ІНТЕЛЕКТУАЛЬНА ПРОЗА В. ПЕТРОВА: ЖАНРОВО-СТИЛЬОВІ ОСОБЛИВОСТІ

Краткое содержание

У Вступі обґрунтовано вибір теми дослідження, її актуальність, сформульовано мету та завдання роботи, визначено основні методи дослідження, його предмет і об’єкт, висвітлено зв’язок дисертації з науковими програмами і планами, показано наукову новизну та практичну цінність отриманих результатів.

У першому розділі – «Проблеми і теоретичні засади вивчення творчості В. Петрова (Домонтовича)» – викладені основні етапи вивчення творчості В. Петрова (Домонтовича) вітчизняними і зарубіжними літературознавцями, а також розглянуто теоретичні питання дослідження жанру, стилю, інтелектуальної прози.

У першому підрозділі – “Рецепція творчості В. Петрова (Домонтовича) в українському літературознавстві (1920–2004 рр.)” – подається детальний аналіз праць, присвячених творчості В. Петрова (Домонтовича).

Огляд показав, що питання інтелектуального дискурсу в творчості письменника було поставлене лише в праці С. Павличко “Дискурс українського модернізму”, хоча окремі елементи, притаманні інтелектуальному письму, відзначалися вже Гр. Майфетом, Ю. Корибутом, а особливо Ю. Шерехом. Новітній етап дослідження прози В. Петрова (Домонтовича) відзначається поліваріантністю підходів (дослідження феміністичного дискурсу – В. Агеєва; компаративістський – О. Пронкевич, Ю. Рибалко; інтертекстуальний – О. Борзенко, Р. Горбик, В. Зубань, С. Матвієнко, Н. Мішеніна). Інтелектуальні риси творчості письменника досліджують О. Боярчук, І. Василішин, М. Гірняк, Ю. Ганошенко, хоча цілісної рецепції прози В. Петрова (Домонтовича) як зразка інтелектуального письма досі не вироблено, що дає підстави для подальшого дослідження проблеми.

У другому підрозділі – “Теоретичні і методичні основи дослідження” – опрацьовані основні наукові дослідження, присвячені вивченню літературознавчих категорій жанру і стилю. У працях О. Соколова, Г. Поспєлова, Б. Храпченка, Л. Чернець та ін. доводиться двосторонній зв’язок між жанром і стилем окремого твору. Звідси сприйняття літературного тексту як єдності жанрових і стильових особливостей дає можливість комплексного дослідження його художньої цілісності, прояснити специфіку жанрової природи й індивідуальних характеристик авторської манери письма.

Своєрідність інтелектуального роману як окремого жанрового різновиду стала предметом вивчення в працях В. Агеносова, М. Беньковича, В. Бікульчюса, А. Бочарова, Ю. Давидова, Д. Затонського, Н. Лейтес, Н. Павлової та ін. На матеріалі творчості європейських письменників науковці показують оригінальність художнього мислення митців, новаторський підхід до вирішення сюжетно-композиційних питань, своєрідне поєднання художнього вимислу із науковою думкою як способу реалізації специфічного філософування.

Другий розділ – «Жанрово-стильові особливості романів В. Петрова (Домонтовича) (“Дівчина з ведмедиком”, “Доктор Серафікус”)» – являє спробу виділення характерних рис ранніх романів письменника, які засвідчують його манеру поєднувати в окремому творі ознаки різних жанрових різновидів роману. Результатом такої компіляції стала поява оригінального авторського тексту “з подвійним дном”, у якому світобачення митця проявляється в побутових картинках, в описах людських взаємин, життєвих ситуацій. При цьому В. Петров (Домонтович) намагається трансформувати традиційні схеми як любовної, так і філософської прози, метафоризуючи свою оповідь, надаючи їй яскравого асоціативного характеру, вплітаючи в оповідь відверто критичні зауваження щодо сучасного автору стану української і світової літератури, мистецтва. Усе це становить собою ознаки творчої індивідуальності письменника, які дають можливість розглядати тексти В. Петрова (Домонтовича) в контексті інтелектуальної романістики.

Предметом першого підрозділу – “Колізія любовних взаємин у романах В. Петрова (Домонтовича) “Дівчина з ведмедиком” і “Доктор Серафікус”” – є аналіз авторського бачення любовних взаємин, переосмислення кохання як соціальної основи в найширшому її розумінні, як квінтесенції природного начала в людському єстві. Використовуючи загальну схему любовного роману, В. Петров (Домонтович) руйнує провідну жанротворчу рису подібних творів – тему кохання. Людське почуття є для письменника досить абстрактним предметом, який не витримує випробовування життям. Воно представлене митцем у двох площинах: як формальний прояв людських взаємин, привід для знайомства героїв і початку діалогу між ними і власне як наслідок цього діалогу, той ідейно-філософський зміст, який автор намагається вивільнити в процесі зображення інтимних стосунків. Причому поступово філософський контекст підкоряє собі формальний бік оповіді, що є цілком природно не для любовного, а для інтелектуального роману.

