КОНЦЕПЦІЯ ОСОБИСТОСТІ ЖІНКИ В УКРАЇНСЬКІЙ ПРОЗІ 90-Х РОКІВ ХХ СТОЛІТТЯ (ФЕМІНІСТИЧНИЙ АСПЕКТ)

Краткое содержание

У вступі обґрунтовується вибір теми та її актуальність, визначаються мета і завдання, об’єкт, предмет, теоретико-методологічні засади, наукова новизна дослідження, його зв’язок з науковими програмами.

У першому розділі „Художня концепція особистості: теоретичний   аспект” розглядаються філософські та теоретико-літературознавчі засади вчення про концепцію особистості. Персоналістична проблематика є актуальною складовою багатьох гуманітарних наук, однак інтегруюча роль у концептуалізації особистості належить філософії. З-посеред філософських теорій особистості різного спрямування нами обрана за вихідну концепція Є.Іванова, в якій особистість визначається як „Я-ідея”, пов’язана із суб’єктивністю людини, має смислову природу і включає в себе сукупність реальних і потенційних проявів.

Можливостями концептуалізації особистості володіє не лише філософія, але й мистецтво, література, проте існує докорінна відмінність наукової та художньої концепцій особистості: перша є моделлю, друга – художнім образом (Л.Кіракосян), естетичним феноменом, що втілює в собі не абстрактну людину, а одиничну (В.Воронов), зберігаючи цілісність особистості, спираючись на „речовину чуттєвості”, залучаючи „досвід відношень” (Ю.Борєв, С.Раппопорт). Художня концепція в літературі визначається її словесною природою: зважаючи на онтологічну функцію словесної творчості (М.Гайдеґґер), можна твердити про більшу „потужність” літературної концептуальності порівняно з іншими видами мистецтва. Діапазон вживання поняття „концепція особистості” сучасним літературознавством досить широкий. Всеохопність цього терміна викликала справедливі нарікання науковців, зокрема М.Храпченка. Проте ряд учених (М.Жулинський, В.Марко, Д.Марков та ін.) погоджується з думкою про інтегруючу роль концепції особистості в естетичній цілісності твору. Так, В.Марко в роботі “Основа творчих шукань: Художня концепція людини в сучасній українській літературі” (1987 р.) виділив основні параметри художньої концепції людини: складники (обсяг), основоположні принципи (риси), ідейно-естетичні аспекти, в яких вона виявляється й реалізується, та джерела. Важливою формою вираження концепції особистості в літературі є художній характер, специфічний саме концептуальним наповненням (С.Бочаров, М.Жулинський, В.Тюпа). Художній характер як певна цілісність розкривається в єдності „зовнішнього” і „внутрішнього”, в їх діалектичному взаємозв’язку. Під „зовнішнім” розуміється насамперед портрет персонажа, відтворення його поведінки, що знаходить „концентроване” виявлення у вигляді вчинку, якому літературознавці відводять значну характеротворчу роль. У розкритті літературного характеру важлива роль відводиться засобам відображення внутрішнього життя людини, її психічного буття (В.Фащенко). Тип психологізму багатьма дослідниками (Л.Колобаєвою, А.Єсиним, Ю.Кузнєцовим) ставиться в залежність від специфіки художньої концепції особистості,  твореної письменником.

У літературі ХХ століття – і світовій, і вітчизняній – накреслилася тенденція „розпаду характеру”, зумовлена не стільки зміною самого історичного типу людини, скільки відкриттями філософської, психологічної, соціологічної наукових галузей, які „розтинають” особистість, оприявнюючи її неодновимірність, внутрішню ускладненість (психоаналіз, теорія „діалогічності” М.Бахтіна, постмодерністські студії). Концепція „будь-якої”, „всеможливої”, „розколотої” особистості стає фактом і української літератури пострадянської доби, коли загальне відчуття постмодерністської кризи поглиблюється кризою руйнування до того непорушних тоталітарних цінностей, що М.Жулинський влучно означив як „катастрофу в українській душі”. Н.Зборовська окреслила дві тенденції сучасного літературного процесу: „карнавальну” й „міфологічну” („посткарнавальну”, „депресивну”). Якщо з першою пов’язане художнє відтворення протеїчного образу людини, то з другою – намагання протиставити їй нову людину (наприклад, „патрицій”, „людинобог” С.Процюка). Тяглість сучасної української літератури до віднайдення загублених
духовних цінностей яскраво проявляється в жіночій прозі переважно у формі заперечення бездуховності, показу згубного впливу втрати цінностей  на людину.

У другому розділі „Феномен сучасної української жіночої прози” висвітлено теоретичні аспекти поняття стосовно жіночої літератури, подано стислий огляд становлення української жіночої прози 90-х років ХХ століття, розкриті закономірність її появи, взаємозв’язки з феміністичною ідеологією. 

