ХУДОЖНЬО-ФІЛОСОФСЬКІ ШУКАННЯ В РОМАНІСТИЦІ ЕММИ АНДІЄВСЬКОЇ

Краткое содержание

У “Вступі” обґрунтовано актуальність теми, визначено мету і завдання, окреслено об’єкт і предмет дослідження, методи аналізу; розкрито наукову новизну проблематики, з’ясовано теоретичне та практичне значення результатів роботи; подано дані про апробацію основних положень дисертації.

У першому розділі “Міфологіка романного світу Емми Анді­євської” визначено ступінь вивченості проблеми, розкрито своє­рідність міфомислення авторки та його роль у витворенні художньої візії світу, виявлено прикметні риси індивідуального авторського міфу.

1. 1. Осмислення письменницького міфоцентризму в су­часному українському літературознавстві

На початку 1990-х рр. під впливом раніших праць (зокрема Г. Грабовича, Л. Плюща) у вітчизняному літературознавстві відбувся сплеск активного зацікавлення міфологічним підходом. Увагу дослідників значною мірою привертає насамперед семантика символів як осердя міфологічної свідомості письменника (О. Забужко, Р. Піхманець, Т. Шестопалова), зв’язок з давніми міфологіями (Н. Слу­хай, М. Ласло-Куцюк), витворення індивідуального авторсь­кого міфу (О. Забужко, Т. Мейзерська, Є. Нахлік, О. Нахлік, О. Буряк, Л. Кривчикова). Про міф як структурну константу людського мислення розмірковують Я. Поліщук та І. Зварич. При цьому в руслі міфологізму розглянуто творчість Т. Шевченка, Лесі Українки, В. Стефаника, П. Тичини, Б. - І. Антонича, І. Калинця, представників “Празької школи” та ін. Дослідники обирають різні аспекти міфо­логічного підходу, які дають змогу виявити глибинні зв’язки літературного тексту з міфомисленням, міфологічними матрицями, архетипами, традиційними образами тощо.

1. 2. Ідейно-образні елементи міфу в романах Емми Анді­євської

У підрозділі обґрунтовано доцільність застосування міфоло­гічного підходу до романістики Е. Андієвської. Образно-тематичний поділ романних мотивів та образів, похідних зі світової міфології, здійснено за двома критеріями: 1/ за походженням, 2/ за суттю і спрямованістю мотивів. Щодо генези, розрізняємо міфогенетичні елементи за етно-культурним походженням (міфеми та мотиви з міфологій єгипетської, античної, біблійної, середньовічної христи­янської, індійської, слов’янської та ін.) і за походженням зі світу матеріального – неживого (образні елементи, що відображають його реалії – наприклад, вода, земля, геометричні фігури тощо) і живого (класифікуємо вужче за ієрархією: фітоморфна, зооморфна, антропоморфна образність, а також аглютинативна, як-от антична міфема Кентавра). Окрему групу складають міфологеми геокуль­турного, історичного походження (Київ, Хрещатик, Лавра). Спільні для різних міфологій мотиви різняться за суттю і спрямованістю (мотив метаморфози, деміурґічний мотив, мотив мандрівки в потойбічний світ, мотив віщування тощо). Основні міфотворчі риси романістики Е. Андієвської виявні: 1/ в актуалізації античних образів та мотивів; 2/ у використанні міфосимволіки біблійної, частково буддистської, а також середньовічної християнської (образ Ґрааля); 3/ у міфологізації національної символіки; 4/ в розбудові на цій основі міфологізованого антиімперського дискурсу.

1. 2. 1. Мотив метаморфози

Міфологічний мотив метаморфози виконує в романах Е. Андієвської смислову і структуротворчу функції. Перша з них засвідчує метаморфозу як можливість духового перетворення людини шляхом трансформації негативного на позитивне і має здебільшого символічний характер. Другу функцію визначено показовою для авторки схильністю диференціювати художню дійсність на реальність і позасвідомі форми її сприйняття персонажами (сон, марево, галюцинація). Виділено метафізичну (ідеальну) і матеріалізовану метаморфози. В основі метафізичної метаморфози лежить стихійно визрілий у свідомості того чи того персонажа намір перейти межу між зовнішнім і внутрішнім світом (тіло Дмитрика в “Романі про добру людину” трансформується винятково в серце тощо). Таку метамор­фозу єднає з її міфологічним донором сама логіка постійного перетворення. Матеріалізована метаморфоза тісніше пов’язана з античним мотивом, оскільки передбачає реальний процес пере­творення предмета на предмет (колеса долі на космічний годинник), часткову підміну образу шляхом різного роду тілесних деформацій, регресивний перехід антропоморфних форм у зооморфні (“Роман про добру людину”, “Роман про людське призначення”).