Кохання в романах В. Петрова (Домонтовича) ніколи не відтворюється само по собі, як почуття. Воно одразу несе в собі додаткове смислове навантаження, яке й визначає характер взаємин головних героїв між собою й оточуючим світом. Так, у романі “Дівчина з ведмедиком” любовні стосунки Зини й Лесі Тихменєвих з учителем Іполітом Варецьким є ілюстрацією авторського бачення жіночої емансипації. Проблемну суть феміністичного питання письменник довіряє озвучити Зині Тихменєвій: традиційне сприйняття кохання, шлюбу, інтимних взаємин неможливе за сучасних обставин. Намагання дівчини донести власні думки до родини і коханого, нерозуміння з боку останніх визначає сутність романного конфлікту, побудованого письменником за принципом антагоністичного протистояння.

В. Петров (Домонтович) зіштовхує два паралельні світи: застигле минуле–сьогодні–завтра родини Тихменєвих і активне сьогодні Зини, яка намагається влитися в потік тих змін, які відбуваються навколо. Не знаходячи підтримки серед членів родини, дівчина звертається до Іполіта Варецького, людини мислячої, ученого, apriori відкритого новим ідейним віянням. Ця відкритість новому знанню, притаманна науковцю, сприймається Зиною як підґрунтя для встановлення діалогу і взаєморозуміння.

Характерною рисою індивідуального стилю митця є перевірка висловлених думок на практиці. При цьому він визначає такі умови для реалізації, які засвідчили б їх внутрішню неспроможність. Письменник широко використовує іронію, яка виявляється вже у виборі головного персонажа відтворюваних подій –шістнадцятирічної домашньої дівчини із забезпеченої родини радянського урядовця. Іронічне ставлення В. Петрова (Домонтовича) до героїні підсилюється й мотивом гри. Значущість ігрового мотиву для розуміння ідейно-філософського змісту роману підтверджується назвою твору – “Дівчина з ведмедиком”, яка сама по собі, безвідносно до тексту, викликає стійкі конотації дитячої забави. У самому ж тексті образ ведмедика стає символом-алегорією Іполіта Варецького.

Видима легкість сприйняття оповіді порушується безліччю смислів і конотацій, які проступають крізь кожне висловлювання письменника. Автор ніколи не виголошує однозначних думок і ніколи не дає прямої відповіді. Аби уникнути необхідності пояснювати власні думки з приводу будь-якої проблеми і водночас якнайповніше представити її в усіх ракурсах, В. Петров (Домонтович) широко застосовує прийоми метафоризації, символізації оповіді, залучає до свого тексту тексти інших авторів, щоб, спираючись на усталений культурно-мистецький контекст, зрештою, підвести читача до розуміння власного твору.

Прикладом такого інтертекстуального запозичення є порівняння Зини Тихменєвої з Іфігенією. У тому, як сприймають образ Іфігенії оточуючі й сама Зина і як всі вони співвідносять її з молодшою Тихменєвою розкривається подвійний сенс художньої аналогії. Письменник пропонує декілька точок зору: Зина воліє бути схожою на міфічну Іфігенію-жрекиню, тобто прагне свободи волевиявлення, Леся ж наголошує на нещасній долі Іфігенії з трагедії Гете, яка сумує на чужині, відірвана від родини і батьківщини. Зрештою, остання думка підтверджується й у романі, адже історія Зини Тихменєвої уривається в Берліні, де вона стала ресторанною повією.

Головною причиною цього виявляється Іполіт Варецький, який не зумів піднятися у коханні над суспільними упередженнями щодо ролі чоловіка в житті жінки, чому в основному сприяло його “я” науковця, людини раціоналістичних переконань. Символом неможливості природного переживання почуття став у романі завод – квінтесенція авторських роздумів про руйнування цивілізацією природи не лише в традиційному, екологічному, але й у духовному, особистісному розумінні, що підтверджується історією товариша Варецького Семена Кузьменка, а зрештою і самого інженера-хіміка.

Трагічний по суті фінал романної долі Іполіта Варецького обумовлюється автором за допомогою вставних епізодів й другорядних персонажів-супутників. Такими є Василь Ґриб, непевна людина, дивак з філологічними інтересами, випадкова перехожа з вагітною донькою, жінка в трамваї, а також історія вбивства хворої дружини Буцьким. Усі вони певним чином або попереджають Іполіта Варецького про небезпеку однозначного прагматичного ставлення до кохання. Зрештою всі висловлені попередження фокусуються в образах-символах Нікколо Маккіавеллі й Риміра д’Орко, з якими наприкінці оповіді порівнює героя В. Петров (Домонтович). Головною думкою цього порівняння є діалектика добра і зла, обов’язку і власних прагнень, неможливість однозначного ставлення до будь-яких життєвих ситуацій, де вбивство може бути милосердним (як у Буцького), а прагнення вчиняти за правилами суспільної моралі, прийнятне для оточуючих, може вбити близьку людину, як це сталося у випадку із Зиною. Нерозуміння цього героєм призводить його до стану внутрішньої і зовнішньої порожнечі, цілковитої самоти, яка є головним наслідком неможливості гармонійно поєднати раціональне й духовне начала у власному житті.