Термін „жіноча проза” (та споріднені „жіноча література”, „жіноча поезія”, „жіноче письмо”) є досить проблематичним, оскільки саме його існування випливає з питання про те, чи означує стать літературну творчість. Причинами неприйняття терміна “жіноча проза” (як літературознавцями, так і подекуди самими авторками) є насамперед традиційно закріплене в патріархальній культурі значення “жіночості” як “меншовартості” і значна вульгаризація терміна „жіноча проза” (і спорідненого з ним „феміністична проза”). Ми приймаємо точку зору, згідно з якою
„жіночість” літературного твору визначається, по-перше, усвідомленим жіночим
авторством, по-друге, представленням образу жінки в якості протагоніста, по-третє, проблематизованою ґендерною ідентичністю жінки-героїні. Актуальним питанням у сучасній літературознавчій науці є й розрізнення жіночої та феміністичної літератури. Зв’язок жіночої літератури із фемінізмом може варіюватися (хоча останній сприяє її самоусвідомленню) від його схвалення, навіть декларативного ствердження (феміністична тенденційність), аж до абсолютного заперечення, відкидання чи ігнорування. Специфіку жіночої прози (і ширше – літератури) визначає і термін „жіноче письмо” („feminine ecriture”), запроваджений Г.Сіксу. Сутність „жіночого письма” становить центральну проблему ґінокритики (Е.Шовалтер) як відгалуження феміністичної критики.

Істотною для сучасного літературознавства є проблема репрезентації жінки жіночою літературою, аналіз ґендерної специфіки способів і засобів творення образу жінки в ній  (цим займається ще одна галузь феміністичної критики “Images-of-women study” (тобто “вивчення жіночих образів”)). З цього логічно випливає проблема відмінності образу жінки, твореного жіночою літературою, і у творах, написаних письменниками-чоловіками. Очевидне прагнення жінок-письменниць зображувати героїню не так, як чоловіки-письменники, апелюючи до власного унікального жіночого досвіду. Жіноча проза прагне артикулювати в культурі світ жіночої суб’єктивності в усій повноті. Найчастіше жінка-прозаїк звертається до особистого, прочитує текст власного життя, відповідаючи на питання: “Ким (чим) є жінка? Яка її сутність? Яке її буття?” При цьому стать концептуалізується, образи героїнь стають виявленням концепції особистості жінки. Таким чином, концепція особистості жінки в „жіночій літературі” – це художня  інтерпретація письменником жіночої суб’єктивності в образі жінки, чия ґендерна ідентичність проблематизується. Принагідно зауважимо, що така інтерпретація не обов’язково здійснюється з феміністичних позицій, але за спрямованістю, за постановкою питання про інший спосіб самопочування жінки порівняно з чоловіком такі твори перебувають у річищі сучасного фемінізму (постфемінізму), який постулює плюральність жіночої суб’єктивності.

Самоусвідомленню жіночої прози сприяє взаємодія художньої творчості з феміністичною теорією, яка засвоюється українською гуманітаристикою в численних західних варіантах, а також осмислюється як факт вітчизняного культурного життя другої половини ХІХ – першої половини ХХ століття, безпосередньо пов’язаний з літературним фемінізмом українських письменниць-модерністок того часу. Завдяки науковим дослідженням чільних представниць феміністичної критики: В.Агеєвої, Т.Гундорової, Н.Зборовської, С.Павличко – відновлена тяглість традиції жіночої літературної творчості, в яку вписується і проза сучасних авторок. Вагомими для становлення жіночої прози 90-х років ХХ століття є й гострі дискусії з приводу фемінізму, які розгорнулися на шпальтах авторитетних видань („Критика”, „Слово і час”, „Сучасність” та ін.). Обговорення вказаної проблематики часто включає в себе аналіз творів сучасних письменниць
(найбільше – роману О.Забужко „Польові дослідження з українського сексу”). Результатом таких дискусій стало утвердження феміністичною критикою думки про однобічність і певну викривленість у потрактуванні жіночого образу письменниками-чоловіками, артикулювання потреби „нової героїні” у вітчизняній літературі (В.Агеєва, Т.Пушкаренко). Очевидно, це спонукає жінок-письменниць до творення альтернативного зображення жінки, яке б більш повно виразило унікальний жіночий досвід і жіночу суб’єктивність.

