ТВОРЧІСТЬ ЕРНЕСТА ХЕМІНГУЕЯ В УКРАЇНСЬКОМУ ЛІТЕРАТУРНОМУ ПРОЦЕСІ ХХ СТОЛІТТЯ (РЕЦЕПЦІЯ І ТИПОЛОГІЯ) : ТВОРЧЕСТВО Эрнеста Хемингуэя В УКРАИНСКОМ литературный процессе ХХ ВЕКА (РЕЦЕПЦИЯ И ТИПОЛОГИЯ)

Краткое содержание

У вступі подається загальна характеристика роботи. На основі аналізу ста­ну вивчен­ня досліджуваної проблеми обґрунтовується її актуальність; формулюються мета і за­в­дан­ня; визначаються предмет та об’єкт вивчення; характеризується теоретич­на база до­слід­жен­ня; розкриваються наукова новизна й практичне значення праці.

У першому розділі „Рецепція творчого доробку Е.Хемінгуея в українській худож­­ній літературі та літературознавстві” розглянуто вплив суспільно-істо­рич­­них чинників на процес засвоєння творчості майстра українським красним пись­­менст­­­вом, а також досліджено різні форми рецепції (критичне сприйняття, пе­рек­ла­­­ди, появу літературного образу Хемінгуея), що в комплексі дозволяє простежити ди­на­мі­ку процесу ре­цепції творчості американського майстра українською літературою від 30-х років ХХ століття до кінця ві­­ку.

У першому підрозділі „Сприйняття творчості та особистості Е.Хемінгуея в кон­­текс­ті історико-суспільного розвитку України 30-х – 90-х років ХХ століття”  хронологічно роз­гляну­то етапи засвоєння творчості прозаїка україн­ською літерату­рою, з’ясовано залежність характеру рецепції від суспільно-історичних процесів у державі.

Перше знайомство української літератури з окремими творами Е.Хемінгуея від­бу­ло­ся за посередництвом російської літератури, що було зумовлене поза­літе­ра­тур­ни­ми чинниками. Тому, з 1928 року, коли з’явилися перші згадки про письмен­­ни­­ка, до кінця 50-х, коли розпочалася власне українська рецепція, процес зас­во­єння твор­чос­ті митця був спільним для української та російської літератур. Вивчаючи сприй­­нят­тя доробку Е.Хемінгуея в Росії, Р.Орлова поділяє його на періоди, се­ред яких для вивчення української рецепції важливі перші два. 1928–1939 рр. – час появи перших лі­те­ра­ту­ро­знав­чих праць, у яких поряд із захопленням здобутками митця була наявна гост­ра критика невідповідностей творчості прозаїка радянській док­три­ні. Хоча перша згадка імені Е.Хемінгуея у радянському літературознавстві з’явила­ся ще у 1928 році, активна рецепція почалася лише у 1934 році, коли були опубліковані пер­ші переклади його творів. 1939–1955 рр. – доба цілковитого замовчування, зумовленого на­пи­сан­ням Е.Хемінгуеєм роману „По кому подзвін”, який містив неприйнятні для то­та­лі­тар­ної країни думки. Однак протягом цих двох періодів активна рецепція три­ва­ла лише п’ять років (1934–1939). Цьому часу передувало іґнорування творчості прозаїка радянським літературо­знавством, а після нього настала пора замовчуван­ня.

З початком реабілітації творчості Е.Хемінгуея, зумовленої політичною відлигою кін­­ця 50-х – 60-х років та написанням прозаїком повісті „Старий і море”, розпочалася влас­­­не українська рецепція доробку майстра. Її особливістю було 30-літнє відставання: хо­ча переклади творів Е.Хе­мінгуея з’явилися ще у 30-х роках, його творчість зали­шала­­ся маловідомою до се­ре­дини 50-х років. Типологічні дослідження О.Тарнавського і Т.Де­нисової доводять, що українська література 30-х років ХХ століття була готова до сприй­нят­тя твор­чості американ­сь­ко­го письменника, але цьому завадило втручання влади у процес між­лі­те­ра­тур­­ної комунікації.

 З 1955 року до другої половини 70-х настає доба масового захоплення творчістю Е.Хемін­гуея та його особистістю, так званий хемінгуеївський бум. Причини гіперак­тив­ної рецепції криються у загальній літературній і суспільній ситуації в Україні в той пе­­рі­од. По-перше, це була потреба прорвати інформаційну ізольованість української літератури від світового літе­ра­тур­ного процесу. По-друге, в українському суспільстві, зокрема у передової його частини – шістдесятників, визріли настрої, суголосні тим, які висловлював Е.Хемінгуей як письменник „втраче­но­го покоління”. Це мотив розчарування й зневіри від усвідомлення того, що держава „ошу­ка­ла” своїх громадян. Близьким для шістдесятників був також хемінгуеївський гу­ма­нізм: поцінування життя людини вище за громадський обов’язок, що суперечило нормам соціалістичного реалізму. Третьою причиною стала змі­на поглядів письменника з кінця 30-х років (активізація суспільної позиції, усвідом­лен­­ня громадянського обов’язку), що виявилося у його пізніх творах, а також анти­фашистська діяльність та проживання на Кубі. Це імпонувало радянській ідеології і стало перепусткою прозаїка до України. Четвертим чинником появи культу Е.Хемінгуея було захоплення письменником як особистістю. Читачів зачаровувала неординарність життєвого шляху письменника та його особистісні якості. З цією особливістю рецепції творчості майстра генетично пов’язана поява в українській літературі образу Хемінгуея.

