Концепція характеру гетьмана Мазепи в українській історичній романістиці

Краткое содержание

У Вступі обґрунтовано актуальність теми, сформульовано мету і завдання роботи, визначено наукову новизну дослідження та практичне значення одержаних результатів, наведено дані про апробацію основних положень дисертації. Розкрито розуміння автором заявленої в темі дефініції “концепція” як головної ідеї характеру героя, що ґрунтується на системі авторських оцінок цього героя.

Перший розділ “Критична рецепція літературного характеру Мазепи дослідниками ХХ століття” присвячено виявленню рівня розробки теми дисертації в українському літературознавстві. Не лише автори історичної прози, а й дослідники їхнього доробку змушені були зважати на ідеологічні настанови режимів, що панували і в дореволюційній, і в постреволюційній Україні. Особливо ретельно тема Мазепи замовчувалася в радянські десятиліття, тому деякі історики (наприклад, О.Оглоблин), письменники (Л.Полтава), літературні критики (В.Державин) змушені були шукати сприятливіших умов для творчості за кордоном. Постать такої історичної особи, як І.Мазепа, опинилася в інформаційному вакуумі. Історичні твори, присвячені добі цього гетьмана, не згадують у своїх наукових статтях, монографіях українські радянські літературознавці.

Інша політична ситуація існувала в країнах Заходу, де представники української діаспори не тільки писали твори про гетьмана Мазепу, але й формували рецептивне поле на прикладі окремих інтерпретацій. Усе це поступово стає доступним для прочитання в материковій Україні. Процес цей достатньо повільний, і нині український читач, навіть виявивши потужні пошукові зусилля, знайде небагато прозових творів, одним з характерів у яких був би гетьман Мазепа, і незначну кількість критичних реагувань на них.

Що стосується історичних романів, узятих дисертанткою для детального розгляду, то про них донедавна не існувало ні широкої критики, ні значних літературознавчих розвідок (окремо тут стоїть хіба що епопея Б.Лепкого “Мазепа”). Причини цього, у кожному конкретному випадку, свої. Скажімо, написані російською мовою “Царь и гетман” Д.Мордовця, “Молодость Мазепы” і “Руина” М.Старицького розглядалися деякими українськими літературознавцями як факти російської літератури. Це, крім іншого, давало можливість не згадувати ідеологічно дражливі твори у статтях, нарисах та монографіях. У випадку з дилогією про Мазепу М.Старицького ще однією несприятливою обставиною для дослідників було те, що ці романи майже століття (од 1899 до 1997 року) пролежали в московських архівах, видрукувані лише на сторінках газети “Московский листок”.

Утім, з часом до розвідок про дилогію Н.Левчик долучилися журнальні статті В.Гриневича, монографія В.Поліщука “Про історичну прозу Михайла Старицького” (2003), де, зокрема, проводиться думка, що в  дилогії, як і в трилогії про Б.Хмельницького,  домисел врівноважується з історичною фактурою, а не домінує над нею, як у романах “Последние орлы” чи “Разбойник Кармелюк”.

Написані поза СРСР романи Б.Лепкого і Л.Полтави дісталися України лише після здобуття нею незалежності. Останнім часом стали доступні й закордонні відгуки на них: на епопею “Мазепа” ― М.Рудницького, Л.Білецького, В.Безушка, І.Кедрина, згадуваного В.Державина ― сучасників Б.Лепкого. На твір Б.Лепкого є відгуки сучасних українських критиків ― М.Ільницького, Ф.Погребенника, Р.Горака, М.Жулинського, громадянина Польщі М.Сивіцького та інших. На роман Л.Полтави також знаходимо відгуки літературознавців з української діаспори.

