — зображення подій, котрі дійсно відбувалися в історії, наділення їх рисами типовості, здатними створити місткі узагальнення.

Третю групу цієї течії, що становлять твори, у яких переважають формальні прийоми притчі, пропонуємо називати притчевими історіями. Авторський домисел та вимисел переважають над фактографічною точністю. У них використано окремі поетикальні засоби жанру: сюжетний розвиток, структурно-логічну схему побудови притчі тощо.

Такій класифікації слугують поема “Царі” Т.Шевченка, історична драма “Кремуцій Корд” М.Костомарова, повість “Довбуш” Г.Хоткевича, оповідання Д.Мордовця “Ні собі, ні людям неабищо”, роман Р.Іваничука “Мальви”, повісті “Суд над Сенекою”, “Смерть Сократа”, “Жовтий цвіт кульбаби” Ю.Мушкетика, твори Вал.Шевчука.

У другому розділі дисертації “Специфіка історизму в притчевих модифікаціях історичної прози Вал. Шевчука” розглянуто особливості розуміння та зображення історії письменником у притчевих модифікаціях історичної прози. Проведено розгляд синтетичного утворення притчево-історичного типу як у зв’язку з традицією притчі, так і у співвідношенні до генетичної природи історичного твору. Тому при аналізові письменницького здобутку у цій царині головний акцент зроблено на поєднанні історизму зі специфікою художньо-естетичної природи притчевих творів: міфологізації історизму, послабленні детермінантних зв’язків, метафоризації, алегоризації, алюзійно-сугестивній манері відтворення історичних осіб та фактів.

У підрозділі 2.1. “Новий історизм як домінанта творів письменника” у прозі Вал.Шевчука виділяємо усталене в літературознавстві розуміння історизму як прагнення проникнути в суспільні події доби та зробити історичну особу втіленням її рушійних сил. Зокрема, соціальна критика тогочасної дійсності особливо гостро звучить у повісті “Ліс людей”.

Проте в більшості творів письменника простежуємо зміну традиційного зображення минулого. Зокрема, його основним принципом стає не відтворення суттєвого й характерного, історично обумовленого певною епохою, а принцип “подвійного дна” в зображуванні епохи: незмінна присутність за національними колізіями ще ширших – загальнолюдської, всесвітньої величини: два історичних плани – конкретний, український та умовний, – масштаб Вічності – то зливаються воєдино, то нібито віддаляються один від одного.

Наприклад, у повісті “Дерево пам’яті” роздуми автора про минуле вивищуються над рівнем як минулого, так і теперішнього. Наголошено на загальному, спільному для людей усіх епох. За подробицями побуту постає “абсолютне буття”.

Конкретний історичний факт захоплення литовським князем Скиригайлом київського престолу універсалізується: відтворює історичну долю українців, висловлює загальне, універсальне в зображенні одиничного, специфічного. Події, що розгортаються у творі, мають конкретно-історичну прив’язку, але є одночасно типовими для всіх епох, постійно повторюються упродовж століть. Після смерті Скиригайла до Києва прибуває наступний ставленик князя Вітовта — Іван Ологимонтович, котрий так само, як і попередник, зневажає історію народу, а, отже, й сам народ. Під час гучного бенкету його слуги, як і слуги Скиригайла, ловлять для забави на київських вуличках дівчат. Сюжет твору, таким чином, має і чітку окресленість, і водночас відкритість. Цим письменник говорить: історія повторюється.

Наслідком упливу філософського начала на осмислення історії, трансформацією усталеного історизму стало також зосередження Вал.Шевчука не на відомих фактах і подіях, а на показові приватного життя. Змалювання звичайної постаті має на меті створити узагальнений портрет Людини. Майже в усіх аналізованих творах письменник використовує прийом передачі великого через мале, загального через конкретне, зосереджуючи в одному образі певну історичну епоху.

В оповіданні “Освітлена сонцем кімната” розкрито не лише сторінки життя відомого історика та письменника Миколи Костомарова, а й цілу історію царизму з його бажанням задушити будь-яке прагнення до самоусвідомлення та незалежності. Ця жорстокість імперського деспотизму підкреслена проектуванням на особисте життя: ламає дві людські долі, які пов’язувало велике кохання. У творі минуле героя, здається, не перебуває у центрі оповіді. Подана ситуація набуває стереоскопічності, сенсу узагальнення, довга історія немовби концентрується у конкретній постаті. І за допомогою понівеченої долі одного із засновників Кирило-Мефодієвського товариства автор наче апробує колишнє, суворо тавруючи його судом людяності.

