ІРОНІЯ ЯК СТИЛЬОВИЙ КОМПОНЕНТ ПРОЗИ ВОЛОДИМИРА ДРОЗДА : ИРОНИЯ КАК стилевой КОМПОНЕНТ ПРОЗЫ Владимира Дрозда

Краткое содержание

У “Вступі” обґрунтовано вибір теми, її актуальність, сформульовано мету та завдання роботи, визначено основні методи дослідження, його предмет і об’єкт, висвітлено зв’язок теми дисертації з науковими програмами і планами організації, в якій її виконано, показано новизну та практичну цінність отриманих результатів, наведено дані про апробацію результатів дисертації.

Перший розділ роботи – “Проблеми вивчення творчості В. Дрозда й теоретичні засади дослідження” – складається з двох підрозділів. У першому підрозділі – “Творчість В. Дрозда в оцінці критиків та літературознавців” – подано аналіз науково-критичної літератури за темою дослідження. Здійснений огляд літератури, присвяченої творчості В. Дрозда, дозволяє стверджувати, що з часом увага до постаті цього письменника стає все прискіпливішою, а аналіз його художніх текстів все глибшим та розмаїтішим. Зачіпаються такі важливі аспекти прози автора, як міфологізм, психологізм, сміхове начало тощо. Сформований останніми роками об’єктивний підхід до творчості В. Дрозда дає можливість для великої кількості інтерпретацій його багатогранної художньої спадщини. Серед іншого більшість дослідників (М. Жулинський, А. Кравченко, П. Майдаченко, О. Карпенко, О. Січкар та ін.) відзначають, що невід’ємною ознакою творів письменника є іронічність. Але окремо це концептуально значуще для прозаїка явище не розглядається, що спонукає звернутися до дослідження саме іронії як важливого складового компонента художнього стилю В. Дрозда.

Другий підрозділ – “Іронія як філософсько-естетична категорія: історія й теорія питання” – присвячений обґрунтуванню теоретико-методологічної основи дисертації. Виходячи з теми роботи, висвітлено суть понять “іронія” та “стиль”. Стиль – важливий елемент для з’ясування особливостей художнього світу художника, в ньому перш за все виявляється художня своєрідність автора, в єдності форми і змісту виражається  його індивідуальність.

Іронія розглядається як явище різнорівневе та універсальне. Вона присутня в багатьох видах мистецтва, проймає різні сфери життя, може виступати як троп, метод, вид комічного, світогляд тощо. Витоки іронії – в царині філософської думки, адже вперше вона виникає як певний стиль мислення – імітація незнання заради досягнення знання. З часів Античності формуються два основоположні типи іронії – сократівська та софоклівська, які більш відомі як суб’єктивна й об’єктивна іронія. Як філософський феномен іронія має різні нюанси й особливості, про що досить докладно йдеться, зокрема, в праці В. Янкелевича “Іронія”.

Окремі риси й характеристики іронії акцентувалися в епохи Античності, романтизму або постмодерну. Дослідження іронії в контексті суміжних явищ і понять, таких, як мова, гра, комічне і трагічне тощо, також допомагає з’ясувати визначальні риси аналізованого явища. У даному підрозділі представлені наявні в сучасній науці основні класифікації іронії на типи – В. Буса, Д. Мюке, В. Пігулевського, Р. Семківа.

Під час аналізу літературного тексту слід враховувати те, що відтінки та способи вияву іронії в художніх творах можуть бути достатньо різноманітними. Їй притаманні такі риси, як двозначність/багатозначність, контекстуальність, інтелектуальність, а також індивідуальність, тому у структурі “автор – текст – реципієнт” для відчитування іронії однаково важливі усі ці елементи. Користуючись теоретичними й практичними здобутками філософів та літературознавців, які присвятили увагу дослідженню явища іронії, в цій роботі ми робимо спробу проаналізувати оригінальність вияву іронії в прозі окремо взятого письменника.

