ПРОЗА ВАЦЛАВА ГОНСЬОРОВСЬКОГО: ГЕНЕЗА І СТРУКТУРА ІСТОРИЧНОГО ДИСКУРСУ : ПРОЗА ВАЦЛАВА ГОНСЕРОВСКОГО: ГЕНЕЗА И СТРУКТУРА исторического дискурса

Краткое содержание

У «Вступі» обгрунтовується вибір теми, її актуальність, характеризується стан вивчення порушеної проблеми, основні завдання роботи, визначаються об’єкт та предмет дослідження, окреслюються методи дослідження, практичне значення одержаних результатів, подається інформація про апробацію роботи та публікацію результатів наукового пошуку.

Перший розділ – «Творчість Вацлава Гонсьоровського в контексті польської історичної прози кінця XIX–початку XX ст.» – присвячено стислому аналізу робіт польських літературних критиків, які стосуються окремих творів письменника, висвітленню жанрової багатоманітності польської літератури кінця XIX – початку XX століття та місця в ній прози В. Гонсьоровського, поетиці трагічного й героїчного в романах і повістях письменника.

У підрозділі 1.1 – «Рецепція творів В. Гонсьоровського у польській літературній критиці» – викладаються основні оцінки окремих прозових творів В. Гонсьоровського польськими літературознавцями. В рецензіях, що з’являлися відразу після виходу у світ творів письменника, містилися стримані, а часом і негативні оцінки. Літературні критики початку XX ст. не брали до уваги схвальний відгук Г. Сенкевича на «Ураган» В. Гонсьоровського, здійснення перекладів переробок для молоді деяких творів письменника російською мовою. Таке упереджене ставлення до прози письменника можна пояснити, насамперед, неприйняттям більшістю літературних критиків оцінок В. Гонсьоровським причин поразок національних збройних повстань XIX ст., деміфологізації ним закріпленої у суспільній свідомості ролі Наполеона у вирішенні «польського питання», а також поглядів на шляхи реалізації ідеї національної незалежності.

У публікаціях, що з’являлися після смерті письменника, хоча і містилися схвальні відгуки про окремі твори В. Гонсьоровського, проте належний аналіз його літературної спадщини, як і раніше, в них був відсутній. Хоча за кількістю присвячених В. Гонсьоровському критичних публікацій він і не може вважатися цілком забутим, проте їхня обмеженість і вибірковість, певна упередженість наявних у них оцінок не відкривають простору для глибокого дослідження прози цієї неординарної особистості.

В прозі В. Гонсьоровського представлено ознаки основних відомих на той час літературних течій: романтизму з його історизмом, апологією особистості і неприйняттям буденності життя («Княгиня Ловицька», «Пані Валевська», «Емілія Плятер»); позитивізму з його феноменалізмом і натуралізмом («Чорний Генерал», романи Трилогії, повість «Бем»). Зв’язок з модернізмом простежується в орієнтації письменника на творчу інтуїцію та «філософію життя» («Аптекар», «Угодовці»). З неоромантизмом В. Гонсьоровського єднає його постулат подолання розриву між ідеалом та дійсністю завдяки могутній силі волі («Нігілісти», «Finis Poloniae»).

Підрозділ 1.2 – «Концепти історичної прози В. Гонсьоровського». Історичні романи і повісті В. Гонсьоровського привертали увагу не стільки художньою майстерністю (тут публіцистичність й ідейно-філософське наповнення часто переважають над художністю), скільки глибиною і драматичністю життєвих колізій, нехарактерною загалом для польської літератури об’єктивною відвертістю. Тематикою історичної прози письменника є переділи Польщі, повстання Тадеуша Костюшка, епопея польських легіонів в Італії, факт існування псевдодержавного утворення – Варшавського Князівства, іспанська кампанія Наполеона, Листопадове повстання 1830-1831 рр., і спрямована вона на виховання патріотичних почуттів, особливо у молодої генерації поляків, підтримання національного духу («зміцнення сердець»), укріплення віри в майбутнє торжество ідеї відродження незалежної Польщі. Концепти прози В. Гонсьоровського в кінцевому підсумку стали результатом тривалого і глибокого осмислення тематичних і жанрових парадигм видатних польських письменників, таких як Юзеф-Ігнацій Крашевський, Генрик Сенкевич, Казімеж Пшерва-Тетмайєр, Болеслав Прус, Стефан Жеромський. На вітчизняну історію Вацлав Гонсьоровський дивився передусім як митець і менше – як історик. У композиційному плані прозові твори продемонстрували утворення В. Гонсьоровським хронологічно дистанційованих сюжетних площин, об’єднаних загальною ідеєю авторського задуму.

