ПРОЗА ВАСИЛЯ ШЕВЧУКА. ЖАНРОВО-СТИЛЬОВІ ОСОБЛИВОСТІ

Краткое содержание

У вступі обґрунтовано актуальність обраної теми, сформульовано мету й завдання, визначено об’єкт і предмет, теоретико-методологічні засади, наукову новизну, теоретичне й практичне значення дослідження, подано інформацію про апробацію роботи та публікації результатів дослідження.

У першому розділі „Теоретико-методологічна база дослідження” проаналізовано результати жанрово-стильового студіювання прози                  В. Шевчука в літературно-критичній рецепції, уточнено категоріальний апарат, з’ясовано теоретико-методологічні засади дослідження.

 У підрозділі 1.1. „Рецепція прози В. Шевчука в літературно-критичному дискурсі” систематизовано дослідження вітчизняних та зарубіжних літературознавців, які зверталися до інтерпретації прозового доробку В. Шевчука в жанровому та стильовому аспектах.

У літературно-критичному дискурсі значна частина творів письменника („Зелений шум”, „День – як життя”, цикл повістей „Під вічним небом”, романи „Злам”, „Фенікс”, диптих „Прощання з самим собою”) представлена одним-двома відгуками чи принагідною згадкою в оглядових статтях. До активної рецепції залучалися історичні („Велесич”, „Побратими…”) та художньо-біографічні твори митця („Вітрила”, „Предтеча”, дилогія „Син волі”).

Дискусійністю позначений критичний дискурс роману „Велесич”. Проблема авторської концепції в трактуванні „Слова о полку Ігоревім”, співмірності історичної дійсності та художнього вимислу,  окремі аспекти композиційної організації твору розглядалися в рецензіях П. Охріменка, М. Петінова, І. Ходорківського, наукових статтях К. Волинського,                      Г. Клочека, Д. Чуба, монографіях М. Ільницького,  М. Наєнка, С. Пінчука. Змістові й частково формальні компоненти роману „Побратими…” досліджували К. Волинський, О. Руген, М. Сиротюк, В. Чумак.

Найбільше привернув увагу літературознавців доробок В. Шевчука як автора художньо-біографічних творів („Предтеча”, „Під вічним небом”, „Битва…”, „Син волі”, „Страсті за Миколаєм”). У дослідженнях                      О. Галича, Б. Мельничука, М. Наєнка, В. Полтавчука, Т. Пінчук та ін. проаналізовано новизну авторської рецепції біографічних образів, особливості сюжетно-композиційної організації художніх життєписів. На матеріалі дилогії „Син волі” в дисертаціях Б. Мельничука, І. Данильченко, О. Дацюка досліджувалася проблема трансформації історичної правди в художню, жанрова еволюція сучасної художньої біографії. Мало ще залучався до інтерпретаційних практик роман „Страсті за Миколаєм”.

Питання жанрової диференціації прози митця принагідно згадувалося й не викликало суттєвих розбіжностей у трактуванні. Проте остаточно нез’ясованою залишається жанрова номінація роману „Велесич”, жанрової конкретизації потребують книга „Під вічним небом”, диптих „Прощання з самим собою”; ґрунтовного осмислення – романи „Злам”, „Фенікс”, неопублікована повість „Совість”. У більшості досліджень, які належать радянській добі, відсутня чітка диференціація творів автора на історичні та художньо-біографічні.

У науковій рецепції стильові риси письменника окреслювалися парціально. До аналізу залучались окремі чинники художньої форми, часом безвідносно до жанрового імперативу, що не дозволяло повною мірою схарактеризувати прозу В. Шевчука в жанрово-стильовому аспекті.

У підрозділі 1.2. „Жанрово-стильова єдність художнього тексту: аспекти сприйняття” окреслено теоретичні питання дослідження жанру та стилю, формозмістової єдності художнього тексту, розкрито сутність понять „стильова домінанта”, „авторська позиція”.