Другий розділ дослідження – “Мовно-структурний рівень вираження іронії у прозі В. Дрозда” – поділяється на два підрозділи. У першому підрозділі – “Мовний рівень втілення іронії у творах В. Дрозда” – досліджено особливості мови прози В. Дрозда. Творчість письменника відзначається умінням працювати зі словом, а саме використовувати мовні ресурси для творення іронічної картини світу. Одним із виявів цієї тенденції в його прозі є мовна гра, яка визначається як явище співвідношення мовного стандарту й цілеспрямованого відхилення від цього стандарту в мовній поведінці особистості. Найчастіше у творах спостерігається гра з прямим і переносним значенням слів. Так, у повісті “Ирій” міститься чи не найбільше прикладів переосмислення метафоричних мовних значень, які вже давно сприймаються як звичні. Вирази з переносним значенням, яке несподівано починає сприйматися буквально, письменник використовує в цій повісті як інструмент змалювання химерного світу головного героя. Конфлікт буденного і фантастичного, мрії й реальності, що виникає внаслідок спроби поглянути на звичну мову під іншим ракурсом, є підставою розуміти цей текст як іронічний. При цьому мовний рівень втілення іронії обумовлює також розуміння її й на рівні ідеї повісті.

Іронія в прозі В. Дрозда не останньою чергою стосується ідеологічної заангажованості епохи. У повісті “Балада про Сластьона” найяскравіше іронія автора виявляється завдяки мові головного героя. Безконтрольне використання Йосипом Сластьоном канцелярських кліше в усіх сферах життя створює іронічний портрет одержимого ідеєю влади чиновника. Слова типу “перспектива”, “фактор”, “на даному етапі” тощо є часто вживаними в мові героя. Це дає привід іншим персонажам кепкувати з нього, адже оповідачі, які цитують Сластьона, самі не сприймають його патетики. Комічний ефект у такому разі створюється за рахунок, зокрема, парономазії (як у повісті “Ирій”). Так, будучи звільненим з керівної посади, Сластьон робить заяву про бажання повернутися в “колгоспну номенклатуру”, на що одержує дотепну відповідь: “У макулатуру тебе повернуть, як працювати не будеш!”. Сластьонова заідеологізована мова завжди подається в контексті, що унеможливлює її серйозне прочитання. Автор, таким чином, через іронічне сприйняття більшістю оповідачів особи головного героя, хворого не лише на “портфельну”, але й на мовну хворобу, висміює пануючу ідеологію зсередини, через показ абсурдності й нежиттєвості мови штампів, якщо вона стає єдино можливим засобом висловитися.

У своєму іронізуванні з ідеологічної заангажованості епохи В. Дрозд близький до А. Платонова, хоча хронологічно твори цих письменників відділяє майже півстоліття. І насамперед цей зв’язок простежується в особливостях мови, ролі слова в художньому вираженні концепції світу авторів. По-своєму обидва письменники прагнуть звільнити людину від ілюзій і догматів, від офіційної ідеології. Специфічний синтаксис, несподівані контексти вживання і сполучення слів, часто безсенсове використання ідеологічної лексики – характерні ознаки мови творів обох авторів.

Смислові двозначності в текстах В. Дрозда часто створюють автокоментарі персонажів і самого автора. Герой роману “Вовкулака” Андрій Шишига неодноразово висловлює певне ставлення до того, що він говорить. Яскравим прикладом цього є пафосна й улеслива промова Шишиги перед начальством і колективом. Метою цього виступу можна назвати бажання героя здатися розумнішим та справити враження за рахунок, на перший погляд, значущих (бо звучать по-науковому), але по суті пустих слів. Він, таким чином, виступає в ролі іроніка, який усвідомлює власну скептичну позицію. І хоча позиція Шишиги протилежна до Сластьонової, який ніколи не сприймав того, що говорив, несерйозно, як у першому так і в другому випадку прочитується одна й та ж думка автора про автоматизм та формальність офіційних кліше, які псують змістовний бік мовлення.