Оскільки на сьогодні практично відсутні формальні ознаки об’єднання письменниць (жіночі літературні  групи, спільні видання, маніфести тощо), то підставою для типологізації творів Г.Гордасевич, О.Забужко, Т.Зарівної, С.Йовенко, С.Майданської, Н.Тубальцевої, що дозволяє говорити про них як про єдиний літературний феномен, є насамперед нова концепція особистості жінки. Вона радикально відрізняється від тої, що розгорнута в прозі письменниць попереднього літературного покоління 80-х років ХХ століття, у творах яких збережені стереотипи патріархальної жіночності, негативної оцінки дістає досвід емансипації, замовчується повнота жіночої суб’єктивності, зокрема „життя тіла” й сексуальність. На наш погляд, згадані риси й низький ступінь самоусвідомлення прози письменниць 80-х років ХХ століття викликані відсутністю плідної взаємодії з феміністичною теорією, фактично забороненою в СРСР. Сучасна жіноча проза, активно включена (в якості предмета обговорення) до дискусії про фемінізм,  стає спроможною більш глибоко й повно художньо осягнути ґендерну проблематику, створити образ сучасниці. 

У третьому розділі „Новий тип героїні жіночої прози 90-х років ХХ століття і своєрідність його художнього вираження” відзначається, що нова концепція особистості жінки, образ якої наявний у романах і повістях сучасних письменниць, – це насамперед особливий тип героїні, емансипованої й духовно випростаної, яка є, по суті, „духовною дочкою” сильних жінок у творах Лесі Українки та Ольги Кобилянської. Жіноча проза 90-х років ХХ століття зображує нетипову, нестандартну натуру, що підкреслено творчою професією героїнь: вони є представницями мистецької, наукової еліти. Значна роль у творах О.Забужко, Т.Зарівної, С.Йовенко, С.Майданської відводиться показу професійної діяльності героїнь, їх фахового становлення, що стає важливим характеристичним прийомом. При цьому акцентується нерозривність творчої праці й екзистенційного завдання жінок, їх самопізнання й самореалізації. Професійна сфера є тлом розвитку провідного конфлікту твору, і неможливість його вирішення призводить до життєвої драми особистості („Я, Мілена” О.Забужко, „Солом’яний вирій” Т.Зарівної, „Жінка у зоні” С.Йовенко).

Аналіз сучасної жіночої прози дає підстави стверджувати, що в ній зображено жінку як тип „людини культури”, „універсальної гуманітарної особистості” (Л.Таран), ерудованої, освіченої, інтелігентної, спрямованої на засвоєння культурних цінностей та їх продукування. У художньому розкритті цієї характеристики  вагомим є „хронотоп асоціативної ретроспекції”, пов’язаний із розвиненою алюзивною інтертекстуальністю (О.Забужко, С.Майданська); завдяки цьому розгортається особлива концепція пам’яті-„резервуару”, де зберігаються факти людської історії, мистецтва, міфології, релігії, якими вільно оперують героїні.  Висока внутрішня культура жінки відтворена за допомогою такого характеристичного засобу, як мовлення героїнь – аргументоване, послідовне, образне, насичене смисловими відтінками, якому відповідає особливий голос, виокреслений тропами з посиленою чуттєвістю („Інопланетянка”, „Польові дослідження з українського сексу”, „Я, Мілена”, „Дівчатка” О.Забужко).

Концепція „мислячої жінки” закономірно призводить до філософізації та інтелектуалізації жіночої прози. У композиції творів зростає питома вага рефлексії, роздумів героїнь,  звернених до універсальних проблем людського буття: добра і зла, страждання, життя і смерті, свободи тощо. Суттєвою ознакою стилю оповіді жіночої прози, в тому числі й сучасних українських авторок, є переважання питальної інтонації над стверджувальною (Люсі Іріґрей). Концепція жінки як „запитуючої особистості” зумовлює проникнення в художню тканину творів елементів есеїстики, якій відповідає концепція людини як „носія поглядів” (М.Н.Епштейн). Есеїстичність найбільше позначає прозу О.Забужко, однак частково притаманна і творам інших письменниць. Спостерігається посилення взаємодії жіночої прози 90-х років з філософськими вченнями давнини й сучасності, що є загальною тенденцією літератури ХХ століття. Тези, положення праць мислителів входять до художніх  творів як підтекст (лекція З.Фройда „Жіночність”, робота А.Камю „Міф про Сізіфа. Есе про абсурд” у романі О.Забужко „Польові дослідження з українського сексу”) і як текст („Моральні листи до Люцилія” Сенеки в романі С.Майданської „Землетрус”), що сприяє більш узагальненому трактуванню філософської проблематики письменницями, а з огляду на концепцію особистості жінки – показу інтелектуальних „горизонтів” героїнь, їхнього напруженого духовного життя. У творах Г.Гордасевич, О.Забужко, С.Йовенко, С.Майданської, Н.Тубальцевої постає тип жінки, схильної до формулювання власної життєвої філософії, близької до екзистенціальної зверненістю до антропологічної морально-етичної проблематики, закоріненістю в унікальний життєвий досвід. 

