| Краткое содержание: | У Вступі визначається актуальність дисертаційного дослідження, його мета, завдання та новизна, обґрунтовується вибір відповідної методології.
Вивчення художнього перекладу як проблеми компаративістики активізується згідно з тенденцією його осмислення у якості чинника розвитку національних літератур у міжлітературному контексті, що відкриває нові перспективи для повнішого дослідження літературного процесу та науки про нього (М.Алексєєв, Р.Гром’як, О.Діма, Д.Дюришин, В.Жирмунський, В.Коптілов, Ї.Левий, Ю.Левін, Ж.Мунен, Д.Наливайко, М.Новікова, А.Попович, В.Топер, Т.Херманс). У зв’язку з цим нормативний аналіз перекладу підпорядковується загальнішому завданню – вивченню функціонального значення перекладу в історії національної літератури та міжлітературному контексті. Сучасний рівень компаративістичних досліджень окреслюється в межах розуміння перекладу як самостійного явища літературного процесу, як особливого прошарку художніх творів, що мають визначене місце в системі літературних взаємозв’язків, зі своїми характеристиками, типологічними властивостями, законами функціонування, зумовленими подвійною джерельністю виникнення на перетині культур. При з’ясуванні ролі перекладів у міжмовних літературних зв’язках плідною видається думка про створення нових естетичних цінностей на рідному ґрунті. Отже, переклад – вагома та багатоаспектна проблема порівняльного літературознавства – розглядається насамперед з точки зору функціональності в сприймаючій літературі, що дає можливість виявити художню співмірність двох літератур.
Серед аспектів вивчення перекладу з погляду компаративістики (від порівняння оригіналу з відповідником до рецептивного вивчення твору в іншомовному середовищі) виокремлюється підхід до нього як наукової проблеми, що передбачає дослідження перекладознавчої думки, її еволюції, порівняльний аналіз перекладацьких концепцій та їх теоретичне осмислення. Водночас акцентується увага на перспективності дослідження перекладознавчої думки в контексті проблем літературознавства. Вивчення перекладу як наукової проблеми актуалізується сучасним осмисленням літературознавчої рецепції і компаративістичного дискурсу, що розвивають в українській науці про літературу Р.Гром’як та його школа.
У цьому зв’язку обґрунтовується потреба вивчення перекладознавчої думки ХІХ – початку ХХ століття як складової літературної критики, що обумовлюється особливим її значенням для загальнолітературного процесу та його осмислення в період становлення та розвитку нової української літератури.
У першому розділі дисертації “Формування української перекладознавчої думки: літературно-критичний контекст” простежується еволюція поглядів на переклад упродовж ХІХ століття відповідно до основних тенденцій літературного розвитку та його самоусвідомлення, насамперед з огляду розширення діапазону перекладознавчих проблем.
У першому підрозділі “Зародження та становлення уявлень про переклад в Україні” міркування про переклад у давній період трактуються як важливий попередній етап для подальшого наукового вивчення української перекладознавчої думки, що надає можливість дослідити її у широкому історичному загальнолітературному контексті, чіткіше простежити еволюцію літературного процесу та науки про нього протягом ХІХ – поч. ХХ століття.
Багата перекладацька діяльність у давній період зумовила усвідомлення перекладознавчих проблем, зокрема вироблення теорії перекладу, яка була одним із найдискусійніших питань у давньоруській літературі (С.Матхаузерова). Показово, що тогочасна перекладознавча думка віддзеркалює характер перекладацької діяльності у давній період, який окреслюється, з одного боку, переважанням дослівного методу відтворення оригіналу, властивого перекладам Біблії та іншої богослужбової літератури, а з другого, – методом “вільного” перекладу, – для передачі творів світського змісту. Специфіка давньої літератури, зокрема відсутність чіткої межі між творами оригінальними і перекладними (крім Святого Письма), дає підстави медієвістам розглядати так звану перекладну літературу як органічну частину національних літератур (О.Білецький, П.Білоус, М.Возняк, М.Грушевський, Д.Лихачов). У цьому зв’язку порушується концептуальна думка про взаємовплив так званої перекладної літератури давнього періоду та багатовікової традиції усної народної творчості (М.Возняк. “Старе українське письменство”, 1922). Відтак, наголошується на важливому значенні перекладу в розвитку давньої літератури, котра трактується як етап зародження та подальшого становлення українського письменства, “на якому відбувалося зіткнення місцевих та чужоземних культурних елементів” (П.Білоус. “Зародження української літератури”, 2001).