У дисертації підкреслюється, що ґрунтовними зразками польського історичного роману (дуже різноманітними щодо їхніх хронологічних джерел) для В. Гонсьоровського були численні романи Юзефа-Ігнація Крашевського («Графиня Козель», «Прадавня легенда» та «Із Семилітньої війни»). Існують усі підстави стверджувати про докорінну відмінність історичних романів Вацлава Гонсьоровського, який писав свою Трилогію з життя польської армії у XIX ст., від романів такої самої тематичної орієнтації, але про події XVII ст., Генрика Сенкевича, зокрема, від його знаменитої Трилогії («Вогнем і мечем», «Потоп», «Пан Володийовський»).

Історична тема фігурує й у дилогії Казімежа Пшерви-Тетмайєра «Легенда Татр», де на першому місці стоїть соціальна «непокора» народу, а не «шляхетська чеснота» і «шляхетський героїзм», як це має місце у Генрика Сенкевича.

Підкреслено, що особливе місце серед польської історичної романістики XIX ст. посідає «Фараон» Болеслава Пруса, написаний «у декораціях» Стародавнього Єгипту. Роман Пруса – це алегорія історії Польщі, де шляхом стилізації під стародавні єгипетські хроніки в «історично-зіставній формі» зображено боротьбу між світською та релігійною владами на батьківщині письменника.

Вершиною польського історичного роману про національно-визвольну боротьбу у Польщі кінця XVIII–початку XIX століття є роман Стефана Жеромського «Попіл», в якому героїзм проявляють люди, готові до самопожертви. В історичній романістиці він створює певний стиль, що поєднує в собі ліричну піднесеність з точністю реалістичної деталі і винятковою психологічною проникливістю.

Дисертант наголошує, що до історичної тематики під різними ракурсами зверталися і такі відомі польські письменники XX століття, як Ярослав Івашкевич («Червоні щити»), Леон Кручковський («Кордіан і хам»), Тадеуш Голуй («Троянда і палаючий ліс»), Станіслав-Ришард Добровольський («Якуб Ясінський»). Таким чином, історичний роман у польській літературі кінця XIX– середини XX століття представлений яскравими за силою таланту й художньо-естетичними настановами авторами, а утворений їхньою літературною спадщиною національний тезаурус історичної книги органічно доповнюється романами і повістями цього жанру, що вийшли з-під пера Вацлава Гонсьоровського.

Підрозділ 1.3 – «Категорії трагічного і героїчного в історичних романах В. Гонсьоровського» – присвячено аналізу романів «Ураган», «Рік 1809», «Кінногвардійці», які об’єднані спільною темою – участю польських дивізій в іспанській кампанії Наполеона – і утворюють відому Трилогію письменника. Кожен з персонажів, навіть епізодичних, виступає виразником певних політичних і суспільних сил, виконує чітко окреслену соціальну роль. Привертає увагу масштабність охоплення історичних фактів, географічний, просторовий діапазон Трилогії В. Гонсьоровського. У ній панорамне зображення важливих подій супроводжується створенням значних епічних характерів, а сповнені трагізму сцени чергуються з м’якими ліричними описами, публіцистичними та історико-політичними коментарями. Дисертант осмислює процеси трансформування письменником життєвої правди в правду художню, моделювання комплексу типових образів, відтворення духу зображуваної епохи, висвітлення національного топосу кожної країни, де перебувають герої Трилогії.

Вацлав Гонсьоровський майстерно відтворює невидимі зовні порухи думок персонажів, розкриває кричущу несумісність людської натури з війною, яка огрублює особистість, пробуджує у ній ниці інстинкти. У категоріях трагічного і героїчного він осмислює морально-етичні аспекти участі поляків у воєнних діях у складі французької армії. На широкому історичному тлі реалій тогочасної Іспанії письменник переконливо доводить, що не може бути по-справжньому вільний той народ, який здобуває власну свободу ціною крові і поневолення іншого народу. На думку дисертанта, велика заслуга і новаторство письменника полягають у тому, що він чи не вперше в європейській літературі звернув увагу на болісну суспільну проблему соціальної та психологічної реабілітації колишніх вояків, які не можуть знайти свого місця у мирному житті.

Реалізуючи художню парадигму, що відбиває особливості кризових періодів розвитку суспільства, Трилогія свідчить про пошуки нових структуротворчих принципів, нетрадиційних домінант в інтерпретації людини і світу, поєднання архетипу, образної алюзії, синтезу історії та міфу, так і на рівні екзистенційного, віталістичного сприйняття дійсності.

У романах Трилогії В. Гонсьоровський постає не тільки як тонкий знавець психології людини, але й як майстер-баталіст, що підтверджується реалістичними описами битв при Прейсіш-Ейлау і Фрідланді (у Пруссії), у Сомосьєрській ущелині та в Сарагосі (в Іспанії), при Рашині (у Польщі) та Ваграмі (в Австрії). Авторськими дигресіями він надає епізодам значного експресивного навантаження, намагаючись довести читацьке сприйняття сюжету до високого естетико-художнього рівня. В окремих місцях він вкраплює барвисті пейзажні замальовки і монологи, що надають викладу ліричної піднесеності.

