| Краткое содержание: | У “Вступі” обґрунтовується актуальність теми, характеризується стан вивчення проблеми, визначаються об’єкт, матеріал, методи та завдання роботи, розкривається її наукова новизна, окреслюється теоретична й практична вагомість, висвітлюється апробація результатів дослідження.
У першому розділі „Голод і література: джерела, контекст, здобутки малої прози” з’ясовуються історичні й історико-літературні передумови становлення літератури на тему голоду, екзистенційність її проблематики, ідейно-естетична специфіка художньої рецепції штучного голодомору 1921 р. та етноциду поч. 30-х рр. ХХ ст. у малих епічних жанрах.
Перший підрозділ присвячено аналізу специфіки авторського бачення першого „підрадянського” голоду. Описова та психологічна сторона моделювання голоду 1921 р. радянською літературою є справді цінною та багатою, особливо щодо внутрішнього мотивування вчинків персонажів. Література, яка репрезентує тематику голоду на поч. 20-х, адекватно відреагувала на тонкі порухи людської психіки, антитезою „людське – звіряче” відтворила напругу суспільних взаємин, коли біблійне „син – на батька, брат – на брата” набуло реального втілення. У творах на тему голоду 1921 р. продовжились кращі традиції української та зарубіжної класики і водночас вівся пошук нового, що увінчався художніми знахідками, перш за все у Валер’яна Підмогильного. Однак жоден із тогочасних авторів не міг порушити проблеми відповідальності влади за перший штучний голод в історії у силу обставин часу та режимного тиску.
У другому підрозділі основна увага приділена специфіці проблематики прози на тему етноциду. Епічне моделювання українського голодомору – не лише прояв громадянської небайдужості митців, а й наслідок психологічно вмотивованого творчого процесу, своєрідного духовно-емоційного катарсису. Письменники не тільки демаскували аморальність радянського тоталітарного світу, а й звернулися до душевних станів української людини у добу національної, духовної та фізичної катастрофи, до ситуації апокаліптичного переживання історії, коли нівелювалися самі засади гуманності. Особливість творчого світовідчуття письменників (Василя Барки, Ольги Мак, Корнила Ластівки тощо) суголосна з екзистенційною тезою Ж.-П. Сартра про високий гуманістичний сенс ідей новітньої філософії існування.
Спільний знаменник творів на тему голодомору – кризовий стан людської душі, яка під тиском надзвичайних для неї обставин змушена вийти “за межі” буденного існування і зробити свій вибір між бунтом, протестом чи навіть самогубством. Багатство проблематики, рефлексії персонажів творять складну мозаїку в окремішньому світі белетристики голодомору. У її центрі – внутрішній світ людини, найтонші порухи душі, яка виявляє свої темні та світлі сторони у складних перипетіях, у напруженій моральній ситуації вибору.
Третій підрозділ окреслив основні тенденції зображення голодомору у формі малого епічного жанру, як твореного в екзилі, так і на посттоталітарному просторі.
Новела Аркадія Любченка „Кострига” (1933) – хронологічно перший художній твір у літературі про трагічні події голодомору 1932–1933 рр. у радянській Україні. Для твору характерне авангардистське уникання художніх подробиць голоду, зате повнота розкриття психологічних реалій внутрішнього стану хлібороба. Епік використав “класичну бінарність конфлікту” (Л. Пізнюк): “аналізу піддаються протиріччя свідомості людини, в якій з’єдналися риси затятого і клопітливого господаря (не віддавати те, що належить тобі, що ти виростив) та вимоги батьківських зобов’язань щодо дітей”. Аркадій Любченко у нарисі „Його таємниця” (1943) спромігся органічно поєднати майстерне відтворення переживань інтелігентної української душі, що не дається під владу тоталітарного божевілля, з натуралістичними засадами у відтворенні самого голодомору 1932–1933 рр.