Водночас розгляд поглядів на переклад давніх теоретиків показує, що у центрі їхньої уваги перебували насамперед проблеми перекладацької майстерності, вироблення основних перекладознавчих понять (метод, мова, стиль перекладу, ставлення до першотвору, реалія), котрі, як засвідчує аналіз перекладознавчої думки ХІХ – поч. ХХ століття, дістали свого нового прочитання, а часом і перетлумачення, залишаються актуальними й досі.
Важливо, що в донауковий період уже окреслюються найголовніші аспекти потрактування літературно-критичною думкою перекладу відповідно до його основних функцій у національному літературному процесі та суспільно-культурному житті. Стверджується факт теоретичного осмислення просвітницької функції перекладу (діячі Києво-Могилянської академії) та усвідомлення його ролі для розвитку й утвердження національної мови (Феофан Прокопович, Г.Полетика).
Міркування про переклад Г.Сковороди (насамперед спроба теоретичного обґрунтування проблем адекватності, методу перекладу, вибору творів) та його перекладацька діяльність розглядаються як принципово важливі для подальшого розвитку української перекладознавчої думки в ХІХ ст. У цьому зв’язку відзначається врахування перекладачем особливостей мови при перекладі зарубіжних творів з метою органічного поповнення ними рідної літератури, що вповні узгоджувалось із його настановою неприйняття сліпого наслідування інонаціональних зразків та, натомість, орієнтації на розвиток власних плідних традицій.
У підрозділі акцентується роль художнього перекладу в розвитку національного літературного процесу ХІХ ст., що зумовлювався специфікою періоду становлення нової української літератури та мови на народній основі (неусталеність художньо-естетичних форм). Підкреслюється у зв’язку з цим, що, постаючи одним із вагомих чинників літературного поступу, переклад як наукова проблема зазнає суттєвого переосмислення порівняно з попереднім давнім періодом, – принципово розширюється діапазон його вивчення: поряд із питаннями методу відтворення оригіналу, перекладацької майстерності увага зосереджується насамперед на усвідомленні значущості перекладу в національному літературному розвитку. Переклад, який підпорядковується особливостям загальнолітературного процесу, активно включаючись у нього, розглядається літературно-критичною думкою в контексті найважливіших літературознавчих проблем, які стосувалися перспектив української літератури, а саме, – пошуку джерел, підґрунтя, засобів розвитку самобутньої літератури, утвердження літературної мови.
Досліджений літературно-критичний матеріал І пол. ХІХ ст. засвідчує, що художньому перекладу в цей період відводиться роль високого літературного зразка з метою вироблення насамперед витонченого естетичного смаку (Р.Гонорський. “Нечто о нашей “живописной прозе” и о нынешнем состоянии русской словесности вообще”, 1816). А це увиразнювало подальше вивчення проблеми вибору творів для перекладу відповідно до внутрішніх потреб літературного розвитку (П.Гулак-Артемовський, Л.Боровиковський, Є.Гребінка, М.Костомаров). Зумовлюючи перехід від бурлескно-травестійної до романтичної поетики і водночас поповнюючи український варіант романтизму елементами західноєвропейського (на ідейно-тематичному та жанрово-стильовому рівнях), переклад осмислюється літературною критикою джерелом збагачення літературного процесу, а відтак, “вписується” у контекст вітчизняної літератури (М.Костомаров. “Обзор сочинений, писанных на малороссийском языке”, 1843; І.Вагилевич. “Історія української літератури”, 1848). Поцінування загальнолітературної ролі перекладу виявилося принципово важливим для формування літературною критикою ІІ пол. ХІХ ст. концепції національної літератури, спрямованої на розвиток власних давніх традицій та збагачення вітчизняного письменства світовими художніми здобутками (П.Куліш, М.Драгоманов, І.Франко, Леся Українка).