Саме самотність стала центральною проблемою в романі В. Петрова (Домонтовича) “Доктор Серафікус”. Це одразу позначилося на виборі головного героя роману, способі подання матеріалу, центральних проблемних вузлах, мотивах. Провідним мотивом “Доктора Серафікуса” є мотив неодухотвореної природи, недозволеності шукати прояви духу й думку там, де насправді проявляється лише імітація життя, метвенне, механічне уподібнення їй. “Людина технізованої доби” – так називає головного героя роману Ю. Шерех.

Квінтесенцією цього визначення стала назва твору – “Доктор Серафікус”, яка увібрала в себе діалектику взаємин природи і цивілізації, окремими проявами якої стали категорії науки, розуму, біологічності й абіологічності людського існування, кохання, шлюбу, народження дітей, дружби, сексу, які визначають ідейно-філософський зміст роману.

Увага В. Петрова (Домонтовича) зосереджена на персоні Василя Хрисанфовича Комахи, людини ученої і дуже серйозної. Це його називають “Доктор Серафікус” за відданість своїм науковим пошукам і байдуже ставлення до оточуючих, особливо до жінок, хоча формально сюжетне підґрунтя роману становлять любовні пригоди героя. Проте говорити про сюжетну подієвість у названому творі було б некоректно, адже вона є тут суто умовним поняттям. Сам же роман представляє собою низку життєвих ситуацій, діалогів, роздумів героїв, у процесі відтворення яких письменник намагається донести до читача деякі власні думки.

Головною темою роману є спроба активізації людської особистості, спроба знайти золоту середину між розумом й інстинктами, яка дозволила б героєві скоротити дистанцію між собою і оточуючим світом. Одним із потужних стимулів подолання внутрішнього відчуження Василя Комахи від реальної дійсності виступає в романі кохання.

Для героя-ученого секс є неприпустимою категорією людського існування, через це Комаха багато роздумує над вирішенням проблеми трансформації шлюбних відносин як формального приводу для інтимних стосунків у цивілізаційному світі таким чином, аби уникнути фізичного контакту із жінками. При цьому в нього дивним чином зберігається інший природний інстинкт – бажання мати дітей, продовження роду, що виявилося у дивних стосунках із Ірцею. Відносини з жінками Василь Комаха не припускає, що й підтвердилося на прикладі “взаємин, яких не було” із сусідкою Таїсією Павлівною. Результатом випробування  Василя Комахи любов’ю став сумнів у реальності його існування, який висловили як Ірця, так і Таїсія Павлівна. Маленька дівчинка, дізнавшись, що Комаха не може бути “комашиним татом” за дивною аналогією імені і за дитячим сприйняттям, ставить під сумнів людськість героя і називає його Пупсом. Манекеном у капелюсі, дерев’яною маріонеткою зрештою називає Василя Хрисанфовича Таїсія. Метафора ляльки, несправжньої людини або псевдолюдини поступово набуває потужнішого звучання, поглинаючи смисловий простір головного чоловічого персонажа.

Нелюдськість, несправжність Василя Комахи підтверджує в романі його вигляд: масивний, важкий, м’ясоподібний, який чомусь не переконує в реальності його існування. Усе частіше при змалюванні особи Комахи автор використовує поняття гомункулюса, штучної людини, серафічного гнома. Це дало привід для реалізації гомосексуального мотиву як прояву внутрішньої чистоти героя, його вищого, ученого призначення, одного із способів відтворення особливого духовного стану. Дивна “дружба” з Володимиром Корвиним, художником і людиною богемною, в очах оточуючих сприймається як варіація інтимних взаємин між чоловіками. Самі ж герої сприймають відносини як такий собі “духовний шлюб”, “місячне кохання”, де єдність двох базується на спільних духовних інтересах. Надання цим відносинам сексуального забарвлення (взаємини Корвина з Тетяною Беренс) одразу викликає спротив з боку Комахи і спричиняє розрив між чоловіками.

Однак на цьому гомосексуальний мотив не зникає зі смислового простору роману, трансформуючись у концепцію власної святості, виголошену Василем Комахою: не можна бути святим і мати дружину. Ця думка є наслідком інтерпретації письменником праці В. Розанова “Люди лунного света”, зокрема тих її положень, де мислитель оговорює концепцію гомосексуальності людей розуму, науковців. Його розуміння “місячного кохання” як вищої форми одухотвореності людини переосмислюється В. Петровим (Домонтовичем) як форма порушення природних зв’язків сучасної раціоналізованої людини з оточуючим світом.