Аналіз творів притчевого типу засвідчує, що поєднання інтелектуального та історичного аспектів зумовило не тільки переведення історизму на вищий щабель, котрий дає можливість для вивчення законів історії, а й розвиток жанрової традиції лінійного розгортання сюжету. Тому в підрозділі 2.2. “Трансформація причинно-наслідкових зв’язків” простежено послаблення детермінізму в творах, позначених упливом притчі.

Продовжуючи думку Л.Гінзбург, яка потребу обов’язкового дотримання причинно-наслідкового зв’язку в літературі ХІХ століття тлумачила через пафос пояснення, пафосом історично-притчевих утворень можна вважати орієнтацію на загальні морально-етичні норми. Звідси бере початок те, що Вал.Шевчук іноді повністю свідомо порушує хронологію викладу. Доведено, що поновлення жанрової традиції ретроспективної прози пов’язане з посиленою увагою не до зумовленості співвідношення конкретних елементів, а, за словами одного з персонажів його творів, до “історії душі”. Тому в його прозі не завжди наявні зовнішні причини подій, однак не пропущено основні моменти морально-етичного становлення характеру. Детермінізм конкретно-історичний перестає бути основним принципом, натомість завжди збережено морально-етичний: предметом зображення стають усі вагомі причини в духовній еволюції персонажа. Прийоми часової інверсії в повісті “Місячний біль”, антиципації в романі “На полі смиренному” діють за законами дидактичного твору: знайти філософські витоки кожного вчинку. Для цього письменник не відтворює детально і повно життя головного героя, а лише зупиняється на переломному моменті, що визначає подальший розвиток його характеру. Наприклад, у травестії Києво-Печерського патерика цинічний учинок Святоші стосовно свого отрока Петра, марновірне переконання Теофіля, що згубило його зір, а згодом і прагнення жити, жорстокість Прохора-лободника, котрий не забажав поділитися секретом виготовлення хліба, — все це відлунюється в душі Семена та впливає на формування його світогляду.

У підрозділі 2.3. “Умовність відтворення історичного факту та достовірність вигадки” розглянуто відхід від детального зображення реалій минулого до умовно-метафоричного їх моделювання.

Особливістю творів митця на історичну тему стало те, що справжній факт письменник пропускає крізь свою уяву, трансформуючи й переосмислюючи його відповідно до ідейно-моральних завдань оповіді. Подія, яка справді відбувалася в історії, виконує роль своєрідної “історичної матриці”: автор заповнює її неісторичним матеріалом. Превалювання у творчій манері письменника асоціативно-метафоричного способу відтворення  достовірних подій та змалювання справжніх осіб сприяло моделюванню історичної конкретики за допомогою алюзій та метафор, інакомовлень та недомовок, прозорих натяків та багатозначних символів. У творах “У пащу Дракона”, “На полі смиренному” письменник як прикмети часу висуває швидше знаки епохи, що мають викликати у реципієнта ланцюг асоціацій. Страшну трагедію голодомору та репресій, що відбувалися на Україні в минулому столітті, перенесено на декілька століть раніше.

Іншим видом у градації різних ступенів фактичної достовірності є умовний документалізм. Вал.Шевчук створює нібито достовірну, а насправді повністю умовну історію, намагається побудувати каркас, якийсь загальновідомий зразок людської поведінки чи суспільного конфлікту, створити універсальну модель світу, розглянути фундаментальні проблеми буття. Тут притчеве начало переважає над конкретним відтворенням історичної епохи. Зразком такого твору, де історичний пласт книги виконує службову роль, ідейна проблематика домінує над історичним матеріалом, формує його, підпорядковує своїй логіці, витікає з порушених проблем, є роман “Око прірви”. Сюжетна конструкція твору побудована на історичній основі, у якій змальовано справжні постаті минулого (крім Михайла, творця Пересопницького Єванглія, згадано його вчителя краснописання Ігнатія, а також Петра, автора Житомирського Євангелія). Але, крім них, весь інший історичний антураж твору є умовним, і механіка його створення полягає в тому, що справжні події зіставлено з каталогом універсальних ситуацій, які вивірено природою людської поведінки.

Історична основа роману втрачає своє безпосереднє значення. Вона стає умовною матерією, в яку одягнено складну практику теорії знаків. Письменник проектує на сюжет із давньої історії свої роздуми, чітко забарвлені в екзистенційні тони. Складні філософсько-етичні роздуми отримують від цього масштабні виміри, але разом із тим і умовно-абстрактне звучання. Описи життя та пригод Михайла Василевича набувають узагальненого сенсу, виражають особливості гуманістичних поглядів письменника. Оповідь перенесено в регістр чистої притчі.