Водночас проблема художнього перекладу як засобу розвитку та піднесення нової української літературної мови, утвердження її можливостей у відтворенні високих зразків світової класики набуває першочергового загальнолітературного значення у літературній критиці І пол. ХІХ ст. У зв’язку з цим поглиблюється розуміння літераторами (які в ХІХ ст., як правило, поєднували літературно-критичну діяльність з перекладацькою практикою та оригінальною творчістю) проблеми адекватності в перекладі, – поряд із відповідним відтворенням змісту надається велика увага передачі форми оригіналу, його стилю та структури. У зв’язку з цим проакцентовано внесок М.Максимовича у розвиток української перекладознавчої думки. Критик обстоює адекватність відтворення не лише змісту і форми, а насамперед “тону” першотвору в перекладі, концепцію якого викладає стосовно перекладів “Слова о полку Ігоревім” (Вельтмана, 1833; Гербеля, 1854), порушуючи водночас проблему перекладу з близькоспоріднених мов. Наголошується на тому, що застосований у перекладі спосіб відтворення високого стилю оригіналу народнопісенними засобами (П.Гулак-Артемовський, Л.Боровиковський), вказав шлях подолання бурлескно-травестійної манери в українській літературі, що мало вагоме значення для її подальшого розвитку. Це промовисто засвідчує переспів П.Гулака-Артемовського “Рибалки” Й.-В.Гете як перша в українській літературі спроба “малоросійською мовою передати почуття ніжні, благородні, піднесені”, з якою М.Зеров пов’язував перехід від переспіву до перекладу.
У другому підрозділі “Осмислення перекладу в системі національного літературного поступу (від П.Куліша до М.Драгоманова)” розглядається новий етап розвитку української перекладознавчої думки, який розпочинається літературно-критичною діяльністю, перекладацькою практикою та оригінальною творчістю П.Куліша, що мала епохальне значення для української науки про літературу загалом. Проблема перекладу чітко окреслюється як вагома складова літературознавчої концепції П.Куліша, що ґрунтується на ідеї самобутнього розвитку української літератури та водночас її європеїзації (“Об отношении малороссийской словесности к общерусской (Эпилог к “Черной раде”), 1857; “Взгляд на малороссийскую словесность по случаю выхода в свет книги “Народні оповідання Марка Вовчка”, 1857; “Переднє слово до громади (Погляд на українську словесність”), 1860; “Характер и задача украинской критики”, 1861; “Простонародность в украинской литературе”, 1862).
Літературно-критичні міркування П.Куліша дають підстави зробити висновок щодо його розуміння проблеми різноаспектності вивчення перекладу: від оцінки його художньої вартості, майстерності до осмислення в контексті національного літературного розвитку, що свідчить про цілісність авторської концепції. У зв’язку з цим наголошується, що подвижницька перекладацька праця “європейця між хуторянами і хуторянина між європейцями” (В.Петров) мала теоретичний смисл як істотний компонент у системі його літературно-критичних поглядів (М.Бернштейн).
Широка перекладацька програма П.Куліша, для якої вибір творів здійснено за принципом причетності до високомистецької світової класики (В.Шекспір, Дж.Байрон, Ф.Шиллер, Й.-В.Гете, Г.Гейне, О.Пушкін, М.Некрасов, О.Кольцов, О.Фет), інтерпретується як вияв усвідомлення критиком ролі перекладу у розвитку мови (з метою “виробити форми змужичалої нашої речі на послугу мислі всечоловічій”), ідейно-тематичному та жанрово-стильовому збагаченні літератури, отже, – розуміння його загальнолітературного значення насамперед у розширенні горизонтів рідної літератури, її утвердженні як повноправної і самостійної. Показовий у цьому зв’язку Кулішевий задум перекласти всього Шекспіра, що зумовлювався передусім прагненням піднести українську літературу до рівня осмислення вічних тем. “Коли б Шекспір зробився читанням любим, – писав перекладач, – се отверезило б нашу літературу мізерну, дало б їй крила … Така моя мета”. Не випадково з іменем П.Куліша пов’язаний якісно новий етап не лише перекладної, а й оригінальної літератури.
Пошук Кулішем-перекладачем відповідних засобів передачі піднесеного, “високого” стилю оригіналу, що засвідчує усвідомлення ним потреби створення “серйозної літератури”, а відтак, – необхідності спростування теорії її “хатнього вжитку”, зумовлюється його розумінням проблеми адекватності. Привертає увагу також той факт, що у своїй концепції перекладу П.Куліш (попри те, що сам як перекладач належав до прихильників вільного перекладу) обстоював адекватне відтворення змісту і форми оригіналу, особливо наголошуючи на збереженні віршованої форми. Це мало принципове значення для подальшого вироблення теорії українського поетичного перекладу.
