ЛІТЕРАТУРНО-ХУДОЖНЯ ТВОРЧІСТЬ А. КРИМСЬКОГО: ПРОБЛЕМАТИКА І ПОЕТИКА

Краткое содержание

У “Вступі” з’ясовано стан розробки проблеми, обґрунтовується актуальність теми дослідження; визначено об’єкт, предмет, мету й завдання роботи, джерельну базу і теоретико-методологічні засади дослідження, наукову новизну, теоретичну цінність і практичне значення основних положень і результатів; подано інформацію про апробацію результатів і висновків роботи; зазначено її структуру.

Перший розділ “Джерельна база і теоретико-методологічні засади дослідження” містить короткий огляд та стислий аналіз трактатів філософів, наукових праць мовознавців, психологів та літературознавців, у яких простежується процес формування уявлень і понять про прийом. Подано тлумачення змісту базової для даного дослідження термінології.

У підрозділі 1. 1. “Трактування поняття “прийом” у науці” спочатку простежено процес формування уявлень про “прийом” у філософії – зокрема у висловлюваннях стародавніх греків, у трактаті Платона “Держава”, у “Поетиці” Арістотеля, у праці Горація “Про поетичне мистецтво”, у “Мистецтві поетичному” Н. Буало, в “Естетиці” Гегеля та ін. Огляд показав: питання про прийом хвилювало ще мислителів давніх часів. Якщо Платон зробив диференціацію прийомів відтворення часу (“спогад”, “переказ”, “історичний екскурс”, “передбачення”), то Арістотель уже користувався цим поняттям із приблизним до сучасного значенням. Пізніше Горацій, Буало та Гегель не вживали конкретно поняття “прийом”, але говорили про ті явища, які зараз класифікують і вивчають як певну систему типів прийомів (“повчання”, “вигадування”, “переказ”, “іронізування”, “характеристика” тощо). Особливо багато зроблено для цього класицистами.

О. Потебня, О. Веселовський та ін. не тільки довели вагомість та автономність досліджуваного явища як складової змісту, внутрішньої і зовнішньої форми твору, а й помітили системність, взаємозалежність кожного з них, а найголовніше – їхню підпорядкованість певній меті творчості. До того ж О. Веселовський засвідчив, що будь-який окремий прийом чи їх систему необхідно вивчати у розвитку. На десятки років представники формалістичного напряму ОПОЯЗ відштовхнули багатьох дослідників від цих проблем, безумовно, перебільшуючи роль прийому в поетиці, наголосивши його її єдиним об’єктом: В. Шкловський говорив про необхідність виявляти й накопичувати нові прийоми творення образів і ситуацій; Ю. Тинянов велику увагу приділяв термінам “функція”, “система” прийомів і наголошував на тому, що кожний елемент тексту твору виконує певну функцію і відривати її від інших не можна; В. Жирмунський називає прийом складовою манери митця; Р. Якобсон вважав, що без прийому поетика не стане наукою; Б. Томашівський наголошував на негайній необхідності систематизації та класифікації усіх цих явищ, а В. Виноградов назвав саме це найголовнішим завданням поетики.

Тобто вони підкреслили неабияку важливість вирішення поставленої проблеми і необхідність глибокого осмислення сутності та ролі окремих прийомів та цілої системи цих явищ у творчому спадку будь-якого письменника: і як фактор змісту та форми твору, і як фактор вияву рівня майстерності митця слова.

Найчіткіше визначив сутність прийому як систему засобів, що підпорядковується більш-менш окресленій меті творчості Б. Томашівський: “Художня конструкція словесного матеріалу, що складається з окремих висловлювань у певну єдність, на наш погляд, – не що інше, як стиль. Очевидно, окремий вираз, якість котрого існує і поза властивих даному твору принципів об’єднання – це прийом”².

Отже, ще в ХІХ столітті науковці підкреслили важливість вирішення поставленої проблеми як глибокого осмислення сутності та ролі окремих прийомів і цілої системи цих та подібних явищ у творчому спадку будь-якого письменника, і як фактор змісту та форми твору, і як фактор вияву рівня майстерності митця. Тобто, прийом став одним із головних аспектів змісту, форми та функції твору. Саме тому через значний проміжок часу з’являється

______________________________

² Томашевский Б. Теория литературы. Поэтика. – М.: Аспект Пресс,

2001. – С. 14.