“Крізь призму чуття і серця” (І. Франко) голодної героїні – Катрі змоделював події голодомору в оповіданні „Чорна хустка” (1947) діаспорний епік Микола Понеділок. Поліфункціональні подробиці дозволили літератору відтворити швидкоплинність почуттів героїні, передати найтонші порухи її душі, динаміку думок. За Понеділком, чорна хустка – символ матері, прощання, скорботи, а також постійне нагадування про трагедію не лише малої Катрі, а цілої нації, часточкою й уособленням якої є маленька героїня.
Характерною прикметою оповідання “Обід собачий” зі збірки “Диво в решеті” (1975) Миколи Понеділка, як і “Чорної хустки”, є те, що у них розвиток подій увиразнений системою антитез. Реалії побуту родини місцевого керівника різко контрастують з голодною автентикою життя селян. Для її увиразнення автор використав не лише численні натуралістичні подробиці, хоча він нерідко епатує ними читача, а й “справжній, український, міцний і гострий гумор” (І. Бондарчук) у формі фольклорних паремій та частівок, які лунають з уст сторожа Пилипа. Микола Понеділок, моделюючи голод українського селянства, уміло поєднав високу емоційну напругу з глибоким аналізом зображуваних явищ і подій.
Вправним самобутнім майстром, вірним принципам мистецького документалізму і правди про радянську дійсність, виявився у малій прозі Василь Чапленко (оповідання “Зойк”). Одним із незаперечних позитивів епіки голодомору, презентованої Василем Чапленком, є уміння літератора створювати найгостріші ситуації, що дають можливість уповні розкрити глибинні внутрішні психологічні конфлікти, в основі яких – розгубленість і екзистенційна самотність людини.
Проза О. Кобця на тему голодомору (оповідання “Великий злочин маленького Михася”, нарис “Як вимирало село Яреськи на Полтавщині”) – звинувачення комуністичній системі у нищенні українського народу. Внесок письменника полягає у художньо-вправному свідченні правди про антигуманність комуністичного режиму у вільному світі.
Антилюдяний “порядок” буття у радянській Україні, який не дає виборсатися селянину з тенет штучного голоду, став об'єктом оповідання Василя Трубая “Голод” (1990). Особливу роль у художній тканині твору виконує наскрізна деталь – цвіркун, символ благополуччя, злагоди, щастя та спокою, родинний оберіг. Показово: у фіналі твору Тарасик підстеріг біля нірки цвіркуна – і з’їв його. Тож “голод руйнує традиційні обереги, перериває ланцюг роду” .
Створені Іваном Онищенком автобіографічні оповідання на тему етноциду початку 30-х рр. (“Останній сон”, “До бабусі”, “Подарунок”, “Чому плакала Ганнуся?”, “Злодій”, “Микола-гармоніст”) позначені імпресіоністичними впливами М. Коцюбинського, Г. Косинки. Про навчання літератора в „школі” цих митців свідчать лаконічно-виразна й експресивна описовість, достеменна фіксація найтонших відтінків почуттів героїв, яскравість і влучність художніх прийомів, доповнені онищенківською високою емоційністю оповіді. Усі названі твори є індивідуально-своєрідними зразками сюжетної традиціоналістської прози. Наратор не “розчиняється” у своїх героях цілком, але водночас не дистанціюється від них. Володіючи відносною самостійністю власного слова, яке є питомим носієм ліричного, почасти й імпресіоністичного начал, він перебуває в оповіданнях Онищенка на позиції співчутливого товариша стосовно своїх героїв. Це здебільшого селянська дитина, яка неупереджено сприймає світ, фіксуючи побачене неначе вперше.
