ГЕРМАН МЕЛВІЛЛ І ФЕДІР ДОСТОЄВСЬКИЙ. АВТОРСЬКІ МІФИ В РОМАНАХ «МОБІ ДІК» ТА «ЗЛОЧИН І КАРА»

Краткое содержание

У «Вступі» обґрунтовується актуальність теми, її наукова новизна, окреслюється стан вивчення проблеми, визначаються об’єкт, предмет, мета і завдання дослідження, вказується теоретико-методологічна основа дисертації, характеризується науково-практичне значення розвідки.

У першому розділі – «Історія, проблеми і перспективи порівняльного дослідження авторських міфів у романах «Мобі Дік» та «Злочин і кара» – розглядаються ґенеза і складові історико-літературного дискурсу, в якому відобразились основні проблемні вузли та перспективи порівняльного дослідження авторських міфів у двох уславлених романах Г. Мелвілла і Ф.М. Достоєвського. У підрозділі 1.1. – «Компаративістська складова сучасного мелвіллознавства: витоки проблеми «Мелвілл і Достоєвський» – оглядово подано англо-американські дослідження роману «Мобі Дік» від 80-х років ХІХ сторіччя до сьогодення. У величезній кількості статей, дисертацій та монографій, які у своїй сукупності давно отримали назву «індустрії «Мобі Діка» (Г. Левін), виокремлено насамперед ту їх немалу частину, в якій роман розглянуто у компаративістському модусі. На сьогодні доведено, що ідейно-художній зміст роману «Мобі Дік» пов’язаний зі змістом більше ніж ста шістдесяти творів його західноєвропейських попередників і сучасників. Проте студії, спрямовані на виявлення контактно-генетичних зв’язків творчої свідомості Германа Мелвілла з художньо-естетичним доробком інших митців, на сьогодні вже використали свій евристичний потенціал. На часі завдання вивчення типологічних подібностей творчої свідомості автора «Білого Кита» і митців, з якими його не пов’язували відносини прямого чи опосередкованого літературного впливу (учнівства, взаємозбагачення або творчого переосмислення, заперечення певних естетичних і художніх принципів тощо).

Закономірною на цьому тлі постає необхідність застосування засад компаративістського аналізу до порівняння творів Германа Мелвілла з «далеким» (за термінологією Ю.М. Лотмана) від американської культури середини ХІХ сторіччя явищем літератури і культури слов’янського світу – художнім доробком Ф.М. Достоєвського. За останні три десятиріччя визначилась частина дослідників (Кінгслі Відмер, Фелікс С.А. Рістен, Волтер Р. Рід, Ф.Д. Рів, Маргарет і Браян Баклі, Н. Раттенбург, Р. Кеплан), які повною мірою розуміють правомірність і доцільність такої спрямованості компаративістських мелвіллівських студій. На сторінках журналів «Левіатан» та «Цитати», цих рупорів наукової мелвіллівської спільноти, з’являються статті, у яких бахтінське розуміння естетики Достоєвського проектується на романи Мелвілла. Це підтверджує актуальність завдань компаративістського розгляду творів Мелвілла і Достоєвського.

У підрозділі 1.2. – «Романи «Мобі Дік» та «Злочин і кара» в сучасній міфокритиці і міфопоетиці» – проаналізовано теоретичні засади міфокритичних і міфопоетичних досліджень обох романів. Розглянуто праці північноамериканських дослідників «Білого Кита», серед яких є прибічники юнґіанських (архетипних) і фрейзерівських (ритуалістичних) принципів дослідження міфічного (М. Боуен, Д. Хоффман, Т. Вудсон, Г. Слокховер та ін.), прихильники психоаналізу, що услід за Д.Г. Лоуренсом тлумачили міфічне підґрунтя «Білого Кита», послуговуючись фрейдистською методологією (Р. Чейз, Н. Арвін , Г.А. Муррей та ін.).

Проаналізовано також міфопоетичні студії роману «Злочин і кара» в російськомовному науковому просторі: від діячів російського релігійно-філософського ренесансу (Вол. Соловйова, М. Бердяєва, С. Булгакова, В. Розанова, Л. Шестова), представників символістської критики (В’яч. Іванова, Д. Мережковського, І. Анненського,), фундаментальних праць М. Бахтіна, досліджень тартусько-московської структурально-семіотичної школи (Ю.М. Лотмана, Б.А. Успенського, В.М. Топорова) і сучасних науковців (Р. Г. Назірова, Н.Ю. Тяпугіної, Т.О. Касаткіної, Б.С. Кондратьєва та ін.).