1. 2. 2. Топос води: символіка гідросвіту, міфологема “пер­віс­них вод”

Символіку гідросвіту у вищезгаданих романах проаналізовано здебільшого крізь призму давніх (єгипетських, античних, біблійних, буддистських, слов’янських) космогонічних уявлень людини, а також з погляду архетипних значень. За допомогою засобу очуднення дійсності авторка маніпулює розмірами, вдаючись до максимального розширення водного простору: від зображення ріки до зображення океану. На цьому тлі пізнаваною є міфологема “первісних вод” або світового океану, що його магічне дно символізує іншу площину паралельного, сповненого химер життя. Міфологема світового океану в “Романі про людське призначення” виражає також первісний хаос, протиставлений значною мірою впорядкованій суші. Використання окремих гідросимволів у романах зумовило появу ряду алюзійних античних образів (Нептуна, Кентавра тощо). Архетипну опозиційність добра і зла в романістиці Е. Андієвської продемонстровано за допо­могою введених до тексту символів “живої та мертвої води”. Згадані водні символи казкового походження відзначаються паранормальною здатністю перемагати смерть, а отже, долати зло і пов’язані з ним негативні емоції. У руслі авторської міфотворчості символ “живої води” (ріки), за яким незрідка стоять гідрооб’єкти України, дає змогу виразити утопічну мрію персонажів-таборян повернутися у простір “української ріки” – міфологізованої України (“Роман про добру людину” і “Роман про людське призначення”).

1. 2. 3. Міфологічне коріння фітоморфної та зооморфної сим­во­ліки романів Емми Андієвської

Е. Андієвська вдається до модифікації давнього космогонічного міфу про вегетативну модель світорозвитку. У центрі всесвіту авторка зображає велетенське дерево – “дерево життя”, або “дерево пізнання”, яке зберігає за собою семантику життя, виступає метафо­ричним макетом буття як такого (“Роман про людське призначення”). Міфологічно маркований у “Романі про добру людину” образ соняш­ника (його кругла форма тотожна міфологемному значенню кола). В індивідуальному психологічному вимірі персонажів цю рослинну міфологему безпосередньо пов’язано з їхньою уявою про рай по смерті. Найістотнішою є сама потреба в міфологізації образу соняш­ника: для таборян він символізує покинуту Батьківщину. Зооморфні символи в романах Е. Андієвської, доповнюючи фітосимволіку, в цілісності витворюють наближену до ідеалу космогонічну та есхатологічну візії. Так, міфологема “дерева життя” немислима без міфологеми космічного коня, який це дерево підтримує. Авторка використовує також образ апокаліптичного коня, що втілює в “Романі про людське призначення” злу, деструктивну силу природи. Найоригінальніше виглядає зооморфна символіка, сказати б, запатентована авторкою: з одного боку, вигадана, з іншого – вилучена зі світу античної образності як алюзія. У першому випадку цікаво подано аглютинативний образ гуски-лелеки, що у процесі розгортання сюжету набуває міфологемного характеру. На алюзійному рівні відповідником до античного образу Кентавра виведено химерну постать людини з кінським тулубом – Віктора Платоновича Кентавра. Інкрустована в художній світ міфема Кентавра затримує нашу увагу на суспільно-історичних проблемах українського народу (здобуття державності, національна самоідентифікація).

1. 3. Міфотворчий аспект української топіки

Міфотворчість Е. Андієвської полягає у використанні міфо­логічних образів, мотивів, архетипів, що за їх допомогою авторка витворює власну часопросторову модель світу. Незрідка вкраплення в текст алюзій, ремінісценцій відіграє другорядну роль у процесі авторського міфотворення, оскільки свідчить лише про їхню оздоблювальну функцію (міфема Сфінкса). Центральним об’єктом міфотворення Е. Андієвської виступає образ України. Міфологізуючи українську топіку, письменниця моделює художню візію України. Водночас цю візію побудовано і на топосах із загальнолюдським культурним корінням.

