| Краткое содержание: | У Вступі обґрунтовано актуальність теми, з’ясовано мету й основні задачі роботи, визначено джерельну базу, предмет, методи дослідження, його теоретично-методологічну основу, наукову новизну, практичне значення, а також подано інформацію про апробацію роботи та публікації результатів дослідження.
У першому розділі – “Постать Марії Галич у контексті “Ланки” – МАРСу” – з’ясовано місце письменниці в цій літературній організації.
У підрозділі “Літературознавчо-критична рецепція “Ланки” – МАРСу” проаналізовано ступінь осмислення обраної теми в історії українського письменства. Критична література висвітлена за трьома етапами: 20-і – 50-і рр., 60-і – кінець 80-х рр., кінець 80-х рр. і дотепер. Указано, що до кінця 80-х років “Ланку” – МАРС розглядали лише в контексті “попутницьких” об’єднань на противагу пролетарським угрупованням. У сучасному літературознавстві “Ланка” – МАРС трактується як елітарна організація, представники якої за ідейно-естетичними принципами були близькі до “неокласиків” і ВАПЛІТЕ, закладаючи своєю творчістю основу літератури, іманентної своїм сутнісним характеристикам. Життєвий і творчий шлях Марії Галич найменш досліджений з-поміж “ланківців”.
У підрозділі “Марія Галич у літературному угрупованні “Ланка”– МАРС” розкрито генезу організації від АСПИСу до МАРСу, визначено її склад та ідейно-художні засади, простежено основні віхи життя і творчості Марії Галич, джерела й шляхи формування її світогляду. Історію угруповання розглянуто зі вступу Б.Антоненка-Давидовича, Г.Косинки, Т.Осьмачки й В.Підмогильного на початку 1923 р. до АСПИСу. Разом із В.Атаманюком, Д.Загулом, М.Зеровим, М.Івченком, М.Могилянським, М.Рильським, Наталією Романович-Ткаченко, Людмилою Старицькою-Черняхівською, П.Филиповичем та іншими вони складали потужну опозицію пролетарському мистецтву, формували новий тип літератури, заснованої на кращих європейських і українських традиціях. Незважаючи на спільну мету, єдності в АСПИСі не було. У ньому існувало декілька внутрішніх течій: “неокласики”, майбутні “ланківці”, третю представляв М.Івченко та ще кілька письменників. Серед причин виходу Т.Осьмачки, Г.Косинки, В.Підмогильного і Б.Антоненка-Давидовича з асоціації (літо 1924) дисертант обстоював версію останнього, який посилався на “бунт молодих” проти літературної зорієнтованості письменників старшої генерації. Восени до “ланківців” приєднався Є.Плужник, пізніше прийшла в організацію Марія Галич. За типом світовідчуття їй були близькими письменники-романтики, які естетизували революційні процеси, співвідносили їх з ідеалами прекрасного майбутнього. Приїхавши у 1919 р. до Києва на навчання, перейнята пантеїстичними настроями, прихильна до ідеї соціального оновлення світу, охоплена жагою літературної творчості, вона спочатку вступила до “Київ – Гарту”, але незабаром через бюрократизм в адміністративному керівництві вийшла звідти.
Участь у “Ланці” стала логічним завершенням пошуків письменниці такого літературного середовища, у котрому свобода митця не обмежувалася партійними приписами. Соціальні потрясіння того часу були темою її перших віршових творів, у яких досить помітний вплив Шевченкової поезії. Перша прозова збірка “Друкарка” вийшла у 1927 р., друга – “Моя кар’єра” – у 1930 р.
Одним із дискутивних питань в історії об’єднання залишається проблема його складу. Дисертант доводить, що первісно до нього входили Б.Антоненко-Давидович, Марія Галич, Г.Косинка, Т.Осьмачка, В.Підмогильний і Є.Плужник. Б.Тенета приєднався до них восени 1926 р. М.Івченко ніколи не був учасником організації, як зазначає більшість дослідників літературного руху 20-х – початку 30-х років (В.Півторадні, М.Неврли, М.Слабошпицький та інші).