Іронічно також виглядають самокоментування оповідача роману “Катастрофа”, який або просить вибачення за щось у читача, або пояснює й без того зрозумілі речі. Коментарі Гужви на кшталт: “Гуляйвітер, блідий від природи, зовсім побілів. Пробачте за штамповане порівняння, але він побілів, як стіна: сидів на тлі неї”, – можна розцінити як певну гру з читачем, у процесі якої герой привертає увагу до питання доречності або ж доцільності використання слів у художній мові. Автор подібними автокоментарями героя робить спробу урізноманітнити своє художнє мовлення. Найгостріше ж проблема “інфляції художнього слова” звучить у романі “Спектакль”. Головний герой твору – письменник, для якого літературний процес є всього лише процесом продукування слів (він називає себе “продавцем слів”). Страх втратити прибуток від реалізації пустопорожніх творів заважає Петруні реалізувати свій талант у створенні справді чогось вартих та змістовних романів. Усвідомлення безсилля спроб щось змінити в житті й обумовлює критичне ставлення Петруні як до власних творів, так і до самого себе, що найчастіше виражається в тексті в його іронічних зауваженнях і коментарях.

Ще один аспект вияву іронії в прозі В. Дрозда пов’язаний зі стилістичними особливостями його творів. У багатьох текстах письменника комічний ефект створюється за рахунок змішування високого й низького, розмовно-побутового та офіційно-ділового стилів. Окремо можна виділити роман-епопею “Листя землі”, де іронія виникає внаслідок застосування автором стилізації під біблійно-літописну оповідь з елементами пародійності. Отже, використання письменником вищеописаних можливостей мови в передачі основних ідей і думок спонукають з іронічною “недовірою” сприймати тексти В. Дрозда, бачити їхню “багатошаровість” і багатозначність.

Другий підрозділ – “Структура текстів В. Дрозда та іронічні інтенції автора” – містить аналіз структуротворчої функції іронії в прозі письменника. Звертається увага на зовнішню структуру, назви творів й антропоніміку, та на компоненти структури внутрішньої – мотиви, деякі сюжетно-композиційні особливості.

Можна стверджувати, що прозаїк виявляє оригінальність та різноманіття в побудові власних творів. Імена персонажів та назви творів часто можна трактувати неоднозначно, тому ці елементи в структурі текстів відіграють важливу роль для відчитування авторської іронічної установки. Зокрема, в роботі представлені різні інтерпретації назв таких повістей і романів письменника, як “Ирій”, “Балада про Сластьона”, “Катастрофа”, “Спектакль”, “Убивство за сто тисяч…” та ін. Принцип поділу на частини деяких романів письменника також має важливе значення для з’ясування суті авторської іронії. Наприклад, твір “Катастрофа” складається усього з двох частин із символічними заголовками “Ніч” і “День”. Трактування такої зовнішньої структури роману може бути неоднозначним. Перший варіант інтерпретації є ніби варіантом “для критики”: герой помилявся, а потім усвідомив свої ідеологічні промахи й став на шлях виправлення, тобто після ночі в його житті настав день. Така версія підтверджується й деякими роз’ясненнями оповідача. З іншого боку, поділ тексту на “Ніч” і “День” можна пояснити як вказівку на невичерпність катастрофи, яка, ймовірно, не раз повториться у житті героя, в душі якого боротьба чорного з білим нічим не завершується.

З погляду смислового наповнення заголовкового комплексу особливо прикметним є роман “Листя землі”, що складається з майже самостійних розділів-книг, назви яких містять цікаві інтертекстуальні перегуки. Так, недвозначні асоціації викликає “Слово про землю Горіхову”. Натяк на найвідомішу пам’ятку давньої української літератури “Слово о полку Ігоревім” містить неприховану іронію. Головний герой книги В. Дрозда – незаможний селянин Гаврило Латка – вирушає в похід на “завоювання” казкової Горіхової землі, яку, звичайно, не знаходить. Натомість, блукаючи по світах, він втрачає дружину й усіх дітей, а ще завдає шкоди тим, кого зустрічає на своєму шляху, вводить людей в оману пошуком своєї “землі обітованої”. Похід його, таким чином, завершується безславно.