1. 3. 1. Історіософський зміст (есхатологічні візії)

Історіософський дискурс, покладений в основу авторського міфотворення, виражає есхатологічні ідеї. Есхатологічна візія сто­сується винятково до долі України, яку зображено на тлі протиставлення двох топосів – Києва та Петербурга, перший з яких символізує добро і світло, другий – зло і пітьму. В есхатологічній візії Е. Андієвської найбільшою мірою фігурують топоси Хрещатика і Дніпра. Художня візія кінця світу в “Романі про людське призначення” і “Романі про добру людину” розгортається шляхом одночасної локалізації та гіперболізації простору: площу Хрещатика розширено до меж галактики, відтак Страшний Суд відбуватиметься на його теренах. Історіософський характер української гідросимволіки найповніше розкрито в міфологізованому образі Дніпра. Цей образ подано з подвійним соціо-культурологічним змістом: вітаїстичним (ріка життя) й есхатологічним (ріка смерті). Функціональне при­значення образу Дніпра в романах Е. Андієвської теж двояке – віддалити читача і самих персонажів-таборян від “профанного часу” як часу історичного (М. Еліаде) до есхатологічного позачасового виміру й водночас повернути проблемну ситуацію до реальності (міфологема ріки смерті символізує конкретно-історичний процес нищення української нації).

1. 3. 2. Модель утопічної держави

З есхатологічною образністю романів тісно пов’язано мотиви месіанізму й міленаризму, зокрема в “Романі про добру людину”, де авторська міфотворчість виявна уповні: стрижнем міфологізації слугує вигаданий концепт ідеальної країни – “країни добра”. В її основі лежить новозаповітний образ держави блаженства, що настане після Страшного Суду. Засобами розбудови такої моделі виступають опозиційні відношення (“сліпуче блаженство” – зло, світло – темрява тощо).В культурно-історичному вимірі утопічна держава тотожна соціальній утопії, що передбачає наявність гуманного політичного устрою на противагу до радянського тоталітарного режиму. Авторсь­ку візію ідеальної країни побудовано як алюзію до біблійного концепту Царства Божого, Нового Єрусалима. Концепт вимріяної держави відтісняє на другий план реалістичну площину романів: його наявність загострює трагізм перебування перебування персонажів-переселенців на чужій землі, спонукуючи їх уявляти світле майбутнє України. Ця модель ідеальної світобудови тісно пов’язана з ідеєю справжнього блага, подарованого власне українцям (зокрема таборянам).

1. 3. 3. Макет міста на воді як міленарна проекція

Складовими компонентами міленаризму Е. Андієвської висту­пають: ідея побудови країни блаженства (земного раю), виокремлення певної ідеальної громади, що пройшла випробування, розгортання соціальної футурологеми. Одним із виявів вимріяної держави в “Романі про добру людину” є макет міста на воді. Зображене у формі казкового замку, місто на воді виявляє ознаки соціальної утопії, означеної ідеєю всепереможного добра. Попри географічну невизна­ченість міста, його абстрактний характер, чітко проступає образ України, омовлений у спосіб спеціального неназивання речей своїми іменами. Образ міста на воді фігурує як компенсоване в майбутньому благо для розпорошених по світу українців.

1. 4. Онтологічний характер геометричної фігури

Оригінальність міфомислення Е. Андієвської сягає свого апогею тоді, коли письменниця зі значним культурним досвідом утілює власні онтологічні уявлення в окремі міфологічні фігури. Показовою для романістики Е. Андієвської є геометрична фігура кола, тобто візуалізована в ній міфологема. Онтологічний характер означеної фігури полягає у витворенні концепту “круглого часу” – своєрідного художнього винаходу авторки. В символічному розрізі міфологема кола оприявнюється в ряді модифікованих образів, незрідка побу­тових деталей зі сферичною формою, що втілюють ідею “круглого часу”.

