| Краткое содержание: | У вступі обгрунтовано актуальність і новизну теми, сформульовано мету і завдання роботи, визначено теоретичні та методологічні основи дисертаційного дослідження.
Перший розділ “СВЯТА ТРІЙЦЯ В УКРАЇНСЬКІЙ ЛІТЕРАТУРІ ХІ-ХШ СТ.: АСПЕКТИ ІНТЕРПРЕТАЦІЇ ТА ХУДОЖНЬОГО ВТІЛЕННЯ” складається з трьох підрозділів.
1.1. Проблема “Біблія і література” в сучасних дослідженнях
Розглянуті монографії В.Антофійчука, І.Бетко, А.Нямцу (спеціально присвячені проблемам біблійної рецепції в літературі ХІХ-ХХ ст.) а також дослідження О.Александрова, П.Білоуса, Т.Бовсунівської, М.Бондара, Б.Бунчука, І.Дзюби, М.Жулинського, І.Ісіченка, В.Климчука, С.Козака, В.Крекотня, Б.Криси, М.Лабуньки, О.Мишанича, Р.Мовчан, Л.Мороз, Д.Наливайка, Є.Нахліка, Г.Ноги, О.Пахльовської, Ю.Пелешенка, О.Пріцака, Є.Сверстюка, Г.Сивокіня, Е.Соловей, А.Ткаченка, Л.Ушкалова, Вал.Шевчука, Г.Штоня, В.Яременка та інших дозволяють: 1) говорити про посилення інтересу сучасного українського літературознавства до науково-об’єктивного вивчення християнської культури, різнопланової присутності Біблії у давній і новій українській літературі; 2) побачити ретроспективну тисячолітню панораму розвитку нашого письменства, органічного засвоєння тем та ідей Святого Письма українською словесністю ХІ-ХХ ст., яку названі дослідники з’ясували і цим переконливо спростували слова відомого і шанованого знавця і проповідника Біблії митрополита Іларіона: свого часу він із жалем писав про те, що на противагу європейській книжності, де Біблія була “головною основою постання всіх літературних форм”, “українська література не може похвалитися письменницькою біблійною культурою”. Сучасні дослідники цієї теми у своїх висновках є багато ближчими до правдивого стану речей. Давні українські автори, котрі творили впродовж ХІ-ХУШ ст., “сприйняли Біблію не лише як основу християнської релігії, Святе Письмо, а й як видатний твір всієї християнської культури, книгу книг, з якої черпали теми, сюжети, образи, мудрість. Біблія стала для них книгою життя, Божим одкровенням, що утверджувала філософію провіденціалізму, вчила жити в нових християнських вимірах”, - пише О.Мишанич. Значний інтерес дослідників викликала діяльність “великої всеукраїнської трійці” – Т.Шевченка, П.Куліша, М.Костомарова, які бачили шлях визволення українського народу з політичної та економічної неволі у просвіті християнській і науковій. “Книга буття українського народу” М.Костомарова була новим кроком в осмисленні Біблії, несучи історіософську ідею про слов’янський і вселюдський месіанізм українського етносу ( про що пише С.Козак). У Тарасі Шевченкові Україна побачила не лише свого Співця (Кобзаря), але й свого Пророка й Апостола. Біблійні поетичні доробки П.Куліша, Я.Щоголева, І.Франка, Лесі Українки, В.Александрова, М.Філянського, В.Щурата та інших дозволили дослідникам виокремити важливі для обездержавленої нації проблемно-тематичні цикли, до яких входять теми єгипетської і вавилонської неволі, мотиви християнської самопожертви, активного опрацювання образу пророка біблійного типу (І.Бетко та інші). Біблійна поезія І.Франка і Лесі Українки дає підстави говорити про те, що в українській літературі початку ХХ ст. було присутнє передчуття революційного Апокаліпсису, суспільно-політичної кризи й оновлення світу. 1917 рік приніс в Україну катастрофічні потрясіння. Не збулися національнотворчі надії молодої держави (УНР). За радянських часів українське художнє слово перебувало під тиском антирелігійної пропаганди. І все ж образи, ідеї, теми Біблії широко представлені у творах чільних українських письменників ХХ ст. Г.Хоткевича, О.Кобилянської, П.Карманського, В.Пачовського, Г.Чупринки, П.Филиповича, М.Філянського, Т.Осьмачки, М.Хвильового, Л.Мосендза, В.Барки, П.Тичини, Б.-І.Антонича, Є.Маланюка, У.Самчука, І.Світличного, В.Стуса і багатьох інших. М.Жулинський справедливо наголошує, що в часах занепаду національної культури, дезінтеграції релігійної думки і церковного життя, філософії і мистецтва, в умовах бездержавного існування і загрози руйнації української культури, саме високі ідеали Христа допомогли Україні зберегти людину в її внутрішній цілості. У переосмисленні біблійних сюжетів та образів письменники ХХ ст. часто творять власні літературні міфи, прагнуть “практичної гуманізації євангельських максим, осучаснення та “опредмечення" їх глобально позачасової онтології, актуалізації планів подій сучасними реаліями, філософсько-етичними концепціями”; такі реконструкції євангельських сюжетів робляться письменниками з метою найбільш універсального втілення національної української ідеї, що є, на думку В.