Сама назва “Ланка” вказувала на прагнення її представників бути складовою частиною в ланцюгу національно-культурних явищ, синтезуючи кращі надбання минулого з модерними віяннями епохи. Незалежність України та перевага художньої правди над ортодоксальною ідеологією стали основними принципами діяльності учасників “Ланки”. Щоправда, притаманний їм пасивний опір із намаганням не втручатися в політику дав підстави західноукраїнським культурним діячам (не без впливу Д.Донцова) обвинувачувати їх у позитивному ставленні до радянської системи. Після утвердження влади більшовиків “ланківці” не бачили можливості для боротьби за державність України. Надання першості національному, власне українському чиннику в їхній творчості помітила вульгарно-соціологічна критика, тому віднесла всіх представників об’єднання до розряду “попутників”.
Під час літературної дискусії 1925 – 1928 рр. “ланківці” підтримали ідею М.Хвильового про майбутнє відродження національного мистецтва і разом із ним виступили проти графоманії, “масовизму” в літературі. Віддаючи пріоритет актуальним національним проблемам, вони намагалися з’ясувати місце людини в нових суспільних умовах. Шлях до розуміння особистості вбачали в пізнанні сфери підсвідомості, у глибинах психіки. Магістральна тема, взята ними на опрацювання, – конфлікт окремої особистості з суспільством – знайшла у творчості кожного різний вияв. У В.Підмогильного – це самотні люди, часто інтелігенти, які намагаються визначитися в новому світі; у Марії Галич – самотні жінки, що здебільшого не можуть реалізувати себе; у Г.Косинки – загублені, заблукані в революційному вирі герої тощо.
Злободенність тематики та психологізм творів “ланківців” визначили розбіжності між ними й “неокласиками”. Об’єднані намаганням вивести національну культуру з тенет хуторянства й дилетантства, створити нову повноцінну літературу, учасники обох угруповань ішли до цієї мети різними шляхами. Конструктивний підхід “ланківців” і “неокласиків” до мистецтва слова зумовив їхнє ставлення до футуристів. Вони не сприймали заперечення класичної української літературної спадщини, надмірного формалізму й експериментаторства авангарду пролетарської літератури. Не поділяли також поглядів “Гарту”, “Плугу”, “Молодняка”, представники яких послуговувалися принципом ідеологічного підходу до мистецьких явищ.
Проведений аналіз дозволив визначити розбіжності між Марією Галич та іншими учасниками “Ланки”. По-перше, у визначенні поняття “революційність”. Для письменниці воно окреслювалося глибинними життєдайними силами народу, що знайдуть свій розвиток лише в новому суспільстві. “Ланківці” ж вкладали в нього ширший зміст – перемогу прогресивних форм життя над застарілими. По-друге, щодо психоаналітичної теорії З.Фройда. На противагу В.Підмогильному, Марія Галич не погоджувалася з основним положенням фройдівської теорії – тяжінням підсвідомості над людиною, – натомість була переконана в домінуванні свідомого. Проте дослідження творчості письменниці довело, що вона намагалася пізнати внутрішнє життя особистості через не контрольовані розумом процеси. По-третє, про роль жінки в суспільстві. Жінка в уявленні Марії Галич – це особистість, яка повною мірою повинна реалізувати себе в соціумі. За словами письменниці, у “Ланці” дотримувалися думки, що для жінки існує один шлях – родина. На підставі зазначених розбіжностей Марію Галич в організації зараховували до “лівих”, вважали відірваною від життя, а її віру в нове суспільство – “безпредметним мрійництвом”. Водночас вона цілком підтримувала прагнення “ланківців” увести українську літературу в загальноєвропейський контекст, поділяла їхнє ставлення до культурної спадщини, усвідомлюючи значення літератури як одного з найважливіших чинників утвердження національного буття народу.
У дисертації розглянуто причини реорганізації “Ланки” в “Майстерню революційного слова” (7 листопада 1926 р.). За Т.Осьмачкою, на цьому наполягав В.Підмогильний. Таким чином він намагався наблизитися до толерованого партією літературного курсу, тому що побоювався репресивних заходів з її боку. Марія Галич і Б.Антоненко-Давидович у листах до В.Півторадні відстоювали думку, що єдиною спонукою до реорганізації було обвинувачення “ланківців” у замкненості. Обидві версії вважаємо правдивими. Підтвердженням першої слугує платформа МАРСу, яка порівняно з програмою “Ланки” видається більш “ідеологічно витриманою”. Підкріпленням другої є розширення складу об’єднання. До “ланківців” приєдналися Д.Фальківський, Г.Брасюк, Я.Качура, В.Ярошенко, пізніше – І.Багряний. Збори МАРСу відвідували також Д.Тась, Г.Косяченко та Д.Борзяк. Припущення, що учасниками угруповання були Я.Савченко та М.Терещенко, не підтвердилося. Т.Осьмачка залишив новостворену організацію, оскільки вважав, що прихід Б.Тенети й Д.Фальківського сприяв би підсиленню в ній комуністичної ідеології. Є.Плужник через загострення хвороби фактично віддалився від об’єднання.