У більшості літературознавчих досліджень XX ст. (Н. Бернадська,            Б. Іванюк, Н. Копистянська, Л. Чернець) жанр трактується як змістова форма. Уявлення про стиль як ідейно-естетичне явище, що охоплює зовнішню та внутрішню форми художнього твору й становить їхню художню цілісність, сформовано в працях В. Ковальова, Л. Тимофєєва,          О. Ларміна, О. Чичеріна та ін. Відтак категорії жанру та стилю перебувають в органічному взаємозв’язку. Сутність поняття стилю в індивідуальному вияві („ідіостиль”) розглядалося в працях М. Гіршмана, О. Кухара-Онишка, В. Марка, Д. Наливайка, О. Соколова та ін. Засадничим для нашого дослідження є тлумачення індивідуального стилю як способу організації формальних проявників художнього змісту, що надають творові цілості, своєрідності (концепція А. Ткаченка). 

Цілісний стильовий аналіз вимагає врахування контекстуальних зв’язків твору, що виявляються в стильових домінантах – найбільш загальних, системоорганізуючих якостях художньої форми (сюжетність, описовість або психологізм, монологізм чи поліфонія, особливості композиційної організації).

Стильові особливості прози В. Шевчука  пропонуємо досліджувати у взаємозв’язку з категорією „авторська позиція”. Під останньою розуміємо спрямованість індивідуальної свідомості автора, його творчої активності, якою визначається певне ставлення індивіда до явищ дійсності, подій та суб’єкта, а також спосіб їх сприйняття. Досліджуючи форми вираження авторської позиції, спираємось на погляди Б. Кормана: автор як носій концепції всього твору опосередкований суб’єктними (оповідач, розповідач) та позасуб’єктними (сюжетно-композиційна організація) формами. Погоджуючись з основними положеннями дослідника про форми оприсутнення автора в словесно-образній картині художнього тексту, вважаємо за необхідне доповнити її паратекстом.

У підрозділі 1.3. „Методологічні засади дослідження” розглядаються основні методи та прийоми наукової роботи.

Розуміння художнього твору як завершеного тексту, системно й структурно організованої цілості вимагає звернення до цілісно-системного методу дослідження, а також функціонального підходу. Цей принцип поєднуємо з історико-типологічним, розглядаючи жанровий зміст художніх творів письменника. Як явище естетичне літературний текст відкритий до сприйняття, осмислення й омовлення реципієнтом, а тому в роботі послуговуємося герменевтичним методом, спираючись на праці                  Г.-Ґ. Ґадамера, М. Гайдеґґера, В. Дільтея, керуємося теоретико-методологічними засадами рецептивної естетики (Г.-Р. Яусс,  В. Ізер).

Оскільки в художньому творі знаходить вираження авторська позиція, опосередкована суб’єктними та позасуб’єктними формами, застосовуємо аналітичний інструментарій наратології (Ж. Женетт, В. Шмід, Н. Мафтин, М. Ткачук, О. Ткачук). З огляду на залучення до аналізу архівних матеріалів, у яких почасти фіксується творча історія конкретного літературного твору, удаємося до творчо-генетичного підходу. Ураховуючи природу автобіографічного тексту, сконцентрованому на особистісному, на розповіді про самого себе, звертаємося до біографічного методу, який зумовлює опосередкування зв’язків між автором та його твором. 

Другий розділ „Художні пошуки В. Шевчука: концепція історії, жанрові параметри” присвячений аналізу творів письменника історичної та сучасної тематики, які розмежовано за стильовою домінантою й специфікою жанрового втілення.

У підрозділі 2.1. „Синкретизм сюжетної динаміки й психологізму в історико-пригодницькому романі” аналізуються засоби створення сюжетної напруги та способи представлення внутрішнього світу філософствуючого персонажа в романі „Побратими…”.

Пригода у творі несе сюжетоформівне навантаження: моделює художню схему роману-подорожі, домінантні складники якого винесені в заголовок. Динамічність сюжету створюється за допомогою лаконічних образних картин, побудованих за принципом градації, дискретності часопросторових координат, фокусування уваги оповідача на конкретному персонажі, дії й рухи якого деталізуються. Посилення емоційної напруги досягається за допомогою ритміко-інтонаційних прийомів: повтор слів, раптові паузи, членування мовлення оповідача на окремі відтинки, що характеризуються тематичним контрастом тощо. Опосередковано сюжетна динаміка передається через суб’єктивне сприйняття героєм часової тривалості подій, окреслюється в традиційних символах (сонце, хмари). Пейзаж перебирає на себе основні риси фольклорного пейзажу й характеризується як динамічний. Осібне місце відведено зображенню історично достовірних картин життя, звичаїв, мовного етикету козаків. Авторська настанова – відтворити дух козацтва, причому й тут спостерігаємо ритмізовану оповідь.

