ЛЕОНІД ПЕРВОМАЙСЬКИЙ І АРСЕНІЙ ТАРКОВСЬКИЙ: СПІВМІРНІСТЬ ТВОРЧИХ ОСОБИСТОСТЕЙ І ХУДОЖНЬОЇ СПАДЩИНИ : ЛЕОНИД Первомайский и Арсений Тарковский: соразмерность творческих личностей И ХУДОЖЕСТВЕННОГО НАСЛЕДИЯ

Краткое содержание

У вступі обґрунтовано актуальність обраної теми, визначено об’єкт і предмет дослідження, окреслено мету й завдання роботи, основні методологічні засади, теоретичне і практичне значення та її наукову новизну.

У першому розділі “Теоретико-методологічні засади компаративних студій” акцентується важливість теоретичного обґрунтування порівняльних досліджень, що обумовлено сучасним станом теорії і практики літературної компаративістики; на основі сумарного досвіду літературознавців-компаративістів і власних спостережень формулюються методологічні засади компаративних студій для зіставлення двох творчих особистостей та їхньої різножанрової спадщини.

У другому розділі “Леонід Первомайський і Арсеній Тарковський: типологія творчої особистості” досліджуються особливості впливу фактору національної ідентичності на життєві і творчі орієнтири Л. Первомайського й А. Тарковського, окреслюються тенденції українсько-єврейських і українсько-російських культурних взаємин як необхідна передумова для подальших типологічних студій, виявляється спільне й відмінне у специфіці визрівання і становлення Первомайського й Тарковського, аналізуються різні іпостасі їхніх творчих особистостей, психологічні портрети, які дозволяють узагальнити й почасти конкретизувати уявлення про Л. Первомайського й А. Тарковського як достоту самобутніх і цільних митців, що мають багато спільного.

У першому підрозділі “До проблеми національної ідентичності Л. Первомайського й А. Тарковського” звернено увагу на національну самототожність письменників, адже для об’єктивного й різнобічного дослідження творчості того чи того митця в контексті певної культури, осягнення його світоглядної позиції, філософсько-естетичних і культурно-мистецьких засад цей момент є дуже суттєвим. Передовсім ці зауваги стосуються тих письменників, котрі за певних обставин відступили від питомо своїх кореневих традицій і натомість прилучилися до носіїв чужої культури.

Російська культура як культура метрополії неодноразово спокушала українських за походженням митців значно більшими можливостями. У цьому, власне, й полягає не лише духовна трагедія кожного такого “культурного емігранта”, а й трагедія української культури загалом. Культура метрополії, навіть попри ідеологічний гніт і цензурні утиски, все ж не зазнавала тих тотальних заборон та переслідувань, що випали культурі колонії-периферії, імперської “окраїни” – України.

В умовах імперської політики, спрямованої на денаціоналізацію, нерідко митці-уродженці України, А. Тарковський зокрема, були приречені на неусвідомлене відмежування від кореневих літературних традицій і розчинення в чужому (російському) культурному середовищі. Гадаємо, не так власний, зроблений свідомо, вибір, як певні соціально-політичні обставини (загибель старшого брата, сліпота й передчасна смерть батька, безпритульність, голод, поневіряння як наслідки громадянської війни) призвели до того, що Тарковський-письменник зреалізувався поза українським культурним ареалом, став “культурним емігрантом”. Натрапивши у поезії митця на мотив зради й відступництва (“Просыпается тело…”), можемо міркувати і про певний зв’язок його з означеною проблемою. Утім сфера саме таких зв’язків вимагає виняткової обачності й такту. Ми не можемо говорити про А. Тарковського як представника української етнічної групи, аби не суперечити фактам про родовід митця (за найімовірнішою й загальновизнаною версією, рід Тарковських походить із польської шляхти, за іншою легендою – предки Тарковських, нащадки шамхальського роду, жили в Дагестані), однак наважимося констатувати духовне тяжіння письменника до українського культурного ареалу. Тим паче, що значна частина поетичного доробку А. Тарковського перейнята мотивами ностальгії, незглибимої туги за українською землею, зокрема за рідним Єлисаветградом, невиліковного болю від розлуки з батьківщиною. Наслідком ностальгії за Україною та її культурою стає внутрішнє відчуження й тотальна самотність митця (“И это снилось мне, и это снится мне…”). Хоча А. Тарковського прийнято вважати “одним із найвидатніших російських поетів ХХ ст., котрий підхопив естафету від А. Ахматової, О. Мандельштама, М. Цвєтаєвої” (Є. Ольшанська), “останнім із могікан так званого срібного віку російської поезії” (В. Базилевський), митцем, дотичним до акмеїстичної течії російського модернізму, проте він не відмежовував себе від українських культурних традицій. На відміну від багатьох “культурних емігрантів”, А. Тарковський не забував свою батьківщину; тугу за українською землею та її духовністю прагнув компенсувати спілкуванням із представниками української інтелігенції (Л. Первомайським, М. Рильським, Д. Павличком, В. Базилевським, І. Драчем, Б. Теном).