Американським науковцям більшою мірою притаманний методологічний плюралізм (поєднання фрейзерівських, юнґіанських і психоаналітичних принципів, а згодом і звернення до ідей «нової критики», постструктуралізму, деконструктивістських настанов та практик). У працях російських вчених в одному науковому контексті сходяться ідеї академічного міфологізму ХІХ сторіччя, російського формалізму, релігійно-філософського ренесансу, тартусько-московської структурально-семіотичної школи і західних міфологічних шкіл. Відповідно до цих методологічних векторів сформувалися і відмінності у напрямках та результатах вивчення міфопоетики обох романів. Північноамериканські дослідники «Білого Кита» вже з 70-80-х років відійшли від пошуків лише міфологічного підтексту цього твору. Натомість актуальними стали завдання вивчення індивідуальної манери міфотворення Мелвілла. Російські науковці досі ще зосереджені здебільшого на дослідженні загальних міфопоетичних структур, відбитих у романі «Злочин і кара».

У останні десятиріччя у сприйнятті міфічного змісту романів «Мобі Дік» і «Злочин і кара» відбуваються суттєві зміни. Нові підходи реалізовано в працях прибічників американського варіанта теорії і практики деконструктивізму (Єльська школа, герменевтичний деконструктивізм). У російському літературознавстві не поширені деконструктивістські підходи до міфопоетики Достоєвського. Їх стримує значна інерція концептів тартусько-московської структурально-семіотичної школи. Однак у англомовних дослідженнях романів Достоєвського деконструктивістська методологія використовується багатьма науковцями. Це відкриває нові, відповідні сучасному стану гуманітарного знання, наукові обрії типологічного зіставлення авторських міфів Мелвілла і Достоєвського.

Другий розділ – «Типологія авторських міфів у романах «Мобі Дік» та «Злочин і кара» – присвячений виявленню і аналізу типологічних подібностей і відмінностей авторського міфотворення Г. Мелвілла і Ф.М. Достоєвського. У підрозділі 2.1. – «Соціокультурні та індивідуально-психологічні витоки авторських міфів Мелвілла і Достоєвського» – розглянуто промовисто близькі психологічні, світоглядні, творчі риси обох митців, що вплинули на особливості їх міфотворення. Гетерогенність довкілля і неповторність особистої долі кожного не перешкоджають розумінню того, наскільки близьким було їх сприйняття світу й людини. Мелвіллу і Достоєвському притаманні глибока недовіра до позитивістсько-детерміністської, логоцентричної парадигми мислення, що була типовою для їх сучасників. Існує ще одна важлива спільна особливість творчої свідомості обох митців. У Достоєвського її визначив М. Бахтін: це − інтерсуб’єктність (екзистенціальна та естетична позиція, що зумовлює постійний і нескінченний діалог авторської суб’єктної свідомості з «іншим» – зі світом і людиною, що їх зображує митець). У підрозділі наголошено, що інтерсуб’єктність – спільна ознака творчої свідомості Мелвілла і Достоєвського. Для обох митців, що сприймали світ як децентроване та інтерсуб’єктне утворення, було органічним звернення до міфу.

Міф, що за своєю онтологічною сутністю є явищем децентрованим та інтерсуб’єктним, відкривав їм обрії митецького міфотворення, яке руйнувало освячене багатовіковою традицією логоцентричне сприйняття дійсності й усталені форми її художнього відтворення. Здійснений у підрозділі аналіз ранніх творів митців – повісті «Тайпі» та «Нотаток із підпілля» – уможливлює окреслення типології змістової наповненості, семантичного ядра авторських міфів, що втілювалися у текстах Мелвілла і Достоєвського. Обидва твори репрезентують уявлення про неподільність, нерозривність і водночас незлиття добра й зла у світі та людській душі. Підкреслено, що ці феномени набувають у обох митців особливого статусу, що унеможливлює зв’язок з позитивістським, детерміністським мисленням і формами художнього осягнення реальності, які базувались би на принципах лінеарного, каузального, діалектичного розуміння і відтворення всебічних зв’язків між об’єктами.

