| Краткое содержание: | У вступі обґрунтовано актуальність теми, визначено об’єкт, мету та завдання дослідження, розкрито теоретико-методологічну основу і методи аналізу, окреслено коло художніх текстів, що стали матеріалом для аналізу, вказано наукову новизну та практичне значення роботи.
У першому розділі “Проза Ю.Липи в контексті української літератури 1920 – 1940-х років” розглянуто творчу спадщину Ю.Липи, яка привертала увагу української емігрантської критики, але часто розглядалася переважно з погляду позахудожніх ідеологічних інтересів. Більше поталанило поезії цього автора, але не прозі, на яку принагідно звернули увагу Л.Биковський, М.Антонович, Б.Стебельський та ін. Важко стверджувати, чи існують у літературознавчій діаспорі дослідження новелістики Ю.Липи з погляду її жанрової адекватності. Принаймні Л.Череватенко – на сьогодні найбільш обізнаний дослідник прози Ю.Липи в Україні – не згадує у своїх розвідках жодної літературознавчої праці в діаспорі, присвяченої малій епічній формі Ю.Липи.
У дисертації розкрито та проаналізовано творчі наміри Ю.Липи щодо реалізації “літератури великих синтез”, поєдння, ідеї і стильових засад неонародницької та “прозахідної” (модерністської) тенденції, елементи поетики елітарної і популярної літератури, “сільської” і “міської” прози.
Ю.Липа відстоював ідею “споглядання” національного характеру “знутра”, “від засад”, на підставі цих концептів прозаїк спростував теорії “зовнішньої” об’єктивістської інтерпретації історії, культури України й національного характеру українця. Цей принцип він послідовно утверджував як ідеолог і як письменник, поклавши в основу поетику характеротворення персонажів. Прагнення заглибитись у національний характер, пізнати його в історичній ретро- й інтроспективі, у цілісності, повноті, вірогідно, спонукало Ю.Липу звернутися до прози й відмовитися від поетичної творчості. Письменник зображає своїх героїв за мірою народної правди, а не з позицій тієї чи іншої доктрини. Тому він, як неприйнятну й хибну, відкидає можливість підходів до національного характеру з мірками й засадами, що вироблені в інших культурах: “Єсть якийсь трагізм, – зазначає Ю.Липа, – у цьому образі: беруть навмання засаду, вироблену чужим національним організмом (все одно: перську чи німецьку), спостерігають із здивуванням, що ця засада не пасує до України, і – засуджують вкінці свій власний край, а не чужу засаду. Ці “принципи”, доктрини, догмати, взяті від чужинців і не достосовані до української психології й традиції, стають не засадами, а засудами. Применшування елітою власного краю і вічний песимізм – це найхарактерніше явище українського 19-го і початку 20-го століття”.
Виступаючи як публіцист із запереченням “ідеології засудів” і проявів національної меншовартості, Ю.Липа створював повнокровні, повносилі, поетизовані й міфологізовані народні характери у своїй новелістиці, недвозначно підтверджуючи думку, що народ є справжнім героєм історії. Його прозу можна оцінити, лише враховуючи соціокультурну ситуацію, в якій вона творилася, і в контексті світоглядних ідей, що їх відcтоював автор.
Художні типажі часто відображають характер самого Ю.Липи та його сучасників. Вони невіддільні від історичної ситуації, в якій формувалися, адже суспільна атмосфера і в окупованій Польщею Західній Україні, і в еміграційних колах була насичена авторитаристською та волюнтаристською ідеологією, войовничим етнонаціоналізмом, які були притаманні багатьом країнам Європи міжвоєнного двадцятиліття, що зумовлювало процес міфотворення “правонаціоналістичного руху в Україні”, засновником якого став Дмитро Донцов.