Суперечливу картину дійсності письменник творить, використовуючи принципи поліфонії в оповіді, відкриті фінали, неодноразове повторення деяких мотивів, пародіювання й переосмислення вічних сюжетів. Яскравий приклад застосування поліфонічної розповіді, за якої співіснує одночасно кілька версій щодо зображуваного, є повість “Балада про Сластьона”. Іронія у випадку багатоголосся формує такий погляд на дійсність, який балансує на межі співчуття і засудження, насмішки.

Трансформація біблійних сюжетів – явище непоодиноке в прозі В. Дрозда. Яскраво представлене воно, зокрема, у творах “Злий дух. Із житієм”, “Іскаріот”, “Острів у вічності” та ін. Іронія в цьому випадку пов’язана з  підміною цінностей в морально-духовній сфері, перевертанням смислів, пародіюванням вічних сюжетів та образів.

Визначальним у прозі В. Дрозда є мотив гри, який має різні аспекти вияву. У найширшому сенсі життя розуміється як театр, у якому акторство героїв невідворотне. Гра помітна в звертаннях оповідачів до читачів, у постійній зміні масок героями, в змішуванні реальності й ілюзії. Мотив театральності пов’язаний із втратою героями власного Я. Тікаючи від себе й від світу, персонажі (Петруня, Шишига, Макуха та інші) ховаються за безліччю масок. Життя перетворюється на гру, з якої вже стає важко вийти. Із цим мотивом пов’язана відкритість фіналів майже всіх текстів письменника. Ігровий принцип визначає циклічність, повторюваність певних конфліктів і проблем, з якими знов і знов стикаються герої, кружляючи, наче по колу, в марному пошуку варіантів остаточного їх розв’язання. Гра також розуміється автором як визначальний принцип творчості, вираз свободи Я самого письменника, який почувається вправі експериментувати як із формою, так і зі змістом у власних текстах.

Автобіографічні мотиви також мають важливе значення у творенні письменником суперечливої картини світу, адже він репродукує елементи власної біографії з одночасним самоусуненням від будь-якого зв’язку з образами персонажів. Наголошуючи на власній непричетності до художнього світу творів, автор виявляє іронічну двозначність в особливому типі повіствування, коли відбувається ідентифікація письменника зі своїми героями, головне через злиття (нерозрізнення) їх голосів. Так, створені В. Дроздом образи Загатного, Харлана, Шишиги, Петруні, Сластьона – це своєрідний порятунок його самого від деяких хвороб душі, зародки яких з’являлися час від часу в душі письменника. Іронічний подвійний погляд на зображуване в прозі В. Дрозда яскраво виявляється в тому, що автор заперечує традиційний поділ персонажів на однозначно негативних або позитивних. Амбівалентна образність, таким чином, у письменника є найбільш адекватним засобом вираження центральної ідеї про те, що життя – складне сплетіння світла і темряви, прекрасного і потворного, добра і зла, що одночасно чинить вплив на людину, роблячи її відповідальною за свій вибір.

Третій розділ роботи – “Іронічна антропологія: концепція головного героя в романах В. Дрозда” – складається з чотирьох підрозділів, у яких різні вияви іронії аналізуються на рівні образної системи прози письменника, а саме в концепції змалювання головних персонажів романів, оскільки характерною особливістю більшості текстів В. Дрозда є наявність одного центрального героя, з особою якого пов’язані ключові проблеми твору.

У першому підрозділі – “Колізія “геній – маса” як іронічна суперечність” – простежено художню реалізацію конфлікту головного героя роману “Катастрофа” з оточенням, яке він вважає примітивною юрбою. Автор виявляє майстерність у розкритті внутрішнього світу Івана Загатного, подаючи глибоко психологічне дослідження переживань і боротьби із самим собою цього несхематичного персонажа.

Особливістю стосунків Загатного з оточуючими є те, що він вважає себе вищим за примітивний натовп, та, стверджуючи власне право на винятковість, відмовляється оцінювати себе за тими ж критеріями, що й усіх інших. Він постійно наголошує на власній самотності, навіть порівнює себе зі Сковородою, хоча насправді навіть не в змозі процитувати слова мислителя, не перекрутивши їх.

