| Краткое содержание: | У Вступі обґрунтовується актуальність теми, її основна проблематика, визначається мета дослідження, її завдання, об’єкт, наукова новизна отриманих результатів, методологічна основа дисертації та її науково-практичне значення, даються відомості про апробацію результатів дослідження, основні публікації та структуру роботи.
Перший розділ - “Інтелектуально-світоглядні джерела” складається із двох підрозділів. У підрозділі “Проблема визначення історико-культурного топосу вісниківства” ставиться проблема про потребу розширення поняття “вісниківство”, тлумачення його насамперед як настроєвості і стилю, обґрунтовується потреба детальнішого аналізу світоглядної основи.
У сучасному літературознавстві нема усталеного визначення і окреслення, що таке вісниківство, хто такі вісниківці і хто входив до “вісниківської квадриґи”. Принаймні, “Літературознавчий словник-довідник” не подає таких гасел. Лише у статті про “Празьку школу” зазначається, що деяких “пражан” називали “вісниківською квадриґою”: Є.Маланюк, О.Ольжич, О.Теліга, Л.Мосендз, потім - Ю.Клен. Тому у підрозділі проінтерпретовано цю тему ширше. Головною засадою підходу є бачення вісниківства як тривалого явища, що виникло на базі світоглядного націоналізму (тобто ірраціоналізму і волюнтаризму) відразу після закінчення Національної Революції (на початку 20-х рр.) і тривало до 70-х років на еміґрації, доки продуктивно розвивалися такі націоналістичні часописи, як “Вісник”, “Фенікс”, “Крила” (США), “Гомін України”, “Альманах Гомону України” (Канада), “Визвольний шлях” (Англія) та ін. Усі ці видання функціонували в ідейно-культурологічній парадигмі , витвореній ЛНВ-“Вісником” за редакцією Д.Донцова у 1920-30-і роки.
Вісниківство було лише однією із культурних форм реалізації духовно-ідейної концепції націоналізму або, ширше, українського консерватизму, політичного і філософського. Саме таке розрізнення трьох великих світоглядних систем - лібералізму (раціоналізму), соціалізму (матеріалізму) та консерватизму (ірраціоналізму або ідеалізму) - дає змогу виявити закономірність того чи іншого великого стилю у мистецтві і літературі. Наприклад, у ХVІІІ ст. посилення ідей раціоналізму та матеріалізму спричинило в Європі активний розвиток і домінування естетичних концепцій просвітницького реалізму та епігонського класицизму, позначених крайнім раціоналізмом-схематизмом. Саме тоді з’явилися перші теорії “занурення літератури в побут”, в матеріальну реальність (Дідро, Лессінґ, Руссо та ін.). У епоху Романтизму, коли на перше місце, як реакція на раціоналізм, виступили ідеї ірраціоналізму, кордоцентризму, емотизму, відповідно, з’явилися теорія і практика сентименталізму, ґотизму, містицизму і загальноромантичні візії літератури, що занурювалися більше в душу, а не в середовище, більше у міф, а не голе теоретизування, як класицизм, більше у дух Історії, а не проектування проґресу, як у Просвітництві.
В Україні в добу Модернізму (1870-1920) не відбулося широкого і кардинального утвердження ірраціоналістичних ідей, як це сталося в Європі, література й надалі переважно залишалася в “обіймах” реалізму-позитивізму, в одязі специфічного українського народництва. Ранній стиль модернізму виявився у нас фраґментарним (до 1917 р.). Повномасштабний прихід модерністських естетичних ідей та філософських ірраціоналістичних концепцій, тобто саме ідей А.Шопенгауера, Ф.Ніцше, Ґ.Зіммеля, В.Дільтея, М.Шелера, Е.Гартмана, А.Берґсона, Ґ.Лє Бона. Б.Кроче та ін. відбувся лише після Національної Революції. Це й відобразилося у надзвичайно бурхливому розвитку художніх стилів неоромантизму, символізму, експресіонізму, нашого своєрідного (тобто не раціоналістичного, а лише естетико-аристократичного, парнасистського) неокласицизму, психологічного реалізму.