цілий ряд праць, у яких науковці ґрунтовно почали досліджувати зміст, форми й основні ідейно-художні та естетичні функції прийомів як в окремих творах, так і в творчих спадках видатних класиків національної літератури.

У підрозділі 1. 2. “Сучасне літературознавство про зміст, форми та функції прийому” окреслюються особливості змін щодо трактування змісту поняття “прийом” у науці.

У другій половині ХХ і на початку ХХІ століть науковці подають ґрунтовні трактування змісту понять “прийом” та конкретних прийомів, класифікують їх. Так, М. Кодак вивчає поетику як систему засобів і прийомів художнього осягнення митцем дійсності. Г. Клочек одним із головних складових елементів поетки вважає прийом і вивчає функції цього явища в творі художньої літератури. Важливим є те, що цей дослідник класифікує прийоми саме за характером їхніх функцій, чим закладає основи методики аналізу прийомів у творі художньої літератури.

А. Козлов визначає прийом як таку систему засобів творення образів, яка підпорядковується певній меті творчості, подає класифікацію прийомів – за характером їхнього функціонування. Саме таке групування прийомів дозволяє ґрунтовно вивчати їх зміст, форми і особливо функції у досить чіткій системі, простежити еволюцію майстерності митця слова. Підкреслена важливість функцій кожного прийому та визначене його місце в ряді одиниць художнього мислення. Г. Сивокінь також акцентує увагу вже на функціональній різниці реалістичного домислювання та суб’єктивно-правдоподібного чи нереалістичного фантазування. В. Пахаренко доводить, що саме прийом формує твір як системну цілісність.

Отже, дослідники поетики останніх часів не оминають питання про прийоми творення образів, ґрунтовно вивчають не лише їх зміст, форми та функції, а й їх класифікацію, а що найголовніше – систематизацію цих явищ.

У другому розділі “Специфіка проблематики та прийомів творення прози малих жанрів А. Кримським” з’ясована проблематика і поетика художніх творів 1890-1897 рр.

У підрозділі 2. 1. “Мікропоетика оповідань А. Кримського 1890-1891 рр. (прийоми вирішення основних проблем)” у хронологічному порядку проаналізовані перші прозові твори автора.

У першому оповіданні “Батьківське право” споконвічна проблема батьків і дітей розкривається констатаційно-описовими прийомами (“Горпина знов обіллялася гіркими слізьми та й звела очі до неба”), які поступово змінювались на гострі аналітичні: “Звідки це виходить, що ми повинні любити та поважати батьків з тої однісінької причини, що вони нам батьки?”. Автор не подає зовнішніх ознак своїх героїв, а розкриває їх характери внутрішнім мовленням, думками вголос – усе це робить художню інформацію більш достовірною і правдоподібною, сюжетно обумовленою.

Уже в другому оповіданні “Перші дебюти одного радикала” А. Кримського помітне деяке ускладнення поетики: проблема формування характеру молодої людини твориться своєрідними “букетами” прийомів, спочатку й у кінці яких майже завжди вживаються початкові й підсумкові авторські констатації.. І якщо в перших “композиціях” домінують описово-інформативні прийоми, то в усіх інших – аналітичні і психоаналітичні фрагменти й моменти заглиблення автора в душу дитини: “Совість мучила. Вся сьогоднішня днина докучною згадкою постала перед Петром, йому хотілося плакати”. І тут ще й проглядається оригінальне науково-логічне мислення письменника, його вміння бачити головні етапи процесу формування особистості з її підйомами, зі спробами часткового самоосмислення й повного самоусвідомлення.

Проблема подружніх стосунків “Та хто ж таки справді винен?!” розкривається своєрідним прийомом поєднання часу (автобіографічний спогад), який підводить реципієнта до самостійних роздумів про долю нещасливої жінки, а правдоподібність інформативно-описових прийомів ще й підсилюють самоаналізи: “… я й не стара ще, а вже немов диня, зажовкла; од повсякчасної згрижі зсушилася, така зробилася, наче колючка або скепа: чоловік геть усе здоров’я з мене вийняв”.