Мала проза на тему штучного голоду 1932–1933 рр. прикметна, зокрема, дифузійністю способів відтворення дійсності. Для цих творів притаманні зміна точки зору оповідача з об’єктивної на суб’єктивну – переломлення зображуваного крізь призму сприймання ліричного героя („До бабусі”, „Подарунок” Онищенка, „Зойк” Чапленка, “Чорна хустка” Понеділка, “Кострига” Любченка). Структура оповідання “Зойк” Чапленка будується на внутрішніх рефлексіях ліричного героя. Письменники зуміли досягнути майстерності відтворення трагічних реалій голодомору через монопереживання, монобачення героя чи автора, а, отже, вони стояли на засаді цінності суб'єктивного. О. Кобець і А. Любченко вправно репрезентували етноцид у жанрі нарису.
Перший підрозділ присвячено аналізу екзистенціалу голодного страждання у романі “Марія” Уласа Самчука. Однією з характерних жанрових рис твору є публіцистичність. Вона реалізується в двох іпостасях: 1) як „кореспондентське” висвітлення подій життя українського народу кінця ХІХ – перших десятиліть ХХ століття і 2) як декларація світоглядної та естетичної позиції автора.
Неореалістична документальність “Марії” доповнюється біблійно-житійним пафосом, який “присутній у піднесено-узагальнених описах життя Марії як конкретної селянки та жінки-українки взагалі, у міцному зімкненні цього образу з історією української землі”. Неоміфологічна концепція У. Самчука орієнтована на психологію особистості: героїня, проходячи шлях, що має значення символу для наступних поколінь, возвеличується, насамперед, у надособовому плані, оскільки її життя канонізує загальнолюдські й християнські цінності.
Самчуків віталізм на етично-релігійному рівні – явище не монолітне, враховуючи національно-історичні диґресії, він межує з есхатологізмом та біологічно-натуралістичним віталізмом (“синдром голоду”) і лише на цьому світоглядному “зрізі” виявляє свої іманентні ознаки. У „Марії” Самчук послідовно окреслив віталістичну життєву концепцію з апологією буття як цінності у найрізноманітніших проявах. Усе це підносить роман “Марія” до рівня найкращих зразків національного епосу.
Основним об’єктом наукових пошуків у другому підрозділі була філософсько-алегорична візія тоталітарного світу у прозових писаннях Тодося Осьмачки (романі “План до двору”, 1950; повісті “Ротонда душогубців”, 1956). Його твори окресленої тематики – це міфологічно-символічні полотна про глобальну катастрофу людства: загибель української селянської цивілізації під тиском комуністичного режиму, який дощенту грабував, нищив Україну.
У “Плані до двору” епік подав життя українського села протягом перших десятиліть ХХ ст. у трьох ракурсах: автобіографічному, історичному та публіцистичному. Останній представлений у формі авторських зауважень та оцінки політичної, економічної, моральної ситуації в Україні. Художньо зафіксовані у “Плані до двору” факти тоталітарної дійсності утворюють самодостатній умовний світ. В основну сюжетну лінію час від часу вплітаються „історії” інших персонажів роману. Специфічно Осьмаччине художнє мислення-відчуття сталінської епохи відзначається підтекстовою багатозначністю елементів романного хронотопу. Семантично-значущим об’єктом є цвинтар, який із ілюстративної реалії трагічного світу трансформується в масштабніший символічно-алегоричний образ філософського звучання.
Структуру “Ротонди ...” складають дві частини, кожній з яких притаманна подвійність зображувано-виражального плану: автор відтворює події у Москві та в Україні. Одна з основних тем творчості Тодося Осьмачки – трагізм людського існування в хиткому, непостійному світі політичних катаклізмів, що майже завжди супроводжуються нівелюванням моральних цінностей, становить фабулярне ядро повісті.
Головним об’єктом авторського інтересу до дійсності є суспільно значуща особистість у її зв’язках із цією дійсністю, звідки й походить прагнення автора зробити якомога місткіший соціальний зріз тоталітарного суспільства. Осьмачка наголосив на посутності фізіологічних потреб, необхідності подолання гріховно-еґоїстичного мертвіння людини, розкрив подвійну природу голоду, духовного та фізичного.
