| Краткое содержание: | У Вступі обґрунтовується вибір та актуальність теми дослідження, визначається ступінь її наукової розробленості, мета і завдання дослідження, окреслюється зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами, формулюється її наукова новизна, теоретичне і практичне значення, подається інформація про апробацію та публікації результатів дослідження.
Перший розділ „Історичні витоки та генеза малоросійства в осмисленні української літератури” містить розгляд історії та теорії проблеми.
Термін “малоросійство” є відносно новим для українського гуманітарного дискурсу. Як наукове поняття „малоросійство” стало вживатися тільки на поч. ХХ ст. (хоч існувало поняття “українофільство”, трохи м’якше за характером і не зовсім тотожне). Проте глибокі розвідки комплексу національної меншовартості з’явилися лише у наш час, коли нагальна потреба витворити повноцінну сучасну європейську державу стимулювала пошуки фундаментальних основ буття української людини у світі, дослідження українського менталітету, національної самосвідомості та психології. Проблема малоросійства стала об’єктом особливої уваги у працях С. Андрусів, Ю. Барабаша, О. Грабович, С. Грабовського,
З. Когута, Л. Нагорної, М. Рябчука, А. Погрібного та інших.
Історично зумовленим є той факт, що перші симптоми хронічної недуги національної свідомості судилося відчути і, відповідно, оприявнити українським письменникам, позаяк через несприятливі суспільно-політичні обставини наша національна вітальність упродовж кількох століть виявлялася переважно в царині літератури. Комплекс малоросійства як наслідок колоніального політичного становища України, результат стійкого й потужного тиску на українську духовність з боку імперських структур, найпотужніше виявив себе у першій половині ХІХ ст. після остаточного знищення російським царатом української державності. Швидкий занепад інтелектуального життя спричинив до майже повної русифікації українського нобілітету, який (переважно з кар’єрних міркувань) покладав великі надії на цілковиту та остаточну інкорпорацію українських земель до складу метрополії. Закономірно, що вже наприкінці XVIII ст. з’являються сатиричні твори, в яких висміюється намагання частини козацької старшини й заможного селянства отримати дворянські грамоти, адже зречення української родової ідентичності є першим кроком до відмови від національної тожсамості (“Доказательства Хама Данилея Кукси потомственні”, “Сатира на слобожан”, “Плач дворянина”).
Національно-визвольне спрямування „Історії Русів” та державотворчі тенденції давньої української літератури („Роксоланія” С. Кленовича, поема „Про Острозьку війну під П’яткою” С. Пекаліда, „Дніпрові камени”
І. Домбровського, козацькі літописи) стали підґрунтям концепції національної критики, спрямованої проти малоросійської ментальності. Її основоположником в українському письменстві є Тарас Шевченко, який сформулював провідні засади антималоросійства. Антималоросійська парадигма так чи інакше проходить крізь усю поетичну спадщину митця, через увесь “Кобзар” звучить мотив гніву, осуду, картання малороса як рабського типу українця, котрого не цікавить рідна нація, мова предків, культура. Найприкметнішими ознаками малороса, за Т. Шевченком, є сервілізм, зрадництво, історичне безпам’ятство та нехтування традицій (“Сон”, “Великий льох”, ”Чигирин”, “І мертвим, і живим…”, “Розрита могила”, “Во Іудеї во дні они...”, “Бували войни й військовії свари…”).
Шевченкове розуміння феномену малоросійства екстраполюється майже на всю наступну літературну традицію, суттєво збагачуючись новими нюансами, хоч саме поняття “Малоросія” і похідні від нього залишаються в Україні на рівні фразеології.
Малоросійство з часу своєї кристалізації розвивалося як психологічно двоїсте явище, бо було своєрідним компромісом між регіональним патріотизмом та вимогою імперської лояльності. На думку М. Рябчука, “поява перших “націоналістів” (кирило-мефодіївців) та перші імперські репресії проти них поклали край періоду амбівалентного існування малоросійства. Поєднувати дві лояльності, імперську та регіональну, ставало дедалі складніше: логіка подій виштовхувала малоросів або в бік українства (з усіма неминучими імперським “батогами”), або в протилежний бік - іще більшого, підкресленого вірнопідданства (з усіма належними в цьому разі імперськими пряниками)”.