Творчі стосунки між Ю.Липою та Д.Донцовим, що мав великий вплив на українську діаспору та “Празьку школу”, найдоцільніше було б охарактеризувати як політичну полеміку, внутрішнім змістом якої було не зближення, а розрізнення ідеологічних та естетичних позицій. Ю.Липа не належав до вихованців Д.Донцова, концепції якого протиставив власну національну концепцію, до представників тієї частини молодого літературного покоління, котре можна віднести до “донцовського типу”. Він виборював власну творчу суверенність. Феномен Ю.Липи цікавий насамперед своєю оригінальністю, що її нерідко намагалися і досі намагаються поховати під нашаруваннями ідеологічних доктрин.
Цей висновок має прямий стосунок до теми дослідження: в “Нотатнику” Ю.Липа сфокусував свою увагу на характерах представників народу, передусім – селянства, створивши низку переконливих образів (Рубан, коваль Супрун та ін.), які вже й своєю появою в літературі протистояли героєві корпоративного інтелігента, орденського, варязького типу, що був ідеалом Д.Донцова.
У другому розділі “Проблеми характеру в українській літературі у творчості Ю.Липи” розглянуто основні підходи до аналізу й інтерпретації категорії літературного характеру в працях відомих науковців (Б.Буряка, Л.Гінзбург, В.Гусєва, Д.Лихачова, А.Погрібного, В.Фащенка та ін.), яка активно вивчалася ще у 60-80-х роках ХХ ст. На жаль, потім до неї літературознавці втратили інтерес. За спостереженням В.Фащенка, характер у художньому творі відповідно до авторського ідеалу полягає у відображенні порівняно сталих властивостей і змінних відношень, які “утворюють закономірну своєрідну соціально-психологічну єдність, котра формується і виявляється в зовнішній і внутрішній діяльності людини в найрізноманітніших ситуаціях”. Варто зазначити, що як і характери персонажів літературного твору, так і втілення авторського характеру, реалізується як авторська позиція і, в термінах В.Гусєва, “позиція духу”. “Господь міцним мене створив і душу дав нерозділиму”, – таку самохарактеристику зробив Ю.Липа. Визначальна риса його характеру – вольова натура, внутрішня цілісність – значною мірою стала визначальною і для характерів персонажів його творів. Проблема художнього характеру в його творчості нерозривно пов’язана з проблемою характеру автора, що змушує бодай стисло торкнутися біографії митця. Ю.Липа, який не сприймав радикального пафосу “м’ятежних комунарів”, в юнацькому віці діставши літературне благословення В.Самійленка й І.Франка, завжди визнавав досвід, утверджував принципи спадкоємності, будував, а не руйнував мости між сучасною літературою і художнім досвідом попередників, що властиво традиції письменства. Цікаво, що зустрічі з ними, організовував батько майбутнього письменника І.Липа, який трактував їх як символічні акти посвячення в письменство, а не уроки майстерності, звичайні у стосунках старших і молодших літературних поколінь. У своїй літературній діяльності Ю.Липа послідовно вибудовував властиву йому художню картину світу, специфіку стилетворення, це зумовило образотворення і, зокрема характеротворення .
Ю.Липа був наділений гострим і непомильним відчуттям долі як внутрішньої спонуки, зумовленої природою особистості, її прагнення самоствердитися у власній суті. Проблема вибору не стояла чи майже не стояла перед ним, як стоїть вона перед героями його новел, оскільки була запропонована народним уявленням про епічного героя, що має сталий характер. Персонажі діють згідно із природою своїх характерів, не знаючи або майже не знаючи інтелектуальних вагань, на яких зосереджує увагу філософія екзистенціалізму. Нераціональний, прагматичний вибір, від правильності якого залежить життєвий успіх, внутрішня інтенція, поведінка – ось що складає сенс переконань і дій Ю.Липи та його героїв. Водночас долі автора й героїв позначені родовою нероздільністю з долею України. Втрата цього зв’язку гарантує для них духовну, себто абсолютну, смерть, відмінну від фізичної жертовності, що для осіб героїчного чину (такі герої Ю.Липи, такий він сам) відкриває дорогу в безсмертя.