Наратор інформує про час, місце, перебіг подій, а також здійснює інтроспекції у внутрішній світ переважно одного персонажа (Петра Непрана), від імені якого виражається авторська позиція. Наближення психологічного портрета героя до читачів відбувається в уявних сценах-спогадах, роздумах, що пов’язано зі зміною наративної стратегії (нульової фокалізації на внутрішню). Для передачі способу мислення персонажа, що носить історіософський характер, застосовується вільний непрямий дискурс. Окрім суб’єктних форм вираження, історіософська позиція утверджується на рівні наскрізної ідеї роману – національного єднання.

Епос і лірика, документальна точність і вигадка взаємопов’язані. Композиційна організація роману ускладнена жанрами-вставками (небилиці, історичні пісні та думи), які можуть розглядатися як експліцитно виражені цитати інтертексту. Широко використовуються гумористичні ресурси;  літературний та усно-розмовний стилі поєднані.

У підрозділі 2.2. „Дифузія сучасного й минулого хронотопів як вираження жанрової специфіки” розглядається сюжетотвірне значення хронотопу в моделюванні художньої дійсності в романах „Велесич”, „Фенікс”, визначається їх жанрова парадигма.

Зважаючи на „статус” персонажа (вигаданий герой), а також на ступінь художнього вимислу/домислу (художня гіпотеза про ймовірного автора „Слова”), жанровий модус роману „Велесич” ідентифікуємо з історичним романом, а його різновид співвідносимо з  романом-пошуком.

Сюжет твору розгортається у двох часових планах (сучасному й минулому). Композиційний прийом подорожі виконує дві функції: пов’язує різночасові площини й формує жанрову модель роману-пошуку. Монтаж різночасових сюжетів не збігається з архітектонічним способом їх поєднання, сюжетні лінії взаємопроникають у межах розділів.

Головний персонаж (Макар) є виразником авторської позиції й виконує функцію інтерпретатора „Слова” та авторського коментаря. Виявом розуміння пам’ятки є омовлення значень і смислів у формі тлумачень, а також „дотворення” літературного тексту. Переключення оповіді з плану подієвого до ретроспективного, нерівномірність описів різночасових площин зумовлені, з одного боку, хронотопом Макара, який відбирає документи для здійснення пошуку, а з іншого – орієнтацією на сприйняття читача. Декодовані Макаром смислові значення пам’ятки об’єднуються в блоки, які в частині ретроспективній розгортаються в певні образи, художні картини. Завдяки активізації уяви й асоціативного мислення Макара („видіння”) відбуваються часопросторові деформації. У таких епізодах  наратор переходить на перцептивну позицію персонажа, у сприйнятті якого об’єкти, звукові образи наповнюються вкрапленнями іншої історичної доби. Розмежувати сучасний та минулий хронотопи допомагають читачеві графічні засоби (крапки). Про завершення фрагментів видінь „сигналізує”, як правило, мовлення інших персонажів, що тематично й стилістично контрастує з оповідуваним минулим. Фабула сюжетної лінії Макара та Лади витримана в хронологічному, психологічному та логічному аспектах; лінія Велесича розгортається відповідно до часової послідовності історичних подій, які переплітаються з фактами біографії вигаданого персонажа.   