Кирило-Мефодіївські братчики (і зокрема М. Костомаров, П. Куліш), наснажені філософськими ідеями Ф. Шеллінга, Й. Гердера, В. Гумбольдта,
Я. Коллара, згуртувалися навколо “великого задуму – видвигнути рідну мову й націю з духовного занепаду”, сприяти усвідомленню загалом своєї українськості. На досягнення цієї мети працювала не тільки їхня подвижницька діяльність, а й обраний ними романтичний тип художньої творчості. “В боротьбі пригнобленої національності за право національного розвитку, проти денаціоналізаторських тенденцій панівної нації ідеалізація старовини, національна романтика є тим історичним аргументом, що має довести право цієї нації на самостійне існування в нових історичних обставинах”. Отже, і мотиви козацької слави, і поетизація національних героїв, і культивування духу боротьби та національної гордості, і тема історичної пам’яті та волелюбства є не тільки даниною романтичній традиції. Усі вони стали зовнішніми проявами підсвідомих бажань тогочасного покоління врятувати Україну від процесів асиміляції (“Максим Перебийніс”, “Щира правда”, “Дід-пасішник”, “Сава Чалий”, “Переяславська ніч” М. Костомарова, „Хуторні недогарки”, „Псалтирна псальма”, „До рідного народу” П. Куліша). Рухливість та варіативність малоросійства накладає відбиток і на висвітлення цієї проблеми в художній літературі. Осмислення цього явища відбувається через мотиви добровільного рабства, летаргійного сну українства, національного ренегатства, викриття псевдопатріотизму, етнічної маргіналізації української людини тощо
Зазначимо, що тип “малороса”, який знає українські пісні, відчуває певний сентимент до національної кухні, але не хоче визнавати себе українцем, формувався не лише під російськими впливами. Подібний комплекс існував у ментальності деяких українців Галичини під впливом Польщі (тип русина за походженням, але поляка за національністю) та Закарпаття під впливом Угорщини (мадярони). Колоритно виписані в українській прозі образи типових українців – “малополяків”, які під впливом шляхетського виховання зрікаються своєї національної належності (“Люборацькі” А. Свидницького, „Рутенці” І. Франка, „Забобон” Леся Мартовича тощо).
Глибоке ідейно-естетичне осмислення проблеми малоросійства літературою 1920-30-тих років було зумовлене, перш за все, соціально-політичними чинниками. Небачений розвиток письменства, поява різноманітних мистецьких угруповань, поширення україномовної освіти, відродження та розквіт науки стали лише зовнішніми проявами набагато глибших та серйозніших зрушень у свідомості нації. Події національно-визвольних змагань змусили українців не тільки замислитися над власною історією, традиціями, а й стимулювали осмислення тих національних комплексів, що нівелюють творчі потуги народу та загрожують його окремішньому існуванню. У роботі звертаємо увагу на основні проблеми антималоросійського дискурсу 1920-х – 30-х рр.: проблема від’ємних рис національного характеру („Вальдшнепи” М. Хвильового, „Чотири шаблі”
Ю. Яновського, „Змова в Києві” Є Плужника), страху перед рідною мовою як вияву малоросійської ментальності („Мина Мазало” П. Куліша, „Пройшов я свій край, іди місто від міста...”В. Пачовського), повернення блудного сина-малороса в лоно матері –України (“На той бік” В. Винниченка, „Нащадки прадідів”
Б. Антоненка-Давидовича). Потреба урбанізації української нації, заявлена у творах В. Підмогильного, В. Сосюри, М. Івченка, у подальшому літературному процесі набуває антималоросійських конотацій. У новелах Григора Тютюнника („Вуточка”, „Син приїхав”, „Оддавали Катрю”) простежується, як соціальна маргіналізація української людини, зумовлена входженням у простір міста, часто перетворюється на етнічну. Етномаргінал стає носієм, реципієнтом і транслятором креолізованого типу культури, розріджуючи нашу етнокультурну та національну самототожність, адже розірваність людської психіки між селом і містом з часом може спровокувати трансформацію особистісних свідомісно-світоглядних настанов, що змусить індивіда знехтувати питомою українськістю на користь панівної російськості.