Окремі епізоди біографії Ю.Липи побіжно окреслюють її загальний контур, щоб акцентувати її, сказати б, образну завершеність і викінченість. Героїчний життєпис письменника перебуває в одному ряду з героїчними життєписами персонажів, їхніх непересічних характерів у новелах, що складають збірку “Нотатник”. Творча особистість Ю.Липи була сформована епохою визвольної боротьби українського народу 1917 – 1920-х років у художньому світогляді митця виразно домінували ідеї культурної спадкоємності, історичної тяглості, що відрізняє його від тих сучасних йому письменників із різних літературних таборів та різних літературних шкіл і груп, які заперечували естетичний досвід попередників та намагалися започаткувати нову художню епоху (під знаком чи авангардизму, чи “соцреалізму”) в моделі протиставлень і розривів. Означена тут культурна орієнтація вирішально вплинула на вибір героя та засади характеротворення, властиві новелістиці Ю.Липи. У виписаних ним новелістичних типах епохи виразно окреслюється авторський ідеал як струнка й виразна естетична програма, суголосна історіософським і політологічним концепціям Ю.Липи, викладеним у його публіцистичних працях – “Бій за українську літературу”, “Призначення України”, “Українська доба” та ін.
Третій розділ “Міфологізація народного героя в новелістиці Ю.Липи” присвячено з’ясуванню особливостей поєднання народної епічної та реалістичної традицій при створенні Ю.Липою образів своїх героїв. Створюючи образи персонажів – учасників національно-визвольної боротьби 1917 – 1920-х років, Ю.Липа апелює передусім до козацько-лицарської традиції України. За наративною тональністю новела Ю.Липи “Рубан” складається мовби із двох різнофактурних частин. У першій домінують стилістичні прийоми героїчного епосу, що відтворюють пафос народно-визвольної боротьби й характер народного героя. У другій переважають реалістичні інтонації, герой ніби маліє, позбавляючись містичного ореолу й маєстату, зрештою, безславно (не вчинивши останнього подвигу) гине.
У характері ватажка Рубана, героя однойменної новели (йдучи за автором, називаємо новелами всі твори, вміщені в “Нотатнику”, хоча деякі з них доцільніше кваліфікувати як повісті), Ю.Липа підкреслює насамперед типажність, родову схожість з героями козацьких дум. На тлі ірраціональної селянської стихії постає (“виринає”) Рубан, покликаний організувати (не підкорити!) цю стихію. Він – свій, “тутешній”. Письменник наділяє героя рисами козака-характерника. Рубан схожий на дух, появи якого чекали, якого прикликали – козацький, запорізький дух українського села. Ю.Липа постійно підкреслює: Рубан – народний герой, власне, лицарська іпостась народу. Для утвердження його в такому статусі письменник використовує прийоми стилізації під фольклорні, агіографічні твори, досягаючи цим виразної епічності, билинності персонажа, міфологізуючи його, хоча при цьому не порушуються й реальні пропорції характеру. Подолавши надіслані Ворошиловим війська, Рубан стає уособленням селянської помсти, селянського гніву, “селянської смерті” на ворогів, стає легендою. Художнє чуття не зрадило письменникові, коли він, спираючись на традиційну поетику героїчного епосу, творив монументальний характер народного ватажка.
Письменник намагається декодувати селянський характер, зрозуміти його таємну мову, розкрити причини, які спонукали до певних вчинків. Блискучим аналізом характеру “людини землі” є новела “Коваль Супрун”: у ній розгортається картина революції і світу з погляду сільського коваля Супруна – представника найдавнішої етнічної верстви, яка аналізує довкілля, апелюючи до досвіду попередніх поколінь. Це метафізичний аналіз, у якому фокусується мудрість простих і нетлінних істин, спростовуються надумані політичні доктрини й життєві програми, витворені цивілізацією, що обривають зв’язок із природою. Не вдаючись до прямої полеміки, Ю.Липа максимально насичує художню тканину твору зарядами провокативних викликів. Супрун приходить у революцію як представник гордої, свідомої своєї потуги селянської маси, втілюючи її красу, розум і силу. Не злидні, гірка доля змусять коваля Супруна стати селянським ватажком, а відчуття несправедливості, яке панує у світі, й непоборне бажання утвердити свою хліборобську правду, посісти в житті саме те місце, якого насправді вартий і він, і його селянський стан.