Діапазон змістової наповненості образу варіює від досить ємного до простої згад­ки про нього як вказівки на епоху. Найповніше образ письменника представлений у вір­шах, присвячених його пам’яті, а саме: у поезії Бориса Білаша „Дом Э.Хемингуэя”, в українсь­кому перекладі вірша „Ернестові Хемінгуею” латиської письменниці Лії Брада­ки, який здійснив Василь Швець, та поетичному творі Івана Драча „Пам’яті Е.Хемін­гуея”. Усі твори просякнуті мінорним настроєм. Аналіз образів дозволяє виділити спільне для них ядро: Хемінгуей – сильна й мужня особистість, людина з активною позицією, закохана у життя, і водночас видатний письменник, який збагатив світову літературу новими художніми шедеврами.

Оскільки велика популярність Е.Хемінгуея зробила його символом ХХ сто­ліття, в українській літературі часто його ім’я використовується як своєрідний культурно-істо­рич­ний орієнтир, що спрямовує читача до середини ХХ століття чи до певних подій – таких, як громадянська війна в Іспанії (Леонід Полтава „Еспанська рапсодія”).

У другій половині 70-х років розпочинається поступовий спад надуваги до твор­чо­с­ті Е.Хемінгуея. „Хемінгуеївський бум” переходить у стійке засвоєння доробку майст­ра. У 1979–1981 рр. побачило світ чотиритомне видання творів прозаїка. Українсь­ким літературознавством уже здійснена значна робота у галузі вивчення творчості письменника, але його доробок невпинно привертає увагу науковців.

У другому підрозділі „Е.Хемінгуей в українській літературно-критичній рецепції” вивчається процес засвоєння спадщини митця в Україні від кінця 50-х років до межі XX–XXI століття на основі аналізу здобутків українського літературознавства, яке віддзеркалює ставлення до творів прозаїка у різні часи. У підрозділі сис­те­ма­ти­­зова­но досягнення української літературно-критичної думки, розглянуто зміст й ха­рак­тер пуб­лікацій, досліджено зміни в інтерпретаціях творів та їх причини, простежено ко­ли­ван­ня кількості друкованих праць, що дозволило реконструювати еволюцію сприй­нят­тя спадщини письменника українською літературою й вирізнити етапи цього процесу.

Українська критична рецепція творчості Е.Хемінгуея кінця 50-х – першої полови­­­­ни 70-х років ХХ століття відзначається численними публікаціями, адже на цей пері­од припадає час культу прозаїка. До середини 60-х років значно переважали публікації нау­ко­во-популярного характеру, була відсутньою цілісність у вивченні доробку пись­менника, адже з ідеологічних міркувань приховувалися окремі факти біографії мит­ця, а також виявлялася певна наукова необ’єктивність: твори прозаїка поділялися на „плідні”, „прогресивні” та „хибні”, „модерністські”. Відповідно перші надміру акцентува­лися, а останні опинялися поза увагою науковців. Друга половина 60-х років харак­те­ри­зу­ється зменшенням ступеня заангажованості української літературної крити­­ки, що вивчала біографію і літературну спадщину Е.Хемінгуея. Показником цього ста­ло заповнення у літературознавчих працях „білих плям” щодо висвітлення життєвого шля­ху письменника та розгляд усіх без винятку етапів творчості. З 1969 року з’явля­ють­ся перші спроби дослідження української рецепції у літературознавчих статтях А.Конд­ра­тю­ка та Р.Доценка, які головним чином розглядали досягнення в галузі україн­ського перекладу спадщини прозаїка.

Період буму завершився появою у першій половині 70-х років двох монографій, які й досі залишаються помітним досягненням української літературно-критичної думки з питання вивчення творчості Е.Хемінгуея, та статей Д.Затонського, який розглянув хемінгуеївський кодекс і еволюцію його героя.

Монографія Т.Денисової „Ернест Хемінгуей. Життя і творчість” (1971) є комплексним вивченням біографії письменника та його художніх досягнень, що дозволяє простежити творчу еволюцію майстра й глибше зрозуміти його авторську позицію. Монографія Ю.Лідського „Творчество Э.Хемингуэя” (1972) є найбільшою в Україні працею, яка присвячена вивченню доробку письменника. Книга містить огляд здобутків вітчизняної та світової літературної критики, детальний аналіз великих творів і ґрунтовне дослідження новелістики.

Починаючи від другої половини 70-х років кількість публікацій, що висвітлювали результати досліджень творчості Е.Хемінгуея, зменшується. Це стало ознакою спаду надуваги читачів і критиків та вказувало на те, що фаза бурхливого знайомства української літератури з творчістю американського майстра завершилася стійким засвоєнням: на початку 80-х усі твори прозаїка були перекладені україн­ською мовою, доступні читачам, а життєвий і творчий шлях добре вивчені. Отже, другий період літературознавчої рецепції (з другої половини 70-х років) охоплює ті історико-літературні досягнення, що з’явилися після хемінгуеївського буму.

Однією з особливостей другого періоду українського літературно-критичного сприйняття доробку Е.Хемінгуея є звернення науковців до компаративного вивчення його творчості. Зокрема, Т.Денисова у 1989 році розглянула деякі аспекти української рецепції та зіставила доробок американ­ського автора з творчістю Миколи Хвильового. За цей період було також з’ясовано типологічні збіги й відмінності творчості Е.Хемінгуея і Ю.Андруховича (О.Бойченко), Е.Хемінгуея і О.Гончара (Н.Яремчук). Іншою рисою цього періоду, що яскраво проявилася в останнє десятиліття, є значна кількість науково-методичних публікацій, активну появу яких стимулює вивчення творчості письменника у навчальних закладах.