Неоромантизм в Західній Україні і на еміґрації розвивався під впливом переважно консервативно-ірраціоналістських українських філософів - Д.Донцова, В.Липинського, С.Томашівського, В.Кучабського, М.Шлемкевича, Ю.Вассияна, Д.Андрієвського, Є.Онацького, О.Бойдуника, Г.Костельника, В.Залозецького, М.Сціборського, І.Мірчука та ін. І саме ці мислителі справили визначальний вплив на розвиток націоналізму, як і ідеї названих вище європейських мислителів-ірраціоналістів. Таким чином зрозуміти повноцінно естетичне явище неоромантизму, зокрема його варіанту - вісниківського неоромантизму – без врахування і аналізу вказаної світоголядної основи – неможливо.
Вісниківцями можна називати усіх письменників, які виражали світоглядно-естетичну парадигму журналу ЛНВ-“Вісник”, тобто націоналізму і вольового неоромантизму, навіть тих, які друкувалися в самому часописі зрідка або взагалі не друкувалися, як, наприклад, Ю.Дараґан, М.Грива, М.Боєслав та ін. Відтак вісниківство – це сукупність різних форм інтелектуально-художньої активності – ідеологічна література, культурнологічні концепції, власне художня література, літературна критика (наприклад, доробок Д.Донцова, О.Бабія, О.Грицая, Л.Луціва, М.Островерхи, Р.Єндика, Л.Гранички, Д.Віконської, М.Мухина та ін.), мистецькі концепції (наприклад, монографія Н.Ґеркен-Русової “Героїчний театр”).
Поняття “вісниківська квадриґа”, на нашу думку, є умовним, застосованим радше не на естетико-аналітичному рівні, а на емоційно-моральному. Так, Юрій Клен, саме він є автором цього визначення, запозиченого, очевидно, із тогочасної польської літератури, де існувала у 1925-1933 рр. група “Kwadryga” (ж. “Kwadryga”, лідери –С.Добровський, В.Себила, К.Галчинський, В.Свободнік, А.Молішевський), хотів відзначити особливу спаяність, почуттєву та ідейну, провідних авторів-поетів ж. “Вісник” – Є.Маланюка, Л.Мосендза, О.Ольжича і О.Теліги. Якихось аналогій між польською літературною групою і українськими письменниками він не проводив. Надалі Д.Донцов зараховував до “квадриґи” й самого Ю.Клена, який став у 30-і рр. провідним автором журналу, Ю.Липу і О.Стефановича.
Поняття “Празька школа” є теж умовним і навіть штучним, таким, що затемнює істину, суб’єктивним (його вперше використав В.Державин, який протиставлявся вісниківству-націоналізму). За твердженням дослідників творчості “пражан” у 1920-30-ї роки не існувало ніякої школи з програмою, маніфестами, статутом, надто “чіткою ідеологією та естетичною платформою”. Тому краще використовувати визначення “Празька група” паралельно із поняттям “вісниківці” на означення підтечії в неоромантизм, тих письменників, що менше політизували свою творчість (О.Стефанович, О.Лятуринська, Н.Лівицька-Холодна, Г.Мазуренко, М.Чирський, Зореслав, І.Колос, І.Ірлявський), хоча залишалися у колі вісниківської культурософії і загальної лінії естетики.
Центральним питанням підрозділу є з’ясування філософських та культурологічних ідей Д.Донцова у головних його працях цього періоду – “Підстави нашої політики” (1921), “Поетка українського Рисорджимента” (1922) і “Націоналізм” (1926) – і поясннення їхнього визначального впливу на ідейно-естетичну концепцію вісниківства, вісниківського неоромантизму. Підкреслюється есеїзм мислення Д.Донцова, тобто схильність давати візії культури, а не її теорії (принциповий ірраціоналізм).
У підрозділі “Ідейно-культурологічний модус вісниківства” з’ясовуються головні світоглядні засади вісниківства, його впливи на культуру і мистецьку творчість. Вісниківство здійснило світоглядний перелом у культурній свідомості українства, занурилося передусім у духовність Середньовіччя з його культом героїки і аскези, вольовитістю і релігійним пафосом, що було кардинальним контрастом до загальних настроїв тогочасного українства. Звідси народився історіософізм вісниківців, який відрізняє їхнє художнє мислення. Наводяться приклади
перегуку ідей, художніх тем та проблем у творчості вісниківців із філософією європейського ірраціоналізму, акцентується на особливій залежності їх від культурних і філософських концепцій О.Шпенґлера, Х.Ортеґи-і-Ґассета, Ґ.Лє Бона, Ф.Ніцше, Ш.Морра, М.Барре та ін.