Романи наших сучасників Р.Іваничука та Б.Сушинського про Мазепу не викликали підвищеної уваги критики. Перше пояснення: вийшли порівняно недавно. Особливо це стосується другого твору ― роману-есе “Гетьман Мазепа: повернення до Батурина”, який з’явився
друком три роки тому. Щодо роману “Орда”, то грунтовну рецензію


на нього опублікував критик М.Слабошпицький у “Літературній Україні” (14.06.1992 р.), будучи традиційно уважним до Р.Іваничука.

Свій аналіз дисертантка первісно вибудовувала, відштовхуючись від тези Т.Еліота про унікальне значення фактів у пізнанні феномену “автор ― твір”, узятої зі статті “Функції літературної критики”. Крім того, своєрідним “каркасом” пропонованого дослідження стали опорні поняття, які дають розуміння предмета дисертаційної праці, відбиті в її назві і заголовках розділів: “концепція характеру в історичному романі”, “характер гетьмана Мазепи”, “український історичний роман ХIХ століття”, “український історичний роман ХХ століття”, “український історичний роман, створений у діаспорі”, “український історичний роман, писаний у материковій Україні”. Було вирізнено як засадничі фактори часу й місця написання творів. Вони формували світогляд авторів історичних романів.

Похідними од світогляду ставали негативна чи позитивна
концепції романного характеру гетьмана Мазепи. Звертаючись у ході
аналізу того чи іншого роману до формули Т.Еліота, який вимагав од дослідників пріоритету фактів і мінімуму інтерпретацій, дисертантка потрактувала час і місце написання історичних творів як факти над фактами. Вони містять у собі сутності суспільно-політичного ладу, в умовах якого творили майстри української історичної прози (по-різному працювалося їм у добу імперську, десятиліття радянські і роки пострадянські), ці факти спрямовують увагу дослідника на оточення письменників, родину, друзів, суміжні заняття, які могли впливати на переконання авторів романів. Вони, зрештою, дають зрозуміти, якими історичними джерелами могли користуватися романісти. Історики розглядали минулі події по-різному, письменники могли солідаризуватися або не погоджуватися з ними, і це одразу відтіняло їхню власну концепцію літературного характеру українського гетьмана. Час і місце написання історичних творів зумовлювали специфічне наповнення їх виховними (просвітницькими) ідеями. Вони впливали на композицію, структуру романних текстів, поетику характеротворення, оскільки фокусувались у конкретній культурній ситуації тієї чи іншої доби, що позначена в мистецтві й літературі: романтизм, модернізм, постмодернізм.

Саме часово-просторовий критерій дозволив виділити три основні чинники, які впливали на формування авторської концепції характеру гетьмана Мазепи в українських історичних романах ХIХ і ХХ століть: світогляд письменника, доступні історичні джерела, об’єктивні умови написання історичного твору. Розгляд трактування


характеру гетьмана Мазепи авторами української історичної прози як комплексу впливів трьох вищеназваних чинників і став тією оптимальною методикою, що сприяла повному розкриттю теми дисертації.

Другий розділ “Центральний образ українських російськомовних романів кінця ХІХ століття” має два  підрозділи. У підрозділі 2.1. “Гетьман Мазепа як об¢єкт офіційно-ідеологічних звинувачень” ідеться про рядові та визначальну складові характеру гетьмана Мазепи в романі Д. Мордовця “Царь и гетман”.

З-поміж детально досліджуваних у дисертації прозових творів негативну характеристику гетьмана подано лише в романі Д.Мордовця. Щоправда, українська ментальність автора у деяких місцях твору своєрідно пом’якшила ідеологічну “жорсткість” його концепції. Твір цей був писаний у дореволюційній Росії безпосередньо на російській території (Петербург). Його автор майбутнє України вочевидь бачив у союзі з Росією, яку необхідно пореформувати відповідно до ідеології народництва.