У циклі прозових творів автора (“З літопису преславних діяннів панків Присташів”) інформативно-описові та аналітичні прийоми логічно й послідовно сплетені у “композиції”. Вони навіть створювали своєрідний прийом психоаналізу особистості персонажа з досить влучними психологічними спостереженнями та самоспостереженнями: “Коли я замислений, тоді я дуже інтересний, щоб не сказати просто “вродливий””. Їх функція – показати процес аналітично-психологічного розвитку підлітка. Саме тут велику роль також відіграли роздуми, які розкривають головні риси характеру хлопця, з’ясовують його ідеологічні погляди й переконання.

В останньому ж оповіданні цього періоду “В вагоні” не зважаючи на те, що автор обмежився найпоширенішими прийомами (констатація, розповідь, роздум, зрідка – звертання, погроза чи припущення), особливу увагу тут привертає кількаразове повторення груп чи блоків прийомів (від початкової констатації через роздуми, зіставлення та спостереження і аж до наростаючої гостроти діалогів і дискусій), які готують читача до справді глибокого розуміння психіки мислення й діяння я-оповідача. Усі вони створюють поступове, спочатку майже непомітне, але потім досить гостре протиставлення двох типів людей: освічених, гонористих і владних проти малоосвічених, скромних і покірливих. А об’єднує окремі ситуації й епізоди з життя подорожніх наскрізний прийом – спогад.

З’ясовано, що найпоширенішим прийомом цього часу є констатація. Її змістовно-масштабна проблематика охоплює майже всі основні сфери людської діяльності (від побуту до міжнаціональних стосунків) і майже всі рівні свідомості (від осягнення природно-генетичних потенцій людини до проблем ідеології та виховання в суспільстві). Форми констатацій досить спрощені: розповідь найчастіше ведеться в монотонній часовій та просторовій послідовності, а тому особливе навантаження мають констатації з точки зору функцій – вони не стільки формують проблему чи несуть менш важливу інформацію, скільки зацікавлюють читача, вводять його в стан експресії, створюють мальовничим контекст оповіді, готують читача до роздумів персонажів і самого автора або я-оповідача. Початкові й підсумкові констатації чітко окреслюють системи прийомів, їх “набори”, “блоки”, “букети” чи “вінки”.

Менш поширені у творчості А. Кримського даного періоду роздуми. Автор і я-оповідач частіше всього роздумують про складність стосунків між поколіннями, про важкі непорозуміння між людьми, про складність родинного буття взагалі. Роздуми будуються одноманітно: спочатку формується питання чи проблема, подається її первісне рішення і лише потім добираються докази чи контраргументи. Тобто на перше місце висувається монологічний особистісний роздум.

Роздуми частіше всього призначаються поглибленому пізнанню (осмисленню, усвідомленню) глибинних причин дисгармонії в людських стосунках, а також шляхів подолання цієї дисгармонії. Як правило, нікому не вдається відповісти на ті болючі питання й проблеми.

Найменш вживаними, але досить ваговими, є спостереження та спроби психоаналізу, які призначені для розкриття внутрішньої дисгармонії, її причин у людських стосунках, а також можливих шляхів подолання цієї дисгармонії.

У підрозділі 2. 2. “Прийоми творів А. Кримського на теми психопатології” з’ясовано  проблематику та поетику другого етапу прозової творчості письменника.

Уже в першому оповіданні “PSYCHOPATHIA NATIONALIS. Дещо з невропатології, дещо з етнографії, дещо – так собі дещо” проблема націоналістичної психопатології порушується у формі надскладної (не менш ніж трьохшарової) “композиції” найрізноманітніших прийомів із наскрізним спогадом. Особливість психіки я-оповідача полягає в постійному нудьгуванні за всім рідним та в почутті огиди до всього чужого, яку ще більше загострювала низка психоаналітичних констатацій-характеристик: “не можна заходити в стосунки з тамошніми людьми”, “неохота якась балакати з великорусами”, “нелюбо й болюче було мені – подивитися часом на великоруського селянина”, “трохи був не зненавидів”. Таке огидне становище стало для я-оповідача майже постійним, і саме тому спокій переростає в хворобливе марення, тобто у психопатологію. Велика низка самоспостережень, роздумів та пригадувань вирішує головну проблему: будь-яку націоналістичну психопатологію можна вилікувати творчістю. Саме завдяки самопсихоаналізам та самоспостереженням я-оповідача за своїм хворобливим станом починає зникати і сама хвороба.

