| Краткое содержание: | У вступі проаналізовано стан вивчення досліджуваної проблеми, обґрунтовані актуальність та наукова новизна дослідження, сформульовано мету і завдання роботи, окреслено її методологічну основу, новизну і практичне значення.
У першому розділі “Автор, наратор і система повістування в епічному творі” досліджується розповідна модель художнього твору, яка вимагає точного обґрунтування, хто веде нарацію, яка позиція автора, наратора, як вони представляють інформацію реципієнтові, як викладають історію: показують, розповідають, ховаються за ширмою маски, розмірковують як вища наративна
інстанція чи виконують роль “деміурга”. Адже органічна єдність художнього твору – це завжди особистісна цілісність, що в кожному своєму моменті виявляє присутність митця, тобто присутність суб’єкта, що творить і завершує художній світ, який є моделлю реального світу. Він завжди в прямій чи опосередкованій формі вміщує в собі також „модель” образу творця художнього цілого, який і є автором твору. Відзначимо, що будь-яка художня система є виявом авторської свідомості, його естетичної концепції світу й людини. В цьому аспекті питання співвідношення автора і наратора варто розглядати через концепцію наративних рівнів.
У підрозділі 1.1. „Автор і наративні рівні в епічному творі” розглядається диференціація “концептуального автора” (який вербально не відображений у тексті) та “образу автора” (який відображений у тексті) й інших його модифікацій, який є природним спадкоємцем процесу деміфологізації постаті письменника. Зокрема, „автор – письменник” у художньому творі як акт комунікації безпосередньо не представлений. Творячи фіктивний світ, він делегує мовлення нараторові. При цьому між автором і наратором виникає різна наративна дистанція: точка зору автора може збігатися з поглядом наратора, а може бути відмінною. Читач через систему наративних рівнів, сюжет, композицію і т.д. реконструює образ автора, його концепцію твору.
Як бачимо, сутність площин: автор – наратор – читач полягає у глибинній неподільності цих ціннісних категорій. Образи читача та наратора, вимальовуються значною мірою з авторської наративної стратегії, бо автор, як домінуючий у цій єдності, ніколи не може віддати всього себе і весь свій мовленнєвий твір на повну та остаточну волю усім чи близьким адресатам. Тому справжній читач мусить відчувати в собі активне розширення (М.Бахтін) власної свідомості в плані особливого діалогічного відношення з рівноправними чужими свідомостями і активного діалогічного проникнення в глибинний внутрішній світ людини.
Визначальним у цьому процесі є вплив на реципієнта наратора або системи нараторів. Саме дискурс наратора створює центр читацьких орієнтацій, формуючи точки зору на представлені події, виражає розповідну модальність. Сукупність таких інтенцій становить розповідну стратегію наративу. Читач вибудовує з тексту естетичну свідомість письменника, яка в свою чергу збуджує в свідомості репрезента уявлення й роздуми, однотипні з авторськими.
У підрозділі 1.2. „Наратор і розповідна стратегія в епічному творі” основна увага зосереджена на нараторові і розповідній стратегії в епічному творі. Спираючись на положення структурно-семіотичного літературознавства, ми здійснили теоретичний аналіз образу наратора, одного із основних чинників формування художнього світу і розповідної моделі твору. Тип наратора завжди залежить від авторської стратегії викладу, який є, за словами Д. Лихачова, “ретранслятором художнього задуму автора”. Реципієнтом цієї інтенції виступає читач, бо саме ним має бути почуте художнє висловлювання. Власне нараторові належить головна роль у формуванні уявлень читача про представлений фіктивний
світ. Таким чином, важливим компонентом у формуванні імагінативного світу твору є читач. Бо художнє висловлювання має бути почутим і сприйнятим, інакше воно не буде реалізованим. Художнє слово завжди несе в собі “своє” (авторське) і “чуже” (інтенційне) значення, тому воно завжди діалогічне. Повістувальний пласт літературного твору завжди дає читачеві шанс “о – мовити ще неомовлене” (М. Зубрицька). Цим зумовлюється керування точкою зору з боку наратора, обмеження рівня знання, привнесення суб’єктивних міркувань, взаємодія мовлення наратора з голосом персонажів. На підставі таких ознак у літературознавстві окреслились відповідні типи нараторів. Справді, наратор – функціональна субстанція художнього твору. Як втілення духу вислову, він не може ототожнюватися з письменником, навіть тоді, коли натякає на спільну з автором позицію. Тому наратора розуміємо як роль, яку виконує автор, як функцію, витворену ним. Ці міркування наводять на думку про досить таки суттєву відмінність автора й наратора. Природа автора – матеріальна, внутрішньо-зовнішня щодо художнього світу. Природа наратора – виключно внутрішня, чисто функціональна. В цьому сенсі погоджуємося з Р.Бартом у визначенні наратора як “паперової істоти”, такої, що існує лише в тексті і ніколи поза ним. “Той, хто мовить у викладі, не є тим, хто пише (у житті)”.