У підрозділі 2.2. – «Децентрованість та інтерсуб’єктність авторських міфів Мелвілла і Достоєвського» – з’ясовуються правомірність і межі застосування до авторських міфів Мелвілла і Достоєвського понять «змістова наповненість» і «семантичне ядро». Більшість міфокритичних (США) і міфопоетичних (радянський і пострадянський наукові контексти) інтерпретацій обох творів зумовлена переконаністю дослідників у необхідності і можливості визначити «центр», найголовніше змістове осереддя авторського міфу в кожному з романів. Наше трактування понять «змістова наповненість» і «семантичне ядро» кореспондує з ідеями М.М. Бахтіна і теоретичними настановами Жака Дерріди, які походять ще з його промови 1966 року в університеті Джона Гопкінса. Дерріда не лише окреслив необхідність децентрування структур мислення та відмови від намагань розглядати текст як тоталізовану замкнуту цілість. Він руйнував і освячене авторитетом Леві-Стросса структуралістське розуміння міфу як утворення, організаційним центром якого виступають бінарні опозиції. Ядро авторського міфу, на думку Дерріди, є полем нескінченної, «вільної гри» відмінностей («заміщень») змісту і значень у скінченних межах, їх «невирішувальних» антиномій.

У підрозділі наголошується, що семантичні осереддя авторських міфів романів «Мобі Дік» та «Злочин і кара» є типологічно подібними, оскільки в кожному репрезентовано загальні міфічні мотиви і архетипи, пов’язані з прадавніми уявленнями людства про неподільність, нерозривність й водночас незлиття добра і зла у світі та людській душі. Їх художнє буття не зумовлене позитивістською парадигмою і відповідними формами художнього моделювання реальності. Семантичне ядро в обох романах реалізується на умовах загальної децентрованості художніх рішень, внутрішньої інтерсуб’єктності. Авторські міфи в романах «Мобі Дік» і «Злочин і кара» заперечують традиційну логоцентричну опозицію «добро – зло». Місце бінарного протиставлення займає «невирішувальна» антиномія. Добро й зло існують в авторських міфах Мелвілла і Достоєвського не на умовах взаємного заперечення, не за принципом «або – або». Кожен з цих антагоністичних міфічних первнів для уможливлення власної реалізації має постійно відображатися у дзеркалі іншого, між ними відбувається постійний і нескінченний внутрішній діалог, який ніколи не може припинитися, дійти до якогось остаточного вирішення.

Підрозділ 2.3. – «Художня онтологія авторських міфів у романах «Мобі Дік» та «Злочин і кара» – присвячено аналізу конкретики проявів типологічної подібності художньої онтології авторських міфів. Художнє буття авторського міфу в романі про Білого Кита реалізується насамперед у наративі Ізмаїла. Найчастіше Ізмаїл звертається до класичної грецької міфології та міфології Старого Заповіту. Загальна міфічна «палітра» наратора моделює ще й міфи і міфічні мотиви, запозичені з гностицизму, з християнських єретичних вчень, з давніх релігій Сходу (зороастризму, маніхейства). Ізмаїл небайдужий до ісламу, індуїзму, до вірувань давніх китайців, народів Полінезії, єгипетської, ассирійської міфологій. Наратор згадує релігійні переконання американських квакерів, пресвітеріанців, конгрегаціоналістів, шейкерів. Моряк-філософ полюбляє використовувати новітні та освячені віками літературні міфологеми. Усі ці міфічні компоненти наративу Ізмаїла ретельно систематизовані в працях багатьох північноамериканських дослідників і вчених із пострадянського простору. Дублювати результати цих зусиль, екстенсивних за своєю спрямованістю, немає потреби. Увагу в підрозділі зосереджено на діалогічних, інтерсуб’єктних зв’язках (на «вільній грі») міфічних компонентів наративу Ізмаїла та на ролі цих зв’язків у художньому світі.

