Степан Смаль-Стоцький як літературознавець: постаті та явища нової української літератури

Краткое содержание

У вступі обґрунтовано актуальність обраної теми, окреслено стан вивчення проблеми, сформульовано мету дослідження, окреслено низку завдань, спрямованих на її реалізацію, розкрито новизну, тео­ретичне й практичне значення дисертації, методи аналізу матеріалу, етапи апробації результатів дослідження.

У першому розділі – з’ясовуються методологіч­ні підходи, які застосовував учений під час наукових пошуків.

У підрозділі 1.1. „Історіографія питання” стисло оглянуто бібліо­графію з досліджуваної теми, починаючи від матеріалів, що з’явилися за життя С. Смаль-Стоцького (статті Д. Антоновича, Л. Гранички, В. Сі­мовича, К. Левицького, М. Возняка, Л. Луціва, О. Цісика), та закінчуючи працями нинішніх учених: Б. Бунчука, В. Даниленка, О. Добржанського, Б. Мельничука, Я. Мельничук, В. Пахаренка.

У підрозділі 1.2. „Науково-методологічні засади літературо­знавчих досліджень С. Смаль-Стоцького” аналізуються методо­логічні основи наукових пошуків та досліджень ученого, який зара­ховував себе до представників філологічного методу, про що гово­рив неодноразово, такої ж думки дотримувались його учні. Погляди сучасних науковців щодо цього питання суттєво не відрізняються, але в українському літературознавстві немає одностайності з приво­ду виникнення філологічної школи.

У дисертаційному дослідженні розглядаються обидві позиції щодо походження філологічної школи, представлені такими дослід­никами, як М. Гнатюк та М. Наєнко. Поряд із питанням витоків цього напряму літературознавства розглянуто шляхи його проник­нення у вітчизняне літературознавство під впливом Віденської славістичної школи (В. Ягич, С. Смаль-Стоцький) та Санкт-Петер­бурзького й Київського університетів (В. Перетц).

Для висвітлення поставлених завдань у роботі здійснено умов­ний розподіл доробку вченого на дві групи. До першої належать статті-виступи, історико-літературні праці, спомини, передмови тощо, а до другої – власне літературознавчі праці, що вирізняються суто науково-методологічним підходом. При дослідженні цього питання основну увагу приділено тим працям ученого, в яких простежується виразний науковий аналіз.

Враховуючи те, що філологічний напрямок у літературознавстві кінця ХІХ ст. трактувався неоднозначно навіть його теоретиком В. Перетцом (проблеми методології й теорії літератури як феноме­ну естетики), то питання остаточної методологічної приналежності досліджень С. Смаль-Стоцького залишалося відкритим.

У системі наукових пошуків професора національний підхід був основним критерієм при аналізі українського літературного проце­су. Це основна риса літературознавчих досліджень ученого, і саме вона має бути визначальною при аналізі його наукової спадщини. Проводячи дослідження, С. Смаль-Стоцький нерідко використову­вав такі наукові підходи: соціологічний, естетичний, психологіч­ний, компаративний. Використовуючи традиційні засоби дослідже­ння, притаманні культурно-історичній та філологічній школам, С. Смаль-Стоцький розробляє власну методу інтерпретації худож­нього тексту, чим і закладає підвалини вітчизняної герменевтики.

У другому розділі „Літературознавчі інтереси вченого 80 – 90-х років ХІХ століття” подано характеристику активної громадської діяльності С. Смаль-Стоцького у студентські роки, процес становлення його як науковця. Застосовуючи біографічно-хронологічний метод ана­лізу діяльності вченого, представлено його роботу в університеті, гро­мадських товариствах та культурно-просвітницьку діяльність.