Подальші твори марсівців засвідчили, що їхні головні настанови не змінилися, а зазначене в платформі прагнення користуватися “засадами комуністичної партії” було суто формальним. МАРС на тлі таких об’єднань, як “Плуг”, “Молодняк”, ВУСПП, видавався опозиційним пролетарському мистецтву. Цілком закономірно, що критики не повірили в дотримування ним “революційної лінії”. На представників організації посипались обвинувачення в ідеологічних ухилах і збоченнях, дрібнобуржуазному психологізмі, занепадництві, песимізмі, оспівуванні мінору. Не чекаючи, поки його розженуть, об’єднання в січні 1928 р. (відразу за ВАПЛІТЕ) самоліквідувалося.
Марсівців штучно усунули від активного літературного життя, а в середині 30-х років більшість із них репресували. Марія Галич також відійшла від літератури. Розпочатий у першій половині 30-х років, автобіографічний роман “Ганна Гай” не був закінчений через складність задуму і скрутні життєві обставини. Під час переходу з київського місцевкому літераторів до харківського письменниця отримала характеристику як “крайнє правая”, а згодом вийшла з колективу літераторів. Останній прозовий твір “Килим” було надруковано у третьому номері часопису “Український засів” (1942) у Харкові. Лише в 60-х роках Марія Галич змогла виступити зі спогадами про “ланківців” (Літературна Україна. – 1969. – 8 серпня; Про Григорія Косинку. Спогади. – К., 1969).
У другому розділі – “Особливості творчості Марії Галич” – висвітлено визначальні риси прозового доробку письменниці.
У підрозділі “Збірка “Друкарка” як явище літературного процесу 20-х років” визначено специфіку ранніх прозових мініатюр письменниці. Показано, що тут об’єднано різні за тематикою і стилістикою твори. Для “Персня”, “Убили”, “Небела”, “Хліба нема” характерна ледь окреслена фабула, натомість упадає у вічі розвиток внутрішнього сюжету. У них письменниця намагається розкрити психічний стан окремої особистості й соціально-психологічну атмосферу суспільства. Структуротвірним елементом виступає плин думки персонажів, побудований на асоціаціях. Доведено, що в ранніх творах відчутна імпресіоністична тенденція. Вона виявляється в прагненні розкрити внутрішній світ героїв через невласне пряме мовлення, думки, асоціації, у пейзажі, який переломлюється через свідомість персонажів і є суголосним їх настрою. Образна картина мініатюр окреслюється емоційно-сугестивною, рефлексивно-природною моделлю світу (термін Ю.Кузнецова). Проте виразна авторська позиція зближує їх із творами реалістичної літератури.
Мініатюри “Обережна”, “По дорозі”, “До біржі” позначені більш окресленим сюжетом, психологізацією й індивідуалізацією героїнь – сільських дівчат, яких нужденне життя й бажання вчитися привели в місто. Воно соціально чуже героїням, не приносить їм заспокоєння. Соціальна диференціація персонажів означується мовними партіями, через які проявляються світоглядні відмінності. У цих творах виявилася основна риса прози Марії Галич – відтворення складного світу людської душі за допомогою форми потоку свідомості. В українській літературі перших років після революції переважали жанри малої прози – новели, ескізи, етюди, поезії в прозі, тому ескізно-фрагментарні твори письменниці органічно влилися в літературний процес.
Сюжетність остаточно запанувала в оповіданнях “Друкарка” і “Наталя”. Сюжет першого статичний – друкарка Надія, втомившись чекати щасливого життя, розмірковує над сенсом свого існування. Зосередження уваги на відтворенні перебігу внутрішніх переживань героїні зумовило мозаїчну композицію твору, який “показує М.Галич як майстра психологічного малюнку”. Оповідання “Наталя” тяжіє до епічності й має кільцеву побудову, де послідовний розвиток сюжету переривається спогадами й роздумами героїні, пейзажними замальовками. Прагнення студентки стати народною вчителькою й подальше її розчарування в ідеалістичних мріях тематично перегукується з народницькою прозою. Водночас поглиблений психологізм і поетика твору засвідчили, що письменниця сприйняла ідеї модерної літератури початку ХХ століття.