1. 4. 1. Художня модель часу

Часопросторову художню умовність у романістиці Е. Анді­євської, виражену моделлю “круглого часу”, витворено на основі міфологеми кола (“Роман про добру людину”, “Роман про людське призначення”). Розгортання цієї моделі відбувається шляхом автор­ського експерименту з синтаксисом: складне речення розгалу­жено на ряд простих з метою вмістити в кожному з них події різночасової давності і відобразити їх у коловороті. У такий спосіб обіграно ідею плавного перетікання минулого в теперішнє, теперішнього в майбутнє й далі у зворотному напрямку. Письменниця деформує лінійність часу, надає йому вигляду кулі. Цей експеримент дає змогу читачеві побачити того чи того персонажа у психологічному розрізі під час найбільшого напливу думок, що переходить у потік свідомості. Актуальність фігури “круглого часу” в романах випливає з постійного звернення до ретроспективного ракурсу зображення життя того чи того персонажа. Загалом міфологізована візія часу з переосмисленою моделлю часових циклів активізує особисту пам’ять героїв і відтак слугує для розгортання історіософської проблематики.

1. 4. 2. Смислопороджувальний характер речі: предметне вті­лен­ня ідеї “круглого часу”

Втілення ідеї “круглого часу” в художній дійсності Е. Анді­євської здійснено на основі його образного опредметнення. Послу­говуючись рядом символічних фігур (коло, еліпс, хрестоподібна фігура перехрестя), авторка увиразнює їхню сутність і в окремих міфологічних, архетипних фігурах (колесо долі, амфітеатр), і в предметах щоденного вжитку (виварка-барабан, соняшник-циферблат тощо). Визначальною рисою перелічених образів-символів виступає їхня геометрична форма. Сакралізація побутового світу персонажів має окрему логіку. Міфологізовані ужиткові предмети відіграють вельми істотну, часом фатальну роль у житті того чи того персонажа. Певна річ виступає передусім носієм космічного значення, само­стійною субстанцією, що в ній персонажі знаходять осідок і для душі, і для тіла. Ідею “круглого часу” письменниця ретранслює в образі виварки-барабана, ототожнюючи сутність часу з пам’яттю як чин­ником сталості; в образі соняшника-циферблата, в якому поєднано мініатюрну модель сонця і традиційну модель вираження механічного часу. Отже, фігура “круглого часу” втілює в романах ідею вічності, локалізовану для окремого персонажа в найдорожчій на світі речі.

У другому розділі “Романна умовність як форма вираження екзистенційних пошуків” розглянуто життєподібну й нежиттє­подібну форми художності, визначальну роль біблійної топіки в осмисленні порушених екзистенційних проблем.

2. 1. Сон як стан позасвідомості і форма нарації

Життєподібну художню умовність у романістиці Е. Андієвської виражено у формах сну, марева, спогаду. Перша з них визначає природу роману “Герострати”, що в його основі лежить оніричний сюжет. Відтак сон виступає формою нарації, а його змістове наповнення (сновидіння) – носієм певної сутності. Наративна функція оніричного сюжету полягає в монологізованому звертанні персонажа-оповідача “Геростратів” до читача саме у позасвідомому стані, тобто уві сні. Сон у “Геростратах” виконує також роль дублетної форми життя центрального персонажа, тотожної псевдопроживанню. Персо­нажі ж його сновидінь не так перебувають у стані сну, як фантазують наяву і записують сонні фантазії на магнітофонні стрічки. Іронічна тональність роману з наскрізною в ньому темою геростратизму зумовлює ігрове використання форми сну. В основі оніричної поетики сюжету “Геростратів” лежать юнґівські архетипи (особливо персони, еґо, “індивідуальної тіні”). За тематичною класифікацією виокремлено сни: апокаліптичні (з видивом Страшного Суду); сни, в яких переважають спогади (про покинуту українську землю); сон-казка (казковий сюжет з традиційною символікою, пере­осмислений в екзистенційному аспекті).

2. 2. Візія як пригадування й екзистенційна мандрівка

Зображення табірної дійсності й перипетій долі персонажів-переселенців відбувається за допомогою візійного способу нарації (“Роман про людське призначення”, “Роман про добру людину”). Галюцинаторний принцип відображення спогадів і вражень дає змогу персонажам здебільшого з неврівноваженою, вибуховою психікою мандрувати в часі і просторі. Галюцинації більшості персонажів зумовлені певною пережитою трагедією: звичайний спогад переростає у видиво. Мандрівка в уяві симптоматично виражає відчуття туги таборян за Вітчизною, ініціюючи приватні спогади персонажів. Підкреслено символічний зміст цієї мандрівки (мандри в уяві, у видиві) найтісніше пов’язаний з національним дискурсом романів, з озвученням проблеми українського голодомору (апокаліптичні видива). Вербалізуючи візії, Е. Андієвська проникливо передає внутрішній механізм людського єства, унаочнює природу людської емоції.

