КОНЦЕПТУАЛЬНІ ДИСКУРСИ СМІХОВОЇ КУЛЬТУРИ В УКРАЇНСЬКІЙ ПРОЗІ 90-Х РОКІВ ХХ СТОЛІТТЯ (ТВОРЧІСТЬ ЮРІЯ АНДРУХОВИЧА)

Краткое содержание

У вступі обґрунтовується вибір теми, визначаються об’єкт, предмет, мета, завдання, методика дослідження, розкриваються наукова новизна, теоретичне та практичне значення виконаної роботи, наводяться дані про апробацію, публікації, обсяг дисертації та її структуру.

У першому розділі “Творчість Юрія Андруховича під оглядом літературознавчих студій” з’ясовується ступінь вивчення проблеми сміхової культури в прозі Ю. Андруховича шляхом розгляду наукових джерел, пов’язаних з рецепцією сміхової культури в українській прозі 90-х рр. ХХ ст., зокрема в романістиці Ю. Андруховича.

Зазначено, що комічне є однією з найскладніших і різнопланових категорій естетики, яка передбачає певний вид творчості, чия сутність полягає у свідомому конструюванні системи явищ, понять та слів з метою викликати ефект комічного. Найбільш поширеним сигналом комічного, а також видимим його результатом є сміх, хоча сміх не завжди є ознакою комічного, і не завжди комічне виявляється через сміх, тому необхідно розрізняти сміх як явище фізіологічне від сміху як явища естетичного. Сміх як естетичне явище має в собі руйнівне та творче начала водночас: він порушує існуючі зв’язки та установки, викриває хибність соціальних, причиново-наслідкових зв’язків, умовностей людської поведінки та життя суспільства. Сміх немов повертає світові його первинну хаотичність. У той же час сміх будує і дещо нове: світ порушених стосунків, логічно не виправданих відносин, свободи від умовностей. Тому сміх на певну міру є бажаний та безпечний. Сміх готує підґрунтя для нового світу, нової культури – у цьому і полягає його велике творче начало.

У 90-ті рр. ХХ ст. сміх як естетичне явище багато в чому визначав сенс постмодернізму, реалізму, модернізму, неомодернізму, інших напрямків літератури, тобто був дуже різним у своїх проявах в українській прозі цього періоду. Художню рецепцію дискурсів сміхової культури засвідчують у своєму доробку, зокрема, Ю. Винничук, Ю. Андрухович, В. Єшкілєв, Ю. Іздрик, Т. Прохасько, Г. Петросаняк, Є. Пашковський, В. Неборак, О. Ірванець, О. Забужко, М. Рябчук та ін. Особливо вписуються до парадигми комічного члени угруповання “Бу-Ба-Бу” Юрій Андрухович, Олександр Ірванець та Віктор Неборак. Незважаючи на те, що епатажність, успадкована прозою Андруховича з часів “Бу-Ба-Бу”, спричинила появу в критиці негативних відгуків на прозу письменника, останніми роками поцінування творчості цього автора переважно ґрунтується на визнанні значення для сучасної вітчизняної культури Андруховича як письменника, поета, есеїста, редактора. У дисертаційній роботі з’ясовується, що на матеріалі прози Андруховича дискурси сміхової культури досі розглядалися фрагментарно; не простеженою залишається еволюція рецепції елементів сміхової культури від першого роману автора до пізніших, що визначає необхідність проведення комплексного дослідження дискурсів сміхової культури на матеріалі всієї прози письменника.

Розглядаються основні складники естетики постмодернізму, визначаються особливості постмодерного дискурсу в українській літературі 1990-х рр., з’ясовується сутність поняття “постмодерністська іронія”, подається стислий огляд найпомітніших лудологічних концепцій, розглядаються механізми переосмислення сміхової культури в естетиці постмодернізму.