У підрозділі “Концепція героїні і засоби її втілення” з’ясовано авторську модель героїні та засоби її реалізації. Марія Галич перейняла традицію зображення автономних, самостійних жінок, яка на початку ХХ століття була досить сильною і пов’язувалась з іменами Наталі Кобринської, Ольги Кобилянської, Лесі Українки. Після революційних подій в українській літературі закріпилася тенденція зображення особистості з розколотою, роздвоєною свідомістю, посилилася увага до проблеми сенсу буття. Тому письменниця намагалася адекватно розкрити особистість жінки з усіма її складовими в нових соціальних умовах. Її героїні – самостійні жінки, натури емоційні, чутливі до музики, літератури, театру – працюють, навчаються у вищій школі, намагаються реалізувати свій творчий потенціал. Вони опиняються в критичній ситуації, коли змушені вибирати між моральними цінностями, які є важливим складником особистого “я”, та матеріально забезпеченим, але беззмістовним існуванням, проходять три стадії в осмисленні справжнього сенсу свого життя. На першій – відчувають самотність, ізольованість від зовнішнього світу (ситуація “екзистенційного вакууму”, за В.Франклом), на другій – усвідомлюють конфлікт із навколишнім середовищем, суперечність власного бачення світу й реальності, що змушує їх аналізувати причини свого невдоволення. Відтак моделюють своє майбутнє. У “Друкарці” героїня свідомо залишається на позиції трагічного існування в безплідній і безнадійній боротьбі, у “Моїй кар’єрі”, “Наталі”, “Весною” жінки вносять кардинальні зміни в особисте чи професійне життя.
Посилена увага до внутрішнього світу людини обумовила засоби його художнього відображення. Марія Галич використовує прийом потоку свідомості, послідовно нотуючи найменші прояви душевного життя. Потік свідомості як домінантний аспект психіки доповнюється емоційно-почуттєвою складовою, оскільки пізнання дійсності ґрунтується на чуттєвому досвіді героїнь. Письменниця дотримується принципу відтворення безпосередніх, миттєвих вражень від реальності, які мають синкретичний та асоціативний характер. Її імпресіоністичний стиль, як і у Г.Косинки, будується передусім на основі зорових, рідше – слухових вражень та інших чуттєвих образів.
Марія Галич не дає безпосередньої оцінки зображуваному, натомість посилює суб’єктивізацію оповідної манери. Починаючи з “Обережної”, фразеологічна й ціннісна авторська концепція майже не виражається, все подається через сприймання однієї з героїнь, немає переходів на точки зору інших персонажів. Однак у творах “По дорозі”, “Наталя”, “Весною” заключні частини заломлюються не в суб’єктивному сприйманні героїнь, а подаються як нейтральні ремарки або як окремі картини, котрі наче підсумовують увесь зміст. Використана письменницею об’єктивізація автора була характерною рисою творчості Г.Косинки, подекуди – В.Підмогильного.
Відтворення внутрішнього життя особистості, заглиблення в підсвідомість персонажів здійснюється за допомогою різноманітних форм монологу, невласне прямої мови, діалогів. Асоціативні та діалогізовані внутрішні монологи є найбільш функціонально активними.
Розкриваючи душевний світ героїнь, Марія Галич застосовує художні прийоми сну, марення, видіння. Останні два здебільшого зумовлюються зоровими і слуховими враженнями від навколишнього, але часто уявні ситуації й видіння постають як наслідок розумової діяльності.
З’ясовано, що психологізм Марії Галич “пояснюючий” (термін О.Чудакова). Авторка розкриває мотиви виникнення кожного окремого почуття. Вона концентрує увагу на зображенні однієї внутрішньої події, одного душевного поривання. Одна із рис психологізму – аналіз героїнями своїх почуттів, думок, дій. Він може бути спонукою до розгортання всього сюжету, як у “Друкарці”, де Надія розмірковує над нав’язливим настроєм, або як у “Моїй кар’єрі”, коли сучасне змушує Турандот переосмислювати своє минуле. Героїні оповідань аналізують реакції тіла на переживання й емоції. Фізичний стан зображується через зіставлення з явищами предметного світу й має такі форми вираження: окреслення загального відчуття тіла одиничним епітетом; зіставлення окремої частини тіла з предметом за схожістю ознаки; опосередкований опис через перелік явищ матеріального світу, які в індивідуальному сприйнятті уособлюють певні почуття; за допомогою оксюморону. Матеріальний світ органічно входить у внутрішнє життя героїнь, почуття опредмечуються. Позірний антропоморфізм прозових мініатюр в оповіданнях відходить на другий план, а то й зовсім зникає. Натомість зв’язки між почуттями й речами, що їх відбивають, ускладнюються. Предмети стають виразниками переживань, які окреслюються через сприйняття персонажами реалій матеріального світу.