У другому розділі „Бачення малоросійського комплексу в публіцистиці 1920-х – початку 1930-х років” розкриваються погляди публіцистів та есеїстів „Літературно-наукового вістника” на природу комплексу національної меншовартості, аналізуються основні складові антималоросійського дискурсу „вісниківців”. Експресивність, динамізм, яскрава образність, афористичність, гумор, спільність мотивів, властиві публіцистичним виступам, есеям, мемуаристиці „вісниківців” дозволяють розглянути їхні статті як своєрідний метатекст, що підлягає інтерпретації. Предметом вивчення підрозділу 2.1. „Публіцистика Дмитра Донцова як ідейний виклик і спроба подолання українського провансальства” є публіцистична спадщина Д. Донцова, головного редактора та провідного автора „ЛНВ”. Підкреслюється новаторство Д. Донцова в осмисленні явища малоросійства. На відміну від попередників (І. Франка,
М. Грушевського, М. Міхновського) він запропонував цілісну концепцію, в якій поєдналося дослідження причин і аналіз наслідків цього суспільного феномена.
Українське „провансальство” („малоросійство”) стало однією з найболючіших для Д. Донцова тем, і тільки в його подоланні публіцист вбачав запоруку повноцінного розвитку української нації.
Основною причиною занепаду нації, деформації її політико-психологічних настанов Д. Донцов слушно вважав занепад еліти, яка капітулювала перед чужою силою. Він ставив досить високі вимоги перед прошарком національних провідників, адже від їх чеснот залежить майбутнє народу та повноцінний розвиток України. У статтях „Bellua sine capite”, „Atrophia cerebri”, „Драгоманов і ми”, „До старих богів” Д. Донцов розкриває причинно-наслідкові зв’язки між процесами „малоросіянізації” української спільноти та нездатністю її провідної верстви протистояти асимілятивним та загарбницьким процесам.
„Антинаціоналізм” традиційно був характерною рисою малоросійства, виявом його лояльності щодо Центру”, адже націоналістична ідеологія становила для нього небезпечну та потужну конкуренцію. Покоління, що програло національно-визвольні змагання, навпаки, бачило в націоналізмі новий світогляд, який сприятиме майбутньому оновленню української нації. Статті Д. Донцова „Проблема поколінь”, „1927”, „Патріотизм і націоналізм”, „Росія чи Європа”, „До старого спору” накреслюють основні шляхи подолання (переборення) комплексу національної меншовартості, серед яких особливе місце посідають поширення ідей націоналізму, а також боротьба за усунення будь-яких впливів російської культури на український національний організм, прилучення української нації до здобутків європейської цивілізації, дотримання абсолютної „чистоти” національної мови та культури, виховання справжньої, національно свідомої еліти.
Антималоросійство Д. Донцова, безперечно, має й психотерапевтичну функцію. Характерна для його творчості апологетика експансіонізму та мілітарності („Сансара”, „Микола Макіявель”, „Дві революції”, „Шатость малоросійская”) – це намагання прищепити нації здорові вітаїстичні психоустановки.
Антималоросійська налаштованість Д.Донцова проявилася також в його літературознавчих статтях та есеях. Вважаючи художнє слово одним із найхарактерніших проявів духу нації та її психології, він саме на красне письменство поклав виконання етноохоронної, етноконсолідуючої та націогенеруючої функцій („Криза української літератури”, „Поет твердої душі”, „Пам’яті великого вигнанця”, „В мартівську річницю” та ін.)
У підрозділі 2.1. „Творчі набутки „вісниківців”: опозиція малоросійській ментальності” розглядається доробок публіцистів та есеїстів журналу, у писаннях якого сформувалася ідейна опозиція тим процесам національної асиміляції та деградації, що культивувалися на українських теренах радянськими ідеологами. „ЛНВ” був чи не єдиним загальноукраїнським часописом, що мав виразне націоцентричне спрямування, тому боротьба проти малоросійської ментальності стала одним із програмових завдань журналу.