Історичне буття української нації своєрідно осмислюється в романі „Фенікс”, що тяжіє до поетики роману зв’язку часів, атрибутивні ознаки якого поєднуються з пригодницьким початком та елементами роману виховання. Композиція роману складається з п’яти автономних сюжетних ліній. Сюжетний час твору, окрім основної дії, включає хронологічно послідовні „мандри” в часі (композиційний прийом сну) головного героя. Фабульний час розгортається у двох часопросторових площинах (сучасній і минулій), побудованих за принципом монтажу, відстань між якими вимірюється пам’яттю родоводу. У цілому ж сюжет роману зосереджений у межах кризового часу. Зв’язок між сучасним та минулим хронотопом – асоціативно-емоційний. Сюжетні лінії минулого хронотопу групуються за логічно-смисловим принципом і з погляду архітектоніки роману є  циклом вставних історій, між якими встановлюються метатекстуальні зв’язки. Час історичний і фабульний мають протилежне емоційне забарвлення, що посилюється опозиціями духовне – матеріальне, мить – вічність. Авторська філософія часу реалізується також у потрактуванні традиційних образів (фенікса, блудного сина). Хронотоп стіни (перешкода на шляху до національного, духовного визволення) та його смислові еквіваленти (ворота, вал) мають сюжетотвірне значення.

Часові суміщення подаються з просторової та перцептивної точки зору персонажа. Про часові зсуви „сигналізують” образи речового оточення (брама, вежа, вал) та акустичні образи (церковні дзвони, мелодія пісні, гуркіт, гул мотора) – транслятори в ірреальний світ і навпаки. Словесно-образне позначення подорожі широке: півсон, химерний спогад, мандри в дні давноминулі, „сеанс зв’язку” тощо. Завдяки асоціативним ретроспекціям письменник створює образ пам’яті-пошуку власного „Я” головним героєм. Значення естетично-стильових синонімів історичної пам’яті набувають історичні артефакти: макрообраз Києва як уособлення колективної національної пам’яті, образи-персонажі (у кожній візії – один з представників родоводу Скаліїв), а також неосновні образи-артефакти, які створюють ефект відкритого часу. Носіями історіософської позиції автора виступають суб’єкти вислову. Взаємопроникнення в романі різних соціально-історичних епох народжує внутрішньотекстовий діалог ціннісних орієнтирів культурного розвитку нації. 

У підрозділі 2.3. „Суб’єктивний світ особистості: засоби психологізації” аналізуються форми психологічного зображення внутрішнього світу персонажів у романах „Злам” та „Прощання з самим собою”.

Суттєве становлення саморефлексуючої особистості зображено в романі виховання „Злам”. Моменти біографічного минулого героя (Дмитра Заклунного) будуються за монтажним принципом, асоціативно-емоційний зв’язок між ними сформований довільною пам’яттю персонажа. Внутрішній конфлікт особистості – невідповідність між її зовнішніми (митець, геній) та внутрішніми (пристосуванець) характеристиками – розгортається в епізодах самоаналізу й рішучих дій героя. Негативна еволюція персонажа в ретроспективній частині роману доходить до певної точки кризового часу (зламу), яка дає поштовх до позитивної еволюції героя в сучасній частині роману. Інтроспекції у внутрішній світ персонажа здійснює наратор. Один з часто вживаних прийомів зображення героя – невласне пряме мовлення у формі розгорнутого діалогізованого монологу (аутодіалогу). Аналіз внутрішнього світу героя поєднано з посиленою роллю філософської думки, інтелектуального начала. Утручання оповідача помітні на рівні рефлексій-відступів, які носять характер філософських узагальнень, розміщених практично на початку кожного розділу.

Художнє дослідження теми історичної пам’яті („Фенікс”) продовжено в романі „Прощання з самим собою”. Головний персонаж твору співвідносний з автором біографічним, а події, уміщені у фабулі, збігаються з реальними подіями біографії митця. Виокремлені ознаки характерні для роману автобіографічного. З погляду архітектоніки сучасний та минулий хронотопи автобіографічного героя побудовані за принципом асоціативно-психологічного монтажу.

Осмислення біографічним автором прожитого життя як цілого актуалізує рівною мірою як тему „історії формування митця”, так і тему „історія покоління”. Сюжетом роману стає „доля думки” – історія пошуку мудрих істин. Образ хати (архетип національного раю) та антитетичний йому образ духовного яничарства (архетип внутрішнього ворога) є тією призмою, крізь яку заломлюються соціальні й психологічні проблеми, осмислюється буття людини й творця в тоталітарному суспільстві.