Ця ідея в концентрованому вигляді реалізувалася в алегоричному образі гомункулюса, яким часто називають Василя Комаху. У романі ця алегорія вибудовується письменником за допомогою інтертекстуальних паралелей з образом Гомункула з трагедії Гете “Фауст”. Про ступінь проникнення ідей німецького письменника у твори В. Петрова (Домонтовича) свідчить як явна аналогія назв “Доктор Серафікус” і “Доктор Фауст”, так і деякі змістові паралелі. Однак, на відміну від Гете, український автор зосередився не на відтворенні болючих пошуків ученого, а на встановленні так би мовити хімічного складу тієї живої субстанції, якою є Василь Комаха.

Герой В. Петрова (Домонтовича) не має такого відчуття внутрішньої сталості, як персонаж Й.-В. Гете. Тому він і співвідноситься із образом штучної людини, сяючим гномом, який намагається подолати власну штучність, неприродність, аби влитися в людське суспільство, стати його повноцінним членом. Інтертекстуальна аналогія відтворюється автором за принципом контрасту. Живий, з плоті й крові Василь Хрисанфович усіма способами намагається приборкати власне біологічне єство, подавити в собі людські інстинкти і почуття, творить із самого себе штучну істоту, гомункула, як колись учень Фауста Вагнер створив сяючого гнома, аби довести можливість позабіологічного створення живої істоти. У цьому контексті цікавою видається аналогія імені героя Гете й улюбленого композитора Комахи Ріхарда Вагнера, яка лише підсилює ідейний зв’язок між двома творами.

Асоціативна пара Комаха–Гомункул обігрується В. Петровим (Домонтовичем) через їхнє ставлення до кохання. Третє випробування коханням у своєму житті Василь Хрисанфович переживає з Вер Ельснер. У романі вона зображується ідеалом вільної жінки, вищу міру свободи якій дає мистецтво, гра, акторство. На цьому побудована й асоціація Ельснер з персонажем роману Вайлда “Портрет Доріана Грея” акторкою Сибілою Вен, яка ілюструє ідею неспроможності розрізняти життя й театр. Театралізація повсякденного спілкування з оточуючими стала девізом існування Вер Ельснер, що потім відбилося на взаєминах героїні з Комахою.

Взаємини Комахи з Ельснер, за задумом В. Петрова (Домонтовича), мали надати йому шанс змиритися з власною біологічністю, адже кохання – одна з найбільш потужних можливостей подолання протиріч самою людиною, адже дух і життя, дух і плоть поєднуються в ньому в єдине ціле. При цьому дихотомія духу і життя осмислюється письменником через символи святого і відьми. “Святим” є Василь Хрисанфович, стриманість якого має розумовий характер, а “відьмою” представлена Вер Ельснер.

Демонічний контекст створюється автором за допомогою особливого зображення атмосфери кав’ярні (вона нагадує шабаш на кухні Фауста або бал Воланда з “Майстра і Маргарити”), цитатою з “Божественної комедії” Данте, яку згадує Комаха, а головним чином образом-символом кішки, який прямо (голодна чорна кішка на сходинах під’їзду Вер Ельснер) або опосередковано (автор порівнює рухи Ельснер з пластикою кішки) співвідноситься з жіночим персонажем роману. При цьому виникають стійкі паралелі з образом відьми з роману “Доктор Фаустус” Т. Манна. Як у німецького, так і в українського автора відьма є уособленням природного начала, яке мало на меті відновити повноцінність образу чоловічого персонажа роману. Однак у В. Петрова (Домонтовича) таке поєднання є неможливим, і не лише тому, що Комаха опирається будь-яким проявам природного. Ці взаємини відтворювали авторську думку про крах позитивіських ідей примату розуму в житті людини. Штучність взаємин Комахи й Ельснер, яку письменник повсякчас доводить як у характерних рисах персонажів, так і за допомогою відповідного мистецького контексту (порівняння кохання героїв з творами художників-авангардистів посилювало елемент речевості, несправжності, награності відносин).

Тим не менш, письменник не переслідує мети поставити знак “дорівнюється” між категоріями кохання і філософської нудьги. Підтверджуючи манеру відтворювати життя з декількома підтекстами, В. Петров (Домонтович) дає зразки традиційного кохання, як у “Дівчині з ведмедиком”, так і в “Докторі Серафікусі”. Це Марія й Олександер Тихменєви, батьки Зини, Тетяна Беренс, колишня наречена Корвина, а тепер заміжня дама, зрештою Корвин і Вер Ельснер. При цьому письменник дотримується іронічної тональності, відтворюючи ідеал любових стосунків за допомогою гротескних паралелей цих домашніх матрон з образом рожевощокої купчихи з картин Кустодієва. Однак ця іронія часом уривається, що пов’язано, зокрема, з семантикою імені Марія в романі “Дівчина з ведмедиком”: домогосподарці Марії Тихменєвій (на ці конотації вказувала В. Агеєва) протиставляється учителька Марія, коханка Іполіта Варецького, образ якої має стійки асоціації з образом Божої Матері. Таким чином, автор широко використовує в своєму романі прийом нашарування смислів, який створює йому можливість не давати остаточних відповідей, завжди бачити “друге дно”, зокрема й у відносинах чоловіка і жінки. Цю подвійність смислів, їхню багатошаровість, що є рисою індивідуального стилю В. Петрова (Домонтовича), підтвердив і останній роман письменника “Без ґрунту”.

