| Краткое содержание: | У Вступі обґрунтовано актуальність обраної теми, сформульовано мету та завдання роботи, визначено основні методи дослідження, його предмет і об’єкт, підкреслено зв'язок дисертації з науковими програмами і планами, показано наукову новизну та практичну цінність отриманих результатів.
Перший розділ роботи – „Проблема національного характеру: сфери пізнання“ – розглядає концептуальні підходи до проблем „характер“ і „національний характер“. У підрозділі 1.1 „Поняття „характер“ у трьох суміжних науках (соціологія, психологія, літературознавство): порівняльний аспект“ висвітлюються шляхи виникнення й функціонування категорії характеру в трьох фундаментальних суспільних науках, подаються його визначення й концептуальні засади, які базуються на дослідженнях соціологів П.Гнатенка, І.Кона, І.Старовойта, В.Храмової, психологів Б.Буряка, О.Кульчицького, М.Левитова, К.-Г.Юнга, літературознавців М.Бахтіна Л.Тимофеєва, В.Фащенка, С.Шаталова. Зосереджується увага на різниці методів, засобів, предмету дослідження однієї проблеми різними науками. Виділяється те головне, що домінує у вивченні характеру кожною із наукових сфер і вирізняє одне наукове поле дослідження від іншого.
У другому підрозділі першого розділу „Специфіка характеротворення в різних родах літератури“ увага приділяється літературознавчому тлумаченню поняття „характер“, поляризації змісту характеру в трьох родах літератури. Простежується межова специфіка епосу, лірики і драми на рівні суб’єктивно-об'єктивної сутності характеру. Робиться висновок, що специфічний синтез суб’єктивності й об’єктивності у творах різних родів з властивою кожному зокрема і обов’язковою наявністю, можливо, в меншій мірі, другої ознаки і є запорукою майстерного творення характеру в літературі. Не варто різко розмежовувати суттєві психологічні ознаки літератури окремо чітко за родом. У цьому аспекті вагомі погляди Аристотеля й Гегеля на предмет зображення в трьох „способах наслідування“, що підводять до вивчення особливостей характеротворення в різних родах літератури. Аргументуються засоби зображення дійсності в епічному, драматичному творах, та, природно, більша увага приділяється ліриці й ліро-епічним творам малих форм, оскільки вони є об’єктом дисертації. Йдеться про полемічність у визначенні характеру в ліриці, про деякі випадки заперечення наявності характеру в ліричному творі. Посилаючись на концепти О.Михайлова, Є.Прісовського, В.Фащенка, доводимо значимість ліричного характеру, якому більше, ніж прозовому та драматичному, притаманна суб’єктивність, і який твориться засобами емоційності, виразу переживання, почуттів, настроїв, темпераменту, душевного стану, психологічних нюансів.
У підрозділі 1.3 „Ліричний герой як уособлення рис національного характеру в поезії останньої третини ХІХ століття“ національний характер розглядається як соціальна і літературознавча категорії, подаються визначення П.Гнатенка, І.Лисяка-Рудницького, В.Храмової, Б.Цимбалістого, враховуються концепти про національну ментальність М.Бердяєва, М.Костомарова, А.Кульчицького, Г.Лебона, І.Нечуя-Левицького, Д.Чижевського, М.Шлемкевича, В.Яніва, Я.Яреми.
Зміст розділу вибудовується на основотворчій концепції німецького мислителя Ґ.-В.-Ф.Гегеля, який наголошував, що поезія, ототожнена з мистецтвом слова взагалі, „неодмінно потребує визначеності щодо національного характеру, з якого вона випливає, і зміст та спосіб споглядання якого зумовлюють її зміст і спосіб зображення“. Нерозривний зв'язок письменника з національним підсвідомим відстоював І.Франко. „Кождий чільний сучасний списатель – чи він слов'янин, чи німець, чи француз, чи скандінавець ‹...› – може нині мати якесь значення, хто має і вміє цілій освіченій людськості сказати якесь своє слово в тих великих питаннях, що ворушать її душею, та заразом сказати те слово в такій формі, яка б найбільше відповідала його національній вдачі“, – стверджував він. У зв’язку з цим головну увагу зосереджено на проблемі відображення національного характеру в українській поезії кінця ХІX століття, яка розвивалася у складних історичних умовах боротьби за національне визволення. Становлення національної своєрідності української літератури кінця XIX століття було нерозривно пов'язане з розвитком української національної ідеї. Її сутність полягала у зміцненні та розвитку духовної, політичної, соціальної, історичної та держаної єдності нації, у формуванні національних факторів саможертовної роботи, спрямованої на формування за цих обставин національної самосвідомості та пошуку виходу різних верств українського суспільства, українського народу в цілому у світовий ідейний, духовний та суспільно-політичний простір. Виникла потреба в творенні активного літературного типу. В літературі кінця ХІХ століття творення таких типів ґрунтується на вироблених народом упродовж віків взірцях духовної, соціальної досконалості, які стають джерелом усвідомлення героєм свого становища в суспільстві, свого місця і ролі в національній історії. Свідченням цього є поезія П.Грабовського, Т.Зіньківського, І.Манжури, В.Мови (Лиманського), В.Самійленка, І.Франка, Я.Щоголева.