Третій підрозділ присвячено дослідженню есхатологічного дискурсу роману Василя Барки „Жовтий князь”. Фабулярним осердям твору є зображення реальних подій етноциду в Україні на прикладі долі родини Катранників. Штучний голод поч. 30-х висвітлюється письменником крізь призму біблійного пророцтва як результат запрограмованого етноциду більшовиків. Проблема духовності, гуманізму, людяності – одна з головних у романі. Вона розкривається через потужний символічний образ – церковну чашу. Українські селяни відтак постають у романі уособленням лицарів Святого Ґрааля, які гинуть, охороняючи її від слуг Сатани – Жовтого Князя.
Творча манера письменника спрямована на автентичне відтворення форм розповсюдженого та характерного, адекватних дійсності, прикметна співдією неореалістичного, символічного, неонатуралістичного й інших компонентів образного синтезу. Найпотужніше трагічний пафос звучить саме у неореалістично-неонатуралістичному моделюванні жахливих подій геноциду.
Автор утілив у „Жовтому князі” правду тоталітарної епохи, передав її сутнісні протиріччя, відтворив психологічні особливості персонажів. Смисловий центр твору становить розуміння людини як окремої особистості і головного об’єкта поглибленого і деталізованого психологічного аналізу. У романі він детермінований дослідженням поведінки особистостей за умов голоду фізичного (українське селянство) та духовного (більшовики). У „Жовтому князі” зображено те, яким чином структура радянської тоталітарної системи забезпечувала унікальний стан соціуму, тотально залежного від партії та зобов’язаного їй самим фактом свого існування.
Підрозділ 2.4. – “Літературні набутки Корнила Ластівки й Ольги Мак у моделюванні штучного голоду поч. 30-х”. Священик із Буковини Корнило Ластівка, прозаїк і дослідник української міфології та фольклору, вже еміґрантом у Відні імпліцитно ввів у повість “Два шляхи” (1968) тему голодного винародовлення українства впродовж 1932–1933 рр. Сторінки про голодомор виконують композиційну функцію волюнтаристської більшовицької антитези до усталеного трибу існування хліборобського народу. Тут літератор сягнув особливої переконливості у відтворенні кризового стану душі Максима Микитенка.
Події голодомору 1932–1933 рр. на Україні є тим сюжетно-композиційним первнем, який формує художню структуру повісті Ольги Мак “Каміння під косою” (1973). Сюжетно апокаліпсис конкретизується відтворенням голодних мук жителів села через ретроспекцію спогадів Андрія та його односельців. Доповнюють картину вставні історії голодуючих у місті, їхні поневіряння, страждання, передсмертні агонії. Духовно наповнений, глибокий внутрішній світ головного героя протиставлений зовнішньому світу тоталітарної дійсності.
Ольга Мак філософськи узагальнила глобальні геополітичні грані диктату більшовицької влади та її руїнницьких наслідків: голодомору, розкуркулення, репресій, а також авторитаризму, конформізму, безправ’я. Цим проблемам в Ольги Мак концептуально протиставлено сильні особистості патріотів не червоної барви (Півдолу та Чернявську), які представляють абсолютно відмінну геополітичну та геософічну концепцію у порівнянні з радянською літературою, спаралізованою соцреалістичними канонами.
Третій розділ – “Художня реалізація етноциду 1932–1933 рр. в українській прозі радянської та посттоталітарної доби”. Аналіз специфіки “олітературнення” голокосту 1932–1933 рр. викладено у трьох підрозділах: “Особливості трансформації радянськими літераторами історичної правди про голодомор у художній домисел ” (3.1.); “Темарій голоду в епіці 80-90-х рр.: мовностильові аспекти” (3.2.), “Історичний дискурс роману “Посланець мертвих” Аскольда Мельничука” (3.3).
