ПРОЗА В.ДРОЗДА: ПСИХОЛОГІЧНІ АСПЕКТИ : ПРОЗА В.Дрозда: Психологические аспекты

Краткое содержание

У вступі обґрунтовано актуальність теми, наукову новизну, практичне значення дисертації, визначено об’єкт і предмет дослідження, мету, завдання, теоретико-методологічну основу, означено особистий внесок здобувача, апробацію результатів і структуру роботи.

Розділ 1 «Поетика і психологізм: сутність і взаємозв’язок понять» висвітлює  проблематику дефінування важливих літературознавчих понять «поетика» й «психологізм». Розуміння поетики як важливої (а за деякими джерелами – базової) літературознавчої категорії утвердилось ще в античну добу. Традиційно виділяють два рівні розуміння поетики:  ширший (як еквівалент літературознавства) і вужчий (як розділ літературознавства). Проте більшість дослідників, зокрема А.Ткаченко, вважають недоцільним зведення поетики до рівня теорії літератури, оскільки теорія – «лише наука», в той час коли поетика характеризується «об’єктивними властивостями художніх текстів» та рецепцією (осмисленням) цих властивостей. У цілому ж єдиноприйнятого визначення цього поняття не існує. Подібна ситуація спостерігається й при обґрунтуванні психологізму як літературознавчого поняття. Наприклад, за А.Єсіним, психологізм вживається у двох значеннях: ширшому – як всезагальна властивість мистецтва, що полягає у відтворенні людського життя, у зображенні людських характерів. Згідно з вужчим значенням психологізм є властивістю, що характерна не для всього мистецтва. При цьому підкреслюється, що письменники як психологи висвітлюють внутрішній світ героїв особливо яскраво, досягають глибини у його осягненні. Змішування понять призводить до несвідомої психологізації там, де манера письма не психологічна.

У своєму дослідженні ми спирались на розробки науковців, зокрема М.Бахтіна, Г.Клочека, М.Кодака, які вказували на нерозривний зв'язок поетики і психології та важливість їх виявлення при рецепції літературного твору.

Зв'язок літератури і психології є незаперечним фактом. Ще античні автори намагалися обґрунтувати дії і вчинки своїх персонажів. З того часу засоби психологізації зазнали значних змін, еволюціонуючи від спрощеного «діяльнісного» психологізму (фіксації зовнішніх, очевидних проявів внутрішнього світу, за якими стоїть обмежений набір досить простих переживань) до різнобічно вмотивованого аналізу підсвідомих шарів психіки. Особливого розквіту психологізм зазнав у ХХ столітті, виявившись, зокрема, в літературі «потоку свідомості» та «нового роману». Проте, зазначений «психобум» більшою мірою був характерним для західноєвропейської літератури й науки.

Сучасне українське літературознавство, що існувало, на думку С.Павличко, «сто років без Фройда», активно долає відставання у використанні набутків психологічної науки в межах літературознавчих студій. Численні розробки В.Агеєвої, Т.Гундорової, Н.Зборовської, С.Павличко та інших заклали підґрунтя психоаналізу в українському літературознавстві. Разом з цим виникла небезпека вульгарних необґрунтованих надмірностей, спрямованих на «вишукування» підсвідомих комплексів у творчості класиків при намаганні прочитати їх по-новому (наприклад, опуси О.Бузини). Крім того, існує ще одна перепона на шляху до утвердження психологізму в літературознавстві – закиди ретроградів про неможливість «охопити неохопне».

Існують два напрями дослідження психологізму: загальний психологізм і окремо – психоаналіз. У нашому дослідженні використовуватимемо різні методи психологічного аналізу, зокрема й психоаналітичні. Проте, до останніх ставимося з обережністю: по-перше, через неоднозначне ставлення до психоаналізу в науковому колі (як психологічному, так і філологічному), по-друге, занадто вже клінічним може виглядати літературознавчий аналіз, якщо скористатися лише методами психоаналізу.

Другий розділ «Жанрово-стильова специфіка прози В.Дрозда» включає два підрозділи. Спираючись на думку, висловлену свого часу С.Андрусів, про те, що всі прозові твори В.Дрозда можна поділити на дві великі групи – такі, що міг написати «хтось інший», і ті, що міг написати лише В.Дрозд, у своїй роботі ми дотримувались такого розмежування і проаналізували жанрово-стильові особливості кожної з груп. Письменник, з одного боку, йшов за традицією, пишучи реалістичні твори, а з іншого, паралельно з цим, – виступав новатором, зробивши свій вагомий внесок в розвиток химерної прози, розширивши уявлення про неї.

