Міф, архетип, традиційний образ в українському інтелектуальному романі 20–30-х рр. ХХ ст.

Краткое содержание

У вступі обґрунтовується актуальність обраної теми, формулюються мета й завдання дисертаційної роботи, визначається її теоретико-методологічна основа, об’єкт, предмет аналізу, наукова новизна, практичне значення отриманих результатів, подається інформація про апробацію роботи та публікацію результатів дослідження.

У першому розділі „Міфологічна парадигма дослідження українського модернізму 20-30-х рр. ХХ ст.” розглядаються  загальні міждисциплінарні теоретико-методологічні підходи до окреслення структурно-семантичних особливостей феномену міфу, аналізуються концепції усталення міфологічних структур і відтворення їх в інших культурних системах, також досліджуються психологічні константи колективного несвідомого (архетипи), здатні до постійної експлікації міфологічних значень у сфері індивідуального несвідомого у формі художніх образів.

Підрозділ 1.1 „Універсальна комунікативна система міфу та її трансформація в літературному творі” присвячено дослідженню проблеми співвідношення цілісної (циклічної) світоглядно-комунікативної системи міфу з художньою літературною творчістю як на історико-генетичному (витоки окремих видів мистецтва в синтетичному міфі, постійна ретрансляція символів), так і на індивідуально-психологічному рівні (зв’язок творчого імпульсу з підвалинами колективного несвідомого, вплив ідеологічної системи на характер творчості).

Міф як складна семіотична система характеризується позатемпоральністю (антиісторичністю) свого розгортання, кроскультурним потенціалом побудови семантичних та структурних моделей ґендерних, політично-ідеологічних, міжособистісних відносин. Тому міф можна вважати універсальним метатекстом культури. Одна з базисних ознак міфу – іманентна вкоріненість його в структурах людської психіки на рівні колективного несвідомого, що абсорбує соціальний та індивідуальний досвід і шляхом творчого імпульсу втілюється в текстах та знаках культури. Універсальною структурно-семіотичною схемою міфу стає психологічний феномен архетипу, який являє собою загальний формальний принцип (зразок) організації несвідомих смислів і проектується в текст. Ця проекція виявляється опосередковано, через конкретно-чуттєві образи та образні структури (символи, метафори, традиційні образи й сюжети), кожна з яких є гомогенним втіленням усієї макроструктури міфу, але в згорненому вигляді.

Окремо проаналізовано феномен тоталітарного міфу, який утворюється на основі ідеології, що стає базисом трансформації традиційного міфологічного матеріалу. Текстуальність ідеології, притаманна їй здатність до семантичних кореляцій з усім текстом культури й утворенням його концептуальної цілісної моделі уможливлює її самовідтворення в процесі реалізації наративних стратегій певної доби. Ідеологія виявляє здатність до підвищення функціональної ролі міфологічних утворень у соціально-політичному дискурсі, до раціоналізації енергії архетипу та втілення її в тематичній і понятійній цілісності. Також визначено один із важливих елементів творчої рецепції дійсності в 20-30-х рр. ХХ ст. – сцієнтичну світоглядну парадигму, яка полягає передусім у перенесенні трансцендентних уявлень з традиційних форм суспільної свідомості (релігія) на науковий дискурс. Семантичне розширення соціальної актуальності раціоцентризму призводить до зміщення внутрішньої логіки структури (особливо в масовій її рецепції) в бік логіки розміщення елементів, притаманної міфові.

У другому підрозділі „Синтетичність жанрової структури українського інтелектуального роману та проекція міфу в ньому” розкриваються загальні принципи кореляції між ідеологічно-поетикальними засадами українського модернізму 20-30-х рр. та семіотичною цілісністю міфу. Переходовий стан оновлення арсеналу наративних стратегій, модернізації образних і комунікативних форм літературної  віртуалізації  суспільного буття значною мірою активізує процеси зближення ідеології та мистецтва, посилення протистояння елітарної та масової моделей світосприйняття всередині культури.

Окремо проаналізовано особливості жанру інтелектуального роману, синтетична природа якого тяжіє до таких форм передачі змісту, які б адекватно могли втілювати авторську позицію, але при цьому не вирізнялися зовні з офіційного дискурсу літературних канонів. Типологічно інтелектуальний роман ґрунтується на діалектиці семіозису художнього образу (передусім персонажного), що реалізується через поєднання схематичності (більш важливою є семантика ідеї, яку втілює герой твору) та традиційної для психологізму художнього твору конкретно-чуттєвої природи персонажа (відображення психологічної реальності буття людини набуває особливої актуальності, оскільки увиразнює й поглиблює ідейний дискурс доби). Тому основна дія та конфлікт розгортаються на ідейно-абстрактному рівні думок, суперечок, дискусій, діалогів.

Прориви несвідомого у свідому ідейно-ціннісну установку та поведінковий патерн (партійна позиція, соціальна роль, ідеологічно-філософська направленість) стають загальним принципом характеротворення в цьому жанровому різновиді. Також визначальним у жанрі інтелектуального роману є зіткнення декількох таких позицій, що створює передумови до інтерпретаційних зусиль у розумінні тексту через вторинну (ретрансльовану) енергетично-смислову структуру психологічних констант (архетипів), через сферу їх системного втілення (міф) у повному або зредукованому вигляді (традиційний образ, окремі семантичні й структурні матриці).