Постмодернізм бачиться однією з ключових категорій, у межах яких осмислюється свідомість сучасної людини, а також глибоко емоційна внутрішня реакція сучасної людини на оточуючий світ, у його річищі відбувається пошук самоідентичності сучасної літератури. Цей напрям часто трактувався як невластивий українській літературі та запозичений ззовні. Утім, близькість сучасної постмодерністської свідомості та світовідчуття сміхової культури помічено багатьма вченими; М. Бахтіна на Заході вважають постмодерністом, а його концепцію діалогічності, карнавалізації та поліфонії сприймають як квінтесенцію постмодерну. Тому автор дисертаційного дослідження робить спробу витлумачити постмодернізм з позиції його перетину зі сміховою культурою в таких дискурсах, як амбівалентність, іронічність, заперечення сакральних цінностей, порушення моральних табу, маскування, блазнювання, пародіювання, розвінчування романтичних стереотипів, інший, перформативність, гротесковість тощо. Серед текстотворчих стратегій літературного постмодернізму визначаються нарочита варіативність, незакінченість, хаотичність та самоіронічність вислову, особливий тип колажу, іронія випадковості, принцип гри, “позазмістовна” гра без правил, багаторівнева організація тексту, побудова постмодерністського твору другим або третім “поверхом” над написаним уже текстом, переосмислення елементів культури минулого, “нонселекція”, яка фактично узагальнює різні способи створення ефекту умисного розповідного хаосу, пастиш як специфічна форма пародії, або як автопародія, свідома установка на іронічне зіставлення різних літературних стилів, жанрових форм та художніх течій, інтерес до історії й традиції, що проявився у звертанні до ретро, цитування, ремінісценція, пародіювання, травестування, конструювання тексту, багатоголосна розповідь, гібридизація жанрів, карнавалізація, театральність, видовищність, співучасть та співтворчість читача, “ритуальність”, програмне змішування культур: “низької” і “високої”, неприбуткової і комерційної, елітарної та призначеної для дуже по-різному підготовленої публіки, підвищена рефлексія тощо.

Проблема українського постмодернізму розглядається шляхом виокремлення низки специфічних рис, як-от: підвищена політизованість, послаблення стратегій “смерть автора”, “смерть суб’єкта”, деконструкція модерністського міфу творчої особистості та ін., пошуки центруючих ідей, серед яких новий міф про Україну, у якому акцент робиться на майбутньому відродженні, а не загибелі, поєднання із серйозним змістом, сильний етичний струмінь. Серед особливих формальних прийомів українського постмодернізму називаються руйнування точки зору суб’єкта, визначальної для модернізму, пов’язане з примірянням різних масок,  інкрустація порожнин розмовної мови, езотерика потоку свідомості, імітація мовлення в “мертвій” мові або в тих зонах, які втратили будь-яку смислову артикуляцію (жаргон, діалект, арго). Помічено поєднання постмодерністського дискурсу в українській літературі з “постімперським”  світобаченням. З’ясовується, що достатньо вагома роль в українському постмодерністському дискурсі надається іронічному обігруванню та карнавалізації, що спричиняється його зв’язком із національним корінням літератури.

Розгляд постмодерністського дискурсу дав можливість помітити, що однією з ключових ознак постмодернізму та призмою переосмислення  дискурсів сміхової культури в українській прозі 90-х рр. ХХ ст. стала постмодерністська іронія, яка є іронією випадковості й може передбачати реалізацію у двох різновидах: іронія постмодерного перенасичення та іронія редукції.

Сутність постмодерністського переосмислення дискурсів сміхової культури полягає у прагненні по-новому, на сучасному рівні, пережити та осмислити культурний феномен на основі якісно нового духовного контексту, постмодернізму, який не руйнує, а розчленовує культурний феномен, знімаючи шори звичної рецепції, і визначається як іронічна гра із нарощенням додаткового змісту.

            Другий розділ “Постмодерна іронія в прозі Юрія Андруховича” присвячений дослідженню проблематики постмодерної іронії та дискурсу “інший” у прозі письменника.