Антофійчука, традиційним для нації, яка прагне до самоідентифікації, до осмислення онтологічних і духовних коренів власної історії. І все ж у розглянутих працях сучасних дослідників рецепції Біблії в українській літературі відсутня проблема Святої Трійці. Це можна пояснити саме тим, що тема Трійці є складною і давньою проблемою християнського богослов’я, від якого літературознавство відмежоване секуляризованим раціоналістичним світовідчуття, всією історією гуманітарного знання ХІХ, а тим паче ХХ століття, коли радянський антирелігійного тоталітаризм формував певні ідеологічні і методологічні принципи. Відзначимо, що в Україні ХХІ ст. історія становлення вчення про головний догмат християнства та богословські дискусії, що точилися в історії християнства навколо трактування цього вчення, коректно і повно розкривається у монографії літературознавця і відомого діяча автокефальної церкви архиєпископа І.Ісіченка “Загальна Церковна Історія”; філософ І.Мозговий в одній із статей розглянув неоплатонічні витоки тринітарного вчення; В.Климчук, чи не вперше в українському літературознавстві, висвітлюючи діяльність Кирила і Мефодія, порушує питання про прихід до слов’ян нової метафізики – вчення триіпостасности Бога.
1.2. Свята Трійця в “Повісті временних літ” (апологія, екзегеза, поетика). Принесене на терени Русі-України вчення про Святу Трійцю мало багатовекторний вплив на становлення по-суті нового погансько-християнського етносу, переформовуючи систему соціальних, загально-культурних та індивідуально людських цінностей. П.Білоус вважає: прихід християнства – то велика драма етносів, котрі населяли східну Європу, а насильницьке його впровадження призвело до того, що був перерваний природний духовний і культурний розвиток східнослов’янських етносів, зібраних у державу Русь. Підтримуючи думку П.Білоуса про трансформоване у майбутнє Русі-України “двовір’я”, а також ту думку , що “історію – не переписати: її можна лише коментувати і пояснювати”, наведемо тут слушні аргументи В.Климчука про те, що християнізація забезпечувала єдність кожного народу за вірою, мовою, культурою, відкривала шляхи до входження у загальноєвропейський культурний процес, поглиблювало ідею Бога-Творця, “утверджувало моністичну картину світу як теологічну, універсальну й гармонійну”. На зміну етнічним поганським богам християнство принесло Бога універсального, наднаціонального, трансцендентного, здатного творити історію. Для русичів, які пізнавали Ісуса Христа як другу іпостась Трійці, тобто одночасно людину і Бога, історія набувала есхатологічної наповненості, а самі русичі-християни ставали учасниками всесвітньо-історичної драми, яка розгорталася одночасно і в лоні історії, і в духовному вимірі. “Повість временних літ”, проаналізована за “Літописом Руським” під кутом зору відбиття в ній головного положення біблійної герменевтики про Святу Трійцю, дозволяє побачити важливі детермінанти релігійно-політичного вибору, що його зробила Русь 988 року. Автори оригінальних руських пам’яток часто наслідували жанрові форми, художньо-образні засоби, стилістичні прийоми, притаманні авторитетним літературним зразкам, першим з яких було багатожанрове за своєю природою Святе Письмо (відзначимо, стереотип у ті часи був нормою літературної практики). Включивши “Розповідь філософа” до складу “Повісті временних літ”, Нестор заклав основу для вироблення нової філософії руської історії, яка набувала сакрально-біблійного виміру і нових християнських перспектив. Схиляючи Володимира до прийняття християнства, грецький проповідник виконував конкретне завдання – викладав головні позиції християнської онтології, згідно якої земний світ створений Творцем для людини, людина створена за образом Творця; подальша драматургія стосунків Творця і творіння відбиває глибокий конфлікт трансцендентного характеру. Грізний, всевладний образ Бога-Творця водночас залишається образом безкінечної милості й доброти. Відтворюючи образ Бога-Сина, “Розповідь філософа” зберігає вчення про втілення Слова (Логоса), що стало повним одкровенням Бога–Творця. Створивши могутню панораму християнізації Русі (нехай і в легендарно-міфологічному варіанті), Нестор засвідчив, що саме християнство дало могутній поштовх розвиткові нової цивілізації на теренах поганської Русі, яка в дохристиянські часи не мала специфічно історичної концепції розвитку свого етносу і своєї державності. Саме християнство принесло на Русь біблійну концепцію світу, що й призвело до історизації свідомості і розвитку історико-літературної думки на Русі.