У такий спосіб наратор втілює певну наративну модель, яку застосовує автор у творі. Незважаючи на те, що за різними типологіями проступає концепція першоособової та третьоособової нарації, визначальними в сучасних теоріях розповіді є статус наратора стосовно художнього світу. Залежно від рівня присутності наратора в фіктивному світі та способу організації своєї точки зору й позиції персонажів формується наративна стратегія тексту.
У другому розділі “Парадигма наративних моделей у повістях Б. Лепкого” здійснюється наратологічний аналіз повістевої творчості письменника, оскільки саме такий підхід спроможний проникнути в іманентну структуру текстів, висвітлити їх поетикальні властивості, художній світ повістяра, його художні експерименти і новаторство.
Таким чином, можна по-новому через літературознавчі, а не ідеологічні категорії атестувати повісті митця, глибше і продуктивніше, ніж досі було в лепкознавстві, визначити їх естетичну своєрідність. Це зумовлено тим, що сучасна культурна ситуація виявляє чималий інтерес до знакової системи тексту, до комунікативної природи слова, до теорії оповіді, що допомагає побачити прозовий текст на етапах його художнього становлення: і на рівнях формальнознакового, і макросистемного, і мікроструктурного естетичного буття.
У прозовому тексті завжди домінує “реальний” оповідач, проте він підкоряється певній субстанції та конденсує дієгезис у різних наративних формах викладу. В одному випадку нарацію веде оповідач з дистанції спостерігача, ніби за плином життєвої ріки. Згущуючи в такий спосіб наративну канву, наратор створює враження поліфонії складної партитурності підкореної “диригентській паличці” наративного дискурсу. Тому структура інтерференції “голосів” безпосереднього наратора та його субстанційного “двійника” - персонажа (невласне пряма мова, солілоквіум) має внутрішню структуру, яка зазвичай виражається в текстах з гетеродієгетичним наратором та в метанарації. В іншому наративі письменник використовує багатоголосся, яке виявляється в наративі прози початку ХХ ст., відбиває нову дискурсивну модель. Основу цієї моделі визначає зменшення ролі наратора як ідеологічного центру, носія домінуючої точки зору. Позиція автора в такому наративі – вже не центр твору, від якого простягаються нитки мовлення наратора, його оцінок, коментарів, а лише результат інтерпретації їх читачем, своєрідна конструкція, створена адресатом з численних натяків, алюзій, семантичних полів. Моделювання такої розповідної ситуації, яка випливає з наративного аналізу, підлягає цим тенденціям.
У підрозділі 2.1. „Гомодієгетичний наратив у повісті “Казка мойого життя“ аналізується художня своєрідність першоособової наративної ситуації. Перед читачем розкривається історія життя героя, який є оповідачем художнього світу.
Гомодієгетичний принцип повістування, застосований Б.Лепким, адекватно відбиває авторське світомислення і світопережиття. “Я-протагоніст” виступає виразником його життєвої концепції. Взаємовплив переживання, вираженого через описову форму викладу, а також через монологічно омовлений плин внутрішнього світу актора (маленького хлопчика, юнака, гімназиста) та просторово-автобіографічної площини зумовлюють єдність світоглядних позицій біографічного автора і наратора-актора, поглиблюють психологізм тексту. Відтак створюється єдиний “нараційний ланцюг”, у якому закодована просторово-символічна автобіографія, світ життя письменника.
У підрозділі 2.2. „Гетеродієгетичний наратив повісті “Зірка” досліджується розгортання третьоособової наративної ситуації, функціонування в тексті імпліцитного наратора.