У першому підрозділі «Реалістичні твори» проаналізовано найкращі зразки реалістичної прози В.Дрозда, що ілюструють особливості творчої манери письменника як реаліста. Серед творів цієї групи наявні різні жанрові структури: оповідання («Колесо», «Злодій», «Кролик» тощо), повісті («Земля під копитами», «Молохви» тощо), романи («Пришестя», «Сто літ любові (Портрет української родини на тлі епохи)» тощо). Сам письменник, захоплюючись філософськими та ліричними відступами, надавав перевагу великим жанровим формам.

Особливістю творів історичного змісту є наскрізна документальність, зокрема у романах про революціонерів Мельникова та Богомолець, оскільки автор неодноразово зазначав, що архівні документи, якими він користувався, є вже ніби готовими творами, які хочеться «цитувати і цитувати». Проте, навіть в історичних творах події не є самоціллю зображення, бо автор залишається вірним власній творчій манері – передати думки і переживання героїв, що є творцями і рушіями історії.

Варто зазначити, що твори реалістичного плану В.Дрозда у своїй більшості були написані «на злобу дня», тому в ідейно-тематичному плані програють при сприйнятті їх сьогоднішнім реципієнтом. Щодо широкого кола проблематики, яку розкриває В.Дрозд, то вона є актуальною й сьогодні, оскільки стосується загальнолюдських вічних питань, що в цілому пов’язані з екзистенцією людини. Це, зокрема, проблема спадковості поколінь, порушена у повісті «Молохви» і згодом розвинута в романі «Сто літ любові»; проблема штучного розриву зв’язку між матір’ю і дитиною («Дорога до матері», «Новосілля») тощо. Особливу увагу приділяє письменник розкриттю місця й ролі жінки в сучасному суспільстві («Інна Сіверська, суддя», «Новосілля», «Молохви»).

Серед реалістичних оповідань В.Дрозда можна виділити яскраві гумористичні зразки, часто з еротичним відтінком («Кролик», «Вовняний білий светр»), що дає змогу стверджувати про широту таланту митця.

Особливе місце з-поміж творів першої групи займає роман «Земля під копитами», оскільки реалістичні події в ньому часто набувають фантастичного забарвлення, що зумовлено ідейно-тематичним задумом твору.

У другому підрозділі «Особливості химерної прози В.Дрозда» подано аналіз творів письменника, які відносимо до складу химерної прози. Дослідження химерної прози передбачає занурення в часи її зародження, що пов’язане із виникненням готичного напряму в мистецтві загалом. Українське готичне мистецтво розвивалось шляхами, відмінними від європейського, що було зумовлено соціально-історичними умовами. До проблем взаємопроникнення готичних елементів європейської та української літератур звертались Т.Бовсунівська, І.Качуровський, І.Лімборський, Д.Наливайко, В.Пахаренко та інші.

У процесі аналізу підтверджуємо думку про те, що твори В.Дрозда зазначеної групи важко ставити поруч з химерними творами В.Земляка та Вал.Шевчука, оскільки вони мають суто авторські особливості, що, на думку І.Фізера, виявляється, зокрема, у відході від народно-сміхової культури з елементами карнавальності. Химерність В.Дрозда базується на національному міфологічному ґрунті, що й підтверджується в процесі аналізу жанрово-стильових особливостей химерної прози письменника.

Усі химерні твори В.Дрозда об’єднані спільним духом «пакульщини». Пакуль – вигадане місце, яке, проте, має свій реальний прототип. Це ті міста й села Сіверщини (Чернігівщина та Київщина), які були близькі письменникові, де він народився, вчився, працював. Образ міста Пакуля формувався протягом багатьох творчих років В.Дрозда, але як епіцентр Всесвіту Пакуль постав у «Євангелії від Володимира», як влучно назвав твір М.Жулинський, – «Листі землі».

Більшість персонажів химерних творів В.Дрозда є або вихідцями з Пакуля та його околиць, або за своїми життєвими поглядами й переконаннями подібні до тих, хто тут народився й виріс. Так, походження Загатного з роману «Катастрофа» не згадується. Проте за всіма своїми діями, вчинками та поглядами він подібний до Харлана й Шишиги з «Вовкулаки», Ярослава Петруні зі «Спектаклю», які походять з Пакуля.