Шляхом виокремлення проявів насмішливого сміху (за класифікацією В. Проппа) розглядаються механізми творення комічного, що дозволяє визначити особливості авторської постмодерної іронії. Зокрема з’ясовується, що тексти автора містять вияви іронії випадковості, іронії перенасичення, іронії редукції. Вдалося визначити забарвлення іронії випадковості: наявні вияви іронії, близької до доброго сміху, іронії кепкування та гіркої іронії, близької до сарказму.

Діалогічні відношення між “я” та “іншим” є одним з основних стрижнів напруги в романах Ю. Андруховича. Постмодерних мислителів глибоко цікавить проблема алтерності й вони прагнуть до її толерантнішого розуміння. Процеси “іншування” мають в українській прозі 1990-х рр. певний відтінок ресентименту, образи, романтичної негації та нарцисичного замилування. Постмодерністський герой прагне показати й обіграти різницю між “собою” та “іншим”: опозиція “я” / “інший” в українському постмодернізмі не є радикальною. Аналіз яскравої та оригінальної художньої інтерпретації дискурсу “інший” дозволяє глибше розкрити природу авторської іронії. Юрій Андрухович у координатах іронічного сміху переосмислює ідеї діалогізму М. Бахтіна, подаючи трансформацію дискурсу “інший” в інтерпретації людини зламу ХХ–ХХІ століть – з її проблемами та суперечностями. Цей дискурс у романах письменника постає авторським баченням особливостей співжиття в сучасному суспільстві: розумінням необхідності мирного гармонійного співіснування неоднорідної за багатьма показниками (національними, соціальними, релігійними, віковими) спільноти людей. Романи “Рекреації”, “Московіада”, “Перверзія” та “Дванадцять обручів” засвідчують наступні трансформації дискурсу “інший”: інший як чужий (модерне розуміння); інший як чужий у власній країні; інший як двійник власного “я”; інший як містична, демонічна істота; інший “я” під час участі у карнавалі; інший як оновлений “я”, що постав після карнавалу; інший як не-вільний; інший як той, хто сміється поряд. Проблематика іншого знаходить свій вияв і в зображенні невідповідності між реальною ситуацією в країні та бажаною приналежністю до ряду європейських країн, що спричиняє створення письменником гіперболічних, іноді навіть гротескових описів України, її мешканців та історії. Однією з найскладніших перепон у подоланні “інакшості” постає тотальна самотність, майстерно відображена в романах Ю. Андруховича із залученням іронії, гіркота якої виходить поза звичні в прозі автора межі й викриває безпорадність та неможливість подолати цю “радикальну чужість”. Під час аналізу прозових текстів автора з’ясовується, що ставлення до “іншого”, чужинця в романах Андруховича є неоднозначним і пронизане різноманітними відтінками авторської іронії. Зокрема, образ “інакшого” поета переходить з роману в роман і представлений у комічному ключі. Андрухович створює комічний ефект, протиставляючи альтернативний образ Б.-І. Антонича звичному для літературознавства попередніх років. Мета подібного “іншування”, на думку автора дисертації, не тільки в подоланні конвенцій та стереотипів, а й у намаганні створити образ святковий та видовищний – відповідно до ідеї карнавальності, яка пронизує творчість Андруховича з часів раннього “Бу-Ба-Бу”. У річищі філософії постмодернізму Юрієм Андруховичем художньо вирішується проблема справжності альтернативної, “інакшої” дійсності. Письменник переконує, що кожен погляд на дійсність має рацію і визначається пунктом спостереження. Таке бачення письменника відповідає трактовці проблеми свідомості та істинності пункту спостереження М. Бахтіна.