Саме «вільна гра» міфічних компонентів зумовлює складність і суперечливість образу капітана Ахаба. У своїй боротьбі проти Білого Кита він постає і як втілення зла, як носій руйнівного індивідуалізму, і як уособлення безкорисливого добра, як герой, що прагне врятувати світ від зла, втіленого в киті-убивці, та виступає проти загальної несправедливості буття, його ворожості людині. Жодна з цих складових образу Ахаба (чи індивідуалістична, чи альтруїстична) у романі не переважає − і це відповідає сутності і художній онтології авторського міфу. Особливого значення у наративі, що окреслює формат образу Ахаба, набуває «вільна гра» інтенцій міфів про Йону, Йова і Прометея. Біблійний Йона перебував у череві кита. Ахаб після першої зустрічі з Мобі Діком, скалічений та принижений, довго лежав у глибині, в череві корабля. Втім, на відміну від Йони, якому відкрилося розуміння безмежності Божого добра, він після нестерпних страждань тіла і душі стає на бік зла. У наративі Ізмаїла актуалізована також інтенція біблійного міфу про Йова: «...ось тепер цей сивоголовий нечестивець із прокльонами ганявся по всьому світу за Йововим китом...». Зрештою, інтенції міфів про Йону та Йова висвітлюють Ахаба не лише як прибічника зла, оскільки біблійні розповіді про Йону та Йова закінчуються наверненням до Бога, до розуміння його всеосяжного добра. Відбувається саме те, що має відбуватися внаслідок реалізації децентрованої, інтерсуб’єктної семантики мелвіллівського авторського міфу: центральний образ роману перетворюється на надскладне семантичне утворення, в якому жодна з його складових – добра або зла – не переважає. Семантична амбівалентність образу Ахаба уявнюється також на тлі іншого міфу – міфу про Прометея. В античній міфології Прометей не лише страдник, який приніс себе в жертву, дарувавши людям вогонь. Існувала ще й традиція зображення Прометея як негативного героя, в провину якому ставилось те, що, створивши людей, він піклувався насамперед про їх тіло, а з душевних здібностей дарував лише левову злість і шаленство. Всі ці – позитивні й негативні – компоненти міфу про Прометея проектуються в романі на образ капітана Ахаба.

Аналіз, здійснений у підрозділі, дозволяє стверджувати, що принципово подібним чином семантичне ядро авторського міфу зумовлює сутність образу ворога капітана Ахаба – Мобі Діка. Білий Кит порівнюється з конем смерті – «білим конем» із Об’явлення Іоанна Богослова, «білим конем» Апокаліпсису. Ці міфічні мотиви окреслюють злу сутність образу Мобі Діка. Але інші міфічні мотиви повертають образ Кита (подібно до того, що відбувається з образом Ахаба) у протилежний бік. Кит уособлює також благу велич та мудрість природи, світу як Божого творіння («божественний Білий Кит»; «величне божество явилось людям»). У «вільній грі» різних, негативних і позитивних інтенцій, у дивному, суперечливому діалозі мотивів найлютішої ненависті та жаху з мотивами зовсім іншими, до них не подібними, – в їх обопільному витісненні й заміщенні реалізується змістова наповненість авторського міфу. Ця художня онтологія авторського міфу зумовлює єдність образів капітана Ахаба й Білого Кита і взагалі єднає всі образи цього твору. Міфологізований мотив білості («жахлива краса» білості) єднає Кита, капітана Ахаба, також затаврованого білою смугою, «що тягнеться від маківки аж до п’ят», і всю команду «Пеквода», прикрашеного білими китовими кістками.

Змістове осереддя авторського міфу Достоєвського також реалізується на умовах постійної, нескінченної «вільної гри» його внутрішніх складових. Здійснюється процес постійної руйнації власної ідентичності кожного міфічного мотиву, її витіснення й заміщення іншою. Саме в цьому процесі у романі «Злочин і кара», подібно до роману «Мобі Дік», реалізується художня онтологія авторського міфу. Достоєвський, як і Мелвілл, використовує багату палітру біблійних міфічних мотивів. Однак, на відміну від автора «Кита», він майже не звертається до класичних античних міфів. Автор «Кита» вдається до експліцитних та імпліцитних форм, Достоєвський віддає перевагу імпліцитним формам. До того ж Достоєвський, також на відміну від Мелвілла, активно використовує сучасну йому суспільну міфологію. Насамперед він звертається до наполеонівського міфу, який у його творчій свідомості був зумовлений зростанням проявів індивідуалізму й егоїзму в суспільній моралі ХІХ сторіччя. Сплетіння біблійних міфічних мотивів (мотиви, пов’язані з центральною постаттю християнського віровчення, з уособленням християнської ідеї добра – Сином Божим, Ісусом Христом, і з біблійною оповіддю про воскресіння Лазаря) з сучасною міфологією є важливою ознакою художньої онтології авторського міфу. Така семантична полівалентність призводить до невизначеності (у сенсі неможливості остаточного рішення) у зіткненні, протиборстві антитетичних, протилежних складових «теорії» Раскольникова: егоїстичної (злочин заради утвердження особистості) та альтруїстичної (бажання утвердити у світі справедливість).