У четвертому підрозділі першого розділу „Національний феномен характеру поета“ наголошується на тому, що лірична поезія з усіх видів і родів мистецтва найбільш безпосередньо виражає особистість художника, найтонші порухи його душі, найзаповітніші його думи. В основі поетичного твору лежить життєвий досвід митця. На відміну від епосу, в ліриці цей життєвий досвід постає не через безпосередньо визначені, естетично досконалі концепції, втілені в стрункій ідейно-художній картині життя, подій, а, швидше, через найважчий і найтонший комплекс переживань, тісно пов’язаних із зовнішніми подіями, явищами дійсності, безпосереднім учасником або свідком яких був поет. Безперечно, і в тому, і в іншому випадку життєвий досвід і почуття автора мають величезне значення для творчості.
Цінною в осмисленні проблеми української ідеї у Франковій творчості є монографія О.Забужко „Філософія української ідеї та європейський контекст. Франківський період“, де на перший план винесено ідеал і націлену на нього віру. При цьому авторка зауважує, що лише цього для здійснення національної ідеї недостатньо, адже ідеали і віру можна зрадити, відійти від них. Щоб такого не сталося, потрібна усвідомлена самопожертовність. „Таким чином, – пише вона, – до двох виявлених раніше, невід'ємних і визначальних структурних компонентів особи національного (пасіонарного) героя – ідеалу і віри – можемо за Франковою антропософією долучити ще одну, не менш вартісну константу – щирість (не-підробність, не-вдаваність, отже виключність, із потоку перетворень, владна й самопевна рівність собі“.
Міркування І.Франка та його сучасників про національне начало мають основоположне значення, адже ідеал, віра, щирість героя в ньому закорінені насамперед у національний світогляд, сформований упродовж віків на підставах народної соціології, етики, естетики, психології, філософії, повсякденного буття тощо, дотримання якого є невід'ємною умовою національної самобутності героя, ідейного, суспільного, політичного та духовного поступу нації загалом.
Другий розділ дисертації – „Кристалізація рис національного характеру та ментальних характеристик у поезії збірки І.Я. Франка „З вершин і низин“ – складається із трьох підрозділів.
У підрозділі 2.1 – „Художня модифікація українського національного характеру в поезії І.Я.Франка 80-х років ХІХ століття (цикли „Веснянки“ та „Excelsior“)“ – обстоюється думка, що для І.Франка не існувало героя, відірваного від національної, історичної основи. В естетичній свідомості митця народжується новий тип героя – виразника національного характеру – мужнього, сильного борця з суспільною несправедливістю, здатного не скніти від горя, а боротись. Саме на цей період припадає активний процес визрівання й становлення поетичного голосу І.Франка, зорієнтованого на творення суб’єктивної модерної поезії. Естетичні принципи письменника слугували тепер справі моделювання нового суспільного ладу й нового типу українця, об’єктом ліричного переживання стають соціальні ідеї й активна людина, яка прагне національного поступу через просвітництво. Поет наголошує на гідній рисі українського національного характеру – індивідуалізмові, який будить в людині бажання духовно рости, звільнятися від гнобительських пут, бути внутрішньо вільним.