Особливий рід історичності, умовність художньої форми все ж таки вимагають конкретизації в часі. І тому Вал.Шевчук не забуває імітувати  документальність. Зображення далеких епох автор із бездоганним смаком насичує історичним колоритом, щільно вплітає давні реалії у тканину твору, щедро розсипає промовисті ознаки доби. Аргументом для підтвердження достовірності цілком вигаданої історії може служити пригадування відомої історичної особи. Як, наприклад, в романі “Око прірви”. Переконати в достовірності зображення має подання головного персонажа як  книжника-документаліста.

Третій розділ дисертації “Особливості узагальнення у притчевих творах письменника” присвячено дослідженню такої манери письма,  як притчевість. Як констатує С.Демченко, її суттю є процес типізації, тому розширеним став розгляд прийомів узагальнення, за допомогою яких вона створюється: сюжетних, образних та ідейних архетипів, традиційних образів та сюжетів, а також різноманітних умовних прийомів зображення, що універсалізують зміст.

Процес типізації у притчевих історичних творах набуває особливої форми.  Вона полягає в тому, що Вал.Шевчук, прагнучи інтерпретувати вічні закони історії та її неперехідні цінності, не зупиняється на її індивідуальних рисах, а “підключає” до конкретної історичної ситуації гранули людського досвіду.

У підрозділі 3.1.“Сюжетні, образні та ідейні архетипи як основа притчевої типологізації” приділено увагу генетичній спорідненості міфу та притчі, проблемі їхнього розмежування. Авторка дисертації не ототожнює їх, як це робить дослідник А.Бочаров, але запропонований ним термін “міфологічна притчевість” вважає доцільним і виправданим. Тоді, коли відбувається своєрідна інверсія міфу, зникає притаманний йому синкретизм мислення, означуване та означник “було” і “є” не зливаються, образи втрачають міфологічний вимір, він починає сприйматися як притча. Твори письменника таким чином втілюють буттєві та онтологічні константи в конкретно-історичних аспектах життя, не в абсолютно вигаданих ситуаціях, а в таких, що мали аналоги в минулому.

Вирізняємо два підходи письменника в художньому вирішенні цієї проблеми. Першим способом використання міфу як притчі є його відхід від власної природи задля пошуку абсолютної істини. Такий прийом О.Седакова називає уподібненням якогось елементу до “готової” притчі (епіграфу чи алегоричного епізоду, що сприймається як притча). У нашому випадку в ранг чистої притчі письменник переводить міфологічний сюжет. Міф перестає бути типом художнього мислення зі специфічною невизначеністю та метафізичною позачасовістю, а подається як повчальна історія. Характерним є те, що розповідається вона від імені персонажа. Цей прийом створює поглиблену концептуальність образів.

Такі міфологічні історії, котрі сприймаються як притчі, включено в розповідь головного героя роману “Темна музика сосен”. Ці види образного мислення природньо входять в оповідь про життя українського уніатства. З уст Теофіля Березаня міфологічні оповіді звучать як притчі до певного випадку. Притчі, як відомо, містять натяк, аналогію, і ця особливість перетворює їх у зручний засіб сюжетного розвитку твору. Вкраплення розповідей, знаних із міфології, містить у творі параболічно виражену загальну ідею про поєднання в кожній жінці доброго й лихого, святого та грішного, домашнього затишку й запеклої войовничості. Таким чином, письменник конструює узагальнений тип жінки завдяки параболічному сюжету притчі в цілому. Велика парабола розпадається на малі, на окремі ситуації, що безпосередньо співвідносять конкретний образ із цими вставними розповідями. Перед нами апробований ще в давній літературі зразок твору, побудованого за принципом “притча у притчі”. Параболічні, зокрема, усі епізоди, пов’язані з характеристикою Терези. Виділяючи панівну рису в її характері, самітник-ченець, котрий дав їй прихисток, почергово вгадує  у ній то Пандору, то Венеру, то Гелену.

Інший спосіб створення притчевості — це використання концепції міфу (вже від імені автора), що організовує всю тканину твору, за висловом вище згаданої дослідниці, “заново складеної притчі”, яка будується на основі класичних зразків літератури  чи окремих притчевих прийомах.

Показовим є перенесення міфологічної конструкції в реальну ситуацію твору. Так, у повісті “У пащу Дракона” вона служить возвеличенню подвигу головного персонажа. Міфологічне мотивування доповнюється політичним підтекстом. Міф починає відображати соціальні процеси. Архаїчному праобразові митець надає соціально-історичної конкретики. Зокрема, Афанасія Пилиповича з повісті “У пащу Дракона” уподібнено до змієборців Індри, Гора, Зевса, святого Георга та архангела Михаїла. Письменник майстерно накладає архетипну ситуацію на історичну. Він намагається проникнути в сутність тоталітарних режимів та їх природи, зауважуючи, що головною силою є страх, котрий рухає людьми. Щоб пояснити прикрі помилки історії, інертність української нації й водночас наявність серед її представників велетнів духу, які не побоялись повстати, автор подає такий стан речей як тимчасовий і моделює кінцеве звільнення від лабет диктату. На такий прийом, коли тиранічна влада художньо переосмислювалася, поставала в образі Дракона, натрапляємо в Біблії: зокрема рис Дракона набуває цар Навуходоносор, описаний Єремією.