Ясна річ, Ю.Липа був апологетом “героїчного чину”, співцем “святих лицарів”, що стверджує вся його творчість. Однак, на відміну від Д.Донцова та Є.Маланюка, він, як свідчать його новели, не ділив народ на еліту й плебс, маючи на увазі селянство: за грізних обставин воно ставало “святим лицарством”.
Сила села тотожна силі стихій. Ця думка, викристалізувана в оповіданні “Рубан”, переливаючись у різні образи, становить один із провідних мотивів “Нотатника” Ю.Липи, зокрема, і в новелі “Коваль Супрун”. Із позицій селянського світогляду, як його зображує Ю.Липа, з’ясовується, що хліборобський світ є істинним, праведним, справжнім. Порівняно з ним урбанізований соціум видається несправжнім, власне, є антисвітом. У праведному колі панує Божий порядок, в антисвіті – безлад, спричинений сатаною. Подолавши осідки, гнізда антисвіту, отже, приборкавши “змія лукавого”, коваль Супрун постає міфічним героєм на взірець християнського Георгія Побідоносця чи фольклорного богатиря. Наївність цієї схеми очевидна. Але слід мати на увазі Липині спростування політичної короткозорості сучасних йому ідеє- та доктринотворців, які не враховували чи не розуміли особливостей селянського світогляду й характеру і відводили селянству другорядну роль у національно-визвольній боротьбі; вони прорахувалися, трактуючи селянську стихію як безлад, протиставляючи їй згадану в новелі “Рубан” “єрархію” як синонім суспільного порядку. Насправді “стихійність” селянського світу є формою життєвої організації, консервативної і непоборно міцної, розтягненої впродовж тисячоліть, апробованої в різних історичних епохах.
Новелістичну збірку Ю.Липи скромно названо “Нотатник”. Однак із початкових рядків першого ж твору стає зрозуміло, що йдеться про сторонні враження-спогади сучасника історичних подій початку ХХ століття, а із пристрасним словом художника й мислителя, який, передчуваючи нові історичні катаклізми, сповнений надії на очікуване національне й соціальне визволення народу, провадить художнє дослідження причин колишньої поразки і водночас шукає тих сил, ідей, рішень, які гарантували б перемогу в майбутньому. Ю.Липа, як видно з “Нотатника”, відкидає Маланюкову версію про те, що вина за поразку в національно-визвольній боротьбі лежить на несвідомому “плебсі”, тому зображає одухотворені, героїчні характери селянських ватажків (Рубан, Супрун). Письменник заперечує надумані уявлення про селянство як про покірних, несвідомих, відсталих од цивілізації “свинопасів”. Він художньо підтверджує пророчу, мобілізаційну силу Шевченкового слова, послідовно трактуючи Т.Шевченка саме як народного поета (“Селянський король”), а не як співця лицарів-погоничів безладної юрби. Герой новели “Коваль Супрун” промовляє до ворожого міста й людей-однодумців, “змішуючи” свої та Шевченкові слова. Отже, дух Кобзаря живий, його слово, давно перехлюпнувши за береги книжок, злилося з голосом народу, є тією містичною силою, котра очищає, звеличує, “пориває” дух народу. Пишучи про це, Ю.Липа не уникає патетичних інтонацій, навпаки, – шукає і точно знаходить їх. Призначення України бачить Ю.Липа в утвердженні морального імперативу селянства як серцевинної основи нації. Україна унікальна силою невтраченого зв’язку із землею, збереженого селянством. Патетика його новел-характерів, присвячених українському степовому селянству, звучить правдиво й переконливо у контексті селянського світу й героїчної епохи. При цьому Ю.Липа не наївний, примітивний народник-назадник. Він – європеєць, людина високої освіченості, вписана в контекст високої західної культури. Важливо, що, сягнувши високостей західної культури, Ю.Липа зосереджує свій погляд на образі українського селянина, глибинно осмислюючи його і звеличуючи. Він відчував реальність, не намагаючись замінити її гаслами на взірець “загірної комуни”, “романтики вітаїзму”, “азіатського ренесансу” й “китайських ліхтариків” над Лопанню, як робив М.Хвильовий.