Вісниківство концептуально повертається до філософії та культурного модусу Романтизму, розуміє романтизм як стиль, що існує вічно в культурі (Є.Маланюк), розвиває такі традиційні засади “діонісійського” бачення культури і творчості, як антираціоналізм, містицизм і посилена релігійність, безнастанний динамізм, національний традиціоналізм, інтуїтивізм і т.ін. При чому самі вісниківці усвідомлюють, що здійснюють кардинальну світоглядну революцію (Д.Донцов), протистоять переможним течіям всеєвропейського матеріалізму, масовізму та спекулятивізму у культурі.
Дисертант переконаний, що така тенденція була не випадковістю у вісниківстві, не штучним і спішним екстремістським запозиченням чужих ідеологем, а вилонилася унаслідок тривалої світоглядної еволюції цілої ґенерації і головного ідеолога вісниківства Д.Донцова, який ще від 1910 р. послідовно йшов до правоконсервативних ірраціоналістських засад, що й демонструють його статті в ж. “Шляхи” (1913-1918), який був своєрідним попередником ЛНВ-“Вісника”.
У підрозділі наводяться ілюстрації того, як вісниківці на художньому рівні органічно вибудовували ідеологічні концепції націоналізму, що ґрунтувалися на принципах філософського ірраціоналізму і волюнтаризму, а це: їхній традиціоналізм, месіянізм, історизм, уплетений у символіку міфу, елітаризм, імперіалізм – як подолання комплексу малоросійського “пораженства” (Ю.Липа) в Історії і провінціалізму, культ експансіонізму і мілітарності і т.ін. Звідси народжуються міфоконцепції “України-Понтиди”, “Степової Еллади” , “Ґардаріки” та ін., здатні по-новому наелектризувати національну свідомість і гідність.
Водночас вісниківство критично поставилося до спадщини епохи Модернізму під тим оглядом, що вона засіяла в людстві арелігійність і певний песимізм, дегероїзувала історію, хаотизувала свідомість мас, поширила скептицизм і практицизм, прищепила мистецтву, літературі механістичність мислення (Є.Маланюк). Звідси розвивається у вісниківців послідовний антиаванґардизм, бо, власне, аванґардизм розвинув всі “мінусові” риси модернізму в культурі. Наступ праґматизму, філістерства, масовізму і аванґардизму, на думку вісниківців, веде до деструкції культури і людини, людини як “істоти Божої” (Є.Маланюк).
Акцентується, що за ідейними та естетико-культурологічними концепціями українське вісниківство було типологічно подібне до кількох масштабних культурно-літературних течій у різних країнах Європи, що стверджували класицистичні, консервативні ідеали та вартощі. Це польські скамандрити (Ю.Тувім, К.Вєжинський, Я.Івашкевич), т. зв. “романська школа” у Франції (Ш.Морра, М.Барре, П.Валері), а також французькі неокатолики (Ф.Моріак, П.Клодель, Ж.Бернанос), це російські акмеїсти (Н.Ґумільов, С.Ґородєцкій, О.Мандельштам, М.Кузьмін), румунські письменники середовища журналу “Ґиндиря”, місія якого в румунській культурі дуже подібна до ролі “Вісника” (Н.Крайнік, Н.Йонеску, М.Еліаде, В.Бенчіле, І.Нестор та ін.), а також німецькі традиції “Heimatliteratur”, що проповідувала виразно національне, потім – вольове мистецтво із неоромантичними тенденціями в літературі, які дали поетику Е.Юнґера, В.Веспера, Ґ.Цобеляйна та ін. Подібні тенденції існують в італійській та іспанській літературах - Ґ.д’Аннунціо, Л.Піранделло, М.де Унамуно, П.Бароха та ін. Хоча за стильовими ознаками це вельми різні літературні явища, проте їх єднають такі визначальні принципи естетики, як антидекадентизм і антиаванґардизм, звернутість до традицій європейського парнасизму, постійна апеляція до романтичного, національний оптимізм і т. ін.
У підсумку наголошується, що потребує переосмислення поширене твердження про задомінування після модернізму в літературі Європи аванґардизму, ставиться теза про потребу виокремлення як цілості названої літератури традиціоналістського типу, переважно ґрунтованої на естетиці і поетиці неоромантизму.