У підрозділі 2.2 „Синтез героїчного та патріотичного начал як модель психологічного портрету українського народу в циклах „Скорбні пісні“, „Думи пролетарія“, „Сонети“ з'ясовано особливості художнього відтворення внутрішньої дисгармонії українців в умовах політичного безправ’я. У вищеназваних циклах поет зосередився на художньому осягненні причин духовної деградації та розполовинення української людини в ідейному хаосі доби. При цьому центральними для розуміння багатьох творів митця та його внутрішнього світу були проблеми-опозиції життя та смерті, мистецтва й краси, жертовності та фанатизму, антихристиянської сутності людини й гріха. Розгортаючи останні, І.Франко сконцентрував увагу не стільки на виявленні позитивних рис українців (волелюбності, толерантності, естетизмі, повазі до особистісних інтересів, про які писала переважна більшість вітчизняних письменників), скільки на недоліках характерів своїх співвітчизників (відсутності раціонального врівноважуючого чинника, надмірному емоціоналізмі, розчуленості, замріяності тощо). Та все ж акордним є створення в його поезії гідної моделі національного характеру як сильної, волелюбної особистості з безкорисним почуттям патріотизму та величною героїчною сутністю. Вихід із трагедійності відтворюваного ним світу митець бачив у поверненні до національних джерел, у релігійному світовідчутті та в ментальному самозаглибленні української нації.
У третьому підрозділ другого розділу – „Архетипна парадигма національної психіки в патріотичній ліриці циклів „Україна“ та „Профілі і маски“ – аналізуються релігійно-світоглядні, підсвідомі, архетипні пласти українського національного характеру в поетичній інтерпретації І.Франка. До речі, І.Франко – один із перших у слов'янському літературознавстві використовував способи аналітичної психології, аналізуючи поетико-художню творчість. „Те, що досі належало до сфери роману і поезії взагалі, людський індивідуум з його думками, почуттями та вчинками – починає відходити на другий план, бо виявляється, що він на кожному кроці залежний від тисячі сторонніх впливів, від успадкування інстинктів своєї раси, від виховання, заняття, від впливу людей і природи“, – пише письменник у праці „Влада землі у сучасному романі“. Поети в його розумінні – це „копачі захованих скарбів“, що перебувають глибоко в „нижній свідомості“ індивідуума, але індивідуума, який є членом певної спільноти – роду, етносу.
Подібні Франкові зауваження про колективну підсвідомість співзвучні з висновками засновника аналітичної психології Карла Ґюстава Юнга, який довів недостатність пояснення специфіки поетичної творчості індивідуальним складом психіки митця чи впливом на нього навколишньої дійсності. Поняття „архетипів“ та „першообразів“, тобто історично усталених образів, у яких концентруються особливості світобачення певного етносу, які запровадив К.Ґ.Юнг, дало можливість науково обґрунтувати наявність в національній літературі своєрідного регулятивного принципу, того спільного русла, по якому прямує образотворча активність митців. І.Франко поезією циклів „Профілі і маски“ та „Україна“ підтверджує існування колоритного українського емоціоналізму, що виявляється в любові до пісні, танцю, творчості, мистецтва, праці. Здатність українця жити серцем, що обґрунтував у своїй „філософії серця“ П.Юркевич, облагороджує його, виділяє із маси інших етносів.
Архетип матері, першість жіночого начала в психіці українця – головні в глибоко патріотичному циклі „Україна“. Українцям завжди була надто дорога й близька євангельська Марія – Богородиця-Діва й людська заступниця-Оранта. Її образ зазнав численних художніх інтерпретацій. У Франка – це мати-Батьківщина, розтерзана двома імперіями – Австро-Угорською та Російською, але мати не покірна, а така, що рветься до волі й злагоди. Смисл цього образу, його природа у поезії митця пояснюються особливостями національної психології українського народу, його світосприйняття і світорозуміння, сформованих укладом життя цілого ряду поколінь та історичними обставинами того часу. Святість у ставленні до України сягає своїм корінням у глибину віків, до образу Великої Матері, коли у свідомості наших предків обожнювалося жіноче, материнське начало. Мати в поезії І.Франка – оберіг роду, покровителька добра, блага, достатку і злагоди, джерело мудрості, тепла і життєвого затишку, яка єднає коло себе родину.
Третій розділ – „Діалектика душі в поезії І.Франка 90-х – 900-х років (збірки „Зів’яле листя“, „Із днів журби“) – присвячений аналітичному розгляду інтимної лірики І.Я.Франка – найбільш суб’єктивної лірики поета. Характер ліричного героя у цих збірках відмінний від героя попередніх збірок поета. Це тип людини цікавої, з притаманною їй душевною неординарністю, настроєвими змінами, темпераментною самобутністю. У розділі визначено спектр творчих пошуків І.Франка, спрямований на осмислення діалектики людської душі в її розмаїтті: і чоловічої, і жіночої, і авторової як медіатора попередніх, втілених в художніх образах.