Третій підрозділ „Творчість Е.Хемінгуея в українській перекладній інтерпре­тації” вивчає історію перекладів доробку письменника українською мовою, аналізує особливості інтерпретацій, здійснених різними фахівцями, з’ясовує історико-літературну функцію перекладів як прояву міжлітературної комунікації.

Процес перекладу спадщини Е.Хемінгуея розпочався в Україні у 1957 році, однак певний час він мав кон’юнктурно-упереджений характер, адже твори пізнього періоду, що майже не викликали заперечень цензури, інтерпретувалися в першу чергу. Це не давало змоги читачеві простежити світоглядну еволюцію Е.Хемінгуея. Така ситуація тривала до виходу в світ чотиритомника творів Е.Хемінгуея українською мовою (1979–1981).

Першою спробою інтерпретації творчості Е.Хемінгуея українською мовою став переклад п’єси „П’ята колона”, здійснений Н.Калачевською у 1957 році. Однак ця робота містила низку серйозних недоліків (випадки буквалізму, русизми, граматичні та лексичні помилки, курйози), які спонукали до появи у чотиритомнику іншого варіанта перекладу, автором якого є М.Пінчевський. Ця інтерпретація стала загальновідомою, відсунувши роботу Н.Калачевської на другий план.

Складність перекладу творів Е.Хемінгуея пов’язана з особливостями його мане­ри письма. Принцип айсберга (глибока емоційність, прихована у підтексті за сухим то­ном оповіді та відстороненим описом подій), деталі, лейтмотиви, які виступа­ють клю­чем до розшифровки імплікації – все це апелює до чут­тє­­вос­ті пере­кла­да­ча, до його здатності відчути приховані переживання героїв та передати їх у повному спектрі.

Переклади творів Е.Хемінгуея ретельно зберігають зміст оригіналів, адекватно ві­добра­жа­ють їх настрій і найменші нюанси почуттів героїв завдяки вмілому підбору кон­текстуаль­них відповідників. Так, у перекладі роману „Прощавай, зброє” для ство­рен­ня образу солдата, який навмисне завдав собі тілесних ушкоджень, щоб уникнути по­даль­шої військової служби, замість словникового відповідника „відправляти” до анг­лій­­сь­кого „to put” використано контекстуальний еквівалент „запроторять”, який пере­дає небажання солдата повертатися на фронт. “If I go back they’ll make me get operated on and then they’ll put me in the line all the time” – „Якщо я знов потраплю в полк, мені зроб­­лять операцію і запроторять на передову без вороття”. Перевагу контекстуальних транс­формацій української версії показує порівняння з російським перекладом цього урив­ка, у якому було точно дотримано текст оригіналу: „Если я вернусь, мне сделают опе­рацию, а потом всё время будут держать на передовой” (підкреслення наші. – Н.Ч.).

Поява ємних контекстуальних відповідників позитивно впливає на процес характеротворення, дозволяє врахувати вікові, професійні, мовні особливості персонажів. Оскільки мовлення героїв є їхньою самохарактеристикою і незалежно від зміс­­ту репліки читач може з’ясувати соціальний статус героя, професію, рівень розвит­ку, освіту, настрій, у перекладах підібрано таку лексику, яка притаманна середовищу, з яко­го походить персонаж. Так, використання просторічного та емоційно забарвле­но­го контекстуального відповідника „витріщитися” замість словникового еквівалента „ди­ви­ти­ся” для перекладу англійського “to look” сприяє адекватному відтворенню об­ра­зу злочинців та вказує на їх агресивність і недобрі наміри. “What are you looking at? Max looked at George” – „А ти чого витріщився? – глянув Макс на Джорджа” („Убив­ці”).

Для українських перекладів творів Е.Хемінгуея притаманна конкретизація значень, що дозволяє читачеві скласти повніше уявлення про події, середовище та настрій ге­ро­їв. В оповіданні „Десятеро індіанців” контекстуальний відповідник „подибали” для ан­г­лій­сь­ко­го “to walk” – „пішли” конкретизує характер руху („пішли повільно”) і до­луча­ється до формування картини важкої дороги і втоми. “It was hard pulling for horses and the boys got down and walked” – „Коням було важко тягти фургон, і хлопці злізли і подибали пішки”.

Однак в окремих випадках підбір більш конкретних контекстуальних відповідників призводить до втручання у стиль Е.Хемінгуея. Це, зокрема, стосується окремих випадків поетизації пейзажів в українських інтерпретаціях В.Митрофанова.

Позитивним явищем у перекладах, здійснених В.Митрофановим та М.Пінчев­ським, є використання фразеологічних зворотів для перекладу загально­вживаної мови оригіналу. Здебільшого такі трансформації стосуються реплік героїв. Поява україн­ських фразеологізмів дозволяє адекватно відтворити образ героїв і настрій розмови. Приміром, іронію, з якою зображено молодого Роберта Кона, героя роману „І сонце сходить” („Фієста”), в українській версії передають саме фразеологізми: “The lady who had him …” – „Жіночка, що заарканила його...”

Типовою для перекладів творів Е.Хемінгуея є тенденція уникати характерних для оригіналів повторів слів за допомогою майстерного використання синоніміки. “Another burst and in the noise you could hear the smaller noise of the brick and dirt raining down” – „Ще один вибух – і за гуркотом почулося глухе торохкотіння уламків цегли та грудок землі” („Прощавай, зброє”). Однак у перекладах завжди зберігаються функціональні повтори, використані для передачі сильних переживань, стресового стану, а також повтори ключових слів, які є джерелом появи лейтмотивів.