В оповіданні “Дивна пригода” А. Кримський ужив десятки найрізноманітніших прийомів з багатим змістом (від найдрібніших порухів душі самого я-оповідача до масштабних узагальнень “несподіваних передчуттів”); у різноманітних формах (від одно-двослівних характеристик і оцінок до багатослівних полілогів про лінгвістичні дискусії кількох інтелігентів-учених (вжито й кілька міцно сплетених композицій прийомів)). Найцілеспрямованішими виявилися функції прийомів – майже всі вони підпорядковані тому, щоб за допомогою пригадування розкрити внутрішній світ європейського вченого-лінгвіста, принципи й шляхи наукових пошуків. Саме тут А. Кримський виявився фактично неперевершеним, оскільки він розкриває не лише способи мислення вченого, а й мотиви його наукового та просвітницького мислення, мислення людини, для якої важливіше не наукова істина, а передовсім самоутвердження.

Композиції довжелезних рядів інформативно-описових та аналітичних прийомів вибудовуються за певними абстрактними та реальними “схемами” мислення й переживання людей – саме в таких конструкціях доводиться закономірність людських “передчувань” і передбачень: адже несподівані переживання “трапляються попросту систематично” в житті кожної людини. А для того, щоб усе це виглядало ще й максимально переконливим та доказовим, я-оповідач часто зіставляє самі “схеми” мислення. Саме тут особливу роль він відводить самоспостереженню за власним внутрішнім світом: “… у душі моїй заговорило придушене почуття, що хтось мене нагально кличе, хтось бажає притьмом побачити …”

Гострі особисті переживання старого грішника в оповіданні “Виривки з мемуарів одного старого гріховоди” А. Кримський знову подає складним “букетом” прийомів, об’єднаних загальним прийомом констатаційного пригадування. У цій “композиції” прийомів переважають самопсихоаналітичні роздуми я-оповідача (“Останніми часами мене, людину вже підтоптану, серйозно почина тривожити гадка: чи не збожеволів я часом?”), роздуми-судження, роздуми-умовиводи, самохарактеристики (“Я, от, цілісіньке моє життя був егоїстом…”), самоспостереження (“… кров холоне од страху, а в серце неначе гостра шпичка встромлюється”), видіння і марення (“… невиразно майнула в моїй уяві ще й чиясь одхилена назад мертво-блідава голова, … голова з заплющеними очима … в домовині!..”). А все це разом поступово набрало загального характеру найвідвертішої сповіді.

А. Кримський написав не просто твір-спогад, а пронизав його переважно духом щирої, гранично відвертої психофізіологічної сповіді такого “гріховоди”, який кається не стільки для того, щоб випросити прощення і “царства небесного”, скільки для того, щоб самому зрозуміти глибинні мотиви, причини та умови своїх колишніх дій і думок. Саме завдяки такому поєднанню прийомів проблемно-тематичне і формальне багатство змісту твору виявилися настільки чітко структурованими і вдало скомпонованими, що твір виглядає надзвичайно цілісним і вагомим – вищою мірою мистецьким і модерним.

Отже, на другому етапі прозової творчості А. Кримський беззаперечну змістовну форму і функціональну перевагу надає двом прийомам – спогадові і роздумові, який логічно переростає в аналіз, самоаналіз, психоаналіз. Спогад виступає як основна форма викладу художньої інформації, а його форма настільки ускладнена додатковими, вплетеними в нього елементами аналізу, характеристики, взаємо- та інохарактеристики, зіставлень, протиставлень та інші, що іноді він сам і губиться – від нього залишається лише минулий час подій чи вчинків. Найважливішими виступають функції спогаду: вони або відтворюють подієві ряди творів; або схематично малюють типові явища, суспільні процеси і характери окремих людей; або передають надскладні і постійні зміни у внутрішньому світі особистості: від перебігу миттєвих емоцій до постійних переживань і нав’язливих передчувань, пояснити механізм яких автор так до кінця і не зумів.

Гострота і масштабність зображуваних проблем повністю захоплює і хвилює як читача, так і самого я-оповідача, тому що майже кожну проблему автор формулює й розв’язує як свою власну і в той же час типову й імовірну для всіх, аж до узагальнено-абстрагованого схематизму.