Фабула роману сконцентрована навколо однієї події – прагнення Платона придбати покинуте обійстя край села, решта – роздуми філософського, історіософського, морально-етичного характеру, діалоги, украплення спогадів. „Осяяння” головного героя хатою є початком розвитку дії, билиці (спогади у формі жанрових вставок) – загострюють її, відтворюють етапи формування та становлення особистості. Психологія автобіографічного героя розкривається переважно у формі вільного непрямого дискурсу (внутрішній монолог, діалогізований монолог). Тематичний центр внутрішнього мовлення персонажа побудований за принципом антитетики (життя – смерть,   пристосуванство – свобода творчості, пророки – слуги), за допомогою якого відкриваються суспільні метаморфози, трагедія духовного поневолення нації, покоління. Такими ж рисами характеризується й діалогічний наратив. Ще одна особливість представлення думок автобіографічного героя – їхній асоціативний плин. У таких епізодах домінантним є мовлення персонажа.

У третьому розділі „Спосіб осмислення біографічної особистості в художньо-документальних творах В. Шевчука” розглянуто новаторство автора у висвітленні біографічних образів у художніх життєписах сюжетно-подієвого та асоціативно-психологічного типів.

У підрозділі 3.1. „Авторська концепція біографічного образу: новаторство, жанрове втілення” досліджується авторський горизонт тлумачення життєписів історичних постатей у контексті попередніх і сучасних йому рецептивних практик, уточнюються жанрові номінації аналізованих творів.

Одним з цікавих висвітлень образу Сковороди, на думку дослідників, є роман В. Шевчука „Предтеча”. На відміну від попередніх художніх практик 60-х рр. XX ст. постать українського філософа осмислюється в парадигмі „особистість – суспільство – нація”. Роман характеризується найбільш повною й цілісною концепцією Сковороди-особистості й філософа. Образ Сковороди осягається через його самовизначення як спосіб реалізації власного проекту життя й розуміється автором лише предтечею правди та волі. Жанровий різновид твору визначаємо як роман новелістичної архітектоніки.

Життєдіяльність біографічних персонажів книги „Під вічним небом” маркована авторською інтерпретацією ідеї ненасильства як смислової константи духовних устремлінь Сократа, Сковороди, Толстого та Ганді. Світоглядні уявлення, філософські роздуми героїв повістей, їхня етична позиція показані крізь призму їхніх стосунків з владою, народом, можновладцями. Циклотворчі зв’язки між творами, метатекстуальний ракурс осмислення біографічних образів дозволяють співвідносити книгу з метажанром.

Дилогія „Син волі” є художньою спробою митця переглянути усталені погляди на постать Шевченка. Новаторство письменника виявилося в психологічному заглибленні у внутрішній світ поета, в історіософському потрактуванні його постаті.

Художня рецепція образу Вишенського у В. Шевчука („Битва…”) близька до концепції Г. Книша („Магічний кристал”): осмислення постаті полеміста як ревного хранителя православної віри та як людини, яка не пориває зв’язків із старожитніми богами, українськими звичаями. Проте якщо в романі Г. Книша розкриття психології героя є лише тенденцією, то в романі В. Шевчука – це спосіб осягнення феномена цільної особистості. Біографічний матеріал твору організований за романічним принципом поєднання частин у ціле (роман у новелах).

Уперше до рецепції постаті Лисенка звернувся Є. Товстуха („Микола Лисенко”). Намагання автора балансувати між ідеологічними штампами та власним баченням митця як непересічної для української культури особистості призвело до викривленого розуміння його феномена. Натомість у повістевій структурі роману В. Шевчука „Страсті за Миколаєм” заповнюються прогалини у висвітленні громадсько-політичної, державотворчої діяльності Лисенка. Сенс життя митця усвідомлюється через його внутрішній світ, „біографію душі”.

 У підрозділі 3.2. „Стильові домінанти художніх життєписів сюжетно-подієвого та асоціативно-психологічного типів” розглядаються форми вираження авторської позиції, визначаються стильові домінанти художньо-біографічних творів письменника.

За критерієм домінування фактографії над поглибленим розкриттям психології героя до сюжетно-подієвого типу художніх біографій відносимо романи В. Шевчука „Предтеча”, „Страсті за Миколаєм”, повісті  „Осяяння”, „Велика душа”.