Підрозділ 1.4 – «Дихотомія еліта–маса у структурі роману “Чорний Генерал”». В романі у художній формі викладено погляди письменника на роль національної еліти у розв’язанні доленосних проблем народу. У творі домінує багатоаспектна композиція, а моменти особистого життя персонажів виступають відображенням і проявом спільної долі народу і держави. Письменник ретельно досліджує поведінку людини, зумовлену її належністю до певної соціальної групи. Діапазон творчої фантазії автора «Чорного Генерала» розширюється до відтворення свідомості індивідуума, покликаного внести свої корективи в історичну подію, яка постає в інтерпретації багатьох її учасників. Хоча у розповідній тканині «Чорного Генерала» акцентується політична складова дій персонажів, проте письменник як психолог багато уваги приділяє і їхньому внутрішньому світу, мотивації їхніх вчинків. В. Гонсьоровський часто переводить суто приземлені феномени, соціальні явища у сферу внутрішніх переживань героїв твору, реалістично описує розпач і глибоке розчарування легіонерів, які не шкодували свого життя, розраховуючи на допомогу французького імператора у відновленні незалежної Польщі. Мотиви деміфологізації Наполеона у «Чорному Генералі» «звучать» значно сильніше, ніж в інших творах письменника.

У творі чітко простежується оцінка автором суспільної дихотомії еліта–маса: національні еліти можуть бути лише тоді на висоті своєї історичної місії, якщо вони в змозі згуртувати і повести за собою народ, відкидають усе, що їх роз’єднує, в ім’я відродження незалежної і сильної польської держави. Ідейно-смислове навантаження змісту роману, його актуалізований дискурс відкривають простір для широких узагальнень щодо основних питань людського буття.

У підрозділі 1.5 – «Біографічний простір повісті “Аптекар”» – аналізуються актуальні питання визрівання самосвідомості молодої людини. Зображення картин життя, побуту і звичаїв конкретного соціального середовища піднято В. Гонсьоровським до рівня широкого узагальнення. В «Аптекарі» письменник наближається до художньої типізації літературного образу, який у нього збагачується переконливими рисами, що свідчить про удосконалення майстерності автора повісті. Герой твору розглядається не лише як репрезентант певного історичного періоду, але і як творець власної долі, причому письменник бере до уваги усю повноту життєвих обставин як об’єктивного, так і суб’єктивного порядку. В образі головного героя письменник відобразив типову долю, життєві колізії і пошуки власного місця у суспільстві вихідців із середовища дрібної міської шляхти, в чому, на думку дисертанта, відчуваються ремінісценції з «Людською комедією» Оноре де Бальзака. Художній світ Гонсьоровського в «Аптекарі» – це світ роботи думки і напружених пошуків. В. Гонсьоровський дає власне тлумачення повсякденним фактам життя великого міста, заглиблюється у широке коло соціальних, філософських і моральних проблем, які становлять ідейний стрижень повісті. Він робить присуд: у світі, де панує несправедливість, немає місця людині, сповненій романтичних ілюзій. У дисертації зазначено, що тема свого покликання в житті представників середнього класу, їхнього протесту проти несправедливого суспільного устрою впевнено звучить також і у С. Жеромського (роман «Бездомні», оповідання «Нескорена»), герої якого, нехтуючи особистим щастям, присвячують своє життя безкорисливому служінню людям.

З характерних рис повісті «Аптекар» дисертант відзначає її насиченість замальовками професійно-побутового антуражу, збільшення ваги внутрішнього монологу у структурі твору, тенденцію до зміщення конфлікту зі сфери конкретно-соціальної до інтелектуально-філософської. Художня манера В. Гонсьоровського позначена експериментами з лексичною, словотвірною та синтаксичною нормативністю, прагненням до зображення найбільш напружених ситуацій, до загострення сюжету. Постійна зміна тону і ритму оповіді, високі темпи чергування окремих сцен, хронотопні зсуви надають повісті виразної динамічності, а розгляд одних і тих самих епізодів під різними ракурсами створює відчуття симультанності.

Як важливе завдання своєї прози В. Гонсьоровський ставив висвітлення й оцінку героїчної боротьби за відновлення державності, про що йдеться у другому розділі дисертації – «Філософсько-антропологічний вимір творів про визвольні змагання польського народу». У ньому аналізуються повісті «Бем», «Емілія Плятер», романи «Пані Валевська» та «Княгиня Ловицька», в яких під різними кутами зору показано спроби польського суспільства скинути іноземне поневолення. Такі зусилля проявлялися як у відкритих збройних виступах, так і в дипломатичних кроках.