Феномен Ю.Липи, зокрема його новелістична спадщина, руйнували й руйнують літературознавчі схеми, в яких чітко розмежовано “західників”, “європейців” і “народників”, селянська цивілізація зведена до осміяної “шароварщини” і т.д. Творчість Ю.Липи не вписується в жодну із цих схем, бо вона тісно пов’язана з монументальним характером українських селян, що їх створив письменник в новелах “Рубан” та “Коваль Супрун” та інших творах “Нотатника”.
Можна стверджувати: художні характери селян у новелістиці Ю.Липи мають авторську естетичну й ідеологічну запрограмованість, без урахування і осмислення котрої неможливо сформувати адекватні уявлення про його творчість у контексті української літератури 20 – 30-х років ХХ століття.
Четвертий розділ “Характер українського інтелігента як людини “героїчного чину” містить дослідження авторських засобів, що використовуються Ю.Липою при створенні типів української інтелігенції. За переконанням Ю.Липи, пріоритетною для України є селянська культура, а її національним пророком став Т.Шевченко. На нього постійно взорує Ю.Липа, створюючи художні характери своїх героїв-інтелігентів. У художньому світі “Нотатника” національна інтелігенція, віддана українській справі, як і селянство, трактується як “сіль землі” й “серцевина нації”.
Лаконічна новела “Зустріч літераторів” вихоплює не основний епізод київської революційної дійсності з осені 1917 року: цілком випадково, на вулиці, щойно спостерігши криваву сутичку синьожупанників із червоногвардійцями, старий “літерат” Приступко зустрічає представника творчої молоді Єрлеця. Той запрошує його до себе додому з метою почути думку відомого письменника й “керманича белетристичного відділу української газети” про свою творчість. Між ними відбувається творчий діалог – звірлива нічна розмова. Ю.Липа зображує зустріч двох поколінь українських літераторів, двох типів письменників – момент передачі творчого досвіду й порозуміння різних генерацій. Можливо, у новелі “Зустріч літераторів” трансформувалися незабутні враження від реальних зустрічей письменника (на той час – одеського гімназиста) із В.Самійленком та І.Франком. У новелі “Зустріч літераторів” автор окреслює виразні силуети (до речі, “сильветка” – його улюблене слово) двох типів творчої української інтелігенції, з покоління літературних “батьків” і “дітей”, що Ю.Липа зафіксував як акт порозуміння. Неважко розшифрувати символіку цього оповідання: стара література й та нова, яка її наслідувала, часто залишаються в ізольованому естетичному просторі. Відповідь на запитання, яким має бути нове мистецтво, – там, за дверима, у кривавому хаосі життя. Знайти відповідь можна, лише безпосередньо включившись у боротьбу. Концепція героїчного мистецтва, апологетом якого був Ю.Липа, передбачає не тільки створення героїчного характеру в ідеальній дійсності художнього твору, а й відповідного морально-етичній концепції героїчного чину самого митця.
Своєрідною інтерпретацією цих принципів є Моренко, герой новели Ю.Липи “Бляшанки” – із гімназистів, армійський “культосвітник”. Восени двадцятого року, коли українська армія після серії поразок, складаючи зброю, переходила Збруч, він залишився по той бік кордону, щоб у складі інших добровольців продовжити боротьбу. Вже й це атестує Моренка як героя. У тяжкому партизанському рейді він виявляє свої вояцькі здібності. Але його характер розкривається до кінця не на полі бою: Моренко рятує від смерті Марину – чи то “маркітанку”, чи то санітарку. Його вчинок – із позицій моралі, його “наказ життя” перекреслив “наказ смерті”, відданий з огляду на жорстоку необхідність, “антимораль” війни. Подвиг людяності, малозначний у контексті війни, стає вирішальною характеристикою як Моренка, так і всього загону та всієї української армії. Концепція героїчного чину в естетиці Ю.Липи спирається на засади народної моралі й постійно коригується нею.