Другий підрозділ – “Культурно-історичний контекст як стильова риса інтелектуальної прози В. Петрова (Домонтовича)” – висвітлює особливості зв’язку творів автора з мистецькою ситуацією часів написання романів. Оточуюча дійсність проступає на сторінках прози В. Петрова (Домонтовича) не тільки через художньо осмислені образи, а й безпосередньо, у вигляді алюзій і цитацій. Вони не лише розкривають бачення письменника певних культурних аспектів життя сучасного суспільства, а й створюють той жанровий зміст, який дозволяє включити творчість митця до світового інтелектуального дискурсу.

Результатом цієї взаємодії стала поява в романі “Дівчина з ведмедиком” Стефана Хоминського, який, з одного боку, являє собою художній образ, що увиразнює характер Зини Тихменєвої, з другого – створений на ґрунті мистецької алюзії на особу відомого поета Веліміра Хлєбнікова. Ця алюзія концентрує довкола себе конотації, пов’язані з лівими, авангардними течіями в російській і українській літературі, в той же час характер подання цієї алюзії свідчить про іронічне ставлення автора до цих угруповань.

Іншим ступенем кореляції життя і мистецтва відзначаються мистецькі алюзії в романі “Доктор Серафікус”. Окрім численних асоціацій і паралелей з відомими художніми й образотворчими роботами, які увиразнюють образи, створені письменником, роблять мову автора більш пластичною, експресивно насиченішою, цікавішою для сприйняття, роман містить прямі перегуки з науковими працями В. Петрова. Це дозволяє дослідникам його творчості говорити про есеїстичність як характерну рису індивідуального художнього стилю митця, що також цілком вписується в стильові характеристики інтелектуального письма.

Третій розділ – «Інтелектуальна парадигма роману В. Петрова (Домонтовича) “Без ґрунту”» – присвячений вивченню особливостей творчої еволюції письменника, що позначилося на характерних рисах авторського інтелектуалізму.

Останній роман В. Петрова (Домонтовича) являє собою своєрідне підбиття підсумків постреволюційних перетворень і визначення можливих подальших перспектив розвитку нового суспільства. Це підводить автора до необхідності звернення до теми пошуку фундаментальних засад буття, балансу між природною, культурною, національною, політичною сферами в житті людини. Одним із ключових понять роману “Без ґрунту” є час, а його розуміння автором виходить далеко за межі сьогодення, постає загальнотеоретичною, філософською категорією, яка відбиває провідні ознаки життя країни в історичній перспективі. Саме ретроспекція стає головною жанротворчою рисою останнього твору письменника, розширюючи його часо-просторові межі, активізуючи глибинні прошарки історичної пам’яті, створюючи особливе інформативне поле, крізь яке проступає філософський підтекст. Провідну роль у вираженні світоглядних позицій письменника при цьому відіграють різноманітні образи-символи: землі, міста, саду, собору, “Варязької церкви”.

Перший підрозділ – “Символи рідної землі, міста, саду як виразники руїнницьких процесів в індустріальному суспільстві” – з’ясовує шляхи і способи переосмислення В. Петровим (Домонтовичем) сутності процесів, що характеризували культурний і ментальний стан українського суспільства кінця 20-х – початку 30-х років ХХ століття за допомогою конкретних історико-міфологічних образів.

Провідним образом-символом у романі “Без ґрунту” є образ землі. Винесений у назву твору, символ визначає його ідейно-філософський зміст, задає тон оповіді, намічає можливі напрямки сприйняття його читачем. Вирішальне значення відіграє при цьому семантика заперечення, відсутності, втрати, виражена займенником “без” у заголовку, яка розгортається автором у картину тотальної духовної катастрофи.

Напрямок філософських пошуків В. Петрова (Домонтовича) визначається композицією твору, в якому широко використовується прийом асоціативної ретроспекції і який за формальними ознаками є романом-подорожжю. Це дозволяє письменнику вільно маніпулювати художніми часом і простором. При цьому автор дотримується певної послідовності в розкритті прихованого смислу твору, поступово нарощуючи конотації образів-символів, розгортаючи конкретне значення кожного в широку понятійну абстракцію, чим досягає їх особливої філософської ваги.

Так, образ ґрунту розгортається в напрямку від сприйняття його головним героєм як рідної землі, домівки, батьківщини до міфологеми всесвіту, зв’язку із предками, історичною пам’яттю свого народу. При цьому семантика знищення, руйнації, задана назвою роману, виражається тут спочатку через символи мертвого степу, мертвої ріки, підсилюється відсутністю дерев і досягає особливої гостроти звучання в усвідомленні втрати не лише природи, а й онтологічного зв’язку з минулим. Індустріалізація, яка викликала екологічну катастрофу, поступово набуває ознак глобального процесу знищення життєвого простору людини, а відтак і її духовної, метафізичної основи.