Розкриттю критичного розуму „нової героїні” служить полемічна тональність сучасної жіночої прози. Важливим композиційним прийомом стають численні дискусії між персонажами та внутрішні діалоги героїнь з собою („Юлія”, „Жінка у зоні” С.Йовенко, „Інопланетянка”, „Польові дослідження з українського сексу” О.Забужко та ін.). Полемічність подекуди спрямовує твір на широкий культурний контекст. На рівні поетики вона проявляється в публіцистичних елементах, посиленій патетичності, часом іронічності жіночої прози.  

Сучасні письменниці зображують тип жінки-правдошукачки із загостреним переживанням несправедливості (особливо стосовно сексизму): це Інна з повісті С.Йовенко „Жінка у зоні”, Слава і Тамара Вельонна з романів Т.Зарівної „Каміння, що росте крізь нас” і „Солом’яний вирій” відповідно. Гордість і гідність трактуються в жіночій прозі як прояви сильної особистості, здатної протистояти обставинам (загальній продажності, невлаштованому побуту тощо), не втрачаючи власного обличчя. Концепція „сильної жінки” розкривається в розвитку художнього конфлікту двох рівних духом особистостей. Часто письменниці показують зіткнення сильної жінки і сильного чоловіка, наголошуючи на ґендерній різниці у сприйманні ними одне одного: якщо героїня мріє про рівного їй партнера, то він не терпить біля себе жінку-„переможницю”, боїться суперництва з нею, намагається зламати, принизити кохану (Оксана і Микола у романі „Польові дослідження з українського сексу” О.Забужко, Тамара Вельонна і Семань у романі Т.Зарівної „Солом’яний вирій”, Надія й Ігор у романі „Визига по-тьмутороканськи” Н.Тубальцевої). Це істотно модернізує конфлікт, порівняно із типовим для жіночих творів межі
ХІХ-ХХ століть, де жіноча сила вияскравлювалася на тлі чоловічої слабкості. Однак і стара модель протистояння („сильна жінка – слабкий чоловік”) також має місце у творах сучасних авторок: Юлія і Марко в повісті „Юлія” С.Йовенко, Анна і Даніель у романі „Землетрус” С.Майданської.

Конфлікт двох сильних характерів у сучасній жіночій прозі не завжди розгортається як „боротьба статей”: часом зустрічається й модель конфлікту двох жінок (Юлія і Жанна в повісті „Юлія” С.Йовенко, Дарка і Ленця та Ганна і Олена в повістях О.Забужко „Дівчатка” і „Казка про калинову сопілку” відповідно). Хоча і в цьому випадку письменниці не оминають ґендерної проблематики, „зіштовхуючи” між собою різні типи жіночої поведінки: емансипована героїня і „патріархальна жінка”, „жінка-лялечка”, яка прийняла „правила гри” в чоловічому світі, не опираючись йому. 

Як засвідчують тексти проаналізованих творів, значна роль у художньому вираженні концепції „сильної героїні” відводиться реінтерпретації міфологічних сюжетів, мотивів і образів. Якщо у творах письменниць кінця ХІХ – початку ХХ століття, зокрема Лесі Українки, частіше йшлося про художнє відтворення особистості „забутої тіні”, тобто жінки, незаслужено викресленої з історії культури через переважаючу увагу до сильного чоловіка – її пари, то сучасна жіноча проза більше цікавиться жінкою в традиційній чоловічій ролі міфологічного героя, „носія діяння, насилля, пізнання” (К.Вольф): Фауста, Сізіфа, Тезея, Каїна й Авеля тощо. Так закладається новий міф про жінку як нового універсального „культурного героя” з притаманною йому життєвою активністю, особливо відчутний у романі О.Забужко „Польові дослідження з українського сексу”. Суттєво, що міфологічні образи засвоюються письменницею не безпосередньо з першоджерела, вони є „підсвіченими” аурою філософської чи літературної рецепції. Образ Фауста у вказаному творі розкрито в дусі філософії О.Шпенглера („Присмерк Європи”), де він є символом європейської людини з властивою їй жадобою безмежного знання. Образ Сізіфа як „абсурдного героя”, очевидно, є „цитатою” з праці А.Камю „Міф про Сізіфа. Есе про абсурд”. У повісті „Інопланетянка” міфологічна паралель до образу Ради Д. – Кассандра, яка  інтерпретується за Лесею Українкою (драма „Кассандра”). Кілька творів сучасної української жіночої прози: повість О.Забужко „Я, Мілена”, її ж роман „Польові дослідження з українського сексу” та роман С.Майданської „Землетрус” –  трансформують античний міф про лабіринт, ставлячи жінку-Аріадну на місце Тезея, що також вияскравлює нову роль жінки в чоловічому світі. Цікавий творчий експеримент ґендерного переакцентування традиційного сюжету О.Забужко здійснила в „Казці про калинову сопілку”, наклавши старозаповітну легенду про Каїна та Авеля на сюжет народної казки про сестровбивство, так що в ролі біблійних героїв виступили жінки. Подібні художні прийоми дозволяють по-новому поглянути на традиційний міфологічний матеріал, випробувати його можливості в трактуванні ґендерної проблематики. Таким чином, міфологія, філософія і художня література стають важливими джерелами відтворення концепції особистості жінки.