У другому розділі “Естетичні засади” вивчається проблема уточнення поняття “модернізм” як стиль. В сучасному українському літературознавстві модернізм надто однобічно трактують тільки як естетизм, експерементування з формою і тропікою, індивідуалізм і т. ін. Будь-які “ідейні” письменники, як вісниківці, наприклад, категорично відкидаютьмся як можливі модерністи. Хоча до модерністів легко зараховують чомусь Лесю Українку, творчість якої безідейною важко назвати. Суперечність можна подолати, визнавши, що упродовж усієї епохи Модернізму існували, іноді в чомусь переплітаючись, запозичуючи у символізму, імпресіонізму, два великі стилі – неокласицизму (парнасизму) і неоромантизму – саме вони становлять окрему лінію модернізму, лінію консервативного модернізму. Тут ми виходимо із тези В.Моренця, що поетика модернізму “повсякчас вихоплюється з ограненості будь-яких дефінцій, природно тяжіючи не до категорії якості (що змінюється), а до стану (що виявляється в різних якостях і в різній інтенсивності)”, тобто “духовно-інтелектуального стану”, який містить в собі “утвердження духовних здобутків (традиційний стан) і їх примноження (модерний стан), і їх кардинальний перегляд (аванґардний стан).
Свого часу теоретиком, який ніби “провів” українську літературу від реалізму до модернізму і при цьому орієнтувався на, за визначенням В.Моренця, “традиційну” основу його, тобто якраз на неокласицизм і романтизм, був М.Євшан. Він, наприклад, протиставляв творчість Р.Кіплінґа настроям декадансу і побутовізму в модернізмі. Саме він був своєрідним предтечею вісниківського неоромантизму, що зафіксовано особливою увагою ЛНВ-“Вісника” до цього критика. Подібну до М.Євшана позицію в польській літературі щодо модернізму займав С.Бжозовський, автор “Леґенди Молодої Польщі”, в якій дано концептуальну критику модерністської безідейності якраз зі світоглядних позицій ірраціоналізму-волюнтаризму.
Дисертант вважає, що Д.Донцов спочатку помилився у сприйнятті і розумінні експресіонізму, і це стало підставою для поширення у науці твердження про експресіонізм його естетичної доктрини і художньої практики вісниківства. Д.Донцова привабили теорії про інтуїтивізм у творчості в експресіоністів, їхній яскравий динамічний психологізм. Однак сама поетика експресіонізму була побудована здебільшого на раціоналістично-експериментаторській, антитрадиціоналістсьцій і аванґардистській основі, тому пізніше Д.Донцов вже не говорив про експресіонізм власної теорії і не давав йому позитивних оцінок, використовуючи термін “новоромантизм”.
Першою статтею, у якій Д.Донцов започаткував свою концепцію неоромантизму-вісниківства, була стаття “Криза української літератури” (ЛНВ, 1923, ІV), хоча сам автор і не оперує тут поняттям “неоромантизм”. Протягом 1920-30-х рр. він сформував цілісну естетичну концепцію неоромантизму, що базувалася на таких категоріях-принципах: героїзм, енерґетизм, волюнтаризм, історизм-традиціоналізм, культ сильної особистості, національна органічність і одночасно оксидентальний активізм, розмах, глобальність проблематики, драматизм і особлива пристрасність переживань з формулою “трагічного оптимізму”; жива контрастність і динамізуюча парадоксальність художнього образу, моральне навіювання сили, відповідальності, ідеалізму, постійне переживання містики буття, його величі і скерованості до Бога, культ лицарства і посвяти, ідеї служіння (з вічним протиставленням Дон Кіхота і Санчо Панси), заперечення будь-якого побутовізму, поверхової описовості, сентиментального етнографізму, ментального малоросійства, роздвоєності.
Наводяться приклади, як усі ці естетичні засади художньо трансформувалися у лірику вісниківців. Обґрунтовується теза, що саме під впливом статей Д.Донцова і концепції ЛНВ майбутні вісниківці відійшли від своїх юнацько-первісних стильових уподобань, переважно від поетики символізму, зосередилися довкола ЛНВ і сприйняли нову естетику вольового, динамічного неоромантизму.