Третій розділ – «Авторські міфи і типологічні виміри міфопоетики романів «Мобі Дік» та «Злочин і кара» – присвячений вивченню міфопоетики обох романів у її зумовленості авторськими міфами. У підрозділі 3.1. – «Авторський міф і родова рефлексія» – розглянуто особливості жанрово-родових ознак романів «Мобі Дік» і «Злочин і кара». Здійснений аналіз дає підстави вказати на типологічну подібність міфопоетики обох творів у форматі їх родової сутності. Саме децентрованість, інтерсуб’єктність авторських міфів Мелвілла і Достоєвського зумовлює родову рефлексію, наявну в їх творах. Обидва романи не мають чіткої та одномірної родової визначеності (єдиного родового «центру»). Епічна і драматична складові художнього зображення перебувають у стані обопільного витіснення і заміщення однієї родової складової іншою – стані родової рефлексії. Ця родова рефлексія сприяє збагаченню художнього світу обох романів, повноті втілення авторських задумів.

Простежена конкретика процесів родової рефлексії: виявлена типологічна динаміка драматизації епосу, його проникнення в драматичне зображення. В обох романах наявні «сцени-епізоди» (за термінологією В. Днєпрова), у яких епічне зображення, зберігаючи свою родову сутність, вбирає драматичні ознаки: зображення подій гранично унаочнюється, читач немовби стає їх свідком у чуттєво-сенсорній конкретиці та дієвості. При цьому гостроту драматичної напруженості підкреслюють засоби суто епічні – дається взнаки процес родової рефлексії. В обох романах моделюються також «сцени-дії», у яких провідну роль відіграє суб’єктне слово героїв. Воно репрезентує пластику фізичних і психологічних процесів – відтворює буття в драматичній формі. Водночас позначені яскравою конфліктністю та дієвістю «сцени-дії» не втрачають тяжіння до епічної, оповідальної форми відтворення буття, яка, з одного боку, посилює енергетику драматичного зображення, а, з іншого, – привносить у текст компоненти суто епічної змістово-формальної виразності.

Типологічна подібність процесів родової рефлексії у романах «Мобі Дік» та «Злочин і кара» є проявом спорідненості авторських міфів. Децентрована, інтерсуб’єктна сутність авторського міфу зумовлює у обох романах відсутність сталого родового «центру», стимулює описані в розділі процеси взаємного витіснення й заміщення епічних і драматичних складових.

У підрозділі 3.2. – «Авторський міф і хронотоп» – аналізуються типологічні аналогії між хронотопами романів «Мобі Дік» і «Злочин і кара». Розгляд часопросторових вимірів романів засвідчує їх типологічну сумірність. Час і простір зумовлені у них складною семантикою авторських міфів. Це відбувається вже з самого початку кожного з творів у змалюванні просторового образу того середовища, що оточує героїв романів, – стихії океану і Петербурга. Образ океану, його величних вод як «незбагненної таїни життя», реалізується як семантичне утворення, в якому суб’єктність Ізмаїла-наратора свідомо відмовляється шукати найменші ознаки застиглого, повною мірою реалізованого, однозначного змісту. Можливість одновимірної семантики руйнують інтенції давніх міфів («...Чому старовинні перси вважали море священним? Чому греки приділили йому окреме божество, і то рідного брата самого Зевса? Безперечно, все це щось та означає. А ще глибше значення є в історії Нарциса...»). Образ океану та його величних вод позбавлений семантичного центру, в ньому здійснюється «вільна гра» змістових компонентів. Образ Петербурга у сприйнятті Раскольникова, подібно до стихії моря у сприйнятті Ізмаїла, також міфологізується. На нього поширено інтенції біблійного міфу. У Євангелії від Марка Христос змушує біса, «духа німого і сліпого», полишити тіло людини. Подібний образ – образ німого та глухого духа – відчуває Раскольников, дивлячись на панораму Петербурга. Величний і загадковий образ Петербурга є для Раскольникова функціонально тим, чим для Ізмаїла є образ океану, – уособленням загадковості буття, неможливості відшукати якесь однозначне, остаточне його розуміння.