У підрозділі 3.1 „Духовні колізії автора і героя в ліриці „Зів’ялого листя“ розглянуто світоглядно-моральне протистояння автора і героя у ставленні до проблеми: любов – смерть. Неповторним виявився І.Франко у її вирішенні. „В твоїх обіймах згинуть і ожить“ – заповітне прагнення героя „ліричної драми“, і задля здійснення цього бажання він ладен запродати душу дияволу. Віднаходячи земне блаженство у вогні любовної пристрасті, він приречений у ньому згоріти. У гонитві за чуттєвою насолодою – губить власну душу. Любов постає рівнозначною смерті, а конання – воскресінню. Та І.Франко геніальний у своєму твердженні: „Самовбійство – се трусіть“ – не гідне чоловіка. Автор переконаний: життя – перш за все, все інше – випробовування, що загартовують до життя. Ліричний герой як носій подібних переконань, що виражені на рівні вияву переживань, з'являється вже в збірці „Із днів журби“. Розгортаючи цю тему, автор підкреслює перемогу життя над смертю: ліричний герой „Зів’ялого листя“ покінчив життя самогубством. Але не автор, який створив художній шедевр – збірку „Зів’яле листя“.
У підрозділі3.2 – „Динаміка національного виявлення жіночої душі й характеру в інтимній ліриці І.Франка“ осмислюються індивідуальні ознаки національних характерів, які психологічно, через поетове занурення в глибини людської сутності викристалізовуються в тексті поезій до рівня типових рис української душі. Розглядається специфіка особливостей жіночої та чоловічої душі, їх динаміка в контексті ґендерних начал. У поезії інтимного циклу створені психологічні портрети чоловіка і жінки, зорієнтовані на розкриття людської психіки, цікаві новими гранями самовираження себе в інтимному світі національного характеру. Ліричними засобами поет відтворює специфічність поведінки, почувань, підсвідомих бажань чоловіка і жінки, по-новому інтерпретує узвичаєну рису національного менталітету – емоційність, яка найповніше розкривається в стані закоханості. Цікавим є психологічний портрет героя-самовбивці, націленого на самопізнання, ненастанні пошуки щастя й тієї єдиної прекрасної миті, котра варта зупинки.
„Зів’яле листя“ – це щира сповідь автора про свої болі, переживання, огріхи, моральну слабкість, песимістичні настрої, але кінцева думка кожного моменту творчого життя – це моральне пробудження, підняття з колін, втеча з полону песимізму, прославлення любові і праці як двох основоположних начал людського буття. І.Франко утверджує думку: тільки людина здатна вирішувати свою долю, покладаючись при цьому на загальнолюдські моральні цінності, засновані на ідеалах добра і гуманності. Поет виводить свого ліричного героя з омуту безсилля, зла, слабкості, недовіри, смерті і спрямовує на шлях морального зцілення – шлях, який веде до життя, добра, щастя, боротьби з несправедливістю, любові й праці. Поезія І.Франка віддзеркалювала його ставлення до навколишнього світу, прагнення до гармонії, краси, досконалості у житті людини і суспільства. Долаючи власну ліричну драму і драму давніх ідеалів, дійшов поет у своїй творчості до філософського осмислення добра і любові.
У підрозділі 3.3 „Психологічна основа художнього відтворення етноментальних рис українця (на матеріалі поезії збірки „Із днів журби“)“ викладено результати аналізу інтимної лірики логічного продовження збірки „Зів’яле листя“ – книги „Із днів журби“. Дивовижну пристрасть І.Франка до характерологічних, світоглядних та образних суперечностей виявляє його творча лабораторія. Письменник у своєму науковому доробку цих „понадсвідомих“ сутностей торкатися, певна річ, не міг. Для цього він використав художнє слово, яке завдяки своїй здатності дошукуватися істини не шляхом опосередкованих логічних категорій, а цілісним баченням автора, має можливість проникати в найсокровенніші тайники людської душі. Тому у своїх поетичних і прозових творах письменник не просто висловлював подібні до проголошених у трактаті думки, а й раз за разом занурювався у справжні нетрі прихованого нуртування психіки героїв. Симпатії його на боці чуття та любові.