Проблема національної ідентичності Л. Первомайського теж вимагає певної делікатності й тактовності. Утім це дражливе питання вкрай важливе для дослідження творчої лабораторії митця та інтерпретації його поетичної спадщини. Л. Первомайський (Ілля Шльомович Гуревич) виховувався на порубіжжі двох культур – єврейської та української. Материні українські пісні стали джерелом поетичного натхнення Л. Первомайського та його благоговійної любові до слова й мови. Наважимося припустити, що саме материні пісні заклали міцний український “фундамент” творчості митця. Л. Первомайський був одним із письменників єврейського походження, котрі органічно асимілювалися в українському мовному й культурному просторі, хоч і зазнавши певних переслідувань з боку тоталітарного режиму (приміром, голослівних закидів у “космополітизмі”): саму можливість такої асиміляції як вільного вибору зумовлює тісний контакт культур. Лише до певної міри це убезпечило Первомайського від антисемітських утисків, проте не врятувало його від психологічної травми і двох спроб самогубства (1937 і 1953).

За позірно сприятливих умов для відродження на території України єврейської культури, літератури зокрема, Л. Первомайський натомість активно включився у потік української прорадянсько-комуністичної літератури, згодом еволюціонувавши до знакового митця з культурно-естетичними й філософсько-поетичними засадами, характерними для виразників українського культурного ренесансу 1920 – 1930-х рр. Незважаючи на своє етнічне походження, Первомайський почувався українцем і реалізувався як власне український письменник. Тож, хоч належність Л. Первомайського до українського культурного ареалу очевидна й незаперечна, однак його випадок не можна кваліфікувати прямолінійно чи спрощено; варто враховувати відповідь самого поета на питання про його національну ідентичність: “Цього не чіпайте, це відкрита рана і звідти завжди цебенить кров”.

У другому підрозділі “Типологічні подібності у специфіці визрівання творчих індивідуальностей Л. Первомайського й А. Тарковського” досліджуються особливості становлення двох творчих особистостей.

Дитинство і юність Первомайського й Тарковського минули на території України, однак зростали вони у вельми різних соціально-політичних і культурних умовах, що позначилося на формуванні світогляду, призвело до істотних відмінностей у поетиці ранніх творів. Обидва були виховані романтикою громадянської війни, щоправда, вона здійснила нерівнозначний вплив на їхню життєву і творчу поведінку та світорозуміння.

Революційні події, очевидно, наклали вирішальний відбиток на перші літературні (поетичні зокрема) спроби Л. Первомайського, зумовивши їх революційно-романтичний пафос, сформували світогляд митця-початківця. Згодом поетові судилося пережити кардинальну світоглядну, психологічну, творчу еволюцію: зневірившись у “новому суспільстві” з фантомними ідеалами “світлого комуністичного майбутнього”, Л. Первомайський особливо гостро відчув “екзистенційну порожнечу”, що й спричинило його першу спробу самогубства (1937 р.). Зміна світоглядних і творчих орієнтирів Первомайського – це довгий і болючий шлях від “сліпоти” до “прозріння”, наслідком якого став перехід до справжнього в екзистенціалістсько-філософському сенсі існування. Вирішення цієї проблеми для Л. Первомайського було пошуком відповідей на низку питань, породжених особистим гірким досвідом як результатом юнацького запалу й хибної віри в оманливі комуністичні ідеали.