Герої Ю. Андруховича випрацьовують для себе конкретні шляхи виходу з безвиході чужості, серед яких дружба, любов, спілкування, порозуміння, що втілюються в понятті “діалог”, яке має коріння в бахтінській ідеї діалогізму. Філософ та письменник близькі в думці, що “я” усвідомлює себе і стає собою, посідає певне місце в бутті, тільки розкриваючи себе для іншого, через іншого й за допомогою іншого. Саме така, поліфонічна, картина світу, яка представлена М. Бахтіним у рамках ідеї діалогізму та творчо переосмислена Ю. Андруховичем у його романістиці, дуже близька сучасному мисленню та сучасній людині, яку вже не можна пізнати з монологічних позицій.

Дискурс “інший” у прозі Ю. Андруховича побудований на кількох видах сміху – насмішливому та карнавальному; для його художнього втілення в романах автора залучаються різні види іронії, гіперболізація, гротеск, сарказм, лайка, жаргонізми, форма нерозуміння тощо.

У третьому розділі “Типологія сміху в романах Ю. Андруховича” аналізуються вияви сміху карнавального, доброго, доброго з відтінком кепкування, злого та життєрадісного. Ці види сміху тлумачаться як такі, що належать до ділянки сміху ненасмішливого (за класифікацією В. Проппа). Розділ присвячений розгляду дискурсів “карнавальна стилізація”, “сміховий образ”, “маска”, “сміхова ситуація”, “перебільшення”, “пародія”, а також мови романів письменника як засобу комізму.

Відзначено, що карнавальний сміх у 90-ті роки ХХ ст. знаходить свої вияви у перфоменсах як навкололітературних дійствах (презентаціях, мистецьких акціях), літературних формах та формах репрезентації, поставши знаком українського постмодернізму. Поети угруповання “Бу-Ба-Бу” спробувли створити острівець свободи: вони занурювали публіку в стихію низової ігрової культури, а літературний іконостас перетворили на кічеві образи поета-пророка, поета-деміюрга, поета-ловеласа, поета-богеми; іронія, театр, перфоменс стають формами його самовияву. Передумови для подібної іронії були закладені ще в альтернативній культурі андеґраунду, у сміхові пізньорадянських анекдотів, а також традиціях київської міської прози 1970–1980-х – творчості В. Діброви, Б. Жолдака, Л. Подерв’янського. Карнавал та карнавальне свято виводили поетів “Бу-Ба-Бу” поза рамки тоталітарного простору та часу, йшлося про духовну свободу тоталітарної людини. Ці ідеї несла в собі бахтінська теорія карнавалізації, популярна в середині 1980-х рр. Сміх, пародія, гра відкривали неідентичність і неістинність існування тоталітарної людини, сигналізували про її трансформації та мутації, карнавал обіцяв постійність свята. Карнавал як метафора звільнення від старого й народження нового є актуальним художнім засобом для постколоніального тексту, що має на меті позбутися руйнівних впливів колоніальної спадщини. Юрій Андрухович повною мірою використовує у своїх романах прийоми народної сміхової культури. Головні риси карнавальних жанрів (амбівалентність, зниженість, відносність світобудови), що виявляють себе через сміх, є не просто художніми прийомами, а складають основу світогляду письменника. Це дозволяє говорити про збереження традиції карнавальної сміхової культури в прозовому доробку Ю. Андруховича.