Марія Галич дотримується імпресіоністичних принципів зображення персонажів – не подає жодних деталей зовнішності головних героїнь, не зазначає вік. Про характер, психічні стани дізнаємося через зовнішні вияви внутрішнього життя. Описи інших персонажів подаються так, як вони відбиваються у свідомості героїнь. Такий підхід до змалювання всіх дійових осіб пояснюється посиленою увагою до внутрішнього світу окремої людини та сприйняття нею явищ дійсності.
У ранніх мініатюрах письменниця застосовує метонімічний спосіб зображення людини, характерний для творів реалістичної літератури. Пізніше диференціація персонажів за знаком речі підкреслюється вказівкою на посаду, форму діяльності, особливостями вербального вираження звертання до них. Марія Галич використовує переважно динамічний та живописний портрети, фіксує знакові жести, несвідомі та “зайві” рухи. Подекуди констатуються не безпосередньо рухи дійових осіб, а зорові чи слухові враження від них, підкреслюючи таким чином суб’єктивізацію оповіді.
Метафоричні порівняння вживаються для конкретизації слухових вражень, змалювання динаміки почуттів, які відбиваються на обличчі персонажів. Образна характеристика голосу підпорядкована завданню повніше розкрити психологію героїв, ті чи інші душевні стани мовців і реципієнтів. Голос і тон мовлення персонажів використовуються в таких функціях: окреслення дистанції між співрозмовниками; настроєва інструментовка взаємин; виявлення прихованого змісту фрази, переважання смислу над значенням; приховування істинного значення висловленого; з’ясування справжньої сутності особистості; коректування образу людини, яка перебуває в незвичних для неї обставинах; показ асоціативного мислення героїв.
В описі природи Марія Галич передусім відтворює не реалії дійсності, а слухові й зорові враження персонажів від них. Фіксуються найтонші відтінки кольорів, їх мінливість, гра світла й тіні. Міський пейзаж також зображено крізь призму сприйняття героїнь, він є одним із засобів психологічної характеристики. Місто не окреслено в усіх його реаліях, але за побіжними згадками довгих вулиць і мурів, казарм, нагромадження однакових будинків вичитується, що воно вороже людині. Тимчасову рівновагу приносить замкнений простір кімнат, у яких самотні люди ховаються і від міста, і один від одного.
Найбільш уживані кольори для змалювання урбаністичного пейзажу – сірий, темний, сріблястий і непевний жовтуватий на означення світла від ліхтаря. Немає сонячних, яскравих кольорів природи, згадок про будь-яку рослинність, а фауна – це лише “якийсь птах” або “ломова шкапина”. Тому героїні намагаються знайти красу й душевне заспокоєння в зближенні з природою. Прагнення долучитися до неї здебільшого проривається в ті моменти, коли на поверхню свідомості виходять процеси підсвідомості, – під час сну, нервового збудження, у мареннях, візіях. Концепція простору будь-якого пейзажу виразно імпресіоністична, довколишній світ описується крізь туман, серпанок дощу, сніг, темряву, світло ліхтаря, вогке повітря.