Ці тези І.Франка знайшли не лише свою поетичну інтерпретацію у творах письменника, а й практичне підтвердження. Митець заперечує позитивізм як „тиранію інтелекту“, як „розум владний без віри основ“, але – не саму потребу розвитку інтелекту. Адже причиною людських нещасть і трагедій є не розум як такий, а озброєна знаннями людина, її спосіб дій. Автор виступає проти перебільшення ролі розуму і заміщення ним інших душевних субстанцій, за піднесення інших основоположних психічних функцій, зокрема чуття, до рівня інтелекту. Проблему взаємодії свідомого та підсвідомого (задовго до сформування психоаналітичної школи) поет висунув у праці „Із секретів поетичної творчості“. Підсвідомість за Франком – „величезний, невичерпаний магазин думок і почувань,‹...› котрого засіки при корисних обставинах можуть відчинитися і видати з себе скарби, про які їх щасливий властитель не раз і сам не знав нічогісінько.“ Поетична збірка філософського спрямування „Із днів журби“ фіксує авторське звернення до індивідуального в людині, що виявляється у відтворенні настроїв та детальному аналізі психічних станів. Найяскравіше названі особливості відбилися на образі ліричного героя аналізованої збірки, оскільки він – і носій свідомості, і предмет зображення.
Сумні мотиви інтимної лірики „Зів’ялого листя“ знаходять своє продовження в збірці „Із днів журби“. У ній так само головним емоційно-змістовим стрижнем є вияв діалектики душі, що болить, страждає й долає силою творчості свої страждання. Інтимна поезія І.Франка періоду „днів журби“ засвідчила, що герой – „небіжчик“ із „Зів'ялого листя“ – не пропав для поета. Його „я“ відкривають перші поезії, в яких яскраво розгортаються мотиви страждання, муки, болю за втраченим коханням. Автор глибинно розкриває катарсисний стан героя і відповідно виражає стан власного духовного очищення.
Четвертий розділ – „Коваріативні моделі національної свідомості в поезії збірок „Мій Ізмарагд“, „Semper tiro“ – складається із трьох підрозділів.
У першому підрозділі (4.1) – „Проблема духовного простору особистості в поезії збірки „Мій Ізмарагд“ – предметом дослідження стала духовна наповненість колективної свідомості як складової національного характеру та її вираження в поетичних творах письменника названих збірок.
Іван Франко прийшов до усвідомлення духовності як визначального фактора в поступальному русі людства, до вироблення цілісної концепції духовності як великий гуманіст і мислитель, шукач шляхів до правди. Він прийшов до розуміння духовності, заглиблюючись у таємниці розвитку людських цивілізацій і пізнаючи його складні закони. На позначення активізуючої сили життєдіяльності як суспільного організму, так і індивіда Франко вживав слово-образ „дух“. Підтвердженням цього є хрестоматійне „дух, що тіло рве до бою“ і поетичний імператив величі генія народу, в мові якого „іскряться і сила й м'якість, дотеп і потуга, і все, чим може вгору дух підняться.“ Поет не раз писав про реальну можливу силу, котра допомагає „зложитися в одну сильну і одним духом оживлену фалангу“. Отже, І.Франко трактував духовність як велику внутрішню силу індивіда й суспільства, розуміючи її широко. Це й морально-етичні норми, удосконалення яких має йти шляхом усвідомлення загальнолюдських ідеалів добра, і здатність естетичного сприйняття світу, людських вчинків, здатність до самовдосконалення й творення свого „я“, постійний неспокій за свою моральну поведінку. Франкова концепція духовності включає як обов’язковий компонент активну діяльність людини, працю свідому, імпульсами для якої не може бути ніщо аморальне. Духовність поетом трактується як чисте повітря, вдихаючи яке суспільство зберігає здоров'я, власні життєдайні сили, милосердя, людяність, здорову мораль. Звідси й національна свідомість – це духовна наповненість представників одного етносу. Тільки суспільство з гідною національною свідомістю, на думку великого гуманіста, може вважатися живим, з більшими або меншими зусиллями підніматися на вищі щаблі розвитку. У такому суспільстві, за переконанням поета, природним вважається допомогти нещасному, пригріти сироту, заступитись за покривдженого, панує невичерпна любов до праці, тісний зв'язок між совістю та вчинками, великий запас віри в людей.