На “стартовому” відтинку інакше складався творчий шлях А. Тарковського, і це допомогло йому швидше визначитися зі своєю життєвою позицією, зокрема у ставленні до радянської системи. На відміну від Л. Первомайського, А. Тарковський не зазнав тієї кардинальної переоцінки цінностей і йому не довелося так болісно долати “сліпоту”. Від ранньої лірики А. Тарковського, в якій реалізувалася авторська схильність до самозаглиблення й пошуків сенсу буття, віяло навдивовижу зрілою філософічністю. Натомість становлення Л. Первомайського як поета достоту філософського відбувалося у важчих умовах і обставинах.

У третьому підрозділі “Багатовимірність творчих особистостей Л. Первомайського й А. Тарковського” акцентовано широкий діапазон митців: обидва реалізувалися в іпостасях поета, прозаїка, перекладача, драматурга, публіциста, літературного критика, журналіста.

Творчий шлях кожного був украй нелегким: за реальних соціокультурних обставин обидва наражалися на значні труднощі й перешкоди для творчої самореалізації. Перша книга Тарковського, яка готувалася до друку в 1946 р., так і не побачила світу після виходу відомої постанови ЦК ВКПб про журнали “Звезда” й “Ленінград” і сумнозвісної доповіді Жданова. Це знову надовго затримало й без того пізній дебют Тарковського: оприлюдненою першою поетичною збіркою стала книга “Перед снегом” (1962), далі – “Земле – земное” (1966), “Вестник” (1969), “Стихотворения” (1974), “Волшебные горы” (1978), “Зимний день” (1980), “Избранное” (1982), “От юности до старости” (1987). На кінець 1960-х – початок 1970-х рр. так само припадає розквіт поетичної творчості Первомайського. Пізня лірика його позначена посиленням філософського ґатунку: “Уроки поезії” (1968), “Древо пізнання” (1971), посмертна “Вчора і Завтра” (1974).

Первомайському-поетові властива виразна еволюція стилю (як і “коректив” світорозуміння і світовідчування): простий декларативний, патетично-романтичний “почерк” поступово замінюється нахилом до неприхованої складності і виваженості змісту й вислову. Ця остання стильова тенденція прикметна для всієї філософсько-поетичної спадщини Тарковського, котрий уже на ранньому творчому етапі постає як цілком сформований поет зі сталою системою цінностей і світовідчуванням, із виробленим стилем, хоча наступний досвід, безперечно, вносив свої одміни в життя і творчість митця. Натомість Первомайський пройшов триваліший і складніший шлях визрівання, пережив світоглядну еволюцію як тяжку внутрішню драму – і саме поезія дає наочне уявлення про ці складні “метаморфози”, які наклали свій карб на поетику його творів.

Спонуки двох письменників до перекладацтва помітно різнилися. На відміну від А. Тарковського з його вимушеним зануренням у царину перекладу, Л. Первомайський зумів більш гармонійно поєднати перекладацьку діяльність і оригінальну творчість. Однак саме переклад став порятунком для обох митців – “внутрішніх емігрантів” національних літератур, поетів-нонконформістів. Попри певні відмінності, у цілому засади Первомайського й Тарковського в цій галузі мали багато спільного: розуміння поетичного перекладу як різновиду власне поезії за умови духовної спорідненості з оригіналом, точність і адекватність перекладів. Обидва, плідно працюючи на терені перекладу, усвідомлювали вторинність перекладних творів щодо оригіналів, проте це була добра поетична школа й виняткова можливість прилучитися самому і прилучити читацький загал до надбань світової культури. Певний паліатив (“ремісництво”) становили вимушені, для заробітку, переклади не за власним вибором і вподобанням.

Проза обох письменників прикметна насамперед автобіографічним характером, хоч її питома вага в кожного з митців досить різна. А. Тарковський реалізувався як автор малої прози (збірка оповідань “Константинополь”). Натомість прозова спадщина Л. Первомайського містить широкий жанровий спектр: оповідання й новели (цикли “Невигадане життя”, “Вірна кров”, “Материн солодкий хліб”, “Оповідання не для розваги”), повісті (“Земля обітована”, “Чорний брід”, “Нічний автобус”), роман-балада “Дикий мед”.