Поглянувши на конфлікт “геній – маса” в контексті ідей відомого мислителя Х. Ортеги-і-Гасета, можна стверджувати, що ситуація, змальована в романі, майже повністю відповідає тій, про яку писав автор книги “Бунт мас”: правлять маси, а поняття “добірної меншини” спотворено. Герої роману, як їх бачить Загатний та Гужва, справді нагадують людей маси. Але якщо уважніше придивитися, то й сам головний персонаж – лише її частина. Він протистоїть сірості суспільства, але сам виглядає іронічним, бо не здатен щось змінити або на щось суттєво вплинути. Іван вважає, що протистоїть системі, де домінує маса, але схожий він швидше на маріонетку, якою ця система грає.

Різні інтерпретації образу Загатного не обов’язково виключають одна одну. З боку читача найадекватнішим ми вважаємо іронічний погляд на героя, який бачить катастрофу навколо, але не розуміє, що вона в ньому самому, адже Загатний не усвідомлює невідповідності між тим, що він сам про себе думає і ким він є насправді. На прикладі цього образу зазнає поразки ідея надлюдини. Герой, який у кінцевому епізоді плаче з жалю до себе, все ж упевнений у власній винятковості й правоті. Тому персонаж, який іронізує з інших, сам є об’єктом іронії з боку читача. Конфлікт же генія і маси представлений у тексті як такий, що не має однозначного вирішення, він лише може бути суб’єктивно, в даному разі іронічно, осмислений.

У другому підрозділі – “Між реальністю й ілюзією: герой і нігілістська іронія” – схарактеризовано образ героя – виразника нігілістської іронії в романі В. Дрозда “Вовкулака”. Весь сюжет твору побудований навколо Андрія Шишиги, життя якого умовно складається з двох періодів. Так би мовити, лінією поділу є смерть Петра Харлана, співробітника та досить близького друга головного героя. Саме з цією подією напряму пов’язані зміни в поведінці й мисленні героя, його загадкове перевтілення з людини на вовка. Шишига з кожним днем стає все більше схожим на померлого друга і помічає, як у його душі пристрасть до підкорення вершин починає домінувати над бажанням жити спокійно і нічого не прагнути. Заперечуючи будь-які моральні норми й цінності, герой намагається задовольняти всі свої бажання й досягати поставлених цілей усіма можливими засобами. Його звіряче єство яскраво проявляється у стосунках із підкореною ним чужою дружиною. Іронія в поведінці Шишиги в цьому випадку постає як погоня за насолодами, в якій він втрачає контроль над собою. Ця іронія стає “видом відходу в дурну безкінечність і приносить людині стан розірваності, нестійкості, спустошення” (В. Пігулевський).

Балансуючи на межі реальності й ілюзії, герой урешті втрачає розуміння того, де в його житті правда, а де лицедійство. У цьому також полягає іронічність становища персонажа, який, сам того не усвідомлюючи, заплутався, “завис” між вигадкою й дійсністю, продовжуючи вважати, що ще сам здатен контролювати власну гру. Але поволі призвичаївшись бути перевертнем, Андрій все ж усвідомлює, що може бути пізно повернутися до людської подоби. Конфлікт, пов’язаний з особою головного персонажа, у творі не має остаточного вирішення. Чи допомогла героєві втеча у вовкулацтво, а потім і від світу людей та вовків, чи нічого не вирішила, автор зрештою виносить на розсуд читача.