Розглядаючи національну свідомість як одну із складових національного характеру, що базується на духовних засадах певної нації, І.Франко творив різні форми типових виразників-варіантів колективної свідомості у своїй поетичній інтерпретації. Передусім, це пов’язано із співвіднесенням – поет і ліричний герой. Особливо гостро проблема духовності постає в збірці „Мій Ізмарагд“, яка засвідчила морально-філософський напрям творчості Франка.
Основні теми, які Франко осмислює в збірці, стосуються переборення і саморегулювання різних спокус, вад і людських слабкостей. Головне ж – у цих поезіях підноситься ідея духовно-раціонального самоконтролю і самовиховання. Майстерно творить автор „ізмарагдів“ ідеали християнської доброчинності, чесного життя. Це своєрідний катехізис національної свідомості, що повинна бути основоположною для національного характеру. Все те, що ставало об’єктом Франкової уваги, він виміряв духовністю, дивився, якою є озонна сила того чи іншого явища для утвердження духовного начала в людині, народі, суспільстві та його верствах. Він говорив про це, міркуючи над незбагненною силою приповідок – того дивного витвору людського духу, у полоні чару яких перебував усе своє свідоме життя, аналізуючи колядки, щедрівки, народні пісні, реалізуючи власні погляди в одній із найбільших своїх тем – темі праці, показуючи важливість архетипів праці й творчості в національному підсвідомому, осмислюючи феномен духу, культури селянина, розкриваючи механізм формування і дії суспільної свідомості, національної самосвідомості, політичної культури.
Другий підрозділ четвертого розділу „Імператив України в поетичної свідомості І.Франка, його вираження в циклі „Поклони“ присвячено характеристиці особливостей сприйняття архетипу матері-Батьківщини у свідомості українця через призму авторової позиції.
Поетичний образ України І.Франко проніс крізь усе своє творче життя. „Не пора...“, „Великі роковини“, „Мойсей“ у цьому тематичному плані вершинні твори, поетичні спалахи поета. Ідея України – квінтесенція націософської концепції І.Франка, концентроване втілення національної ідеї як імперативу історичного призначення українства, чинника його національної самосвідомості, державотворчих інтенцій, стремлінь до незалежності, життя у „власній хаті“ за законами своєї правди, сили й волі, до відродження і розвою національної культури, зміцнення духовного здоров'я нації. Україна стала „ядром його каменярського боління“. Як митець, загострено чутливий до настроїв, духу, атмосфери історії та сучасності, як син свого народу й своєї доби, Франко акцентував не тільки кращі риси національного характеру, а іноді і його слабкості, зокрема національні передсуди, які треба викорінювати, щоб нація була духовно міцною. Поет „усвідомлює необхідність переміни національного характеру, вироблення нової національно-духовної ментальності“. Франків імператив України – імператив духу, а не сили, людськості, а не людиноненависництва. І.Франко розуміє патріотизм як щиру любов до Батьківщини, підперту обов’язками перед нею, іноді саможертовними, а не споживчими інтересами, бо свідомість справжнього патріота, що втілює національний характер, базується на першовартості матері-України. Талант поета зміг художньо втілити ідеї великої суспільної значущості, творчо переосмислити життєве кредо, не притлумивши емоційного струменя поезії.
Ліричний герой циклу „Поклони“ – людина активної життєвої позиції і великого досвіду. Це могутній національний темперамент, котрий швидко реагує на всі прояви життя, втручається в дійсність і прагне оновлювати її. М'якість споминів про кохання і все, що було дороге в житті, не порушує цілісності ліричної особистості. У цій вдачі співіснують тонке емоційне відчуття й раціональне мислення. Саме таким хоче бачити Великий Каменяр українця. Ліричний герой „Поклонів“ максимально близький до особистості самого поета, і він – поетичне свідоме єство митця.
Ясна річ, такий багатоаспектний, розгалужений образ, яким є Франкова Україна, складався не одномоментно, а багатоступенево, у процесі ідейної і художньої еволюції, визрівання поета як митця й мислителя. Адже мотив України, хоч і є усталеним, наскрізним і, в цьому сенсі, повторюваним структурним елементом Франкового історіо- й націософського дискурсу, все ж повторюється в цьому дискурсі аж ніяк не автоматично, не в незмінному значеннєвому наповненні й постійній функції. Стосовно Франкового дискурсу України такі зміни виявляються у спрямованості поетової думки до більшої зрілості, глибини, соціальної та психологічної проникливості, в напруженому русі цієї думки від найпростішого до складного, від одноплощинного до розгалуженого, до якнайповнішого й відтак правдивого художнього осягнення феномена України.