Проаналізовано статті, приурочені до 25-ліття літературної діяльності Ю. Федьковича та С. Воробкевича, в яких науковець роз­криває значення їхньої письменницької праці не тільки для Буковини, а й для всієї України. У статті „Образок духовного розвитку руського народу і єго основа” С. Смаль-Стоцький ставить в один ряд творчість трьох українських письменників – Т. Шевченка, М. Шашкевича та Ю. Федьковича, що присвятили своє життя народові, хоча, звісно, їх­ній внесок у рідне письменство нерівноцінний. Захоплення творчістю Ю. Федьковича з боку С. Смаль-Стоцького передувало схвальній оцін­ці його такими відомими критиками, як І. Франко, Леся Українка, С. Єфремов, котрі, щоправда, окрім позитивних сторін його творчості, зауважували й негативні.

Підкреслено роль С. Смаль-Стоцького у виданні „Синьої книже­чки” Василя Стефаника та його пріоритет в окресленні характерних рис творчого почерку новеліста.

Статті „Котляревський і його „Енеїда” та „Чим єсть для нас І. Котляревський?” (1898), приурочені до столітнього ювілею „Енеї­ди” І. Котляревського, наголошують на епохальності значення цьо­го твору для відродження українського народу. Підкреслено, що своїм критичним зображенням самодержавства, вад українського люду та козацької старшини поет випередив сатиричні образи поем Т. Шевченка та „Ревізора” М. Гоголя.

„Культурно-історичний образок” С. Смаль-Стоцького „Буковин­ська Русь” (1897) став першим систематичним оглядом історії, про­світницького, літературного і національно-політичного руху в буко­винському краї, що був зроблений на основі великого фактичного матеріалу. Це було перше дослідження такого типу на теренах під­австрійської частини України.

Ґрунтовний екскурс у минуле Буковини доводив етнічну, куль­турну та історичну спільність краю з усім українським народом, автентичність українців на теренах краю. Аналіз тих розділів з книги „Буковинська Русь”, що розкривають становлення шкільництва на Буковині та боротьбу патріотичних сил краю за національні інтереси, дають можливість краще зрозуміти всю складність та специфіку розвитку української літератури цього регіону.

А в розділі „Зародки руского письменства на Буковині” С. Смаль-Стоцький уперше подав біографічні відомості про таких літераторів, як Г. Продан, В. Ферлеєвич, В. Продан, М. Коморошан, та розкрив характер їх діяльності. Аналіз поетичних зразків дофедьковичевого ча­су дав можливість аргументовано простежити поступовий перехід українських поетів Буковини від старої літературної традиції до нової.

„Буковинська Русь” отримала заслужено високу оцінку з боку І. Франка, який, зокрема, відзначав: „Додамо, що праця проф. Стоцького писана живо, горячо; він оглядає історію справи, до якої прилип усею душею, справи любої і дорогої йому. Він остро судить усіх тих, хто, по його думці, шкодив тій справі, але при тім оком об’єктивного вченого з-поза деталів і особистих інтересів уміє добачувати все одно головне: елементарний зріст сили, освіти і свідомості руського народу. З сего погляду книжка проф. Стоцького впливає на нас, як подув свіжого вітру в степу: вона освіжує, додає сили”.

У розділі розглянуто також вироблення С. Смаль-Стоцьким са­мобутньої концепції розвитку вітчизняної літератури. Вже під час викладання в Чернівецькому університеті вчений розбив курс історії української літератури на такі періоди: а) Княжа доба; б) Середня доба (українська барокова література); в) Нова література. Підкрес­люючи національну гордість, патріотизм митрополита Іларіона, ігу­мена Данила, ідею лицарської самопожертви заради рідної землі в „Слові о полку Ігоревім”, учений завжди наголошував на тому, що культура княжої Русі – спадщина саме українського народу.

При вивченні літератури середньої доби важливе місце відводи­лось полемічній літературі й особлива увага приділялась бурлеск­ним віршам, що, на переконання С. Смаль-Стоцького, тематикою й мовою попереджали пізнішу „Енеїду”, яка не могла з’явитися на непідготовленому ґрунті.

Лекції з літератури нової доби починались вивченням творчості І. Котляревського та Г. Квітки-Основ’яненка, а закінчувалися роз­глядом діяльності сучасників С. Смаль-Стоцького – П. Куліша, Марка Вовчка, Ю. Федьковича, І. Франка. Західноукраїнське відро­дження подавалося у контексті європейських, а особливо західно­слов’янських літературних рухів кінця ХVІІІ – початку ХІХ століть.