3.1. Художнє моделювання голоду 1932–1933 рр. залежало у великій мірі від обставин, за яких творив митець. Вимога „правдивого відтворення життя в його революційному розвитку” трансформувалася у зображення правди в ідеальному висвітленні, ідеальну інтерпретацію реального, написання про вигадане як про дійсне. Олесь Гончар (роман “Людина і зброя”, 1960) і Михайло Стельмах (“Гуси-лебеді летять”, 1964; “Чотири броди”, 1974) надто лаконічними згадками про голодні 1932–1933 рр. прагнули “хоч трохи відкрити завісу і показати народну трагедію”; вони відтворили голод за допомогою ретроспективних спогадів героїв.
Двома романами, які в значній мірі зосереджуються на темі великого голоду 1932 – 1933 рр., є „Люди не ангели” (1962) Івана Стаднюка та „Невмирущий хліб” (1981) Петра Лановенка. Творячи відповідно до основних критеріїв соцреалізму, романісти намагалися зм’якшити страхіття голоду, уникнути проблеми відповідальності: хто створив голод, чому він відбувся на найбільш родючій землі Європи? “Тоталітарні” (означення Валерія Шевчука) письменники Стаднюк і Лановенко не висвітлили причин голоду, а розділи „Людей ...” і „Невмирущого хліба” не відтворили сутність, масштаби, причини скоєного в Україні, просто не могли назвати натхненників і безпосередніх виконавців спланованого геноциду. В зображенні голодомору радянські літератори не досягнули „цільного у своїй єдності комплексу – правди історично-художньої” (М. Сиротюк), і тому у романах тема штучного голодомору 1932–1933 рр. – на марґінесі зображуваних подій.
3.2. Крах ілюстраторської методики осмислення літературою історичних подій і постатей, цілковитого ігнорування іманентної її специфіки викликав, зокрема на початку 80-х ХХ століття, нову хвилю творів про голодомор 1932 – 1933 рр., в яких змінено співвідношення художнього вимислу та достовірності на користь останньої, а зміст пройнятий непідробною історичною трагедійністю.
Художній літопис життя українського села років 1933–1947 склав фабульну основу роману Василя Захарченка “Довгі присмерки” (напис. 1987 р., вперше опублік. – 2002 р.). Виразні “малюнки з натури” утворили мозаїку сцен драматичного, жорстокого, трагічного буття селянина-хлібороба на поч. 30-х ХХ ст. Стиль художнього мислення Василя Захарченка, зорієнтований на відображення особливості його концепції національного буття за нелюдських умов більшовизму та нацизму, він позначений філософічною вдумливістю, в ньому органічно поєднано психологізм та епічний розмах у зображенні подій, явищ, характерів.
Етноцид – провідна сюжетна лінія повісті “Одеса-мама” (1988) Андрія М’ястківського. На об’єктивній дійсності збудовано іншу важливу тему – сирітства та дитячого безпритульництва. Трагічне рельєфно виявляє себе у творі через систему мотивів, реалізується в лінії пошуків їжі (їстівним стає те, що за нормальних умов навіть не мислилося таким). Автор ставить своїх героїв на межу випробувань, показує глибину суспільної прірви, в яку кинуто хлібороба. Мотив віри в краще життя для українського селянина звучить як віра всупереч реальності.
Образ України у межових ситуаціях доби осмислив Анатолій Дімаров у „Тридцятих” (написано – 1966 р., опубліковано – 1988 р.). Епік ампліфікував сюжетні перипетії зображенням характерних акцій сталінських посіпак: обшуків, розкуркулень, вилучення їжі. Письменник здійснив обсервацію структури психіки голодної людини у сфері позасвідомого, обігравши стан марення. Тема етноциду виростає у повісті з дійсності українського села початку 30-х. Поетика трагічного спрямована на зображення дійсності, у якій голод понівечив людські життя.