Серед суто «дроздівських» химерних творів вирізняється «повість-кокалан» (за визначенням П.Майдаченка) «Ирій», яку написано у кращих традиціях пригодницького казково-фантастичного жанру із використанням травестування у дусі Ф.Рабле.

З-поміж творів химерної прози В.Дрозда можна виділити пригодницько-фантастичні романи містичного характеру останніх років творчості – «Убивство за сто тисяч американських доларів» та «Злий дух. Із житієм». Перший є строкатим плетивом, зітканим із філософських роздумів неординарної особистості Робінзона Макухи та «демоніади» в дусі «Майстра й Маргарити» М.Булгакова. Другий роман – це своєрідне переосмислення Біблії на сучасному ґрунті.

До химерної прози належать не лише романи В.Дрозда, а й значна кількість оповідань, серед яких найяскравішими зразками є «Сонце», «Пори року», «Ворон», «Пігмаліон», «Три чарівні перлини», «Білий кінь Шептало», «Жертва диявола», «Бабай» тощо. В оповіданні «Ворон» митець уперше звертається до мотиву реінкарнації душі, до якої повернеться згодом на схилі літ у романі «Острів у вічності».

В.Дрозд – письменник різноплановий, про що, зокрема, свідчить його звернення до різних тем і мотивів. Так, в оповіданні «Пігмаліон» він заявляє себе як письменник-фантаст. В оповіданнях про білого коня Шептала він вдається до бестіарних мотивів, намагаючись за допомогою алегорії розкрити актуальні суспільні проблеми.

Третій розділ «Психологізм як засіб реалістичного відображення дійсності в прозі митця» репрезентує особливості вияву психологізму в реалістичних творах В.Дрозда. У дослідженні приділено увагу психологічним особливостям реалістичних творів різних жанрових форм. Майстерність письменника полягає в тому, що навіть у невеликому за обсягом оповіданні він розкриває яскраві психологічні типи, подаючи завершені зразки змалювання характерів. Кожен образ, незважаючи на його місце у творі, суголосний з певними струнами авторської душі,  а тому влучно змальований через окреслення специфічних рис, що особливо характерно для розкриття другорядних персонажів.

Уже на ранніх етапах творчості, звертаючись до історичної тематики, В.Дрозд заявив себе як психолог, який навіть історичні події подавав крізь призму дій, вчинків, переживань персонажів творів. Згодом, свідомо чи ні, він відійшов від написання історичних романів, провідна акційність яких не залишала простору для широких відступів з тональністю само- і взаємоаналізу персонажів.

Окремі дещо застарілі в ідейно-тематичному плані твори В.Дрозда також не варто залишати поза увагою. Так, роман «Новосілля» містить досить широке коло проблематики й розкриває різні життєві характери. Письменник подає їх психологічний аналіз, обґрунтовуючи дії і вчинки не стільки їх соціальною зумовленістю, а скільки особистісними якостями кожного персонажа. 

Психологізм творів В.Дрозда реалістичного плану характеризується широким використанням різних засобів психологізації, серед яких найбільш поширена оповідь від третьої особи, де автор бере на себе відповідальність за розкриття психології персонажів. При цьому письменник часто надає персонажам можливість самостійно аналізувати свої психологічні стани, причини тієї чи іншої поведінки, у чому їм допомагає внутрішній діалог, саморефлексія, пригадування, сни, видіння тощо. Яскравим підтвердженням цьому є роман «Інна Сіверська, суддя», де головна героїня упродовж усього роману не припиняє самоаналіз та аналіз особистостей свого оточення.

Психологізм реалістичних творів ніби лежить на поверхні. Природна м’якість душі дозволяє письменнику глибоко проникати в жіночу психологію. Образи жінок у реалістичних творах відзначаються всебічним розкриттям характерів завдяки застосуванню інструментарію психоаналізу. Особливо це стосується розкриття сильних жіночих характерів, що за міцністю духу перевершують чоловіків. Такими є вже згадана Інна Сіверська з однойменного роману, Марія Молохва з повісті «Молохви», Гафійка з роману «Новосілля» та інші. Проблема, порушена в повісті «Молохви» ще у 60-і роки ХХ століття, наразі є досить актуальною. Вона може слугувати своєрідною ілюстрацією гендерного питання, а саме – співвідношення фемінних і маскулінних рис у чоловіків і жінок та пошук ідеальної андрогінної істоти. Образ Марії Молохви плавно еволюціонував і дорозвинувся в іншому образі сильної жінки – Інни Сіверської з роману «Інна Сіверська, суддя». Тут В.Дрозд виявляє неабияку обізнаність з психологією жінки, зокрема самотньої одиначки, що живе лише роботою. Цю особливість своїх творів – пріоритетність жіночих психологічних портретів по відношенню до чоловічих визнавав і сам письменник.