1.3.Полемічні аспекти руського богослов’я ХІ-ХП ст. В ІХ-ХІ ст. боротьба візантійської і римської християнської еліти завершилася поділом Церкви. Успадкована від Візантії тринітарна полеміка переросла у конфесійне протистояння Риму і Константинополя, знайшла своє відбиття в політиці і літературі Київської Русі, а також заклала “полемічний фермент” для літературно-релігійних змагань ХУ – ХУП ст. Першими наставниками похрещених русичів були митрополити-греки, які привезли зі своєї батьківщини немалі знання, їхні твори часто виявляли тенденцію до поширення конфлікту між новонаверненими русичами і латинянами. Послання митрополита Леонтія (992-1008) “Объ опрЬснокахъ», твір Георгій (1065 – 1079) “Стязаніє съ латиною”, “Посланіє къ папЬ Клименту ІІІ” митрополита Іоанн ІІ (1080–1089), твори митрополита Никифора (1104 – 1121) та інші викладали історію поділу Церкви, перераховували “облуди” латинян, зокрема Filioque, пояснювали різницю між православним і католицьким віросповіданням. Руські екзегети продовжували традиції візантійського богослов’я і ще давніші традиції давньогрецьких схоластів, від чого зароджувалось не лише буквальне, але й алегорично-символічне розуміння Святого Письма в ХІ-ХІІ ст. Для руських книжників це був час власного проповідництва, це був період, який можна назвати “святоотецьким” - і з огляду на те, що русичі інтенсивно засвоювали творчу спадщину Отців Церкви, і з огляду на те, що Русь у цій порі виплекала власну плеяду святих отців, з середовища яких вийшли автори численних оригінальних “слів”, “повчань” і “проповідей”, ідейно-тематична спрямованість яких виростала з ідеї осягнення монотеїстичної віросповідної системи, що походить від віри у старозавітного Бога-Отця, Творця світу і Вседержителя. В даному періоді отець-проповідник мав навчити русичів сповідувати віру в Бога-Сина, але вчення Христа передавалося у формі поданого зверху обов’язку, і виглядало з а к о н о м, який треба осягнути й виконати. Зразками таких творів-звертань духівництва до новонаверненої пастви, яка ще слабо розуміла основи християнства і відповідні християнські обов’язки, можуть бути твори Новгородського єпископа Луки Жидяти, “Розповідь філософа” з “Повісті временних літ”, а також твори ігумена Києво-Печерського монастиря святого Феодосія. Саме з часом заснування монастирів збігається доба практичного осягнення віри в Ісуса Христа, доба Сина Божого, але це практичне христонаслідування все ще перебувало в ранньому “дитинному” періоді і більше подібне було до осягнення сили, влади і закону Бога-Отця. Це добре видно з твору Феодосія “Въспрашанье Ізяславле князя, сына Ярославля, внука Володимеря”. “Слова” і “Повчання” преподобного Феодосія, адресовані чорноризникам Печерського монастиря, присвячені тим головним рисам чернечого подвигу, які власне й витворювали правдивих послідовників Ісуса Христа. Розглянуті у дисертації пам’ятки дають підстави говорити про постійну присутність полемічного інгредієнта у творах руських пастирів, які, не будучи прямо причетними до християнського розколу 1054 р. та спричинених цим розколом римо-царгородських суперечок, на загал залишалися захисниками царгородських інтересів.
Антофійчук В. Закономірності переосмислення сюжетів та образів Нового Завіту в українській літературі ХХ століття // Біблія і культура. Зб. наук. ст. Вип. 1.– Чернівці: Рута, 2000. – С.26– 33. Антофійчук В. Євангельські образи в українській літературі ХХ століття. - Чернівці:
|