Аналіз поглядів П.Куліша про автопереклад та білінгвізм (на матеріалі зіставлення текстів “Чорної ради” та її російського автоперекладу, а також епілогу до нього – “Об отношении малороссийской словесности к общерусской”), у яких критик, поглиблюючи міркування своїх попередників, зокрема Г.Квітки-Основ’яненка, теоретично обґрунтовує взаємозв’язок “языка и творящей фантазии писателя”, виявляє його розуміння залежності явища неперекладності від національної специфіки оригіналу. Це підводить П.Куліша до естопсихологічного вивчення літературного твору, промовисто засвідчуючи функціональність перекладознавчої думки в літературно-критичному контексті. Отже, перекладознавчі міркування та переклади П.Куліша, сприяючи розвитку перекладацького мистецтва й готуючи ґрунт для становлення українського перекладознавства як науки, мали принципове значення для вироблення концепції національної літератури, що вже на той час передбачала входження української літератури у світовий художній простір.
Багато в чому близькі до Кулішевих літературознавчі погляди М.Драгоманова, згідно з якими українська література розглядається в широкому міжнародному контексті, а її європеїзація, насамперед переклади з іноземних мов, осмислюються одним із найпотужніших засобів подолання вузьких меж “літератури для хатнього вжитку”, чому вповні відповідає кредо вченого “ногами міцно в рідному ґрунті, а головою в Європі”.
У цьому зв’язку аналізується концепція національної літератури М.Драгоманова (враховуючи еволюцію її розвитку), у якій переклад визначається необхідним фактором літературного збагачення. Важливо, що переклад фігурує однією з центральних проблем у задекларованій вченим системі “поступового” розвитку української літератури “знизу вгору” на всіх етапах її становлення і формування: від орієнтації на популярну літературу (насамперед перекладну) для народу (“Література російська, великоруська, українська і галицька”, 1873) до переконання у необхідності розширення ідейно-тематичних меж української літератури та осмислення перекладу одним із головних засобів її європеїзації, а отже, – утвердження її самостійності (“Листи на Наддніпрянську Україну”, 90-ті роки ХІХ ст.).
Наголошується на тих аспектах літературознавчих поглядів М.Драгоманова (стосовно перекладу), які по відношенню до здобутків попередників засвідчували поступ літературно-критичної думки. М.Драгоманов уперше науково обґрунтовує проблему перекладу в контексті жанрово-стильового збагачення української літератури. Враховуючи переважно простонародний характер української літератури та наголошуючи на важливості вибору для перекладу творів, “аналогічних нашому напрямків”, які б органічно “вписалися” у контекст літератури-реципієнта, вчений водночас актуалізує розвиток української літератури від романтизму до реалізму. Саме тому критик надає першочергового значення перекладу кращих зразків реалістичної літератури (Ч.Діккенс, У.Теккерей, Жорж Занд, Ф.Шпільгаген, Г.Флобер, Е.Золя, М.Гоголь, І.Тургенєв, О.Островський), традицію освоєння якої на новому етапі розвинув І.Франко.
Рівень розвитку перекладацької справи, що важливо, постав для М.Драгоманова своєрідним критерієм, “мірилом” поступу української літератури від “простої до високої”. Цим і пояснюються його підвищені (як для свого часу) вимоги до перекладацького мистецтва, – здійснення перекладу з оригіналу, відповідність відтворення змісту і форми першотвору, зокрема збереження віршованого розміру, – яким відповідали, на його думку, лише переклади П.Куліша (з В.Шекспіра та Дж. Байрона).
Принциповий висновок про переклад як головний крок, спрямований на подолання меж “літератури для домашнього вжитку”, трактується в літературознавчих поглядах М.Драгоманова як концептуальний, що зумовив переосмислення вченим системи “поступового” літературного розвитку, усвідомлення потреби його розширення – “і згори вниз і знизу вгору”. В контексті розуміння перекладу як чинника національного літературного процесу програмного значення набуває міркування вченого про перспективу входження української літератури, “строго-мужицької по мові” та водночас “одушевленої найвищими ідеалами цивілізації”, у світовий літературний контекст, що промовисто засвідчує вагомість значення художнього перекладу як наукової проблеми в літературно-критичній думці ІІ пол. ХІХ ст.
Важливо, що зіставлення перекладознавчих поглядів П.Куліша та М.Драгоманова виявляє еволюцію перекладознавчої думки в Україні ІІ пол. ХІХ ст. передусім з огляду на концепцію національної літератури. Якщо П.Куліш проблему перекладу вперше теоретично сформулював та розглянув у контексті розвитку української літератури, то М.Драгоманов поклав її в основу системи літературного поступу, що становить цінний здобуток українського літературознавства означеної доби та сигналізує про його новий період.