Проблемне питання, що виникає при розглядові міфологічної притчевості, — це наявність архаїчної та архетипної основи у власне притчевих сюжетах. Досить довго притча Вал.Шевчука розумілася тільки як алегорична структура, традиційно  інтерпретуючись як жанр, що містить обов’язкове тлумачення сюжету, і навіть якщо воно відсутнє в тексті, то читач сам має подати його. Звідси — визначення притчі як жанру, основним типом образності якого є алегорія. Однак дослідниця О.Товстенко переконливо довела, що притчеві за природою твори самі вже є цілісними архетипними сюжетами.

Ідейні архетипи в історичній прозі Вал.Шевчука, які за своїм походженням є притчевими, сприяють символізації та міфопоетизації історії, створюючи таку якість творів на історичну тематику, як багатогранність змодельованих образів та ситуацій, незавершеність будь-якого тлумачення, філософічність, залучення читача до переживання ситуації. Так, притча про блудного сина містить ідею про пізнання світу й себе, відомі з Києво-Печерського патерика події — ідею про несправедливість світу. В історичних полотнах письменника універсальні смисли, що узяті з цих творів, скеровані на усвідомлення ходу історії (повість “Ілля Турчиновський”, роман “На полі смиренному”).

У підрозділі 3.2. “Універсалізація змісту через використання традиційних образів та сюжетів” звернено увагу на максимальне узагальнення образів дійових осіб, котре допомагає усвідомити наскрізний “смисл”, гуманістичний зміст історії. Вал.Шевчук використовує також величезний історичний досвід, сконцентрований у класичних темах та героях, що усвідомлюються також як носії архетипних ідей. Притчеве звучання твору досягається за рахунок параболічного зіставлення персонажів його творів із вічними образами Христа (“Три листки за вікном”), Каїна та Авеля (“Місячний біль”), білого та чорного ангелів (“Початок жаху”), Дон-Жуана (”Срібне молоко”), амазонок (”Закон зла (Загублена в часі”), надає конкретним образам філософського звучання, виявляючи вічне в тимчасовому. Процес типізації, як правило, письменник будує на складному асоціативно-символічному зближенні архетипних домінант традиційних образів і подій та авторських образів творів на історичну тематику.

Відомі в літературі образи й сюжети дають змогу Вал.Шевчуку узагальнити у сконденсованому вигляді картину певної епохи. Письменник продовжує такий напрямок у засвоєнні традиційного сюжетно-образного матеріалу, коли події конкретно-історичної дійсності передаються через загальнолюдські універсалії та антиномії.

У підрозділі 3.3. “Реальна ірреальність як засіб художнього узагальнення” відзначено, що фантастичне начало, умовні засоби типізації дійсності стають досить продуктивним способом притчевого узагальнення в доробку письменника. Типізацію образів та обставин у притчевому творі, де порушено межі можливого та вірогідного, називають реалістичною притчевістю. Достовірне зображення умовних ситуацій та образів, насичення їх величезною кількістю точних деталей, комбінування елементів реальності, котрі беруть участь у створенні топосу, ситуацій, образів, деталей, відбуваються таким чином, що межі правдоподібності виявляються порушеними, — усе це властиве історичній прозі Вал.Шевчука.

Показовою тут є низка творів письменника, у яких фантастичне сприймається як умовно задане, що зовсім не суперечить реальному, а служить для створення узагальнених образів. Автор моделює ситуації таким чином, що розв’язання порушених проблем буття кожного разу відбувається за допомогою нежиттєподібних прийомів.  Письменник вдало використовує умовні засоби: перетворення людини на вовка (”Сповідь”), уміння вбивати поглядом (”Місячний біль”), можливість “входити” в пам’ять іншої людини (”Мор”). Підкреслена умовність допомагає зрозуміти авторську концепцію буття, випробувати людське в людині.

Фантастичне, по-перше, структурує у творах письменника деяку піднесеність, від’єднаність від надмірного конкретного, реального побутового, протидіючи “заземленості” історичного твору, сприяючи широкому узагальненню. По-друге, невизначеність, таємничість допомагають знайти життєподібне пояснення подіям, надають потенційну можливість різних тлумачень, конструювання будь-яких художніх гіпотез, інакше кажучи, накладається такий важливий параметр, як притчева багатозначність.