 Ідеї М. Бахтіна про природу карнавального свята-дійства переосмислюються у прозі письменника крізь призму іронії випадковості. Функції свята в романах письменника відповідають бахтінському визначенню карнавалу середньовічного: руйнування старої картини світу й розбудова нової нерозривно пов’язані між собою, карнавал має всесвітній характер, це особливий стан всього світу, його відродження та відновлення, до котрого причетні всі. Утім, ідея карнавалу в Андруховича зазнає певних метаморфоз, що виявляється в розбіжностях, а іноді й протиріччях з бахтінським каноном. Карнавал у романі “Рекреації” внутрішньо надломлений, уражений спадком тоталітаризму, несе розчарування: герої-маски не знаходять шляху з пізньорадянського абсурду, кожен з них перебуває у власному обмеженому просторі відчуженості, проблем та суперечностей. У “Московіаді” карнавал є кінцесвітнім. У романі “Перверзія” карнавальні дійства демонструють функції бахтінського карнавалу – звільнення від існуючої правди, відродження та оновлення, – засвідчуючи, проте, відсутність всеосяжності, розігруваність, а не переживання, спрямованість проти сукупності негараздів людства. Інший вияв карнавальності в романі представлений у зображенні душевного стану Станіслава Перфецького. Сукупність карнавалів у романі розгортається на “посткарнавальному просторі”, що трактується як конкретний часовий проміжок після головного венеційського карнавалу, а також як стан людської цивілізації та культури під знаком “пост”. Таким чином, Ю. Андрухович самою сутністю карнавалу як такого, що ворожий усякому увічненню, завершенню та кінцю, заперечує безглуздя світу та духовну смерть. Альтернативним засобом сакралізації буття сучасної людини виступає ідея вічності містерії чоловіка – жінки. Свято у “Дванадцяти обручах” має ознаки карнавальності, але є штучним, розігруваним з обов’язковою участю режисера.

Невід’ємним складником карнавального свята в романах Ю. Андруховича є музика та застілля-частування з широко застосованими рядами їжі та напоїв.

Тілесність протиставляється автором узвичаєному запереченню                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                            виявів еротичності в радянській художній практиці, Андрухович намагається повернути тілесності сакральний зміст, зображуючи людське тіло в кількох аспектах: анатомо-фізіологічному, іронічно-детальному, цинічному.

Переосмислення дискурсу “сміховий образ” є в прозі Андруховича трансформацію таких рис, як амбівалентність, двозначність, невирішеність, готовність змінити свій зміст, містифікуюча карнавальна сутність, “ходіння колесом”, наявність багатьох смислових паростків, що виходять за межі образу; у кожному окремому образі певні риси є акцентованими й, відповідно, найяскравіше виписаними. Наявність дискурсу сміхового образу знаходимо в системі імен персонажів романів. При творенні образів, які є сміховими, письменник застосовує, зокрема, переосмислені бахтінські ідеї форми “нерозуміння” та гротесковості образу. Переосмислення складників сміхового образу відбувається шляхом застосування авторської іронії випадковості, редукції.

Постать-маска автора в прозі Ю. Андруховича переміщує текст до зони контакту зі свідомістю читача, створює умови для вільного занурення в текст з метою її вивільнення для плідної співпраці в площині порушених у романі проблем – від екологічної ситуації в країні до чоловічої кризи середнього віку.

Трансформація міфу про Орфея в романах Ю. Андруховича передбачає наявність значущих пов’язаностей, аналогій та елементів невитісненого міфу, пропонує “програвання” крізь образи Цумбруннена й Пепи історії Орфея, що дає різні розв’язки життєвих ліній і, відповідно, різні моделі існування поета в сучасному українському суспільстві й моделює стратегію накладання маски Орфея.

Визначається, що сміхові ситуації в прозі письменника будуються на різних видах сміху: доброго, доброго з відтінком кепкування, злого, життєрадісного. Участь у сміховій ситуації виступає в романах Юрія Андруховича показником скорочення дистанції та спростування чужості. Прояви злого сміху в прозі автора включають сміх, який вказує на чужість як на ворожість, та вияви “чорного” гумору. Добрий сміх у сміхових ситуаціях романів Ю. Андруховича реабілітує людські помилки та вади, долає їх. У сміхових ситуаціях цього типу присутній момент переміщення в зону грубого контакту, що засвідчує процес сміхової фамільяризації образу. Об’єктами доброго сміху постають читач, сам автор, окремі людські спільноти чи спільноти із кумедною поведінкою. На доброму сміхові побудовані в прозі письменника анекдотичні ситуації – короткі завершені історії з власним сюжетом. Вияви життєрадісного сміху в прозі Ю. Андруховича пов’язані із різними видами свят-дійств.