Другий розділ дисертації “Переклад як проблема загальнолітературна” присвячено вивченню питання про роль і місце перекладу в новітній концепції національного літературного розвитку, що увиразнюється амбівалентністю перекладознавчих поглядів О.Потебні. Вона (концепція) утверджувалася письменниками різного рівня (“першого, другого ешелонів”, за О.Білецьким), ідейно-художніх орієнтацій, інтересів, зокрема й тими, які безпосередньо займалися перекладацькою справою і “рухали” перекладознавчу думку (М.Старицький, П.Грабовський, В.Щурат, Олена Пчілка, А.Кримський, В.Самійленко, Б.Грінченко). Але “найхарактеристичнішими” (М.Дашкевич) були все ж І.Франко і Леся Українка, у літературно-критичній спадщині, перекладацькій та оригінальній творчості яких “сублімувалися” здобутки української перекладознавчої думки кінця ХІХ – початку ХХ століття.
У першому підрозділі “Амбівалентність поглядів О.Потебні на переклад” перекладознавчі міркування вченого розглядаються в контексті його психолінгвістичної теорії літератури (І.Фізер), що дає нові можливості для глибшого вивчення перекладу як наукової проблеми в українській літературній критиці.
Акцентується увага на тому, що переклад уже усвідомлюється як своєрідний синтез двох культур, підпорядкований складному механізмові взаємопов’язаних, етнічно зумовлених процесів сприйняття та переосмислення літературних явищ (стаття “Мова і народність”, 1895). Підкреслюється, що вивчення перекладу у такому аспекті, принципово поглиблюючи подібні погляди попередників (Г.Квітки-Основ’яненка, П.Куліша), підвело вченого до визнання явища неперекладності. Аналізуються міркування О.Потебні, які спровокували думку авторитетних літературознавців (П.Топер, А.Федоров, І.Фізер) про однозначно скептичне ставлення вченого до перекладу. О.Потебня вважав, що механізм поетичного сприйняття і переосмислення художнього тексту в процесі перекладу на іншу мову принципово змінюється, оскільки відмінність виникає як у сфері змісту, так і в сфері уявлення, з чим і пов’язував проблематичність відтворення внутрішньої форми.
Утім, дослідження перекладознавчої спадщини О.Потебні, яке виявляє концепцію перекладу, що далеко не вичерпується поясненням явища неперекладності, дає всі підстави переосмислити значення поглядів вченого на переклад. Зазначається, що, з одного боку, О.Потебня розглядав переклад як процес і у зв’язку з цим вивчав проблему відтворення національної своєрідності літератури, фіксуючи неминучі труднощі і втрати; з іншого, – обстоював насамперед з позиції літератури-реципієнта його важливе значення у літературному поступі загалом.
Отже, у дисертації обґрунтовується амбівалентність поглядів ученого на переклад з огляду на його концептуальні положення про виняткову роль перекладу як чинника розвитку літератури, стимулу для оригінальної творчості, передусім на етапі її становлення та формування, про принципи відбору творів для перекладу відповідно до особливостей сприймаючої літератури, зокрема національної поетичної традиції. Доказом цього постає і факт перекладу О.Потебні “Одіссеї” Гомера.
Таким чином, стверджується думка, що амбівалентна за своїм характером перекладознавча концепція О.Потебні принципово увиразнює та поглиблює вивчення перекладу як в естопсихологічному, так і в історико-літературному аспектах.
У другому підрозділі “Переклад в концепції національного розвитку літератури І.Франка” розглядається принципово новий етап наукового вивчення перекладу, який пов’язується із літературно-критичною діяльністю, перекладацькою практикою та оригінальною творчістю І.Франка. Наголошується на високому теоретичному рівні перекладознавчих поглядів ученого, про який переконливо свідчить усвідомлений та заявлений критиком широкий діапазон вивчення найважливіших проблем перекладу, – від вужчих, які стосуються, власне, процесу перекладання (адекватність відтворення змісту і форми першотвору, його віршованого розміру, збереження еквілінеарності, образності, мелодійності, стилістичних особливостей оригіналу, відтворення в перекладі враження, що справляє оригінал, лінгвостилістичний аналіз перекладу) до ширших, які розглядають переклад у загальнолітературному контексті (як засіб розвитку та утвердження української літературної мови, джерело ідейного, тематичного, жанрового, стильового збагачення, оновлення та поповнення національної літератури, стимул для оригінальної творчості).