Для українських інтерпретацій характерне прагнення зробити твори Е.Хемінгуея мак­си­маль­но зрозумілими українському читачеві, про що свідчить поява у текстах додат­ко­вих посилань, розшифровок абревіатур, уточнень з метою конкретизації змісту. Во­ни не суперечать змісту і стилю творів, а лише увиразнюють невідомі українцям реалії американського буття.

Якщо у більшості перекладів творів Е.Хемінгуея зберігається розмовний стиль, що домінує у репліках персонажів, то оповідь української версії книги „Зелені узгір’я Африки”, здійсненої П.Соколовським, ведеться книжною літературною мовою. Це викликано відмовою письменника від характерних для його творчості героїв: офіціантів, селян, військових, спортсменів. Персонажі „Зелених узгір’їв Африки” освічені люди, які, на відміну від простолюду, добре володіють словом.

Хоча сьогодні переважна більшість творів Е.Хемінгуея перекладена українською мо­вою, дотепер не існує повного перекладу книги письменника „Смерть пополудні”. То­му слід окремо відзначити вдумливий вибір фрагментів для перекладу автором україн­сь­кої інтерпретації Л.Гончар, завдяки праці якої український читач може детально оз­на­йо­митися з правилами та особливостями кориди, а також естетичними й філософськими поглядами Е.Хемінгуея.

Поява українських перекладів спадщини Е.Хемінгуея дозволила уніфікувати назви творів майстра. До того часу в українському літературознавстві могло одночасно використовуватися кілька варіантів перекладів назв одного і того самого твору.

На час своєї появи українські переклади були позбавлені основної функції як посе­­­ред­ника у міжлітературному спілкуванні – ознайомлення українського читача з до­роб­­ком американського майстра, оскільки цю роль тоді перебрали на себе російські ін­тер­­пре­тації, які з’явилися значно раніше. Українським перекладам було повернуто їхнє первинне призначення лише згодом.

Ізольованість українського суспільства часів тоталітаризму позначилася на тому, що однією з важливих функцій перекладів творів Е.Хемінгуея як форми міжліте­­ратурного спілкування була (і залишається) пізнавальна роль інтерпретацій, яка да­ва­ла змогу українському читачеві ближче ознайомитися із сучасними йому, але недо­ступ­­ними реаліями (коридою, сафарі, життям у інших країнах), а також подиви­ти­ся на відомі події під іншим кутом зору.

Другий розділ „Типологічні збіги у творчості Е.Хемінгуея та українських про­­за­ї­­ків ХХ століття” присвячено типологічному зіставленню творів американ­сько­­го письменни­ка та українських авторів ХХ століття; тут встановлено аналогії й від­­мін­­нос­­­ті їх творчості, на основі чого визначено окремі закономірності розвитку ук­­ра­їн­­сь­­кої та аме­ри­кан­ської літератур як складових світової літератури й з’ясова­но їх національні особливості.

У першому підрозділі „Типологічна спорідненість художніх систем В.Стефаника та Е.Хемінгуея” вивчено суспільно-типологічні, літературно-типологічні та психологічно-типологічні парале­лі у творчості обох прозаїків, що прояви­лися на ідейно-тематичному, стилістичному, сюжетному рівнях, а також на рівні персонажів.

На близькість світоглядних і творчих засад Е.Хемінгуея та В.Стефаника вже вказували І.Денисюк, І.Драч, Вл.Россельс, О.Тарнавський.

Спільним вихідним підґрунтям новелістики обох майстрів є антагонізм людини й суспільства. Ворожість суспільства щодо людини у творчості Е.Хемінгуея проявляєть­ся у війнах, ошуканстві та несправедливості; у В.Стефаника – це злиденне становище се­лян у суспільстві, яке забирає здоров’я і життя, підриває мораль, штовхає на злочин.

Другою спільною основотворчою рисою новелістики письменників є стоїцизм геро­їв, який дозволяє беззахисним перед суспільною машиною людям переносити всі фізич­ні й моральні тортури. Стоїцизм героїв проявля­ється також у збереженні внутрішньої гідності в умовах всеохоп­люючої суспільної несправедливості.

Найбільш яскравим типологічним збігом у творчості В.Стефаника та Е.Хемін­гуея на тематичному рівні є розробка прозаїками теми війни, звернення до якої було ви­­я­вом загальних тенденцій розвитку світової літератури початку ХХ століття. Пись­мен­­ни­ки по-різному зображують її: В.Стефаник як трагедію мирного населення, Е.Хе­мін­гуей – з точки зору молодого солдата. Однак подібним для обох мит­ців було уни­к­не­­н­ня політичного та історичного аналізу війни задля фоку­су­ван­ня уваги на трагедії осо­­бис­тос­ті, а також руйнівному впливі воєнного лихоліття на душі героїв. У поле зору Е.Хе­мінгуея потрапляють ду­шев­ні травми, нічні жахи, самотність, повна відчуженість від сус­пільст­ва колишніх солдатів, які у мирний час сформували скалічену духовно “втра­чену генерацію”. В.Стефаник зображує війну як траге­дію мирного населення: си­рітст­во, горе батьків, що втратили на війні дітей. Пізніше хемінгуеївське сприйнят­тя вій­ни наближається до стефаникового: зображуючи громадянську війну в Іспанії (1936–1939), майстер фокусує увагу на долі цивільних у роки боротьби за Республіку.