Під іншим кутом зору подавав письменник образ жінки-матері, прототипом якої часто була його рідна мати. Так, у романі «Земля під копитами» героїня постає не як емансипована самостійна жінка з великими амбіціями, а як стражденна мати трьох синів, яка в час воєнного лихоліття докладає всіх зусиль для порятунку малих дітей. Сам письменник свідчив, що прагнув уникнути ідеалізації образу Галі Поночівни, вивищення її до рівня символу – Матері, Страдниці, Мадонни, України. Але, природно, що зображення матері з трьома синами на руках на тлі однієї з найжахливіших суспільно-історичних подій, жінки, яка, здолавши всі перешкоди, сама залишається живою й зберігає своїх дітей неушкодженими, не може сприйматись інакше, тобто як один з рядових портретів В.Дрозда.

 Образи чоловіків у творах реалістичного плану часто подаються як антагоністичні по відношенню до центральних образів жінок. Так, у «Землі під копитами» Поночівна набуває ще більшої іконописності, коли поряд опиняється Шуляк; злочинець Верета оголює свою мізерну меркантильну душу в очах Інни Дмитрівни (роман «Інна Сіверська, суддя») тощо. 

Неоднозначне з точки зору суспільної оцінки й болюче для самого письменника питання про значення покоління «шістдесятників» постає центральним у повісті-шоу «Музей живого письменника, або Моя довга дорога в ринок» і як підтема проглядається в романі «Пришестя». В.Дрозд намагається обґрунтувати причини активізації національного руху в середині ХХ століття, без зайвих загравань із суспільною думкою критикує деякі необачні вчинки «шістдесятників». У романі «Сто літ любові (Портрет української родини на тлі епохи)» письменник, знову повернувшись до теми «шістдесятництва», порівняв два рухи україністів, виявивши певні закономірності спалаху патріотизму в окремі періоди історії.

У багатьох реалістичних творах В.Дрозд порушує важливі питання екзистенції людини, зокрема, проблеми молоді, сім’ї, спадковості поколінь, материнського обов’язку, творчого покликання тощо. Розглядаючи їх під різним кутом зору у різних творах, письменник у цілому дотримується норм народної моралі, згідно з якою молодь повинна шанувати батьків («Новосілля»), члени сім’ї – триматись одне одного і шанувати пам'ять своїх предків («Молохви»), жінка повинна бути матір’ю («Інна Сіверська, суддя») і не розлучатися з дитиною («Дорога до матері»), громадський діяч повинен до останку залишатись вірним своїм політичним поглядам («Сто літ любові (Портрет української родини на тлі епохи)») тощо.

Деякі образи реалістичних творів В.Дрозда можуть бути використанні як яскраві приклади ілюстрації різних психологічних теорій. Так, розкриваючи психологію Степана Шуляка з твору «Земля під копитами», письменник подає ілюстрацію мотивації влади, дослідженої А.Адлером. Після втрати Шуляком влади спостерігаємо «екзистенційний вакуум» особистості (за К.Франклом). І врешті-решт ми замислюємось над проблемою свободи, міри відповідальності людини за скоєні нею вчинки (дослідження Е.Фромма).

Реалістичні твори В.Дрозда репрезентовані різними жанровими зразками. Особливість майстерності письменника полягає в тому, що навіть у невеликому за обсягом оповіданні він всебічно розкриває яскраві психологічні типи, подаючи детальний аналіз характерів. Так, в оповіданнях «Крик птаха в сутінках», «Могорич», «Совість», «Небо» тощо подана коротка мить життя людини, яка, проте, викликає цілий вир почуттів і думок, стаючи знаковою, справляючи вплив на подальший хід життя.

У своїх оповіданнях В.Дрозд часто вдається до психологізації не лише людей, але й тварин та явищ природи, персоніфікуючи їх. Психологія тварини і людини здебільшого розкривається засобом паралелізму, як, наприклад, в «Алтайських малюнках», коли думки і переживання хлопчика і ведмежати подаються паралельно і сприймаються ніби німий діалог, спрямований на усвідомлення причин ворогування.