Проблема перекладу постає однією з центральних у концепції національної літератури вченого, що утверджує самобутній літературний розвиток у широкому міжкультурному контексті. І.Франко чітко визначає переклад вагомою частиною модернізації української літератури, яка орієнтувалася на органічне засвоєння здобутків західноєвропейських та східних культур, широко окреслювала її перспективи з огляду на процес взаємопроникнення двох визначальних літературних явищ – інтернаціоналізації та націоналізації (“Поезія ХІХ віку і її головні представники”, 1895; “Інтернаціоналізм та націоналізм в сучасних літературах”, 1898). Вагомим здобутком І.Франка вважається наукове обґрунтування перекладу як невід’ємної складової рідної літератури (“добрі переклади важних і впливових творів чужих літератур належать до підвалин і власного мистецтва”), як важливого чинника національного літературного розвитку. Це засвідчує його широка перекладацька програма збагачення та оновлення української літератури (переклади І.Франка, які створили б, за словами О.Білецького, цілу антологію всесвітньої літератури, трактуються промовистим виявом його критицизму).
У вивченні перекладознавчої концепції І.Франка враховується еволюція літературознавчих поглядів ученого (що стає важливою умовою їх адекватного розуміння) – відхід від соціологізму у дослідженні літературних явищ (“Література, її завдання і найважніші ціхи”, 1878) та утвердження естопсихологічної методології (“Із секретів поетичної творчості, 1898; “Леся Українка”, 1898; “Старе і нове в сучасній українській літературі”, 1904). Про подібну переакцентацію в перекладознавчих поглядах ученого свідчить його переосмислення значення ідейності та естетичної вартості перекладів з інонаціональних літератур як на рівні власне перекладацьких проблем, так і в загальнолітературному контексті (переклади з “Фауста” Й. – В.Гете та передмови до них в 70-х та в 90-х рр.), оцінка творчості інонаціональних письменників (реалістів, модерністів) у різні періоди наукової діяльності. Зокрема, проектуючи в 70-х рр. метод західноєвропейської школи натуралізму на український ґрунт (насамперед “соціолога” Е.Золя), вчений водночас актуалізує в 90-х рр. новітній поглиблений психологізм (послуговуючись досвідом “психопатолога Достоєвського”), що засвідчує і оригінальною творчістю (Т.Гундорова).
Зауважується, що усвідомлення проблеми функціонування перекладу в інонаціональному літературному контексті зумовило потребу наукового обґрунтування критеріїв вибору творів для перекладу (показовою з цього погляду є різка критика І.Франка українських перекладів А.Крушельницького “Із циклу вігілій” С.Пшибишевського та В.Щурата “Мелійської Венери” П.Ліндау, у яких “віртуозність форми йде в парі з безідейністю”). Водночас Франкові переклади творів модерністів (Ж.Роденбаха, П.Верлена, Ж.Мореаса) засвідчують його уважне ставлення до нових тенденцій у літературі та осмислення у цьому зв’язку перекладу як засобу творчого оновлення та модернізації української літератури поза безплідним наслідуванням чужорідних літературних зразків. Усвідомлення та обґрунтування значення перекладів інонаціональних творів для розвитку української літератури (передмови до перекладів творів Софокла, В.Шекспіра, Е.Золя, Г.Байрона, Й.-В.Гете, А.Міцкевича, І.Тургенєва та ін.), зокрема в контексті української перекладацької традиції (статті “Адам Міцкевич в українській літературі”, 1885; “Українські переклади “Гамлета”, 1899; “Приборкана гоструха” в українській літературі”, 1900), є здобутком Франка як критика та історика перекладу.
І.Франко вперше в українському літературознавстві (це проакцентовано в дисертації) на матеріалі українських перекладів творів А.Міцкевича та оригінальної і перекладної творчості А.Кримського науково осмислює проблему перекладу як стимулу національного літературного процесу. Стверджуючи органічність “входження”, зокрема творчості А.Міцкевича в українську літературу (“Адам Міцкевич в українській літературі”, 1885), І.Франко розрізняє переклад як результат творчого впливу (переспіви П.Гулака-Артемовського) та переклад як посередник у міжлітературному спілкуванні (переклади П.Куліша, О.Навроцького, М.Старицького, П.Свєнціцького). З творчістю А.Кримського критик пов’язує (що важливо) взаємодію перекладацької та оригінальної діяльності, оцінюючи її як “високооригінальне” творче засвоєння інонаціонального досвіду на рідному ґрунті. Як вияв обстоюваної Франком ідеї трансформації “загальнолюдського змісту в найбільш національну форму”, зумовленої функціональністю перекладу у процесі взаємодії літератур, трактується й власна творчість письменника (“Смерть Каїна”, “Похорон”, “Мойсей”, “Страшний суд”, “Лис Микита”, “Абу-Касимові капці”, “Коваль Басім”).