Водночас хронотопи в обох романах є не просто тим, що породжене і зумовлене авторськими міфами. Хронотопи створюють умови реалізації індивідуального міфотворення, стають тими «воротами», які, за визначенням М. Бахтіна, відкривають шляхи втілення семантичного осереддя авторських міфів. Подібно до того, як у авторських міфах відсутня застигла семантична визначеність, так і в хронотопах обох романів не існує завершеності, незмінності часопросторових вимірів. Постійна мінливість хронотопів, їх перебування у стані зміни своєї сутності – важливий атрибут міфопоетики творів. Поряд із відтворенням буття героїв у конкретному часопросторовому вимірі митці використовують інші часопросторові «координати», що занурюють існування персонажів у «плинну вічність», у «домойсеївське, правічне існування невимовної страхітливості кита» (Мелвілл) та у вічність «на аршине пространства», у прадавнє буття «Авраама и стад его» (Достоєвський). Історично зумовлений час і простір співіснують разом і одночасно з міфічними, циклічними ознаками часу й простору. Різні часопросторові виміри перебувають у романах «Мобі Дік» і «Злочин і кара» у стані обопільного витіснення й заміщення, у стані їх взаємодоповнення і взаємозаперечення.

Важливим модусом типології хронотопів обох романів є також обопільна здатність їх часу і простору до взаємного витіснення і заміщення, спроможність часу перетворюватися на простір і навпаки. Саме внаслідок такої «вільної гри» часопросторових вимірів обидва романи породжують відчуття вічності – незмінної циклічності міфічного часу з його вічним повторенням, колообігом всього, що вже існувало та існує в бутті. Час і простір, пов’язані з невирішувальними антиноміями семантичного ядра авторських міфів, забезпечують обом митцям можливість поєднувати в художньому світі реалії духовного життя своїх сучасників з незавершеністю вічного пошуку першооснов людського буття, досліджувати прадавні й незмінні протиріччя людського духу, вічне протистояння та співіснування добра й зла в свідомості людини і у духовному бутті її суспільного оточення.

У підрозділі 3.3. – «Авторський міф і стратегія тексту» – здійснено типологічний аналіз тих аспектів стратегії тексту романів «Мобі Дік» та «Злочин і кара», які безпосередньо зумовлені сутністю авторських міфів митців.

Стратегія тексту, притаманна роману про Білого Кита, починає виявляти свою сутність уже з тих сторінок, які зазвичай викликають здивування читача. На них вміщено ті структурні частини тексту, які, на відміну від наступних 135-ти розділів, не позначені номерами – «Етимології» та «Цитати». Це довжелезний ряд згадок про китів, у якому є іронія, і весела балаканина, і серйозність, напрочуд подібна до цілком поважної наукової манери викладу фактів. Здається, тут не пропонується жодний дороговказ. Однак підказки, що поступово уявнюють наскрізний принцип стратегії тексту, все ж присутні. Одна з них – це міркування Мелвілла про літеру «Н», яка не вимовляється і є нечутною в англійському слові кит («WHALE»): «Коли ви беретеся школити інших і навчати їх тому, як риба-кит має називатися в нашій мові – WHALE, і пропустите через невігластво літеру Н, хоч вона містить мало не все значення слова, то ви введете людей в оману. Гаклейт». Літера «Н» (графічна ознака слова) задає існування у стані відсутності. Але без неї, без цієї графічної примари, що позбавлена живого фонетичного буття у вимові, не може існувати значення слова «Кит», як ключового слова всього роману. Стратегічна підказка спонукає читача до розуміння того, в який текст він занурюється: тут існує те, що позбавлене справжнього життя. Водночас неіснуюче може ставати явним, отримувати незаперечне буття, вкрай важливе для розгортання художнього світу роману. Стратегія тексту з перших же рядків готує читача до сприйняття «вільної гри» складових авторського міфу, до осягнення невирішувальних антиномій їх протистояння та єдності.

Достоєвський у свій спосіб дає пильним читачам вказівки, які допомагають та спонукають зрозуміти принципову неможливість однозначного, позбавленого загадок, протиріч та «невирішувальностей» сприйняття його тексту. З самого початку роману текст постійно «сигналізує» читачам про присутність у ньому таких протиріч, які ставлять під сумнів, підривають або взагалі нищать можливість цілісного сприйняття художнього світу. За спостереженнями В.М. Топорова, особливу роль у міфологізованому художньому світі роману «Злочин і кара» відіграють слова «вдруг», «странный», «странно», «странное дело». Вони маркують ситуації невирішувального психологічного стану героїв роману, загострюють читацьке сприйняття невирішувальних антиномій авторського міфу.