Не ставши адептом історичного роману, В.Дрозд, проте, створив оригінальні художні зразки, в яких опис документальних історичних фактів переплітається з розкриттям психології окремих очевидців зображуваних подій. Причому, розуміння і сприйняття події персонажем часто є важливішим за подієве тло. Отже, масштабність історичних картин заміщується аналізом внутрішнього світу людини, яка є рушієм історії, але про яку часто забувають, зосереджуючись на дослідженні сухих історичних фактів.

Варто зазначити, що творчість В.Дрозда, особливо реалістичного плану, сприймається як своєрідна ілюстрація до тих думок, які висловлював І.Франко ще на межі ХІХ-ХХ століть, зокрема щодо використання художнього прийому інтроспекції. Особливістю творчої манери В.Дрозда є те, що він визначні події своєї біографії репродукує кілька разів у різних творах, отже, процес «доконання сугестії» (у формулюванні І.Франка) відбувається в нього вповні. Це, зокрема, стосується важливих моментів дитинства і юнацтва: голодні повоєнні роки, рання смерть матері, перші кроки в самостійне доросле життя одразу після школи тощо.

У четвертому розділі проаналізовано «Сугестивний психологізм химерної прози письменника». Психологізм творів цієї групи має свої особливості порівняно з творами реалістичного плану. Тут він більшою мірою прихований, завуальований і відновлюється лише на рівні підсвідомості або шляхом розкриття алегоричного змісту.

У творах химерного плану В.Дрозд намагається з’ясувати психологію людей-акторів, для яких світ є сценою в театрі, життя – спектакль, а смерть – лише перевдягання за кулісами життєвого театру. У творі «Вовкулака (Самотній вовк)» одним із центральних мотивів виступає мотив гри, що часто поширений у химерній прозі.

У романі «Вовкулака» маємо яскраве підтвердження міфологічності химерної прози В.Дрозда, що базується на народних уявленнях поліських слов’ян. Розкриття образу вовкулаки під сучасним кутом зору, зважаючи на соціальні обставини появи та існування людини-вовка, відбувається різноаспектно, з урахуванням передовсім не зовнішніх процесів, а внутрішньоособистісних чинників.  Андрій Шишига, як і його попередник Харлан, – це не просто жертви злих чар, це яскраві індивідуальності зі складним внутрішнім світом, розібратись в якому й пропонує автор роману.

Центральним персонажем і відповідно психотипом химерних творів часто є маргінал, який свідомо чи підсвідомо протиставляє себе навколишньому середовищу, намагаючись вивищитись над ним, втекти в свій власний мікрокосм. Здебільшого це люди простого походження, вихідці з Пакуля або його околиць. Вони намагаються перервати зв'язок зі своїми витоками, але, лишившись без коріння, мордуються від душевної пустоти як Петруня («Спектакль») або займаються самокатуванням як Загатний («Катастрофа») чи взагалі перетворюються на людину-вовка як Шишига («Вовкулака (Самотній вовк)»).

Намагаючись простежити причини трагічної долі таких вигнанців, В.Дрозд не перекладає відповідальності цілком на суспільство, а об’єктивно аналізує їхні думки і вчинки, мотивацію поведінки, подаючи промовистий психологічний портрет персонажа. Як вправний психолог, усвідомлюючи вплив важливих межових ситуацій і кризових чинників на подальше життя особистості, письменник заглиблюється в минуле, завдяки чому стають зрозумілими причини відчуженості змальованого персонажа. 

Поставивши в центр оповіді роману «катастрофу» Івана Загатного, В.Дрозд намагається з’ясувати причини появи в сучасному суспільстві індивідуалістів-кар’єристів. Відчуженість, зневага до оточення, прагнення дорівнятись до Бога – наслідок складних багаторічних конфліктів із середовищем і внутрішньоособистісних протиріч. Менш категоричним у своїх життєвих позиціях, але більш віддаленим від «народу» є письменник Ярослав Петруня в романі «Спектакль». На відміну від Загатного, він не цурається оточення, але сприймає його як «злітну смугу» для власних амбіцій. Лише досягнувши певного життєвого піку, він починає усвідомлювати штучність власного існування та нереалізованість митця.    