Ментальність малороса як національно деформованого типу сформувалася під впливом імперських стереотипів, які поневолений етнос засвоює від колонізаторів. Відповідно, основною та органічною складовою антималоросійського дискурсу „вісниківців”, стала антиімперська (антиросійська) позиція (статті Характерника (Р. Бжеського), В. Завадського, М. Мухіна,
М. Кочегара. О. Бабія та ін.).
Одним із засобів витворення малоросійської ментальності є щеплення на масовому рівні та постійне відтворення міфологем про “історичну єдність українського та російського народів”, “недолугість української культури”, „Київську Русь як спільну колиску...” тощо. Полеміка з фальсифікаторами української історії, що велася на сторінках журналу, різноманітні культурологічні та історико-літературні розвідки, які доводили національну самобутність українського народу, його стародавню культуру та національну й політичну окремішність, так само ставали своєрідною складовою „вісниківської” стратегії опору. „Вісниківці” одними із перших утверджують в літературознавстві погляд на Т. Шевченка як конструктора української нації. Культ Т. Шевченка, його „нещадно-відважне випікання історичних язв... і справжній мажор закованої, але внутрішньо вільної, психологічно здорової української особистості”, становлять ідейне підґрунтя антималоросійської парадигми часопису (статті С. Смаль-Стоцького, П. Богацького, К. Чеховича, Л. Білецького та ін.).
Позаяк імперія постійно намагалася позбавити українців власних героїв чи культурних здобутків, часто оголошувала росіянами українських письменників, мислителів, художників або перекручено тлумачила погляди визначних діячів українського мистецтва, то публіцисти та критики „ЛНВ” своїм основним завданням вбачали подавати правдиві, повноцінні образи гідних представників нашої еліти. Так, окрім досліджень з фольклористики, етнографії, етнопсихології чи мовознавства, друкувалися на сторінках журналу літературні портрети, спогади чи критичні матеріали про Ю. Нарбута, О. Кобилянську, С. Смаль-Стоцького,
Б. Грінченка тощо. Поверненню у питомий український простір та доведенню українськості М. Гоголя, І. Рєпіна, попри усталену традицію сприйняття цих постатей, присвячені есе Н. Королевої „Наш ненаш (Пам’яті Іллі Репина)” та літературна розвідка О. Яременка „Чи Гоголь був нашим?”
Публіцистика „ЛНВ” позначена також емоційними роздумами над національним характером українців. Ставлячи за мету формування життєздатної, витривалої нації, автори журналу спрямовують свої інвективи проти тих рис національної вдачі, які перешкоджають утвердженню українства як повноцінного суб’єкта світової політики та історії. Брак волі й героїчного оптимізму, отаманщина і гуляйпільство, пасивність і покора, терпимість до чужих і недоброзичливість до своїх – усього цього нація має позбутися задля порятунку від вимирання (есе Є. Онацького, Я. Окуневського, В. Вільшанецької, М. Іванейка, В. Білецького, О. Бабія, М. Ковальського).
Одним із засобів боротьби з малоросійством, на думку авторів „ЛНВ”, могло бути прилучення до європейських цінностей (розвідки В. Андрієвського,
О. Мицюка, Г. Чикаленко, Л. Луціва тощо). Орієнтація „вісниківців” на „психологічну” Європу, підтримана частиною письменників підрадянської України (М. Хвильовим, М. Зеровим, В. Підмогильним), ставила за мету вироблення в літературі, суспільстві, ідеології певних цивілізаційних засад, що унеможливлювали б подальше відтворення комплексу національної меншовартості.
Залучена до аналізу мемуаристика „ЛНВ”, крім документальної площини, пов’язаної з певними суспільно-важливими подіями, мала й особистісний вимір. На життєвих прикладах демонструвалася нагальна потреба піднесення національної самосвідомості, важливість виховання молодого покоління у пошані до традицій національного поступу, утвердження ідеалів соборності та незалежності.