У кожній новелі роману „Предтеча” письменник поєднує кілька моментів життя персонажа, нанизування яких створює внутрішню напругу сюжету. Ситуації, у яких герой бере участь, є тими зовнішніми принадами (у кожній „сіті” конкретна спокуса), якими світ заманює  його у свої тенета. Оповідь новел витримана у двох аспектах – хронологічному та психологічному. Світоглядна й філософська позиція героя виражаються в діалозі-диспуті. Порушення часоплину оповіді відбувається за рахунок ретроспекцій. „Кільцеве обрамлення” в романі є одним із способів утілення сповідуваної Сковородою ідеї коловороту. За принципом коловороту побудовані самі новели, сюжетні лінії, часопростір (день/ніч), образи (світло/темрява, Прометей як уособлення прикутого народу, який рветься з неволі й не може вирватися), рефрени („кінець-початок”, „ну от і все!”). Внутрішні монологи й діалоги, невласне пряме мовлення становлять основний сегмент сюжетного часу, характерний для квазідраматургічного наративу. Частими є філософські відступи наратора.

Якщо в романі „Предтеча” перебування Сковороди в придворній капелі подається у формі ретроспекцій, то в повісті „Осяяння” становить основний предмет авторського осмислення. Домінантним для твору є прийом контрасту, який виявляється на різних рівнях тексту: опозиція суб’єктів свідомості (Кості/Григорія), образів-символів (солов’ї/сільці), ціннісної наповненості художнього простору (Київ/Петербург). Основним засобом психологічного зображення героя є його внутрішнє мовлення (вільний непрямий та прямий дискурси). Тенденція до розширення фокалізації персонажа пов’язана з розгортанням фабули. Одиничне життя Сковороди подано у зв’язках зі світоглядними та філософськими поглядами Сократа (текстуальне цитування „Діалогів” Платона та „Спогадів про Сократа” Ксенофонта). Як і в романі „Предтеча”, за допомогою прийому обрамлення втілюється сковородинівська модель світу як коловороту: смерть Кості стає початком нового етапу життя  українського філософа.

За принципом причинно-часової послідовності організовано й повість „Велика душа”. Об’єкт художнього зображення – тридцять останніх років життя Ганді. Художній аналіз достовірних фактів автор поєднує з дослідженням внутрішнього світу героя. На рівні оповідної техніки повість тяжіє до нарисовості, публіцистичності. Сутність життєтворчості Ганді розкривається переважно в дії. Документальні матеріали публіцистичного характеру (тексти промов, статей, письмових виступів) розширюють спектр засобів зображення персонажа. Вільний непрямий та прямий дискурси є основними формами організації внутрішнього мовлення героя. „Втручання” наратора не часті й подаються у формі розгорнутих публіцистичних „відступів-рефлексій”, спрямованих або на головного персонажа, або на невизначено узагальненого суб’єкта.

Романи „Предтеча” та „Страсті за Миколаєм” зближують використання образів Сковороди та Лисенка в алегоричній функції: художнє висвітлення їхньої біографії слугує вираженню власної позиції письменника на сучасне йому життя. Епізоди сюжетної дії нерідко супроводжують проблемні, філософські, історіософські відступи, які оприявнюють авторську позицію, актуалізують екзистенційний смисл історичних явищ. Художній час роману вирізняється інтенсивністю: наратор фіксує змінні процеси внутрішнього світу героя, зосереджується на мотивах його поведінки, повідомляє про перебіг подій. Висловлення та думки біографічного персонажа подаються у формі наратованого та внутрішнього монологу. Домінантними є такі типи діалогу, як діалог-переконання, діалог-взаємодоповнення. Значну увагу В. Шевчук відводить сфері самоаналізу героєм конкретної життєвої ситуації, відкритих ним фактів, які засвідчують формування його світоглядної й націософської позиції.

Рух художньої біографії від науково-фактографічного обґрунтування біографічного матеріалу до художнього осягнення психології героя засвідчив новий етап розвитку біографіки. До асоціативно-психологічного типу організації біографічного матеріалу звернувся й В. Шевчук („Навчитель істини”, „Совість”, „Битва…”, „Син волі”).