Тому в його історичних творах, зокрема, в романі “Царь и гетман”, заходи Мазепи щодо побудови незалежної української держави не могли дістати схвалення. Гетьман потрактований у романі як лиходій, вмістилище негативних людських рис. Відомий український дослідник творчості Д.Мордовця В.Беляєв визначив залежність змалювання характерів в історичних творах цього письменника від історичних концепцій М.Костомарова. Останній розглядав історичного Мазепу як утілення брехні. Ось чому гетьман на більшості сторінок роману Д.Мордовця виглядає як особа з постійним нахилом до злодіянь (В.Беляєв).

Лише трактування кохання Мазепи й Мотрі Кочубеївни явно випадає з авторської системи негативних характеристик.

Єдина реальна історія з життєпису історичного Мазепи — кохання між гетьманом і Мотрею — настільки вразила Д.Мордовця, що він не міг її потрактувати, як “лживую” чи “бесовскую”. Він її просто опоетизував. І тим самим (може, через поспіх у писанні, може, свідомо) позбавив образ гетьмана “ореолу” викінченого негідника. 

У підрозділі 2.2. “Гетьман як носій козацько-лицарських чеснот” проаналізовано характер центрального персонажа в дилогії М.Старицького “Молодость Мазепы” і “Руина”.

Романові Д.Мордовця і дилогії М.Старицького про Мазепу властиві авантюрно-пригодницька фабула, елементи розважального жанру. Така манера оповіді романістові Д.Мордовцю була притаманна протягом майже всієї його творчості. Подібна стилістика для романів


М.Старицького була єдино можливою: пригодницько-любовні колізії творів були захистом від царської цензури. Автор не міг прямо солідаризуватися з державницькими прагненнями свого героя, він свідомо обмежив розповідь його молодими роками.

М.Старицький, задумавши художньо “реабілітувати” І.Мазепу, зробив на той час єдино можливе: написав про майбутнього гетьмана як про славного козака і порядну людину. Його дилогія сповнена описів відомих історичних місць України (Чигирин, Київ, Січ), широких пейзажів, і це ріднить її з фольклорними творами. Творив свої романи письменник разом з дочкою Людмилою Михайлівною Старицькою-Черняхівською, вихованою в дусі пошанування українських мови, культури, народних традицій. Людмила Михайлівна була однодумцем батька, і перший великий роман, який спромоглися написати батько й дочка Старицькі у 1893 році, був роман про гетьмана Мазепу. Це свідчить про те, що з усіх історичних діячів України Мазепа в їхніх очах був пріоритетною постаттю.

Головний характер дилогії Старицьких — це насамперед особа людяна. Феномен людяності, на думку  Василя Фащенка, дорівнює здатності індивіда здійснювати себе різнобічно: завдяки соціальній справедливості, чесній праці, самопожертві, ніжній дружбі і коханню, творчому розумові і щедрості душі. Такою здатністю наділений Мазепа в дилогії.  Звичайно — з поправкою на епоху. Скажімо, як розумів чи міг розуміти соціальну справедливість І.Мазепа? У незалежній Україні мали гармонійно уживатися всі соціальні стани, керовані національною елітою. Гербовий український шляхтич Мазепа знав, що добробут народу залежить від міцної влади.

В уста майбутнього гетьмана М.Старицький не втомлюється вкладати схожі сентенції — критику безперспективної боротьби Запорожжя за свої вольності, критику непокірного польського магнатства, котре має колись погубити свою державу. Україну він бачить збудованою по-іншому. У цій державі, традиційно демократичній, усе ж мала бути міцною влада, про що Мазепа задовго до свого гетьманства писав у “Думі”.

Д.Мордовець і М.Старицький художньо закріпили і розвинули два тодішні літературно-белетристичні погляди на гетьмана: 1) як на зрадника свого народу і 2) як на козацького ватажка, що піднісся до розуміння необхідності відбудови української державності. Завдання
остаточного поцінування гетьмана Мазепи в українській історичній прозі літератори позаминулого століття полишили на письменників
століття минулого.