Вплетені, вмотивовані чи інструктовані у спогад інші прийоми у більшості випадків виконують додаткові ролі, оскільки зміст цих прийомів, їх форми та обсяги, а особливо функції майже повністю підпорядковуються основному прийомові – пригадуванню.

Виняток становлять такі прийоми, як психо- та самопсихоаналіз, марення, домисли, раптові інтуїтивні вирішення проблем чи незрозумілостей та сновидіння. Своїм ірраціоналістичним і навіть фантасмагоричним змістом вони настільки втрачають функцію допоміжних, що і я-оповідач, і реципієнт починають заглиблюватися саме в зміст марень, домислів, бо саме вони і розкривають форму, спосіб та мету психоаналітичного пошуку відповідей на такі питання, як, наприклад, чому у деяких людей виникають непередбачувані “почування”? Саме вони передають надскладні і постійні зміни у внутрішньому світі особистості.

У підрозділі 2. 3. “Провідні проблеми та прийоми “Бейрутських оповідань” А. Кримського” виявлена і вивчена специфіка проблематики та прийомів творення образів у них. Над проблемами навчання та виховання у школах і в родинах напівєвропеїзованих арабів-єзуїтів А. Кримський відверто іронізує (“Честь і слава добрим єзуїтам”), котрі вироджувалися національно, духовно і перш за все культурно. Спостерігаються чіткі “композиції” та переплетіння інформативно-описових та аналітичних прийомів (констатація з елементами опису, спостереження, роздуму тощо), завдяки чому досягається їх реалістична доказовість. Частіше всього такі “композиції” – це логічний та міцний засіб поєднання ряду прийомів для цілісності твору та знову-таки для правдоподібності зображуваного. Більше того, ті блоки ще й зіставляються чи протиставляються для того, щоб передати читачеві “екзотичні” можливості багатих і бідних. Можна твердити, що провідним прийомом усього циклу є спостереження автора, яке подається у часовій послідовності, розкриває неминучість оновлення життя арабів, руйнацію старих традицій і створенню нових.

Для всебічного висвітлення мовного питання наявне переплетіння описово-інформативних прийомів, а саме: історичного екскурсу з елементами констатацій. Значну увагу приділяє А. Кримський особливостям вимови арабських слів. Тут домінує індивідуальний, створений самим автором, прийом перекладання та прийом репродукування вітальних звичаїв: “Нгâрак мбâрак! (Се значило: “День твій благословенний!”)”. Не менш важливі характеристики автора, іно- та взаємохарактеристики персонажів, бо саме вони вибудовують чітку й виразну соціальну “піраміду” жителів тодішнього Бейрута.

Отже, на третьому етапі своєї прозової творчості А. Кримський беззаперечну перевагу віддає міцно сплетеним “букетам” інформативно-описових та аналітичних прийомів. Причому ми спостерігаємо їх цілі масштабні “композиції”, які в свою чергу ще й зіставляються та протиставляються, цим самим створюючи очевидну цілісність усього твору.

У третьому розділі “Синтагматично-парадигматичні функції прийомів у поетичній творчості А. Кримського” досліджені значно складніші оригінальні твори письменника з точки зору проблематики.

У підрозділі 3. 1. “Прийоми самовираження ліричного “Я” в “Частині першій” “Пальмового гілля. Екзотичні поезії” А. Кримського” з’ясовано, що перша частина збірки відзначається кількісним домінуванням описово-констатаційних та аналітичних прийомів, але глибина переживань ліричного “Я” передається ще й додатковими прийомами домислювання, фантазування та іносказання. Проблеми внутрішнього характеру передаються передовсім спостереженнями, роздумами, самоаналізами, самопсихоаналізами (“Заспів”); проблеми молодого закоханого серця – подвійними прийомами: звертання і спостереження, констатація і роздум (“В горах Ліванських (Ідилія)”); причини ж власного смутку ліричне “Я” з’ясовує насамперед за допомогою психоаналізу, а для того, щоб вгамувати своє почуття вдається до персоніфікації, вигадувань, але все одно його суб’єктивно-особистісні роздуми залишаються без відповіді (“Самотою на чужині”).