Отже, використавши міф про вовкулаку, В. Дрозд у своєрідній формі показав внутрішній конфлікт між людським і звірячим началом у душі героя, примирення яких так і не відбулося. Іронічним персонаж виглядає також через те, що не доводить до кінця жодного зі своїх задумів, будучи спочатку твердо переконаний, що перевершить у власних досягненнях нерозумного Харлана. У житті вовкулаки Андрія Шишиги реальність постійно межує з фантастикою, він грає, іноді обманюючи самого себе, в його образі світле і темне начала змішуються без чіткої пропорції. Основною ілюзією героя є насправді прагнення втекти від себе, чого він так і не може здійснити, чи то перевтілюючись у вовка, чи знову набуваючи людської подоби. У широкому сенсі, письменник, на наш погляд, говорить про іронію існування людини у світі, приреченому на постійну боротьбу між добром і злом. Ставши вовком, герой не може побороти в собі людське, а забажавши стати знову людиною, не здатний позбутися вовчого, тому й приречений на вічну самотність, вихід з якої навряд чи можливий.

Третій підрозділ – “Іронічна гра як стратегія поведінки персонажа” – присвячено дослідженню мотиву гри як одного з домінуючих мотивів у прозі В. Дрозда на прикладі образу головного героя роману “Спектакль”.

Іронічність поведінки Ярослава Петруні, який весь час грає, зумовлена невирішеною суперечністю між бажанням бути великим письменником і нездійсненністю цього бажання в житті. Театральність у поведінці (у рухах, у посмішці, серйозності тощо) оповідача поступово стає його характерною рисою. Він так уживається в роль відданого своїй справі письменника, що навіть іронізує зі свого мистецтва жити, “коли вже і сам гаразд не знаєш, де правда, а де – гра”.

Проблема творчості, стосунків письменника з вічністю є однією з ключових проблем, які порушуються В. Дроздом у цьому романі. Адже однозначно відповісти на питання: який він – справжній письменник? – навіть самому автору не так уже й легко. Герой “Спектаклю” не вважає себе справжнім митцем, стверджуючи, що лише працює письменником, заробляє на хліб, продукуючи слова. Натомість Петруня називає себе актором, який потребує глядача, аби його очима глянути на пройдений героєм шлях. У романі звучить думка про те, що література неможлива без читача, як театр без глядача, тому головний персонаж твору визнає лише за реципієнтом роль судді, перед яким сповідується і чию оцінку вважає визначальною.

Можна стверджувати, що в образі Ярослава Петруні В. Дрозд майстерно зобразив письменника з роздвоєною свідомістю, який то намагається глибоко зазирнути у власну душу, то втікає від проблем та від себе самого, міняючи одну маску на іншу й заплутуючись у лабіринті життя. Принцип гри в поєднанні з інтонаціями іронії та самоіронії при цьому якнайкраще характеризують поведінку головного героя, який виступає в тексті в ролі актора монодрами.

Четвертий підрозділ – “Втеча від світу як спосіб існування героя” –розглядає ще один аспект іронічної поведінки персонажа у творах В. Дрозда на прикладі головного героя роману “Убивство за сто тисяч…”. Втеча від світу людей стає основною метою Робінзона Макухи, який сподівається, що самотність відкриє йому небо, як відкрила великому філософу Сковороді. При цьому скептичне ставлення героя до суспільства, його спроби абстрагуватися від світу буденності є прикладом романтичної іронії, яку ще називають “потягом від соціального до індивідуального за рахунок заперечення й переборення світу” (В. Пігулевський).

Герой тікає з міста, щоб залишитися самим собою “у цьому божевільному світі”, а натомість зустрічає на безлюдді відьму Балерину та стає відомим і популярним цілителем-екстрасенсом. Те, що відбувається на “острові Робінзона”, можна розцінити як черговий і останній спектакль у житті героя, який хотів втекти від божевільного світу, аби віднайти себе справжнього, а, за іронією, остаточно себе загубив, заблукавши у світі власних ілюзій. Він лише ненадовго очистив душу, щоб знову її забруднити. У серці Робінзона насправді жили два суперечливі прагнення: він хотів знайти мир у душі і підсвідомо мріяв опинитися на місці тих, хто стоїть вище за інших. Для багатьох людей, які схильні створювати собі божків, Робінзон Великий і став таким новітнім ідолом.