Поряд із Д.Донцовим широку естетичну концепцію розробив у своїй есеїстиці Є.Маланюк, тому її характеристиці у дисертації відведено значне місце. Виділяються такі його центральні проблемні питання у плані розуміння природи творчості, як співвіднесеність між аполлонійським і діонісійським первнями, теорія геокультурної основи творчості, з її “еллінізмом” і “сарматизмом”, яка переростала в концептуальні образи-символи України з трактуванням архетипів “простору”, “моря”, “степу”. “чорнозему” і т.ін. Простежується, як інтерпретували вісниківці естетичні засади українського неокласицизму, з чого зродилася теза-формула: “Войовнича неокласика” (О.Ольжич).
Акцентовано погляди Є.Маланюка на проблему проґресу, зокрема застереження проти гіперінтелектуалізму і технократизму європейської цивілізації, його розуміння проблеми “енківщини”, тобто малоросійства-просвятянщини в нашій культурі. Окремо протрактовано тему сакральності в культурі. Сам акт мистецької творчості Є.Маланюк розуміє, як святе дійство, як еманацію містико-релігійної енерґії, що двигтить у глибинах людської культури (інтуїтивізм), поєднаних із енерґетикою Космосу (Богом). Тому аванґардизм як наскрізь раціоналістичне, експерементаторсько-формальне, не стильове, у термінології Є.Маланюка, мистецтво – є явищем антидуховним, деструктивним, “диявольським” (есе “Наступ мікробів”, “Поезія і вірші”, “Творчість і національність”).
Кореґується надто поширена в сучасному літературознавстві теза про бароковість поетики вісниківців. Попри те, що справді тема і естетичні запозичення з бароко досить популярні у вісниківців, це не означає, що цілісно вони наслідували стиль бароко і тим самим творили своєрідне необароко. Про необароковість можна говорити лише як про елемент естетики і поетики вісниківства. Визначальною для нього, як для неоромантизму, є ґотика, яка наповнювала ще романтизм. Сам Є.Маланюк дуже часто оперує категорію “ґотика”, “ґотичне”, “ґотичність”, що означає у нього все ідеалістичне, релігійне, шляхетне, динаміко-експансивне, будівне, світле, стрімко-переможне, романтичне, піднесено-натхненне. Ґотика наче ліки на українську відвічну пасивність і хаотичність почуттів. Вона цементує, аскетизує і націлює на нескінченний порив ментальність соціуму. Тому найбільш ґотичний поет України для Є.Маланюка – це Т.Шевченко, “вибух крові, що зарокотала”. Натомість химерність, мінливість, непостійність бароко – це, за Є.Маланюком, та звабливо-темна сторона української психе, хоч і прекрасна у своїй вибагливості, але яка анархізує українські почуття і устремління. Бароко постає в нашій культурі із самої географії, але це більше фатум, ніж мета. Україна тужить за своєю “ґотикою”, за своїм “Римом”, що дисципліною і волею злютує її суспільство в майбутньому у динамічну та героїчну націю.
Естетична доктрина вісниківства обґрунтовує їхній визначальний художній стиль – неоромантизм. Його головні ознаки: ліричний герой – мислитель, образи будуються на контрастах, що подсилює особливий психологізм стилю, тенденція до екзотичності (уподобання історико-міфологічних тем), моральна напруженість, різке протиставлення Добра і Зла, зневага до побутовізму і натуралізму, підкреслений лаконізм вислову, парадоксальна динамічність метафори, схильність до звукопису, алітерації як до вияву мелодії душі, ідейний елемент мілітарності і героїки, посилене відчуття трагіки буття, релігійне візіонерство, істріософізм, медитативне самозаглиблення, вольова, оптимістична настроєвість.
Третій розділ “Стильові та поетикальні особливості” присвячений характеристиці художнього стилю вісниківців. За приклад беруться лише провідні поети, щоб продемонструвати яскраві і глибоко талановиті риси поетики неоромантизму. Головне, що об’єднувало вісниківців, – це були націоналістичний світогляд і естетика неоромантизму, однак кожен з них зберігав власну мистецьку індивідуальність і по-своєму був відкритий до суголосних йому інших стилів доби. Наприклад, вісниківців різнять різні за “дозою” стильові запозичення від неокласики, від необароко і т.д.