Жорстокі дії „перетворювачів світу” під час примусової колективізації майстерно виписані Анатолієм Дімаровим у повісті „Самосуд” (1991). Критичний пафос повісті зумовив її композиційну структуру: кожен із епізодів працює на дослідження примітивного мислення кар’єриста Данька Сохала, художньо досліджуючи становлення одного з підніжків тоталітарного режиму. Цей образ – втілення моральної сутності сталінських інквізиторів, життєвого кредо „будівничих” нового світу, пихатих і нещадних у своїй ненависті до „класового ворога”. Автор подав безліч трагічних картин голодного апокаліпсису. Факти свідомого геноциду партії комуністів проти українського народу постають у повісті з картин фізичних розправ над зголоднілими селянами (сцена викачування хліба у оселі Петра Зачебіжного). Дімаров синекдохально відтворив образ цілого народу в історичній конкретиці буття. Письменник не підмінив історичну і художню правду варіюванням соцреалістичних схем, а гуманність – ідеями класової ненависті. Художній текст “Самосуду” та “Тридцятих” показовий високою мірою художності, пізнавальним значенням.
Сюжетна проекція трагедії голоду визначила картини 1932–1933 рр. у повісті Євгена Гуцала „Голодомор” (1990). Об’єктивне бачення тогочасної дійсності спонукало письменника відмовитися від однолінійно послідовного нанизування подій. Зображення загальної катастрофічності людського життя будується на руйнівному – заданому “згори” втручанні репресивної машини у долі персонажів. Незважаючи на те, що чимало з них виконують другорядну чи й епізодичну функцію, кожен із них перебуває у ідейно-тематичній залежності з іншими, як і протагоністами.
Твір Павла Наніїва „Лозинова труна” (1993) є повістю-свідченням. Біографічні відомості використовуються для розкриття центральної теми голодомору 1932 – 1933 рр. Ракурс „історії покоління” стрижневий іще на початку твору: перед автором-героєм, що свого часу опинився на краю загибелі, проходять епізоди його короткого, трагічного життєпису, який він назвав біографією свого покоління. “Лозиновій труні” притаманний граничний реалізм, що іноді межує з документалізмом, повість написана у об'єктивованій, конкретно-історичній розповідній манері: авторське “я” постулюється позасуб'єктно. У творі “портрет тоталітарної епохи” (А. Дімаров) увиразнився численними потворними штрихами, серед останніх – повна відсутність можливості говорити про голод на сторінках художніх творів.
“Життя, як воно є” – основний естетичний принцип Андрія Гудими у моделюванні кризової безперспективності голодного буття українського селянства у романі “Кара без вини” (1993). Критичний пафос твору полягає у розвінчанні синтетичного образу зла; ним письменник усвідомлював той лад життя, при якому страждаюча, принижена, голодна людина залишається безсилою та немічною. З метою достовірного відтворення історичних подій у художньому життєписі українського села поч. 30-х ХХ ст. Андрій Гудима інкорпорував великий масив документів (юридичні, публіцистичні, епістоли, спогади та свідчення очевидців), підпорядкувавши їх реалістичним концептам відтворення доль народу.
Письменник відтворив широкий спектр соціуму в усій характерності його побуту, звичаїв, поведінки, взаємин, психофізичних, релігійних особливостей, соціальної атрибутики. Письменник зболено розкрив соціальну несправедливість, злидні, голод, поневіряння голодної людини-селянина – незахищеної перед аморальними законами радянської України, свавіллям партійної верхівки. Орієнтація митця на конкретні життєві факти, відтворення їх із абсолютною достовірністю, навіть “фотографування” їх, щоби люди побачили реальний стан речей і, можливо, захотіли його виправити в ім’я “ліпшої будущини” (І. Франко) – основні естетичні засади і принципи моделювання письменником голоду.