2. 3. Ігрова перспектива художньої дійсності в “Геростратах”

Гра як стильова ознака “Геростратів” визначає заданість роману, реалізовану у формі інтелектуалістичного парадоксу. Ігрову атмо­сферу в романі задає анонімний відвідувач антикварної крамниці, який нав’язує антикварові-оповідачу химерну гру з химерними пра­вилами. Засобами вираження ігрової тональності “Геростратів” слугують: гротеск, іронія; модифіковане складне речення, окремі тропи і стилістичні фігури.

2. 3. 1. Гротеск, іронія

Синтез реальності й ірреальності у зображенні подій, їх вигадливе плетиво, гіпертрофованість форм і явищ, фігурування пер­со­нажів із невизначеним соціальним статусом складають гротескову образність “Геростратів”. У світлі гротеску здебільшого зображено персонажів з чітко виявленим характером квазіреальності. Висту­паючи дійовими особами оніричної візії оповідача-антиквара, безімен­ні персонажі найчастіше набувають вигляду примар, свідків, монстрів тощо. Поряд із постійно повторюваними предикатами на зразок висіти, зникати, з’являтися, вони викликають відчуття власної неідентифікованості. Фігура маски найприйнятніша для завжди змінюваного вигляду найхимернішого героя “Геростратів” – Дома. Засобами гротеску передано вербальну кризу у свідомості головного героя. Гротескова образність роману виростає передусім з авторської іронії, яка сягає й екзистенційної проблематики: в атмосфері порожньої й лицемірної дискусії персонажі вирішують питання про сутність людського існування.

2. 3. 2. Функціональна роль складного речення

Одним з елементів гри є формальний показник романної умовності – незвичний авторський синтаксис. Модифікація складного речення з розгорнутою в ньому ідеєю “круглого часу” спричинила часопросторові пертурбації у зображенні романних подій. Складне речення Е. Андієвської відзначається герметичною логікою, згідно з якою текст видається своєрідною “річчю в собі”. В образному розумінні крапка, поставлена наприкінці кожного складного речення, символізує фігуру кола і коловий рух подій. Мета авторського експерименту – локалізувати ряд різних ситуацій в одному часовому кадрі, поєднавши в ньому кілька сюжетних ліній. Письменниця вербалізує власну ідею “круглого часу”, що й організує, і дезорганізує мовностильовий лад її текстів. Загалом у лабіринтах складних речень передано потік авторської свідомості, породжений, очевидно, бажан­ням Е. Андієвської вести діалог з українським читачем, перебуваючи в чужомовному середовищі.

2. 3. 3. Креативний характер тропів

Індивідуальний стиль Е. Андієвської значною мірою визна­чається густим метафоричним мереживом художнього світу. Багата асоціативна логіка Е. Андієвської народжує оригінальні та місткі за суттю метафоричні образи, близькі передусім до її малярського світу (малюнок як полотно, що оживає, символізуючи, власне, момент метафоризації тощо). Метонімія слугує основним засобом відтво­рення стану роздвоєння особистості персонажів, протиставлення їхнього тілесного і психічного світу як двох різних реальностей. Метонімічним замінником людини в романах Е. Андієвської виступає свідомість, їй авторка відводить роль окремої субстанції, що спостерігає за тілом збоку, ніби у дзеркалі. Об’єктом порівняння незрідка виступає погляд людини, її очі. Для Е. Андієвської характерно порівнювати очі з краєвидом, з вікнами тощо. Письменниця протиставляє дійсність і умовність сновидінь як контраст тиші й неспокою (символи статики й динаміки відповідно). До певного часу тиша символізує для антиквара-оповідача “Геро­стратів” мудрість і розважливість, натомість згодом її місце посідає неспокій, що спонукує антиквара на екзистенційні роздуми і визначає рух як найефективніший механізм життя.

2. 4. Біблійна топіка

Художньо домислені або реінтерпретовані біблійні топоси ста­новлять підґрунтя для розгортання екзистенційної проблематики романів. В основному письменниця послуговується топікою Нового (рідше Старого) Заповіту (інколи апелює до буддизму). Біблійні мотиви й образи підсилюють національну лінію (“Роман про людське призначення”, “Роман про добру людину”) і допомагають осмислити проблему сутності людської екзистенції (“Герострати”). Серед біблій­них мотивів і образів, активізованих у романістиці Е. Андієвської, виділено: образ Ісуса Христа, актуалізований крізь призму топосу розпинання, образ юродивого, мотив Страшного Суду, мотив містичного Логосу.