Принципова подібність стратегій тексту виявляє себе також у постійному стимулюванні та водночас не менш послідовному підриві читацьких очікувань неминучості та близькості розв’язки сюжету в обох творах. Текст роману «Злочин і кара» неухильно формує читацьку переконаність, що Раскольников не витримає тягаря злочину і неодмінно буде покараний – як судом особистого сумління, так і офіційним судочинством. Читач отримує з тексту прозорі, цілком однозначні підказки. У «Киті» з самого початку розгортання сюжетних подій текст також підказує читачеві майбутню розв’язку, формує переконаність, що вона неодмінно буде трагічною. Водночас в обох романах наявні засадничо інші стратегічні настанови тексту. Вони послідовно підривають очікування невідворотної розв’язки. Отже, загальна стратегія тексту в обох романах є подібною, оскільки, з одного боку, читач отримує з тексту вказівки, які стимулюють його очікування розв’язки, з іншого – стратегія обох текстів базується на постійній затримці реалізації читацьких очікувань. Читацька рецепція ускладнюється, стає неодновимірною, в ній проступають протиріччя і вирують внутрішні конфлікти, зумовлені постійним процесом виникнення певних очікувань та їх розвіюванням, підривом.

ВИСНОВКИ

1. Здійснений у дисертації огляд наукового дискурсу з приводу формування компаративістської складової північноамериканського мелвіллознавства підтвердив актуальність теми «Мелвілл і Достоєвський» і завдань типологічного зіставлення романів «Мобі Дік» та «Злочин і кара» в аспекті авторського міфотворення.

2. Розгляд теоретичних засад міфокритичних і міфопоетичних досліджень романів «Мобі Дік» та «Злочин і кара» увиразнив наукове значення типологічного порівняння децентрованої, інтерсуб’єктної сутності авторських міфів, змодельованих у обох творах.

3. Виявлено спільні психологічні та світоглядні витоки авторського міфотворення Мелвілла і Достоєвського. Позитивістськи-детерміністська, логоцентрична парадигма мислення, що панувала в ХІХ сторіччі, ідеологічні й художні намагання створювати несуперечливі, остаточні концепції буття, прогресистські теорії історичного, духовного розвитку, – все це викликало спротив і Мелвілла, і Достоєвського. Заперечення логоцентричної парадигми мислення зумовило другу спільну іпостась їх творчих особистостей: обидва потрактували людську свідомість як утворення інтерсуб’єктне за його природою та сутністю. Децентроване, інтерсуб’єктне сприйняття людини і буття ідей закономірно провадило обох митців до міфотворчості як антитези логоцентричній традиції. Здійснений у дисертації аналіз текстів «Тайпі» та «Нотаток з підпілля» дав підстави стверджувати, що вже в цих ранніх творах Мелвілл і Достоєвський вдалися до творення авторських міфів, змістова наповненість, семантичне ядро яких відбивали уявлення про одвічну, неподільну єдність і незлиття добра й зла в людській душі.

4. Окреслено межі застосування до авторських міфів Мелвілла і Достоєвського понять «змістова наповненість» і «семантичне ядро», які у нашому трактуванні спираються на ідеї Михайла Бахтіна та Жака Дерріди. У їх світлі ядро авторського міфу постає як художня реалізація нескінченного та незавершеного внутрішнього діалогу (у бахтінському сенсі) складових авторського міфу або (за термінологію Дерріди) як поле «вільної», нескінченної «гри» відмінностей («заміщень») їх змісту і значень у певних межах. Семантичне осереддя авторського міфу втілюється на онтологічних умовах постійного оприсутнення своєї відсутності. Воно перебуває у стані внутрішньої нестабільності, допускає «вільну гру» (діалог) своїх складових, їх взаємне витіснення та заміщення, провокування багатозначних відмінностей. Змістове, семантичне ядро авторського міфу уможливлює, зумовлює різні міфічні мотиви, кожен з яких спроможний руйнувати власну ідентичність. Кожен міф, що охоплюється семантикою авторського міфу, вступає в таку «вільну гру», нескінченний і незавершений діалог з іншими міфами і міфічними мотивами.