Оповідання Е.Хемінгуея саме цього періоду виявляють багато аналогій із доробком В.Стефаника, зокрема у розробці проблеми деморалізації суспільства під час війни. Хоча письменники відтворюють події різних за часом воєн, вони обидва доходять висновку, що, дискредитуючи споконвічні цінності, війна завдає нищівного удару по моралі й підштов­хує героїв до злочинів („Воєнні шкоди”, „Пістунка” (В.Стефаник), „Метелик і танк”, „Виказ” (Е.Хемінгуей)). Спільним для обох майстрів є також віра у майбутнє мо­раль­не відродження людини, у її сили протистояти злу.

Суголосною рисою у розробці воєнної теми є звернення В.Стефаника й Е.Хемінгуея до трагедії біженців (відповідно новела „Вона – земля” та оповідання „Старий коло мосту”). Письменники передають горе людей, які втратили те, що становило основу їхнього життя: українські селяни – землю та домівку, іспанський старий – свою „худібку”. В обох випадках вони наголошують, що війна спричинила конфлікт людини й світу, внутрішніх переконань і невблаганних зовнішніх обставин.

Схожим є ставлення письменників до справедливих війн: до національно-визвольної (В.Стефаник), до громадянської війни в Іспанії (Е.Хемінгуей). Обидва про­за­ї­­ки розуміють, що будь-яка війна є великим лихом, однак визнають її необхідність.

Ще одним збігом у тематиці новелістики В.Стефаника та Е.Хемінгуея є тема смерті, яку письменники розглядають у різних її проявах. У центрі їхньої уваги опиняється сам процес кончини, причому з позиції самого помираючого: марення, видіння, фізичні відчуття людини в процесі агонії. Смерть також стає моментом істини, коли людина переосмислює життя, аналізує вчинки, шкодує за скоєними помилками.

Спільною для новелістів рисою у розробці теми смерті є звернення до проблеми самогубства. На початку творчої діяльності новелісти звертаються до цієї проблеми з метою демонстрації тяжких фізичних і душевних мук, які людина не в змозі витримати („Стратився” (В.Стефаник), „Індіанське стійбище” (Е.Хемінгуей)). У подальшій творчості прозаїків проблема самогубства ускладнюється: героям не вдається позбавити себе життя („Басараби” (В.Стефаник), „Чиста, ясно освітлена місцинка” (Е.Хемінгуей)), причини цього вчинку складніші ніж у ранніх творах обох майстрів.

Одним із спільних для новелістів аспектів зображення смерті є відтворення того, як її сприймає дитина („Кленові листки”, „Діточа пригода” В.Стефаника; „Мій старий” Е.Хемінгуея). Письменники змушують своїх маленьких героїв на власні очі побачити загибель батька чи матері. Діти в новелах В.Стефаника ще надто маленькі, щоб збагнути глибину цього нещастя. Контраст між жахливою трагедією та наївним сприйняттям її дитиною є для читача джерелом сильного емоційного переживання. Е.Хемінгуей, навпаки, відкрито показує дитячий гіркий біль утрати.

Якщо аналогії на рівні тематики та проблематики в новелістиці В.Стефаника й Е.Хемінгуея належать до суспільно-типологічних і психологічно-типологічних збігів, то певна подібність новелістичної манери письма є збігом літературно-типологічним. Лаконізм В.Стефаника та Е.Хемінгуея, який водночас поєднувався з великою змістовністю і сильним емоційним впливом на читача, був результатом світових тенденцій розвитку малої прози кінця XIX – початку XX століття в напрямку до стислості й сконцентрованості.

Е.Хемінгуей та В.Стефаник є новелістами-новаторами у плані сюжетно-компози­цій­ної побудови творів. Предметом зображення у їх новелах та оповіданнях є певний момент із життя героїв, часто вирішальний чи поворотний. Це, з одного боку, виявляє внутрішній світ героїв, їх душевні переживання, а з іншого, – дозволяє зробити широкі фі­ло­соф­ські узагальнення та висновки про суспільні негаразди. Спільним для обох пись­мен­ни­ків є прагнення не стільки змалювати певні події, як передати внутрішню ду­шев­ну роботу героїв, їх почуття й переживання, а також викликати відповідні емоції у читача.

Спрямованість інтересу письменників до внутрішнього світу героїв позначилася на послабленні сюжету: в його основі – буденні події. Аморфність зовнішньої дії ком­пен­су­ється колосальною напругою внутрішнього життя: письменники змальовують  душевний біль, дисгармонію, а також емоційні вибухи та психологічні стани людей у різні моменти, особливо переломні чи граничної напруги фізичних і душевних сил.

Новелісти по-різному відтворюють внутрішній світ людини. Е.Хемінгуей ховає душевну роботу героїв у підтекст, фіксуючи лише їхні рухи та несуттєві розмови. Скеровуючи читацьку увагу промовистими деталями, він змушує читача відчути гли­би­ну переживання героя. Такий підхід дає також Е.Хемінгуею змогу, незважаючи на стри­ма­ність і сухість стилю, викликбти в душі самого читача сильне емоційне вражен­ня і досягати стислості викладу. В новелістиці В.Стефаника підтекст є лише засобом до­сяг­нен­ня лаконізму, а внутрішні переживання героїв він подає відкрито у їх моноло­гах та діалогах. Ті емоції, які Е.Хемінгуей імплікує у підтекст, В.Стефаник висловлює від­кри­то і підсилює численними тропами та стилістичними фігурами, справляючи сильне враження на читача.