У третьому розділі „Літературознавчі праці 10 – 20-х років ХХ століття” аналізуються дослідження С. Смаль-Стоцького, при­свячені творчості І. Франка та О. Кобилянської.

У підрозділі 3.1. „Літературна діяльність І. Франка в інтерпре­тації С. Смаль-Стоцького” розглядаються статті та листи С. Смаль-Стоцького до І. Франка, що дає можливість глибше осмислити взає­мини двох визначних українських гуманітаріїв.

Аналіз праці „Характеристика літературної діяльності Івана Фран­ка” (1913) засвідчує не тільки добру обізнаність літературознавця з творчістю письменника, а й високе уміння визначити основні риси його поетичної творчості. У той час, коли С. Єфремов, високо оці­нивши поеми „Мойсей” та „Смерть Каїна”, вершиною таланту пись­менника вважав усе ж таки його невеликі реалістичні оповідання та поезії, підкреслюючи високу художню вартість таких творів, як „Леси­шина челядь”, „До світла”, „Вівчар”, „Грицева шкільна наука” та „Ма­лий Мирон”, С. Смаль-Стоцький вершиною творчості І. Франка вва­жав його світоглядно-філософські поеми.

Учений переконливо довів, що поеми „Іван Вишенський”, „Смерть Каїна”, „Похорон”, „Поєдинок” і „Мойсей” становлять єдину концептуальну цілісність і повинні сприйматися як цикл. У поемах „Іван Вишенський” та „Смерть Каїна” порушено світоглядно-філо­софські питання буття людини та пошуку внутрішньої гармонії. На прикладі Вишенського вирішується питання того, що може бути краще: чи після життєвих негараздів, переживань відректися від земних благ і вести аскетичний спосіб життя, пізнаючи Бога і себе, чи у важкі для батьківщини часи віддати життя на її порятунок.

Образ Каїна у трактуванні І. Франка, за С. Смаль-Стоцьким, символізує пошук раю через абсолютне знання, що призводить до пролиття крові.

У поемах „Поєдинок” та „Похорон” ставляться питання бунту й вірності, того, чи бути вірним громадянином свого народу, чи зали­шатися вірним державі. Відбувається переосмислення самих основ боротьби – від фізичного спротиву та насилля до кращого життя й свободи через поширення знань, освіти.

А поема „Мойсей” ніби завершує синтез усіх цих складних пережи­вань і підводить до розуміння того, що тільки любов’ю можна підтри­мувати високі ідеали народу й з рабів створювати ідейних лицарів.

У праці „Франко і українська літературна мова” С. Смаль-Стоцький розкрив величезний внесок письменника у розвиток най­більшого багатства українського народу. За підрахунками дослідника, одна лиш поема „Іван Вишенський” здатна збагатити Словник Бориса Грінченка на 178 лексем, що належать до незареєстрованого слово­твору, або до особистісно-індивідуального словотвору поета.

Аналіз листів С. Смаль-Стоцького до Івана Франка розкриває їх співпрацю у виданні „Рідної школи”, повного зібрання творів Ю. Федьковича, допомагає пролити нове світло на історію з габілі­тацією поета в Чернівецькому університеті.

У підрозділі 3.2. „Ольга Кобилянська в рецепції С. Смаль-Стоцького” розглянуто працю вченого „Дорогі Земляки!”, що була приурочена до 40-літнього ювілею творчості письменниці.

У цій праці С. Смаль-Стоцький відводить чільне місце письмен­ниці в українській літературі, визначає такі риси її творчості, як аристократизм духу й стилю, простота, а разом з тим елегантність та краса. Заразом підкреслено одну з найхарактерніших рис Ольги Кобилянської – „емансипаційність”. Хоча ця теза підкреслювалася українськими літературознавцями й раніше, та в інтерпретації С. Смаль-Стоцького вона набула нового розуміння, адже, поклика­ючись на твори письменниці, вчений довів, що вона вивела новий тип жінки-матері, інтелектуалки з сильним характером.