У романтичних творах Д.Мордовця і М.Старицького серед


компонентів характеру гетьмана Мазепи виділяються психічні стани героя, їх автори намагаються точно окреслити. Внутрішнє мовлення його вони також часто і детально передають. Правда, в епопеї М.Старицького воно дещо фрагментарне, у романі Д.Мордовця ¾ плавно-розповідне, пересипане штампами, якими деколи сам Мазепа себе начебто характеризував: “старый собака”, “проклятый”, “выродок” тощо. Мотивація поведінки гетьмана в обох романах однозначна: у “Царе и гетмане” він “негодяй” і чинить відповідно до цієї засадничої для автора характеристики; в дилогії М.Старицького І.Мазепа славний козак, а тому наділений народно-пісенним позитивом. Портрети його в обох творах збірні, штрихові, чітко вилаштувані щодо ідеологічних “мінуса” і “плюса”.

Третій розділ “Гетьман Мазепа в осмисленні українських романістів ХХ століття” містить два підрозділи. Підрозділ 3.1.  “Персонаж історичних романів українського зарубіжжя”. За часів компартійного режиму, що перейняв од царизму і поглибив практику утисків української культури, тема Мазепи для українських радянських письменників була недоступною. Тому до неї могли звертатися лише українські літератори, які жили поза СРСР. До таких належали Б.Лепкий, що, проживаючи в польському Кракові, у середині 20-х років минулого століття розпочав писати частини епопеї “Мазепа”, намагаючись цим хоч якось підняти дух українців, які зазнали поразки у визвольних змаганнях 1917-1920 років, та Л.Полтава, котрий випустив свій роман “1709” у 1961 році, напередодні можливої всесвітньої катастрофи ― “карибської кризи”. Туга за Україною, оскарження колонізаторів водили рукою цих письменників. Вони свідомо писали твори агітаційні, закличні, звернені до сердець та розуму бездержавних українців. У їхніх романах гетьман Мазепа постає національним вождем, символом невмирущої волелюбності українського народу.

Ідейні та зображальні засади Б.Лепкого найліпше проступають у виписуванні ним історії кохання гетьмана і Мотрі.

Мотрина вихователька, її тітка Марія Федорівна, вважає гетьмана особою героїчного століття, сімнадцятого. Вона, разом з іншими,  обожнює Мазепу, не розрізняючи в ньому жодного негативу. Згодом її захоплення переймає і вихованка. Мотря відчуває до Мазепи складне почуття, зіткане з інтимних переживань і патетики. Причому другого набагато більше, ніж першого. Гетьман дарує їй перстень, і дівчина задумується: любить чи ні? Мотря сама себе картає за таку постановку питання. Адже йдеться про людину, від якої залежить доля рідної землі. Подібно думає і Мазепа про Мотрю: вона є для


нього  свято, його надія на те, що прийде великий день визволення тощо.

Словесна формула ¾ не в коханні сила, а в ділі, — могла б стати епіграфом до першої частини епопеї “Мотря”. І найщасливішою дочка генерального судді Кочубея відчула себе тоді, коли Мазепа їй відкрився у таємних зносинах з королями Карлом і Станіславом. Реакція Мотрі: гарячі слова вдячності, цілування рук гетьмана тільки за те, що утаємничив її у свої великі плани. 

Навряд чи історична Мотря Кочубеївна уміла так почувати і так промовляти. Однак письменникові був потрібний ідеальний герой — вождь боротьби за національне визволення. До пари йому змалював і подругу.

Таким був задум. З Мазепою на самоті Мотря більше говорить не про любов до нього, а про любов до України. Своїми думками і діями вона більше схожа на дівчат-старшин з легіону Січових Стрільців Софію Галечко або Олену Степанів, а не на дівчину-підлітка з України початку ХVIII ст., якою була справжня Мотря тоді, під час стосунків з гетьманом Мазепою.