Чітко окреслені, гармонійно й ефективно скомпоновані системи прийомів спостерігаються у таких циклах поезій А. Кримського: “Нечестиве кохання. Уривки з роману одного бідолашного дегенерата”, “Кохання по-людському. Уривки з ліричної ілюзії, із життя не дегенератів. Спостереження з Кавказу”. Вічна проблема стосунків між чоловіком і жінкою розкривається передовсім самоспостереженнями (“На душі якась тривога / Й полохливе почуття …”), роздумами (“Дак чого ж мене не хоче кинуть / Чуття шалене?”), рідше – психоаналізами, домислюванням та вигадуваннями. Вражають також живописні описи природи навесні, логічне й продумане їх поєднання із самоспостереженнями ліричного “Я” як за довкіллям, так і за власними внутрішніми почуттями. Саме від цього починає грати його уява і все навколо іноді набувало людських рис: “І сонце, й лука, й течія, і соловейко, / І вітер, і квіти – / Вмовляють і кличуть: Кохати!... Любити!...”

У підрозділі 3. 2. “Проблематика та основні функції прийомів “Із частини другої” “Пальмового гілля” А. Кримського” з’ясовано домінування інформативно-описових прийомів тісно переплетених з аналітичними. Крім того, саме тут спостерігаємо здатність самого автора до реалістичного передбачення своєї смерті у формі настанови чи розпорядження, тобто заповіту (“На тортурних муках”). І, взагалі, в цій частині збірки переважають проблеми руйнації сенсу життя, щирих почуттів, недовговічності мрії, непередбачуваності смерті. Навіть присутні натуралістичні картини тління мертвого тіла у формі роздуму: “Що коїться в гнилій, вогкій могилі / з твоєю головою і очима?..” (“Перед портретом”).

Отже, прийоми творення образів у другій частині збірки ускладнюються одночасно з думками й емоційним станом ліричного “Я” логічно і поступово: якщо на початку – це констатації, роздуми, дуже рідко – уособлення, то в кінці – масштабні спогади людини, яка наприкінці життя робить найоб’єктивніші підсумки, широкомасштабні роздуми з найвищим ступенем реалістичного домислювання та передбачення.

У “Висновках” узагальнено найважливіші результати дослідження.

До проблеми вивчення змісту, форм і особливо функцій прийомів творення образів і ситуацій зверталося багато дослідників різних галузей науки. Вони часто ставили й вирішували питання про сутність прийому взагалі, про окремі прийоми творчості й про прийоми як складові частини поетики. Так сформувалися достатньо чіткі уявлення й поняття про прийом як явище процесу творчості, змісту, форми і особливо функції. Поняття про прийом, як про таку систему засобів, котра підпорядковується визначеній меті творчості, ще й сьогодні тлумачиться неоднозначно. Врешті-решт з’ясовано: по-перше, прийом (чи художній прийом) у творі художньої літератури – це така система засобів, яка підпорядкована певній (більш-менш окресленій) меті творення характеру, образу, ситуації тощо; по-друге, відповідно до основних цілей і функцій розрізняють кілька груп прийомів (інформативно-описові, аналітичні, стверджувальні, заперечувальні, прийоми домислювання та фантазування, містифікування, іносказання тощо).

Внаслідок виявлення й вивчення специфіки проблематики та змісту, форм і найважливіших функцій прийомів, їх систем у власних оригінальних творах А. Кримського з’ясовано: у ранніх оповіданнях автор використав майже всі традиційні для класичної української прози кінця ХІХ – почату ХХ ст. прийоми (від звичайних описів та констатацій до роздумів та перших спроб психо- і самоаналізу персонажів). У циклах творів цього періоду переважають гострі та глибокі роздуми і лише зрідка спостерігаємо описово-інформативні “букети” прийомів із аналітичними та психоаналітичними вкрапленнями, найчастіше вони просто “нанизувались” на один нерозривний ланцюжок або просто перепліталися. Тобто на цьому етапі письменник ще не проникає в глибини людської психіки, його майстерність лише формувалася, дозрівала. ЇЇ перших висот А. Кримський досягнув у таких оповіданнях та циклах: “Перші дебюти одного радикала”, “З літопису преславних діяннів панків Присташів”. Крім того, він ще тоді порушив проблему тендерного плану: матеріально-побутове пристосуванство жінки-міщанки і збайдужіння чоловіків до проблем родини (“Та хто ж таки справді винен?!”).