У дослідженні про О. Кобилянську найбільше уваги приділено повісті „Земля”, зокрема, з’ясуванню того, як своєю демонічною силою земля підпорядковує собі долі тих людей, котрі на ній пра­цюють. Осмислюється надприродний зв’язок патріархального сус­пільства з навколишнім світом, що водночас має реальну і містичну основу, а спостереження над долями персонажів твору демонстру­ють залежність світогляду людини від географічного середовища її проживання. Така оцінка письменниці особливо вирізняється на тлі вже відомих на той час праць Лесі Українки та С. Єфремова, котрий особливо скептично поставився до творчості О. Кобилянсь­кої, зокрема й до повісті „Земля”.

У четвертому розділі „Шевченкознавчі студії С. Смаль-Сто­цького” розглядаються праці дослідника, що охоплюють майже півстолітній період його наукових пошуків і пов’язані виключно з творчістю Т. Шевченка.

У підрозділі 4.1. „Початки літературознавчої шевченкіани Степана Смаль-Стоцького” аналізуються статті науковця, що зде­більшого були написані або започатковані в часи його викладання у Чернівецькому університеті й призначалися для проголошення під час урочистостей з нагоди шевченківських свят. Від 90-х років ХІХ ст. газета „Буковина” регулярно публікує промови С. Смаль-Стоцького. До праць дослідника, що умовно названі статтями-виступами, зара­ховано „Шевченко – пророк України”, „Діди, батьки і внуки у Шев­ченка” (1914), „Ідеї Шевченкової творчості” (1914), „Обов’язки укра­їнської науки супроти Шевченка” (1928), „Т. Шевченко – співець самостійної України” (1930) та „Чому Тараса Шевченка називаємо ґенієм України” (1931).

Ранній період дослідження С. Смаль-Стоцьким поезії Т. Шев­ченка характеризувався тим, що головну увагу він зосереджував на розгляді творів національно-патріотичного змісту, які ввійшли до збірки „Три літа”. Слухачі професора мали досконало пізнати й усвідомити націєтворчу основу світогляду поета.

Опрацьований матеріал дає підстави говорити, що вже в перших шевченкознавчих виступах С. Смаль-Стоцький активно досліджує ідею державотворення, а відповідно і причини української бездержавності, відбиті в творах Т. Шевченка. У цих працях науковець акцентує увагу як на зовнішніх, так і на внутрішніх причинах трагедії українського народу. Дослідник торкається також світоглядних основ поета, котрі, ґрунтуючись на власне українських народних та християнських етичних категоріях, сягають загальнолюдських параметрів.

У підрозділі 4.2. „Шевченкознавчі дослідження С. Смаль-Сто­цького празького періоду” проаналізовано найвагоміший доробок дослідника в шевченкознавстві. Праці цього періоду відзначаються ґрунтовними спостереженнями академіка над конкретними твора­ми. У полеміці з такими дослідниками творчості Т. Шевченка, як О. Огоновський, С. Єфремов, В. Щурат, О. Цісик, Я. Гординський, Б. Лепкий, В. Сімович, Є. Маланюк, І. Айзеншток, С. Смаль-Стоцький остаточно виробляє власну манеру інтерпретації художнього тексту.

Аналіз таких творів поета, як „Чигрине, Чигрине”, „Великий льох”, „Чого мені тяжко, чого мені нудно..?”, „Бували войни й військовії свари”, „І мертвим, і живим…”, „Іван Підкова”, „Тарасо­ва ніч”, „Сон” „Думи мої, думи мої…” засвідчує глибоке проникнення дослідника і в зміст, і в конкретні образи, в символіку віршів і поем.

Осмислення С. Смаль-Стоцьким поеми-містерії „Великий льох” є однією з найглибших інтерпретацій твору, нею послуговується не один дослідник, щоправда, не покликаючись на першоджерело.