            Б. Лепкий створює літературний характер, риси якого могли б успадкувати одноплемінники-борці в новому поході за національне

визволення. Дещо захопившись викладом політичних програм і дій героя, автор забуває про його суто людські риси, більше дбаючи не про всебічно виписаний характер, а про своєрідну ідеологічну схему.

Незважаючи на певні недогляди художньо-стилістичного плану, на непорозуміння між письменником та літературними критиками, епопея Б.Лепкого “Мазепа” зосталась одним з найбільших історичних творів, які працювали й працюють на українську національну ідею.

            Модерніст Л.Полтава у романі “1709” також поставив перед собою завдання подати образ людини, що здатна перебудувати і удосконалити дійсність. Його центральний герой, гетьман Мазепа, суголосний героєві дилогії М.Старицького своїми тісними зв’язками з масою ― козацькою у романтика М.Старицького, народом як сукупністю усіх суспільних станів і верств у Л.Полтави. Сюжет роману вибудовано так, що всі дії гетьмана Мазепи так чи інакше відгукуються у сільській та міській глибинці. Л.Полтава, як і Б.Лепкий, також  намагається  вивершувати образ батька нації, правда, не наголошуючи на аристократизмі Мазепи. Автор трактує його  як народного гетьмана.

У країнах Заходу Л.Полтава був більше відомий своїми віршами та поемами. У кінці 50-х років він створив великий прозовий


твір. Естетичні засади його роману  дещо схожі на творчу лабораторію поета. Він чутливий до історичної деталі, підкреслює якийсь предмет побуту, навіть людський вигук, якщо це грає на загальний образ історичної епохи.

Та достатньо опановує Л.Полтава майстерність і як епік, прагнучи достеменно пояснити відомі історичні факти, зокрема стосунки між Мазепою і Палієм, що стали основою романного сюжету у Д.Мордовця. Пожертвувавши фастівським полковником, який до цього боровся проти Польщі, Мазепа зайняв своїми військами правобережну Україну, що стало ще більшим ударом по її зазіханнях. Народ, зрештою, це оцінив. Одні лаяли Мазепу за козацького ватажка, а київські студенти складали вірші про гетьмана, який дуже опікувався школами, книжками, наукою. Живучи в умовах демократичного суспільства, автор роману “1709” мав змогу вдосталь простудіювати об’єктивну історичну літературу, отож гаразд уявляв, наскільки гетьман був (міг бути) у чужих “злодєєм”, а наскільки — освіченим главою нації європейського типу.

У романах Б.Лепкого та Л.Полтави наявні елементи літературного модерністського напряму. Перший автор, не економлячи в словах, психічні стани героя передає через видиму мову душі, широко використовує авторський коментар. В епопеї багато логізованих монологів гетьмана. Мотивація його вчинків тут психологічна, фабульна. У романі Л.Полтави “1709” гетьман майже не розмовляє, зате про нього висловлюються люди всіх суспільних станів (переважає опосередкована характеристика героя), автор лише подекуди розставляє акценти, майстерно використовуючи видиму мову душі.

І Б.Лепкий, і Л.Полтава, безумовно, творили прозу художню, але вона, ця проза, вийшла у них, значною мірою, агітаційною. Письменники, які жили поза УРСР, явно писали свої романи як заклики до земляків стати на прю за незалежність України.

            Підрозділ   3.2.   “Герой романістів материкової України”

присвячено детальному аналізу концепції характеру бунтівного гетьмана у творах наших сучасників “Орда” Р.Іваничука і “Гетьман Мазепа: повернення до Батурина” Б.Сушинського. На обох творах відбилася та обставина, що вони видавалися друком уже за часів незалежної України. Світогляди авторів об’єднують такі складові, як патріотизм, бажання бачити Україну незалежною державою. Тому образи гетьмана Мазепи в своїх творах вони виписали актуальними для нашого сьогодення.