У четвертому розділі “Вплив поетики притчі на деякі художні рівні твору” предметом для аналізу стала філософічність, котра була привнесена притчею й сприяла певній прагматиці в конструюванні образів, побудуванні структури сюжету, виробленні типово притчевих хронотопних характеристик та надавала творам особливого стильового забарвлення. Досвід своєрідного подвійного писання — поверхового сюжетного руху та глибинного інтелектуального підтексту творчості Вал.Шевчука — висвітлено фрагментарно. У попередніх дослідженнях частіше мова йшла про наповнення історичного полотна концептуальністю. Зазвичай предметом дослідження ставали такі способи філософської типізації, як прийоми морального експерименту та умовності.

Проведено комплексний розгляд сюжетно-композиційної схеми, стилістики історичних творів письменника у плані впливу на них архаїчного жанру. Приділено увагу тим граням змісту притчевих історичних творів, котрі можуть служити доказом філософської насиченості їх художньої структури, образної системи, композиції та сюжету, інших елементів художньої форми.

У підрозділі 4.1. “Прагматика образотворення та cюжетно-композиційної конструкції” доведено, що філософічність автор створює через запрограмовану контрастність образів, антонімічність персонажів як художній принцип притчі з аксіологічної проблематики переносить на історіософську. Наприклад, у сімейній хроніці “Тіні зникомі” Григорію Темницькому, котрий свого часу був довіреною особою гетьмана Мазепи, діаметрально протиставлений його син Петро. Відданості національній ідеї Тодосевих дядьків Андрія та Григорія протиставлено продажність і запопадливість його батька Михайла. Концепція твору, позначеного впливом притчі, часто розкривається через образи-антиподи. Саме вони часто відіграють вирішальну роль у смисловому навантаженні творів.

Подекуди філософський підтекст притчі виражено й у структурі твору. Так, стосовно композиції можемо зробити висновок, що її притчевим архетипом є усічена конструкція, яка виражає універсальну ідею, відсутність фіналу та однозначних відповідей на поставлені питання. Причиною цього стало те, що в притчевому сюжеті обов’язково мала бути присутня поразка героя, що служить предметом повчання. Підтвердженням цього стало одне із значень цього жанру як “нещасливого випадку”.

Повість “Птахи з невидимого острова”, яку побудовано на основі архетипного сюжету, зберігає відголоски колишньої універсальності світоустрою: людина сприймається не тільки в осі соціально-історичних координат, але й з точки зору вкладання її життя в загальну гармонійність та впорядкованість Всесвіту. Композиція твору не збігається із загальною схемою притчі про блудного сина: головний персонаж так і не повертається додому. Письменник через усічення давнього сюжету передає ідейний задум твору. Відсутність розв’язки, яка б вносила гармонію, має виконувати функцію контрасту долі Олізара з долею біблійного персонажа. Адже якщо в притчі — щасливий батько, до якого повертається син, то у “Птахах з невидимого острова” — згорьований батько, котрий так і не дочекався повернення сина, який помирає в неволі. Втрачено найсуттєвіше в архетипному сюжеті притчі, те, чим визначається її світоглядна скерованість, - повернення сина. Така інверсія означає панування хаосу, сваволі, неможливість відновлення порушеної гармонії світу. В Євангелії від Луки батько говорить про те, що син був його мертвий та ожив. У творі герой не здійснює символічного переходу в життя. Трагедійна для цієї сюжетної схеми відсутність моменту стабілізації надає творові глибинної філософічності, передаючи на інтуїтивному рівні неприйняття деспотичного світу. Вона є головним конструктивним елементом у створенні соціальної картини дійсності.

Продуктивним способом у створенні концептуальної основи, другого підтекстового плану є уведення позасюжетних елементів. Зокрема, притчі, особливістю яких завжди було те, що вони містили прихований натяк, аналогію в романі “Три листки за вікном”, застосовуються для передачі специфіки історичного світогляду епохи пізнього Середньовіччя й Просвітництва.

Світосприймання й мислення барокової людини проявляють себе в тому, що герой твору Ілля Турчиновський світ сприймає через символи й алегорії. Загалом тогочасна людина не уявляла собі звичайного буття на землі без цінностей, котрі визначали освоєння нею реальної дійсності через систему символів. Дотримуючись цієї традиції, абстрактні поняття Розум, Воля, Гординя, Неспокій, Заздрість, Отара, Повстримність у в’язанці притч “Мудрості предвічної” персоніфікуються. Вставні притчі допомагають через абстрагування та умовність досягти загостреного зображення певних рис дійсності, створити яскравий контраст між безпосереднім зображенням та підтекстом і в образах цих притч сфокусувати ідеї всього твору.