2. 4. 1. Образ Ісуса Христа (християнський топос розпи­нання). Міфологема народження і помирання Бога

Велику жертовність Бога, його істинну природу любові до людини виявлено в топосі розпинання Ісуса Христа. Боголюдину зобра­жено такою, що виконує усвідомлену шляхетну місію – при­носить нове розуміння добра. Візуалізацію сцени розіпнення Христа розгорнуто в характерному для персонажів уявному просторі. Сценічність зображення, вдалі ефектні випади (оповідач “Геростратів” бачить розіп’ятого Бога на вагонних дверях) підсилюють емоційну напругу сприймання образу Ісуса Христа. За допомогою топосу розпинання висвітлено наскрізну ідею романістики Е. Андієвської – пошук людського призначення. Ідеал “безмежно доброї людини” авторка розбудовує на основі християнської парадигми “наслідування Христа” – по суті, творить одну міфологему, використовуючи іншу. Проте незрідка Е. Андієвська піддає сумніву існування “безмежно доброї людини”, тим самим роблячи проблематичною власну міфо­логізовану версію цього ідеалу. В образі розіп’ятого Христа, а також в образі Будди втілено архетип народження і помирання як періодич­ного відродження Божества (смерть Будди є кроком до наступного народження Бога в особі Ісуса; своєю чергою, акт розпинання Христа відкриває можливість нового народження Боголюдини). У періо­дичному перевтіленні Бога в іншу людину виявляється вічність Бога. Загалом авторська візія Бога в романах має ознаки гри, вираженої в поліфонії парадоксальних думок персонажів щодо сутності Господа: Бог прагне смерті, але не може померти, бо покараний вічністю; Бог час від часу помирає і народжується в різних особах; Бог настільки добрий, що людство не здатне цього збагнути; Бог потрібен людині, щоб вона здобула вічне життя (Бог винен людині вічність за віру в нього).

2. 4. 2. Модифікації образу юродивого

Образ юродивого в романах Е. Андієвської типологічно споріднений з образом біблійного пророка, проте відзначається й ори­гінальними рисами. На інтертекстуальному рівні постать юродивого, крім біблійного першоджерела, авторка віднаходить у творчості Шевченка, цитату з якого (“Подражаніє 11 Псалму”) виносить в епіграф до “Роману про добру людину” і “Роману про людське призначення”. У біблійному передтексті прикметною ознакою юро­дивого є, властиво, його божевілля, в оболонці якого криється муд­рість, а звідси богообраність. Такими в “Романі про добру людину” виступають “недоумкуватий самітник” Геврик, що періодично розносить духову їжу в таборі, і Максим з “мишами в голові”, який доглядає мишей, довірених йому “мишачим пастухом” під час розстрілу гурту кобзарів. Можливо, цей образ є алюзійним до образу Максима з Шевченкової “Москалевої криниці”. У метафоричному розумінні юродивий у версії Андієвської слугує духовним пастирем і таборян, і людства загалом.

2. 4. 3. Християнська мораль: проблема добра і зла

“Роман про людське призначення” та “Роман про добру людину” виявляють антиімперський характер: усе, що пов’язано з поняттям “імперія”, має негативну конотацію, й навпаки, радянська машина втілює всесвітнє зло, міттенвальдський табір як чужий простір також символізує зло в його індивідуальному вияві. На основі проти­ставлення добра і зла за вищезгаданою логікою авторка диференціює героїв на добрих і злих. “Добра людина” в романах Е. Андієвської слугує антиподом героєві соцреалістичного зразка: вона бунтує проти тоталітарної системи, випадає з колективу як самодостатня одиниця. Ідею зла презентовано в образі Чорта, нечистого, а буквально в образі Сталіна. Загалом вирішення проблеми добра і зла в романістиці Е. Андієвської має два рівні реалізації: метафізичний, з ціннісно-етичним аспектом, та соціально-історичний, з наголосом на дезінтег­ру­вальну роль невдалих утопічних проектів, здійснюваних автори­тарними формами правління.