Як уже зазначалося, твори В.Дрозда химерного плану стоять ніби осторонь у загальнолітературному контексті від прози цього жанрового різновиду. Наближеність до класичної химерної прози виявилась найбільшою мірою в «Ирію» та «Баладі про Сластьона», де маємо зразки карнавальності народно-сміхової культури в дусі Ф.Рабле і М.Гоголя. Гіперболізація оповіді та іронізація змісту мають глибоке філософське підґрунтя в творах, що свого часу були сприйняті неоднозначно.

Час і простір – нерозривно пов’язані категорії. У філософії їх діалектична єдність отримала назву «просторово-часовий континуум». У літературознавстві використовується інше означення, запропоноване М.Бахтіним, – хронотоп. Часопростір романів письменника В.Дрозда – явище особливе. Осмислення цих категорій письменником у руслі художнього твору досить часто зводиться до філософсько-містичного психологічного потрактування. Особливо ця тенденція проявилася в останніх творах В.Дрозда «Острів у вічності» та «Убивство за сто тисяч американських доларів». Обидва романи мають спільний сюжетоутворюючий метафоричний образ, що за своїм значенням на художньому тлі творів виступає як міфологема з містким символічним змістом, у цілому наближаючись до уявлень прадавніх слов’ян про те, що острів – це місце, де душа може знайти спокій, позбутись хвороб, здобути щастя. За задумом і за реалізацією роман «Острів у вічності» був останнім художнім полотном В.Дрозда. Це своєрідний заповіт Майстра, який є літературним втіленням автора. Майстер – своєрідна духовна вісь, яка поєднує два світи – той, в якому ми живемо, вважаючи його справжнім, реальним, і той, який знаходиться поза межами нашої свідомості, – потойбічний світ, який відкривається після смерті. Потужного звучання тут набуває вже заявлена раніше тема реінкарнації душі, що має пройти «повне коло перевтілень», перш ніж здобути цілковитий спокій. Під інтригуючою назвою роману «Убивство…» також приховано потужні філософські роздуми екзистенційного плану, а містифікація надає твору художньої довершеності.

У романі «Злий дух. Із житієм» письменник зробив спробу осмислення психології намісника темних сил на землі. Гаркуша пішов далі попередніх персонажів В.Дрозда, зокрема Загатного, оскільки не лише «піднявся» до Бога, а зробив спробу перевершити його. Фінал роману подібний до опису біблійного апокаліпсису і поданий цілком у дусі життєвої філософії письменника.

«Книга буття» українського народу «Листя землі» є величною художньою спорудою, зітканою з тисячі голосів свідків важливих історичних подій. Тому й важко виділити в романі центральних персонажів, адже кожен «свідок» є яскравою індивідуальністю, вартою уваги. Оскільки події роману передаються через долі конкретних людей, важливими композиційними принципами є інверсія (перестановка сюжетних подій) та повтор. Основна інформація надходить від розповідачів – простих людей. Автор залучає до нарації діалогічну манеру передачі подій: розповідач подає події так, як бачив, запам’ятав або чув від інших. Діалог є істотним компонентом наративної системи й важливим засобом характеротворення. Така композиційна побудова відбилась і на засобах психологізації оповіді. Цілісний психологічний портрет героїв вимальовується в результаті подвійної характеристики: від третьої особи (автора, різних розповідачів-свідків) та від першої особи (самохарактеристика). Зрозуміло, що далеко не завжди ці характеристики збігаються, проте цей прийом дає можливість багатогранного розгляду подій у потрійній площині. Реальна, дійсна історія в романі переплітається з міфом. Проте, міфічні елементи спрямовані не на викривлення історії, а навпаки – на відшукування в міфічному зерен реальності. Залучення фантастичних, міфічних і фольклорних мотивів розширює часові рамки, залучаючи до оповіді прадавні, ще язичницькі часи. Міфологічні образи, про які говорить суголосся персонажів, свідчать про існування колективного підсвідомого, яке зберігає прадавні вірування.

Варто зазначити, що химерна проза В.Дрозда включає не лише великі жанрові форми. Оповідання також долучаються до розкриття глибинного ідейного задуму. Фактично з оповідань, а саме з «Сонця», почалося формування творів з міфічно-фантастичним підґрунтям. Спочатку це був своєрідний спосіб завуальовування ідейно-тематичного задуму твору, коли алегоричний зміст ставав засобом «окозамилювання» недолугого критика, який мислив буквально. Іноді ця прямолінійність у сприйнятті спричинялася до комічних ситуацій, коли В.Дрозда зарахували до світових «конезнавців» за оповідання про білого коня Шептала, хоча насправді це були твори про становище інтелігенції у середині ХХ століття. Згодом прихований підтекст став провідною рисою авторської майстерності письменника.