У статті „Чого серце плаче, ридає, кричить…”, озаглавленій ряд­ком з поезії „Чого мені тяжко, чого мені нудно…”, розглянуто пере­живання поета за долю рідного народу, його державності. З проана­лізованого матеріалу робиться висновок, що від самого початку своєї творчості автор розглядає Україну як цілісність: волі рідного краю й народу, державно-політичного становища України в різні епохи.

Важливе місце в літературно-наукових дослідженнях ученого посідає інтерпретація Шевченкової поеми „І мертвим і живим…”. Спираючись на паралелі з іншими творами, С. Смаль-Стоцький від­кидає думку С. Єфремова та ряду інших дослідників про те, що ра­ння творчість Т. Шевченка наскрізь романтична. На переконання автора, в оспівуванні минулого поет завжди звертається і до сучас­ної йому дійсності, а на контрастування теперішнього з минулим у його ранніх творах ніхто не звертав раніше уваги. Вчений не запе­речує романтизму творів, але зазначає, що, віддаючи належне тогочасним європейським літературним тенденціям, Т. Шевченко реально й цілком осмислено оцінює становище свого народу та його історичне минуле.

Для того, щоб не бути голослівним у своїх твердженнях, С. Смаль-Стоцький дає відповідь на питання, звідки могли взятись у Т. Шевченка такі ідеали – це, перш за все, з таких історичних праць, як „Історія русів”, „Краткая летопись Малой России” В. Ру­бана (1777), та з „Истории Малой России” Д. Бантиш-Каменського (1822), а також – із живої історичної та літературної традиції. На глибоке переконання професора, на козацьких ідеалах побудована вся творчість Т. Шевченка – від початку й до кінця життя. Козацькі ідеали, на яких витворився дух українського народу, – це етичні підвалини життя поета, його буття – це основа української думки, філософія історії України.

Дослідник відзначає також надзвичайну важливість прозової спадщини Т. Шевченка для пізнання тогочасного стану України.

Інтерпретуючи твори „Кобзаря”, дослідник доходить висновку, що в поета з’являється цілісний образ України, де, з одного боку, – природна краса, а з іншого – великий занепад, передусім – духовна убогість національної еліти, що здобула освіту в чужому краї й втратила культурні зв’язки зі своїм народом. У цій статті С. Смаль-Стоцький підкреслює ідею націоналізму у творчості Т. Шевченка, яка полягає передусім у розумінні важливості своєї праці задля на­роду й із народом на своїй рідній землі.

Отже, відкинувши твердження про наскрізний романтизм ранніх творів Т. Шевченка, довівши помилковість твердження О. Огонов­ського, М. Драгоманова, О. Колесси та інших про зневіру Т. Шев­ченка в козацьких ідеалах, спростувавши твердження М. Драгома­нова про недосконалість форми поеми „І мертвим і живим…”, С. Смаль-Стоцький доходить висновку, що ідеал української дер­жави почав витворюватись у творчості поета з перших кроків його літературної діяльності.

На основі аналізу творів „Варнак”, „Марина”, „Меж скалами, неначе злодій…”, „Якби тобі довелося…”, „Якби ви знали, паничі…” обґрунто­вано власне бачення науковцем етичного виміру внутрішнього світу поета. Вчений аргументовано доводить, що християнський світогляд та релігійність поета ніяким чином не пов’язані з церковно-клерикальними догмами. С. Смаль-Стоцький зумисне не послуговується поняттями й категоріями, притаманними церковній лексиці. Світогляд Т. Шевченка можна пов’язати тільки з правдивим вченням Ісуса Христа, саме така позиція С. Смаль-Стоцького висвітлена у статті „Шевченкова етика”. Цією працею вчений аргументовано заперечував хибне розуміння твор­чості поета радянськими шевченкознавцями, що намагалися зробити з нього атеїста.

Аналіз шевченкознавчих досліджень С. Смаль-Стоцького дав мож­ливість виділити кілька основних тем, які розроблялися науковцем: український націоналізм поета та етичний світогляд, котрий у Т. Шевченка базується на християнських цінностях та народних уявленнях про етику.