У підрозділ 4.3 „Модерна проекція національної свідомості українця в поезії збірки „Semper tiro“ І.Франка“ йдеться про зміни в естетичній свідомості поета, появу ознак модерністичного письма в глибинах індивідуального стилю письменника. Як поет-суспільник він дійшов до вершини, але не хоче зупинятися на досягнутому. Його манить новий, цікавий мистецький світ – світ індивідуальності, людської душі, психіки. Внутрішні сумніви, альтернативи, роздвоєння саме й характерні для української літератури, зародження в ній модерністського дискурсу на межі століть. Незадовго до цього, коли нові мистецькі віяння не досягли свідомості наших письменників, І.Франко у серії статей „Інтернаціоналізм і націоналізм у сучасних літературах“ (1898) був відсторонено об'єктивним: „Хто не одягнений по останній паризькій моді, той не має доступу до салону: хто, не пише в дусі Ніцше, не йде слідами Бодлера, Верлена, Метерлінка, Ібсена та Гарборга, той не писатель, не варт доброго слова. Є пересада в тім наріканні, та є й зерно правди.“ Це зерно згодом почало проростати в його творчості. Воно спочатку породило сумніви, спонукало замислитися над світоглядними й мистецькими перспективами адаптації. Митець зрозумів важливість нової внутрішньої художньої реальності, яка була в основі європейських маніфестів модернізму.
Збірка „Semper tiro“ зафіксувала гармонійний синтез Франкового феномену призначення мистецтва і нових, прийнятних для поета, модерних ознак мистецтва. Слід об’єктивно визнавати, що письменник віддав належне і різним формам передмодернізму, зокрема натуралізму, який досить яскраво помітний в прозі і в поезії збірки „З вершин і низин“ митця. Історіософське бачення громадянської місії мистецтва перегукується з модерними проблемами його гуманності, краси і насолоди.
У висновках узагальнено результати дослідження. Відзначено, що трактування українського національного характеру у творчості І.Франка безпосередньо пов’язане з національною ідеєю, історією, національним підсвідомим і народними архетипами. Виходячи із теоретичного розуміння характеру в ліриці, є підстави розглядати національний характер у ліриці І.Франка в контексті її родової специфіки. За основу взято визначення: національний характер в ліриці – це синтетичний комплекс типових людських почуттів, волі, емоцій, сублімацій, свідомих та підсвідомих процесів, архетипів, що мають специфічну національну природу, і детермінований цей, почасти трансцендентний, кодовий ланцюг безпосередньо в образі автора та ліричного героя – представників певного етносу.
В основі національного характеру в поезії І.Франка його погляди на національне в літературі як головної умови успішного розвитку останньої, своєрідна трактовка письменником національної літератури його епохи.
Аналіз лірики фундаментальної книги „З вершин і низин“ засвідчив неординарну інтерпретацію українського національного характеру в межовій ситуації: герой-українець і несправедливість, національний гніт. При цьому увага акцентується на еволюції естетичних поглядів І.Франка, на переосмисленні ним ролі поезії в суспільстві. І в літературознавчих трактатах, статтях, і в поетичних збірках І.Франко утверджує думку, що поезія повинна „будить“ народ не для кровопролиття заради майбутнього, а для розвитку духовності, моральності, вчити людей бути Людьми, зривати „маски“ лицемірства. Поет занурюється у внутрішній світ свого нового героя – людини-патріота, героїчного, сміливого, що бореться з несправедливістю в суспільстві. Поет відтворює світ почувань селянина і пролетарія, інтелігента й міщанина, багача й бідняка, зіставляє їх духовні цінності, розкриває через антитезу внутрішні відмінності їх психіки, констатуючи гідні і ганебні її прояви. Новаторство І.Франка в розкритті національного характеру базується на психологічних рисах, національних ментальних ознаках, архетипній структурі колективного підсвідомого („Профілі і маски“).
У ліричних, психологічних книгах „Зів’яле листя“ та „Із днів журби“ об’єкт осмислення митця – внутрішній світ, душа людини в момент життєвої драми. І.Франко показує духовний перелом героя, кульмінацією якого є відчуття спрямованості морального позитиву на підкорення злу – смерті. Таким чином, автор застерігає від боягузтва, суїциду, гріха.