Другий розділ “Міфопоетична літературознавча рецепція українського інтелектуального роману 20-30-х рр.” присвячено проблемі стадіальності літературознавчо-критичного сприйняття жанру інтелектуального роману з точки зору міфологічної герменевтики.

Поступовий перехід у масовій свідомості напівідеалістичної ідеології світової перемоги комунізму в досить жорстко догматизовану тоталітарну міфологію, що створила канон як мистецько-літературний (соцреалізм), так і критичний, спрямований на постійну актуалізацію певних міфологем через засудження літературних явищ як ідеологічно ворожих та схвалення інших як створених та вивірених згідно з курсом ідеологічної доктрини (М. Доленґо, Ф. Якубовський, Е. Старинкевич та ін.).

На межі 20-30-х рр. диктат ідеологічних догматів стає дедалі відчутнішим, а відтак і літературна критика поступово набуває іншого статусу: вона постає загальним мірилом відповідності літературного твору комуністичним ідеалам пролетарського суспільства (літературно-критичні виступи М. Скрипника, А. Хвилі, В. Коряка, С. Щупака, А. Музички та ін.). Ідеологеми „будівництво”, „класова боротьба”, „партія”, „прихований ворог” все більше фетишизуються й набувають суто міфологічного звучання – сказане вже не потребує доведення, оскільки апелює до трансцендентного центру. Літературна критика ввійшла до загальної державної ієрархії й посіла там відповідне місце – створення єдиного віртуального канону художнього твору, постійно актуалізуючи через ритуалізовану риторику основні структури ідеологічного міфу. Пафос викриття „ворога народу”, риторичний гіперболізм критичних виступів, виразно міфосимволічне семіотичне поле опорних ідеологічних концептів перетворюють інтелектуальний роман у такій критичній рецепції на послідовний маніфест антирадянської пропаганди. Саме в цей період було здійснено масштабне знищення культурного авангарду нації: спочатку ідеологічне, а потім і фізичне.

Наступний період критичного та літературознавчого сприйняття інтелектуального роману характеризується загостреною ідеологічною табуйованістю, переміщенням його практично за межі тоталітарного міфу – про згаданих письменників і їх твори просто забули. Вилучення інтелектуального роману з наукового та широкого читацького обігу, мінімальна латентна рецепція його в радянській Україні та поступове зміцнення (передусім ідеологічне та наукове) української діаспори зумовили той факт, що в 30-70-х активізується більшою мірою діаспорна літературознавча інтерпретація творів інтелектуальної романістики (праці Д. Донцова, Ю. Шереха, Ю. Лавріненка, Є. Маланюка, Г. Костюка та ін). Така ситуація багато в чому зумовлена саме тією місією збереження історичної тяглості, національного в українській культурі, яка історично була покладена в цей час на діаспору, що й створило ситуацію ідейного протистояння природного національного міфу в еміграційному літературознавстві з тоталітарним міфом комуністичної державності.

Злам у сприйнятті українського інтелектуального роману 20-30-х рр., як і всього періоду „розстріляного відродження”, літературознавчою думкою України починається з кінця 50-х років ХХ ст. Часткова реабілітація письменників та їх творчості спричиняють відновлення інтересу до цього масиву літератури, до окремих знакових творів, які починають спорадичними згадками з’являтись у наукових публікаціях. Важливість цього етапу полягає в поверненні до естетичних засад літературознавчого розгляду українського інтелектуального роману (передусім роботи З. Голубєвої та М. Ласло-Куцюк).

Сучасний етап характеризується поліметодологічністю досліджень, присвячених окремим творам чи творчості окремих письменників, а також посиленням уваги літературознавства до типологічних узагальнень літературних явищ (В. Агеєва, Ю. Безхутрий, В. Мельник, С. Павличко, В. Пахаренко, Г. Сиваченко, Н. Шумило та ін.). З точки зору міфопоетичного підходу до інтерпретації структурно-семантичних особливостей інтелектуального роману 20-30-х рр. останні два періоди якщо й не дають значного кількісного масиву подібних досліджень (спостерігається певна методологічна неповнота), однак засвідчують зацікавленість дослідників методологічно близькими проблемами, що дає змогу створити цілісне інтерпарадигматичне інтерпретативне поле як окремого твору, так і певного жанрового утворення, а також створює передумови для наукового осягнення міфологічних глибин різнорідних літературних явищ.

У третьому розділі “Функціонування тоталітарного міфу в художній структурі творів” розкриваються особливості структурно-семантичних кореляцій між комуністичним ідеологічно-міфологічним утворенням та інтелектуальною романістикою 20-30-х рр. ХХ ст. З позицій міфопоетики аналізуються основні компоненти такого утворення та особливості його інтеріоризації в масову свідомість, а також виявлення їх залишкових ремінісцентних форм у художньому світі окремих творів.

Підрозділ 3.1 “Ідеологічний міф як моделююча система тоталітарного суспільства” присвячено дослідженню основних структурних елементів комуністичного міфу та їх архетипного підґрунтя.