Серед соц-артівських стратегій деконструкції соцкультури в прозі письменника застосовуються пародіювання та прийоми перебільшення – карикатура, гіпербола та гротеск. Найяскравіші гіперболічні перебільшення в прозі Ю. Андруховича стосуються викриття недоліків радянської імперії, яка наближається до кінця свого існування, бажаних людських категорій, відсутніх насправді, таких, як визнання та розуміння. Перебільшення часто побудовані не на викритті недоліку, а на постмодерному надмірі форми. Карикатурні образи в прозі письменника переважно другорядні, фонові. Карикатурне забарвлення надається їм зокрема за допомогою мовної характеристики. Гротескові описи найщільніше поєднують постмодерну відсутність сутності та карнавальну невизначеність, амбівалентність та дивовижу. У постмодернізмі пародія пов’язана з образом мирного співіснування стилів та ідей, з комедійною грою смислами на безкінечному полі інтертекстуальності; характерною рисою постмодерністської літератури є самопародіювання. У літературі вітчизняного постмодернізму пародійному обігруванню підлягають штампи радянської та післярадянської культурної міфології заради дискредитації “тоталітарної” мови та стилю масового мислення. У романах Ю. Андруховича пародіювання представлене низкою прийомів, серед яких слід назвати такі: пародіювання імперського топосу з позиції поета-маргінала; тонке, без грубої імітації цитування інших сюжетів, тем, мотивів, образів у новому оригінальному аранжуванні; контрастування між темою та її характером (“високі” теми подаються підкреслено “низьким” стилем); гіперболізація деяких ідей сучасної суспільної думки.

Мова є одним з найсуттєвіших складників комізму прозових творів Юрія Андруховича й характеризується словесними іграми, стилізацією, іронією, новоутвореннями, тавтологією, гібридністю імен і назв, стилізацією, використанням розмовної мови, грубої, нецензурної лексики. У романах письменника застосовується чимало різновидів розмовної мови: поетизо­вані промови, мова на межі цензурності, “порожні” семантичні місця, галицька говірка довоєнного зразка, суржик, російські нашарування. Внутрішні монологи часто ведуться у формі звер­тання до себе у другій особі, що є іронічною інтерпретацією бахтінської діалогічності.

Прийом переліку як складник стилю постмодерного тексту в прозі автора є виявом “ритуальної” музичності й пов’язаний із розвинутою Р. Бартом теорією еросу мови, що передбачає задоволення від мови тексту. У межах переліку, який представлений у романах Андруховича переважно масивами однорідних членів, застосовується контрастування його елементів, наслідком чого є експресивна забарвленість. Види експресивного контрастування, найуживаніші в прозі автора, такі: контрастування логічно й семантично різнопланових елементів, експресивне контрастування синонімів, контрастування різностильових та різносистемних мовних одиниць. Особливістю переліків є включення до їх складу контрастування одразу кількох згаданих видів. Окремою групою переліків є подані автором ряди їжі та напоїв, які насичені різноманітними ігровими прийомами мовного характеру.

Стилізація постає одним з найяскравіших прийомів творення мовної оригінальності прозових текстів Андруховича. Автор іронічно моделює різні літературні стилі, які органічно вписуються до естетики постмодернізму, зокрема, маньєризм, бароко, магічний реалізм. Серед прийомів маньєризму, застосованих Ю. Андруховичем, уривчастий розвиток сюжету, нерівномірність композиції, “очуднення” вихідної фабули, химерна фантастичність колізій, гротесковість зображень і персонажів, метафорична наповненість у сполученні з підкреслено зниженим викладом, словесна еквілібристика; стилістичні барокові характеристики романів письменника – “ерос мови”, змішування мотивів античної міфології з християнською символікою, театральність, інтерес до балету й опери.