У романі “Орда”, сповненому непростої символіки, Р.Іваничук


утверджує однаковість величин Українського Гетьмана і Українського Народу (обидва поняття ― з великих літер). Письменник своїм романом закликає сучасників шукати дорогу до Храму (української національної ідеї). На відміну від іншого персонажа, Сивого Козака, який ладен знищувати всіх відступників од боротьби за ідеали Мазепи (ідеали незалежності), центральний герой отець Єпифаній кличе українців до єднання,  очищення від імперської скверни, до покаяння у дверях Храму. Лише після цього усі ті, що згодилися на становище рабів після полтавської катастрофи, та їхні нащадки вивищаться до Гетьмана, тобто до самих себе.

Р.Іваничук у творі звернувся до теми орди вдруге. У першому відомому його історичному романі “Мальви”, підданому свого часу нещадній критиці з боку перейнятих ідеологічно-поліцейськими ідеями  літературознавцями, мовилося про наїзди на українські землі кримської орди. У новому романі зображено, як те саме лихо накочується з півночі. Воно опановує не тільки обшири України, а й душі її людей.

“Орда” є яскраво вираженим філософським романом з елементами постмодерністської поетики. Його образи ― символи буття українців та їхніх поневолювачів, своєрідні ідеї, контроверсійні за своєю суттю. Композиція твору розгалужена. Певні риси еклектики, тяжіння до стилізації проявлені в розповіді про карлицьку слободу, що сприймається як окрема повість у романі. Однак Р.Іваничук не може від неї відмовитися, оскільки малість карликів точно характеризує духовну мізерність орди ― північних поневолювачів, які століттями (як оті змальовані карлики) сиділи на шиях українців. Отож є два сюжетних вузли: доленосний похід гетьмана за Десну на сполучення зі шведським військом і сатира на карликів, своєрідних ідеологів ординців (водночас  улюбленців царя Петра). Карликів ― імперських чиновників. Кожен із вузлів міг би бути окремим твором. Р.Іваничук поєднує їх на порівняно неширокому романному полі, і виходить проблемоцентричний твір. Історичний Мазепа тут є найперше речником своєї ідеї. Індивідуальні риси його не розробляються, бо це не зумовлено задумом. Гетьман Мазепа в романі ― значуща, але всього лише ідея. Ідея визволення України, відновлення  державності.

Варто зазначити, що сатиричні колізії (“карлики”) роману Р.Іваничука в жодному разі не є свідоцтвом авторських упереджень щодо росіян як таких. Од імперських амбіцій панівних верств, як відомо, страждав і російський народ. Р.Іваничук не є навіть автором,
єдиним, образу чи літературної ідеї “орди”. Ідея носилася у повітрі,


про що свідчить поява у ті ж таки дев’яності
роки нарису Євгена Гуцала “Ментальність орди, або ж Творення “євразійського простору” (1994). Автор нарису не обходить увагою певні якості російської народної ментальності, згадує і своєрідне “філософське” забезпечення імперської експансії на всіх географічних широтах деякими російськими письменниками, однак головними  натхненниками і виконавцями імперського наступу на народи вважає “служаків” і царської, і компартійної імперій. Р. Іваничук у романі “Орда” також сатирично змальовує саме імперське чиновництво.