У своїй сутності й від самого народження ідеологічна система тоталітарності базувалась на іншому ґрунті – позачасовому й недискретному. Для самоствердження й життєздатності системи активізувались підвалини колективного несвідомого, але універсальна структурна форма (архетип) наповнювався новим історичним змістом, а ідеологеми функціонували як міфологеми – циклічно організовані стійкі форми реалізації семантичного поля, що й визначало загалом стан суспільної психології. Сакральне значення надавалося таким цінностям, як пролетаріат, партія, соціалізм, що створювало розлогу систему культів (Ленін, Сталін і взагалі культ вождя) та ритуальних утворень (відзначення “нових свят”, демонстрації, мітинги). Міфологічний характер мало вчення про комуністичне майбутнє людства як транспозитивний вираз міфологеми Золотого Віку, основним елементом якого було месіанське призначення пролетаріату, наповнене семантикою жертовності.

Тоталітарний міф реалізується в ряді опозицій як зовнішніх (“свій/чужий”, “товариш/ворог”), так і внутрішніх (“центр/периферія”, “народ/лідер”). Так, наприклад, опозиція “центр/периферія” визначає не лише географічно-адміністративний поділ (через дескриптори “місто/село”, “столиця/провінція”), але й ідеологічне розшарування на соціалізованих чи маргінальних індивідів.

Уся ритуальна сфера тоталітарного міфу була спрямована на підтримку й виховання “океанічного почуття”, коли кожен окремий індивід був включеним у життя цілого й був цим цілим, являючи з ним єдиний організм. Такий феномен “колективного тіла”, партиципація міфу визначали співвіднесеність і співпричетність одного об’єкта (людини) іншим об’єктам, усій соціальній структурі (“Лепрозорій” В. Винниченка, “Недуга” Є. Плужника, “Честь” М. Могилянського). Це й створює психологічну передумову нівеляції особистої цінності кожної людини в системі.

Важливу роль також відігравали взаємопов’язані процеси деміфологізації (руйнування традиційних ментально-світоглядних систем) та реміфологізації – окремі елементи історичного минулого, факти, реалії піддавалися переосмисленню й виключалися з попередньої семіотичної логіки розміщення та включалися до іншої, радянської. Весь дореволюційний історичний відтинок починає сприйматися як хаос, володарювання темних, хтонічних сил (буржуазія, кріпосництво, релігія), натомість революція постає як першоакт космогонії, народження змісту, що пояснює вкоріненість багатьох персонажів інтелектуальної романістики саме у військово-революційних діях (Юрій Славенко, Льова Роттер (“Невеличка драма”) та Степан Радченко (“Місто”) у В. Підмогильного; Горошко (“Робітні сили”) у М. Івченка, Дмитрій Карамазов (“Вальдшнепи”) М. Хвильового; герої “Недуги” Є. Плужника та “Честі” М. Могилянського). Ідеологічний міф мав забезпечити підтримку соціополітичних процесів також і на рівні культури, що пояснює факти контролю й ревізії мистецтва. Виникає два напрями мистецтва: офіційне, масове, декларативно-ідеологічне та “попутницьке” з намаганням утвердити елітарність. Воно, хоч і зазнало на собі впливу тоталітарного міфу на рівні підструктур психіки, проте зосереджувалось на деформалізації своїх функцій, орієнтації на загальнолюдські (надідеологічні) естетичні критерії творчості.

У підрозділі 3.2 “Трансформація архетипів Мудрого Старого та Тіні в тоталітарному міфі” основну увагу приділено особливостям літературної проекції архетипно-міфологічної семантики, пов’язаної з процесами розгортання ідеологічного міфу. На перший план міфологічної структури тоталітаризму виходить архетип Мудрого Старого, що в олюдненому, персоніфікованому вигляді є втіленням сфери смислу, мудрості, яка перемагає хаос. У міфологічній традиції архетип Мудрого Старого знаходить свій вияв у вигляді творця-деміурга, реалізуючись у розгалуженій системі активно діючих міфологем. Вождь, монарх, герой, митець – також є інституційованими на іншому рівні втіленнями архетипу.

Найбільш дієвим культом у 20-30-х стає культ вождя, який посилювався ще й семантикою поводиря, пророка, командира (пережиток військових та революційних подій). Тому 20-30-ті рр. в літературі означилися домінуванням нового типу героя – ідейного та ідеологічного поводиря, месії, що веде за собою інших і протистоїть хтонічним силам хаосу. Причому поширення подібної модифікації архетипу знаходить свій найадекватніший вияв у вигляді цілісного ідейного комплексу, оформленого як інтелектуальний герой-резонер. Подібними персонажами аналізованих творів є професор Матур (“Лепрозорій” В. Винниченка), Варецький (“Дівчина з ведмедиком” В. Домонтовича), Писаренко, Сквирський, Звірятин (“Недуга” Є. Плужника), Калін (“Честь” М. Могилянського), Карамазов, Аглая (“Вальдшнепи” М. Хвильового), Вигорський (“Місто”), Славенко, Роттер (“Невеличка драма” В. Підмогильного), Савлутинський (“Робітні сили” М. Івченка) – узагальненою ознакою яких є чітко й логічно вибудувана система поглядів, активна позиція, а наративний дискурс вказує на проективність ідейного та енергетичного поля на інших осіб.