5. Виявлено і простежено типологічні подібності художньої онтології авторських міфів у романах «Мобі Дік» та «Злочин і кара». По-перше, в авторських міфах Мелвілла і Достоєвського не існує і просто не може існувати чітко окресленого, одномірного семантичного центру. На різних сторінках кожного з романів авторські міфи постають різними, вони нескінченно змінюють свою змістовість. Ядром кожного з авторських міфів виступає принципово нестабільний, постійно плинний семантичний комплекс. Він вбирає в себе різні міфічні мотиви: мотиви протистояння людини та сил Бога, мотиви гріхопадіння, егоїзму, індивідуалістичного воління. До цього комплексу долучаються також мотиви класичних античних і християнських міфів, літературні й суспільні міфологеми, що відбивають уявлення про двоїсту сутність людини (її тяжіння водночас і до добра, і до зла). Наявні також певні розбіжності: Мелвілл більшою мірою, ніж Достоєвський, використовує класичну міфологію; у зверненні до християнської міфології автор «Кита» вдається до експліцитних та імпліцитних форм, у Достоєвського переважають імпліцитні форми.

По-друге, художня онтологія авторських міфів у цих романах є інтерсуб’єктною у своїх проявах і сутності. Художнє буття авторських міфів зумовлене тим, що вони поєднують суперечливі ідеї і мотиви на умовах їх внутрішнього нескінченного діалогу. Саме тому семантичне ядро авторських міфів втілюється як складне, полівалентне утворення, що зумовлює складність, амбівалентність усіх змістових і формальних компонентів обох романів. Насамперед це позначається на складності й суперечливості ідейного змісту. Головний герой Мелвілла, капітан Ахаб постає одночасно і як носій небезпечного індивідуалізму, що прирікає на загибель всю команду «Пеквода», і як герой, що жертвує собою та іншими заради подолання Зла, втіленого у киті-убивці. Жодна з цих складових образу Ахаба (індивідуалістична або альтруїстична) у романі не домінує − і це відповідає децентрованій, інтерсуб’єктній сутності та художній онтології авторського міфу. У романі «Злочин і кара» семантична полівалентність авторського міфу призводить до ідентичної невизначеності у протиборстві егоїстичної й альтруїстичної складових «теорії» Раскольникова.

6. Типологічна подібність художньої онтології авторських міфів зумовлює принципову спорідненість міфопоетики романів «Мобі Дік» та «Злочин і кара». Родова належність обох творів зумовлюється процесом родової рефлексії: епічні та драматичні складові художнього світу постійно взаємно витісняються й заміщуються. Родова конфігурація романів нічим не скута, не обмежена, їй не властиві завершеність і сталість. У ній триває незавершений внутрішній «діалог» між різними родовими полюсами творів, спричиняючи перехід від епічних форм зображення до драматичних форм і навпаки. Виявлені та описані прояви родової рефлексії є безпосереднім проявом художньої онтології авторських міфів.

7. Децентрована та інтерсуб’єктна семантика авторських міфів вплинула на часопросторові параметри художнього світу романів «Мобі Дік» і «Злочин і кара». Невирішувальні антиномії авторських міфів зумовили у хронотопах романів відсутність завершених і незмінних часопросторових художніх вимірів. Конкретні реалії історичного і біографічного буття героїв співіснують на умовах обопільного витіснення і заміщення з часопросторовим координатами, які репрезентують міфічний хронотоп з циклічним ознаками часу і простору. Суттєвою типологічною прикметою хронотопів у обох творах є і спроможність їх часу і простору взаємно заміщуватися й перетворюватися: час на простір і навпаки. Ця «вільна гра» часопросторових мутацій наближає хронотопи романів до буття вічності, уможливлює Мелвіллу і Достоєвському пов’язувати духовне життя своїх сучасників з прадавніми протиріччями людського духу, з неподільністю добра й зла в свідомості людини та у духовному бутті суспільства.

8. Досліджені у дисертації типологічні збіги авторських міфів і міфопоетики віддзеркалюються у принциповій подібності стратегій тексту, що формують важливі особливості читацької рецепції. Тексти романів «Мобі Дік» і «Злочин і кара» постійно надають читачеві «сигнали» про наявність протиріч, які ставлять під сумнів, підривають або взагалі руйнують цілісне сприйняття творів. Читачі занурюються в атмосферу змістової невизначеності, постійного виникнення семантичних протилежностей, у художнє буття неподільності та незлиття добра й зла в семантичному осередді авторських міфів. Стратегії текстів провокують читацьку рецепцію, в якій утворюються протиріччя та внутрішні конфлікти, зумовлені постійним виникненням певних очікувань та їх запереченням, підривом. Такі стратегії тексту готують читачів до сприйняття «вільної гри» складових авторського міфу, до розуміння невирішувальності їх антиномій.