Обидва були небайдужі до театрального мистецтва. А. Тарковський – уродженець міста-колиски українського професійного театру, родич І. Карпенка-Карого, П. Саксаганського і М. Садовського – згодом утратив інтерес до театрального мистецтва і драматургії. Тим не менше, в його творчій спадщині подибуємо одну п’єсу – “Каждому своё. Удивительная пьеса в одном действии” (кінець 1940-х рр.). Натомість начебто далекий від театрального оточення Л. Первомайський зумів зайняти свою “нішу” в українській драматургії ХХ ст. (“Містечко Ладеню”, “Ваграмова ніч”, “Олекса Довбуш”, “Учитель історії, або Відставний солдат на одній нозі” тощо).

Вагомий масив літературної спадщини Первомайського й Тарковського становлять сатиричні твори. Цей жанр – не так вияв поетичного “темпераменту” митців, радше їхня реакція на соціокультурну ситуацію радянської доби. Зрештою, сатира була чи не єдиною можливістю висловити спротив необґрунтованим випадам критики й цензури, дати влучну й дошкульну відповідь “лакеям” соцреалізму. Л. Первомайський здебільшого це робив одверто й гостро (його сатира неодноразово переростала у сарказм) – зі вказівкою на конкретних адресатів. Показовими є його ранні в’їдливі епіграми на літературних речників партії (зокрема членів “Молодняка” і ВУСПП) та на їхні “антимистецькі” засади. Ці епіграми засвідчили нарочите “виламування” Л. Первомайського з середовища пролетарських письменників, наростання незгоди й протесту. А. Тарковський уникав відкритого епатажу і натомість вдавався до завуальованих узагальнень та “езопової мови”. Основний масив сатиричних творів обох поетів уперше був опублікований по їх смерті – вже у пострадянський час, тож значною мірою втратив свою актуальність. Проте й нині це вдячний матеріал для об’єктивного, неупередженого висвітлення літературного побуту тоталітарної доби, для розуміння самопочуття Поета, що не може вписатися в Систему.

Цінний історико-літературний матеріал для компаративних студій надає епістолярна спадщина Первомайського й Тарковського, яка містить відверті міркування про тодішнє літературне життя, проливає світло на творчу лабораторію обох митців, доповнює й конкретизує їхні психологічні характеристики; більше того, виразно потверджує духовну спорідненість поетів.

У четвертому підрозділі “Психологічні портрети Л. Первомайського і А. Тарковського” окреслюється типологічна схожість особистісних рис і психологічного складу обох митців. Л. Первомайський і А. Тарковський були інтелігентами, вільними від егоцентризму, виявляли шляхетність і скромність, мали бездоганне відчуття такту в поводженні з людьми, вірили в ідею добра, прямували до основної життєвої мети.

У третьому розділі “Типологія мотивів і поетичних форм у ліриці Леоніда Первомайського й Арсенія Тарковського” досліджуються естетичні і творчі шукання обох письменників, аналізуються поетикальні особливості філософської лірики кожного з них, проводяться типологічні паралелі.

У першому підрозділі “Л. Первомайський і А. Тарковський у контексті літературного процесу ХХ століття” означується світовідчуттєва, естетична і творча позиції Первомайського й Тарковського в контексті літературного процесу ХХ ст. з огляду на крайній вияв антагонізмів “традиція / новаторство”, “класика / модерн”.

У пункті 3. 1. 1. “Л. Первомайський і А. Тарковський: до проблеми традицій і новаторства (від естетичної позиції до формальних пошуків)” наголошується, що навіть відмінні на ранньому етапі світоглядові і творчі орієнтири не завадили Первомайському й Тарковському згодом зійтися на спільних позиціях. Обидва були прихильниками класичного вірша, часто з осторогою ставилися до примхливих скороминущих новацій у літературі. Кожен із них був переконаний, що зміст і форма в поезії повинні становити гармонійну єдність. Разом із тим, для А. Тарковського питання традиції було досить складним; більше того, він делікатно оскаржував свою приналежність до когорти традиціоналістів, хоча тяжіння до традиції було невід’ємним компонентом його світовідчування вже на ранньому етапі.

Водночас у своїй поетичній практиці Л. Первомайський і А. Тарковський неодноразово зверталися до верлібру: експериментування з цією віршовою формою показує властиву обом митцям неортодоксальність мислення, притаманну людям високої культури, здатність не вважати власні вподобання абсолютною істиною, толерантність до новацій. Сумісність регулярного вірша й верлібру в поетичній творчості кожного з них засвідчує прорив до модернізації класичної поетики. Це не руйнація традиції, а перехід на якісно новий щабель у розвитку поетичних форм. І все ж таки можемо говорити про примат змісту для Л. Первомайського й А. Тарковського: саме він часто схиляє до класичних форм як уже “готових”.