Предметом розгляду у підрозділі 2.1 – «Проблема вибору у повісті “Бем”: пізнавальний і психологічний аспекти» – є характер відображення і особливості осмислення В. Гонсьоровським конкретних обставин Листопадового повстання (1830-1831 рр.). Художнє бачення В. Гонсьоровським минувшини власного народу надає трагічної величі і монументальності сюжетному ряду перипетій, системі образів та характерів, компонуванню складових частин твору. За допомогою побудованих на контрастах сцен автор «Бема» відображав важку ходу повстання, що супроводжувалося численними жертвами і порушувало звичний ритм життя. Письменник у повісті втілив власну ідейно-художню концепцію вибору особистістю позиції в часи суворих випробувань, матеріалізував своє уявлення про керівника визвольного руху. Цінності повісті у пізнавальному сенсі додає те, що в ній В. Гонсьоровський викладав своє бачення причин поразки збройного виступу, що було зумовлено, на його думку, дією насамперед внутрішніх факторів, таких як недолугість керівництва повстанням, чвари між окремими його членами, недооцінка ролі військових фахівців. Оприлюднення такої думки вимагало від письменника неабиякої особистої сміливості та громадянської мужності, хоча він був не першим серед польських письменників, які, з’ясовуючи справжні причини невдач польських визвольних змагань, прямо звинувачували шляхту у непослідовності позиції, нерішучості та відсутності чіткого плану дій. Серед них, зокрема, Ю. Словацький (драма «Кордіан»), Е. Ожешко (есе «Gloria victis»), Л. Кручковський (роман «Кордіан і хам»).

В. Гонсьоровський виявляв інтерес не лише до подій, але й до внутрішньо-психологічного світу персонажів, філософсько-етичних і моральних проблем. У «Бемі» відбито величезну амплітуду людських переживань: від заземлених до високих, від комічно-гротескових до трагічних, від особистісних до всеохопно загальних. Його автор вдавався до оригінальної системи художньої образності, нестандартних мовленнєвих форм, використовував поетикальні засоби з польського фольклору.

Водночас повісті «Бем» властиві і певні композиційні прорахунки. Наприклад, окремі фрагменти сюжету подано конспективно, а вчинки деяких персонажів виглядають невмотивованими; подекуди спостерігається перевантаженість другорядними деталями. На думку автора дослідження, це можна пояснити намаганням письменника розширити тло подій, надати твору більшої інформативності. Загальна пізнавальна цінність твору як художнього свідчення трагедії польського повстання 1830-1831 років є досить високою.

У дисертації наголошується: практичні кроки щодо відновлення державної незалежності Польщі були справою не лише чоловіків, але й найбільш свідомих і активних жінок, які відігравали не останню роль як у патріотичній пропаганді та відповідних дипломатичних зусиллях, так і у збройних виступах. У своїх творах так званого «жіночого» циклу В. Гонсьоровський віддавав належне патріотичній позиції жінок, їхній безкорисливій готовності до боротьби за об’єднання розділеної країни, оспівував їхню хоробрість у поєднанні з красою почуттів, вірністю у коханні, теплотою стосунків, високим гуманізмом. Зазначений цикл включає повість «Емілія Плятер», романи «Пані Валевська» та «Княгиня Ловицька», що належать до кращих здобутків польської літератури XX століття і які аналізуються у підрозділі 2.2 – «Міфологізація жіночої теми».

В «Емілії Плятер» письменник показує процес вибору героїнею своєї долі, історичну обумовленість цього вибору і те суто індивідуальне, що його визначає і характеризує. Синкретизм образу Емілії втілює духовність і саможертовність, велич і простоту. В. Гонсьоровський, використовуючи відповідну лексику, метафори і порівняння, характеризує моральні принципи і світ емоцій жінки, її схильність до самоаналізу, неприйнятність компромісів у принципових питаннях. Відповідно до свого задуму він вибудовує і сюжетно-композиційну структуру твору: хронологічний звіт про події, опис колізій, діалоги, родинні стосунки. Сповнена життєдайної енергії пасіонарна Емілія Плятер під пером В. Гонсьоровського постає в ореолі привабливої загадковості, навіть таємничості. Виразними особливостями повісті «Емілія Плятер» є її багатоаспектність, певна міфологізація, ідейно-естетична полівалентність, переконлива експлікація парадигм людського буття.

У дослідженні зроблено висновок, що і в цій повісті письменник залишився вірним своїй творчій манері опису батальних сцен (сутички з російськими військами біля сіл Довгелі, Дегучі та Єзьороси), пейзажних замальовок, внутрішніх монологів персонажів. Однак йому не завжди вдається знайти оптимальні пропорції: окремі сцени виписано надто детально, а інші лише схематично позначено. Очевидними є і деякі відхилення її сюжету від реалій, що, можливо, пояснюється прагненням В. Гонсьоровського об’єднати конкретні факти життя Емілії Плятер з вигаданими, що узгоджувалося б з вимогами до побудови художнього історичного твору.