Автор намагається переосмислити цей процес через семантику знищеного старого міста, зруйнованих приватних осель, втрачених вишневих садків, які колись були ознакою зв’язку міської людини зі своїм селянським минулим, зі своєю землею. Втрата цього зв’язку означає втрату контакту з історією, а значить – і з вищими духовними силами. Це яскраво демонструє образ знищеного Потьомкінського саду, який являє собою симбіоз культурно-історичної й духовної пам’яті суспільства. Автор хоче довести, що із садом було зруйновано не лише потужний шар історії української нації, але і її душу. Ефект досягається за рахунок переосмислення внутрішніх конотацій міського саду як саду райського, ідеальної моделі світоустрою, в бік іншої його інтерпретації. Викладені на газонах саду цегляні портрети Леніна і Маркса (“кепка”, “борода”) стають символами нового суспільного ладу. Таким чином, письменник недвозначно натякає на намагання лідерів революції підмінити духовні орієнтири сучасників.

Дослідження того, як саме і за допомогою яких жанрово-стильових прийомів письменник реалізує свою історіософську концепцію, становить зміст другого підрозділу – “Собор св. Петра: конфлікт держави і церкви: проблема духовних орієнтирів”. Образ зруйнованого кафедрального собору покликаний відтворити у романі історичний контекст періоду, коли Україна була частиною Російської імперії.

У поле зору письменника потрапляють спроби двох великих російських володарів – Петра Першого і Катерини Другої – створити могутню імперію. Образ собору св. Петра відіграє особливу роль у становленні відповідного культурно-історичного контексту, який створюється зіставленням трьох соборів цього імені: реально існуючих у Римі, Петербурзі, а також планованого Катериною Другою для Катеринослава. В. Петров (Домонтович) робить собор св. Петра центральним образом, через який розкривається сутність становлення світових імперій. Собор у Римі символізує собою могутню Римську імперію, яка мала не лише геополітичні амбіції, але й релігійні інтереси, адже Рим став центром західного християнського світу. Такими самими амбіціями наділений в уяві письменника й цар Петро Перший, прагнення якого отримати абсолютну владу як у сфері політики, так і релігії посилюється нагнітанням численних конотацій навколо імені Петра – власне ім’я, місто Петербург, собор св. Петра в Петербурзі. Причому значення імені Петро – “камінь” інтерпретується автором роману “Без ґрунту” буквально, як основа, наріжний камінь ідеї російського самодержавства, підхопленої Катериною Другою. Саме вона вводить Україну в орбіту імперських намагань російських царів відновити Візантійську імперію з центром на українських землях, символом чого і став згадуваний собор.

У зв’язку з цим історичним контекстом важливою є загальна руїнницька тональність роману, адже образ зруйнованого собору св. Петра символізує не лише крах самодержавницьких амбіцій, а передовсім покликаний привернути увагу читача до сучасних обставин. Мета В. Петрова (Домонтовича) цілком зрозуміла: провести паралель між історією і сучасністю, між імперською Росією і Росією сьогоднішньою, яка нібито стала центром революційних перетворень, а насправді прагне створити нову імперію соціалістичного благополуччя.

Автор намагається застерегти від повторення колишніх помилок, іронічно ставиться до прагнень нових лідерів. Це яскраво демонструє прийом реалізації іронічного підтексту через інтертекстуальну аналогію з “Мертвими душами” М. Гоголя. Цитуючи твір видатного сатирика, В. Петров (Домонтович) не лише досягає необхідного рівня висміювання будь-яким імперських амбіцій, але й констатує наслідування новою владою менталітету історичних попередників. Саме міщанська психологія гоголівських персонажів становить для автора міцну і водночас небезпечну ознаку не лише представника 19-го, але й 20-го сторіччя.

У третьому підрозділі – “Образ “Варязької церкви”: діалог мистецтва і суспільства” – простежуються ідеологічна сутність і художня особливість зображення В. Петровим (Домонтовичем) такої важливої проблеми роману “Без ґрунту”, як взаємовідносини мистецтва і суспільства в нових умовах постреволюційної дійсності. Одними з центральних образів роману “Без ґрунту” є образи “Варязької церкви” і геніального художника й архітектора Степана Линника. З ними тісно пов’язані проблеми становлення української державності, самосвідомості українців як народу, шляху, який Україна має обрати і орієнтирів, якими вона керуватиметься при цьому.

Виразником цих проблем стає у тексті роману самотній художник Степан Линник. У модерністській літературі зберігається трактування образу митця як носія духовної та історичної пам’яті всього народу. В. Петров (Домонтович) активно користується цією формулою. Мистецтво Степана Линника – це індивідуальна пам’ять українського народу. Аби посилити ефект впливу на читача естетичними засобами, автор використовує традиційну для свого стилю техніку інтертекстуальних запозичень, залучаючи в якості ілюстрацій творчості героя твору картини відомого російського митця Н. Реріха.