У пункті 3. 1. 2. “Л. Первомайський і А. Тарковський як опозиціонери культурного нігілізму” простежується типологічна спорідненість обох митців з неокласиками.

Подібно до неокласиків Л. Первомайському й А. Тарковському було властиве неприйняття культурного нігілізму початку ХХ ст., однак Тарковський цей конфлікт усвідомив швидше і здолав легше як спадкоємець культурних традицій, а Первомайському й це належало вистраждати попри ґрунтовну самоосвіту, що тривала все життя і, безсумнівно, живила підсвідомий “неокласицизм”. Л. Первомайський і А. Тарковський – природжені поети філософського штибу, котрі успадкували лірико-філософський досвід неокласиків. Тим паче, що для них бути митцем означало перебувати й почуватися в річищі традиції, бути належним до неї. Широта духовних обріїв Л. Первомайського й А. Тарковського, апелювання до нескасовного досвіду світової культури засвідчують їхню спорідненість із традиціями неокласиків. Так само, як неокласики, Л. Первомайський і А. Тарковський осмислюють актуальні соціально-політичні проблеми шляхом філософсько-поетичного інакомовлення, залучаючи літературні ремінісценції та “вічні” образи.

Таким чином, пієтет обох поетів до класики, їхні численні апелювання до набутків української і світової культури, “покликання” на історичні факти обумовили алюзії, ремінісценції, прямі цитування, традиційні (“вічні”) сюжети й образи. У А. Тарковського з його природженим нахилом до звершень минулих поколінь алюзії “не традиційні, зашифровані, що передбачає високий рівень ерудованості читача” (С. Руссова). Л. Первомайський активізував своє звернення до “вічних” тем і образів у період світоглядної і творчої зрілості (“Уроки поезії”, “Древо пізнання”, “Вчора і Завтра”), хоч апелював до них і раніше: “Угорські рапсодії” (1934 – 1935), “Бетховен” (1934), “Пушкін” (1937), “Плач Ярославни” (1938). У кожному разі, для Л. Первомайського й А. Тарковського як поетів радянської доби інтертекстуальність була чи не єдиною можливістю втілити певні змісти “прихованими” засобами й методами.

У другому підрозділі “Мотиви й образна система у поетичній спадщині Л. Первомайського і А. Тарковського: художньо-типологічні аналогії” здійснюється компаративний аналіз філософсько-поетичних дискурсів обох письменників.

У пункті 3. 2. 1. “Поезія Л. Первомайського й А. Тарковського на воєнну тематику: порівняльно-типологічний аспект” наголошується, що Друга світова війна стала окремою віхою у школі життя Л. Первомайського й А. Тарковського, внесла посутні корективи у світовідчування митців і в їхні поетичні системи, спрямувала роздуми в екзистенціальне річище.

Прикметна філософсько-поетичним осягненням-засудженням війни – як загальнолюдської катастрофи, з численними руйнаціями, втратами, тяжкими душевними драмами, – поезія Л. Первомайського й А. Тарковського на воєнну тематику рівночасно “обертається” довкола ключових бінарних опозицій – “життя / смерть”, “рідне / чуже”, “близьке / далеке”, “минуле / прийдешнє”, “проминальність / вічність”, “небо / земля”.

Попри виразні аналогії в здобутому досвіді й поетиці, лірика Л. Первомайського й А. Тарковського на воєнну тематику (як і вся їхня поетична спадщина в цілому) асиметрична за обсягом, що додатково утруднює паралелі. Одначе завдяки “недомовленості” й високій “концентрації” смислу філософські медитації А. Тарковського на воєнну тематику жодним чином не поступаються масиву поетичних творів Л. Первомайського з надміром житейської конкретики та ілюстративності, що здатне часом створювати враження певної “розтягнутості”, “договорювання” змісту. Подібні зауваги жодним чином не дискредитують Л. Первомайського як поета-мислителя, радше характеризують його як митця-філософа з властивою йому (проте відмінною від А. Тарковського) стильовою ознакою – тяжінням до описовості, ілюстративної деталізації і розлогої оповіді-роздуму. Щоправда, такі “інтенції” – не лише прояви поетичного хисту Л. Первомайського, а й, можливо, наслідки критичних “проробок”, передовсім сумнозвісної повоєнної кампанії “боротьби з космополітизмом”.