Прагнення відтворити внутрішнє життя людини і вплинути на емоції читача зумовлює подібність сюжетно-композиційної побудови творів. Несподівані закінчення не характерні для новелістики Е.Хемінгуея та В.Стефаника, адже їх мета не здивувати читача, а викликати у нього сильні емоції. Експозицію подекуди складає опис природи, погоди чи оточення, функція якого не лише вказати місце і час дії, а й підготувати читача емоційно, налаштувати його на ті почуття, які є ключем до розуміння стану персонажів. Нерідко початковий опис стає основою лейтмотиву, який підтримує чи посилює навіяний ним настрій. Одним із найбільш типових принципів побудови творів Е.Хемінгуея та В.Стефаника є градація, яка дозволяє прозаїкам створити новели й оповідання гострої напруги і провести читача до самого піку пристрастей.

Суголосність основних принципів художніх систем Е.Хемінгуея та В.Стефаника позначилася на подібності використання ними окремих художніх прийомів. Зокрема, значна подібність проявляється у застосуванні краєвидів у композиційній системі художніх творів. Окрім уже згаданої функції початкового опису, пейзаж є засобом художнього відтворення внутрішнього світу людини.

Творчість обох новелістів об’єднує активне використання протиставлень, які можуть бути епізодичними або проходити крізь цілий твір. Прозаїки вдаються до проти­став­лен­ня образів, різних поглядів на життя, минулого й теперішнього. Для створення контрасту письменники доволі часто вводять у новели саме пейзажі, за допомогою чого досягають різного ефекту.

Для новелістики В.Стефаника та Е.Хемінгуея характерним є застосування прийому монтажу, який є ключем до розуміння ідейного змісту творів. У творчості Е.Хемінгуея він також дає змогу спостерігати за героєм у різних життєвих ситуаціях і створювати ємний психологічний портрет персонажа („Світло життя”, „Доктор і докторова дружина”). Монтаж у творчості В.Стефаника деколи може служити засобом експериментування з літературним часом. Вихоплюючи лише найважливіші події, прозаїк не показує, як минає час, а спресовує його і змушує читача відчути цей плин („Святий вечір”, „Суд”).

Е.Хемінгуей також по-новаторськи моделює літературний час, впливаючи на відчуття читачем його перебігу. Як зазначає Ю.Лідський, досить часто письменник не вказує на те, що пройшов певний проміжок часу між подіями, а змушує читача самого відчути це, використовуючи пейзажі. Час, затрачений на прочитання пейзажу, асоціюється у читача з плином художнього часу в оповіданнях („Десь у Мічигані”, „Кішка на дощі”).

 Другий підрозділ „Література „втраченого покоління” та її український провісник (типологічне зіставлення роману Е.Хемінгуея „Прощавай, зброє” та повісті-поеми О.Турянського „Поза межами болю”) виявляє риси спорідненості творів на ідейному та пафосному рівнях, що дозволяє вважати слов’янського літератора попередником письменників „втраченого покоління”.

В основу обох творів покладений реальний досвід майстрів, які, так само як і всі письменники „втраченого покоління”, брали участь у Першій світовій війні.

У повісті-поемі О.Турянського Перша світова війна показана як страждання і загибель військовополонених, що були спричинені виснаженням, холодом і голодом, а також як мародерства та крайня жорстокість. Для Е.Хемінгуея Перша світова війна – це муки поранених, кров, екстремальні умови роботи польових медиків, обстріли, грабунки покинутих будинків, пересування військових і техніки, антисанітарія, спроби дезертирства та абсурд усього, що діється навкруги.

Об’єднуючим принципом у кожному з творів виступає загальний ідейно-естетичний пафос – викриття та засудження війни. Письменники суголосні у своєму переконанні, що воєнне лихоліття є злочином проти людства, який неможливо виправдати жодними державними інтересами. Суголосним є також переконання обох майстрів, що війна – це безглуздя, яке не вирішує політичних проблем, але призводить до масового винищення, каліцтв, психічних травм, озвіріння й горя. Спільним для обох письменників є те, що вони не лише засуджують війну, а й викривають її винуватців – правлячі кола, які заради збільшення сфер впливу жертвують людськими життями.

Спорідненість творів Е.Хемінгуея та О.Турянського не вичерпується лише па­ци­фіз­мом, адже це переконання притаманне більшості творів, присвячених Першій світо­вій війні. Ще однією рисою, яка дозволяє назвати повість-поему „Поза межами болю” пе­редвісником літератури „втраченого покоління”, є трагічність світовідчуття, пафос від­чуженості, приреченості і водночас стоїцизму. Все, що оточує людину, – вороже їй, світ несе їй лише страждання. Гнітючий емоційний настрій творів посилює по­чут­тя ціл­ко­ви­тої самотності людини у величезному жорстокому світі. Лю­ди­на щосили опирається, намагається вижити, демонструє чудеса сили духу, однак так і за­лишається безпорадною, адже вона не в змозі вирватися з кола фа­тальної при­ре­че­но­с­­ті.

Марність зусиль, спрямованих на виживання (у О.Турянського) чи на втечу від вій­ни і створення сім’ї (у Е.Хемінгуея), а також спільне для обох відпочуття від­сутності майбутнього, приреченість на поразку є основним джерелом трагічно-пе­си­міс­тичного пафосу творів, який доповнюється лейтмотивом крижаного холоду у по­віс­ті­-поемі „Поза межами болю” та лейтмотивом дощу, сльоти у романі „Прощавай, зброє”.