2. 4. 4. Апокаліптична топіка

Апокаліптичні першоелементи вплетено в текст здебільшого як візуальні, ілюстративні додатки, алюзійні метафори, що на їх основі авторка витворює художню візію Страшного Суду. Зберігаючи інтертекстуальний зв’язок використаної апокаліптичної топіки з текстом-джерелом (Одкровенням Йоана), Е. Андієвська залишає за собою право довільного потрактування певних моментів, особливо на рівні домисленої образності. Серед символіки з біблійним корінням фігурують: образ ангела Страшного Суду, апокаліптичного птаха, мотив згортання неба в сувій, символи проповіді, книги життя, архангельських труб, води, вогню, світла, темряви тощо. У “Романі про людське призначення” і “Романі про добру людину” образним ядром апокаліптичних візій персонажів слугує образ України. З цього погляду апокаліптична топіка виконує роль допоміжного зобра­жального матеріалу до магістральної теми романів – відродження української землі шляхом нового народження світу, що й пророкує “одкровення”. У “Геростратах” зображення апокаліптичних картин абст­ра­говано від біблійного передтексту й передає психологічну напругу персонажа.

2. 4. 5. Символ містичного слова

Серед біблійних символів, що їх використовує авторка, стриж­невим є символ містичного слова (міфологос). Е. Андієвська за­садничо поділяє слова на “вогненні” та “незначущі”. Перші сим­волізують sacrum Бога, виступають його найпевнішими провісниками. Другі – буденні й порожні, породжені людською байдужістю й безвідповідальністю. Містичне слово здатне творити світ, людину, диво тощо. Слово в романах Е. Андієвської зображено в різних модифікованих формах: слово-Бог, слово-голос, слово-молитва, слово-стіна, слово-світло, слово-ріка, слово-поцілунок, слово-мовчання. У кожній з модифікацій є своя істотна риса, проте найістотнішим висту­пає їхній зв’язок з концептом біблійного слова. За ієрархією понять, укладених у названі форми, міфологос Е. Андієвської найспорід­неніший з біблійним словом-Богом, із якого, властиво, випливає означений ряд.

У “Висновках” підсумовано й узагальнено основні результати дисертаційного дослідження.

Романний світ Е. Андієвської відзначається своєрідним харак­тером художньої умовності, причому використовувано умовність і життєподібну (переважно на ґрунті мімезису), й нежиттєподібну (на основі елементів міфу, фантастики). За допомогою міфологічних концептів, похідних зі світової міфології, зокрема української, Е. Анді­євська витворює індивідуальний авторський міф, серцевиною якого є образ України. Національний міф України в “Романі про добру людину” і “Романі про людське призначення” обертається у “круг­лому часі”: охоплює колообіг часу з постійним поверненням від минулого до майбутнього з центром у теперішньому. Слугуючи об­рам­ленням історичного минулого, сакралізованого зокрема в інди­відуальній пам’яті персонажа, міф виступає, властиво, міфологізо­ваним спогадом. Міф крізь призму теперішнього часу, актуального для самої письменниці, полягає у спробі наближення майбутнього, тотожного сокровенній мрії про незалежність України. Ця мрія, народжена внаслідок воєнних катаклізмів, продукує міф про “кращі часи” для України, коли закінчиться пекло “Йоськи” (Сталіна) і почнеться відлік часу з перемоги добра як найважливішої засади щасливого суспільства.

Велика проза Е. Андієвської засвідчує розвиток письменниці в межах сюрреалістичного письма. Виявом життєподібної художньої умовності (мімезису) є змалювання певних вірогідних образів, ситуацій, що й виступає основою реалістичної манери. Проте здебільшого Е. Андієвська виходить за рамці дійсності, її сюрреалізм будується на основі витворення паралельної реальності. Уже роман “Герострати” являв собою вишуканий інтелектуальний текст, сповнений екзистенційного сум’яття, переосмислення християнської топіки, оніричної наративності і парадоксальних висновків-припу­щень. “Роман про добру людину” і “Роман про людське призначення” становлять цікаві зразки поєднання елементів сюрреалізму (практика візійних сюжетів, смислових повторів, розгортання подвійної реальності) і реалізму, що проступає за вигадливим метафоричним, міфологічним плетивом художнього світу. Романістика Е. Андієвської розкриває незвіданий світ людської уяви і фантазії, розширює межі та можливості нашого асоціативного мислення.