У пункті 3. 2. 2. “Екзистенційні мотиви у ліриці Л. Первомайського й А. Тарковського” простежуються зв’язки поетичної творчості обох митців з екзистенціалізмом, зосібна з екзистенціалістсько-філософською візією світу.

Міркування про феномен алієнації мають прямий стосунок до творчих особистостей Л. Первомайського й А. Тарковського і їхнього світосприймання з установкою на тотальну самотність і відчуження. Для обох поезія (“тут-буття”) була передовсім способом самовираження й самореалізації, адже саме через творчість людина “реалізує себе – свою екзистенцію і свободу” (В. Пахаренко). Маючи тимчасом обмежену свободу на творчість, Л. Первомайський і А. Тарковський ніби втрачали право на досягнення автентичності буття, самоідентичність. Водночас відчуття невдоволення, зневіри й розчарування спонукали до поглиблення саморефлексії. Перебуваючи в опозиції до сучасного їм світу як “витвору” тоталітарної системи, кожен із них прагнув утекти з абсурдної радянської дійсності у природу як гармонійний космос, де нівелюється межа між світом і людиною на користь їхнього співбуття, – цим можна пояснити пантеїстичні мотиви у творчості обох поетів.

Для Л. Первомайського й А. Тарковського страждання стали однією зі спонук до філософського самозаглиблення й саморефлексії. Обидва своєю творчістю, як і життям, доводять, що саме страждання і біль, “сліпота” й “прозріння” генерують розквіт філософсько-поетичного хисту митця.

Прорив Л. Первомайського й А. Тарковського до стихійно-екзистенціалістського світовідчування, зокрема стосовно теми смерті, неймовірно утруднювався їхньою, з волі обставин, належністю до доби матеріалізму й радянського атеїзму. У Тарковського як спадкоємця дореволюційної культури це меншою мірою далося взнаки, у Первомайського – більшою. Опановувати саму природу цього “стихійного екзистенціалізму” вони не мали змоги; близькість обом екзистенціалістської філософії була неусвідомленою і водночас виразною. Поетичні теми тотальної самотності, відчуження, приреченості людини і її проминальності, песимізму й водночас “трагічного стоїцизму” є тому підтвердженням, та й власний досвід – життєвий і творчий – увиразнив позицію осторонництва Л. Первомайського й А. Тарковського, загострив екзистенційне переживання осмислювання буття.

У пункті 3. 2. 3. “Пантеїстичні струмені в поезії Л. Первомайського й А. Тарковського” наголошується, що у річищі філософсько-поетичних пошуків обох митців пантеїстичний нурт вочевидь засвідчує орієнтованість їхнього світосприйняття, з одного боку, на сковородинські, з іншого – на східні духовні традиції, де однією з магістральних є ідея гармонійного співбуття людини і природи. Хоча перегук із західноєвропейськими культурними традиціями (Шекспіром, Данте) так само очевидний. Слід визнати, що Л. Первомайський тут дещо поступається А. Тарковському – більш незаперечному пантеїстові. Втім обидва поети відчували духовну потребу у злитті з природою, яка відкрила їм “Дао” істинного буття.

У пункті 3. 2. 4. “Григорій Сковорода у житті і творчості Л. Первомайського й А. Тарковського” акцентується виразна присутність філософсько-поетичного духу Сковороди в житті і творчості обох митців.

На відміну від А. Тарковського, котрий прямо декларував тяжіння до філософських і поетичних набутків Г. Сковороди (“Автобиографические заметки”, “Пунктир”, “Где целовали степь курганы…”, “Григорий Сковорода”), прямих і безпосередніх покликань на спадщину Г. Сковороди у Л. Первомайського наразі не маємо, принаймні у приступних для нас джерелах, проте “луни” сковородинських ідей відстежуються в його творчості.

Багатогранність творчих особистостей Л. Первомайського й А. Тарковського і філософський ґатунок їхніх поетичних надбань схиляють особливо уважно шукати зв’язок зі сковородинською філософською лінією. Типологічну спорідненість обох поетів зі Сковородою засвідчують пантеїстичні мотиви, потяг до знань як внутрішня потреба, тяжіння до мандрів, самотність як передумова самозаглиблення й самопізнання, ідея “сродної праці” як важливий компонент “автентичності”, алієнація як екзистенціалістсько-філософська проблема, архетип степу тощо.