Спільним для обох творів є мотив розчарування і зневіри. Для Е.Хемінгуея як представника „втраченого покоління” це була цілковита недовіра до держави, яка ошукала свою молодь, відправляючи її на фронти. Мотив розчарування у повісті-поемі „Поза межами болю” стосується не стільки держави, як загалом людського суспільства, цивілізації, яка допустила масове винищення людей.

Різні суспільно-історичні умови, в яких перебували американський та український народи на початку ХХ століття, зумовлюють відмінність у закінченні двох тво­рів. Обидва герої роблять спробу знайти опору у коханні та сім’ї, що є типовим для „втра­че­них”, які у своїх творах часто протиставляють жорстокому світу од­вічні цінності. О.Турянський як попередник письменників „втраченого покоління” залишає своєму персонажу надію на майбутнє (він отримав звістку про те, що його сім’я жи­в­а). У романі Е.Хемінгуея герой втрачає все. Почуття самотності, безпритульності, втрати,  приреченості досягають у кінці твору найгострішого звучання. Письменник залишає свого героя у стані відчаю, спустошеного, без надії на майбутнє, демонструючи таким чином типового представника „втраченого покоління”, яке, переживши війну, не здатне знайти свого місця у суспільстві, не йме йому віри і марно проживає життя.

У третьому підрозділі „Громадянська війна в Іспанії в художній інтерпретації Е.Хемінгуея („По кому подзвін”) та Ю.Покальчука („І зараз, і завжди...”)” проведено типологічне зіставлення творів, яке дозволило виявити спільні тенденції у трактуванні іспанських подій (1936–1939) українською та американською літературами, з’ясувати відмінності романів, написаних у державах із різним політичним устроєм і ідеологічними пріоритетами, а також розкрити причини довгого табуювання, а пізніше гострої критики роману “По кому подзвін” в Україні та в Росії у 60-х роках.

Письменники зображають громадянську війну в Іспанії крізь призму її сприйняття своїми співвітчизниками-інтербригадівцями. У героїв обох романів багато спільного: вони сильні особистості, переконані у справедливості своїх поглядів. Вони готові ризикувати своїм і чужим життям заради справи. Обидва свято вірять у те, що боротьба за Іспанську Республіку є справедливою і що вона принесе щастя людям.

 У центрі уваги письменників – самопізнання людини в умовах війни. Спільною рисою для героїв обох творів є постійна духовна робота, яку відображають у романах численні внутрішні монологи. Війна ставила перед героями складні питання про правомірність насильства, самопожертву, цінність людського життя. Постійний пошук, роздуми, прагнення пізнати світ зовнішній і свій внутрішній – риси, які зближують персонажів Е.Хемінгуея та Ю.Покальчука.

Звернення митців до однієї теми, подібність образів головних героїв обумовили близькість проблематики творів та появу аналогій у її осмисленні. Обидва митці фокусують увагу на проблемі насилля, яка проявляється у різних формах, однак найвищого звучання досягає у зображенні душевних трагедій персонажів через необхідність убивати. Письменники обирають схожі шляхи розгляду цієї морально-етичної проблеми. Обидва детально змальовують перше скоєне героями вбивство та психологічний злам, який вони після цього пережили. Прозаїки передають також прагнення своїх героїв позбутися почуття провини і віднайти душевний спокій.

Душевне сум’яття героїв двох романів через необхідність убивати є лише одним із проявів глибинної філософської проблеми, яку розглядають письменники. Це питання про правомірність чинити зло заради добра, вбивати людей заради справедливості і, зрештою, називати війну „справедливою”. Обидва письменники стверджують, що війна навіть за благородні ідеали – це завжди злочин проти людства, адже яка б сторона не одержала перемогу, людина завжди залишається у програші.

 Паралель простежується не тільки на рівні проблематики творів, а й сюжету. Герої одержують однакові завдання: разом із своїми загонами підірвати міст, який контро­лю­ють фашисти. Обидва письменники фокусують читацьку увагу на вартових, змальовую­чи їх не як ворогів, а як звичайних селян чи ремісників. Таке зображення ворога викликає роздуми про моральну відповідальність за вбивства.

Своєрідним емоційним епіцентром у романах стає тема кохання, яке є джерелом того світлого й чистого в людині, що протистоїть жорстокості, ненависті, вбивствам та іншим реаліям війни. Розробка любовної лінії двома авторами здійснюється за подібною схемою. В обох творах це воєнне кохання трагічне, але разом із тим надзвичайно поетичне, воно недовге, але безмежно глибоке. Е.Хемінгуей та Ю.Покальчук доходять висновків, що війна і щастя – речі несумісні. Однак у творах обох письменників кохання стає для героїв, які незабаром загинуть, безцінним даром долі. Кохання змінює їх, підносить духовно.

Оскільки письменники належали до держав із різним ступенем свободи слова, то по­ряд із збігами у тематиці, проблематиці, сюжетних лініях, образах головних ге­ро­їв, у їх творах наявні суттєві розбіжності щодо ступеня об’єктивності у відтворенні істо­рич­ної дійсності, на тлі якої розгортаються події в романах. Якщо Е.Хемінгуей прав­ди­во зображує історичну ситуацію, відкрито говорить про жорстокість, яка мала місце як серед фашистів, так і серед захисників Республіки, уникає ідеалізації інтербригадівців, то роман Ю.Покальчука демонструє негативний вплив ідеології на ху­дож­ню практику, що призвело до підміни історичної правди заздалегідь сформова­ни­ми стереотипами. Для українського роману, написаного в умовах диктату ідеології, притаман­на спрощеність трактування тогочасної історичної дійсності, яка проявилася у надмірній героїзації та ідеалізації інтербригадівців, яким проти­став­­ле­ні франкісти як абсолютні носії зла. Така спрощеність була даниною ідеологічним канонам, що дозволяла роману втриматися в нормативах вимог соціалістичного реалізму.