У дисертації наголошується неодновимірність особистості жінки, її „сила-слабкість” у сучасній жіночій прозі, що знаходить втілення в розвитку специфічних мотивів. Насамперед це мотив самотності жінки в суспільстві, особистих стосунках як людини і як творця, що художньо передається хронотопом замкненого, „скляного” світу героїні (Юлія в однойменній повісті С.Йовенко). Як ознаки слабкості жінки виділені її нездоров’я, соціальна незахищеність і підвладність патріархальному стереотипу пасивної жіночності („Спляча красуня”), що закладений у підсвідомості героїні. Один із художніх прийомів вираження „слабкості” – перепрочитання казкового матеріалу (С.Йовенко, Л.Тарнашинська), трансформація якого загалом є традицією світової жіночої літератури (М.Етвуд, А.Картер, Е.Секстон, Т.Толстая, Л.Петрушевська та ін.).

У творах О.Забужко, С.Йовенко, С.Майданської, Н.Тубальцевої дано концепцію жінки як роздвоєної особистості,  „великої в’язниці” (О.Забужко), в якій співіснують „слабке” і „сильне”, „емансиповане” й „патріархальне”, „демонічне” й „інфальтильне” начала. Різноспрямованості проявів жіночої особистості на рівні поетики відповідає жанровий синкретизм прози, що особливо характерно для роману О.Забужко „Польові дослідження з українського сексу”. Художнє вираження „розколотості” особистості героїні, зокрема внутрішнього конфлікту „жіночого духу” й „жіночого тіла”, традиційного в літературі з часів Лесі Українки та Ольги Кобилянської,  досягається засобами фантастики, „нефантастичної”, однак, за своєю природою. По суті, вона є психологічним прийомом, покликаним очуднити згаданий конфлікт, унаочнити його, довести до остаточної  межі. Сучасні письменниці приділяють значну увагу художньому осмисленню природи жіночої агресивності, творячи специфічні типи героїнь: „відьма”, „вамп”, „жінкозвір”, „убивця” (переважно в прозі О.Забужко). Цьому підпорядковане використання образів українського фольклору й народної демонології. Всупереч трактуванню демонізованої жіночності у творах письменників-чоловіків (В.Шевчук, Ю.Тарнавський), жіноча проза наголошує на спровокованості агресивної позиції героїні, а не на її іманентній властивості саме як жінки. 

Розгляд вітчизняної жіночої прози 90-х років ХХ століття дає змогу говорити про своєрідну інтерпретацію фемінізму в ній. При ствердженні необхідності жіночої емансипації, в прозі Г.Гордасевич, О.Забужко, Т.Зарівної, С.Йовенко, С.Майданської, Н.Тубальцевої наявне відмежування від фемінізму як політики, радикального фемінізму, спрямованого на „знищення” протилежної статі. У цьому аспекті показовим є образ „наївної” феміністки („Польові дослідження з українського сексу” О.Забужко),  який споріднює українську й російську жіночу прозу (зокрема, з оповіданням М.Арбатової „Аборт від нелюба”); або ж образ „самодостатньої” жінки (київська поетеса в повісті С.Йовенко „Жінка у зоні”). Фемінізм, з властивою йому утопічністю, в українській жіночій прозі 90-х років ХХ століття випробовується як певна поведінкова модель. Дискурс творів сучасних авторок стосовно фемінізму можна назвати скоріше „антиутопічним”, що відповідає ідеям постфемінізму, який критично дивиться на набутки свого попередника, прагне скоригувати його прорахунки, орієнтуючись на сьогодення. Цим зумовлюється й завважена Н.Зборовською іронія на адресу класичного фемінізму, яка звучить у прозі О.Забужко та інших письменниць.

Ідеалом жінки для сучасних авторок є, вочевидь, не феміністка, а „абсурдна героїня” (перефразуючи А.Камю), жінка-стоїк, здатна до опору обставинам. Героїні Г.Гордасевич, О.Забужко, Т.Зарівної, С.Йовенко, С.Майданської, Н.Тубальцевої стверджують високі моральні цінності: любов, материнство, повагу до життя, мудрість, душевну чистоту й відкритість – і спроможні відстоювати їх. Жінка постає як  чи не єдина носителька справжніх цінностей в абсурдному бездуховному світі. Частково естетичний ідеал героїнь жіночої прози відтінений інфантильними рисами, оскільки саме дитинство з його чистотою, не затьмареністю життєвим брудом ідеалізується, протиставляється потворному й викривленому дорослому життю. До „ідеального” дитячого стану жінка здатна повернутися, лише пізнавши щастя взаємного й чистого кохання. Жіноча проза насичена пафосом заперечення світу, що нищить високі моральні ідеали жінки, спотворює світлу жіночність. 