Колективізація та штучний голодомор поч. 30-х ХХ ст. як найстрашніше явище радянської історії України стали головним об’єктом дослідження i художнього відтворення у „романi-трагедії” Михайла Потупейка „У лабетах смерті” (1994). З метою панорамнішого відтворення подій етноциду автор апробував жанр роману у новелах. Створивши калейдоскоп образів, за якими розкривається безліч людських доль, епік достатньо ефективно зобразив конаючу від голоду Україну. Він, немов літописець, нанизував факти, не лякаючись їх дрібноти й численності. “У лабетах смерті ” – мистецький сплав історичної правди та художнього вимислу. Автор “повнометражно” та багаторакурсно зобразив трагічні події етноциду.
Використання системи мовностилістичних і художніх прийомів (неонатуралістичність описів, промовиста деталізація, фактографізм) дозволило епікам посттоталітарної доби художньо переконливо відтворити трагізм буття індивідуума в межовій ситуації голодомору. У творах максимально розгортається наближена до реальності апокаліптична картина позірного тріумфу тоталітарної влади. Епіці притаманний справжній історизм, основними способами філософських узагальнень, як правило, є роздуми персонажів, схильних висловлювати власні судження в закінчених формулах етичного змісту.
3.3. Аскольд Мельничук романом “Посланець мертвих” вивів українську літературу діаспори на якісно новий етап розвитку її постмодерного дискурсу. Його наявність у творі засвідчена зображенням своєрідності героїв, внутрішніх проявів їх свідомості, а також об’єктів, які провокують реакції персонажів, а отже, спонукають сюжет до саморуху. Комунікативний простір персонажів більше не є їх приватною власністю, це відкритий універсум голосів. Відкинувши на другий план довколишній світ речей і явищ, митець вивів на авансцену Адріану Крук – героїню, чия розколота свідомість відобразила всю складність і неоднозначність процесу становлення особистості у Новому (еміграційному) світі. Епік наголосив на значимості подій не в момент їх появи, а в період повторення (пригадування).
Текст твору характерний переключенням у площину “одночасної віри / невіри” (Ю. Лотман). „Посланець ...” оформив сумнів Ніколаса Блуда щодо подій надзвичайного характеру. За художньою версією Аскольда Мельничука, такими подіями є тоталітарна дійсність СРСР з усіма її реаліями – переслідуваннями навіть невинних, голодом, репресіями, Другою світовою війною. Відмова від пошуку будь-якої історичної правди дозволила епіку деконструювати міфи, породжені історичною добою, створюючи прецедент для розуміння абсурдності як світової історії, так і її вітчизняного сегменту. Український “материковий” світ трактується, відповідно до постмодерністських уявлень, як божевільний і одночасно тоталітарний. Роман „Посланець мертвих” Аскольда Мельничука – доказ добротного світового рівня української англомовної літератури США.
У „Висновках” підсумовуються результати дослідження.
Основна – краща – частина української літературної спадщини, присвяченої штучному голоду 1932–1933 рр., – своєрідний синтез глибокого національного світовідчуття та засвоєння новітньої естетичної думки Європи, оригінального художнього відтворення морально-етичної концепції буття людини в екстремальній ситуації голоду.
Проза голодомору – не маніфестація соціально-політичної заангажованості української літератури, а психологічний, історико-соціальний феномен ХХ ст. Їй притаманна багатопроблемність, заснована на комплексному поєднанні соціальних, психологічних і морально-етичних проблем. Основу писань, творених в екзилі, становить екзистенційна проблематика, зокрема домінантна тема межового буття людини у тоталітарному світі, яка під тиском голоду чинить свій вибір – бунт, протест, самогубство тощо. Превалюючими для письменників (Уласа Самчука, Тодося Осьмачки, Василя Барки, Ольги Мак, Корнила Ластівки) стали екзистенційно-філософські питання: життя і смерть, самотність і відчуження людини в суспільстві, прагнення до осягнення сенсу буття.