Антиномічним на структурному рівні колективного несвідомого щодо архетипу Мудрого Старого є архетип Тіні – негатив Еґо, втілення всього витісненого й несвідомого. Архетип найчастіше виявляє себе через образи-двійники, що корелюють з головним персонажем. Особливого звучання архетип набув у ідеологічній структурі тоталітарного міфу, де його трансформація відбулася теж у вигляді певних ідеологем, зосереджених у межах опозиції “свій/чужий”, найчастіше у вигляді дихотомії “партієць/ворог народу” або в послабленому вигляді “ідейний борець/пасивний елемент”, що в міфо-ритуальному вигляді актуалізується як “жрець/жертва”. Психологічна структура інтелектуального роману зосереджується ж насамперед на комплементарності архетипу та його автономності: персонажі-дескриптори найчастіше випадають із суспільного тіла тоталітарного міфу. Подібного типу персонажами в аналізованих творах є Мюфке (“Недуга” Є. Плужника), товариш Вовчик (“Вальдшнепи” М. Хвильового), Левко, Максим Гнідий (“Місто” В. Підмогильного), Тося, Горошко (“Робітні сили” М. Івченка), Василь Гриб, (“Дівчина з ведмедиком”), Корвин („Доктор Серафікус” В. Домонтовича), Нильський (“Честь” М. Могилянського).

Окремо проаналізовано ритуально-міфологічну семантику ініціації (народження героя) в романі В. Підмогильного “Місто” шляхом співвіднесення сюжетних варіацій міфопоетичних мотивів у творі з інваріантними схемами ритуалів переходу.

 В основі міфологічного метасюжету – перехід від тваринного (хаотичного, дикого, природного) до деміургічного (космічного, культурного, гармонійного), що втілюється в певному переділі між світом Хаосу (селом) та світом Космосу (містом), який потрібно подолати для входження до соціального організму. Зв’язок між жіночим началом, землею та містом носить стійкий інтеркультурний характер, тому вхід у місто осягається в контексті ритуалу його спасіння-підкорення. Відтак основним дескриптором просування кар’єри Радченка є насамперед зміна місця проживання (наближення до центру) та стосунки з жінками. Через приведення свого мікрокосму у відповідність до макрокосмічної організації (шляхом навчання й жертви) головний герой твору набуває статусу творця, здатного реалізувати свій креативний потенціал. 

Ідеологічний міф відіграє в такому метасюжеті конститутивну функцію загального ритуально-міфологічного цілого, пов’язуючи між собою усіх персонажів за двома пакетами відносин: навчання (Мудрий Старий: Андрій Венедович, Світозаров, Вигорський, Рита) і метаморфоза-двійництво (Левко, Борис, Максим Гнідий). Також ідеологічна семантика тоталітарного міфу лімінально відділяла Степана Радченка від Центру (Міста), що втілилось у масових образах натовпу (глобального тіла) і ставленні героя до нього. Тоталітарна семантика перш за все виявляє себе не на рівні цілісних міфологем, а як відображення поведінкового патерну, стійкої моделі взаємодії особистості й суспільства.

Символічне відторгнення тоталітарного міфу проаналізовано в романі Є. Плужника “Недуга”. Відмежування від цілісної міфологічної системи оформилось у вигляді сюжетної схеми закоханості Івана Орловця в актрису Завадську, яка через семантичну злитість із традиційним образом Кармен сягає міфологічного значення фатуму, повороту життя, зміни семантичних валентностей щодо структурних елементів ідеологічного міфу. Саме це й склало конфліктне ядро твору, наріжним каменем якого стало усвідомлення профанного характеру всієї системи тоталітарного суспільства як певного роду недуги.

Перенесення інтелектуальної сюжетної дії в площину індивідуально-психологічну визначили й характер героя, що осмислюється як трансформація міфологічного мотиву спокуси (традиційний сюжет про Фауста та Мефістофеля), де домінуючою детермінантою (природною світоглядною системою) є тоталітарний міф, а спокуса трансформується як відступ від колективного (сакрального) до індивідуального (маргінального). Поміщаючи персонажа у межі впливу на нього декількох гетерогенних втілень архетипу Мудрого Старого, автор досягає ефекту внутрішнього відторгнення тоталітарного міфу через загостреність на індивідуально-психологічному рівні осягнення трансцендентного.

Вихід Орловця за межі ідеологічного міфу (спокуса й фатум) здійнюється поступово, причому основною міфологічною категорією втілення цього в тексті стає колір. Протистояння суспільного (космос, усталеність, центр) та індивідуального (хаос, спокуса, маргінес) реалізується як опозиція сірого та синього кольору відповідно. Проте ідея внутрішнього відмежування не знаходить свого остаточного розв’язання.

Реалізацію архетипу Тіні досліджено в романі М. Івченка “Робітні сили”, у якому тематика й принципи зображення людини більше тяжіють до антиурбаністичного звучання, що було нехарактерним для інших письменників інтелектуальної прози. Вегетативний код, якому підпорядкована метасюжетна будова, визначає усіх персонажів, а також характер трансформації в тексті архетипів. Тому й на авансцену міфологічного корпусу твору виходить архетип Великої Матері, втіленням якого в тексті є Орися через символічний ряд місяця, тепла, води. Це й створює особливість розгортання цілісного метасюжету, а разом з тим і визначає чітко окреслений характер трансформації архетипу Мудрого Старого (сонячного божества, а в сюжетному втіленні – професора Савлутинського), що виявляє себе як підпорядкований елемент. Дія архетипу Великої Матері підтверджується на рівні хронологічної організації роману – подієвий потік припиняється разом з вичерпаністю міфологічного часу, тимчасовим припиненням модифікаційної сили вегетативного коду – з осінню. Постать Горошка, який є текстуальним втіленням архетипу Тіні, закорінена в традиційному образі Марка Проклятого (комплекс Агасфера) і впродовж дії роману набуває семантики жертви. Твір відобразив поступову переакцентуацію на агресивну парадигму в тоталітарному міфі, який постає у творі М. Івченка як суперечлива й недосконала система.