Головним героєм повісті „Навчитель істини” є давньогрецький філософ Сократ. Художній час твору багатовимірний. Недовгий фабульний час (один з останніх днів життя мислителя) уміщує тривалі події з минулого персонажа (ретроспективний час), які будуються за асоціативно-емоційним принципом. Часові вкраплення, які виникають завдяки спогадам і „зазиранням” Сократа в майбутнє, ускладнюють структуру художнього часу. Домінантним для повісті є час перцептуальний. Асоціативне перенесення з однієї часопросторової площини (фабульної) в іншу (ретроспективну) відповідає хронології подій минулого. Важливий чинник часових зміщень – емоційна домінанта. Ретроспективні події щоразу зіставляються з сучасним персонажу часом. Ідея ненасильства в повісті звучить відкрито, оскільки становить сенс життєсмислу Сократа. Внутрішні переживання героя, його відчуття передаються коротко, з нараторіальної та персональної перспективи. Конкретні події, епізоди життя Сократа межують з його морально-філософськими роздумами, які подаються у формі невласне прямого мовлення, вільного прямого дискурсу. Однією зі складових внутрішнього світу героя є голос демонія, який на рівні нарації оформлюється у внутрішній діалогізований монолог.

У неопублікованій повісті „Совість”, як і в „Навчителі істини”, домінує поглиблене розкриття психології біографічної особистості, проте акцент переноситься на самодослідження персонажем свого внутрішнього світу. Подієвість твору ослаблена. Концептуальний час охоплює життя Толстого протягом двох років у Ясній Поляні, у період роздумів над сенсом свого існування. Характерна риса розкриття психології героя – єдність сфери відчуттів, переживань й аналізу та самоаналізу. Домінантною ознакою останніх є асоціативність мислення суб’єкта вислову, що досягається за допомогою варіювання форм організації внутрішнього мовлення (вільний непрямий та прямий дискурси, Ти-нарація). Просторові об’єкти, окрім інформативної, виконують психологічну функцію як своєрідні інстанції у внутрішній світ персонажа. Подібні функції закріплюються за художніми деталями. Мотиви поведінки героя, його суб’єктивний світ розкриваються також в уявних сценах.

У дилогії „Син волі” присутність наратора в тексті практично не виявляється, оскільки авторська позиція виражається через внутрішній світ героя. Перцептуальний час дозволяє письменникові рухати сюжет від теперішніх подій до минулих (реалізованих). У „Терновому світі” можна виокремити й потенціальні міжподієві зв’язки (теперішні й нереалізовані події майбутнього). Асоціативно-психологічне розкриття біографічної особистості, як і в повісті „Совість”, пов’язане з просторовими об’єктами. Архетипні національні образи (верба, барвінок, вишня, калина) не тільки входять до просторової позиції персонаж, але й виконують асоціативну функцію – викликають спогади, видіння, роздуми історіософського характеру. Внутрішнє мовлення героя в епізодах, співвідносних з подіям теперішнього для персонажа часу, організовано переважно у формі невласне прямого мовлення або вільного прямого дискурсу (домінування акторіальної наративної ситуації). Основним засобом зображення Шевченка в часі  минулому є показ у дії. Уявні сцени, що більшою мірою характерні для „Сина волі”, функціонально вагомі для розширення засобів вербалізації думок персонажа.

Об’єктом художнього дослідження в романі „Битва…” обрано афонський період життя Вишенського – найбільш придатний для розкриття психологічних дилем і внутрішніх борінь особистості, яка прагне духовного вдосконалення. Світоглядні уявлення полеміста різними гранями відтворюються в семи „звабах”-розділах. Домінантним для художньої біографії є час перцептуальний, до якого входять події сюжетно теперішнього та сюжетно минулого (реалізованого) часу. З  просторової позиції персонажа подається сприйняття конкретних об’єктів (хвилі моря, вікно, книги, свічник, листя платану тощо), які викликають певні асоціації, що трансформуються в невеликі за обсягом спогади або сцени. Практично половина роману складається з внутрішніх монологів та діалогів героя, його внутрішнє мовлення побудоване за асоціативним принципом і носить фрагментарний характер. Розриви плину думок персонажа маркуються деталізацією зовнішнього портрета, а також інтроспекціями у сферу його відчуттів. Психологічною формою вираження емоційного стану Вишенського є мариністичний пейзаж, побудований на консонансі. Опорними точками сюжету є молитви, у яких тісно переплітаються мотиви прохання й похвали з філософським осмисленням суті існування людини на землі, пошуком істини у двох змістових площинах – універсальній (усе людство) та ментально маркованій (українська нація). Як і в романі „Предтеча”, наратор переважно вдається до викладової форми показу сюжетного часу та простору, а тому домінантним для твору є квазідраматургічний наратив. 