В повісті художня маска автора стає своєрідною маскою абстрактного автора, яка не виявляється в наративних дискурсах розповідача і персонажа. Такій наративній перспективі властива “мінус-фокалізована” модальність, тобто зримо фіктивна відмова коментувати життя персонажа, яка випливає з імпліцитного статусу наратора як об’єктивно особистісного розповідача представленої історії. В цьому наративному типі реалізується настанова на послідовну фіксовану внутрішню фокалізацію героя. Саме Ладо є носієм персональної суб’єктивної точки зору, що виявляє себе в мовленні наратора.
За допомогою аналепсисів, напливів, видінь окреслюються картини Першої світової війни, а також післявоєнна сіра буденність. Інтертекстуально „Зірка” кореспондує з романом Е.М.Ремарка „Повернення”: конфлікт у цих творах розгортається між двома часовими просторами: війна і місце людини після війни,
між спогадами й ілюзіями, що й зумовлює схожий наратив. У творі Б.Лепкого на підставі посиленої активізації внутрішнього світу персонажів, в умовах тиску “деформованого” простору, реальність “потоку свідомості” героя поступово витісняє оповідну інстанцію. Тоді розповідь гетеродієгетичного наратора перетворюється у зримий центр всезнання, правда, лише не в площині дійсного, а у сфері уявного, про що свідчать хворобливі візії персонажів.
Розгляд наративу Б.Лепкого дає підстави говорити про модерністське відчуття автором художньої форми, що відповідає створеному ним образу світу. Про це свідчить органічний вибір манери художнього викладу, чи, точніше, спосіб висловлення (genera dicendi). Використаний гетеродієгетичний наратив показує події з погляду третьоособового розповідача, наратор у цій ситуації є прихований, тому в міру розгортання сюжету персонажі - актори виконують роль епічного центру нарації. Проте накладання на теперішньо-наративну третьоособову форму минулого часу спонукає виділити позиції наратора-свідка. У традиційному літературознавстві його називають „відавторським розповідачем”, який не лише сумлінно фіксує всі дати і події, а оцінюючи, підносить їх до філософсько-узагальнювального виміру. У них збігаються раціональні та іронічні сенси, психоаналітичні й екзистенційні значення, ритми та імпульси самого життя. Це збільшує ефект автентичності розповіді, економно і виразно характеризує учасників комунікації.
Таким чином, повість відтворює життя крізь призму загальнонаціональної проблематики. У ній репрезентовані яскраві особистості, широкі відтінки ідеологій, позицій, етики, поведінки. Повістяр використовує прийом І.Франка: піддати персонаж етичній перевірці, випробувань на людяність і стоїцизм. З цього огляду твір був особливо актуальним і неповторним у прозовій спадщині письменника.
У підрозділі 2.3. „Нейтральний дискурс повісті „Сотниківна”: наративна модальність” основна увага зосереджена на об’єктивності викладу подій.
Відтак у повісті “Сотниківна” Б. Лепкий прагнув безсторонньо висвітлювати події, в яких перебувають персонажі, не оцінюючи героїв за певні вчинки. Знання наратора у „Сотниківні” про художній світ не відірване від кругозору героїв. Однак інколи використовується цитатний дискурс, застосовується у розповіді колективна фокалізація. Такі наративні засоби формують наративну модальність повісті. Тут основним засобом змалювання світу є міметичність мистецтва слова, яка детермінувалась особливостями перспективізації наративного бачення. В сучасному літературознавстві така характерна прикмета художнього дискурсу означується наративною категорією “показу”, що перебуває в бінарній опозиції до “розповіді”. Проте завдання письменника полягало в органічному поєднанні двох форм наративної організації, що вдалося йому в дискурсі „Сотниківни”. Вживання транспонтованого дискурсу дозволило уникнути зайвих коментарів, створити динамічний сюжет.
Таким чином, дієгезис у повісті розгортається завдяки самим акторам через показ наратора. Тобто головним характерологічним чинником наративу “Сотниківни” є домінуюча нейтральність суб’єктивного погляду наратора на все те, про що розповідається у творі.
У підрозділі 2.4. „Акторіальний модус викладу в повісті „Крутіж” досліджується наративна перспектива твору, яка відтворює фікційний світ через внутрішній дискурс героїв.