У висновках дисертації викладено основні результати роботи.

Проблема теоретичного обґрунтування наукових понять «поетика» й «психологія» є однією з найсуперечливіших і найактуальніших у наш час. Проте, якщо дефініція їх ускладнена, взаємозв’язок понять при аналізі художніх творів виявляється незаперечним, на що вказують теоретичні розробки багатьох дослідників, зокрема Л.Гінзбург, А.Єсіна, Г.Клочека, М.Кодака, В.Фащенка та ін. Психологізм постає однією з найважливіших складових поетики, оскільки художня рецепція будь-якого твору не можлива без заглиблення в духовну сутність написаного, без встановлення зв’язку «автор-текст-реципієнт».

Процес формування психологізму виявився складним і тривалим – від зародження в античну добу до широкого використання в наш час. Неабияку роль у цьому відігравало ставлення до особистості – спочатку як до одиниці спільноти (зокрема, у Середньовіччі), згодом – як до індивідуальності (широко – у літературі ХХ століття).

У літературознавстві не існує єдиної думки щодо сутності психологізму, його появи й значення в процесі творення й сприйняття тексту. Різноманітні трактування й визначення психологізму, проте, мають дещо спільне: психологізм – це відтворення й розкриття внутрішнього світу особистості. При цьому глибинне розкриття людської особистості, її характеру, почуттів, переживань, думок, мрій можливе лише за умови органічного поєднання внутрішніх і зовнішніх світів.

Концепція прози В.Дрозда заснована на багатьох складниках,  з-поміж яких психологічні аспекти є визначальними. Психологізм сприяє художній реалізації субстанціальних засад, психологічній наповненості моделі людських характерів та їхнього світу. 

Непересічний талант письменника В.Дрозда дав можливість створити величезний масив високоталановитих літературних зразків, хоча сам автор усвідомлював, що не всі його твори будуть зрозумілими читачеві. Найбільше це стосувалось його головного творіння – «Листя землі». Як і Біблія – втілення людської мудрості, «Євангеліє від Володимира» вимагає наполегливої аналітичної роботи, напруги розуму й почуттів читача.

Проза В.Дрозда приваблює глибиною проникнення у внутрішній світ героїв, мовним багатством, розмаїттям стильових засобів, органічним переплетенням голосів автора та персонажів, майстерно виписаними внутрішніми монологами, уявними діалогами. Неповторного забарвлення художньому світові письменника надають плин свідомості, складна асоціативність мислення, гра інтуїції й розуму, алюзійність, тонка іронічність. Художня система В.Дрозда та поетика його творів – оригінальне явище в контексті рідної й світової літератур.

Якщо аналіз жанрово-стильових модифікацій прози будь-якого письменника зазвичай випливає з першочергового розмежування на жанрові групи, як то аналіз оповідань, повістей, романів тощо, то проза В.Дрозда потребує іншого підходу. Проаналізувавши особливості прозової спадщини письменника, ми виділили дві великі групи творів, відмінні за своєю спрямованістю, стилістикою, ідейним задумом і засобами художнього вираження психологізму: 

1) реалістичні твори, де психологізм виступає засобом реалістичного відображення дійсності («Добра вість», «Дорога до матері», «Новосілля», «Інна Сіверська, суддя», «Пришестя», «Люблю сині зорі», «Музей живого письменника», «Сто літ любові (Портрет української родини на тлі епохи)», «Парость», «Алтайські малюнки», «Солодке літо», «Дощі у травні», «Небо», «Совість» тощо); 

2) химерні твори, де порушуються й піддаються аналізу глибинні рівні людської психіки («Вовкулака (Самотній вовк)», «Катастрофа», «Спектакль», «Ирій», «Острів у вічності», «Убивство за сто тисяч американських доларів», «Злий дух. Із житієм», «Листя землі» (перша і друга частина та «Книга отця Йосипа»), «Білий кінь Шептало», «Жертва диявола», «Бабай», «Сонце», «Пори року», «Пігмаліон» тощо).