Літературознавець В.Мельник подав це у цілком незвичній для нього формі – стилізації народної легенди5. Очевидно, що В.Підмогильний тоді справді був під помітним впливом Г.Сковороди й своєрідно втілив образ мандрівника-пророка, відповідно ідейному задумові твору. Іван Босий постає органічним вираженням третьої стадії морального самовдосконалення людини – релігійної.
Основною прикметою героїчних характерів, створених Ю.Липою, є віра у вічні моральні цінності, у долю свого народу, якому учасники визвольної боротьби мріють повернути національну гідність, утвердивши Українську Державу. На противагу патріотам, представники більшовицького табору позбавлені віри у вічні цінності. Конфлікт між вірою і псевдовірою, зіпертою на лжевчення (більшовизм) дістає художню інтерпретацію в новелі Ю.Липи “Номер двадцять восьмий”. У центрі твору – характер студента, засланого чекістами на прикордонну заставу, де стоять українські військові. Студент прикидається перебіжчиком, але чекістський задум швидко розгадують. Начальник застави Самсон знищує ворога – він хоче навернути студента на праведний шлях: “Мені його життя непотрібно: мені душі треба”6. Між носіями двох ідеологій розпочинається затята боротьба, кожна зі сторін висуває свої докази: “…і розмови починались знову – душні, уперті, стримані і гнівні одночасно. Мов зачаровані, не могли відірватись один від одного: студент і Самсон. Оскаженілі, змучені, сиділи вони до пізньої ночі. Не раз обом їм здавалось, що тісно, надимлена кімната стає одною велетенською головою і в тій голові мисль одного і мисль другого сплітаються, як велетенські полози, як змії, і гнуть одна одну, і душать, і кусають короткими, злісними гризами…”7. Аналізуючи характер студента, Ю.Липа виявляє в ньому якомога повніший набір якостей, притаманних людині героїчного чину. Однак, позбавлений істинної віри (політико-економічні доктрини, такі, як комунобільшовизм, не можуть бути предметом віри – стверджує письменник), він є навіть не антигероєм, нікому не потрібним створінням. Ю.Липа, проектуючи героїчний художній характер, акцентував у ньому людяність і віру, перевіряючи те й те народною мірою правди.
Мета письменника – не вигадувати дійсність, не поринати у світ мрій-галюцинацій, а творити нову художню дійсність, синтезуючи елементи реальності. Ю.Липа не втомлюється в різних варіаціях і контекстах утверджувати думку про те, що епоха, сучасником якої він був, – є епохою “літератури великих синтез”.
______________________
У висновках узагальнено основні результати дослідження. Доведено жанрове різноманіття творчості Ю.Липи, який лишив не тільки неординарну поетичну спадщину, а й прозову, зокрема новелістичну, що досі не була предметом спеціального дослідження. На його художній творчості позначилася власна світоглядна концепція, вироблена в період національно-визвольних 1917 – 1921-х років, у середовищі різнорідних кіл української еміграції, насамперед “Празької школи”, до варшавського відгалуження якої він належав, сформована під час полеміки з Д.Донцовим і викладена у низці есеїв. Ю.Липа, на відміну від своїх сучасників, з якими мав багато спільних ознак (державотворчі інтенції в ідеології, історіософські мотиви в ліриці тощо), був схильний вбачати в основі нації селянство з його давньою культурою, протиставною варязьким міфам Є.Маланюка чи корпоративним постановам інтегрального націоналізму Д.Донцова, нетерпимого до інших поглядів.