У підрозділі “Консервативний модернізм” аналізується проблема надмірної політизації та ідеологізації творчості вісниківців. Часто стосовно вісниківців робиться закид щодо їхньої надмірної політизованості, ідейної аґітації у творчості. Ця оцінка правильна, але потребує уточнення: аґітаторські вірші складають лише незначну частину спадщини провідних вісниківців (у вісниківців “другого плану” – О.Бабія, М.Боєслава, В.Яніва та ін. їх, закономірно, більше), основний масив поезії, попри все, був зорієнтований на засвоєння поетикальних та стильових нововідкриттів літератури модернізму і при цьому зберігалися визначальні ознаки художньої класичності, духовні основи мистецтва як вічної героїки і романтики. Це і є формула “консервативного модернізму”. Її використовує щодо означення літературної і культурної місії українського неокласицизму С.Павличко. Вона пише: “Модернізація за неокласичною моделлю полягала не в деструкції всього попереднього досвіду, як це робили аванґардисти, а в консервації певних форм культури, в свого роду поверненні до джерел, які здебільшого лежали за межами національної традиції”.
На нашу думку, подібною до ролі неокласиків була роль вісниківців, які, зберігаючи та абсорбуючи традиції парнасизму і романтизму в літературі, одночасно протиставляли їх і деструктивно-нігілістичному аванґардизмові, і провінційності та епігонському позитивізмові-народництву української літератури. Головною їхньою метою було вибудувати цілісну концепцію героїчної української літератури від Іларіона і Володимира Мономаха.
Вісниківська концепція героїзму в літературі має інтернаціональний характер. У пошуку всеєвропейського енерґетизму вісниківці постійно апелюють як до взірця до творчості “консервативних модерністів” Європи – К.Гамсуна, П.Валері, Р.Кіплінґа, Р.М.Рільке, К.Шпіттелера, Дж.Конрада та ін. Відтак неправильним є сприйняття вісниківства як “обмеженого націоналізму”.
Вісниківці органічно засвоїли такі визначальні художні засади і риси поетичного модерну, як філософізм, міфологізм, антиміметизм, потяг до діонісійства, глибинне відчуття алітерації як “панмузикальності” буття, рефлексії самозаглиблення, ірраціоналізм, суб’єктивізм. Водночас вони заперечили такі модерністські постулати, як антитрадиціоналізм, раціоналізм, нігілізм, формалізм, позицію відстороненості (акцентуючи на відвертій тендентційності (волюнтаризм) творчості), арелігійність, занепадництво, релятивізм, безідейність, еґоцентризм.
Типологічно вісниківський неоромантизм подібний в аспекті модерністських трансформацій до літератури “ірландського відродження” (В.Б.Єйтс та ін.) з її ідеєю протиставлення давньокельтського духовного світу меркантилізованій сучасності. Він подібний до течій Католицької Модерни у чеській і словацькій літературах з їхніми художніми візіями глобального протистояння двох вічно антагоністичних світів – Сакрального і Профанного.
Неоромантизм увібрав у себе як символістську стилістику образотворення, але не поступився принципами високого стилю (героїки у мистецтві), так і класичні форми неокласицизму. Вісниківці перейняли модерністський універсалізм, але відкинули його декадентизм, запозичили модерністський психологізм і заперечили його еґоїзм, адаптуючи модерністську ускладненість тропіки, надали їй парнасистсько-акмеїстичної проясненості (кларизм), модерністську панмузикальність фрази неповнили особливою ритмікою неспокою і містичного, космічного маршу. Загалом вісниківці привнесли у нашу лірику особливу імпульсивність фрази, багатозначність образу, історіософічність і філософічність символу, показову пружність метафори, особливу насиченість епітета, новаторську досконалість версифікації.
У підрозділі “Неоґотика як стильова домінанта” поняття “неоґотики” вводиться для об’ємнішого і точнішого пояснення специфіки вісниківського художнього світобачення і розуміння сутності мистецтва, літератури. Філософське занурення у глибини середньовічної ґотики було потрібне вісниківству як онтологічне протиставлення світові модернізму – матеріалістичному і раціоналістичному, як пошук нового панхристиянізму. Стимулом для такого переосмислення основ європейської культури послугував для вісниківців трактат О.Шпенґлера “Занепад Заходу” (1918-1922), у якому вибудувано концепцію ґотики, як світовідчуття і художнього світопереживання, що проймає всю європейську культуру (у О.Шпенґлера - власне західноєвропейську), насичуючи її духом героїки, вічного пориву, динаміки, шляхетності, трагіки і боротьби.