Б.Лепкий виявився неабияким знавцем людської душі. Про це свідчить використана ним акторіальна модель наративу в повісті “Крутіж”. Таким чином у тексті існує дві точки зору (фокалізація): наратора, який об’єктивно переживає події, і героя, який сприймає все те, що відбувається через внутрішній світ. Така персональна перцептивна точка зору героя є протилежністю поглядові наратора, оскільки ця викладова форма виражає не тільки перспективу на події, а й характеризує психологію героя. У цьому випадку наратор застосовує внутрішні монологи героя для того, аби краще передати внутрішні перспективи: ідеологічну, психологічну, просторову, часову. В творі Б.Лепкого спостерігаємо, як розповідач, уникаючи свого зверхнього всезнання, намагається в наративі рухатися за персонажем. При цьому він почергово описує як зовнішній, так і внутрішній план образу героя. Характерно, що внутрішній світ протагоніста, його думки, переживання в момент нарації про якісь подій відтворюються за допомогою невласне прямого мовлення.
У підрозділі 2.5. „Аукторіальний дискурс повісті „Вадим” розглядається точка зору розповідача в тексті. Він посідає амбівалентну позицію стосовно героїв. При цьому зауважимо, що в Лепкого присутні опозиційні пари героїв. Монологи одних наштовхуються на монологи інших. Однак наратор не займає якоїсь конкретної позиції. Це справедливо, оскільки, як відзначав Е. Золя, експериментатор не повинен втручатися стосовно конфліктуючих сторін у дієгезисі і висловлювати певну ідеологічну позицію, бо в цьому випадку він заперечує головний принцип експерименту, згідно з яким наратор – це лише спостерігач. Справді, голос наратора присутній у монологах, роздумах Малуші та Вадима, княгині Ольги та монаха, князя Святослава і Велеса. У такий спосіб наратор намагається переконати свого реципієнта, що його наративний дискурс побудований як комунікативна модель, яка висвітлює в різних ракурсах дискусії, зіткнення поглядів персонажів й одночасно передає спостереження наратора-медіума, який прагне простежити вибір людини у різних історичних ситуаціях і продемонструвати для самого себе і для читача особливості онтології особистості в людському середовищі. Екзистенціальний конфлікт найбільш красномовно відбитий у ціннісних опозиціях протагоністів.
Таким чином, письменник використовує гетеродієгетичний наратив з тією метою, аби герої самі могли розкрити свій внутрішній світ за допомогою
монологів, діалогів, суперечок чи роздумів (засобами внутрішньої фокалізації). Місце третьоособового наратора у внутрішній фокалізації повісті слід визначити як реальний фокус переломлення авторського і героєвого ідеолекту. В аспекті текстової дійсності – це мітка інтерференцій стосовно ціннісних кругозорів, мовленнєвих манер зображуваних персонажів та зображуючого наратора.
У підрозділі 2.6. „Метадієгетична конструкція в повісті „Під тихий вечір”: інтрадієгентичний-гомодієгетичний наратив” висвітлюється такий наративний спосіб викладу в повісті ”Під тихий вечір”, як метанарація, яка за своєю комунікативною природою є двоголосою розповіддю, яка ведеться від імені двох нараторів відразу: розповідача, якому належить роль граматичного суб’єкта мовлення, і персонажа, чий кут зору виявляється у способі передавання інформації (вставної повісті) й чий голос у цьому плані домінуючий. Дуальність наративного дискурсу в тексті виявляється через введення в текст головного наратора чужого тексту – повісті лікаря про особисте життя. При цьому розгортається характерне для наративної форми “тексту в тексті” протиставлення “повісті” протагоніста з головним наративом. Наратор оповідає в річищі нейтральної розповідної ситуації, а оповідач-лікар представляє в “повісті” власні думки, переживання, що виглядають надзвичайно відвертими, щирими та суб’єктивно-об’єктивними, оскільки він, як герой, перебуває в одній площині з іншими героями твору.
Отже, метанарація функціонально багатша, ніж розповідь від однієї особи: вона водночас розвиває сюжет, характеризує персонажів, передає відчуття діалектики життя.
У третьому розділі “Художні функції хронотопу в наративному дискурсі повістей Б.Лепкого” досліджується специфіка функціонування художнього часу і простору як інваріантної світомоделюючої основи в наративній моделі повістей Лепкого.
Художній простір і час в імагінативній картині світу повістяра репрезентує його філософію буття з поглибленою розробкою опозицій типу „аналепсис – пролепсис” (минуле – майбутнє), „верх – низ”, „народження – смерть”, „злет – падіння”), численні проміжні, метафізичні парафрази, анахронія, ретроспекція, чергування часових ритмів, синхронізм і діахронізм дії показують певне розуміння часопросторового континууму, протяжності й безперервності світу.