Образ міста, зображеного на полотнах цього художника, вписується українським письменником у контекст пошуків онтологічних засад буття народу, нації. Важливими носіями цих пошуків стають символи каменя, міста, заліза, світла і пітьми. Через художні образи першого міста, що будують люди під наглядом варязького князя, закутого в залізо, цілинного ґрунту, на якому це будівництво відбувається, виражає письменник власні думки щодо розвитку української держави. Автор уперто нагадує про власний шлях народу, про вибір між магістральним шляхом “із варяг у греки” і Ворсклою, козаччиною і Святославом, містечковим провінціалізмом й авангардом історії. У цьому контексті символічного значення набуває образ загиблого у полум’ї Вавилона, огорнутого страшним змієм, покараного Богом за бездумне життя своїх мешканців.

Застережний образ Вавилона покликаний підкреслити значення образу “Варязької церкви” в розкритті ідейно-філософського змісту роману “Без ґрунту”. Створена тим же Степаном Линником, вона уособлює в романі авторське бачення шляхів подолання духовної безнадії, що охопила його сучасників. Отже, збереження її для сьогоднішніх і прийдешніх поколінь є необхідною умовою для можливого внутрішнього відродження нації. Тому мистецька дискусія з приводу визначення вартості “Варязької церкви” як об’єкту культурної спадщини, покладена В. Петровим (Домонтовичем) в основу роману, в підтексті виражає думки автора про майбутнє своєї країни.

Четвертий підрозділ – “Проблема пошуку виходів з екзистенційної кризи за романом “Без ґрунту”” – з’ясовує своєрідність зображення філософсько-естетичного підсумку роздумів письменника над кардинальними проблемами буття української спільноти першої третини ХХ століття.

Перспективи будь-якої нації визначають її окремі індивіди в цілому. В. Петров (Домонтович) створив цілу галерею образів, які відтворюють різноманіття світоглядних позицій щодо майбутнього розвитку країни. Основну увагу при цьому письменик зосередив на представниках мистецьких кіл. Подібний вибір обумовлює і предмет зображуваних подій – мистецька дискусія, і розуміння автором людини мистецтва як apriori особливо духовно багатого представника суспільства, в чому важливу роль відіграє і концепція “митець – хранитель народної пам’яті”, і, зрештою, близьке знайомство письменника з мистецькими колами, характерними рисами їх членів, що сприяє достовірності зображених явищ і образів. Однак у цю когорту В. Петров (Домонтович) уводить і представника промислової еліти, який виражає думки новоутвореного класу пролетарсько-революційної партократії.

Філософський, інтелектуальний підтекст роману “Без ґрунту” остаточно розкривається саме в момент дискусії, коли кожний учасник вільний висловлювати власну точку зору. Однак при цьому письменник обмежив внутрішні можливості кожного з учасників діалогу, поставивши у визначені заздалегідь ідеологічні межі їхніх світоглядних позицій. По суті, кожен із учасників дискусії, за винятком героя-оповідача Ростислава Михайловича, є статичним характером, який не переживає протягом романної дії жодної внутрішньої еволюції. Хоча при їх змалюванні письменник активно користується прийомами інтертекстуальних аналогій, що в даному випадку підкреслює не стільки зовнішню схожість художнього образу з людиною-прототипом, скільки увиразнює зв’язок між художнім і реальним світами, посилюючи емоційну напругу всієї оповіді.

Дискусія мала визначити долю “Варязької церкви”, збудованої за проектом Степана Линника. В. Петров (Домонтович) відображає різні точки зору: промислової необхідності (Станіслав Бирський), культурологічної важливості (Іван Ґуля, Арсен Петрович Витвицький). Результатом дискусії стало ототожнення поглядів промисловця і музеєзнавця. Основою такого ототожнення виявилося утилітарна позиція щодо “Варязької церкви”, висловленої обома. При цьому автор проводить паралель між церквою і заводом як уособленням індустріалізаційного поступу, суспільної необхідності, яка руйнує природну оболонку життєвого простору людини, зазіхаючи на сім’ю, кохання, шлюб, народження, смерть. З другого боку, висловлюється думка про необхідність збереження церкви як унікальної пам’ятки кам’яної архітектури, як витвору мистецтва. При цьому сутність сучасного мистецтва автор намагається передати через образ-символ Музею – масштабної бюрократичної установи, де кожна матеріальна річ буде належним чином оцінена й каталогізована. Зрештою, матеріалізація мистецтва, відрив його від людини, оречевлення духовних категорій виступає на перший план романної дискусії. У результаті “Варязька церква” була збережена, однак це не розв’язує проблемних вузлів твору, і його фінал залишається відкритим.

У висновках узагальнено результати дослідження. Аналіз жанрово-стильових особливостей творів В. Петрова (Домонтовича) дозволив з’ясувати специфіку художнього світу митця, виявити основні параметри філософсько-естетичної концепції автора.