Синтетична стильова природа художнього набутку української епіки на тему штучного голоду поч. 30-х рр. ХХ ст. ілюструє особливості функціонування української прози в ХХ ст. Стильовий синкретизм творчого методу письменників, зокрема В. Барки, У. Самчука, О. Мак, зумовлений багатьма чинниками: моделюванням трагічних сторінок життя українського суспільства у період колективізації, а головне – відтворенням духу того складного часу, висловом власного ставлення до подій.
Кращі прозові твори 80–90-х рр. ХХ ст. на тему штучного голодомору є здобутками художньо-історичної і художньо-документальної прози, зорієнтованої на архівні джерела, історичну та характерологічну вірогідність. Використання архівних матеріалів, листів, свідчень очевидців, повідомлень преси тощо – не лише формальна прикмета романів і повістей, а й одна з умов повновартісної реалізації письменницького наміру А. Гудими, А. Дімарова, В. Захарченка, А. М’ястківського, П. Наніїва, М. Потупейка: художньо виразно репрезентувати більше правдивих колізій, фактів про події, замовчувані протягом десятиліть.
Автобіографічний простір слугує формуючим чинником саморозгортання та розвитку епічного дискурсу („Плану до двору”, „Ротонди душогубців”) Тодося Осьмачки, (“Лозинової труни”) Павла Наніїва й ін. на тему голодомору. Щоб розкрити динамізм характерів, їх багатогранність, спадковість поколінь, Т. Осьмачка, К. Ластівка, О. Мак, О. Гончар використали художню ретро- й інтроспекцію, здебільшого у формах спогаду персонажа й об’єктивного авторського повістування.
Проза на тему етноциду складає широке коло жанрових форм, переважно традиційного ґатунку (соціально-побутовий роман, автобіографічна повість, соціально-психологічна повість, оповідання тощо). Епічне осягнення подій 32-33 рр. оформлене також як роман-притча (“Тридцяті”), роман-трагедія (“У лабетах смерті”). Ця проза – полівалентна художня структура, в якій поєднались елементи різних стильових напрямів. Поряд з реалістичною правдивістю, увагою до подієвого сюжету письменники користувалися можливостями натуралістичного фактографізму, застосовували зображальні засоби імпресіонізму й експресіонізму.
Українські літератори, за винятком тих, хто вдався до міфологізування, писав етично й ідеологічно спрямовану прозу, що відповідала соцреалістичним вимогам (П. Лановенко й І. Стаднюк), сягнули особливої переконливості у відтворенні однієї з найтрагічніших сторінок українського народу – голодомору, поданого у контексті інших злодіянь радянської влади (розкуркулення та колективізації), коли творці голоду встановили хаос, поруйнували заповіді, відкинули надособисте. Відтворення саме цих реалій етноциду – справжня заслуга письменників.
Аналітичне дослідження української прози ХХ століття на тему голодомору дає можливість ствердити: вона прислужилася розширенню інтелектуальних обріїв, європеїзації рідної літератури через поглиблення психологізму, розбудувала гуманістичний пафос письменства: відстояла духовні цінності, заперечила бездуховність, піднесла високі зразки мужності, стійкості, душевної чуйності протагоністів за трагічних обставин буття.
Процес мистецького засвоєння та художнього переосмислення теми штучного голодомору в ХХ ст. детермінований плином часу, його ідеологічними й художніми стереотипами і домінантами. Епічні твори на тему голоду поч. 30-х ХХ ст. – вагомий внесок у розвій української літератури, духовності.
Любченко А. Вибрані твори / Передм. Л. Пізнюк. – К.: Смолоскип, 1999. – 520 с. – С. 27.
Конончук Т. Українська проза про 1932–1933 роки в Україні // Українська філологія: школи, постаті, проблеми: Зб. наук. праць / Львівський національний університет ім. Івана Франка – Л.: Світ, 1999. – Ч.2. – 752 с – С. 633. |