В іншому творі «жіночого» циклу – «Пані Валевська» – письменник моделює образи в системі конкретно-історичних сюжетів, обставин і психологічних ситуацій. Прототекстами для «Пані Валевської» письменнику слугували «Мемуари» Луї-Констана Вері, камердинера Наполеона, та біографічний нарис про Марію Валевську французького історика-наполеонознавця Ф. Массона в його збірнику «Наполеон і жінки», що ілюструє генетичну інтертекстуальність прозових творів В. Гонсьоровського. Висвітлення перипетій життєвого шляху Валевської підпорядковано виокремленню домінантних аспектів її світоглядної позиції. Особисте життя героїні у потрактуванні В. Гонсьоровського – це дивне поєднання передбачуваного і несподіваного. У романі В. Гонсьоровський підкреслює патріотичну позицію Марії Валевської, її прагнення сприяти возз’єднанню в одному державному організмі усіх польських земель, що перебували під владою сусідніх монархій.

В екзистенційних художніх моделях, в описі сум’яття почуттів героїні, високої напруженості її емоцій проявляється глибокий психологізм автора «Пані Валевської», що органічно поєднується з точним зображенням польської дійсності першого десятиліття XIX ст. Письменник вдається до узагальнень на тему ролі особистості в історичному процесі, філософського аналізу гри необхідності і випадковості, які й визначають поведінку і мотиви дій конкретної людини. На думку дисертанта, саме це дало Гонсьоровському можливість з великою силою художньої переконливості розкрити драматизм життя Валевської, наділеної неабияким інтелектом. Акцентуючи увагу на неординарності Марії як особистості, В. Гонсьоровський не намагається оточити її привабливим ореолом жертовності, вкласти уявлення про неї у «прокрустове ложе» усталених стандартів поведінки жінки в суспільстві. У своїх симпатіях до героїні він дещо ідеалізує Валевську, приписує їй важливу роль у спробах вирішення «польського питання» за допомогою Наполеона, підживлюючи тим самим міф про Марію як рятівницю польської нації. Письменник водночас дає зрозуміти, що у Польщі немає підстав соромитися цієї постаті або цуратися її.

Своєрідність творчої манери Гонсьоровського у романі «Пані Валевська» є результатом його активного художнього пошуку, використання ним модифікованих засобів поетики, що відбито в численних ліричних відступах, описах природи, особливостях мови окремих персонажів.

Сюжетну лінію роману «Княгиня Ловицька» становить опис на історичному тлі Листопадового повстання 1830-1831 рр. життєвих колізій реальних осіб – знатної шляхтянки Жанети Грудзинської, її чоловіка великого князя Костянтина – брата російського царя Миколи I, польського революціонера Валерія Лукасінського. Ліричне начало твору розкривало перед письменником простір для прямих декларацій, філософських сентенцій, не кажучи вже про засвоєння ним романтично-умовної імагологічності і фольклорної поетики. Інтертекстуальне поле роману досить багате. Як архетексти В. Гонсьоровський використовував наукові праці про Листопадове повстання 1830-1831 рр. історика С. Ашкеназі та присвячені феномену масонства у Польщі у першій третині XIX ст. монографії Ф. Егера й С. Заленського. В образі Жанети письменник втілює власне бачення ролі жінки у громадському житті, опоетизовує її і як берегиню домашнього вогнища, і як активну учасницю суспільно-корисних справ. Він аналізує людські стосунки, виявляє у прихованому внутрішньому змісті вчинків сутність суб’єктів зображення. На його думку, загальний характер життя повинен проглядати у непримітному так само чітко, як і в тому, що впадає у вічі, а шлях до осягнення складних життєвих конфліктів лежить через подолання індивідуалізму, в узгодженні помислів особистості з передовими ідеями епохи, в яку вона живе. Дотримуючись імагологічного підходу при викладі тексту, письменник «схоплює» дійсність в кульмінаційні моменти мовлення дійових осіб і через семантико-синтаксичні максими спілкування фіксує вплив на них зовнішніх обставин. Водночас дисертант доходить висновку, що «Княгиня Ловицька» поступається іншим творам В. Гонсьоровського через невмотивоване згортання окремих сюжетних відгалужень, надмірне включення другорядних персонажів, недостатнє використання лінгвальних засобів для їхньої ідентифікації, занадто розлогі авторські імпровізації.

У третьому розділі дисертації – «Історичний дискурс публіцистичних повістей Вацлава Гонсьоровського» – досліджуються твори «Царевбивці», «Анархісти», «Угодовці», «Нігілісти» та памфлет «Finis Poloniae», які у тематичному плані об’єднує спільний елемент – боротьба з царським самодержавством в Росії в останній чверті XIX ст. Своєю типологією та експресією вони істотно відрізняються від історичних творів письменника. Архетекстовий фундамент публіцистики В. Гонсьоровського становлять праці античних мислителів, філософів Середньовіччя, французьких просвітителів, представників політичної та економічної думки XIX ст., художні твори прогресивних російських письменників, матеріали преси та судові хроніки політичних процесів.