Підрозділ 3.3 “Відображення  кризи національного міфу” розкриває витоки трагізму особистості в культурній ситуації 20-30-х рр. ХХ ст. через  іманентну семантичну конфліктність між штучним ідеологічним міфом тоталітаризму та природним національним міфом. На відміну від природного національного міфу (базисні ментально-світоглядні орієнтири), тоталітарний міф, створений на основі логічного конструювання (ідеології), продукує ситуацію переміщення категорій у свідомості індивіда. Людина втрачає одну інтегративну приналежність, орієнтири самоідентифікації в соціальній онтології, а отримує інше психологічно-духовне та екзистенційне підґрунтя.

Тому місце людини як ізоморфної всьому Універсуму найчастіше втрачене. Так, у романі В. Підмогильного “Невеличка драма” при переведенні сюжету з дискретно-лінійного виміру в міфологічний (циклічний) матимемо злиття образів чоловіків в один і реалізацію метасюжетної схеми поширеного у всіх культурних традиціях міфу солярного циклу про зустріч між весною і зимою (на сюжетному рівні це оформлюється як протистояння Марта/Льова, де Марта втілює позиції національного міфу, а Льова – тоталітарно-сцієнтичного). Національний міф, що текстуально втілюється в ірраціональності, емоційності та літературності поглядів на життя, зазнає поразки в поєдинку з раціоналізмом ідеологічного міфу. Невідповідність ритуально-міфологічної дії хронології роману увиразнює деформацію в людському почуттєво-ціннісному континуумі. На перший план виходять такі характеристики, як знеособленість „людини-в-масі”, пасивна жертовність, перманентний месіанізм та певна психологічна роздвоєність – риси, притаманні особистості пореволюційної доби, періоду становлення тоталітаризму.

Також втрачає свою життєву силу світоглядно-міфологічна система українського народу з її домінантами: національною історією як втіленням діахронного зв’язку поколінь та етичним нормативом (відгомоном цього є мотив культу предків у романах М. Івченка “Робітні сили” та “Доктор Серафікус” В. Домонтовича, що розгортається в руслі деміфологізації, кризи). Зазнає зміни й енергетичний, етичний та естетичний центр українського національного міфу – міфологізована постать Шевченка, який втрачає у 20-30-ті рр. свою роль Пророка й набуває маргінального щодо міфологічної структури тоталітаризму становища (твори В. Домонтовича, М. Могилянського, В. Підмогильного). Найбільш глибоко виявляє цю конфліктність М. Хвильовий у романі “Вальдшнепи”, де використання традиційних „достоєвських” образів (Карамазов, Аглая) та структурно-семантичного паралелізму (Карамазов-Шевченко, новела “Я”-“Вальдшнепи”) створює семіотичне поле батьковбивства, що виглядає як свідома деконструкція національної ідеї. Це приводить героя роману до нового витка роздвоєності, до неможливості подолати ментальну невідповідність між відчуженістю від національного міфу та свідомою спробою його дискурсивної реконструкції на основі законів дії ідеологічного міфу тоталітаризму.

У четвертому розділі “Сцієнтичний міф та проекція архетипу Аніми в ньому” аналізується відтворення в інтелектуальній романістиці проблем, пов’язаних з особливою формою суспільної свідомості – сцієнтизмом, а також з особливостями реалізації у творах жіночих образів, які досить часто є опозиційними до новітніх міфосистем дескрипторами архетипу Аніми.

Підрозділ 4.1 “Науковість  як  варіант релігійності” розкриває сутність сцієнтичної міфології, її основні структурно-семантичні характеристики.  Підґрунтям для цієї міфологічної цілісності є погляд на науку як на трансцендентне, що практично руйнує семантичні межі між наукою та релігією. Внутрішніми підвалинами сцієнтизму є ірраціональна здатність надавати поняттям надприродного універсального значення. Культ науки створює передумови для посилення функціональності міфологічно-релігійної ідеї вічного й незмінного імператива, від якого походять етичні, аксіологічні та онтологічні домінанти суспільства. Пафос раціоналізації, що оточує персонажа, який є носієм сцієнтичності, часто визначає процес розгортання інтелектуального сюжету.