Отже, в романі “Убивство за сто тисяч американських доларів” письменник в образі головного героя Макухи вкотре змалював людину з роздвоєнням душі. В. Дрозд, використовуючи паралель з увічненим Д. Дефо образом Робінзона, показує ситуацію навиворіт: сучасна людина втікає від світу, прагне самотності, оскільки божевільним і абсурдним їй видається цей світ. Класичний образ Робінзона Крузо стає предметом кардинального переосмислення. Робінзон у романі В. Дрозда – це не людина, яка в самоті знайшла Бога і відповіді на складні питання, а навпаки, намагаючись порвати зв’язки зі світом, ще більше заплуталась в ілюзіях. Думка про світ як гру, як спектакль звучала і в попередніх романах письменника, хоча дещо по-іншому, а може, менш філософськи. Для Робінзона Макухи будь-яка певність у світі людей може бути лише ілюзійною. І якщо створений Д. Дефо образ Робінзона Крузо є втіленням духовно-моральних сил і можливостей людини (такий собі символ віри доби просвітництва), то головний персонаж В. Дрозда постає як розтерзана сумнівами й розчаруваннями, наповнена пусткою, така, що сміється із себе й зі світу, людина. Зерно справжньої мудрості виглядає загубленим у філософуванні нового Робінзона, який іронічно сприймає дійсність і себе в ній. Герой приречений блукати в зачарованому колі, потрапляючи то у світ власних ілюзій, то стикаючись із реальністю, від якої неспроможний втекти. Іронія ж є єдиним способом існування героя між цих двох світів.

Четвертий розділ дисертації – “Об’єктивна та суб’єктивна іронія у прозі В. Дрозда” – поділяється на два підрозділи. У першому підрозділі – “Іронія історії: крах фальшивих ідеалів” – аналізується вираження об’єктивної іронії в романах “Листя землі” та “Злий дух. Із житієм”. У цих творах письменник подає осмислення історичного процесу з кінця ХІХ ст. до початку 90-х років ХХ ст. крізь призму доль різних людей. У центрі уваги образи тих персонажів, яких об’єднує одержимість певною ідеєю.

На прикладі доль героїв роману “Листя землі” автор вдало показав, як втілення світлої мрії обертається побудовою невільного суспільства, щасливе життя в якому може бути лише ілюзією, що тримається на міфах і фанатичній вірі в неіснуюче загальне щастя. Пошуки раю на землі, а тим паче спроба його побудови людськими руками є примарною мрією людини з давніх часів. Історія Латки, Нестірка, Громницького та інших героїв, спроектована на долю багатомільйонної країни, показує, яким складним і кривавим може бути шлях до недосяжної в принципі комуністичної мрії. Іронічні вищезгадані персонажі не лише тому, що вони не знають істини (як цар Едіп), відомої лише вищим силам (адже вищий іронізуючий – Бог), а тому, що вони, незалежно від знань, вірять в неіснуючу ілюзію, йдучи за власними бажаннями й уявленнями. Віра в примарні ідеї, таким чином, робить людей сліпими. А також людей осліплює страх перед владою, що підтверджує історія сліпого діда Криласа, який виявився єдиним видющим “серед отари заляканих владою безсловесних овець”.

У роботі запропоноване стисле зіставлення художніх світів романів “Сто років самотності” Г. Маркеса  і “Листя землі” В. Дрозда, яке свідчить про близькість духовних пошуків представників цих двох далеких і відмінних культур. І об’єднує їх перш за все своєрідне іронічне бачення як історичного процесу, так і життя окремої особистості в ньому.

У романі “Злий дух. Із житієм”, який певною мірою є продовженням “Листя землі” за хронологією осмислення епохи, також знаходимо яскраві приклади трагічної іронії. В іронічному ключі можна розглядати протест проти несправедливості таких персонажів, як Марійка і Васько. Так, чесний міліціонер Васько одержимий ідеєю загальної справедливості, але не здатен щось змінити. Він виглядає наївним Дон Кіхотом за нової політичної ситуації (перші роки незалежності України), коли правлять сила і гроші. Свій останній відчайдушний протест проти загальної несправедливості, який нічого не вирішує, герой здійснює ціною власного життя: підпалює машини бізнесменів і сам заживо згорає. З іншого боку, головний герой твору Роман Гаркуша, вважаючи себе всесильним і невразливим, так само не досягає власної місії – утвердження влади сили на землі.