У підрозділі 4.3. „Віршознавчі погляди С. Смаль-Стоцького” роз­глянуто еволюцію поглядів академіка на ритміку поетики Т. Шевченка. Починаючи від віршознавчого додатку до „Руської граматики”, С. Смаль-Стоцький поступово виробляє власний погляд на теорію українського вірша. У додатку автор висловлює думку, що для українського віршува­ння характерне музичне римування, і тому „своїми” в українській поезії є народнопісенні ритми і „чужими” – решта.

Отже, не зважаючи на авторитет І. Франка, котрий в інтерпретації „Перебенді”, наслідуючи О. Потебню, сполучає склади в синтаксичні групи і так пояснює віршовану форму цього вірша, не погоджуючись з орієнтацією Б. Якубського на теорію російського поета та критика А. Бєлого, а також не поділяючи тверджень В. Перетца та Б. Якубсь­кого про те, що хореїчний метр у Т. Шевченка утворювався внаслідок процесу тонізації народного вірша, С. Смаль-Стоцький розробляє вла­сну концепцію форми Шевченкового вірша, яка базується на основі музичної ритмомелодійності. Відштовхнувшись від статистичних да­них Б. Якубського, згідно з якими 11831 рядок Т. Шевченка (58 %) написано розміром народних пісень, учений робить невиважені висновки, з яких виходить, що у поета є тільки три типи ритмів:

1) коломийковий, котрий може бути також стилізованим коло­мийковим віршем;

2) козачковий або шумковий;

3) колядковий.

Аналізуючи вірші, дослідник визнає тільки згадані розміри й висловлює переконання, що поет не запозичував ні силабо-тонічного, ні книжного силабічного вірша, а був цілком оригінальним.

Ритмомелодійна теорія віршування Т. Шевченка, що зародилася на семінарських заняттях професора С. Смаль-Стоцького в Чернівець­кому університеті й розвивалась ученим у подальших його працях, зазнала критики. Дослідження ритмічної будови вірша поета відомими українськими літературознавцями Б. Якубським, Ф. Колессою, М. Риль­ським, Г. Сидоренко, Н. Чаматою, І. Качуровським, Н. Костенко та ін­шими довели необґрунтованість цієї теорії вченого. Але навіть будучи хибними щодо ритмічної будови Шевченкового вірша, дослідження С. Смаль-Стоцького сприяли дискусіям, які допомогли з’ясувати істину.

ВИСНОВКИ

Кінець ХІХ – перші десятиріччя ХХ століття ознаменовано в українській літературі появою багатьох знакових для неї постатей: І. Франко, Леся Українка, М. Грушевський, С. Єфремов, М. Євшан та інші. До активних творців української наукової гуманітарної ду­мки цього періоду належить і С. Смаль-Стоцький.

Праці вченого 80-х – 90-х років ХІХ ст. пов’язані в основному з дослідженням постатей і явищ буковинського літературного процесу. Насамперед це була творчість Ю. Федьковича та С. Воробкевича. У зв’язку з тим, що статті про них виросли з промов, виголошених на ювілейних урочистостях, присвячених цим письменникам, вони по­значені публіцистичністю у викладі. Та, попри це, вони не позбавлені науковості у висвітленні фактів біографії й творчості.

Літературознавчі пошуки вченого пов’язані також з культурно-історичною працею „Буковинська Русь”, котра стала першим подіб­ним дослідженням не тільки для Буковини, а й для Галичини, книга мала сильні й слабкі сторони, що відзначав у рецензії на цю книгу І. Франко. Не зважаючи на деякі недоліки дослідження, треба ви­знати, що літературознавчий розділ цієї праці став першим нау­ковим дослідженням розвитку української літератури на Буковині, а С. Смаль-Стоцький – першим літературознавцем краю, адже саме він відкрив таких буковинських поетів, як Г. Продан, В. Ферлеєвич, В. Продан, М. Коморошан. Своїм ґрунтовним дослідженням учений спонукав до роботи багатьох українських літературознавців. Досить пригадати той факт, що згадуване дослідження ученого до сьогодні залишається чи не єдиною працею про дофедьковичівську укра­їнську літературу на Буковині.