У висновках узагальнено результати дослідження жанрово-стильових особливостей прози письменника.

Дослідження прозових творів В. Шевчука показало, що його творчість вирізняється жанровим різноманіттям, посиленою увагою до історичної теми, а також осмислення історії в проекції сучасності. У центрі всебічного аналізу письменника – внутрішній світ вигаданої чи конкретно-історичної постаті національної або світової історії.

В історичних романах стильові домінанти виявляються на різних рівнях художнього тексту. У романі „Побратими…” сталі ознаки сюжетної схеми зумовили домінування динамічності (побудова лаконічних сцен за принципом градації, використання мовних ресурсів для створення темпоритму, дискретність часопросторових координат тощо). Психологізм як стильова риса окреслюється в суб’єктних формах вираження авторської позиції. Системоорганізуючу роль у романі „Велесич” відіграють особливості композиційної організації, зумовленої ракурсом і характером осмислення історичного минулого (дослідницько-пошуковий підхід). Монтажна форма композиції організовує в єдине ціле хронотоп персонажа, взаємодію різночасових площин, створює ефект відкритого часу, характеризується фрагментарністю зображення. Подібні риси з урахуванням жанрової концепції спостерігаємо і в романі „Фенікс”.

Твори сучасної тематики („Злам”, „Прощання з самим собою”) виявляють інший набір стильових рис. Зокрема в романі  „Злам”, попри наявність стабільних структурних елементів, концепція особистості висвітлюється шляхом асоціативних ретроспекцій. Відтак стильовою домінантою слід уважати психологізм, основною формою виявлення якого є внутрішнє мовлення персонажа. Психологізм у своїх посутніх рисах найбільш удало представлений у романі „Прощання з самим собою”. Розширення зовнішньої та внутрішньої фокалізації автобіографічного героя, психологічне заглиблення персонажа у своє історичне (спогади в художній формі билиць) і творче „Я”, застосування різних форм представлення способу мислення героя є тими засобами, які характеризують психологізм як стильову домінанту твору.

Для художньо-біографічних творів сюжетно-подієвого типу замало ресурсів для створення психологічного портрета персонажа. Однак                   В. Шевчук вирішує це питання на рівні жанрової форми. Зокрема внутрішньою структурною складовою в романі „Предтеча” є власне психологічні новели, що забезпечують стрімкий розвиток подій через представлення героя в ситуації вибору. У повісті „Велика душа” організуючим принципом є настанова на публіцистичність, яка зумовлює включення до структури тексту публічних промов біографічного персонажа, представлення у внутрішньому мовленні філософських роздумів, узагальнень тощо. Для роману „Страсті за Миколаєм” характерне гармонійне поєднання сюжетності та психологізму. Меншою мірою остання ознака виявляється в повісті „Осяяння”.

Асоціативно-психологічний ракурс осмислення подій життя біографічної особистості в життєписах „Навчитель істини”, „Совість”, „Син волі”, „Битва…” вже сам по собі вимагає застосування всього арсеналу психологічного зображення персонажа. Серед найпоширеніших слід виокремити поєднання прямих і непрямих форм представлення внутрішнього світу біографічної постаті, домінування образів пам’яті та уяви, деталізацію зовнішнього портрета (рухів, міміки, поз), превалювання персональної позиції героя тощо.

У прозі В. Шевчука відбилися загальні тенденції розвитку літератури 60 – 90-х рр. XX ст., зокрема посилена увага до зображення внутрішнього світу персонажа, проекція історичного минулого на сучасність, дифузія різночасових площин. Жанрові пошуки письменника позначені рисами новаторства. Домінантними ознаками ідіостилю В. Шевчука вважаємо психологізм та специфічні особливості композиційної організації (монтаж, асоціативні ретроспекції).