Окремо проаналізовано християнсько-сцієнтичний синтез у романі В. Домонтовича “Доктор Серафікус”, який засвідчує взаємонакладання ціннісно-екзистенційних категорій сцієнтичного міфу (план змісту) з християнською міфологічною символікою (план вираження). Центральним образним втіленням персонажа є означення його прізвиськом Серафікус, що вказує на певні аналогії з християнським ученням, у якому серафіми – це найвища субстанція ієрархії янголів (сфера вогню), а також на його сцієнтичну закоріненість (семантика латинського суфіксоїда). Архетип Мудрого Старого окреслює значення янгола не повністю, оскільки янгол не володіє безпосередньою здатністю до повноцінної креативної діяльності через свою обмеженість загальною ієрархією Божественного смислу. Це вказує на контамінацію в міфологемі янгола (в текстуальній площині роману – доктора Комахи) двох архетипів: Мудрого Старого як того, що несе вищий смисл іншим (Комаха викладає наукову організацію праці) та архетипу Трансформації, що продукує мотивну чи функціональну усталеність трансформації першого архетипу. В романі міф визначає особливості як самовизначення персонажа у світі (схизма), так і ґендерну позицію в суспільстві. При цьому спостерігається загальна деформація природних поведінкових схем і моделей. Через нереалізований сюжетно мотив спокуси (реалізація традиційного образу Таїс) увиразнюється перенесення життя Серафікуса з реального часопростору в ірреальний і абстрактний хронотоп науки та в оніричний простір сну. Тому із креативної семантики мудрості (світло) образ засвідчує домінування значення саморуйнації (вогонь).

У підрозділі 4.2 “Актуалізація архетипу Аніми в інтелектуальному романі” основна увага зосереджується на дослідженні проекції архетипу Аніми в жіночих образах аналізованих творів.

Подібна архетипна структура валентна лише для чоловічої психіки, оскільки є проекцією Іншої, яка завжди залишає елемент нерозгаданості, герметичності, непідвладної індивідуальному свідомому декодуванню. Проекція Аніми має два основні напрямки: прагнення до володіння (осягнення розумового чи тілесного) Анімою, а також зворотна дія Аніми – найчастіше деструктивна. Цей архетип концептуально протистоїть інтегративному значенню загального міфу, увиразнюючи, таким чином, конфлікт між природним і соціальним. Тому реалізація архетипу Аніми в такій соціокультурній парадигмі має два напрямки: по-перше, заперечення й протистояння нормативним міфоструктурам, що призводить або до відторгнення Аніми (“Доктор Серафікус” В. Домонтовича), або ж до певного випадання функціональності архетипу з суспільного тіла міфу (“Недуга” Є. Плужника). А по-друге, архетип у своїй реалізації поступово трансформується, наближаючись до раціональних структур (“Невеличка драма” В. Підмогильного). Однак реалізація архетипу Аніми унеможливлюється в межах існуючих поведінково-психологічних патернів, тому в аналізованих текстах архетип часто контамінується з семантикою жертви. Подібний вияв трансформації архетипу реалізується, зокрема, у романі “Місто” В. Підмогильного, де жертва (Зоська, Мусінька) стає однією з основних ланок народження нового героя. Спостерігається поступове й планомірне розширення семантики трансформації архетипу Аніми з власне об’єкта чоловічих бажань (Надійка, Мусінька) до зворотної відповідної хаотизуючої (щодо семантики міфу) дії на суб’єкт (Мусінька, Зоська), а також і певної інтегративної семантики (Рита). Це ілюструє не лише ставлення Радченка до жінок, але й раціональність усієї почуттєво-моральної сфери новосформованої людини-в-масі.

У романі “Дівчина з ведмедиком” В. Домонтовича образ Зини є реактуалізацією традиційного образу Іфігенії та вказує на загальну замкнутість і герметичність нової соціокультурної парадигми, у якій жертва полягає в трагічній нереалізованості особистості. У творі наявні дві парадигми реалізації образу Іфігенії: традиціоналітська, пасивна, у якій Зина як Іфігенія (Аніма) – це жертва; та модерністична, активна, де Зина реалізує себе як жриця (деструктивна Аніма), прагнучи уникнути жертвоприношення, зламати ритуальне коло, знайти неправдоподібну істину. Це відповідає й концептуальному протистоянню ідеологічно-психологічних типів у образах Варецького-Тихмєнєва й Зини. Але Іфігенія (Зина) йде на смерть, оскільки вона, як певна схема ритуалу жертвоприношення, являє собою сам переходовий період, ритуальний час. А комплекс Тихмєнєв-Варецький втілює в собі чоловіка-жерця, унормованість двох космосів: дореволюційно-міщанського та новочасного постреволюційного буття, остаточний перехід до якого засвідчує завершення ритуального часу. Основним дескриптором міфологем жерця й жертви стає зоологічний код ведмедя.

Осібно розглянуто трансформацію архетипу Аніми в романі В. Підмогильного “Невеличка драма”, де вона відбувається під загальним впливом національної літературної традиції (сюжет про суперництво між жінкою й русалкою). Причому семантика жертви проектується в такому випадку лише частково, оскільки русалка (втілення Аніми) несе на собі відбиток фатуму для чоловіка-суб’єкта. У творі Славенко робить вибір у суперництві між жінкою (Ірен) та русалкою (Марта) в бік раціоналістичної катастрофи почуттєвої сфери, жертвопринесення Аніми, у бік Персони (соціальної ролі).

Дескрипція архетипу Аніми у творі М. Івченка має виразно антисцієнтичний характер, оскільки можна говорити про його часткову контамінацію з архетипом Великої Матері, а також конституційну семантику жертви, що пов’язана з реалізацією Аніми. Причому ця жертва спрямована не на утвердження офіційного тоталітарного чи сцієнтичного міфу, а, навпаки, на повернення до ментальних традицій і закорінена у вегетативному коді. Саме такий варіант міфу й створює можливість для автора реалізувати інтелектуальний сюжет про протистояння між розумово-логічною та інтуїтивно-почуттєвою формами пізнання. Перевага останньої й визначає перехрещення власне сюжетної площини з площиною інтелектуального сюжету та міфологічного метасюжету про священний шлюб.