У підрозділі “Часово-просторова організація прози Марії Галич” з’ясовано специфіку організації художнього часу й простору. Наголошено, що у творах Марії Галич хронологічний виклад подій як структуротвірний елемент реалістичної прози втратив першочергове значення. Відтворення послідовної зміни почуттів і думок зумовило хронологічні зрушення. Загальною тенденцією стало домінуюче значення мікропростору, інтенсивності внутрішнього життя, наповненого суб’єктивним часом. Особливостями часово-просторової організації прози письменниці вважаємо наступні. По-перше, розбіжність сюжетного часу й часу героїнь, коли перший обмежується декількома хвилинами, а другий поширюється на все життя (“По дорозі”, “До біржі”). По-друге, використання хронотопу дороги, стрижнем якого є плин часу, а звідси – життя. Лейтмотивні фрази підкреслюють його плинність і виконують функцію структуротвірного елемента (“По дорозі”, “До біржі”). По-третє, показ часу як тимчасової зупинки між двома важливими періодами в житті героїні, “ситуація антракту” (термін Віри Агеєвої) (“Друкарка”). По-четверте, прийом “пошуку минулого”, коли ретроспекція виступає засобом психологічного аналізу (“Моя кар’єра”). По-п’яте, уживання “актуального хронотопу” (термін Ю.Кузнецова), у якому художній час і простір складаються з окремих мазків, розрізнених уривків чуттєвих вражень (“Весною”). По-шосте, розбіжність часу героїні й людей навколо неї (“Наталя”).
У третьому розділі – “Персоналії членів “Ланки” – МАРСу в мемуарній літературі” – розкрито постаті “ланківців” в українській мемуаристиці.
У підрозділі “Мемуаристика Марії Галич” схарактеризовано уривок із щоденника письменниці, її епістолярій, “Автобіографію”, автокоментар, літературні портрети Г.Косинки, Є.Плужника, Б.Антоненка-Давидовича. В уцілілому фрагменті багаторічних щоденникових записів на перший план виступає ретроспективний рух подій, що зближує його з власне спогадами. Однак у ньому простежується й жанрова специфіка щоденника – узагальнення фактів дійсності, уривчастість і неопрацьованість оповіді, різкий перехід від однієї думки до іншої. Епістолярний жанр представлено листами Марії Галич до В.Півторадні. Усі листи письменниці автобіографічні, кожен додає щось нове для розуміння її особистості, підкреслює ту чи іншу рису характеру, виявляє факти життя. “Спогади про свою літературну діяльність” – невелика розповідь про власні художні твори, викладена в хронологічному порядку, через що жанр цих мемуарів визначено як автокоментар. В “Автобіографії” проаналізовано функції прокурсивного руху подій, історичного часу, ретроспективних відступів.
Спогади Марії Галич про представників “Ланки” – МАРСу розглянуто в контексті літературних портретів, написаних Б.Антоненком-Давидовичем і Т.Осьмачкою. Письменниця подає образ митця – виразника ідей своєї доби, у творчості якого відбиваються основні тенденції суспільного розвитку. Художні твори як продукт діяльності письменника розкривають проблеми та суперечності часу, допомагаючи їх осягнути.
Мемуари Марії Галич про Г.Косинку, Є.Плужника і Б.Антоненка-Давидовича належать до різних жанрових різновидів літературного портрета. Портрети Г.Косинки та Є.Плужника є цілісними образами, у яких сконденсовано всі переживання авторки, викликані героями. Спогади про письменників чергуються з аналізом їхньої творчості, тому їх відносимо до розширеного літературного портрета. Прагнення Марії Галич показати складність духовного світу “ланківців” зумовило багатоплановість оповіді, коли герої описуються в різноманітних зв’язках із сучасниками й добою. Динаміка образів досягається за допомогою різних прийомів: оповідь про Є.Плужника будується на контрастах, а про Г.Косинку – на частих змінах ракурсів.
Обрана Марією Галич та Б.Антоненком-Давидовичем концепція зображення особистості Є.Плужника не збігається з образом, поширеним у критиці 20-х – 30-х років. Автори спогадів розглядають його творчість в еволюції ідей та думок, починаючи від поезії “Він” і закінчуючи п’єсами й поемами. Розуміння постаті Г.Косинки Марією Галич та Б.Антоненком-Давидовичем також однакове. Вони характеризують його доробок у розвитку, підкреслюючи, що письменник не до кінця виявив багатогранність свого таланту. Народність прози Г.Косинки виступає одним із найважливіших структуротвірних елементів спогадів. Такій інтерпретації творчої особистості протиставляється трактування зображуваного Т.Осьмачкою, який показує його як “загиблий талант”. Усі портретисти одностайно говорять про непорозуміння Г.Косинки з “неокласиками” з приводу тематики його творів.
Чіткість та ескізність розповіді Марії Галич про Б.Антоненка-Давидовича дали підстави зарахувати ці спогади до літературного силуету. Авторка подає лише узагальнену характеристику діяльності письменника, проте за побіжно окресленим силуетом відчувається глибоке розуміння його творчої індивідуальності. Тлом для зображення Б.Антоненка-Давидовича виступає літературне життя Києва 20-х років, у якому він брав активну участь.