У третьому розділі – „Ідейно-естетичне функціонування образу „мікромалороса” в українській новітній літературі” – аналізується специфіка та домінанти антималоросійського дискурсу літературно-художньої частини журналу. У підрозділі 3.1. „Художній дискурс антималоросійства у доробку Євгена Маланюка” розглядаються підходи та новаторство Є. Маланюка в осмисленні проблеми малоросійства. У поета зазначена тема розвинулася концептуально й наскрізно, адже безпосередньо чи опосередковано представлена в поезії та есеїстиці. Художній дискурс антималоросійства у творчості
Є. Маланюка інспірований суспільно-політичними чинниками. Програш національно-визвольних змагань, безпосереднім учасником яких він був, вимушена еміграція поета стимулювали роздуми над причинами бездержавності українського народу, нездатністю утвердитися на власній землі.
Першопричину колоніального становища України поет вбачав у самій національній вдачі українців. М’якість, лагідність, „жіночність” українців, на думку Є. Маланюка, є еллінсько-візантійськими рисами, вочевидь руйнівними, бо не врівноважуються римськими (чоловічими). Український національний характер, котрий є предметом поетових інвектив, заважає формуванню в національному організмові консолідуючих, солідаристських тенденцій та філософії опору. Провідними образами, через які Є. Маланюк намагається передати суть малоросійської ментальності та свою огиду до неї, є образи відьми-сотниківни, „матері яничар”, „рабині кожному, хто схоче дике тіло, що кохає гніт” (образ знижується до рівня повії), Чорної Еллади, Антимарії.
Вагомим аргументом, гострим закидом малоросові – „каліці і рабу”, „протоплазмі без ядра” – були в Є. Маланюка „варязька сталь і візантійська мідь” („Варяги”, „Сага”, „Варязька весна”, „Варязька балада”). Заглиблюючись в українську історію, спостерігаючи за „звироднінням” національного почуття у сучасників, поет все більше стає прихильником т. зв. „норманської теорії”, вважаючи, що мужні, мілітарні варяги, які знають, що таке дисципліна, право, ієрархія, є засновниками Києворуської держави. Саме войовничий варязький дух, за його переконанням, має розбудити мирних „гречкосіїв” від летаргійного існування. На жаль, поет задля своєї концепції проігнорував принцип історичної об’єктивності, адже, варяги прийшли на сформовану місцеву традицію державотворення.
Розуміючи фатальні наслідки зникнення історичної пам’яті, розбуяння комплексу меншовартості, фальшування української історії та цілеспрямованого нищення чи перекручування національних ідентитетів (мови, звичаїв, традицій, літератури), поет вважав, що комплекс „хронічного рабства” можна подолати, і це зробити під силу власній суверенній державі. Звідси в його творчості з’являється культ Риму та державотворчих чинників.
Тема малоросійства у поезії Є. Маланюка реалізується також через мотив „степового прокляття України” („Псалми степу”, „Не стомилась лежати шляхом”, „Проклін, проклін степів чорнявим долам” та ін.). Отже, концепція національної меншовартості розширюється за рахунок включення географічного чинника. Степовий простір, за Маланюком, розпорошує сили народу, накликає наїзників і призводить до поневолення. І саме ця смуга виробила той тип людини, якій властиві „гуляйпільство”, свавілля і водночас неспроможність захистити себе, нездатність протистояти чужинецьким впливам. У поезіях цього тематичного мотиву Україна - це жінка, „вагітна бурями повстань”, „покарана степом”, її прекрасне й гріховне тіло лежить „на узбоччу дороги - з Європи в Азію, Головою на Захід і лоном на Схід” („За добою - доба, за ерою - ера”, ”Не стомилась лежати шляхом”). Ставши жертвою ґвалту, вона втратила душу й сором та „йде віками” покриткою, народжуючи „монгольських байстрят”, різних „шельменят”, які тільки й здатні на „сліз пісні й бандури біль”, а ще на ”розслабленість ледачу серця, розуму і рук” та „безсилу насолоду плачу безсоромно-плебейських мук” („Відвіку покарано степом”).
Типологія малоросійства розширюється у творчості Є. Маланюка постаттю нового героя доби - „здрібнілого мікромалороса” („Друге посланіє”). Ця строєна літота є суто Маланюковим образом, що не має аналогій у нашій поезії.