Поет неповторний у вираженні феномену жіночої та чоловічої душі, їх динаміки, порівнюючи ці два типи душі. У поезії Івана Франка постають психологічні портрети представників протилежних статей, цікаві новими проявами в інтимному світі національного характеру. Ліричними засобами поет відтворює специфічність поведінки, почувань, підсвідомих бажань чоловіка й жінки, по-новому інтерпретує узвичаєну рису національного менталітету – емоційність, яка найповніше розкривається в стані закоханості. І.Франко виокреслює своєрідність сприйняття й переживання любові в її трансцендентній природі закоханого й коханої, сублімуючи почуття кохання в чоловічу іпостась.
Оригінальним є поет у вирішенні проблеми добра і зла. Він був близький до такого твердження: попередити суїцид – це показати саму смерть, почуття, переживання, муки людини у передсмертному стані; утверджувати оптимізм через зображення песимізму; закликати любити життя через показ бажання смерті; безнадійність, розпука та безрадісність. Це ті духовні недуги людства, негідні прояви національного характеру, про які І.Франко говорив: „се горе таке, як віспа, котра лічиться вщіплюванням віспи“.
Світоглядна значущість збірки „Зів’яле листя“, репрезентується на суттєвому її аспекті – внутрішньому, власне особистісному, екзистенційному. І.Франко занурюється у глибини людської психології, зображаючи людські характери, випробувані коханням, зіставляє героєву й авторську позиції щодо життєвих цінностей. Суміжність і протилежність психічних станів, світоглядів, поведінки, моральних принципів розкривають специфіку прояву колоритного українського національного характеру. Поет стверджує: екзистенційна стратегія ліричного героя провадить його до закономірної екзистенційної поразки. Життя чистою пристрастю, ізоляція у власному внутрішньому світі, зосередження на винятково інтимних проблемах виявляються безперспективними, їхні природні наслідки — розчарування, втрата волі до життя і, врешті, суїцид як пасивна реакція на повну екзистенційну порожнечу. І.Франко ж відвертий противник такої життєвої реакції українця на випробовування коханням.
Духовність як стрижень національної свідомості – основна тема „Мого Ізмарагду“. Автор консеквентно формує ідеальний зразок людської моральності, можна сказати, своєрідний еталон національного характеру. Культурно-історичний універсалізм, характерний для І.Франка, виявився в даному випадку в розширенні особистісного співвідношення до рівня „людськості“, в ототожненні духовної сутності індивідуума й роду, пам'яті поколінь і морального досвіду окремої людини-творця. Фактично, І.Франко – творець вічної, завжди актуальної, до того ж гідної моделі національного характеру. Часто автор звертається саме до психології селянина, розкриваючи й недоліки, й чесноти етноменталітету. Поет переконаний, що народна мораль, селянська етика – могутні виховні сили. Люди, що з роду в рід працювали на землі, здебільшого наділені органічним етичним чуттям, і це робить їх шляхетними за будь-яких злиднів. Великий Каменяр поєднав гуманність найвищої освіченості й оту спадкову людяну мудрість селянства. Досліджуючи національну свідомість, поет наголошує на гострій чутливості, емоційності українця, домінуванні здорового глузду в поведінці, але засуджує вияви слабохарактерності, покори несправедливості, що принижує людину. Це художньо втілено в образах українця, України, у зображенні яких автор віддає перевагу архетипам матері, природи, Батьківщини, праці, творчості, волі, пісні.
Збірка „Semper tiro“ є свідченням наближення поета до модерністичної поетики у вираженні національної свідомості. Саме ця збірка зафіксувала переосмислення митцем своїх естетичних поглядів та метаморфози авторської свідомості, гармонійний синтез Франкового феномену призначення мистецтва й нових, прийнятних для поета, модерних ознак мистецтва. Історіософське бачення громадянської місії мистецтва перегукується з модерними ідеями його гуманності, краси й насолоди, що спричинило цілком гармонійне існування митця в новій сфері творчості, й національна свідомість у „модерному“ вигляді імпонує авторові. Як великий митець І.Франко усвідомив нову естетичну роль поезії – проникати в душу людську, характер, розкривати їх красу і цим віддати данину своєму народові.
Проблеми національної психології у творчості І.Франка пов’язані з національною історією, філософією (людина і природа, людина і суспільство, людина і кохання, кохання і смерть, життя і смерть, народ і особистість), духовною культурою нації (збереження духовної культури предків, естетизм українського національного життя й обрядовості), „екологія душі“ українця.
|