Підбиваючи підсумки, можна сказати, що в романах “Листя землі” та “Злий дух. Із житієм” іронія виявляється невід’ємною складовою бачення автором абсурдності як комуністичної, так і сучасної нам дійсності. На прикладі доль таких персонажів, як Гаврило Латка, Нестірко, Марія Журавська, Віра Жила, Василь Васько та інші, автор змальовує різні відтінки іронії долі як способу існування людини. Світ недосконалий, а уявлення, ілюзії про нього і про самих себе в персонажів не завжди збігаються з реальністю. Віра в певну ідею й спроба її втілити в життя обертається для героїв зовсім протилежними до очікуваних результатами, що і є джерелом трагічної іронії. Об’єктивна іронія посідає важливе місце в авторській концепції змалювання буття людини в світі, що позначене двозначністю і трагікомізмом.

У другому підрозділі – “Самоіронія як вираження авторської свідомості” – наголошено на тому, що суб’єктивна іронія, яка спрямована насамперед на особу самого іронізуючого, найбільш яскраво заявлена в автобіографічній повісті-шоу В. Дрозда “Музей живого письменника, або Моя довга дорога в ринок”.

Трагічне й комічне, високе й низьке нерозривно поєднані у творі. У своїй відвертій сповіді, іронічно найменованій “духовним стриптизом”, письменник особливу увагу приділяє історії дитинства, здійснює своєрідну спробу дописати чи переписати своє життя. Тому такий важливий у повісті елемент пам’яті, намагання подолати втрачений час і повернутися в дитинство, юність, прожити на папері “життя спочатку”. При цьому досить часто в тексті виявляється амбівалентність світогляду В. Дрозда, що само по собі є основою іронічного світовідчуття.

Одна з головних причин самоіронії письменника – в сильному бажанні очиститися від духовної скверни, від так званої “іржі душі”, яка торкнулася його непомітно, але не минула безслідно. Протягом життя герой повісті те й робив, що позбавлявся ілюзій. Не останню роль у цьому процесі відігравала його іронія над самим собою. Лише сміх, хай і печальний, над собою і над епохою, стверджує автор усім своїм твором, дає митцю шанс не перетворитися на музейного експоната, а залишитися живим і після фізичної смерті. Тому й пропонує В. Дрозд у творі кумедний проект музею живого письменника, головним експонатом якого є сам автор. Прикидаючись блазнем, юродивим, порівнюючи себе із солдатом Швейком, він таким чином легітимізує своє право на критику абсурдної дійсності.

Порушуючи питання творчості, ролі та призначення письменника у творі, В. Дрозд розкриває іронію власного становища, яка полягає в наступному: визнаючи випадковість власного буття, та й самого себе у світі, він не може відмовитися від своєї абсолютності, а стверджуючи власну абсолютність, не може не піддавати її іронічному сумніву, усвідомлюючи власну випадковість. Тільки сумнів В. Дрозд визнає справжнім  мотором творчості, а відповідь на питання про геніальність залишає відкритою, адже, за іронією долі, “жоден справжній письменник до кінця днів своїх не впевнений, що він – справжній”. Ілюзії й реальність, таким чином, приречені співіснувати й конфліктувати у внутрішньому світі митця, тому для В. Дрозда самоіронія є однією з умов душевної рівноваги й мудрості.

Отже, поруч із описаною в цьому розділі іронією долі, зумовленою конфліктом людини із зовнішніми обставинами, іронія письменника, об’єктом якої є він сам, виключно його внутрішній світ, становить ще одну грань різнобарвного вияву іронії в художньому стилі прозаїка. Самоіронія й іронія долі є, таким чином, ніби двома полюсами вираження іронічного погляду письменника на світ і на самого себе, двома способами (ззовні і зсередини) осмислити суперечливе становище людини у світі.