Використовує автор цей жанр і для моделюдання  філософської концепції історії. Наприклад, у притчі “Заздрість” головного персонажа, козака, описано у звичайних для нього історичних реаліях: бої, козацький кінь, легенда про нечисту силу на могилі ще більше створюють відчуття давнини, але дія проектується на вічні історичні ситуації. Письменник не ілюструє історію, а осмислює її в проекції на сучасне й загальнолюдські проблеми.

Філософську параболічність Вал.Шевчук створює також завдяки використанню епіграфу. В романі “Темна музика сосен” уривок із казки про Курочку рябу, який поставлено на початку твору, викликає в читацькій свідомості цілий комплекс асоціацій. Він налаштовує на казковість того, що відбуватиметься, на вічну колізію про непостійність та скороминущість щастя. Символіко-узагальнювальна суть казки сприяє тому, що перипетії над здобуттям чарівного яєчка, котре прагне повернути собі Тереза, виводять твір з побутової орбіти на буттєву, і це створює смислову “навантаженість” твору.

Епіграф виконує у структурі твору важливу роль, підвищуючи емоційне та філософське звучання оповідної тканини. Рядки, узяті для нього, мають спонукати читача знайти “раціональне зерно” твору, зіставити реально зображене зі згустком думки, котра міститься в епіграфі. Зовні простий, навіть дещо примітивний, він створює філософську багатозначність.

Отже, ідейний зміст творів розширюється й розростається через використання позасюжетних елементів, що природньо входять в оповідний план художніх полотен, сприяють їх інтелектуалізації та концептуальності. Уведення такого роду вставних вкраплень поглиблює оповідь, розкриваючи багатогранність людського буття. Події та окремі випадки наповнюються новим смислом і вимагають від читача поглиблених роздумів.

Підрозділ 4.2. “Особливості хронотопу” доводить, що філософічність як найголовніший принцип поетики притчі виступає у творах Вал.Шевчука на різних рівнях. Так, на ідейно-змістовому рівні твору вона дуже часто проявляє себе через зіставлення хронологічних і топографічних характеристик. Онтологічні проблеми входять у досвід читача, набуваючи при цьому певного часопросторового вираження.

Стосовно втілення історичного часу Вал.Шевчук — майстер зі створення ілюзії історичності. В усіх своїх творах він, хоч і не детально, але досить яскраво моделює історичний колорит обраної епохи. Крім того, він точно відтворює її умонастрій. Але освоєння історичного часу — це лише частина авторського задуму: його хвилює надчасове, те, що іманентне людині як такій. Для письменника-філософа за орієнтир правлять не так часові, як філософські координати. Тому хронологічна прив’язка його творів, хоч і локалізована в системі часових координат, є водночас універсальною, тобто такою, що має найвищий ступінь художнього узагальнення.

Єдність часу й простору в давніх притчах має свою своєрідність. Повідомлення притчі не повинно, як вважає Ю.Клим’юк, залишатися у просторових і часових межах твору. Воно містить у собі істину, що є абсолютною для всіх часів і народів. Це зумовило наявність у творах Вал. Шевчука двох часопросторових пластів: фабульного та масштабного, універсального, що пояснював події з точки зору вічності.

З часом безпосередньо пов’язаний простір. Конкретний простір у притчевому творі стає універсальною моделлю буття, відтак набуває символічного значення й високого рівня узагальнення. Реальний простір поступово трансформується в містично-символічний.

Динамічний простір утілено через мотив дороги: він стає вирішальним у сюжетному розвитку і психологічному саморозкритті персонажів. Відхід з батьківського дому й повернення до нього — колізія, що організовує більшість творів письменника.

Іншим популярним різновидом зображення реальної дійсності стає якась локалізована ділянка землі. Обмежене місце дії може набувати у творах різних варіацій: замку, міста, острову, монастиря. Локальною є  “територія” в таких творах, як “Дім на горі”, “На полі смиренному”, “Початок жаху”, “Око прірви”. У роздумах про простір автор зливається з ним, і в цьому плані виявляється специфіка притчевого. Оповідач не лише коментує зображуване, а викликає роздуми у прямому спілкуванні з відкритим, не обмеженим топосом.