Підрозділ 3.1 – «Етико-естетичний вимір книги “Царевбивці”» – присвячено викладу поглядів її автора на фундаментальні цінності суспільного життя, висвітленню його ставлення до проявів маргінальної поведінки окремих індивідів у вигляді терористичних актів проти перших осіб держави. На відміну від інших романів і повістей письменника «Царевбивці» дають новий вияв його ідейно-естетичної свідомості, оскільки тут немає героїв, пригоди яких ставали б основою сюжету; відсутня також і романтизована патетика. В. Гонсьоровський, демонструючи свою обізнаність з практикою індивідуального терору, намагався з’ясувати причини, які спонукали людей вчиняти замахи на можновладців. Основне завдання він убачає у пошуку відповіді на непросте і трагічне за своєю суттю питання: «Вбивство царя – це добро чи зло?» Прагнучи знайти відповідь на нього, він мимоволі змушений заглиблюватися у напружені філософсько-етичні роздуми щодо суперечливості соціального буття людини, ролі її світоглядних засад у виборі способів реалізації власних потенцій як суб’єкта суспільних відносин.

На основі результатів аналізу твору дисертант доходить висновку, що Гонсьоровський у своїй книзі якщо прямо і не засуджує такий різновид політичної боротьби, як індивідуальний терор, то, в усякому разі, і не схвалює його. У дисертації підкреслюється, що боротьбу між владою і революціонерами письменник інтерпретує як боротьбу двох систем насильства, хоча автор «Царевбивць» і визнає, що учасники революційних рухів у своїх діях керуються кращими побажаннями. Цей твір несе велике ідейно-смислове навантаження, переконливо засвідчує активну громадянську позицію Гонсьоровського, його пристрасне бажання розібратися у складних перипетіях суспільного життя, заглибитися як у близьке, так і у більш віддалене майбутнє. В його світоглядних концепціях є очевидним синкретизм соціософських узагальнень, антисамодержавницьких мотивів, високих оцінок боротьби революціонерів, який дає уявлення про ідейну спрямованість та етико-естетичний вимір цієї книги.

У підрозділі 3.2 – «Принцип історизму та художня модель анархізму» – аналізуються погляди В. Гонсьоровського на історію становлення і розвитку теорії та практики анархізму. Письменник розглядає анархізм як синкретичний феномен, що включає три взаємопов’язані складники: власне анархію як певну модель соціального устрою; анархізм як політичну ідеологію; анархістів як персоніфікованих носіїв цієї ідеології. Практика анархізму в уяві Гонсьоровського ідилічно поставала як безпосередня демократія у вигляді колективно прийнятих рішень і прямої участі суб’єктів у вирішенні конкретних проблем. Однак практичні акції, що відбувалися під анархістськими гаслами і супроводжувалися людськими жертвами, різко дисонували з його баченням перспектив анархізму як у плані зростання числа його прихильників, так і в плані сприйняття масами пропонованої ідеологами цієї політичної течії моделі соціального переустрою. Хоча в «Анархістах» В. Гонсьоровський і не артикулює безперспективність і небажаність терору як інструмента реалізації теоретичних положень анархізму, але як підтекст проглядається негація його практики, що призводить до загибелі людей. Дисертант доходить висновку, що повість «Анархісти» можна розглядати як своєрідний компендіум теорій анархізму в їхньому історичному розвитку та етико-естетичному вимірі.

В «Анархістах» В. Гонсьоровський переймається непростими проблемами суспільного розвитку, пошуком шляхів досягнення соціальної справедливості. Інтертекстуальність цього твору очевидна. Вже сам ретроспективний аналіз творчої спадщини визначних мислителів минулого свідчить про далеко не дилетантський рівень його ерудиції, здатність до глибоких соціософських узагальнень. Стилістичні особливості «Анархістів» характеризуються тим, що письменник поєднує цитати з творів теоретиків анархізму з власними коментарями, які оздоблює метафорами, іронічними відступами, різними ампліфікаціями та історичними алюзіями. Цим самим формуються художні моделі окремих теорій анархізму, підвищується рівень їхньої перцепції та експлікації суб’єктами політичної діяльності.

Підрозділ 3.3 – «Політичні домінанти сюжету і композиції повісті “Угодовці”» – присвячено аналізу сюжетної лінії, композиційних і художніх особливостей цього твору, в якому В. Гонсьоровський на прикладі головного персонажа твору художніми засобами переконливо відобразив драматизм процесу еволюції світогляду молодої людини за умов наростання хвилі протесту проти гніту російського царизму, роль у цьому процесі особистих і суспільних чинників. Увагу письменника привертають мораль, етика, духовне обличчя індивідуума, причини, здатні похитнути здавна сформовані моральні норми.