Натомість інтелектуальний роман В. Винниченка втілив принципи традиційних агіографічних структур на рівні сюжетної організації твору, його наративного ядра та характеротворення персонажів, зокрема центрального суб’єкта мовлення – Івонни Вольвен. Семіозис героїні позначився як екстраполяцією ідеологічних настанов автора (конкордизм, ідея сироїдіння), так і трансформацією традиційного сюжетно-образного матеріалу в одне семантичне ціле, сконструйоване з паралельної семантики життя в природі (зооморфно-вегетативний код) та спасіння всього людства (міфологеми жертви та поєдинку), що знайшло свій вияв у розгалуженій системі реактуалізації традиційних образів (Єва, Жанна Д’Арк та повія). Реалізація архетипу Аніми (інтуїтивно-почуттєва сфера) у творі позначена його взаємонакладанням з архетипом Мудрого Старого (сфера смислу) і, фактично, являє міфологічну схему народження (ініціації) героя.

У висновках дисертації викладено основні результати роботи.

Інтелектуальна романістика є складноорганізованою впорядкованою системою різнорідних семантичних кодів, що вимагає поліцентричного підходу до її аналізу як запоруки адекватної інтерпретації закодованого змісту. Пошук нових теоретичних засад вивчення семіотичного простору текстів як сукупності вербально виражених значень та розгляду типу його конструювання створює нову систему наукових вражень про об’єкт.

Виділення основних ознак жанру інтелектуального роману та співвіднесення їх із проблемою текстуальної реалізації архетипних та міфологічних значень дає змогу простежити дискурс міфу в структурі інтелектуального роману. Міфологічна семантика проектується в текст і розгортається на двох рівнях: спадкоємності й пам’яті романних форм (рівень діахронії, традиції) та на рівні внутрішньої типології (рівень синхронії, занурення в культурний інтертекст та свідомої інтелектуальної міфотворчості). Інтелектуальний роман стає найбільш адекватною формою втілення цих принципів, оскільки він є синтетичною жанровою структурою й несе в собі традиційні ознаки роману, а також виробляє власні риси як окремого жанрового різновиду.

Однією з основних проблем, що супроводжує дослідження міфо-ритуальних, архетипних та традиційних образних структур у семіозисі інтелектуальної романістики 20-30-х рр. ХХ ст., є певна неакцентованість як прижиттєвої критичної думки, так і подальшої літературознавчої рецепції на проблемі ремінісцентних міфологічних семантичних шарів тексту (методологічна неповнота), а також контамінація ідеологічних настанов та власне літературознавчого розгляду корпусу текстів, що викривлювало та вульгаризувало сприйняття художнього цілого творів інтелектуальної романістики. Хоча така критика дає неоціненний матеріал для експлікації принципів і засад тоталітарного типу культури, уяскравлює й увиразнює тенденції соціально-психологічних і культурних зрушень у бутті українства початку ХХ ст., дає чітке уявлення про характер змін у процесі становлення ідеологічного міфу та в залежному від нього літературному процесі.

Ідеологічний міф став визначальною категорією життя радянського суспільства, підкоряючи собі всі сторони соціального та індивідуального буття людини. Реалізуючись у цілому ряді структурних опозицій, як зовнішніх, так і внутрішніх, він змоделював герметичний простір закритого суспільства.

Найчастотнішими і найпродуктивнішими з огляду свого художнього втілення в аналізованих текстах є архетипи Мудрого Старого та Тіні. Зокрема, проаналізовано ініціальну ритуалему народження нового героя, що відображає трансформацію архетипу Мудрого Старого, у романі “Місто” В. Підмогильного. Також досліджено систему опозиційних втілень цієї структурної схеми в романі Є. Плужника “Недуга”, який засвідчив певний відхід, відторгнення тоталітарного міфу, однак без послідовної та остаточної його реалізації. Тут спостерігається певна варіація письменником міфологічного мотиву спокуси. Особливістю художньої трансформації в романі М. Івченка “Робітні сили” архетипу Тіні є семантика жертви, що вказує на актуальність бунтівної, загубленої особистості в системі тоталітарного міфу.

Проаналізовано проекцію сцієнтичного міфу в інтелектуальному романі 20-30-х рр. і визначено особливості його структури та принципи експлікації в суспільній свідомості, а також особливості функціонування в межах літературного художнього тексту. Прикладом реалізації принципів сцієнтичного міфу є роман В. Домонтовича “Доктор Серафікус”, у якому цей міф повністю визначає особливості як самовизначення людини в світі (схизма), так і ґендерну позицію в суспільстві (нереалізованість та відчуження). При цьому спостерігається синтезування сцієнтичного міфу з традиційною міфологічною системою християнства.