Проаналізовані літературні портрети належать до мемуарів з інтровертивним типом авторського “я”, оскільки для них притаманні висвітлення минулого із суб’єктивних позицій, зіставлення двох часових ракурсів, безпосередня оцінка зображуваних подій. Спогади Марії Галич і Т.Осьмачки характеризуються чітко визначеними політичними поглядами, хоча вони відстоюють діаметрально протилежні позиції. У прокурсивних відступах Марія Галич показує, як мрії митців про краще майбутнє народу втілилися в життя, а Т.Осьмачка представляє опозиційні тоталітарному режиму погляди. Певна заідеологізованість письменниці пояснюється романтичним світосприйняттям та впливом часу. Літературні портрети Б.Антоненка-Давидовича політично індиферентні, чого не можна сказати про його спогади, видані на еміграції та в Україні в 90-х роках.
У підрозділі “Ланківці” в спогадах сучасників” окреслено постаті учасників організації в мемуарах українських письменників. Загальну характеристику угруповання представлено спогадами Б.Войнаровського, Докії Гуменної, Людмили Коваленко, Г.Костюка, Тамари Мороз-Стрілець, Ю.Смолича. Незважаючи на певні розбіжності суб’єктивного характеру, вони згадують об’єднання як талановите сузір’я письменників, об’єднаних любов’ю до літератури.
Спогади про персоналії “ланківців” становлять помітну частину української мемуаристики. Це збірки літературних портретів про Б.Антоненка-Давидовича, Г.Косинку, В.Підмогильного, Д.Фальківського, розпорошені в періодиці мемуари про Є.Плужника, Т.Осьмачку й Б.Тенету або їхні літературні портрети як компоненти більш складних жанрових структур.
Постать Марії Галич найменше висвітлена в мемуарній літературі. Дисертантом проаналізовано спогади Докії Гуменної, Т.Осьмачки, Людмили Коваленко. У книзі Докії Гуменної “Дар Евдотеї” характеристика внутрішнього світу й творчої особистості Марії Галич збігається з оцінкою Т.Осьмачки, котрий залишив єдиний на сьогодні її літературний портрет у мемуарах “Мої товариші”. Обидва автори наголошують такі риси характеру, як допитливість, романтичність, мрійливість. Вони підкреслюють поетичність творчості Марії Галич і вплив на неї прози Стефаника.
У Висновках узагальнено основні результати дослідження. “Ланка” – МАРС стала для Марії Галич тим літературним середовищем, у якому її творча особистість досягла максимального розвитку. Письменниця не брала активної участі в діяльності організації, проте цілком підтримувала прагнення “ланківців” модерного оновлення української літератури. Настанова послуговуватися різними стильовими напрямами й течіями в умовах, коли доктриною радянської літератури став соціалістичний реалізм, невизнання офіційної політики партії, що виявлялося в позиції пасивного опору, призвели до штучного вилучення “ланківців” із мистецького життя, а згодом до фізичного знищення більшості з них.
У творчості Марії Галич принципи романтичного імпресіонізму поєднувалися з окремими здобутками реалістичної прози. На жанровому рівні її твори еволюціонували від прозової мініатюри з її нерозвиненою фабулою та надмірною асоціативністю до розлогого оповідання, в якому чітко окреслюється сюжет, посилюється психологізм. Письменницю передусім цікавила психологія персонажів, духовна сфера життя, пізнання якого вона здійснювала за допомогою взаємозв’язку свідомого й підсвідомого. Для розкриття внутрішнього життя Марія Галич удавалася до форми потоку свідомості, який доповнювався чуттєвими спостереженнями. Мемуаристика Марії Галич становить важливу частину її творчого доробку, є джерелом для вивчення життєвого і творчого шляху, світоглядних засад. Перехід культури на ідеологічні позиції призвів до повного згортання її пошуків модерних засобів і прийомів письма.
Творча доля Марії Галич позначена рисами, характерними для митців її покоління. Осмислення тематично-стильової генези прози письменниці збагачує розуміння особливостей становлення й розвитку української літератури “розстріляного відродження”.
Гуменна Д. М.Галич. “Друкарка” // Життя і революція. – 1927. – № 7-8. – С. 189. |