В «Угодовцях» помітна дигресія В. Гонсьоровського в бік політизації сюжету. Із розмаїття окремих фактів автор зумів викристалізувати зловісну сутність політичного провокаторства й подати узагальнений портрет його носіїв. При цьому він акцентує увагу на першорядному значенні позитивних соціально-психологічних принципів у житті як окремої людини, так і людської спільноти в цілому.

В. Гонсьоровський вмотивовано пояснює об’єктивні причини виникнення нової політичної течії у тогочасному суспільстві – так званого угодовства. Останнє, на думку письменника, було зумовлено глибоким розчаруванням панівних верств у повстанській боротьбі за національну незалежність, яка почала розглядатися ними як безперспективна і якій протиставлявся курс на співпрацю з царським режимом. Угодовці об’єктивно виражали ідеологію фінансово-промислової буржуазії і великих землевласників, які, будучи зв’язаними з правлячими колами Росії, прагнули спертися на них у боротьбі із соціальним «бродінням» мас.

В «Угодовцях» письменник, відтворюючи гостроконфліктні ситуації, що вимагають від головного персонажа великої витримки, ставлячи його перед необхідністю прийняття гранично відповідальних рішень, широко використовує елементи символіки і метафорики, внутрішні монологи та пряму мову. Ця повість становить характерний етап процесу формування В. Гонсьоровського як публіциста, засвідчуючи водночас деяку обмеженість його світоглядних позицій, зумовлену, зокрема, недостатнім розумінням закономірностей суспільного розвитку.

Предметом дослідження у підрозділі 3.4 – «Антиномія добра і зла у повісті “Нігілісти”» – є структура, художні моделі, ідейно-естетичні та стильові прикмети цього твору, присвяченого самовідданій боротьбі народовольців проти царського режиму. В узагальнених категоріях добра і зла В. Гонсьоровський потрактовує драматичне протистояння народовольців самодержавству, виявляючи динаміку антиномічного дискурсу. Лейтмотивом поліаспектних «Нігілістів» є осуд застосування терору при вирішенні гострих соціальних і політичних проблем, яким можна лише поставити себе поза непорушними законами людського співжиття.

Дисертант доходить висновку, що повість «Нігілісти» є трансформованим відображенням В. Гонсьоровським власного світогляду, глибокої антиномії всередині російського суспільства останньої чверті XIX ст. Її риторика позначена публіцистичністю, присутністю потужного емоційного потенціалу, які розкриваються оригінальними мовно-стилістичними прийомами. Описи конфліктів супроводжуються численними ліричними дигресіями, а побутові замальовки – узагальненнями філософського ґатунку. Застосовані письменником внутрішні монологи й діалоги персонажів дають змогу визначити їхні настрої і спрямованість думок, а його пасажі полегшують перцепцію авторських оцінок подій суспільного життя. Водночас загальна оповідь невиправдано часто переривається дигресіями політико-соціального характеру, які не завжди чітко кореспондуються з окремими елементами сюжету. Тематично «Нігілісти» В. Гонсьоровського суголосні з прозовими творами російських письменників С. Степняка-Кравчинського (романи «Підпільна Росія», «Андрій Кожухов», «Будинок на Волзі», «Штундист Павло Руденко»), О. Форш (роман «Одягнені каменем»), українських прозаїків Панаса Мирного (ескіз «Народолюбець»), О. Соколовського (дилогія «Герої змов»), в яких висвітлено особливості революційної боротьби народників, їхнє духовне і моральне обличчя, самовідданість, товариськість, особливості обраної тактики боротьби із самодержавством.

Оцінки В. Гонсьоровським перебігу національних визвольних змагань у минулому і шляхів досягнення стратегічної мети – відродження незалежної Польщі розкриваються у підрозділі 3.5 – «Памфлет “Finis Poloniae” як явище метажанру». Не маючи єдиного сюжету, твір позначений розгалуженою експозицією відносно самостійних тем, що зберігають свою окремішність, і має дидактично-моралізаторський характер. Автор памфлета виразно активізував свій стиль, відійшов від усталених форм традиційної оповіді з орієнтацією на план героя. За своїми якісними ознаками памфлет В. Гонсьоровського є явищем типологічного метажанру, а за композицією – це його розгорнута відповідь на поставлені уявним співбесідником запитання. В. Гонсьоровський, риторизуючи свою оповідь, намагається визначити для себе (а отже, і для читача) основні сфери суспільного життя, радикальні перетворення в яких забезпечили б загальний успіх визвольного руху. Такими сферами він вважає політичну, соціальну і культурну, відсутність чіткої програми дій в яких і стала, на його думку, головною причиною невдач у справі возз’єднання розділених земель в рамках однієї держави.