Викриття явища малоросійства у публіцистиці та есеїстиці Є. Маланюка („Буряне поліття”, „Гоголь – Ґоґоль”, „До проблеми культурного процесу, „Малоросійство”) збагатило парадигму антималоросійства розумінням комплексу меншовартості не тільки як українського, а й загальноімперського явища, вимогою розбудови культури та витворення власної держави як необхідної умови його подолання.
У підрозділі 3.2. „Різножанровий набуток „вісниківців” у світлі проблеми „скаліченого менталітету” аналізується проблема „роздвоєності української душі” на прикладах художніх текстів „ЛНВ”.
Паралізуючі політичні обставини українства у міжвоєнний період наповнили літературну частину „ЛНВ” творами, спрямованими на викриття української пасивності, загумінковості, психології „моя хата скраю”
(А. Крижанівський „Сотня”, Д. Лукіянович „Невмируща пісня”, В. Бірчак „Притчі”, Л. М. „Ізгой”, С. Левченко „Наддніпрянщині”).
Малоросійство як суспільне явище, що зросло на „плодючому ґрунті деяких особливостей етнопсихологічного складу, національного характеру”, осмислюється „вісниківцями” через показ його індивідуальних проявів. Національна мімікрія й пристосуванство (П. Вальчук „Комуніст”), брак громадської відповідальності за майбутнє української справи (В. Бірчак „Притчі”), відсутність солідаризму та звичка жити тільки задля своєї стабільності, спокою, а не потреб і поривів української нації (В. Заріцький „Смерть Марусі”, „Не всьо лі равно”), зрада власного народу за грошову поживу (М. Матіїв-Мельник „Ефіяльт”, Дажбожич „Їм”), покора й угодовство (А. Карашевич „Різдвяне”,
Ю. Липа „Чернь”) - усі ці риси та їх носії, ставши об'єктом пильної уваги поетів та письменників, складають основу своєрідного, психологічно умотивованого, збірного образу малороса, котрий добровільно надів ярмо та (що найстрашніше!) підготував його у спадок наступним поколінням.
Тяжкі наслідки "скаліченого менталітету" обсервуються „вісниківцями” скрізь. Одним із них став вражаючий феномен „тутешності”, своєрідної „національної непритомності” українців. Здорове чуття своєї закоріненості, кревного зв’язку з цією землею, з тутешнім краєм, на українських теренах трансформується на вольову атрофію, безплідне існування, хворобливу неповноцінність національного духу (О. Стефанович „Волинські сонети”). У свою чергу криза або недорозвинутість національної самоідентифікації зумовлює виключеність українців із світового історичного процесу та перетворює їх на донорів для інших народів (Л. Мосендз „На "Могилі миру"”).
Для антималоросійського дискурсу „вісниківців”, безумовно, характерне почуття колективної образи на іноземців-поневолювачів, гостра ненависть до чужинців, які скалічили національний організм. Відповідно, Росія сприймається як ворожий, дисгармонійний, інфернальний простір, пекло, побудоване на людських кістках, крові та брехні. Вульгарний шар лексики, некоректні порівняння, метонімічні образи працюють на створення принижувального ефекту та передають високий ступінь зневаги до колонізаторів (Дажбожич „Скрипковий концерт”, Ю. Липа „Червоне”, В. Бобрів „Москалям”).
Антидотом на „хворобу української бездержавності”, переборенням дезінтегрованності української душі у художньому доробку „вісниківців” стає позитивне характеротворення та оживлення української історії. Сильні, мужні, підкреслено чоловічі, героїчні образи лицаря, воїна, Титанів, М. Проклятого, Гонти, С. Петлюри та ін., мають потужний націєтворчий потенціал, бо здатні перетворити етнографічну масу – на націю, „малоросів” – на українців, зарядивши їх енергією боротьби, спротиву, активізму ( Н. Королева „Гонта”, А. Карашевич „Титани”, Н. Лукіянович „Воєнний лицар”, А. Вартовий „Не бідні ми!” та ін.). Автори часопису внесли свіжі мотиви у тематику, пов'язану з княжою та гетьманською добою, подіями української революції, шукаючи саме там тих ознак українськості, яких потрібно плекати сучасникам (П. Коструба „Тмутаракань”,
Г. Мазуренко „1918”, Б. Гомзин „Sic transit” та ін.)