Багато в чому образ „нової” героїні жіночого письменства зумовлений наявністю її реальних життєвих прототипів, як зазначили В.Агеєва, С.Павличко. Одним з джерел творення концепції особистості жінки сучасними авторками є  власний унікальний життєвий досвід останніх. У цьому витоки  автобіографічності як істотної риси жіночої прози. Суб’єктивізація прози пов’язана з показом героїні „зсередини”, ліризацією, що спрямована на розкриття неодновимірності, складності психічного життя героїні, виявлення діалектики свідомого й позасвідомого в ньому. Цим продиктовано послаблення зовнішньої сюжетності. Домінування особливого „хронотопу спогаду”, ускладнення оповідної структури творів, експресивна функція художньої графіки (курсиву), яка допомагає „заповнити паузи” внутрішнього мовлення героїні, озвучити „голос підсвідомого”, а також використання „символіко-міфологічного” (Л.Колобаєва) типу психологізму, орієнтованого не стільки на аналіз, скільки на синтетичне відтворення внутрішнього життя героїні за допомогою умовних форм (міфу, фольклорних образів, фантастики), „сумарно-позначальної” форми психологічного вираження (снів, марень, галюцинацій), –  все це сприяє розкриттю діалектики почуттів. 

У четвертому розділі „Світ героїні в жіночій прозі 90-х років ХХ століття: онтологічний аспект” йдеться про співвіднесеність концепції особистості жінки і концепції світу (як об’єктивної реальності, так і внутрішнього духовного світу героїні) в сучасній українській жіночій прозі. Прикметною рисою проаналізованих творів є значне розширення світу героїні порівняно з прозою письменниць
80-х років: якщо в останній він зводився переважно до сімейно-побутової сфери, то в прозі останнього десятиліття ХХ століття активно освоюються суспільні, національні, професійні площини буття жінки у зв’язку з висвітленням таких проблемно-тематичних аспектів, як „жінка і нація”, „жінка і держава”, „жінка і постчорнобильська дійсність”, „жінка і патріархальний світ”, „жінка і творчість” тощо. У трактуванні кожного з них авторками акцентовано тему розриву сутності й буття героїні, що вмотивовує її неблагополуччя у світі, неможливість  самореалізації. Високий рівень національної самосвідомості героїні (у прозі О.Забужко, Т.Зарівної, С.Майданської та ін.) контрастує з національно відчуженим українським колоніальним світом, що спричиняє душевну драму особистості. У прозі О.Забужко прагнення героїні віднайти справжню Вітчизну виражено за допомогою міфологемного мотиву „пошуків землі обітованої”, як і в поезії Лесі Українки („І ти колись боролась, мов Ізраїль...”). Образами „автентичної українськості” в жіночій прозі виступають героїчний національний дух, виявлений на історичних зламах (О.Забужко, Т.Зарівна), фольклор як архаїчний тип національної самосвідомості, позначений символікою „сакрального”, за контрастом до „профанної” сучасності (С.Йовенко, С.Майданська). Письменниці художньо осмислюють проблему подвійної маргіналізації жінки в поневоленому колоніальному українському світі, стереотипи якого невитравні і в постколоніальній добі. У цьому виявляється спільність прози українських та, приміром, афро-американських авторок (Е.Вокер, Дж.Кінкейд, Т.Моррісон та ін.), які так само художньо інтерпретують психічні травми жіноцтва, спричинені потрійно підлеглим становищем (расовим, соціальним та статевим).

У цьому розділі як концептуальний розглядається обраний письменницями „хронотоп чужини” (Америки в романі О.Забужко „Польові дослідження з українського сексу”, Москви в романі С.Майданської „Землетрус”): дистанційоване зображення України сприяє більш глибокому проникненню в комплекси „битої нації” (О.Забужко). Образ Батьківщини в названих романах розгортається як внутрішній, духовний простір героїні. При цьому авторками оригінально трактується ідея М.Гайдеґґера про мову як „дім Буття”: українська мова стає єдиною дійсно національною ознакою Вітчизни навіть на віддалі від неї. 