В. Гонсьоровський не сприймав вузько витлумаченого поняття патріотизму, розуміючи останній не лише як любов до рідного краю, але і як прагнення зміцнювати зв’язки і розширювати співробітництво з народами інших країн. Сентенції письменника сповнені інвектив на адресу всього польського народу, якому він у полемічному запалі несправедливо приписував пасивність, інертність, небажання відгукуватися на заклики радикально налаштованих лідерів визвольних змагань. Подібні критичні висловлювання щодо нерішучої позиції окремих прошарків польського суспільства у доленосні моменти національної історії знаходимо також у Болеслава Пруса («Лялька»), Елізи Ожешко («Gloria victis»), Леона Кручковського («Кордіан і хам»), які, як і В. Гонсьоровський, глибоко відчували гіркоту національного приниження через втрату Польщею власної державності, зникнення її з політичної карти Європи. Зроблено висновок, що вболівання В. Гонсьоровського за історичну долю країни, його намагання вплинути на ментальність поляків за умов бездержавності та розірваності території їхньої Батьківщини спонукали його до спроби дати власну оцінку подіям як близького, так і більш віддаленого минулого, хоча такі оцінки і мали суб’єктивний характер. З позицій рецептивної естетики можна стверджувати, що весь твір несе потужний заряд емоцій, а імпульсивний стиль викладу думок В. Гонсьоровського і використовувана ним лексика більш властиві гострим дискусіям і політичним виступам.

Висновки узагальнюють основні результати дисертаційного дослідження.

Проза Вацлава Гонсьоровського має складну природу і включає не лише виклад фактографічного матеріалу, але і його суб’єктивне «аранжування», аналіз причинно-наслідкових зв’язків, прогностичні елементи. Історичний аспект творів В. Гонсьоровського виявляється в описах реальних фактів, у спогадах і внутрішніх монологах персонажів, побутових деталях, даючи неповторну візію подій минувшини, зокрема змагань польського народу за незалежність. У письменника помітне прагнення простежити вплив конкретних подій на внутрішній світ людини, дати психологічне обґрунтування її вчинків. Привертають увагу поетичний тон, позбавлений штучної риторики, присутність у текстах авторського «співпереживання». Експресивність і поліфонія думки, що розвивається у борінні протиріч, у складних співвідношеннях з почуттями, з вольовими спонуками, з дією, роблять В. Гонсьоровського письменником суто індивідуального психологічного стилю. В його романах і повістях документально-публіцистична частина фактично переважає над художньою, хоча автор і робить помітні спроби їхнього гармонійного поєднання.

Проза В. Гонсьоровського характеризується живописанням внутрішнього світу і моральних принципів численних персонажів, філософсько-етичним підтекстом й ліричним акцентом оповіді, що підносить емоційне напруження всього епічного масиву. Гострі соціальні конфлікти епохи відтворюються у нього через долю конкретних людей, непрості роздуми про межі морально дозволеного у боротьбі зі злом. Письменник намагається пізнати глибинні витоки відчуження людей один від одного, природу соціальних протиріч і шляхи їхнього розв’язання.

У прозі В. Гонсьоровського простежується поступове розширення тематико-жанрового діапазону, кола його мистецьких зацікавлень й уподобань, наявність ремінісценцій та алюзій з найвизначніших творів світової літератури. В типологічному плані В. Гонсьоровського у польській літературі споріднюють із Генриком Сенкевичем та Стефаном Жеромським дискурс «зміцнення сердець» та елементи неоромантизму; у французькій – зі Стендалем та Бальзаком гендерна тематика; в російській – зі Львом Толстим описи морального духу війська і масштабність батальних сцен, із Сергієм Степняком-Кравчинським та Ольгою Форш – показ самовідданої боротьби революціонерів-народовольців; в українській – з Панасом Мирним та Олександром Соколовським – висвітлення внутрішньої переконаності і чистоти помислів борців із самодержавством.

Твори письменника утворюють єдиний світ, позначений його яскравою індивідуальністю. Своєрідність В. Гонсьоровського-художника наочно проявляється в таких особливостях його поетики, як мистецтво застосування гіперболи, порівнянь, метафор, евфемізмів, алюзій для реалістичного відтворення дійсності та її оцінки з прогресивних суспільних позицій.

При ідейно-естетичному розмаїтті прозових творів В. Гонсьоровського в них наявні інваріанти соціально-філософського ґатунку, такі як ідеї національного визволення та «зміцнення сердець», вимоги забезпечення основних прав і свобод людини, заклик до її самоудосконалення. Використання у текстах когнітивно насичених синтагматичних одиниць у поєднанні з продуманою схемою зв’язків персонажів підпорядковано стратегічній меті – полегшити сприйняття читачем авторських ідей і світоглядних концепцій.