Увесь зміст роману “Гетьман Мазепа: повернення до Батурина” Б.Сушинський прагне довести до кореляції із сучасністю. Цей письменник, як і Р.Іваничук, не пропонує свого варіанту характеру історичної особи як такої, з певними індивідуальними рисами особистості. Для нього ім’я Мазепи є приводом висловитися щодо проблем незалежної України. Б.Сушинський бачить в історичному минулому Мазепу лідером нації. Попри гіркоту дорікань гетьманові за фатальні помилки, що не дозволили завершити протистояння з народжуваною імперією на свою користь, автор готовий усе пробачити Іванові Мазепі за те тільки (він називає гетьмана “людиною обставин”), що той “наважився”, “ризикнув” виступити проти ворога. Б.Сушинський звернувся до популярного нині жанру роману-есе, який дозволяє широко й вільно оперувати фактами історії, ідеями з історичного минулого, пов’язуючи їх із сьогоденням. Він детально розповідає про перевезення праху І.Мазепи з міста Галаца (Румунія) до українського Батурина, яке він, автор, сам і очолив. Історія перевезення, у свою чергу, додатково осучаснює ім’я та справи Мазепи. Образ історичної особи, картини теперішньої України накладаються одна на одну, поєднуються, творячи оригінальні смислові обладунки для ідеї української незалежності.

            У творах Р.Іваничука і Б.Сушинського з усіх складових характеру центрального героя найбільш задіяна мотивація його вчинків. Вочевидь, у час панування постмодерну ці письменники намагаються “писати про писане”, на їхню думку, добре відоме (Р.Іваничук, щоправда, боявся у якійсь змістовій подробиці повторитися за Б.Лепким). Жодних психічних станів та портретів І.Мазепи у їхніх романах не фіксується, зате вдосталь інтерпретації відомих вчинків гетьмана, тих чи інших його кроків, осіб з його оточення.

Отож українські історичні романісти ХХ століття у
найдраматичніші моменти історії (поразка визвольних змагань 1917 -1920 років, “карибська криза”, переддень утвердження Акту про


незалежність України, сучасні непоодинокі спроби ревізувати основи появи та утвердження незалежної України), коли проблема національної ідентичності ставала доленосною, вважали своїм обов’язком нагадати українцям про гетьмана Мазепу, головний учинок якого став знаковим для донедавна бездержавної нації ― прагнути незалежності України як запоруки самозбереження.

Висновки дисертації містять короткий  огляд виникнення та розвитку теми гетьмана Мазепи в українській історичній романістиці протягом більш як столітнього часового відтинку (кінець ХIХ — ХХ століття). Царські заборони більше стосувалися української мови як мови літературних творів, ніж цієї теми. Тому прозові твори про І.Мазепу та його справи були написані в ХIХ столітті російською мовою. У тому числі українськими письменниками (Д.Мордовцем, М.Старицьким та іншими).

Виходячи з негативних чи позитивних трактувань, письменники позаминулого століття в основному писали про І.Мазепу як про одну з помітних постатей української історії. Століття ХХ поставило на порядок денний питання про відновлення української державності. І майстри української історичної прози (Б.Лепкий, Л.Полтава, Р.Іваничук, Б.Сушинський) повели мову про гетьмана Мазепу як про одну з найвидатніших історичних осіб.

Висновки також містять у собі констатацію стану вивченості української романної мазепіани. Можна стверджувати одне: вивчення це в українському літературознавстві починається і кожен етап його належить розглядати в категоріях новизни та актуальності. Поряд з цим, у заключній частині роботи йдеться про виявлення дисертанткою часово-просторового фактора, який спрямовував аналіз письменницьких концепцій характеру українського гетьмана в історичних романах ХIХ і ХХ століть і допоміг виділити три основних чинники, що впливали на формування цих концепцій: світогляд письменника, доступні історичні джерела, обставини написання історичного прозового твору. Підсумовано особливості трактування літературного характеру гетьмана Мазепи на рівнях змістовому і формальному у зіставленні з домінуючим творчим напрямом, у руслі якого творили українські історичні романісти чи то у ХIХ, чи то у ХХ столітті. Послідовно розглянуто вплив історичних джерел різного ступеня об’єктивності на формування авторських концепцій характеру українського гетьмана. Простежено еволюцію цих концепцій од цілковитого засудження І.Мазепи засобами історичної прози до прославлення як українського діяча-державника. Маючи змогу творити вільно, майстри української історичної прози у більшості


своїй засуджували імперське анафемування гетьмана Мазепи.