 Реалізація жіночих образів несе на собі відбиток трансформації архетипу Аніми, який перш за все семантизується через почуттєву, алогічну сферу (конфлікт між особистісним та суспільним). Досить часто міфологічним значенням, що супроводжує текстуальне втілення архетипу, є жертва. Так, у романі В. Підмогильного “Місто” ця жертва виконує конституційну функцію в загальному контексті ритуалу переходу й енергетично підтримує рух головного героя-ініціанта, зберігаючи стадіальність у стосунках. Натомість “Дівчина з ведмедиком” В. Домонтовича реалізує семантику жертви не на протосюжетному, а на інтелектуальному алюзійно-номінативному рівні через реактуалізацію традиційного образу Іфігенії. Трансформація архетипу Аніми в романі В. Підмогильного “Невеличка драма” відбувається під впливом національної традиції (сюжет про суперництво між жінкою й русалкою). Інтелектуальний роман В. Винниченка втілив принципи традиційних агіографічних структур на рівні сюжетної організації твору, його наративного ядра та характеротворення персонажів. Архетип Аніми накладається на архетип Мудрого Старого і реалізується в розгалуженій системі використання традиційних образів.

Отже, дві новостворені міфологічні системи тоталітаризму та сцієнтизму багато в чому визначили характер зміни й оновлення літературних практик та письменницьких стратегій початку ХХ ст. Через активізацію певних архетипів (Мудрий Старий, Тінь, Аніма, Персона) відбувається переорієнтація персонажно-наративної та жанрової специфіки роману, а також зміна у використанні традиційних образів та сюжетів – редукція їх до інтертекстуальних маркерів-вказівок (Кармен, Іфігенія, Таїс, Карамазов, Аглая, Жанна Д’Арк, Єва та ін.) чи мотивних натяків (комплекс Агасфера, мотив спокуси, мотив суперництва тощо). Дослідження міфологічно-ремінісцентного рівня поетики інтелектуальної романістики 20-30-х рр. ХХ ст., архетипного підґрунтя літературних схем і моделей, традиційно-образної складової художнього цілого дало змогу більш глибоко й повно розкрити унікальність тогочасної  культурної ситуації, зрозуміти ідеологічний контекст доби, виявити багатовимірність досліджуваних творів.

Основні положення дисертації викладено в таких публікаціях:

1.     Мотив зустрічі в романі В.Підмогильного “Місто” (комунікативний аспект) // Актуальні проблеми літературознавства: Збірник наукових праць. – Вип.10. – Дніпропетровськ, 2001. – С. 60-65.

2.     Співвідношення європейських впливів та національної традиції в текстуальній структурі прози В.Підмогильного // Актуальні проблеми сучасної філології: Збірник наукових праць. – Вип.11. – Рівне, 2002. – С. 19-28.

3.     Ритуально-міфологічна семантика зустрічі в романі В.Підмогильного “Невеличка драма” // Вісник ЗДУ: Філологічні науки. – 2001. - № 4. – С. 39-43.

4.     Трансформація міфологеми помираючого та воскресаючого бога в тоталітарному міфі української літератури  20-х років // Вісник ХНУ ім. В.Н.Каразіна. – № 595. – Харків, 2003. – С. 18-22.

5.     Відторгнення тоталітарного міфу в романі “Недуга” Є.Плужника // Вісник ЗДУ: Філологічні науки. – 2004. – № 2. – С. 49-53.

6.     Відображення кризи національного міфу в українському інтелектуальному романі 20-х років // Слово і час. – 2004. – № 5. – С. 24-29.

7.   Субстанціонал авторської свідомості та традиційно-ментальні риси в романі В.Винниченка “Лепрозорій” // Література. Фольклор. Проблеми поетики: Збірник наукових праць. – Вип.14. – К., 2002. – С. 184-191.

8.   Протистояння двох типів ментальності в романі М.Івченка “Робітні сили” (архетипно-міфологічна структура) // Література. Фольклор. Проблеми поетики: Збірник наукових праць. – Вип.16. – К., 2003. – С. 502-509.

9.   Особливості реалізації традиційного образу Іфігенії в романі В. Домонтовича “Дівчина з ведмедиком” // Література. Фольклор. Проблеми поетики: Збірник наукових праць. – Вип.17. – К., 2004. – С. 277-283.

10.       Сцієнтично-християнський синтез у романі В. Домонтовича “Доктор Серафікус” // Традиція і сучасне в українській культурі. Тези доповідей міжнародної науково-практичної конференції, присвяченої 125-річчю Гната Хоткевича. – Харків: НТУ “ХПІ”, 2002. – С. 120-121.

Анотація

Ганошенко Ю.А. Міф, архетип, традиційний образ в українському інтелектуальному романі 20-30-х рр. ХХ ст. – Рукопис.

            Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук за спеціальністю 10.01.01 – українська література. – Запорізький державний медичний університет. – Запоріжжя, 2005.

            У дисертації на рівні жанрової типології інтелектуальної романістики 20-30-х рр. ХХ ст. досліджуються текстуальний вияв концептів тоталітарної та сцієнтичної міфологічних систем, формально-змістові особливості художнього втілення архетипних структур, з’ясовується специфіка реалізації в художньому цілому творів окремих традиційних мотивів та образів.

            У роботі через залучення наукових даних про схеми первісного мислення, мотивно-образний та символічний ряди аналізується міфологічний зміст ідеологічних систем початку ХХ ст., які на рівні окремих концептів й архетипних образів віддзеркалені в художніх творах інтелектуальної романістики В. Винниченка, В. Домонтовича, М. Івченка, М. Могилянського, В. Підмогильного,  Є. Плужника, М. Хвильового.

Ключові слова: міф, архетип, традиційний образ, мотив, ідеологія, міфопоетика, міфологема, інтелектуальний роман.