У пункті 3. 2. 5. “До проблеми творчої саморефлексії Л. Первомайського й А. Тарковського” звернено увагу на “дослідницький” підхід обох митців до поетичної творчості у найширшому культурному контексті – і ця риса знову-таки зближує їх між собою та з неокласиками. Однак Л. Первомайський до проблеми творчої саморефлексії поставився більш цілеспрямовано, про що свідчить поетична збірка “Уроки поезії”. Натомість у набутку А. Тарковського це низка окремих філософсько-поетичних міркувань на тему (“К стихам”, “Слово”, “Поэт”, “К тетради стихов” тощо). Свої “поради” й роздуми обидва письменники ґрунтували на власному досвіді – і в цьому їх достеменна цінність. Як поети достоту філософського складу Л. Первомайський і А. Тарковський не могли оминути теми творчої саморефлексії; глибоко вистражданий досвід в умовах ідеологізованої літератури загострив їхнє відчуття поезії як високого покликання.

У пункті 3. 2. 6. “Категорії Часу і Простору в поезії Л. Первомайського й А. Тарковського: типологічний аспект” спостерігаємо типологічну близькість індивідуальних поетичних “гіпотез буття” обох митців.

На відміну від Л. Первомайського, А. Тарковському властива чітка, дещо міфологізована, “позиція” у світі. Означуючи себе в осередді світу (між топосами землі й неба, між темпоральними площинами – минулим і майбутнім), Тарковський апелює до ідеї антропоцентризму. Серед вершинних поетичних здобутків Л. Первомайського стосовно категорії Часу інтерес становить збірка “Вчора і Завтра”: вже сама назва передбачає філософсько-поетичне осягнення минулого й майбутнього; йдеться про єдність двох часових планів як органічну сполуку.

Л. Первомайський і А. Тарковський схильні до руйнування часової дистанції. “Магічним кристалом” для кожного з них є фотознімки – дивовижна можливість актуалізувати, “оживити” минуле, пережити заново важливі моменти життя. Одним із виявів минулого у філософсько-поетичній творчості обох митців є спогади про дитинство.

До темпоральних опозицій у поезії Л. Первомайського й А. Тарковського належить антитеза “день / ніч”. Затяжна безгомінна ніч несе безсоння, поглиблює самотність, активізує внутрішній біль і неспокій, загострює роздуми про сенс життя й перебуте. Поезії А. Тарковського нерідко прив’язані до конкретної дати (“25 июня 1935 года”, “25 июня 1939 года”). Тимчасом Л. Первомайський полюбляє назви місяців як часові “маркери” (“Березень”, “Холодний травень”).

А. Тарковський вірить у циклічність, коловорот земного буття: минуле у вигляді снів і реалій повторюється в майбутньому, душі знову втілюються у новонароджених. У Л. Первомайського циклічна модель представлена дещо меншою мірою, хоч так само наявні думи про колообіг у природі, реінкарнацію душі, натомість поет схильний ототожнювати життя з течією; презентована тут і лінійна модель часу.

Обидва поети конкретизують простір за допомогою топонімів (Л. Первомайський – “На Полтавщині”, “Івангород”; А. Тарковський – “Юрьевец”, “Игнатьевский лес”). Аналогії в осягненні категорії Простору (опозиція “небо / земля”, образ дороги, наділені сакральним змістом образи річки, моста, дверей, порогу, вікна) підважують подібність індивідуальних моделей світу поетів – їхніх поетичних “гіпотез буття”.

У висновках узагальнюються результати дисертаційного дослідження.

Л. Первомайський і А. Тарковський – представники одного літературного покоління, письменники широкого творчого діапазону, котрі, попри належність до різних національних літератур, мають спільні риси світобачення, світовідчуття, спільну батьківщину. Разом із тим, митці характеризуються відмінними національним і соціальним генотипами, чим у певному сенсі зумовлена життєва і творча біографія кожного з них.