Дискурсивна художня практика Б. Лепкого засвідчує, що маємо особливий
приклад художньої індивідуалізації й особливого моделювання світу та людини: простір і час значною мірою породжують текст, а хронотоп як його первинне начало “одухотворює” цей текст. Саме хронотоп, як показує повістярський доробок Лепкого, моделює авторську картину світу, визначає природу художнього наративу прозаїка. Якщо у просторово-часовій моделі світу повісті „Казка мойого життя” відтворюється автентичний простір, дещо ідеалізований, змальовується світосприймання малого хлопця, а згодом гімназиста, студента, то в інших повістях хронотоп осягає минуле України, а відтак у розповіді нараторів набуває філософсько-символічного наповнення, оскільки осмислюється історія буття народу, його змагань за волю, порушуються глобальні питання – самовизначення нації в європейському і світовому просторі.
У підрозділі 3.1 „Категорія часу і простору як засіб психотипізації в повісті „Під тихий вечір” висвітлюється естетична функція хронотопу як засобу моделювання психічних переживань героїв твору. Наратив повісті насичений анахронією, пролепсисами, аналепсисами, тобто забігання наратора вперед подій, передбачення майбутнього, які підсилюються часовими зміщеннями, топосом дороги.
Розповідь висновується так, щоб художньо майстерно змалювати внутрішній світ героя, почуття від побаченого, почутого, зустрічей, спілкувань, що дає можливість оцінювати загальнолюдський зміст реальних подій часу. Психіка героїв зображується за допомогою рефлексій, монологічного, невласне прямого мовлення.
Художнім хронотопом стає національна історія. Проникливим поглядом наратор Б.Лепкого зумів охопити суспільно-політичне життя Галичини кінця ХІХ – поч. ХХ ст., осмислюючи історичну долю народу в різні періоди його розвитку. Відтак у творі митця хронотоп стає засобом розгортання подій, глибоко висвітлює внутрішній світ графині, лікаря, крізь долю яких окреслюється історіософська картина буття України.
У підрозділі 3.2 „Характер хронотопу в наративі повісті „Зірка” розглядаються часопросторові координати художнього світу повісті, в наративі якої розкривається передісторія героїв, подій, багатовимірно змальовуються характери людей, порушується проблема існування комбатантів УГА, доля яких розкидала по різних країнах. Така хронотопічна структура зумовлює панорамність наративної стратегії повісті, прагнення наратора об’ємно висвітлити епоху і долю людей. Застосована Лепким динамічна кристалізація часовопросторових утворень, змін руху, а також плавна наративна логіка переходу наратора від однієї події до іншої, використання часових зміщень „колись-тепер”, минулого і теперішнього, конкретизація місця і часу та застосування позачасових елементів розкриває не тільки зовнішні атрибути життя персонажів, а й духовні, відтворюючи динаміку характерів героїв, їх морально-етичне обличчя.
У підрозділі 3.3 „Континуальність часопросторового плину в історичній повісті „Крутіж” аналізується панорамність хронотопу, що дозволяє нараторові постійно змінювати простір і предмети в просторі, плани зображення, виділяючи при цьому деталі, експлікуючи сюжетну динаміку, вибудовуючи не хронологічний, а концентричний сюжет, в якому події розгортаються в причинно-наслідкових зв’язках.
У повісті митець зосереджується на бурхливих подіях доби, відтворюючи широкі і багатогранні картини життя, одночасно він датує протяжність події і детально фіксує миттєві зрушення, що проходять у думках персонажів. Хронотоп у тексті Б.Лепкого стає концепцією автора, на основі якої реципієнт має можливість пізнати світ, у якому живуть його герої. Ця концепція в своє силове поле включає
календарний відлік життя персонажів, а також відчуття часу кожним героєм, що характеризує його внутрішній світ, морально-етичну позицію. Так поглиблюється психологічний портрет образу, глибини його душі. Художній часоплин стає у творі багатовимірним: митець майстерно змальовує час кожного персонажа, його часовий темпоритм, внаслідок чого поділ часового континууму в свідомості героїв набуває континуальності й осмислюється тісний зв’язок між минулим і сучасним.