Літературознавчі інтереси вченого 10-х – 20-х років ХХ ст. по­в’язані насамперед з творчістю І. Франка та О. Кобилянської. До­слідження творчості першого знайшло своє відображення у працях С. Смаль-Стоцького „Характеристика літературної діяльності Івана Франка” (1913) та „Франко і українська літературна мова” (1926). Визначальною рисою першого дослідження є те, що, на відміну від С. Єфремова та М. Євшана, С. Смаль-Стоцький на чільне місце у творчості І. Франка ставить світоглядно-філософські поеми „Іван Вишенський”, „Смерть Каїна”, „Похорон”, „Поєдинок” і „Мойсей”, які учений сприймає як цикл, для нього вони становлять єдину концептуальну цілісність. У другій праці вчений на матеріалі однієї поеми (його улюбленої) „Іван Вишенський” проаналізував величез­ний внесок І. Франка у розвиток української літературної мови. За дослідженням академіка, тільки завдяки цьому одному творові Сло­вник Бориса Грінченка треба поповнити на 178 слів, де найбільша частина належить до незареєстрованого словотвору або до слово­твору самого І. Франка.

Творчість О. Кобилянської знайшла оцінку дослідника в статті „Дорогі земляки!”. Відзначивши особливість поглядів письменниці на проблему емансипації, що якісно вирізняється від звичайної бо­ротьби за свої права, С. Смаль-Стоцький окреслив кілька визна­чальних рис для розуміння персонажів та образів повісті “Земля”.

Розмірковуючи про взаємини селянина й землі, дослідник дохо­дить висновку, що між ними існує якийсь містичний зв'язок. На його думку, сам патріархальний побут і господарство українського селянина сприяли виробленню культу землі. Він знайшов вира­ження в усній народній творчості та звичаях і обрядах, пов'язаних з річним господарським циклом, громадським та родинним життям. Такі міркування вченого значно випередили дослідження сучасних йому науковців.

У своїх спостереженнях Смаль-Стоцький помічає й те, що духов­ний світ героїв „Землі” Ольги Кобилянської має водночас реальну і мі­стичну основу. Отже, є підстави говорити, що саме С. Смаль-Стоць­кий уперше кваліфікує Землю як дійового персонажа твору; фіксує по­єднання в повісті рис містицизму, дохристиянських вірувань, ворож­битства та віри у Бога, а також відзначає оптимізм у закінченні твору.

Стаття „Дорогі земляки!” стала продовженням довголітніх взає­мин видатного літературознавця з великою письменницею. Ці взає­мини не завжди були безхмарними. В комуністичні часи випина­лися негативні моменти в них. Зокрема, ті, докоряв С. Смаль-Стоцькому за „український буржуазний націоналізм”, любили сма­кувати таким місцем з листа О. Кобилянської до Д. Лукіяновича від 1 лютого 1900 р.: „Впрочім, признамся Вам, він [С. Смаль-Стоць­кий. – О. Г.] мені не симпатичний, і я не люблю з ним говорити, взагалі die ganze Sippe in D-r Petrowiczgasse [вся кліка на вулиці Петровича] мені не симпатичне, почавши від самого редактора і його часописі, аж геть-геть і т. д.”. І вже зовсім забували вони висловлювання О. Кобилянської з листа до С. Смаль-Стоцького від 2 лютого 1922 р., де вона захоплювалася його громадсько-політич­ною та культурно-просвітницькою діяльністю: „Працюйте, дорогий пане доктор, працюйте з-помежи камінного граду не дорослих Ва­шій щирості для нашого народу одиниць. Колись пізнаються на Вашій праці… Колись – і піде кривавий окрик за Вами, бо всій нашій бідній ще, темнотою побитій народності і Ваше ім’я, і Ваша праця останеться між пануючими брудами – білим монументом”.