Метафізична концепція “літератури великих синтез” Ю.Липи будувалася на єднанні умовно розмежованих сільської і міської, елітарної та егалітарної, інтелектуальної і ліричної, “народницької” та прозахідної орієнтацій. Вона насамперед позначилася на прозі письменника – не так у романі “Козаки в Московії”, як в оповіданнях, новелах, уміщених у збірці “Нотатник”, якій властивий невимушений ліризм, що сягає рівня високої поезії, і глибокий інтелектуалізм, що виявляється у філософських роздумах героїв про сенс історії, справжнього буття, призначення нації, необхідність жертовного присвячення життя високій меті тощо. У доробку прозаїка з’являються монументальні, реальні і водночас міфізовані постаті Рубана й коваля Супруна, які руйнують інтегральний націоналізм Д.Донцова, варязькі мотиви Є.Маланюка з притаманним їм поділом нації на еліту і плебс. Письменник не лише обґрунтовує, а й творить художній селянський характер у художній дійсності своїх новел, застосовуючи сформульовані ним естетичні принципи літератури “великих синтез” та “від засад”.
Не менш рельєфний у прозі Ю.Липи героїчний характер інтелігента, масштабно і глибоко виписаний, зокрема, в новелах “Кам’янець столичний” та “Гринів”. Письменнику вдалося створити образ героя нового типу – інтелігента, безмежно відданого ідеї, цілеспрямованого й діяльного. Його персонажі – люди витонченої душевної організації, високого інтелекту, природні провідники, герої європейські, і водночас – типові представники свого народу.
У дисертації розкрито специфіку новелістики Ю.Липи в контексті його різножанрової творчості та прози міжвоєнного двадцятиліття, а також проаналізовано принципи характеротворення літературних персонажів (інтроверти стають екстравертами, звичайна людина – героєм в екстремальних ситуаціях).
Юрій Липа ретельно проаналізував поведінку і психологію інших верств української людності: професійних військовиків, городян, люмпенів, гуманітаріїв тощо. Кожну новелу, кожне оповідання з Липиного “Нотатника” варто уважно, пильно прочитати, увібрати в себе й осмислити все те, що письменник, мабуть, з певної скромності назвав “нотатками”: його міркування й підсумки, спостереження і передбачання, біль його, захват і незглибимий смуток. Якщо користуватися поділом українських письменників на “народників” і “західників”, виявляється, що Ю.Липу неможливо зарахувати ні до тих, ні до інших. Він – не “посередині”, він інтегрує у своїй постаті та своїй творчості “народництво” і “європейство”, “державництво” й “культурництво”, ламаючи поширені схеми. “Незручність” Ю.Липи для колишніх і нинішніх радикальних літературних схемотворців є, вочевидь, однією з причин того, що появу “Нотатника” (принаймні поки що) “не помітили”.
Аналізовані тексти дають підстави стверджувати, що в часи, коли особливої популярності набула теза про “невдалий” національний характер, письменник визначив як творчу мету осмислення цього характеру. Закликаючи бачити й аналізувати націю “у правдивих вимірах”, Ю.Липа реалізував саме таку настанову у творах, що склали “Нотатник”. Національний характер, починаючи з прообразів етнічної міфології і закінчуючи сучасною поетичною творчістю, ввійшов у ментальність. Стереотипи поведінки, психічні реакції або оцінки певних подій чи осіб завжди є відображенням етнічної ментальності у творах письменника. Є підстави говорити про естетику монументалізму в поетиці героїчного характеротворення Ю.Липи.
Письменник підходить до зображення своїх героїв із мірою народної правди, а не з позицій тієї чи іншої теорії або ж доктрини. Цей принцип бачення “ізсередини”, “від засад”, себто, від основ національної культури, послідовно застосовується Ю.Липою у творенні художніх характерів його новелістики. При цьому і в безпосередній творчій практиці, і на рівні теоретичному письменник різко, як неприйнятну і хибну, відкидає можливість підходів до національного характеру з мірками, що вироблені в інших культурах.
У дисертації систематизовано й узагальнено результати аналізу новелістики Ю.Липи та принципи характеротворення його героїв.
Цит.за сттатею: Мороз В. Горіти надзвичайним світлом… // Юрій Липа. Збірник статей і матеріалів, приурочених 100-літньому ювілею. – Ів.-Франківськ. – 2000. – С.62.
|