Аналіз сучасної української жіночої прози дозволяє говорити про розвиток у ній теми абсурду існування жінки в тоталітарному суспільстві, яке деформує жіночність, заражаючи людину страхом, позбавляючи її сексуальності (роман „Польові дослідження з українського сексу” та інші твори О.Забужко). Концептуальним у її розкритті у вказаному творі є образ матері героїні. У зображенні посттоталітарного світу переважає символіка розпаду родини, хаосу буття, відсторонення від материнських цінностей. Окремий аспект при цьому – урбаністична тема, інтерпретована в романах С.Майданської „Землетрус” (образ Москви) та „Солом’яний вирій” Т.Зарівної  (образ Києва). Місто в них постає як вороже жінці, як новітній Вавилон (С.Майданська). Життєва драма героїні вмотивована загальною продажністю, репресивною природою державної машини (Т.Зарівна, „Солом’яний вирій”, С.Йовенко „Юлія”, в російській прозі – В.Токарєва „Довгий день”).

Висвітлюючи тему нищення жіночності в сучасній жіночій прозі, дисертант простежує характер художнього осмислення Чорнобильської катастрофи, означуваної як „постчорнобильський синдром” (Н.Зборовська), що до поширеного в літературі мотиву руйнації роду додає мотиви неможливості материнства, розриву одвічного зв’язку жінки з природою, які співвіднесені з мотивом пошуку жінкою свого місця в постчорнобильському світі, в „зоні”, де жіночність зводиться чи до гріховної сексуальності (повія) чи до милосердної ангельської її сутності (Берегиня), проте відсутня можливість гармонізації цих двох начал. „Чорнобильська зона” стає художньою моделлю патріархального світу, де жінку позбавлено права голосу, де навіть її традиційні заняття знецінені (в цьому очевидна типологічна подібність повістей С.Йовенко „Жінка у зоні” та К.Вольф „Аварія”). Прагнення письменниць до максимальної правдивості у відтворенні складної й неоднозначної „чорнобильської теми” зумовлює наявність документальних елементів у художньому тексті (повість С.Йовенко „Жінка у зоні”, а ще більшою мірою – повість білоруської авторки С.Алексієвич „Чорнобиль: хроніка майбутнього”, перекладена українською мовою О.Забужко).

У прозі сучасних письменниць дисертанткою спостережено акцентуацію мотиву нищення „космогонічного” жіночого начала агресивністю чоловічого (С.Майданська, „Землетрус”), що трактується як наслідок духовної хвороби патріархального чоловіцтва, яка по-різному представлена у вищезгаданих творах. Так, у С.Йовенко вона проявляється як брехливість і нездатність на Вчинок, у Т.Зарівної – як всезагальна продажність, у С.Майданської – як інфантильність, у Н.Тубальцевої – як агресія, брутальність, у прозі О.Забужко – як герметичність і „відкритість до зла”. Часті символічні означення чоловічого – „камінність” (Т.Зарівна, С.Йовенко, О.Забужко), „пекельний вогонь”, який знищує „вологу” світлого жіночого почуття (О.Забужко).  Вони спрямовані на художнє вираження духовного нездоров’я чоловічого світу як такого, що унеможливлює щасливе кохання в ньому. З цим пов’язана і наскрізна в жіночій прозі тема загибелі, нищення любові. „Модернізація ситуації” „любовного трикутника” („Жінка – Чоловік – мистецтво”), характерного, на думку Н.Зборовської, для літератури початку ХХ століття (В.Винниченко), вибудовує позицію протистояння в коханні двох митців (О.Забужко „Польові дослідження з українського сексу”, „З нами Бог” Н.Тубальцевої). Однак вибір чоловіка на користь мистецтва залишається незмінним, що спричиняє фрустрацію жінки-творця, а часто – і її самогубство (тема прози й поезії О.Забужко). Розгортання в жіночій прозі мотиву аномального сексу, що вперше помітила Р.Харчук, постає метафорою духовного розриву між людьми й підпорядковується викриттю спотвореності любові в жорстокому патріархальному світі. Неможливість звичайних любовних стосунків чоловіка й жінки призводить героїнь або до повної відмови від кохання („Землетрус” С.Майданської), або до бажання іншого, альтернативного зв’язку з близькою людиною (сестринство, братерство в прозі О.Забужко), що має забезпечити рівне партнерство у взаєминах, однак вимальовується у творах скоріше як утопія.