Основні ж наукові пошуки С. Смаль-Стоцького стосуються тво­рчості Т. Шевченка. Саме їм присвятив учений більшу частину сво­го життя, починаючи від університетських студій та ювілейних ста­тей-виступів у Чернівцях і закінчуючи глибокими науковими розвідками в Празі.

Не все в дослідженнях творчості Т. Шевченка мало слушність. Так, не погоджуючись із критиками Шевченкового вірша, що доко­ряли поетові за недосконалість форми, дослідник сам пішов хибним шляхом. Ритмомелодійна теорія віршування Т. Шевченка, що заро­дилася на семінарських заняттях професора С. Смаль-Стоцького в Чернівецькому університеті й розвивалась ученим у подальших його працях, зазнала критики. Дослідження ритмічної будови вірша поета відомими українськими літературознавцями Б. Якубським, Ф. Колессою, М. Рильським, Г. Сидоренко, Н. Чаматою, І. Качуров­ським, Н. Костенко та іншими довели безпідставність теорії вчено­го, котрий уперто не хотів помічати ямбічний вірш у Шевченковій поезії, зараховуючи його просто до колядкового. Але незаперечною є думка вченого, що в основі віршування Т. Шевченка лежить рит­момелодика народного вірша. Аналізуючи віршознавчу теорію С. Смаль-Стоцького, потрібно враховувати й те, на якому рівні пе­ребували в той час наукові дослідження, зокрема й шевченкознавчі, а висунутою гіпотезою, хоч і помилковою, вчений спонукав до дискусії та вироблення правильного погляду на метричну систему Шевченкового вірша.

Наукові розвідки С. Смаль-Стоцького, пов’язані з аналізом кон­кретних творів Т. Шевченка, позначені глибоким розумінням текс­ту, хоча й не завжди вчений враховує яскраво виражений амбіва­лентний характер творчості поета.

Дослідник одним із перших відкинув усталену думку про те, що рання творчість Т. Шевченка виключно романтична. С. Смаль-Сто­цький аргументовано доводить, що поет, хоч і пише у стильовій ма­нері своєї доби, та з перших його творів чітко простежується кри­тичний погляд на жахливе становище українського народу.

Найважливішою ознакою шевченкознавчих студій С. Смаль-Стоцького є те, що він першим у вітчизняному літературознавстві, починаючи ще від університетського семінару, постійно доводив, що вся творчість поета, від початку і до кінця, характеризується яскраво вираженими державницькими позиціями і настановами.

Працюючи в Чернівецькому університеті, а згодом у Празі, він виробив власну методу дослідження літературного тексту. Наукові пошуки вченого, присвячені творчості Ю. Федьковича, С. Воробке­вича, В. Стефаника, О. Кобилянської та перші шевченкознавчі сту­дії характеризуються значним впливом старої культурно-історичної школи. Мова цих праць відзначається, з одного боку, складними синтаксичними конструкціями, а з другого – багата на образні порі­вняння, що було характерним для барокової літератури.

Продовжуючи наукові пошуки, С. Смаль-Стоцький поступово відходить від старої культурно-історичної школи й застосовує у своїх дослідженнях методи школи філологічної. Послуговуючись компаративним, психологічним, соціологічним, естетичним метода­ми згадуваної школи, вчений тлумачить Шевченкові тексти. Такий науковий підхід до інтерпретації художнього тексту характеризує його як одного з перших українських герменевтів.

Загалом же проведений аналіз наукових і науково-популярних праць С. Смаль-Стоцького засвідчує, що він був не тільки визначним мово­знавцем, як майже виключно характеризують його, а й першорядним літературознавцем, одним з чільних представників української науки про літературу кінця ХІХ – першої третини ХХ століття.

---

  І. Ф. Буковинська Русь, культурно-історичний образок. Написав проф., д-р Ст. Смаль-Стоцький. Накладом „Буковини”. Чернівці. 1897. Стор. 293 // ЛНВ. – 1900. – Т. ІХ. – С. 151.

Кобилянська О. Твори: В 5 т. – К.: Держлітвидав України, 1963. – Т. 5. – С. 441.

Там само. – С. 242 – 243.