Однією з провідних рис інтелектуальної прози В. Домонтовича є кроскультурний діалог. Він притаманний як романам раннього періоду, так і останньому твору автора, написаному на початку 1940-х років. Так звана інтертекстуальна складова творів письменника виявляється у вигляді залучення “чужого” тексту до власних романів, що відбувається як з метою підключення до світового культурного контексту, так і з метою використання інтертекстуальних запозичень як підсилювачів індивідуальної позиції автора.

Інтелектуальний дискурс романів В. Петрова (Домонтовича) розкривається через ідеї трансформації і перетворення, перегляд застарілих норм і правил, вироблення нового, модерного світобачення, а відтак і проблеми внутрішнього надриву і зламу, втрати духовних орієнтирів і кризи природного існування як рефлексії на суспільний прогрес і зміну ідеологічних орієнтирів.

Як показало дослідження, провідну стилетворчу роль у романах В. Петрова (Домонтовича) виконує їхній жанровий зміст, зокрема тематика й проблематика, відтворена в низці мотивів, які об’єднують провідні ідейно-філософські вузли творів. Філософський підтекст піднятих автором проблем розкривається через складне плетиво інтертекстуальних паралелей, які надають висловленим письменником думкам ідеологічної й естетичної ваги. Зображуючи інтимні взаємини між людьми крізь призму протистояння позитивістського й модерністського світоглядів, митець звертається до світового літературного контексту, зокрема творчості Й.-В. Гете, О.С. Пушкіна, О. Вайлда, українських письменників ХІХ сторіччя. Художні паралелі з творами цих митців не лише сприяють акцентації авторської думки, а й формують естетичний дискурс становлення емансипованої жінки і зневіреного чоловіка.

Суголосність романної прози В. Петрова (Домонтовича) сучасним проблемам доби і водночас їхній яскравий інтелектуальний характер відстежуються в своєрідному введенні в романи мистецького тла першої половини ХХ сторіччя. Мистецька тема, виявлена у творах “Дівчина з ведмедиком”, “Доктор Серафікус” і почасти “Без ґрунту”, дозволяє безпосередньо відчути культурний дух епохи. Проте оригінальність мистецького інтертексту визначається не прямим посиланням на реальних осіб, а прихованими натяками на певних діячів культури і мистецтва, на яких спирається автор у відтворенні власної філософсько-естетичної концепції або з якими сперечається, виявляючи власне ставлення до культурно-історичних ознак епохи модернізму.

Інтелектуальна парадигма роману “Без ґрунту” підкорена ідеї тотальної духовної кризи, що постійно поглиблюється і захоплює все новий простір існування людини. Настанова на переосмислення ситуації метафізичної катастрофи сприяла міфологізації мистецького слова письменника, що, зокрема, проявилось у розкритті теми ґрунту, мотиву повернення, символічного комплексу образів собору і церкви, теми смерті і пов’язаних із нею символів. Використовуючи традиційний для інтелектуального роману прийом дискусії як сюжетотворчий елемент, В. Петров (Домонтович) розкриває власне бачення нагальних проблем доби, що зумовлює появу в романі історіософської проблематики.

Оригінальний підхід письменника до висвітлення духовних проблем сучасності виявляється в особливій інтерпретації філософії історичного поступу. У романі це реалізується через символічні образи собору і церкви, а також через символічний комплекс образу-символу Петербурга, який у творі В. Петрова (Домонтовича) поєднує різні історичні епохи і дає ключ до розуміння чільних філософських питань національної й особистої самоідентифікації, які порушує автор.

Ідейну концентрацію й актуалізацію дістають у фінальному романі письменника провідні культурно-мистецькі й екзистенційні проблеми доби, відтворені у попередніх творах автора. Через тему смерті, знищення як головну ознаку описуваного часу урельєфнюється зміст таких явищ, як індустріальний поступ і знищення природи, революція в суспільстві і культурі, протистояння міста і села, руйнація традиційних уявлень про кохання і шлюб, неспроможність мистецьких кіл відповідати на духовні потреби суспільства, що призводить до руйнації глибинних екзистенційних пластів людського буття, наштовхує на думку про тотальну безнадію.

Аналіз жанрово-стильових особливостей романів В. Домонтовича показує, що твори автора багатьма параметрами вписуються в традиційний для світової літератури канон інтелектуальної романістики. Про це свідчить оригінальність і полісемантичність відтворених письменником проблем, загальна настанова на висловлення певних філософських ідей, унаслідок чого інтелектуальна складова домінує над художнім змістом романів. Провідними стильовими ознаками прози В. Петрова (Домонтовича) є метафоричність, критичність, іронічність у відтворенні суперечливої дійсності, зануреної в стан глибокої духовної, екзистенційної, ментальної кризи. Характерними ознаками інтелектуального стилю письменника є кроскультурний діалог, наявність інтертекстуальних, міфологічних елементів. Аналізовані романи письменника переконують у комплексному підході автора до висвітлення життя в постреволюційній країні, що дає всі підстави вважати творчість В. Петрова (Домонтовича) зразком українського інтелектуального письма.