Обидва уродженці України, вони реалізувалися в різних культурно-літературних і мовних стихіях. Під дією соціально-політичних чинників А. Тарковський рано відірвався від рідного ґрунту, прилучився до іншої (російської) культури, хоч мав певні умови й можливості для реалізації в українському культурному середовищі. “Культурне емігрантство” не меншою мірою було властиве і Л. Первомайському: маючи єврейські корені, митець асимілювався в українському культурному просторі. Для обох процес “зречення” спадкових духовних традицій явно не був ні безболісним, ні однозначним. Поглиблений розгляд проблеми національної ідентичності Л. Первомайського й А. Тарковського є тому доказом.

Романтика громадянської війни здійснила нерівнозначний вплив на життєву і творчу поведінку обох письменників та їхнє світорозуміння. Ранній Первомайський заявив про себе як ортодоксальний комсомольський пропагандист; його перші поетичні спроби марковані революційно-романтичним пафосом, ідеологічним змістом. Тим часом А. Тарковський як поет стояв осторонь політичних подій, хоч аполітичним його як людину все-таки назвати не можна. На відміну від Л. Первомайського, А. Тарковський відразу визначився зі своєю позицією в літературній добі ХХ ст., зі своїм неприхильним ставленням до комуністичних ідеалів, радянського майбутнього, втіленого в образі ілюзорної “загірної комуни”. Уже на ранньому етапі А. Тарковський заявив про себе як поет органічно філософського кшталту. Натомість Л. Первомайському до цього судився тривалий і болісний шлях; щоправда, спорадичні вияви філософської лірики відчутні вже у ранніх поетичних набутках, насамперед у збірці “Пролог до гори”.

Творчі біографії обох митців позначені виразним драматизмом. Сучасники тоталітарного режиму, доби матеріалізму й радянського атеїзму, Л. Первомайський і А. Тарковський пережили війну та особисті випробування і втрати, трагедію поета-нонконформіста. Особливо драматичних колізій зазнав Л. Первомайський: безпідставні звинувачення в “космополітизмі” спонукали його до другої спроби самогубства (1953 р.).

Навіть відмінні на ранньому етапі світоглядові і творчі орієнтири не завадили Л. Первомайському й А. Тарковському згодом зійтися на спільних позиціях. Обидва були прихильниками класичного вірша, часто з осторогою ставилися до примхливих скороминущих новацій у літературі. Пієтет Л. Первомайського й А. Тарковського до класики, їхні численні апелювання до набутків української і світової культури, “покликання” на історичні факти обумовили алюзії, ремінісценції, прямі цитування, традиційні (“вічні”) сюжети й образи. Л. Первомайського й А. Тарковського також єднають: 1) аналогії в поезії на воєнну тематику та певна подібність у розробці цих топосів (обидва були учасниками Великої Вітчизняної війни, працювали воєнкорами); 2) екзистенційні мотиви як вияв стихійно-екзистенціалістського світовідчування митців; 3) пантеїстичний струмінь (крайня духовна потреба у злитті з природою, що відкрила їм “Дао” істинного буття з установкою на гармонію і вічність); 4) “луни” сковородинських ідей у творчості й життєвих постулатах; 5) творча саморефлексія (потреба осмислення суті поетичного мистецтва, поетичне узагальнення набутих знань про “ars poetica”; відчуття поезії як високого покликання). Спостереження над категоріями Часу і Простору у філософській поезії Л. Первомайського й А. Тарковського дають підстави говорити про типологічну близькість їхніх поетичних “гіпотез буття”. Обох зближувала ностальгія за давно перейденим дитинством, що на схилі життя особливо загострилася.

Таким чином, у контексті літературної доби ХХ ст. Л. Первомайський і А. Тарковський означилися спадкоємцями “неокласицистичної” традиції, що в ліриці порівнюваних авторів знайшла свій вияв як на образно-тематичному рівні, так і на рівні поетичних форм. Однак зв’язок Л. Первомайського й А. Тарковського з неокласиками – далеко глибший: ідеться про багатогранність їхніх творчих індивідуальностей, перекладацтво зокрема, світоглядну й естетичну опозицію до “культурного нігілізму”, звернення до сатиричного жанру, пошуки гармонії в житті й поезії, “дослідницький” підхід до поетичної творчості. Маємо також підстави говорити про прилучення Л. Первомайського й А. Тарковського до екзистенціалістсько-філософської і сковородинської традицій. На основі результатів порівняльно-типологічних студій можемо вписати обох митців у парадигму світової філософської лірики.