У Висновках підсумовуються результати дисертаційної роботи.
Малоросійство як внутрішній чинник українського буття стало однією з провідних проблемних ліній українського літературного процесу. Художньо-мистецькі пошуки письменства ХІХ – ХХ століття, вужче 1920-х-1930-х років, насичені емоційно-загостреними, інвективно-викривальними роздумами над причинами та наслідками деформації національної самосвідомості.
З’ясовано, що осмислення українською літературою історичних витоків, специфіки та генези малоросійства пов’язане з етапами становлення національної ідентичності. Сприйняття та інтерпретація українськими письменниками цього явища, безумовно, мали апперцепційний характер, тобто були „запрограмовані” індивідуальним чи спільнотним життєвим досвідом, особливостями геополітичної ситуації, тяглістю/відсутністю згуртувальних процесів всередині українства, рівнем розвитку тих галузей наукового пізнання, що вирішують проблеми національної самоідентифікації та державобудівництва.
Аналіз домінантної проблематики українського літературного процесу, пов’язаної з малоросійським аберативним ідентифікуванням, засвідчив певну еволюцію у відображенні комплексу національної меншовартості. Проста констатація стану духовного й національного поневолення (поч. ХІХ ст.) змінюється на гнівне оскарження національної зради, пристосуванства, летаргії (кін. ХІХ-поч. ХХ) та втілюється у цілісну концепцію ідейно-художнього антималоросійства (ХХ ст.).
Антималоросійський дискурс української літератури 1920-х – поч. 1930-х рр. формувався, у першу чергу, тими митцями, які об’єдналися навколо „Літературно-наукового вістника”. Програш національно-визвольної боротьби, політична деструкція і фрагментація українського простору, роздвоєність українського менталітету зумовили появу у творах „вісниківців” наскрізної антиколоніальної парадигми, спрямованої на подолання малоросійської ментальності. Особливостями цієї парадигми стали дух національного максималізму та експансії, волюнтаризм, історичний активізм, націєцентризм, маскулінізація письменства, екстремістських характер багатьох творів тощо.
Порівняльний аналіз антималоросійського пласту художньої творчості „вісниківців” з образним наповненням, культурологічними стратегіями, ідеями та інтенціями, властивими творам письменників Радянської України, засвідчив загальноукраїнський характер антималоросійського дискурсу. Водночас „вісниківці” виступили новаторами як у сфері тематичній, так і образно-стильовій. У своїх творах вони чи не вперше окреслюють малоросійство як явище національної капітуляції, активізують теми й мотиви бунту, непокори, критичного патріотизму, відповідальності митця як оформлювача української нації, вводять у літературний обіг проблематику „жіночності” українства як причини малоросійства, „варяжства”, небезпеки національної неструктурованості, потреби пробудження від малоросійської пасивності тощо. Неоромантизм „вісниківців” обґрунтовує індивідуалізм, динамізм, аристократизм, готичність національного характеру як своєрідного ліку на національну пасивність. Основні мотиви та образи антималоросійської парадигми „вісниківців” історично та генетично пов’язані з концепцією національної критики та самокритики.
Виділивши та проаналізувавши структуротворчі компоненти антималоросійського дискурсу публіцистики, есеїстики та літературної критики часопису, а саме: антиімперський, націєцентричний, європоцентричний, національно-визвольний, з’ясовано, що „вісниківці” випередили у багатьох моментах поважні наукові дослідження комплексу малоросійства, зокрема вказали на згубний вплив на національний організм ідей космополітизму, на небезпеку русифікації як засобу „малоросіянізації” української спільноти, дослідили тактику та стратегію ментального колоніалізму тощо.
Ідеї Д. Донцова суттєво вплинули на розвиток антималоросійської парадигми як „вісниківців”, так і частини письменників Радянської України. Цілісне бачення ним малоросійського комплексу зумовило актуалізацію в українській літературі та публіцистиці 1920-30-х рр. проблем відповідальності національної еліти за стан суспільної самосвідомості, „втягування” в українській простір малороса, подолання малоросійської ментальності за допомогою культивування націоналістичної ідеології.
|