Разом з тим акцентується усвідомлення вченим підпорядкованості вужчих перекладознавчих проблем ширшим, а саме – загальнолітературним, що відкривало можливість об’єктивніше і чіткіше визначити роль інонаціональних художніх творів у національному літературному розвитку (це засвідчує, скажімо, Франкове переосмислення значення перекладу “Іліади” С.Руданського чи Кулішевих перекладів творів Ф.Шиллера та Дж.Байрона).
Головні принципи та критерії оцінки перекладного твору, вимоги до нього (детально розроблювані вченим у передмовах до І і ІІ частин “Фауста Й.-В. Гете, творів Г.Гейне, статтях “Шевченко в німецькім одязі”, “Українські переклади “Гамлета”, “Адам Міцкевич в українській літературі” та синтезовані у фундаментальній перекладознавчій праці “Каменярі. Український текст і польський переклад. Дещо про штуку перекладання”, 1911) дають підстави стверджувати, що І.Франко вперше розробив струнку систему поглядів на переклад як єдність літературознавчих, лінгвістичних, стилістичних та естетичних чинників (Р.Зорівчак), яка поряд із науковим обґрунтуванням перекладу як невід’ємної частини рідної літератури та осмисленням його ролі у національному літературному розвитку, засвідчує цілісність його перекладознавчої концепції.
Береться до уваги також внесок І.Франка у розвиток теорії перекладу, насамперед – теоретичне обґрунтування ним принципу адекватності, принципово поглибленого порівняно із попередніми концепціями перекладу. Важливо, що поряд із утвердженням гармонії між змістовими і формальними компонентами оригіналу (враховуючи, зокрема і мелодійність, еквілінеарність, кількісне співвідношення слів, приналежних до різних частин мови) вчений наголошує на збереженні в перекладі враження, створюваного першотвором. У зв’язку з цим І.Франко розкриває “деякі секрети штуки перекладання, психічні явища та естетичні факти” (стаття “Каменярі. Український текст і польський переклад. Дещо про штуку перекладання”, 1911), що вповні узгоджується з його естопсихологічним потрактуванням художнього твору як гармонійної єдності смислових та формальних компонентів (“Із секретів поетичної творчості”, 1898). Питання про важливість відтворення в перекладі враження, яке справляє оригінал, порушується Франком-критиком у наукових розвідках, рецензіях, передмовах, присвячених аналізу української перекладної літератури та розв’язується як перекладачем у власній перекладацькій практиці (“Венеціанський купець” В.Шекспіра, поезії В.Гюго, “Цар Едіп” Софокла, “Каїн” Дж.Байрона, “Фауст” Й.-В.Гете (“Гелена і Фавст”), “Натан Мудрий” Г.-Е.Лессінга). У дисертації відзначається, що І.Франко розвиває міркування своїх попередників П.Куліша та О.Потебні про відтворення віршованої форми оригіналу, наголошуючи на використанні відповідних версифікаційних засобів мови-реципієнта, яку вважав принциповою вимогою до перекладу. Це засвідчує, насамперед, його критика перекладів М.Старицького (“Гамлет” В.Шекспіра), П.Куліша (“Чайлд-Гарольдова мандрівка” Дж. Байрона), С.Руданського (“Іліада” Гомера). Водночас, І.Франко вважає відповідну передачу образності оригіналу необхідною умовою досягнення адекватності в перекладі, що обстоює, зокрема, у рецензії на польський переклад “Слова о полку Ігоревім” та при лінгвостилістичному аналізі польського перекладу С.Твердохліба “Каменярів”.
Таким чином, у дисертації стверджується, що вироблена І.Франком цілісна концепція дослідження перекладу (від загальнолітературних до власне перекладацьких проблем), надаючи українській перекладознавчій думці наукового статусу, принципово розширила теоретичне потрактування перекладу як складного та багатоаспектного феномену словесного мистецтва в літературознавстві другої половини ХІХ ст. загалом, залишаючись актуальною і в сучасній філологічній науці.
Якісно новий рівень осмислення перекладу як наукової проблеми пов’язується з літературознавчими поглядами, перекладацькою та оригінальною діяльністю Лесі Українки (третій підрозділ “Леся Українка: проблема перекладу і процес модернізації української літератури”). Підкреслюється, що українська письменниця художній переклад розглядає у контексті особливостей національного літературного розвитку кінця ХІХ – початку ХХ ст. насамперед у зв’язку із проблемою пошуку нових художньо-естетичних форм та їхньої трансформації на рідному ґрунті (це, зокрема, промовисто засвідчує масштабна перекладацька програма Лесі Українки, підготовлена для проекту “Плеяди” з метою створення “Бібліотеки світової літератури”).