Життєво правдиве зображення історичної дійсності Е.Хемінгуеєм стало причи­ною замовчування, а пізніше двоякої оцінки роману „По кому подзвін” заангажованою радянською критикою. Наголошуючи на художній цінності твору, літературознавці водночас гостро критикували Е.Хемінгуея за його „помилки”, до яких відносили висунуті ним звинувачення верховного командування у некомпетентності й політичних інтригах, що стали причиною поразки республіканських військ.

У висновках узагальнено результати дослідження. Зокрема, акцентується, що складний характер рецепції творчості Е.Хемінгуея, для якої були притаманними пе­рі­о­ди замовчування і надуваги, значною мірою зумовлений втручанням у процес між­лі­те­ра­турної комунікації нелітературних чинників. Вплив ідеології відчули на собі такі фор­ми рецепції, як критичне засвоєння та переклади (гальмування, кон’юнктурний під­хід у доборі творів, купюри), результатом чого стало однобоке представлення твор­чос­ті американського письменника україн­ському читачеві до другої половини 70-х років ХХ­ століття. Проте позитивною рисою штучного стримування української рецепції є ви­сока художність українських перекладів, процес створення яких розпочався після за­вер­шення доби буквалізму у перекладацькій справі. До того ж хемінгуеївський бум        (60 – 70-х рр.) дав поштовх до появи образу неординарної людини – Хемінгуея.

Сьогодні творчість американського майстра ґрунтовно засвоєна в Україні: доробок письменника добре відомий українському читачеві, його твори увійшли до навчальних програм шкіл та вищих навчальних закладів, існують переклади практично усієї його спадщини, детально вивчені життєвий шлях і творчість, яка все частіше стає об’єктом порівняльних досліджень.

Отже, у процесі інтеграції, ускладненого різними позалітературними чинниками, творчість Е.Хемінгуея помітно вплинула на духовне життя українського суспільства й стала невід’ємною складовою українського мистецтва слова.

Типологічні зіставлення творчості Е.Хемінгуея та українських прозаїків, які працювали у різні періоди ХХ століття, виявляють спільні тенденції українського й американського літературних процесів. Вони доводять, що однією з визначальних рис обох літератур першої третини ХХ століття був антагонізм людини і суспільства. Людина є беззахисною перед суспільною машиною, однак її внутрішня сила, стоїцизм та висока моральність дозволяють протистояти несправедливості суспільства.

Українська й американська літератури стверджують, що одним із найбільших  злочинів суспільства проти людства на початку ХХ століття стала Перша світова війна. Обид­ві національні літератури першої третини ХХ століття спові­дували спільну ідею па­­ци­фіз­му, викриваючи безглузду при­роду війни. Обом літературам післявоєнної доби при­таманний пафос самоти, прире­ченості, відчуженості, який в американській літературі доповнювався недовір’ям до держави, крахом ілюзій, зневірою, що сфор­мува­ли „втрачену генерацію”. Трагічна концепція життя, що домінувала в мистецтві ХХ сто­­літ­тя, зумовила подібність розробки теми війни як страждання людини, як знищення мораль­них устоїв суспільства, як джерела нерозв’язних морально-філософських проб­лем.

Трагічність світовідчуття позначилася на поширенні в українській та аме­риканській літературах першої третини ХХ століття есхатологічних мотивів (спільною для обох літератур є, зокрема, увага до процесу кончини людини з позиції самого помираючого). Джерелом трагедії життя людини є ворожість суспільства, яка змушує її страждати. Одним із варіантів художньої реалізації цієї ідеї в обох літературах є тема суїциду як способу звільнення від страждань та тема дитинства і смерті, побудована на зіткненні чистого дитячого світу з найганебнішими проявами світу дорослих.

Паралелі у розвитку української та американської літератур було порушено внас­лі­док проголошення у 1934 році соціалістичного реалізму єдиним методом в україн­сько­му красному письменстві. Це докорінно змінило напрям розвитку української літе­ра­ту­ри 30 – 80-х років ХХ століття. Трагічна концепція буття поступається місцем оп­­ти­­міз­мо­­ві; індивідуалізм – колективізму; людина з її слабкостями – ідеальному пози­тив­­но­му герою-борцю, будівничому; увага до внутрішнього світу людини з її душевни­ми переживаннями та особистими проблемами – виробничій і громадській тематиці.

Типологічні збіги у розвитку української та американської новелістики першої по­ло­ви­ни ХХ століття відтворюють світові тенденції розвитку малої прози у її русі до сконцентрованості, стислості, збільшення сили емоційного впливу.

Отже, типологічне зіставлення творчості Е.Хемінгуея та окремих українських прозаїків ХХ століття вказує на спільність напрямку розвитку американської й української літератур першої третини століття, за яким, однак, у другій третині настало різке розмежування, що виникло внаслідок втручання позаестетичних чинників в український літературний процес та порушення законів його розвитку.

---

Денисюк І.О. Розвиток української малої прози XIX – поч. XX ст. – Львів: Науково-видавниче товариство “Академічний Експрес”, 1999. – С. 149; Мелетинский Е.И. Историческая поэтика новеллы. – М.: Наука, 1990. – С. 203.

Лидский Ю. Я. Творчество Эрнеста Хемингуэя. – К.: Наукова думка, 1978. – С. 23.