На замкнений простір натрапляємо в повісті “Птахи з невидимого острова”. Семантика символу зберігає фольклорні архетипні риси, пов’язані зі смертю героя. Олізар відчуває, що не вибереться із замку й не дістанеться батьківської домівки, але він робить для порятунку все від нього залежне. У творі смерті не показано, але ми з упевненістю говоримо про фізичну загибель. І хоча для Олізара існує можливість врятуватися, але він не хоче скористатися нею, бо цей порятунок буде духовною смертю. За проведений у замку час персонаж проживає ціле життя, ці дні сповнені всіма людськими почуттями: любов’ю й ненавистю, злиттям із іншою істотою й відчуженням, страхом смерті й відповідальністю перед самим собою. Така повнота життя вичерпує Олізара, створює настрій приреченості, який поширюється на всю атмосферу твору й підтримується цілою низкою композиційних прийомів. Персонаж вилучений із загального потоку життя, час зупинено, простір обмежено, коло інтересів звужено. Ми бачимо світ очима Олізара, відчуваємо лише так, як він, сприймаємо все довкола через його думки та почуття. Така структура твору, що зумовлює замкненість місця дії в часі й просторі, дає змогу тримати читача в напрузі лише завдяки внутрішньому сюжетові — насиченості думками й почуваннями. Окремі композиційні деталі (спогади про турецьку неволю) та події сюжету (бунт Розенроха) лише посилюють відчуття приреченості. Авторові вдалося зберегти єдність і цілісність твору через вдале зображення замкненого у собі моменту дійсності.

Тобто можна говорити про те, що притчевість твору проявляється й на рівні хронотопу. Вона породжує таке забарвлення, завдяки якому інтерпретація тексту виводиться на рівень позачасових і позапросторових вимірів. Реальний історичний ґрунт виступає лише основою для вирішення митцем своїх художніх завдань. Можемо стверджувати, що зображення конкретної замкнутої реальності допомагає авторові створити ситуацію своєрідного експерименту: в концентрованому вигляді показати суспільний устрій.

У підрозділі 4.3. “Роль стильових прийомів” розглянуто оперування ускладненими аналітико-асоціативними ходами, котрі зовнішню форму історичного твору переводили у план його глибинного змісту - в роман притчевий, що не обмежується лише образно-сюжетними рішеннями. Серед улюблених прийомів, які застосовуються для створення інакомовного плану притчі, крім зміщення часових пластів, суттєву роль відіграють іронічність оповідного плану, парадоксальність образів та ситуацій, різні форми символізації слова.

Іронічність як одна зі стильових рис притчевої прози у творах Вал.Шевчука також набуває різних форм та виявів. Так, оповідач часто ставиться іронічно до того, що відбувається. Скажімо, таким прийомом автор користується у повісті “У пащу Дракона”. Викривальний ефект письменник створює завдяки разючій невідповідності між словом і явищем, говорячи про низьке високим тоном, евфемізмом, натяком. Такими, зокрема, виступають сцена бенкету та портретна характеристика царя та цариці. Замість слів-евфемізмів виникає опис-евфемізм. Крім цього, іронія виступає засобом історичного дистанціювання.

Притчева іронія тісно пов’язана з парадоксом. Елементами парадоксального мислення пронизані всі його твори. Наприклад, досить цікавою в романі “Око прірви” видається проповідь про гру Созонта, що містить зокрема алегоричні образи життя та смерті.

Нерідко в одному реченні автор нагромаджує кілька стилістичних фігур (інверсія, тавтологія, ампліфікація, антитеза, парадокс, риторичні питання й риторичні звертання), які працюють на створення підтекстового шару оповіді.

Таким чином, концептуальність сприяла створенню парадигми образних, cюжетно-композиційних конструкцій та прийомів у притчевому жанрі. У творах Вал.Шевчука розкриттю онтологічних цінностей підпорядковані їх композиція, структура сюжету й стильові особливості.

У висновках підсумовано головні результати дослідження.

Теоретичне осмислення притчі відбувалося відповідно до розвитку власне самого поняття “жанр”. Виділено історичний, типологічний, лінгвістичний, формалістський, психологічний підходи у дефініціях дидактичних творів, а також теорію синтезу притчевого жанру і нівеляції його в стиль.

Розгляд притчево-параболічної жанрово-стильової течії в українській літературі дав можливість виконати два завдання:

По-перше, класифікувати притчеві модифікації в історичній прозі за принципом творення. На противагу жанровому визначенню “парабола” запропоновано власну альтернативну назву цих історичних різновидів та залучено вже існуючу: притчева історія та історична притча (І.Монісова). Ці твори характеризуються поєднанням загальнолюдського та конкретного соціально-політичного плану, та аж ніяк не заміною першого другим, як вважають деякі літературознавці, вилідяючи її в окремий жанр. У новітній літературі вона виступає у ролі художнього прийому.

По-друге, довести, що вона має сталу традицію  не тільки в грузинській (як стверджує М.Наєнко), чи казахській (як вважає І.Варфоломеев), інших зарубіжних літературах, а й у нашому письменстві.