Важливо, що художній переклад усвідомлюється Лесею Українкою вагомим чинником процесу оновлення української літератури, “розширення меж артистичної творчості”, що вона теоретично обґрунтовує концепцією неоромантизму (статті “Європейська соціальна драма в кінці ХІХ ст.”, 1901; “В.Винниченко”), утверджує у полеміці з С.Єфремовим з приводу літературних шкіл (покликаючись на новітні тенденції розвитку західноєвропейських літератур), а у зв’язку з цим відстоює модерні явища в українській літературі (стаття “Малоруські письменники на Буковині”, 1900), нарешті засвідчує своїми перекладами (з Г.Гауптмана, М.Метерлінка, М.Конопніцької та ін.) та оригінальними творами (“Давня казка”, “Ізольда білорука”, “Кассандра”). Показовий великий інтерес письменниці до творчості М.Метерлінка, у якій вона відчула “нові елементи штуки, скомбіновані з великим талантом”.
Відзначається, що Леся Українка, переосмислюючи проблему літератури для народу і літератури для інтелігенції (М.Драгоманов, Б.Грінченко) на користь їх співіснування, актуалізує важливість вибору творів для перекладу відповідно до потреб та особливостей національного літературного поступу. Цим зумовлена наявність у її перекладацькій програмі імен Сервантеса, Бомарше, Петрарки, Шеньє, Бальзака, Леконт де Ліля, Вальтера Скота, Вольтера, Руссо, Сирокомлі, Конопніцької, Надсона, Некрасова на відміну від Ніцше та Пшибишевського.
Думка Лесі Українки про вагоме значення перекладу у процесі “входження” української літератури до світового контексту, підтверджена власною творчістю, осмислюється як така, що підготувала ґрунт для концептуального міркування літературної критики 20–30 рр. ХХ ст. про еволюцію національного літературного розвитку. Особливого значення у цьому контексті набуває твердження А.Ніковського про етапи, які пройшла українська література, “втягаючись в оборот усесвітнього письменства”. Пародію літературознавець вважає першим, переклади 70-90 рр. – другим, оригінальні твори на всесвітні теми, які беруть свій початок від Лесі Українки, – третім ступенем розвитку української літератури. Важливим у цьому зв’язку є усвідомлення самою письменницею загальнолітературного значення своєї творчості, імпульсом для якої стала перекладацька практика. Це промовисто засвідчують слова Лесі Українки з приводу завершення драми “Камінний господар”: “Оце … скінчила … нову річ, але яку!.. Боже, прости мені і помилуй! Я написала “Дон-Жуана”! Отого таки самого “всесвітнього і світового” … Так чи інакше, але от уже і в нашій літературі є “Дон Жуан” власний, не перекладений”.
Наукове осмислення Лесею Українкою перекладу як проблеми загальнолітературної (що вповні засвідчує і перекладацька практика, стимулюючи її становлення як художника слова модерного типу) дає підстави для висновку про функціональність перекладознавчої думки в літературному процесі та науці про нього.
Водночас, у дисертації розглядаються порушувані Лесею Українкою питання, що стосуються процесу перекладу, які в її перекладознавчій концепції також посідають важливе місце. Леся Українка обстоює принцип адекватності, про що свідчать насамперед її переклади (твори Г.Гейне, Г.Гауптмана, М.Метерлінка, В.Гюго, Дж.Байрона, В.Шекспіра, А.Міцкевича., М.Конопніцької, М.Гоголя, І.Тургенєва та ін.), які характеризуються точним відтворенням змісту і форми оригіналу, збереженням віршованого розміру, ритму, тону першотвору, його мелодійності. З огляду на це у дисертації акцентується увага на визначальній особливості перекладів Лесі Українки, – передачі оригіналу шляхом органічного створення образів, що відповідають українській образній системі (І.Журавська), значно збагачуючи можливості українського поетичного перекладу, розширюючи його межі, сприяючи формуванню творчих принципів українських перекладачів.
Таким чином, перекладознавчі погляди Лесі Українки та новаторська творчість письменниці, широко окреслюючи проблему художнього перекладу як на рівні власне перекладацьких питань, так і в контексті концепції оновлювального розвитку української літератури, піднесли її на якісно новий рівень осмислення, визначаючи основні напрями її наукового вивчення наступними поколіннями літературознавців.
|