На другому етапі прозової творчості А. Кримський порушує складні проблеми внутрішніх станів людини навіть із фантасмагоричним змістом. Але ні автор, ні я-оповідач не змогли дати повної відповіді на поставлені в текстах питання: настільки людина надзвичайно складна, психофізіологічна, соціальна, суспільно-політична істота, що вона не здатна до кінця пізнати навіть саму себе. Складною виявляється поетика цих творів: по-перше, переважають масштабні за розміром самоспостереження, психоаналітичні роздуми, складні й туманні самопсихоаналізи, ірраціональні марення й домисли, по-друге, автор постійно вживає міцно сплетені найрізноманітніші “композиції” прийомів, узагальнено-умовні “схеми-аналізи” реалізації “несподіваних передчувань”, зіставлення довжелезних рядів прийомів, складні “букети” прийомів із провідною психофізіологічною сповіддю, інтелектуально-емоційні “паузи” для відтінення змістовно-тематичних блоків прийомів. А найважливіше те, що майже всі “композиції” чи “блоки” прийомів підпорядковуються функції основного прийому – пригадуванню. Виняток становлять лише психо-, самопсихоаналіз та марення із сюрреалістичним змістом. Тобто, у психопатологічних творах А. Кримського спостерігаємо дуже вдале поєднання традиційних і типових систем прийомів для української прози кінця ХІХ століття з прийомами новітніх стилів і течій: від елементів описовості до вищих досягнень експресіонізму та сюрреалізму, навіть в окремих абзацах – особливо в роздумах та самоспостереженнях. А все це разом уже тоді презентувало кращі зразки авторського та персонажного психоаналізу. Саме в умінні поєднати найскладніші прийоми з прийомами спогадів, в умінні глибоко, доказово мислити, емоційно-бурхливо передавати страждання від невдач та від моментів радості самопізнання аж до модерністського самозатуманення і виявляється вища майстерність письменника.

На третьому етапі прозової творчості А. Кримського ще більше ускладнюються форми прийомів творення образів та ситуацій, стають “екзотичнішими” порушені в них проблеми. Саме в цих творах спостерігаємо не лише чітке переплетіння інформативно-описових, аналітичних та заперечувальних прийомів, а й цілі масштабні зіставлення та протиставлення цілих блоків таких прийомів для єдності реалістичного та екзотичного змісту. Рідко на сторінках тексту трапляється окремо вжитий прийом, найчастіше – це змістовно-логічне поєднання двох або й трьох прийомів в одне ціле. А завдяки всьому цьому створюється логічність переходів від одного “блоку” прийомів до іншого.

Виходячи з наслідків дослідження, чітко простежується впевнений і стабільний підйом митця до вершин майстерності: від звичайних констатацій, описів, роздумів, спроб психо- та самоаналізів до складних та різноманітних сплетінь, “букетів”, “композицій” прийомів і аж до масштабних зіставлень та протиставлень цілих “блоків” прийомів.

Отже, більш ніж очевидна складність процесу творення образів, ситуацій та цілих картин світу, а разом з цим і поглиблене усвідомлення письменником основних сенсів людського буття. Саме це й привело його до широкоформатного світобачення та мислення категоріями цілого людства.

У поезії, порівняно з прозовими творами, А. Кримський порушує традиційні, але вічні і складні проблеми творчості митця, самопізнання особистості, кохання, стосунків між чоловіком і жінкою тощо. Поетика ж набагато простіша – це різнопланові інформативно-описові, аналітичні прийоми творення образів і ситуацій а також прийоми домислювання та фантазування, які дуже рідко комбінуються в цілісні системи. Багатство і масштабність авторського світобачення, гострота й актуальність проблематики змісту поезій передається передовсім за допомогою таких прийомів: самоспостереження, роздум, самохарактеристика, психоаналіз. Вони допомагають йому показати людину глибокою, живою і постійно динамічною навіть у процесі пошуку причин, умов, наслідків власних емоцій, настроїв, станів і почуттів. Та чи не найбільше проявляла себе здатність і схильність поета до логіко-наукового мислення навіть під час віршування на інтимну тематику: помітно узагальнювались щонайглибші індивідуально-суб’єктивні переживання та підводились до певного аналітичного схематизму.

В цілому оригінальна художня спадщина А. Кримського засвідчила: автор виступив і як експериментатор і як новатор, бо нерідко на останніх етапах творчості він долучався до суто модерністського способу образного мислення.