Сучасна українська жіноча проза, як стає очевидним у процесі її дослідження,  критично осмислює можливість самореалізації жінки в сімейно-шлюбній сфері, спростовуючи міф про одруження як „вінець” жіночої долі. Частий у ній мотив – „бунт проти матері” як хранительки родового начала, проти цінностей, які вона прагне прищепити дочці (типовий для феміністичної літератури антитетичний варіант конфлікту “батьки й діти”, властивого прозі, написаній чоловіками). Шлюбне життя зображується в романах і повістях О.Забужко, Т.Зарівної, оповіданнях Є.Кононенко як життєвий абсурд, як вороже до жіночої трансцендентності, таке, що жадає розчинити героїню в буденщині. Проблема руйнації родини відтінена відзначенням маргінального сімейного статусу жінок (самотня, розлучена, вдова тощо). Подекуди заперечується й можливість материнства в абсурдному світі, хоча саме бажання його трактується О.Забужко, С.Майданською, С.Йовенко як знак життєвої повноти. У цьому ракурсі специфічним для української жіночої прози є мотив абортів, спричинених Чорнобильською катастрофою (С.Майданська, Л.Тарнашинська), який прочитується як межове вираження жіночого неблагополуччя й загибелі майбутнього в апокаліптичному світі. Якщо у творах, написаних чоловіками (І.Драч „Чорнобильська мадонна”, В.Яворівський „Марія з полином у кінці століття”), у розвитку опозиції „Чорнобиль і материнство” виникає мотив трагічної провини матері, яка породила „Антихриста” (І.Драч), то в жіночій прозі домінує трагедія скривдженого материнства або тема абсолютної неможливості останнього в апокаліптичному світі.

Вивчення жіночої прози 90-х років ХХ століття дає підстави узагальнити, що в ній по-новому інтерпретується тема жіночої тілесності. Вона спроектована на мотиви відчуження жінки від власного тіла, яке є грішним з погляду патріархального світу, роздвоєння жінки на „тіло” й „душу”. Останнє виражено засобом „дзеркальної” образності. Жіноча тілесність усвідомлюється героїнями як згубна для самої жінки („Дівчатка”, „Я, Мілена”, „Казка про калинову сопілку” О.Забужко). Однак паралельно в літературі накреслюється і прагнення героїнь творити свій ідеал краси, відмінний від прийнятого в суспільстві (Г.Гордасевич). Сфера жіночої трансцендентності в сучасній жіночій прозі сповнена драматизму. Письменниці звертаються до зображення власне художньої творчості, висуваючи її жіночу модель („Інопланетянка” „Польові дослідження з українського сексу” О.Забужко), суттєвою рисою якої є залежність творця від особистого щастя, від присутності любові в його житті. Сучасні письменниці торкаються болючого питання взаємодії свободи людини і свободи жінки-митця (згадані твори О.Забужко, романи „Солом’яний вирій”, „Каміння, що росте крізь нас” Т.Зарівної), осмислюючи проблему життєтворчості, феміністичного прагнення героїні здобути „авторські права” над власним життям. При цьому у вираженні інтелектуалізму нового типу жінки авторки художньо інтерпретують взаємну підміну у свідомості героїні реального й віртуального світів, що загрожує спотворенням і знищенням жіночності (О.Забужко).

Драматизм жіночого буття в жіночій прозі 90-х років ХХ століття знаходить синкретичне виявлення в образі жіночої долі, центральному в розв’язанні питання свободи жінки (яке значною мірою визначає сутність концепції особистості). Сучасні письменниці наголошують на фатальності жіночого буття, неможливості для жінки вирватися з-під влади долі. Проте зображується і протест героїні проти фатуму (українського, жіночого), заявлений як „відмова” від конформізму, стоїчне прийняття рокованого, вираженого в дусі ідеї „абсурдного героя” (Сізіфа) А.Камю, або як „мовчання”, традиційного для світової жіночої прози. Українські письменниці стверджують необхідність активної життєвої позиції героїні, творячи тип жінки як носительки  вітальної сили, високих духовних цінностей, які протистоять загальному хаосу й руйнації в сучасному світі.

У висновках підсумовано й узагальнено основні положення та результати дисертаційного дослідження. Феномен жіночої прози 90-х років ХХ століття визначається актуалізацією в ній ґендерної проблематики, художнім осмисленням ролей жінки в патріархальному суспільстві та можливостей їх зміни, утвердженням у ній нової концепції особистості жінки, відмінної від тої, що вибудовується в прозі письменників-чоловіків. Образ „нової героїні”, що створений у жіночій прозі 90-х років ХХ століття,  типологічно споріднений з образами емансипованих жінок у творчості Лесі Українки та Ольги Кобилянської, а також певною мірою – з типом жінки в сучасній зарубіжній прозі, в тому числі й російській. Нова концепція особистості жінки зумовлює такі суттєві риси поетики жіночої прози, як філософічність, інтелектуальність, включення в структуру повістування елементів есеїстики, документалістики, як полемічна загостреність, суб’єктивізація і ліризація оповіді, трансформація міфологічної, фольклорної образності, активне використання засобів фантастики. Сучасна жіноча проза, активізована творчими пошуками  Г.Гордасевич, О.Забужко, Т.Зарівної, С.Йовенко, С.Майданської, Н.Тубальцевої, хоча й не є відверто феміністичною, проте сприяє фемінізації (а отже, й лібералізації) суспільства, привнесенню в нього жіночих цінностей, відкритій артикуляції жіночого досвіду в усій його повноті й неодновимірності.