Поняття “ґотики” , “неоґотики”, якими ми користуємося у своїй роботі, треба категорично відрізняти від термінів “ґотизм”, “ґотична література” і т.ін., що означають течію у романтизмі кін. ХVІІІ - поч. ХІХ ст (О.Волпол, А.Радкліф, Ч.Метьюрін), оскільки тоді це була радше псевдоґотика, тобто вульґаризація ґотики, а не розвиток її сутності.
Наводяться численні факти, які підтверджують, наскільки тема ґотики, Середньовіччя була масштабною і значущою у вісниківців. Образ ґотики і ґотичності є наскрізним у поезії Є.Маланюка. На рівні естетичних теоретизувань Д.Донцов, Є.Маланюк, Ю.Липа, О.Ольжич часто апелювали до категорії ґотики, до духу Середньовіччя.
Художні ознаки неоґотики: аскетизм ліричного героя, його глибока релігійність, домінуючий настрій неспокою, туги за Високим, за Ідеалом, суворі образи, ощадність виражальних засобів, розвиток традиційних формально-версифікаторських засобів, навмисна спрощеність тропіки, мілітарно-рицарські теми і дух, елементи стримано-куртуазної еротики, панхристиянізм.
У підрозділі “Сакральні основи лірики вісниківців” пояснюється, як християнський світогляд формував собою визначальний духовний ґрунт вісниківського неоромантизму. Поряд із галицькою літературною групою “Логос” (В.Мельник, О.Мох, Г.Лужницький та ін.) вісниківці є найбільш прокатолицькими письменниками в нашій літературі. Це випливає з їхніх світоглядних орієнтацій, описаних вище, за якими, католицизм трактувався як найповніше виявлення духу європейства. Хоча вісниківці й різняться поміж собою у наближенні до основ католицької духовної субстанції, за методами і тенденціями інтерпретації сакральних сюжетів, все ж їх єднає християнський активізм, тобто моральний імператив християнства, дуже часто первісного, що є своєрідною спонукою до зречної дії і суворого трактування дійсності.
У О.Ольжича, О.Стефановича, О.Лятуринської християнізм органічно переплітається із язичницькими віруваннями і світоуявленнями. У Є.Маланюка, у есеїстиці і поезії, розгортається дуже цікава геокультурна концепція України - Понтиди: в українському релігійному світовідчутті переплелися “еллінський антропоморфізм”, слов’янське “лагідне” язичництво, ґотські вірування, візантійська пишна обрядовість й існують вони до сьогодні в химерному (“бароковому”) симбіозі. Далекий “латино-ґотичний” католицизм – це як мрія про “виструнченість” сакрального духу. Взагалі, Є.Маланюк постійно розробляв ідею майбутнього великого синтезу православ’я і католицизму на теренах України.
Подібні до Маланюкових мотиви і проблеми образно інтерпретував Ю.Клен. Ю.Липа і Л.Мосендз, хоча й акцентували більше на власній православній традиції, все ж ідейно і поетикально теж були перейняті впливами католицтва.
Біблійна символіка відіграє важливу роль у семантико-емоційному навантаженні лірики віниківців. Цікаво, що вона часто актуалізується, тобто вплітається у фактографію і переживання сучасності. Загалом сакральні мотиви і візії переплетені у вісниківському неоромантизмі із естетичною концепцією неоґотики.
У підрозділі “Синтез неокласики і неоромантики” обґрунтовується чому віниківство як культурологічна концепція потребувало неокласичної твердості і неоромантичної динаміки. Це були, за термінологією Є.Маланюка, своєрідні “ліки” на українську надмірну сентиментальність та історичну пасивність.
У творчості Ю.Клена (колишнього неокласика – О.Бурґгардта) неокласицизм органічно переріс у неоромантизм, серцевиною цього процесу, за словами Є.Маланюка, була “ґотичність”. Це демонструє, що неоромантизм глибше і масштабніше відображав ідейно-моральні та настроєві бурі епохи і, відповідно, цікавіше реаґував на них, бо ж провідний неокласик підтримав естетичну еволюцію саме неоромантизму. Водночас вісниківці ніколи не протиставляли себе неокласицизмові, а, навпаки, до кінця життя, як Є.Маланюк, удосконалювали його поетику.