Аналіз поєднання дидактичного та історичного компонентів у творчості Вал.Шевчука призвів до таких наслідків:

У сучасних творах на історичну тему значно посилено параболічність: автор прагне не тільки проникнути у суспільні події доби, вловити її “дух” відповідно до принципів традиційного історизму, а й вивести одвічні закономірності в існуванні людства. Синтез давнього жанру з твором на історичну тему зумовив перенесення акценту з моделювання окремої особи на моделювання історичного буття всього людства. Прийоми алюзії, інакомовлення та недомовлення через безпосереднє зображування віддалених від нас у часі подій асоціативно передають другий, сучасний читачеві план. Специфіка притчі  виявляє себе в символізації зображення. Твори  набувають широкої історичної перспективи, непомітно перекидаючи місток між часами, підкреслюючи єдність віддалених епох. Через співпереживання героям далекої доби відбувається каяття та очищення реципієнта, що було та залишається основним призначенням притчі. Усвідомлення ж суголосності ситуацій, у яких опиняються люди в різних епохах, є у таких творах фактором, що збільшує вагомість аналогічних проблем сучасності.

Традиційний історизм у таких творах часто міфологізовано. Здійснено перехід від малого локального історизму до макроісторичних і, навіть, метаісторичних узагальнень. Вал.Шевчук ставить своїм завданням виявлення не тільки притаманного певній епосі, а й надісторичного й загальнолюдського. Письменник прагне не лише наголосити на конкретно-історичній зумовленості характеру персонажа, а й віднайти в ньому те, що притаманне людям в усі часи, а не тільки властиве певній епосі. Це допомагає йому знайти в конкретно-історичній ситуації ту драму, яка упродовж тисячоліть розігрується на світовій арені.

Змінено принцип відтворення історичної дійсності: відхід від достовірного зображення реально існуючого до умовно-метафоричного. Превалювання у творчій манері письменника асоціативно-метафоричного способу відтворення  достовірних подій та змалювання справжніх осіб сприяло моделюванню історичної конкретики за допомогою алюзій та метафор, інакомовлень та недомовок, натяків, алегорій та символів. Конкретний історичний факт універсалізується, відтворюючи історичну долю українців. Загальне в зображенні одиничного, специфічного, превалює над конкретно-історичним. Письменник робить широкі узагальнення, поширюючи свої ідеї  і висновки на весь хід історії.

Створено новий принцип у зображенні минулого: притаманне традиційній історичній белетристиці мотивування вчинків персонажів у притчевих творах з конкретного замінено на духовне. З історичної діалектики появи подій та явищ перенесено акцент в морально-етичну площину. Об’єктом письменницької уваги стають усі важливі причини, що формують духовне становлення персонажа.

Типізація у притчевих творах виробила свої специфічні прийоми, що зумовлено їхнім глобальним задумом. Детальне моделювання психології героя перестає бути завданням цих творів. Натомість, прийоми типізації порушують єдність індивідуального та загального, більше скеровані на висвітлення останнього. Для максимальної місткості у зображенні діючих осіб, яке б допомогло усвідомити наскрізний “смисл”, гуманістичний зміст історії, задіяно прадавні архетипні сюжети та ідеї. Для всебічного узагальнення залучено також величезний історичний досвід, сконцентрований у класичних темах та образах. Надзвичайно продуктивними у зображенні минулого стають також умовні засоби художнього письма, що допомагають загострити соціокультурні і психологічні протиріччя, поглибити філософські проблеми.

Філософічність, що була привнесена притчею, сприяє певній прагматиці у конструюванні образу, структурі сюжету, виробленню типово притчевих хронотопних характеристик, які можна прикласти до будь-якої епохи. Концептуальність створюють також іронічність тону оповіді, парадоксальність мислення, рефлексійні відступи

Отже, аналіз творів Вал.Шевчука дозволяє стверджувати, що вони відповідають загальній світовій тенденції інтелектуалізації літератури. Проте вони мають свою специфіку й неповторність у порівнянні із творами Б.Брехта, Б.Пруса, К.Чапека, Л.Фейхтвангера. В притчевих модифікаціях письменника часто діють персонажі української історії (мандрівний дяк, козак, книжник, схимник). Стосовно форми  національний колорит проявляє себе в ліричному забарвленні рефлексійних роздумів персонажів. Якщо автор використовує пряме моралізаторство, то воно має елегійний, мрійливий тон, що опосередковано відбиває ментальні риси українців. Функцію брехтівських зонгів виконують не тільки вставні притчі, сни, видіння, а й елементи нашого народного театру – інтермедії. Притча в історичній прозі письменника функціонує у всіх своїх виявах: як жанр, як жанровий різновид (історична притча та притчева історія), як художній прийом, як стиль, що дозволяють осмислити неповторне історичне життя нашого народу на знаково-символічному рівні.