У підрозділі 3.4 „Функціональність ретроспекції в повісті „Казка мойого життя” досліджується ретроспективна структура наративу повісті, що допомагає Б.Лепкому глибоко проаналізувати світ героя, становлення його як особистості, майбутнього митця. За допомогою ретроспекцій поглиблюється психологізм твору, глибоке проникнення в духовний світ протагоніста. Цьому сприяють такі наративні засоби, як спогади, рефлексії аукторіального наратора, згадки, картини, що постають перед його очима, у такий спосіб осмислюється буття особи і буття соціуму. Завдяки такій категорії художнього часу, як ретроспекція, наратор художньо майстерно змоделював свою епоху, показав пошук героєм вічних цінностей буття, органічність поєднання минулого, теперішнього і майбутнього, без осмислення яких людина не може національно й духовно самоідентифікуватись.
У підрозділі 3.5 „Просторово-часовий діапазон у повісті „Сотниківна” йдеться про хронотоп, що характеризується ущільненням часу, інтенсифікацією простору, внаслідок чого відбувається взаємоперехід часопросторових явищ: прикмети часу реалізуються у просторі, а простір визначається й осмислюється часом. У семіосфері твору Б.Лепкого складно поєднуються між собою суспільно-історичний, авторський, персонажні хронотопи, які витворюють імагінативну картину світу, яка ними маркується. Для українця в цьому контексті важливим є топос саду, дому, лану, ставу, загалом „малої батьківщини”, самої України. Наратор з цією метою застосовує то панорамний огляд простору, то зосереджує промінь зору на хуторі, домі. В художній інтерпретації автора топос хутора осмислюється як особливий духовний світ нації. Лепкий відтворив такий ідилічний простір українського національного духу в руслі кращих традицій П.Куліша, М.Гоголя й Г.Квітки-Основ’яненко.
У висновках узагальнюються основні результати дослідження. У роботі встановлено, що спираючись на українську школу розвитку повісті в ХХ ст., Б.Лепкий зумів модернізувати традиційний для українського письменства жанр, наповнити його новим змістом і формами. Так наративний дискурс повістей письменника виявляється в тих типологічних рисах, які немалою мірою притаманні повісті першої половини ХХ ст.: в українській прозі цієї доби розвивалися такі форми епічного, як епічний драматизм, епічна трагічність, драматизований епос, ліричний епос, епічна документальність, епічна хроніка. В модерністському дискурсі української повісті була сильна тенденція ліризації епічного начала у структурі повісті, зокрема в експресіоністській та імпресіоністській повістях. Лепкий так само не цурався цієї тенденції: епічний наратив його текстів
проймається внутрішнім суб’єктивним рухом, що було властиве ліричній повісті („Казка мойого життя”), в якій задушевність автодієгетичного наратора визнає стильову домінанту твору і сам ліричний оповідач стає об’єктом оповідної історії, внаслідок чого епічна предметність зливається з суб’єктивним сприйняттям світу, що згодом знайде своє продовження в автобіографічних повістях „Зачарована Десна” О. Довженка, „Щедрий вечір”, „Гуси-лебеді летять” С. Стельмаха.
У складній картині літературного процесу тої доби, у переосмисленні сучасності й минулого України позиція Б.Лепкого позначена історичним критицизмом у ставленні до національних „міфів”: автор мав своє бачення причин поразок і перемог українства, а тому свої візії наповнював загальногуманістичним „підкладом”. Внаслідок цього характерною особливістю повістей, написаних у річищі третьоособової наративної ситуації, є їх діалогізм, передбачення реакції реципієнта, його активне сприймання розповідуваної історії. Це відбувалося у сфері звучання „чужого голосу”, відтворення мовлення персонажа і наратора, які, попри об’єктивну манеру викладу, ліризували наратив повістей Лепкого, зумовлюючи художнє освоєння часу і простору. Використовуючи гетеродієгетичного наратора, гомодієгетичного наратора, загалом скомпліковані викладові форми, повістяр вдається до такого розповідного прийому, як змінна фокалізація, чергування кутів зору наратора і персонажів, які спостерігають за подіями і вчинками людей. Все це засвідчує художню майстерність прозаїка, мистецтво його наративної стратегії.
Таким чином, наративний дискурс повістей Б. Лепкого зумовлений його ідейно-художню концепцію, яка була націлена на самореалізацію українства в змаганнях за соборну і вільну Україну. З цією метою повістяр розширював форми нарації, які відповідно до задуму митця видозмінювалися, вдосконалювалися.
Барт Р. Введение в структурный анализ повествовательных текстов // Зарубежная эстетика и теория литературы ХІХ-ХХ веков: Трактаты, статьи, эссе. – М., 1987. – с. 411. |