Вісниківці-неоромантики дуже ефективно використали поетикальні відкриття неокласиків, надали цьому стилеві нового звучання, нових відтінків, розширили його культурологічні візії, і в ліриці, і в есеїстиці, теоретично.
Саме від неокласиків тема античності набула у вісниківців таких узагальнень та історіософських ідей: “Київ - Степова Олександрія”, “Скитські Антени Русі”, “Степова Еллада”, “буйна степова Деметра”, “Понтида” і т.ін. Візії-образи неповторної України і українськості стають для сучасника Заповітом, Мрією, Натхненням. А “Рим” і “римськість”, особливо сильно розпрацьовані Є.Маланюком і О.Ольжичем, переростають у художню концепцію вічної Вольовитості і Завзяття, Войовничості і Дисципліни, так потрібної для виховання нового українця.
У дисертації підкреслена спорідненість інтерпретації історизму у творчості неокласиків і вісниківців, особлива “камінність” їхньої метафорики. Водночас чітко проводяться лінії, за якими вісниківські неоромантики зберігали свою естетичну і стильову автономність. Ґотичний порив, пристрасність, динаміка, підкреслена контрастність, як противага неокласичній гармонії і спокоєві, середньовічна екзотика, тенденція до постійного оновлення формальних засобів і тропіки як антитеза неокласичній “застиглості”.
Таким чином, вісниківський неоромантизм явив унікальний синтез неокласики, перетворив її здобутки у художні форми глибокого переживання дійсності і творення рафінованих з погляду мистецького смаку стильових образів.
У “Висновках” узагальнюються такі результати дослідження:
– виступаючи із світоглядних засад консерватизму ти ірраціоналізму, вісниківський неоромантизм реалізовував собою одну з тенденцій розвитку традиціоналістської естетики у Європі міжвоєнної доби, яка концептуально протиставлялася як світоглядному раціоналізмові (лібералізмові), так і естетиці аванґардизму;
– розвиток стилю неоромантизму в Україні у пореволюційний час був онтологічно викликаний умовами буття нації і традиціями класичного європейського романтизму і неоромантизму кінця ХІХ- початку ХХ ст., його ознаки і засади: ірреалізм, екзотичність, індивідуалізм, внутрішній динамізм, вишуканість метафорики та аристократизм форми, концептуальна націленість на “вічні теми” із принциповим зануренням у глибини психіки, відповідна посилена драматизація стилю і проблематики;
– світоглядний націоналізм обумовлював активний розвиток у творчості вісниківців ідей національної героїки, волюнтаризму, моральної відповідальності, посиленої релігійності, войовничості, експансіонізму та історичного активізму, елітаризму, що відповідали загальній парадигмі європейського світоглядного ірраціоналізму та традиціоналізму;
– цю світоглядну базу найповніше і найактивніше трансплантував на український ґрунт Д.Донцов, тому без аналізу його ідеологічних та культурологічних концепцій неможливим є зрозуміти вісниківство як явище і вісниківський неоромантизм як поетику;
– еститиці аванґардистського деструктивізму і експерименталізму вісниківці протиставляли концепцію “органічності мистецтва”, яка передбачає художнє переосмислення архетипів національної ментальності і геокультури, національного сакруму і мистецьких традицій, витворення наскрізь будівної (Маланюкове поняття “конструктивізму”) енерґетики в літературі, яка мобілізує і активізує духовість і мистецьку інтенційність моціуму;
– інтерпретація поетики вісниківців потверджує правильність концепції бачення її саме як стильового неоромантизму, що був виявом естетичної доктрини консервативного модернізму, містико-релігійного візіонерства, естетичної концепції неоґотики, неокласично-парнасистського художнього аристократизму:
– щоб відрізнити вісниківський неоромантизм від течій “червоного”, “революційного” неоромантизму в підсовєтській Україні, пропонується називати його “вольовий неоромантизм”, з огляду на ідейно-настроєвий характер.
Моренець В. Національні шляхи поетичного модерну першої половини ХХ ст.: Україні і Польща. – К.: Основи, 2002. – С.19
|