Аналіз психологізму двох жанрових груп В.Дрозда довів, що особливості індивідуального стилю митця базуються на полярному підході до засобів психологізації в реалістичних та химерних творах. Проте, існує й спільне в творчій манері письменника в обох випадках. Так, заявляючи ту чи іншу тему (зокрема це стосується творів історичної тематики), письменник здійснює розкриття й вмотивування її не через розлогі описи чи пейзажі, а крізь призму почуттів персонажів, причому як центральних, так і другорядних.

Особливість психологізму реалістичної прози полягає в тому, що він ніби знаходиться на поверхні. Реципієнту не потрібно звертатися до підсвідомих шарів психіки персонажів, вони самі «вивертають» душу, дозволяючи «підглядати» за своїми думками. Деякі персонажі, що більшою мірою властиве героїням-жінкам (Марія («Молохви»), Інна Сіверська («Інна Сіверська, суддя»), Гафійка («Новосілля»), вдаються до глибинного осмислення причин власної поведінки, шукаючи їх витоки у взаємозалежності всіх подій, які відбуваються упродовж життя людини. Можемо стверджувати, що В.Дрозд, свідомо чи ні, але надавав перевагу жіночим образам над чоловічими. Він тонко відчував логіку жіночої поведінки, яка для більшості пересічних чоловіків є загадковою. Але при цьому навіть у зображенні самостійних, емансипованих героїнь він у кожній відшукував архетип матері, жінки-берегині. Психологізм є наскрізним у кожному реалістичному творі, він ніби «проступає» крізь зовнішні акційні нашарування.

Аналіз теорії химерної прози в порівнянні з поетикою «дроздівських» химерних творів підтвердив загальноприйняту серед літературознавців думку про «окрему поличку», на яку варто поставити твори В.Дрозда, що відрізняються за своїм пафосом і засобами втілення авторського задуму. «Химерія» В.Дрозда прагне не вразити й «налякати» реципієнта, а змусити замислитись над вічними загальнолюдськими темами й проблемами. Твори цієї жанрової групи характеризуються більшою мірою не фантасмагоричною карнавальністю, а алегоричністю, сутність якої можна відновити з «нижніх» шарів психіки персонажів, у чому допоміжним виступає психоаналітичний метод, актуальний сьогодні в українському літературознавстві.

Химерні твори В.Дрозда, що не були визнані в час написання, а були піддані об’єктивному аналізу лише згодом (наприклад, роман «Катастрофа» – із 20-річним запізненням), з’явились як намагання сказати про заборонене в алегоричній формі. Першопочатково «накипіле» виливалось у малі жанрові форми (оповідання «Сонце», «Білий кінь Шептало»). Згодом – авторський геній використав жанр роману, де вдавалось вповні, а не лише натяками, розкрити важливі тогочасні й сьогоденні проблеми.

Як уже було зазначено, психологізм химерних творів не лежить на поверхні, але при цьому він наскрізний і навіть часто потужніший, ніж у творах реалістичного плану. Кожен персонаж химерного твору є ніби згустком власних авторських роздумів і вагань, що можемо підтвердити думкою самого письменника про «списаність» усіх персонажів із себе. Герої химерних творів часто не в змозі пояснити причини й мотиви власної поведінки, та й не всі з них цього прагнуть. Так, образ Загатного («Катастрофа») осмислюється не через самоаналіз, а через стороннього споглядача – Гужву. Петруня («Спектакль»), відчуваючи ницість власного існування, вдається до уявної втечі в дитинство, проте не здатен щось змінити в своєму житті.

Більшість творів В.Дрозда химерного плану зв’язані духом «пакульщини» (від назви вигаданої місцини), що виявляється в роздумах і поведінці багатьох персонажів, які, намагаючись відірватись від першоджерела свого існування, переживають глибоку душевну кризу, уникнення якої можливе лише за умови повернення до першопочатків.

Химерні твори пізнього творчого періоду В.Дрозда вирізняються заглибленням у трансцендентні виміри. Сугестивність посилюється, містичність набуває нових обертів, еволюціонуючи від міфологічного мислення до норм християнської моралі («Злий дух. Із житієм»), персонажі вдаються до втечі від реального існування («Убивство за сто тисяч американських доларів») або взагалі нібито перебувають між двох світів («Острів у вічності»). Відчутним у химерних творах є мотив реінкарнації душі, що посилюється в останній період творчості, виливаючись у власну авторську теорію життя після смерті.